Тема 8 Державне регулювання інвестиційної діяльності.

1. Суть, поняття інвестицій та інвестиційної діяльності.

2. Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності.

3. Державне регулювання ринку цінних паперів.

1. Інвестиції - це грошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладають в об'єкти підприємницької та інших видів діяль­ності з метою отримання прибутку, їх можна робити в основні (будівлі, споруди, машини й устаткування тощо) та оборотні (для формування виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей тощо) фонди, у нематеріальні ресурси й активи (цінні папери, па­тенти, ліцензії тощо).

Інвестиції відіграють важливу роль у розвитку і функціону­ванні підприємства. Розрізняють валові та чисті інвестиції.

Валові інвестиції (ВІ) - це сукупний обсяг інвестицій за кон­кретний період, спрямованих на нове будівництво, придбання за­собів праці і приріст товарно-матеріальних цінностей.

Чисті інвестиції (АІ) - це сума нових інвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань (А) за деякий період часу.

За об’єктами вкладання засобів інвестиції поділяють на ре­альні та фінансові.

Реальні інвестиції - це вкладання грошових коштів у реальні активи (матеріальні і нематеріальні). Вкладання засобів у немате­ріальні активи, пов’язані з НТП, називають інноваційними інвес­тиціями.

Фінансові інвестиції - це вкладання грошових коштів у різні фінансові активи, передусім у цінні папери для придбання прав на участь у діяльності інших фірм, боргових прав тощо.

За характером участі в інвестуванні бувають прямі та непрямі інвестиції.

Прямі інвестиції - це безпосередня участь інвестора у ви­борі об’єкта інвестування і вкладанні коштів.

Непрямі інвестиції - це опосередкована участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладанні коштів іншими особами (фінансовими посередниками). Інвестор купує цінні папери фінансових посередників, наприклад, інвестиційні сертифікати інвес­тиційних компаній.

Крім того, є також короткотермінові і довготермінові інвес­тиції.

Короткотермінові інвестиції - це вкладення капіталу на пе­ріод не більше одного року.

Довготермінові інвестиції - це вкладання капіталу на пері­од понад один рік. У практиці великих інвестиційних компаній довготермінові інвестиції деталізують так:

а) до двох років;

б) від двох до трьох років;

в) від трьох до п'яти років;

г) понад п’ять років

За формою власності інвестиції поділяють на приватні, дер­жавні, іноземні та спільні.

Приватні інвестиції - це вкладання коштів, які роблять гро­мадяни і приватні підприємства.

Державні Інвестиції - це вкладання капіталу, яке провадять центральні та місцеві органи влади й управління бюджетних, по­забюджетних фондів і позичених коштів.

Іноземні інвестиції - це вкладання капіталу іноземних громадян, юридичних осіб і держав.

Спільні інвестиції - це вкладання юридичних осіб та грома­дян країни та іноземних держав.

Розрізняють також поняття „пряме інвестиційне підприєм­ство” та „іноземна пряма інвестиція”.

Пряме інвестиційне підприємство - це акціонерне або неакціонерне підприємство, у якому іноземний інвестор є власником не менше 10% звичайних акцій або їхнього еквівалента в неакціонерному підприємстві, або ж має право голосу в акціонерному підприємстві.

Іноземна пряма інвестиція - вкладення капіталу, яке перед­бачає контроль інвестора над закордонними підприємствами чи компаніями.

Економісти розділяють також інвестиції з огляду на спрямо­ваність дій. виділяючи чотири їхні види: нетто-інвестиції, екстен­сивні інвестиції, реінвестиції. брутто-інвестиції.

Нетто-інвестиції - це інвестиції на заснування проекту (по­чаткові інвестиції).

Екстенсивні інвестиції - це інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.

Реінвестиції - повторні інвестиції за рахунок використання прибутку, отриманого від первинного вкладення капіталу.

Брутто-інвестиції — це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.

На обсяги інвестицій підприємств впливають такі чинники.

1. Співвідношення, в якому дохід розподіляють на спожи­вання і заощадження. Джерелом інвестиційних ресурсів є зао­щадження підприємств. Зростання частки заощаджень викликає відповідне зростання обсягу інвестицій. Сьогодні для України цей чинник є несприятливим.

2. Норма чистого прибутку. Прибуток - це головний мотив інвестицій. Чим вища норма прибутку, тим більший обсяг інвес­тицій.

3. Ставка позичкового відсотка. В процесі інвестування ви­користовують не тільки власний, а й позичковий капітал. Якщо очікувана норма чистого прибутку перевищує ставку позичково­го відсотка, то інвестування за інших однакових умов виявиться ефективно доцільним. отже, зростання ставки позичкового відсот­ка зумовлює зменшення обсягу інвестицій.

 

2. Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні обумовлений законом України "Про інвестиційну діяльність".

Державне регулювання інвестиційної діяльності визначають: показники економічного і соціального розвитку України; націо­нальні та регіональні програми розвитку національного вироб­ництва; державні і місцеві бюджети, передбачені в них обсяги дер­жавного фінансування інвестиційної діяльності.

Керують державними інвестиціями загальнодержавні та місцеві органи державної влади. На макрорівні проблеми регу­лювання інвестиційної діяльності та розвитку будівельного ком­плексу вирішують Міністерство економіки України і Державний комітет у справах будівництва, архітектури та житлової політики, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. У складі Мінекономіки є відділ будівельного комплексу та промисловості будівельних матеріалів, а у названому комітеті функціонує управління з реалізації інвестиційних програм і державного замовлення.

Управління державними інвестиціями планує виконання кон­кретних дій щодо інвестування бюджетних і позабюджетних коштів. Основою для прийняття рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних коштів є: прогнози економічного і соціального розвитку України; схеми розвитку і розміщення продуктивних сил; цільові науково-технічні і комплексні програми; техніко-економічні обґрунтування доцільності таких інвес­тицій.

Прийняття рішень про інвестиції з коштів бюджетних асиг­нувань потребує системного підходу до визначення пріоритетів. Сьогодні вибір пріоритетних напрямів інвестиційної діяльності в Україні пов’язаний з першочерговими завданнями стабілізації еко­номіки, довготерміновими завданнями, спрямованими на її пере­будову, та підвищення рівня життя населення.

 Пріоритетність залежить від відповідних цільових комплекс­них, галузевих (міжгалузевих) і територіальних програм, за якими Мінекономіки України визначає найневідкладніші завдання.

Обсяги державних інвестицій коштів державного бюджету за поданням Уряду затверджує Верховна Рада України в Державній програмі економічного і соціального розвитку.

Загальний обсяг бюджетних асигнувань спрямовують не лише на виконання цільових комплексних програм, а й на розви­ток соціальної інфраструктури загальнодержавного значення з формуванням переліку цих об'єктів.

Для пріоритетних об’єктів інвестування у соціальній сфері передбачено дві форми інвестування - з коштів бюджетних асиг­нувань і з коштів державного кредиту.

Соціальну сферу у містах і селищах міського типу передба­чмо розвивати коштом місцевих бюджетів відповідних Рад. Заходи для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС фінансують з відрахувань підприємств і організацій.

У процесі формування Державної програми економічного і соціального розвитку України розробляють і подають урядові всі розрахунки з інвестицій, в тому числі їхній розподіл за напряма­ми, між міністерствами, відомствами.

Передумовою прийняття інвестиційного рішення є визначен­ня ступеня ризику. Для цього потрібно оцінити співвідношення ризикованість-дохідність та врахувати інші стратегічні цілі. Ступінь інвестиційних ризиків пропонують визначати за група­ми, що зумовлені головними стадіями інвестиційного процесу: проектування, фінансування, будівництво, експлуатація.

Міністерства і відомства конкретизують висновки щодо ри­зику та обсягів Інвестицій за відповідними програмами, напряма­ми та об’єктами і забезпечують цільове використання державних коштів через виконання завдань державного замовлення (держав­ного контракту).

Державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві - одна з головних форм реалізації загальнодержав­них інвестицій. Кабінет Міністрів України розміщує замовлення (контракт), як звичайно, на конкурсних засадах з урахуванням еко­номічної вигідності.

Державні, міждержавні та регіональні інвестиційні проекти та програми, які реалізують з бюджетних та позабюджетних коштів, підлягають обов'язковій державній експертизі. У разі по­треби експертизу окремих інвестиційних проектів і програм мо­жуть проводити експертні комісії, створювані Верховною Радою України.

Державне регулювання інвестиційної діяльності забезпечу­ють не тільки державне управління і державне фінансування інве­стицій, а й такі важелі:

· система податків, податкових ставок і пільг;

· проведення кредитної та амортизаційної політики;

· надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій. бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галу­зей, виробництва;

· визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;

· політика ціноутворення;

· проведення експертизи інвестиційних проектів тощо.

Систему регулювання умов інвестиційної діяльності кори­гують залежно від економічної політики держави у кожний конк­ретний період та залежно від ступеня інвестиційної активності суб’єктів господарювання тощо.

3. Особливо ефективним засобом акумулювання коштів для інвестицій є випуск цінних паперів.

Сьогодні держава в особі відповідних органів вже опанува­ла цивілізовані шляхи залучення коштів: облігації ощад­них позик, євробонди та інші облігації зовнішніх позик, акції державних і приватних підприємств.

В Україні серед випущених цінних паперів переважають акції. Проте сьогодні додатковий випуск акцій е переважно інстру­ментом контролю над підприємством, а не засобом залучення коштів. Водночас у разі випуску і реалізації облігацій підприєм­ство, згідно з чинним законодавством, повинно ввести отримані кошти у валовий дохід, з якого треба буде сплатити податок. Отже, можливості інвестування різко знижуються. Саме тому облігації підприємств в Україні ще не стали чинником акумулювання інве­стиційних коштів. Натомість у країнах з розвиненою економікою за допомогою саме боргових цінних паперів підприємств залуча­ють найбільші кошти. Зокрема, заданими Міжнародної федерації фондових бірж, питома вага облігацій у фінансуванні інвестицій СІЛА становить 72%. Німеччини - 40,4. Великобританії - 81,2%.

Діяльність ринку цінних паперів може бути ефективною, якщо є довіра інвестора до емітента, забезпечено захист прав інве­сторів, є змога заробляти кошти тощо. Надзвичайно важливу роль у виконанні цих умов відіграє державне регулювання фондового ринку.

Потреба державного регулювання ринку цінних паперів зу­мовлена, на думку спеціалістів, такими причинами:

по-перше, на ринку цінних паперів більше реалізують націо­нальні інтереси держави, під якими розуміють комплекс макроекономічних та макрополітичних пріоритетів;

по-друге, на ринку цінних паперів постійно й активно взає­модіють інтереси різних учасників ринку - емітентів цінних па­перів, професійних учасників ринку (торговців цінними папера­ми, реєстраторів, депозитаріїв, інвестиційних фондів та компаній, керівників їхніми активами тощо). Ці інтереси можуть бути суперечливими, тому для забезпечення стабільності та правового упо­рядкування ринок повинен бути регульованим;

по-третє, головною особою на ринку цінних паперів є інвес­тор - вітчизняний або іноземний, юридична або фізична особа. Найчисленнішим інвестором на ринку цінних паперів є населен­ня, яке найчастіше не має спеціальних знань щодо фондового рин­ку. Тому без створення надійної системи захисту прав та інтересів інвесторів на ринку цінних паперів, передусім громадян, немож­ливо забезпечити подальший розвиток ринку капіталів. Створен­ня та постійне удосконалення такої системи під силу тільки дер­жаві, виконавча влада якої повинна контролювати рух капіталів, законність переходу прав власності, робити виважені висновки про тенденції розвитку ринку, запобігати виникненню кризових ситуацій.

Правову основу регулювання ринку цінних паперів становлять закони „Про господарські товариства”, „Про банки та банківську діяльність”, „Про ДР цінних паперів в Україні”.

Для регулювання ринку використовують методи прямого та непрямого впливу.

До методів прямого впливу відносять:

1. емісія державних цінних паперів.

2. продаж пакетів акцій підприємств, що приватизуються.

3. створення системи захисту інвесторів з залученням державних страхових компаній.

4. запобігання монополізації фондового ринку.

Непряме регулювання здійснюється через податкову політику, регулювання грошової маси та обсягу кредиту, встановлення облікової ставки та резервної норми, регулювання операцій з іноземною валютою, експортно-імпортних операцій і операцій з цінними паперами.