Розділ 3. Стратегія і тактика збереження та стабільного розвитку життя на Землі

затверджено ≪Порядок денний на XXI століття≫, головна мета

цього документа на майбутнє — просування шляхом сталого

розвитку суспільства, за якого задоволення потреб попередніх

поколінь повинне відбуватися без загрози майбутнім поколін-

ням задовольняти свої потреби. Сталий розвиток людства

передбачає взаємне узгодження економічних, екологічних і

соціальних чинників розвитку.

Основними принципами концепції сталого розвитку сус-

пільства є:

- ≪задоволення потреб≫ — який передбачає приділення

найбільшої уваги задоволенню потреб жителів найбідні-

ших країн світу;

- ≪встановлення обмежень≫ — який передбачає накла-

дання обмежень на стан технології та на розвиток люд-

ства задля збереження довкілля з врахуванням спро-

можності біосфери ліквідовувати наслідки діяльності

людства.

≪Порядок денний на XXI століття≫ розкриває економічні та

соціальні проблеми людства. Розглядає ті чинники, які спри-

чиняють навантаження на довкілля: бідність; зовнішній борг

країн, що розвиваються; структури виробництва та спожи-

вання, які не відповідають концепції сталого розвитку; демо-

графічний вибух і структура міжнародної економіки.

Крім цього в документі звернуто увагу на глобальні еколо-

гічні проблеми планети: знищення лісів; виснаження родючих

ґрунтів; опустелювання нових територій. Розкрито заходи, які

запобігають забрудненню повітря й води; знищенню рибних

ресурсів; сприяють безпечному поводженню з токсичними та

радіоактивними відходами.

Впровадження концепцій сталого розвитку суспільства

покладається на великі групи населення: жінок, приватні

структури, профспілки, фермерів, дітей та молодь, представни-

ків корінного населення, науковців, органи місцевої влади й

недержавні організації.

Документ передбачає чіткі методи реалізації концепцій ста-

лого розвитку, а саме, відзначаються фінансові ресурси і меха-

нізми, способи поширення екологічно обґрунтованих теорій,

розглянуто проблеми міжнародної співпраці, міжнародні угоди

34В Основи екології

і правові механізми. Для оцінювання розвитку території відпо-

відно до принципів сталого розвитку запропоновано викорис-

товувати індикатори сталого розвитку.

Індикатори сталого розвитку території — це показники,

які використовують для оцінки стану здоров'я та рівня

життя людей, стану довкілля на окремій території, кіль-

кісна оцінка впливу людської діяльності на стан довкілля і

на стан здоров'я людей, якість і тривалість їхнього життя.

Ці показники мають бути єдиними для загальної оцінки певної

території чи порівняльної оцінки декількох територій.

Приклади індикаторів сталого розвитку

Соціальні індикатори

Економічні

індикатори

Екологічні індикатори

середня тривалість

життя;

співвідношення

середньої і міні-

мальної заробітної

плати;

чисельність насе-

лення, яке прожи-

ває в екологічно

небезпечних умо-

вах;

темпи росту зайня-

тості населення;

зниження дитячої

смертності

темпи росту внут-

рішнього валового

прибутку на одно-

го жителя;

зміна характеру

особистого спожи-

вання продуктів

харчування;

використання при-

родних ресурсів

одним жителем

споживання

водних ресурсів,

у т. ч чистої

питної води;

площа природно-

рекреаційних

зон;

обсяги викидів в

атмосферу оксидів

карбону, сульфуру,

нітрогену;

обсяги побутових

відходів та стічних

вод;

обсяги промисло-

вих відходів

Для з'ясування ефективності дій влади і громадськості

щодо впровадження принципів сталого розвитку здійснюється

моніторинг індикаторів сталого розвитку. На основі відсте-

ження змін індикаторів у часі для однієї і тієї самої території

через певні проміжки часу.

Дані моніторингу індикаторів використовують при внесенні

коректив у напрямі розвитку території, методів впровадження,

змін у політиці управління територією.

Проблеми сталого розвитку України. У проекті ≪Концеп-

ції сталого розвитку України≫ зазначено, що сталий розвиток в

Розділ 3. Стратегія і тактика збереження та стабільного розвитку життя на Землі 3 4 7

Україні — це процес розбудови держави на основі узгодження

і гармонізації соціальної, економічної та екологічної складо-

вих з метою задоволення потреб сучасних і майбутніх поко-

лінь. Сталий розвиток розглядається як такий, що не лише

породжує і сприяє економічному зростанню держави, а й спра-

ведливо розподіляє його результати, відновлює довкілля та

сприяє подоланню бідності.

Проте при переході України на шлях сталого розвитку

мають бути розв'язані такі головні проблеми:

- сприяння становленню громадянського суспільства;

- подолання бідності;

- відхід від таких процесів розвитку суспільства, які при-

зводять до його деградації;

- створення цілісної системи законодавства у сфері сталого

розвитку;

- введення дієвого економічного механізму природокорис-

тування та природоохоронної діяльності;

- вдосконалення процесу доступу до інформації з питань

навколишнього середовища та здоров'я.

Для успішного просування шляхом сталого розвитку

Україна підписала Програму дій ≪Порядок денний на XXI

століття≫ на конференці . в Ріо-де-Жанейро у 1992 році. Піз-

ніше у 1997 році на конференції ≪Ріо + 5≫ українська делега-

ція підтвердила своє прагнення йти шляхом сталого розвитку.

У тому ж році в Україні на державному рівні було створено

національну комісію сталого розвитку, яка активно співпра-

цює з різними міжнародними природоохоронними організа-

ціями.

3*2. Міжнародне співробітництво у сфері

охорони навколишнього природного

середовища

Гармонізація міжнародних екологічних відносин — один з

основних шляхів виходу світової спільноти з екологічної

кризи. Висока пріоритетність екологічного чинника у міжна-

родних відносинах постійно зростає, що пов'язано з прогресу-

ючим погіршенням стану біосфери. Основні складові екологіч-

ної кризи подано у схемі.

348 Основи екології

І

IIII

о о я 5 яо

парниковий ефект;

виснаження озонового шару;

деградація ґрунтів;

деградація лісів;

радіаційна загроза;

трансгенне перенесення забруднювачів;

° v • вичерпність енергетичних та інших ресурсів планети.

Вони стають екологічними імперативами і визначають нові

норми і правила взаємодії держав. Тому проблема гармонізації

відносин суспільства і природи, охорони навколишнього сере-

довища набула глобального значення. Виникла потреба роз-

робки ефективних міжнародних механізмів, які забезпечували

б розумне використання ресурсів планети, їхню охорону, спри-

яли б збереженню екологічної рівноваги.

Загальновизнаним є той факт, що реалізувати стратегію

виходу з неї можна лише на основі спільних зусиль природо-

охоронних дій всіх країн. На теперішній час ні одна країна не

спроможна вирішити свої екологічні проблеми самостійно або

співпрацюючи з декількома країнами. Потрібні чіткі узго-

джені дії всіх країн, їх координація на міжнародно-правовій

основі. Вирішення всіх цих проблем можливе лише на базі

міжнародного співробітництва, що здійснюється на багатосто-

ронній основі.

Формами такого співробітництва є організація наукових та

практичних зустрічей; створення міжнародних організацій;

укладання офіційних договорів та угод, що координують

спільні зусилля з охорони природи, а також: діяльність між-

народних громадських партій та організацій (≪зелених≫ та

≪екологістів≫).

У світі існує значна кількість міжнародних екологічних

організацій, які проводять різні наукові дослідження впливу

діяльності людини на клімат, атмосферу, гідросферу, ґрунти,

рослинність і тваринний світ, передбачення землетрусів і

цунамі, роботи в галузі біологічних та генетичних наслідків

забруднення навколишнього середовища. Реалізують ці про-

екти такі організації, як ЮНЕП (Програма ООН з навколиш-

нього середовища), створена в 1973 p., яка координує всі види

діяльності в галузі захисту навколишнього середовища,

Розділ 3. Стратегія і тактика збереження та стабільного розвитку життя на Землі 349

розробляє програми подальших спільних дій у цій галузі, ВМО

(Всесвітня метеорологічна організація), ЮНЕСКО (Організа-

ція Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури), ВООЗ

(Всесвітня організація охорони здоров'я), ЄЕК (Європейська

економічна комісія), ММО (Міжнародна морська організація),

МАГАТЕ (Міжнародна організація з радіологічного захисту),

МСОП (Міжнародна спілка охорони природи, природних ресур-

сів), заснована у 1948 році, МОДМ (Міжнародна рада з дослі-

джень моря), МОК (Міжнародна організація з питань зміни

клімату), ВФДП (Всесвітній фонд дикої природи) (WWF), засно-

ваний у 1961 році, Римський клуб, заснований у 1968 році, Greenpeace

(Зелений світ), заснований канадськими захисниками

природи у 1971 році, Всесвітня комісія з навколишнього сере-

довища (1983).

ЮНЕП

(Програма

ООНз

навколиш-

нього

середо-

вища)

МСОП

(Між-

народна

спілка

охорони

природи,

природних

ресурсів)

МОДМ

(Між-

народна

радаз

досліджень

моря)

ВМО

(Всесвітня

метео-

рологічна

організа-

ція)

ЮНЕСКО

(Організа-

ція

Об'єднаних

Націй з

питань

освіти,

науки і

культури)

ВООЗ

(Всесвітня

організація

охорони

здоров'я)

ЄЕК (Євро-

пейська

економічна

комісія)

Міжнародні екологічні організації

МОК

(Між-

народна

організація

з питань

зміни

клімату)

ВФДП

(Всесвітній

фонд дикої

природи)

Greenpeace

(Зелений

світ)

Римський

клуб

ММО

(Між-

народна

морська

організа-

ція)

МАГАТЕ

(Між-

народна

організація

з радіоло-

гічного

захисту)

Всесвітня

комісія з

навколиш-

нього

середо-

вища

Коротко розглянемо основні напрями роботи деяких між-

народних екологічних організацій.

Одне з перших починань ЮНЕП — створення всесвітньої

системи станцій спостереження (моніторингу) за станом і

35О Основи екології

змінами біосфери. Так, роботи щодо проекту ≪Біосферні запо-

відники≫ передбачали спостереження за станом біосфери на

фоновому рівні. На основі проведених досліджень за вищезаз-

наченим проектом на Першому міжнародному конгресі у

справі біосферних заповідників, який відбувся у Мінську в

1983 році, було прийнято рішення про включення у світову

мережу ще 17 великих заповідників колишнього СРСР.

Всесвітній фонд дикої природи (ВФДП) — найбільша і

найавторитетніша незалежна організація світу в галузі охо-

рони навколишнього середовища. її основною метою є збере-

ження біорізноманіття Землі, припинення деградації природ-

ного середовища планети і побудова майбутнього, в якому

люди жили б в гармонії з природою. Національні офіси діють

майже в 100 країнах світу. ВФДП бере участь у розробці еко-

політики і пріоритетів, створенні глобальних партнерств,

надає підтримку природоохоронній діяльності в різноманіт-

них регіонах.

ВФДП координує проведення чотирьох міжнародних про-

ектів: ≪Зміна клімату≫, ≪Моря, що перебувають під загрозою≫,

≪Ліси як джерело життя≫, ≪Жива вода≫, а також інших кампа-

ній, таких як ≪Торгівля об'єктами живої природи≫.

Глобальне водне партнерство (ГВП). Метою цієї органі-

зації є підтримка стійкого управління водними ресурсами в

різних країнах. Це міжнародна мережа організацій і установ,

відкрита для всіх організацій, зайнятих управлінням вод-

ними ресурсами. Члени ГВП є рівноправними партнерами,

які зацікавлені в розвитку та управлінні водними ресурсами

і дотримуються принципів Дубліна-Ріо. ГВП стимулює взає-

модію між: членами мережі шляхом допомоги ≪міждисциплі-

нарним і спільно організованим≫ діалогам на глобальному

або національному рівні, а також сприяє виконанню спіль-

них програм.

Узявши за основу усвідомлення особистої і колективної від-

повідальності за порятунок природи й людства від загибелі

паростком високої моральності і колективної свідомості став

масовий екологічний рух. Саме він змусив міжнародні еколо-

гічні організації держав говорити про доцільність екополітики

і дотримуватися таких принципів:

Розділ 3. Стратегія і тактика збереження та стабільного розвитку життя на Землі 3 5 1

- повалене ставлення до природи і турбота про її збере-

ження;

- збереження тваринного і рослинного світу.

- підвищення якості життя.

- мінімальне вживання невідновних ресурсів;

- діяльність людини в рамках здатності природи перенести

її вплив без збитку.

- удосконалення діяльності щодо навколишнього середо-

вища;

З громадських організацій велику роботу щодо охорони

довкілля проводить Greenpeace (Зелений світ), з яким співпра-

цюють представники громадськості нашої країни. Його

головним завданням є недопущення радіоактивного забруд-

нення біосфери. Організація діє в ЗО країнах світу, в Україні

почала працювати з 1990 року.

Розвитку природоохоронного співробітництва сприяє про-

ведення міжнародних форумів — Стокгольмської конференції

ООН з навколишнього середовища (1972), день відкриття

якої — 5 червня — було оголошено Всесвітнім днем навколиш-

нього середовища; Наради з безпеки та співробітництва в

Європі (Гельсинки, 1975); Глобального форуму з проблем вижи-

вання (Москва, 1990); Конференції ООН з навколишнього

середовища та розвитку (ЮНСЕД, або КОСР-92, Ріо-де-

Жанейро, 1992).

Під егідою ЮНЕП разом з ВМО та ЮНЕСКО було прове-

дено в 1979 році в Ризі, у 1981 році в Тбілісі, а в 1983 році в

Талліні міжнародні симпозіуми з комплексного глобального

моніторингу забруднення навколишнього середовища.

Історія міжнародної екологічної співпраці налічує понад

150 років. Так, перші міжнародні документи з охорони навко-

лишнього природного середовища було прийнято в кінці XIX

століття.

У 1875 році Австро-Угорщина та Італія прийняли Деклара-

цію про охорону птахів.У 1897 році Росія, Японія, СІЛА уклали

угоду про спільне використання та охорону морських котиків

у Тихому океані. Людство, почало приділяти значну увагу охо-

роні й збереженню навколишнього середовища на початку XX

століття. У 1900 році було прийнято Міжнародну угоду для

352 Основи екології'

збереження первісної фауни і флори в Африці. Перша міжна-

родна конвенція була укладена деякими європейськими краї-

нами в 1902 році в Парижі про охорону птахів, корисних для

сільського господарства. На жаль, ця Конвенція давала дозвіл

на знищення деяких видів ≪шкідливих≫ птахів. У 1913 роках

відбулася Перша Міжнародна конференція із захисту при-

роди. У 1950 році в Парижі було підписано нову Конвенцію про

охорону всіх видів птахів.

Проте найбільшу кількість міжнародних природоохорон-

них документів було прийнято, починаючи з другої половини

XX століття. Найвагоміші з них — програма ООН ≪Людина та

біосфера≫ (1968), Програма з навколишнього середовища

(1972), Європейська угода про збереження тваринного і рос-

линного світу та природних біотопів (1979), Всесвітня хартія

природи, прийнята Генеральною Асамблеєю Об'єднаних Націй

у 1982 p., Європейська Хартія про навколишнє середовище та

здоров'я (1990), Конвенція із захисту видів (1993), Конвенція

збереження біорізноманіття (1993), Конвенція із захисту клі-

мату (1984), Декларація про ліс (1994), Порядок денний XXI

століття (1992).

Важливими документами міжнародних природоохоронних

відносин є Всесвітня хартія охорони природи, яка проголосила

та взяла під захист право всіх форм життя на виживання; Кон-

венція про заборону воєнного та ворожого використання засо-

бів впливу на природне середовище; Декларація про середо-

вище, яке оточує людину, що є зведенням основних принципів

міжнародного співробітництва; Конвенція про зміну клімату;

Конвенція про біологічну різноманітність; Конвенція про

боротьбу зі спустелюванням. Особливе значення має головний

документ, прийнятий ЮНСЄД, — ≪Порядок денний на XXI сто-

ліття≫ — всесвітній план дій з метою сталого розвитку, під яким

слід розуміти таку модель соціально-економічного розвитку

суспільства, коли життєві потреби людей будуть задовольня-

тися з врахуванням прав майбутніх поколінь на життя в здо-

ровому та невиснаженому природному середовищі. Крім того,

досягнення сталого розвитку неможливе без більш справедли-

вого використання ресурсів природи, боротьби з бідністю, з

одного боку, та неприпустимими розкошами — з іншого.

Розділ 3. Стратегія і тактика збереження та стабільного розвитку життя на Землі 3 5 3

Таким чином, екологічна проблематика все частіше вихо-

дить на перше місце в міжнародних відносинах. Так, переважна

більшість міжнародних екологічних документів передбачає

такі основні завдання:

- встановлення пріоритетів для майбутньої діяльності з

розробки правових норм у галузі охорони навколиш-

нього середовища;

- прийняття міжнародних стандартів у галузі охорони

навколишнього середовища;

- усунення корінних причин деградації навколишнього

середовища;

- екологічний моніторинг і оцінка стану навколишнього

середовища;

- прогнозування та розробка цільових механізмів збере-

ження, відновлення і охорони навколишнього середовища.

Українська держава з перших днів незалежності бере

активну участь у міжнародних природоохоронних заходах та

реалізації екологічних програм і проектів. Так, відповідно до

Закону ≪Про природно-заповідний фонд України≫ від 26 лис-

топада 1993 року видано Указ Президента України ≪Про біо-

сферні заповідники≫, яким затверджено перелік біосферних

заповідників в Україні, що внесені Бюро міжнародної коорди-

наційної ради з програми ЮНЕСКО ≪Людина та біосфера≫ до

міжнародної мережі біосферних заповідників. Станом на лис-

топад 1993 року таких заповідників було три: Асканія-Нова

(Херсонська обл.), Чорноморський (Херсонська, Миколаївська

обл.), Карпатський (Закарпатська обл.). Міністерству закор-

донних справ України та Академії наук України доручено під-

готувати матеріали, необхідні для підписання угоди з Респу-

блікою Польща та Словацькою Республікою про створення

міжнародного біосферного заповідника ≪Східні Карпати≫.

Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколиш-

нього природного середовища займає одне з важливих місць у

зовнішньополітичному курсі України. Україна як член ООН є

суверенною стороною багатьох міжнародних природоохорон-

них угод і разом з іншими країнами світу продовжує активно

працювати над завданнями щодо врятування нашої планети

від екологічного лиха. Отже, на сучасному етапі розвитку

354- Основи екології

людства, в час надвисокого рівня впливу на довкілля з не

завжди передбачуваними наслідками екологічна освіта, вихо-

вання і культура громадян визначають не лише сутність дер-

жави, але й благополуччя та здоров'я нації.

3≪3. Екологічна освіта, виховання і культура

Подальший розвиток цивілізації може відбуватися лише в

поєднанні з законами природи, при усвідомленні людиною

своєї справжньої ролі в системі біотичної регуляції. Перед

людством постало дуже нелегке завдання — здійснити карди-

нальні зміни у своїй свідомості, сформулювати і добровільно

прийняти обмеження та заборони, що продиктовані законами

розвитку біосфери. Це вимагає, в свою чергу, зміни багатьох

стереотипів поведінки, механізмів економіки і соціального

розвитку. Необхідні фундаментальні зміни в нашій системі

цінностей, інститутах і способах життя з врахуванням того, що

екологічні, економічні, політичні, соціальні і духовні потреби

тісно взаємопов'язані. Тому розвиток сучасної освіти поклика-

ний виконувати інтегровані функції. У зв'язку з цим у багатьох

країнах відбувається реформа системи освіти. Ця реформа

неминуча, вимушена й природна. Пов'язано це передусім із

тими завданнями, що відображені в матеріалах ≪Порядок ден-

ний на XXI століття≫ конференції Ріо-92: забезпечення розу-

міння питань екології дітьми і молоддю.

Майже у всіх країнах ще наприкінці 80-х — початку 90-

х років на рівні законів було прийнято Національні стратегії

екологічної освіти, які розглядаються як беззупинний процес,

що включає в себе всі професійні і вікові групи населення. Для

України важливим документом у цьому напрямі є Постанова

Верховної Ради від 5 березня 1998 року про створення системи

екологічної освіти і виховання, що є важливим пріоритетом

державної політики в галузі охорони природи, використання

природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки. Необ-

хідність формування екологічної культури як складовий ком-

поненту гармонійно розвиненої особистості висвітлено в Дер-

жавній національній програмі ≪Освіта.Україна XXI століття≫, у

Концепції національного виховання, проекті Концепції еколо-

гічної освіти України і Державному стандарті освіти в Україні.

Розділ 3. Стратегія і тактика збереження та стабільного розвиткУ_^ття на ^емлІ 355

Екологічна освіта. У наші дні не лише проявляється велика

зацікавленість до питань стійкої екологічної освіти, а й спостері-

гається можливість і необхідність доповнення іДеи стійкого роз-

витку до практики екологічної освіти. Причому екологічна освіта

все частіше визнається основним питанням стійкого розвитку.

Екологічна освіта повинна ≪виробляти≫ у людей такі моделі

поведінки, норми і принципи дій в соціо-природному середовищі,

які породжують і відтворюють екологічний розвиток. Усі най-

важливіші принципи, категорії і поняття коНЦепц.и навколиш-

нього природного середовища мають бути відображені і розкриті

в змісті, формах і методах екологічної освіти. Ця ідея є вирі-

шальною для створення нової парадигми екологічної освіти.

Екологічна освіта покликана врятувати людство від загрози,

що насувається, на основі формування екологічного світогляду

замість споживацького, що панує нині. Він базується на знан-

нях законів природи та її реакції на антропогенний вплив.

Подальший розвиток цивілізації може здійснюватися

тільки у співіснуванні з законами природи та усвідомленні

людиною своєї справжньої ролі в системі біотичної регуляції.

Перед людством постало складне завдання — здійснити карди-

нальні зміни у своїй свідомості, сформувати і добровільно при-

йняти обмеження і заборони, що диктуються законами роз-

витку біосфери. Однією із соціальних технологій, що здатна

змінити багато стереотипів поведінки, механізмів економіки і

соціального розвитку є екологічна освіта.

Основи екологічної освіти було закладено у 1968 році на

Міжнародній конференції ЮНЕСКО у Парижі, пізніше у

1970 році вони були підтверджені на Міжнародній нараді у

Неваді (США). А у 1972 році конференція ООН у Стокгольмі

задекларувала зв'язок між; освітою і станом природи. В резуль-

таті цього у 1975 році з'явилась Міжнародна програма еколо-

гічної освіти. В ній задекларовано такі основні положення еко-

логічної освіти:

- будь-яке життя самоцінне, унікальне і неповторне,

людина відповідальна за все живе;

- природа була і завжди буде сильнішою за людину. Вона

вічна і безконечна. Основою взаємовідносин з природою

має стати взаємодопомога, а не протистояння;

356 Основи екології

- чим різноманітніша біосфера, тим вона стійкіша;

- якщо все залишити так, як є, то ≪вже скоро — через 20-

50 років, Земля відповість очманілому людству невідво-

ротним ударом на знищення≫;

- сформований у масовій свідомості протягом багатьох ро-

ків антропоцентричний тип свідомості повинен бути

витіснений новим баченням світу — екоцентричним;

Екологічна освіта — цілеспрямовано організований, пла-

ново і систематично здійснюваний процес засвоєння еколо-

гічних знань, умінь і навичок. Зміст екологічної освіти та вихо-

вання у країнах Східної та Центральної Європи становить

складну структуру, у якій виділяються чотири основні компо-

ненти: пізнавальний, ціннісний, нормативний та діяльнісний.

Найбільш типовими завданнями, що поєднують погляди біль-

шості педагогів цих країн стосовно екологічної освіти і вихо-

вання, є формування знань про закономірності взаємозв'язків

природних явищ, єдності живої та неживої природи, про взає-

модію людини, суспільства і природи; виховання мотивів,

потреб і навичок екологічно доцільної поведінки та діяльності,

здорового способу життя, потягу до активної діяльності з охо-

рони навколишнього середовища; розвиток інтелектуальної та

емоційної сфер психіки учнів на основі причинного аналізу

екологічних ситуацій, емоційного переживання стосовно при-

роди.

Сучасна система екологічної освіти України має неперерв-

ний, комплексний, міждисциплінарний та інтегрований харак-

тер, з диференціацією залежно від професійної орієнтації. Вона

складається з двох підсистем неформальної і формальної еко-

логічної освіти.

Підсистему неформальної освіти утворюють (незалежно від

її підпорядкованості й форми власності) засоби масової інфор-

мації (радіо, телебачення, газети, журнали, реклама тощо),

заклади культури, охорони здоров'я, фізичної культури та

спорту, туризму, заповідні об'єкти, зоопарки, ботанічні сади,

національні парки, рекреаційні зони, житловий будинок, сім'я,

родина.

Основне покликання підсистеми неформальної екологічної

освіти полягає в оперативному, ефективному і максимальному

Розділ 3. Стратегія і тактика збереження та стабільного розвитку життя на Землі 3 5 7

поширенні інформації екологічного змісту, якнайшвидшому

формуванні громадської думки, пропагуванні здорового спо-

собу життя, природовідновлювальних технологій освоєння

довкілля.

Особливою ланкою підсистеми неформальної екологічної

освіти є сімейне і родинне виховання, яке закладає основи еко-

логічного світогляду і світовідчуття дитини. Тому загально-

екологічним навчанням мають бути охоплені передусім

батьки.

Підсистему формальної екологічної освіти утворюють уста-

нови та заклади освіти, основані як на державній, так і на при-

ватній формах власності (дошкільні установи, загальноосвітня

школа, заклади позашкільної освіти, професійно-технічні учи-

лища, вищі навчальні заклади, заклади післядипломної освіти

тощо), де здійснюється науково і методично обґрунтований,

цілеспрямований процес формування екологічної культури

відповідно до завдань цих установ і закладів освіти щодо соці-

алізації особистості.

Провідне місце в управлінні системою неперервної еколо-

гічної освіти (як формальної, так і неформальної) займає функ-

ція планування (плани, програми, проекти) з урахуванням

психолого-фізіологічних та вікових особливостей населення.

При цьому підсистема неформальної екологічної освіти врахо-

вує здебільшого вікові особливості людини (малят, дошкіль-

ник, молодший школяр, молодший підліток, підліток, старший

підліток, юнак, молода особа тощо). Підсистема формальної

екологічної освіти більше спирається на освітні та освітньо-

кваліфікаційні рівні й орієнтується на основні ланки системи

освіти (дошкільна, початкова шкільна, базова шкільна, повна

середня, професійна освіта: професійно-технічна, вища, після-

дипломна).

Екологічна освіта вирішує три основні функції:

1. Формує адекватні екологічні уявлення, тобто уявлення про

взаємозв'язки в системі ≪Людина — Природа — Суспіль-

ство≫ ів самій природі. Це дає змогу особистості знати, що і

як відбувається у світі природи, між людиною і природою,

між; природою і суспільством і як варто діяти з погляду еко-

логічної доцільності.

358 Основи екології

2. Формує ставлення до природи. Екологічні знання не гаран-

тують екологічно доцільної поведінки особистості, для цього

необхідно ще й відповідне ставлення до природи.

3. Формує систему умінь, навичок і стратегій взаємодій із при-

родою.

Крім зазначених раніше соціальних функцій, екологічна

освіта виконує ще й такі функції:

1. Розвиває комунікативні можливості людини через з'ясу-

вання понять, які є необхідним компонентом сучасного

комунікативного мінімуму кожної людини незалежно від її

освітнього і соціального стану. Не обізнаний із цими понят-

тями громадянин не може адекватно сприймати значну

частину сучасної інформації, що поширюється в суспіль-

стві і стосується природи, здоров'я, умов, які створюють

небезпеку для життя окремої людини і нації в цілому. Без

цих відомостей сучасна людина не може бути вільною щодо

прийняття всього спектра доцільних рішень: від простого

≪Я≫ до державного ≪Ми≫.

2. Виконуєважливу інформативну функцію, оскільки еколо-

гія надає громадянам всебічну інформацію про природне

середовище, природні ресурси, які становлять матеріальну

основу існування людини, з'ясовує місце людини в природі,

її зв'язки з нею і Всесвітом. Усе це забезпечує набуття нави-

чок контакту і спілкування людини з живою і неживою

природою, формування цілісного погляду на дійсність, вза-

ємодію людини з людиною і людини з природою. Молода

людина вчиться розуміти системний принцип організації

життя та природи, і що дуже важливо, у її свідомості на пси-

хоемоційному рівні своєчасно створюється система ієрархії

таких цінностей, які становлять необхідну передумову раці-

онального існування нації, держави й особистості в ній.

3. Екологічна освіта і виховання формують особистість учня,

молодої людини й громадянина, розвиваючи здебільшого

їхню психоемоційну та інтелектуальну сфери, здатність

логічно мислити, уміння передбачати наслідки своєї пове-

дінки в природі та суспільстві, формувати ставлення до

природи як світу свого буття, усвідомлювати свою долю як

долю землі, а долю землі як свою особисту.

Розділ 3. Стратегія і тактика збереження та стабільного розвитку життя на Землі 359

• формує адекватні екологічні уявлення;

• формує ставлення до природи;

• формує систему умінь, навичок і стратегій взаємодій із при-

родою;

• розвиває комунікативні можливості людини;

• виконує важливу інформативну функцію;

• формує особистість молодої людини і громадянина

Функції

екологічної освіти

Концепцією екологічної освіти в світлі Державної націо-

нальної програми відродження освіти передбачено такі прин-

ципи і загальнометодичні підходи для досягнення мети:

- науковість і методичне спрямування змісту природничо-

екологічної освіти, його відповідність нинішньому стану

наук і сучасному стилю наукового пізнання;

- систематичність і доступність викладу навчального мате-

ріалу відповідно до логіки природничих наук і методів

дослідження;

- диференціація навчання основам природничих наук;

- генералізація навчально-виховного процесу з дисциплін

природничого циклу;

- інтеграція знань про природу як на рівні міжпредметних

зв'язків навчальних дисциплін природничого циклу, так і

на рівні загальних методологічних принципів та фунда-

ментальних ідей природничих наук.

Отже, набуття екологічних знань особистістю, ще не є

показником екологічно вихованої людини.

Екологічне виховання покликане формувати активну при-

родоохоронну позицію. Екологічне виховання досягається за

допомогою комплексу природоохоронної та екологічної освіти,

який включає шкільну і вузівську екологічну просвіту, пропа-

ганду екологічної поведінки.

Головна функція екологічного виховання полягає в набутті

і накопиченні особистістю досвіду взаємодії з навколишнім

середовищем природним та соціальним на когнітивному, чут-

тєво-емоційному і нормативному рівнях. Саме сукупність знань,

емоційних переживань і практичних умінь в екологічній діяль-

ності дає змогу перевести свідомість школярів в іншу пло-

щину — з природоспоживацької у природозберігаючу, а отже,

перебороти в їхній свідомості бачення, пов'язане з перевагою

36О Основи екології

людини над природою, під впливом якого природа сприйма-

ється ними лише як утилітарна цінність.

Хоча екологічне виховання багатогранне, проте його роз-

глядають з трьох позицій:

1. Екологічне виховання є частиною загального всебічного

виховання особистості.

2. Воно є самостійним видом виховання, тому що відрізняється

від інших видів за цілями, завданнями, а головне, за мето-

дами реалізації в конкретних варіантах виховної роботи.

3. Екологічне виховання — це ≪системоутворюючий фак-

тор≫ усієї системи виховання.

Така багатогранність свідчить про цілісність, самостійність,

системність і особистісно-орієнтований характер екологічно-

виховного процесу, що визначає можливість вибору змісту, засо-

бів і форм впливу на формування стійких ціннісних орієнтацій.

Екологічне виховання повинно базуватися на основному

постулаті про те, що вихід з екологічної кризи в сучасних умо-

вах можливий. Майже усі згідні з тим, що ми зобов'язані збе-

регти нашу планету населеною, набагато важче змусити людей

поводитися відповідним чином. Ключі до вирішення глобаль-

ної екологічної проблеми — в переоцінці світоглядних ціннос-

тей; у зміні пріоритетів, а також; в нормалізації чисельності

населення через планування сім'ї, у невтомній практичній

праці над реалізацією основних напрямів в охороні навколиш-

нього природного середовища.

Науковці виділили три аспекти ставлення особистості до

природи:

- до природного середовища життєдіяльності людини;

- до особистих природних даних;

- до діяльності, пов'язаної з вивченням і охороною природ-

ного середовища.

На їхню думку, ставлення зумовлюється потребами і вияв-

ляється в емоціях — симпатії, прихильності, ворожості тощо.

Передумову відповідального ставлення учнів до природи вчені

вбачають у формуванні екологічної свідомості, що сприяє ста-

новленню екологічних переконань особистості — стрижневого

компонента екологічної відповідальності. В екологічному

вихованні найголовнішу роль вони надають:

Розділ 3 Стратегія і тактика збереження та стабільного розвитку життя на Землі 3 6 1

- потребі у спілкуванні з живою природою;

- настановам та мотивам діяльності особистості з усвідом-

лення універсальної цінності природи;

- переконанням у необхідності збереження природи, а

також: здоров'я власного та суспільного;

- потребі у діяльності, спрямованій на вивчення й охорону

природи та екологічне просвітництво.

Екологічна освіта і виховання орієнтуються на активну

взаємодію людини з природою, побудовану на науковій основі,

на сприйманні людини як частини природи. Екологічні знання,

доповненні ціннісними орієнтаціями, є основою екологічної

культури та екологічного мислення. Вони сприяють усвідом-

ленню цінностей, допомагають вирішенню комплексних еко-

логічних проблем, що стоять перед людством, забезпечують

комфортність його проживання у майбутньому, сприяють збе-

реженню та примноженню унікальної різноманітності всієї

біоти. Отже, цілеспрямований розвиток системи екологічної

освіти і виховання сприяє формуванню та розвитку екологіч-

ної культури.

Екологічна культура. Культура — це певні способи органі-

зації та розвитку людської життєдіяльності, представленої в

продуктах матеріальної та духовної праці, в системі соціаль-

них норм і настанов, у духовних цінностях, у сукупності став-

лення людини до природи, до інших людей, до себе самої.

Культура має багато різновидів: певні історичні форми,

культура конкретних сфер суспільного життя, етнічних, про-

фесійних та інших спільнот, матеріальна та духовна культура

тощо. Проте у кожному випадку культура є способом мислення

навколишнього світу і внутрішнього світу людини, регулю-

вальною основою у відносинах її з навколишнім середови-

щем — природним та соціальним. У контексті універсальних

зв'язків та закономірностей культура постає як суто людська

форма самоорганізації та розвитку системи, засіб її адаптації

до довкілля.

Під екологічною культурою розуміють здатність людини

відчувати живе буття світу, приміряти і пристосовувати його

до себе, взаємоузгоджувати власні потреби й устрій природного

довкілля. Іншими словами, екологічна культура — це діяльність

362 Основи екології

людини (включаючи і наслідки такої діяльності), спрямована

на організацію та трансформацію природного світу (об'єктів і

процесів) відповідно до власних потреб та намірів.

Екологічна культура звернена до двох світів — природного

довкілля і внутрішнього світу людини. Своїми цілями вона

спрямована на створення бажаного устрою чи ладу в природі і

на виховання високих гуманістичних життєвих цінностей та

орієнтирів у людському житті.

Екологічна культура спрямована на подолання власної

обмеженості людини як природної істоти (біологічного виду)

щодо пристосування в умовах постійної конкуренції з боку тих

чи інших форм живої речовини. Вона є сукупністю адаптивних

ознак виду принципово нового типу. Про значення таких ознак

можна мати уявлення від протилежного: людина, позбавлена

звичних засобів впливу на довкілля (житла, одягу, знарядь

праці, зброї, медичних препаратів та ін.), має сумнівні шанси

вижити й утвердитися в природних екосистемах. І навпаки,

маючи їх, вона, по суті, виводить себе за межі конкуренції,

оскільки володіє адаптивними набутками, несумісними з виро-

бленими іншими видами в процесі біологічної еволюції. Тому

екологічна культура не є чимось несуттєвим чи вторинним для

існування людини: вона становить саму його функціональну

основу, уможливлюючи доцільне й ефективне природокорис-

тування.

Долаючи за допомогою здобутих засобів обмеженість своїх

тілесних потенцій в осягненні природи, людина стає мірилом

та умовою існування всієї біоти як системоорганізуючий стри-

жень біосфери. Саме тому екологічна культура стає набутком і

всієї біосфери, шляхи та напрямки розвитку якої в таких умо-

вах вже не можуть залишитися попередніми.

Основою екологічної культури є екологічна життєдіяль-

ність, що виявляється в різних формах та втіленнях. Об'єк-

тами, на які спрямована життєдіяльність, можуть бути еле-

менти як живої (включаючи людину), так і неживої природи,

що входять у сферу людських інтересів і операціонально під-

даються впливу, а технологічно — цільовій дії.

Екологічна культура є засобом самоорганізації сутнісних

сил людини в умовах конкретного природного середовища.

Розділ 3. Стратегія і тактика збереження та стабільного розвитку життя на Землі 3 6 3

Впорядковуючи власний світ, світ людського буття, людина

виступає організуючим чинником природного світу. Довкілля

трансформується ≪за образом і подобою≫ людською.

Ціннісна орієнтація є й утворенням живої природи. Так

ластівка, скажімо, сприймається як охоронниця дому, а не як

птах таксономічної групи горобиних, так само, як калина є

символом рідного краю, а не лише одним з видів родини

Жимоластеві.

Сама екологічна культура є явищем історичним, плинним

і змінним у вирі життя, в ході людського поступу. Але вона

мусить бути, оскільки втрата її чи істотна деградація лімітує

цивілізаційний рух людських спільнот.

Механізм реалізації екологічної культури коріниться у спо-

собах та формах природокористування. У цьому процесі поєд-

нуються всі прояви діяльності людини стосовно освоєння при-

роди і створення своєї власної реальності. Користуючись

довкіллям, людина може бути як шанобливо-ощадливою,

бережливою, так і безжально-руйнівною, згубною.

Власне екологічна культура — окрема галузь людської

духовності, пізнання та практики, яка визначає характер

та способи відносин людини з біосферою. Набуття екологіч-

ної культури є неодмінною потребою забезпечення вижи-

вання та поступу людства.

Отже, екологічна грамотність населення повинна стати

основним критерієм оцінки результату діяльності держави в

цьому напрямі з боку Світового співтовариства, його компе-

тентних організацій.__