Тема 6 Прогнозування соціально-економічного розвитку у системі державного регулювання економіки.

1. Суть і основні принципи економічного і соціального прогнозування.

2. Система та класифікація соціально-економічних прогнозів.

3. Система та кваліфікація методів прогнозування.

4. Розрахунок ефективності запланованих заходів.

1. Для виконання функцій державного регулювання економіч­ними процесами потрібно спрогнозувати наслідки багатьох еко­номічних явищ, щоб правильно вирішити теперішні завдання. Під прогнозом розуміють науково обґрунто­ване міркування про можливий стан об’єкта у майбутньому. Ук­ладача прогнозу називають прогнозистом, а процес розробки про­гнозів - прогнозуванням.

Важливою складовою прогнозування є прогнозування еко­номічне. Воно ґрунтується на вивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ і процесів, виявляє найбільш імовірнісні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для вибору та об­ґрунтування економічної політики.

Ведення економічного і соціального прогнозування перед­бачає вивчення потенціалу України (регіону, галузі, підприємства), зокрема, економічного і соціального (сукупності трудових ре­сурсів, розвіданих, нерозвіданих і використовуваних природних ресурсів, джерел енергії), науково-технічного (сукупність трудо­вих, матеріальних, фінансових ресурсів сфери науки і наукового обслуговування, нагромаджених знань у галузі суспільних, при­родничих, технічних наук, а також передового досвіду), промис­лово-виробничого (сукупність галузей промислового виробницт­ва, будівельної індустрії, транспорту і зв'язку, їхніх виробничих потужностей, основних фондів і трудових ресурсів), сільськогос­подарського (сукупність трудових ресурсів, зайнятих у сільсько­господарському виробництві, технічних засобів, ресурсів рослин­ництва, а також лісних і водних), потенціалу соціального розвит­ку (охорони здоров'я, культури і мистецтва, спорту, туризму, за­гальної і професійної освіти, підготовки фахівців вищої кваліфі­кації, різних видів громадської діяльності, об'єктів соціальної інфраструктури).

Головні функції прогнозування такі:

науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій;

дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ господарського розвитку у конкретних умовах;

оцінка сформованого рівня розвитку конкретної ситуації і виявлення тенденцій, які можуть скластися у майбутньому, пе­редбачення нових ситуацій та їхня оцінка;

виявлення можливих альтернатив розвитку економіки у пер­спективі, нагромадження наукового матеріалу для обґрунтованого вибору певних рішень.

Для виконання зазначених функцій соціально-економічне прогнозування повинне ґрунтуватися на певних принципах, а саме: системності, наукової обґрунтованості, альтернативності, адекват­ності.

Принцип системності прогнозування означає, що. з одного боку, економіку розглядають як єдиний об’єкт, а з іншого. - як сукупність порівняно само­стійних напрямів (блоків) прогнозування. Цей підхід передбачає побудову прогнозу на підставі системи методів і моделей. Сис­темність означає певну черговість використання моделей для фор­мування прогнозу економічного і соціального розвитку країни, регіону, галузі тощо.

Наукова обґрунтованість означає, що в економічних прогно­зах усіх рівнів потрібно враховувати вимоги об'єктивних еконо­мічних законів, вітчизняний та іноземний досвід формування про­гнозів.

Принцип альтернативності прогнозування ґрунтується на потребі побудови альтернатив у разі передбачення майбутнього розвитку об’єкта прогнозування.

Адекватність прогнозу об’єктивним закономірностям харак­теризує не тільки процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій і взаємозв'язків у розвитку економіки та створення теоретичного аналога реальних економічних процесів з їхньою повною і точ­ною імітацією. Дія цього потрібно, щоб методи і моделі, які ви­користовують під час формування прогнозів, пройшли експери­ментальну перевірку щодо точності у визначенні змісту процесів, які прогнозують.

2. Систему прогнозів економічного і соціального розвитку можна розглядати за такими критеріями, як сукупність груп прогнозів за якісним змістом, за окремими елементами і напрямами відтворення, за способами і методами прогнозування.

За цими ознаками виділяють три головні групи прогнозів:

1) прогнози ресурсів (природних ресурсів, запасів природ­ної сировини і стану природного середовища, демографічні та науково-технічного прогресу);

2) прогнози розвитку економіки (галузей економіки або на­родногосподарських комплексів, динаміки, темпів і факторів економічного зростання, міжгалузевих структурних зрушень, розмі­щення продуктивних сил);

3) прогнози суспільних потреб (виробничих, особистих, за­гальнодержавних потреб, підвищення життєвого рівня населен­ня, процесів соціального розвитку, зовнішньополітичні і військо­во-стратегічні).

У системі соціально-економічних прогнозів важливими є прогнози споживчого попиту населення, рівня і способу життя, со­ціально-економічних потреб населення, соціального складу сус­пільства тощо.

Залежно від рівня агрегування показників розрізняють про­гнози макроекономічні, макроструктурні (укрупнені галузеві) і галузеві. Макроекономічні прогнози охоплюють прогнози ресурсів і народногосподарського комплексу держави в цілому. Макроструктурні прогнози складають за номенклатурою двох-трьох десятків галузей і призначені для уточнення прогнозу суспільно­го відтворення, їхнє завдання - пошук альтернативних варіантів зміни структури економіки. Галузеві прогнози розробляють для окремих галузей економіки з метою отримання головних показ­ників розвитку галузей, потрібних для переходу до прогнозу міжга­лузевих зв’язків.

Державні прогнози економічного і соціального розвитку роз­робляють на довго -, середньо - і короткотермінові періоди в ціло­му по Україні, регіонах та галузях економіки, їх використовують для прийняття органами законодавчої та виконавчої влади конк­ретних рішень у сфері економічної політики, зокрема, для роз­робки загальнодержавних, регіональних, галузевих програм.

Довготерміновий державний прогноз економічного і соціаль­ного розвитку України розробляють на 10-15 років, однак уточ­нюють кожні п’ять років. У ньому повинні бути:

припущення щодо зовнішньої економічної ситуації та внут­рішньої економічної політики;

аналіз економічного і соціального розвитку країни за минулі роки, прогнозні макроекономічні показники (ВВП, рівень інфляції, реальна заробітна плата, рівень безробіття, дефіцит бюджету у відсотках до ВВП, зовнішньоторговельне сальдо, зовнішній борг);

висновки щодо головних тенденцій розвитку економіки в довготерміновому періоді.

Цей прогноз після схвалення Кабінетом Міністрів України його головних показників є орієнтиром для підготовки пропозицій щодо визначення економічної політики на середньотерміновий пе­ріод.

Середньотерміновий прогноз розробляють на п’ять років. Перший такий прогноз був складений до 2000 року з визначен­ням головних макроекономічних показників по роках. Він перед­бачав:

припущення щодо зовнішньої економічної ситуації та внут­рішньої економічної політики;

аналіз економічного і соціального розвитку України за попе­редній період, прогнозні макроекономічні показники і пропорції (номінальний та реальний ВВП, структура його виробництва, роз­поділу й використання; індекси споживчих та оптових цін у відсот­ках до попереднього року; реальна та номінальна заробітні пла­ти; рівень безробіття; доходи, видатки та дефіцити бюджету у відсотках до ВВП; найважливіші грошово-кредитні параметри; зовнішньоторговельне сальдо; іноземні інвестиції; сальдо платіж­ного балансу; структура та обслуговування зовнішнього боргу);

висновки щодо головних тенденцій розвитку економіки Ук­раїни в середньотерміновому періоді.

Такий прогноз економічного і соціального розвитку після схвалення Кабінетом Міністрів України його головних показників є орієнтиром для розробки річного прогнозу та Державної програми економічного і соціального розвитку України.

Короткотерміновий прогноз економічного і соціального роз­витку розробляють щорічно, це квартальні розрахунки очікува­них змін у динаміці головних макроекономічних показників:

аналіз зовнішньої економічної ситуації та внутрішньої еко­номічної політики;

аналіз економічного і соціального розвитку країни за мину­лий рік, прогнозні оцінки макроекономічних показників та про­порцій (виробництво, розподіл і використання ВВП; ціни та об­мінний курс; заробітна плата і зайнятість; структура зведеного бюджету, показники банківської та зовнішньоекономічної діяль­ності), аналіз інституційних перетворень, поведінки суб'єктів еко­номічного процесу (підприємств і домашніх господарств), розвит­ку регіонів;

висновки щодо тенденцій розвитку економіки України в ко­роткотерміновому періоді.

Прогноз цього типу є економічною базою для розробки Дер­жавної програми економічного і соціального розвитку України на короткотерміновий період.

3. Методи прогнозування - це сукупність прийомів мислення, способів, які дають змогу на підставі аналізу ретроспективних даних зробити висновки про можливий розвиток економіки у майбутньому. Методи прогнозування, як і самі прогнози, можна класифікувати за різними ознаками.

Залежно від способу прогнозування і наявності інформацій­них даних методи прогнозування поділяють на фактографічні, формалізовані, експертні (інтуїтивні) і комбіновані. Факто­графічні методи ґрунтуються на достатньому інформаційному ма­теріалі про об’єкт прогнозування та його минулий розвиток. До них належить група методів екстраполяції і моделювання. Екс­пертні методи застосовують у тих випадках, коли інформацій­ний матеріал, який характеризує розвиток об’єкта у минулому, недостатній. Вони побудовані на інформації, отриманій за оцінками спеціалістів-експертів. До експертних методів належать ме­тоди індивідуальної і колективної експертної оцінки. Комбіновані методи прогнозування об’єднують експертні і фактографічні ме­тоди.

Найпоширенішими серед методів індивідуальної експертної оцінки є метод “інтерв’ю”, аналітичний, метод написання сцена­рію. За методом “інтерв’ю” експерт безпосередньо опитує спе­ціалістів. Аналітичний метод передбачає всебічний аналіз про­гнозованого економічного явища або процесу з підготовкою відпо­відної доповідної записки. Метод написання сценарію ґрунтується на визначенні логіки розвитку прогнозованого об’єкта за різних умов.

Серед колективних методів експертних оцінок доцільно ви­ділити методи колективної експертної комісії і колективної гене­рації ідей, метод Дельфі, матричний метод.

Суть методу колективної експертної комісії полягає у тому. що група укладачів прогнозу (робоча група) уточнює головні на­прями розвитку об’єкта, будує матрицю, у якій відображена гене­ральна мета, підцілі та засоби їх досягнення, і розробляє перелік питань для експертів. Експертів опитують з метою отримати відповідь на поставлені питання у вигляді оцінок ймовірного ва­ріанта розвитку подій (найпоширенішою є таблична форма). Пи­тання формують за певною струкгурно-ієрархічною схемою (від складних до простих, від загальних до поодиноких).

Заповнені експертами таблиці використовують для узагаль­нень думок з кожного запропонованого питання. Остаточну оцін­ку визначають як її середнє зважене значення.

Статистичне опрацювання даних колективної експертної оцінки для науково-технічних прогнозів - це сукупність оцінок відносної важливості, поставлених кожним спеціалістом кожно­му з оцінюваних напрямів досліджень. Оцінки важливості вира­жають у балах, вони можуть набувати значення від нуля до оди­ниці, від нуля до десяти, від нуля до сотні.

Метод колективної генерації ідей у практиці називають ме­тодом “мозкового штурму” . Він дає змогу активізувати твор­чий потенціал експертів у разі шукання виходу з проблемної си­туації. Використання методу передбачає зіткнення протилежних напрямів думок і рекомендацій учасників “мозкового штурму” щодо вирішення конкретної проблеми: генерацію ідей і наступ­не руйнування (через критику). З огляду на це його називають методом деструктивної відносної оцінки. За методом “мозково­го штурму” розробники виконують прогнозування у кілька етапів. Роботу розпочинають з формування групи експертів (10-15-20 осіб), куди запрошують фахівців з високим рівнем загаль­ної ерудиції і розумінням проблеми. Надалі група аналізу про­блемної ситуації складає проблемну записку учасника "мозко­вого штурму", у якій наводить і описує проблемну ситуацію і головні правила ведення "штурму". Після завершення організаційно-підготовчої роботи розпочинається власне “мозковий штурм”. Його організовує ведучий, який концентрує увагу учас­ників на правилах поведінки і головному питанні. Характерно, що в процесі генерації ідей до уваги беруть усі ідеї, незалежно від їхньої доцільності.

Після “атаки” група аналізу проблемної ситуації система­тизує ідеї: складає їхній перелік; формулює у загальноприйнятій термінології; об’єднує ідеї, які дублюються і взаємодоповню­ють одна одну; визначає ознаки, за якими ідеї можна об'єднати; поєднує за визначеними ознаками; за групами (від загальних до часткових).

Потім настає етап руйнування систематизованих ідей з ме­тою оцінити можливості їхньої практичної реалізації. Група ана­лізу для ведення цієї роботи формує нову експертну групу з висо­кокваліфікованих фахівців у досліджуваній галузі у складі 20-25 осіб, зосереджуючи їхню увагу на критиці. Доцільно, щоб процес критики тривав до 1.5 год і супроводжувався магнітофонним за­писом. Прогнозування методом колективної генерації ідей завер­шують оцінкою критичних зауважень і складанням переліку прак­тичного застосовування ідей.

Для визначення й оцінки ймовірності настання тих або інших подій використовують метод Дельфі. Він дає змогу уза­гальнити думки окремих експертів в узгоджену групову думку. Особливість методу Дельфі полягає в тому, що він передбачає анонімність експертів, використання результатів попереднього туру опитування, статистичну характеристику групової відповіді. Процес прогнозування за цим методом виконують у такий спосіб, що фахівець, який проводить прогнозування, використовуючи анкети попереднього туру, вилучає з них лише ту інформацію, яка стосується одної проблеми. Фахівець-прогнозист враховує думку експертів "за" і "проти" з кожного погляду. Статистична характеристика групової відповіді полягає у тому, що група фахівців складає прогноз, який містить погляд лише більшості експертів. Метод Дельфі є ефективним, оскільки він дає змогу ліквідувати низку труднощів, пов'язаних з роботою колективної експертної комісії.

Серед фактографічних методів прогнозування найважливі­шими є такі:

гармонічні ваги, спектральні методи, метод ковзної се­редньої, метод Бокса- Дженкінса, метод скінченних різниць, різни­цевих рівнянь, оптимальних фільтрів, сплайн-функції) і методи прогнозування випадкової компоненти (метод авторегресії, ймовір­нісний метод, метод ланцюгів Маркова);

методи багатофакторного прогнозування, до яких належать регресивні моделі (адаптивні регресії, регресивні А-моделі), адаптивне згладжування, факторний аналіз, метод групового вра­хування аргументів, імітаційні моделі, багатовимірна фільтра­ція.

Статистичні методи використовують для прогнозування ча­сових рядів динаміки параметрів економічних явищ.

Під час формування прогнозів за допомогою методів екст­раполяції виходять зі статистично сформованих тенденцій зміни тих чи інших кількісних характеристик об’єкта.

Факторні моделі відображають залежність рівня і динаміки того чи іншого показника від рівня і динаміки економічних показників-аргументів. Залежно від виду факторів (зовнішніх або внутрішніх) факторні моделі поділяють на екзогенні й ендогенні, а залежно від кількості факторів-часових параметрів - на одно-та багатофакторні. Власне багатофакторними є більшість моде­лей, у яких розглядають макроекономічні виробничі функції, фор­мування попиту на товари і послуги залежно від грошових до­ходів населення, цін, раціональних норм споживання та ін.

Структурні моделі описують співвідношення та зв’язки між окремими елементами, які утворюють єдине ціле. Такі моделі ма­ють матричну форму і їх застосовують для аналізу та прогнозу­вання міжгалузевих і міжрегіональних зв’язків. Найпоширенішою формою структурно-балансової моделі є міжгалузевий баланс ви­робництва і розподілу продукції. У цій моделі відображені нату­ральні й вартісні зв'язки у національній економіці. Міжгалузевий баланс розробляють у вигляді укрупненої динамічної і розгорну­тої натурально-вартісної моделі. Динамічна модель дає змогу пе­редбачити розвиток економіки з урахуванням трьох головних фак­торів: досягнутого рівня економічного потенціалу, перспективних тенденцій зміни показників ефективності трудових ресурсів, пер­спективної структури кінцевих потреб суспільства.

Моделі можуть бути статичними і динамічними. Статичні моделі використовують, якщо обмеження стосується одного певного відрізка часу. Моделі, в яких обмеження запроваджені для кількох відрізків часу, називають динамічними.

Найефективнішим засобом прогнозування, особливо довго­термінового, є динамічні та ігрові імітаційні моделі. Перші дають змогу робити висновки про головні риси розвитку економічних систем, які суттєво не залежать від початкових умов. Ці висновки потрібно згодом деталізувати за допомогою інших методів, на­приклад, апаратно-математичного програмування.

4. До узагальнюючих, основних показників розвитку господарства регіону належать:

· обсяг продукції в галузях матеріального виробництва;

· суспільний продукт виготовлений на території регіону;

· загальна сума прибутку(доходу) від всіх видів діяльності;

· чиста продукція галузей матеріального виробництва.

Для визначення загальної ефективності господарського комплексу регіону використовується формула:

Е=НД(ЧП)/(ОФ+СВР+ЗП),

де НД- національний доход або чиста продукція;

 ОВФ- вартість основних виробничих фондів;

СВР- спожиті виробничі ресурси або оборотні виробничі фонди;

 ЗП- заробітна плата у всіх галузях матеріального виробництва регіону.

Ефективність використання живої праці в даній галузі матеріального виробництва оцінюють зростанням продуктивності праці, мірою його впливу на зростання обсягу виробництва.

Ефективність використання уречевленої праці, тобто тієї яка була витрачена на створення конкретних матеріальних благ, визначається через фондовіддачу й рентабельність виробництва. А саме, якщо спостерігається динаміка зростання фондовіддачі і рентабельності виробництва у розрахунковий або минулий період часу, ми матимемо приклад ефективного розвитку, навпаки - занепаду.

 Суспільний продукт регіону визначають як суму валової продукції галузей сфери матеріального виробництва, до якої додають позитивне сальдо надходжень від зовнішньоторговельних операцій.

СП=SВП+С;

де СП – суспільний продукт;

 ВП – валова продукція, що сумується по всім галузям;

 С – надходження від зовнішньоторговельних операцій.

 Загальна сума прибутку(національний доход) визначають за формулою:

НД=SЧП+С

де НД – національний доход;

ЧП - чиста продукція, що сумується по всім галузям;

 С – надходження від зовнішньоторговельних операцій.

ЧП=В-М

де В – обсяг виробленої продукції;

М- матеріальні затрати;

 Суспільний продукт і національний доход розраховуються у фактичних цінах.