Тема 12 Державне регулювання розвитку основних сфер господарської діяльності в Україні.
1. Державне регулювання промислового виробництва.
2. Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу.
3. Державне регулювання транспорту.
4. Державне регулювання розвитку регіонів.
1. Промисловість України має такі галузі: електроенергетику, нафтовидобувну, газову, вугільну, торф’яну, чорну металургію, кольорову металургію, хімічну та нафтохімічну, машинобудівну і металообробну, лісову, деревообробну та целюлозно-паперову, промисловість будівельних матеріалів, скляну та фарфоро-фаянсову, легку, харчову, мукомольно - круп’яну, комбікормову, мікробіологічну, поліграфічну та ін.
Галузевий поділ промислового виробництва є в основі галузевого державного регулювання.
Об’єктами державного регулювання на макроекономічному рівні є міжгалузеві комплекси - єдині господарські системи, які складаються з групи взаємопов’язаних галузей і покликані забезпечити потребу національної економіки у певному виді кінцевої продукції (послуг). Кожен комплекс має низку спеціалізованих галузей, технологічно, економічно й організаційно пов’язаних між собою.
До складу міжгалузевих комплексів промислового виробництва належать такі: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хіміко-лісовий.
Державне регулювання промислового виробництва у складі Міністерства економіки України провадить департамент розвитку базових галузей промисловості та виробничої інфраструктури, у складі якого функціонують відділи: економіки чорної та кольорової металургії, економіки хімічного та нафтохімічного комплексів, економіки розвитку енергетики, економіки лісопромислового та лісогосподарського комплексів, економіки машинобудівного та оборонного комплексу; департаменти: реалізації соціальної політики з відділом економіки виробництва непродовольчих товарів та послуг; розвитку агропромислового комплексу з відділом виробництва продовольчих товарів.
Суб’єктами державного регулювання промислового виробництва є Міністерство промислової політики, Міністерство вугільної промисловості, Міністерство енергетики, а також Державні Комітети: нафтової, газової та нафтопереробної промисловості; харчової промисловості; медичної та мікробіологічної промисловості та ін.
Залежно від типу галузей і форм власності державне регулювання промислового виробництва ведуть у вигляді прямого державного управління об’єктами (підприємствами) і регулювання їхньої підприємницької діяльності.
Пряме управління промисловим виробництвом передбачає:
управління з боку міністерств об’єктами, що є у сфері державної власності; організацію монопольного виробництва деяких видів промислової продукції; індикативне планування; контроль за виробництвом і розподілом частини продукції, яку виготовляють на державних підприємствах.
Держава на розвиток товарного ринку впливає через грошово-кредитну політику Національного банку України. Однак за умов кризи, монополізму виробників та інших особливостей перехідного періоду до ринкових відносин найефективнішими засобами державного впливу на процеси виробництва промислової продукції є методи індикативного планування, які реалізують державні органи, підпорядковані Кабінету Міністрів України.
В Україні у процесі формування індикативного плану державні органи визначають напрями економічного розвитку машинобудівного, паливно-енергетичного, хіміко-лісового, оборонного комплексів, легкої та інших галузей промисловості з огляду на прогноз потреб населення, уряду та національного виробництва, передбачають орієнтовні обсяги промислового виробництва, формують державні замовлення, укладають державні контракти.
У Державній програмі економічного і соціального розвитку України визначають показники: обсяги виробництва промислової продукції, товарів народного споживання, найважливіших видів продукції, що контролює держава.
Важливими складовими плану є виробництво і поставка продукції згідно з державним замовленням (державним контрактом). Система державного замовлення (державного контракту) в промисловості покликана задовольнити потреби держави у виробництві продукції виробничо-технічного призначення, товарах народного споживання, а також надати державну підтримку найважливішим галузям народного господарства та забезпечити виконання міждержавних угод.
До методів регулювання підприємницької діяльності в промисловому виробництві належать:
державні дозволи та контроль за розміщенням промислових підприємств;
залучення промислових підприємств (незалежно від форм власності) до виконання державних та регіональних цільових, комплексних програм;
антимонопольні заходи;
застосування системи податків (ПДВ, акцизного збору, податку на прибуток) і податкових пільг;
грошово-кредитне регулювання;
регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до провадження державних цін;
використання норм амортизації та інших норм і нормативів.
Державне регулювання якості продукції виконують за допомогою системи стандартизації та сертифікації. Державна система стандартизації спрямована на забезпечення якості продукції відповідно до розвитку науки і техніки, потреб населення і народного господарства, її гарантує Державний комітет України зі стандартизації, метрології та сертифікації. Державні стандарти України розробляють на вироби загальномашинобудівного застосування (підшипники, інструмент, деталі, кріплення тощо), продукцію міжгалузевого призначення, продукцію для населення. На промислову продукцію, якщо нема державних стандартів України, розробляють галузеві стандарти, на продукцію, яку використовують лише на конкретному підприємстві, стандарти підприємств.
Сертифікацію продукції в Україні поділяють на обов'язкову та добровільну. Держстандарт України визначає перелік продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, обов'язковій сертифікації підлягають такі вироби, як побутове устаткування і комплектуючі вироби до нього, світлотехнічна продукція і вироби до неї, ручні електромеханічні машини та переносні верстати, радіоелектронна побутова апаратура, відео-, телевізійна та дисплейна техніка, будівельно-монтажні електрифіковані інструменти, технологічне устаткування для харчової, м’ясо-молочної промисловості, іграшки, миючі засоби, медична техніка.
Обов’язкова сертифікація передбачає перевірку та випробування продукції для визначення її характеристик і подальший технічний нагляд за нею. У разі позитивного вирішення органу з сертифікації заявникові видають сертифікат на право маркувати продукцію спеціальним знаком відповідності,
Державні потреби на промислову продукцію такі: на оборону, утримання державного апарату, охорону здоров’я, освіту, виконання міждержавних угод, поставку продукції за одержувані енергоносії тощо. Для задоволення цих потреб формують державне замовлення на обов'язковій (для монополістів) договірній або конкурсній основі й укладають державні контракти на його виконання з товаровиробниками.
2.У результаті розвитку, об’єднання і злиття порівняно самостійних ланок з виробництва і переробки сільськогосподарської сировини, доставки її до споживача формується агропромисловий комплекс (АПК). Він є складною виробничою системою. Структуру АПК характеризують за сферами діяльності, Інтеграції спеціалізованих їх ланок і територіальне.
В АПК розрізняють три сфери діяльності:
перша - виробництво засобів виробництва для всіх Інших галузей, пов'язаних Із сільським господарством (тракторне машинобудування, виробництво сільгоспмашин, устаткування для тваринництва, легкої і харчової промисловості тощо);
друга - сільське господарство: рослинництво і тваринництво;
третя - переробка сільськогосподарської сировини (харчова, м’ясо-молочна, легка промисловість та ін.).
Щоб забезпечити взаємозв’язок, наприклад, між другою і третьою сферами, тобто передачу сільськогосподарської сировини переробній промисловості, потрібно мати транспорт, систему зв’язку. Тому виділяють четверту сферу - виробничу інфраструктуру (транспорт, зв’язок). Крім того, є ще соціальна інфраструктура, яку вважають п’ятою сферою.
За Інтеграцією спеціалізованих ланок в АПК виділяють окремі комплекси. Наприклад, у м'ясо-молочний комплекс з першої сфери входять машинобудування для тваринництва, комбікормові заводи тощо, з другої - кормовиробництво, з третьої — м’ясо-молочна промисловість.
Територіальний поділ передбачає виділення великих, середніх і дрібних складових частин, зокрема обласні, районні (регіональні) АПК.
У високо розвинутих країнах світу всі суб'єкти АПК - від фермера до переробника і торговця кінцевими продуктами - перебувають у тісному взаємозв'язку, у них все сплановано до дрібниць (якість, кількість товарів, час їх доставки, переробки, реалізації). Так само вчасно фермер одержує технічну та Іншу допомогу з боку інших корпорацій.
В Україні з розвитком багатоукладної економіки великим переробним підприємствам важче організовувати заготівлю сільськогосподарської сировини, оскільки вони орієнтовані на висококонцентроване виробництво, а кількість постачальників сировини суттєво зростає у зв'язку зі зниженням рівня обсягів виробництва у колективних господарствах і створенням фермерських господарств. Тому потрібно, щоб переробні підприємства пристосувалися до умов дрібнотоварного виробництва. Одним із можливих шляхів формування нових типів зв’язків між великими переробними підприємствами і дрібними сільськогосподарськими (у тому числі фермерськими та підсобними господарствами населення) може бути виникнення нових проміжних ланок, які виконуватимуть функції заготівлі сільськогосподарської сировини.
З розвитком ринкових відносин серед інфраструктури й х підрозділів виникають підрозділи, що обслуговують сферу обігу матеріальних і фінансових ресурсів. Серед них одне з провідних місць належить кредитно-фінансовим інституціям.
Сприяти розвитку АПК в Україні покликане прийняття Верховною Радою цілого пакета законодавчих документів та нормативних актів. Зокрема, це Закони «Про підприємство», «Про пріоритетність розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України», «Про селянське (фермерське) господарство», «Земельний кодекс України», «Про кооперацію» та ін.
З огляду на сучасне становище у сільському господарстві, більшість учених виділяють три головні етапи аграрної політики,
Перший етап - стабілізаційний. Його призначення - призупинити спад виробництва в галузі. Орієнтовна тривалість - найближчі два - три роки. Для цього доведеться мобілізувати внутрішні і зовнішні інвестиції, задіяти стимули високопродуктивної праці, розвивати підприємництво в АПК.
Другий етап - відновлювальний. Його мета - доведення обсягів сільськогосподарського виробництва до рівня кінця 80-х - початку 90-х років, з поступовим надходженням продукції на світовий ринок. Передбачають, що тривалість цього етапу охоплюватиме перше десятиріччя XXI ст.
Третій етап - стратегічний. Він передбачає виведення сільського господарства України на рівень найрозвинутіших сільськогосподарських країн, надійне закріплення її місця в світовому розподілі виробництва аграрної продукції та її широкого асортименту.
Результати господарювання підприємницьких сільськогосподарських структур, поки що, є досить низькими. Головні причини такого стану на підсобних і фермерських господарствах. - відсутність агротехнологій та засобів праці, передбачених для умов їх використання на малих земельних угіддях у різних кліматичних зонах України, нестача фінансових коштів тощо. Тому для розвитку АПК потрібні як внутрішні, так і зовнішні інвестиції.
Однак можливості бюджетних інвестицій в аграрну сферу в Україні надзвичайно обмежені. Відповідно скорочення інвестицій (особливо на розробку ефективних технологій, прогресивної техніки) збільшує залежність нашої країни від імпорту продуктів харчування, закріплює технологічне відставання від розвинутих країн світу. Тому інвестиційна політика в Україні повинна бути єдиною системою державного регулювання АПК разом з цінами, податками та кредитами, як у країнах із розвинутою ринковою економікою.
Надходження інвестиційних ресурсів із-за кордону обмежене нестабільністю економіки, відсутністю законодавчої бази і механізму реалізації вже прийнятих законів, браком гарантій іноземним інвесторам на державному рівні, недосконалістю та частими змінами чинної податкової системи та ін.
Стимулом для іноземних інвесторів вкладати кошти в аграрну сферу України може бути, насамперед, вищий рівень прибутку на вкладений капітал, ніж у західних країнах, дешева робоча сила, практично неосвоєний ринок товарів і послуг, вкладання коштів у розвиток інфраструктури АПК, зокрема, у формування матеріально-технічної бази, передусім виробництво мінітехнологій для переробки сільськогосподарської сировини та виготовлення сільськогосподарської продукції масового попиту.
Тільки достатньо високий рівень цивілізованості підприємницьких відносин, обізнаність підприємців з основами ведення підприємницької діяльності, створення юридичної бази для її ефективного розвитку дасть змогу вивести сільськогосподарське виробництво країни на світовий рівень. Потрібно створювати інтегровані об’єднання підприємницьких структур, зокрема, асоціації, союзи підприємців агропромислового спрямування, фінансово-промислові групи (ФПГ), інвестиційні фонди. Такі об’єднання забезпечать ефективний розвиток сільських регіонів, дадуть змогу налагодити і впровадити прогресивні ресурсозберігаючі технології, постачати продукцію на внутрішні і зовнішні ринки, забезпечити високий рівень оплати працівників сільськогосподарського сектора, бути рівноправними партнерами з іноземними підприємцями й Інвесторами,
Становлення підприємництва в АПК буде супроводжуватися розвитком підприємницьких структур у сфері обслуговування потреб АПК, що забезпечить зайнятість населення сільської місцевості. Для цього потрібно підтримувати нові, прогресивні форми господарювання у сільському господарстві, передусім фермерство, реформувати організаційну структуру управління АПК, надати сільськогосподарським підприємствам корпоративні права у підприємствах з переробки сільськогосподарської сировини. Для цього пропонують модель агропереробного товариства, відносини у якому регулюють поєднанням інтересів аграрних виробників та переробної сфери АПК. Ця модель передбачає таке: проведення нової емісії акцій для розміщення їх серед підприємств-постачальників; формування статутного фонду на рівні, достатньому для виділення контрольного пакета акцій сільськогосподарським товаровиробникам, у тому числі з використанням особливого механізму оплати акцій: застосування триступінчастої структури органів управління та максимальне розширення фінансово-господарської самостійності виробничих підрозділів товариства; поєднання практики щорічної виплати дивідендів з наданням певних пільг власним акціонерам щодо часткового перерозподілу кінцевого результату; створення сприятливих умов для придбання акцій постачальниками сировини та ін.
Потрібне також формування нової пофірменної (на відміну від галузевої) організаційної структури АПК. Фірми агробізнесу, як багатопрофільні комплекси, поєднують у собі виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції. Створення фірм агробізнесу забезпечить залучення довготермінових інвестицій та нових технологій в АПК України, інтеграцію фінансово-комерційних структур в аграрну сферу на ринкових засадах, конкурентоспроможність української сільськогосподарської продукції на світовому ринку.
У державному регулюванні аграрного сектора АПК України є певні проблеми, нема досвіду використання механізмів регулювання, які ґрунтуються на принципах добровільності і зацікавленості. Відсутність системності, некомплектність заходів і запізнення у прийнятті рішень різко знижують ефективність регулювання. Крім того, потрібно також врахувати складність фінансового стану економіки, що обмежує можливості й масштаби підтримки АПК.
Отже, систему державного регулювання аграрної сфери в Україні, так само, як і регулювання агробізнесу на Заході, повинні характеризувати всепроникний вплив на різні сторони процесу виробництва сільськогосподарської продукції і високий рівень підтримки внутрішніх товаровиробників. Мета регулювання - стимулювати виробництво, аграрне підприємництво та соціальну підтримку села.
3. Транспортний комплекс - це об'єднання підприємств з експлуатації, ремонту й обслуговування транспортних засобів, терміналів, головне завдання яких - задоволення потреб споживачів у перевезеннях вантажів і пасажирів у межах єдиної транспортної системи країни.
Державне регулювання розвитку і роботи транспорту тісно пов’язане з регулюванням виробництва, його матеріально-технічного забезпечення, торгівлі.
Масштаби діяльності транспорту повинні відповідати обсягу виробництва і споживання продуктів промисловості та сільського господарства з урахуванням асортименту цієї продукції, розміщенням виробництва і споживання.
З усіх видів транспорту в Україні приватизації підлягає лише автомобільний (відповідно до Закону про малу приватизацію). Частково приватизують в окремих випадках водний транспорт. Проте головні види транспорту (залізничний, авіаційний, морський, трубопровідний та ін.) перебувають у державній власності і згідно з чинним законодавством приватизації не підлягають. Тому державне регулювання роботи транспорту в Україні є головною проблемою,
Форми та механізми державного регулювання розвитку транспорту зумовлені низкою чинників, зокрема: рівнем розвитку національної економіки та роллю транспорту в забезпеченні її ефективного функціонування; розвитком різних видів транспорту та їхньою порівняльною конкурентоспроможністю; наявністю та перспективами розвитку транспортних мереж; питомою вагою приватної власності в різних видах транспорту.
Сучасні тенденції у співвідношенні видів транспорту в межах транспортних систем розвинутих держав є наслідком зміни їхньої порівняльної конкурентоспроможності в різних сферах використання за умов науково-технічного прогресу, політики монополій і держави.
Динаміка вантажообігу окремих видів транспорту нерівномірна: відбувається перерозподіл їхньої питомої ваги у сумарному вантажообігу, що зумовлено потребою зменшити час доставки вантажу і знизити витрати на перевезення.
Багато форм і методів організації автомобільних вантажних перевезень, що діють у розвинутих державах, частково використовують в Україні. Відмінності полягають більше у виборі оптимальних, вигідних з погляду споживачів транспортних послуг та економних з погляду перевізників форм і методів перевезення конкретного вантажу в конкретній ситуації.
Держава, зазвичай, не втручається у виробничу і фінансово-господарську діяльність фірм. Державні органи (Міністерство транспорту, транспортні комітети та ін.) обмежують свою діяльність розробкою транспортного законодавства, видачею ліцензій на право водіння автотранспортних засобів, запровадженням правил руху, технічних норм обслуговування і контролем за їхнім дотриманням. Важливішим завданням цих органів є організація будівництва, експлуатації і планування мережі доріг, яка у більшості випадків є власністю держави. Проте у всіх цих країнах прийняті відповідні законодавчі норми, які регулюють порядок створення і ліквідації фірм, їхні права, обов'язки і відповідальність.
Дозвіл на комерційні перевезення покладає на автобусну (вантажну) компанію такі обов’язки: повністю задовольняти потреби у перевезеннях пасажирів (вантажів), дотримуватись у комерційній діяльності відповідного рівня рентабельності, частоти руху, якості перевезень тощо.
Вищим органом управління великою транспортною фірмою є рада директорів, у яку входять директори всіх важливіших підрозділів, а також директори банків, юридичних закладів, промислових фірм, що надають відповідні послуги транспортній фірмі.
Розвиток і вдосконалення галузі транспорту в Україні відбувається відповідно до національної програми з урахуванням пріоритету та на підставі досягнень науково-технічного прогресу.
Згідно з Законом України «Про транспорт» державне регулювання в цій галузі повинне забезпечувати:
своєчасне, повне та якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони України;
захист прав громадян під час їхнього транспортного обслуговування;
безпечне функціонування транспорту;
додержання потрібних темпів і пропорцій розвитку національної транспортної системи;
захист економічних інтересів України, законних інтересів підприємств і організацій транспорту та споживачів транспортних послуг;
створення однакових умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту;
обмеження монополізму та розвиток конкуренції;
координацію роботи різних видів транспорту;
ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту;
охорону довкілля від шкідливого впливу транспорту.
Державне управління діяльністю транспорту провадять за допомогою економічної (податкової, фінансово-кредитної, тарифної, інвестиційної) та соціальної політики, зокрема, наданням дотацій на пасажирські перевезення.
Державне регулювання в галузі транспорту ведуть Міністерство транспорту України, місцеві Ради народних депутатів та інші спеціально уповноважені органи залежно від їхньої компетенції.
Відносини підприємств транспорту загального користування з центральними та місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування побудовані на підставі податків, податкових пільг, запроваджених нормативів та інших економічних засобі й відповідно до чинного законодавства України.
Втручання у господарську діяльність підприємств транспорту, відволікання їхнього експлуатаційного персоналу на інші роботи місцевими органами влади і самоврядування недопустима, крім випадків, передбачених законами України.
Органи управління транспортом сприяють органам влади і самоврядування у виконанні ними своїх повноважень щодо соціального та економічного розвитку транспорту, спільно з ними виконують програми захисту довкілля, розробляють узгоджені заходи для забезпечення безперебійної роботи транспорту у разі стихійного лиха, аварій, катастроф та під час ліквідації їхніх наслідків, координують роботу щодо запобігання аваріям і правопорушенням на транспорті, а також організовують взаємодію різних видів транспорту з метою ефективнішого їх використання, підвищення якості обслуговування.
Місцеві органи влади і самоврядування у межах своїх повноважень надають допомогу підприємствам і організаціям транспорту у поліпшенні їхньої діяльності, об’єднують кошти підприємств, організацій, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, кооперативів (за їхньою згодою), а також бюджетні та позабюджетні кошти для вдосконалення транспортної мережі, будівництва вокзалів, шляхопроводів, інших об’єктів транспорту.
Будівництво вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеропортів, пішохідних мостів, тунелів, пасажирських платформ, метрополітенів, придбання пасажирського рухомого складу, утримання й упорядкування шляхів сполучення та інших об’єктів, пов’язаних з обслуговуванням пасажирів і перевезенням вантажів, виконують за кошти державного і місцевих бюджетів та підприємств транспорту у порядку, передбаченому законодавством України, а також із залученням добровільних внесків підприємств та організацій усіх форм власності й громадян.
Підприємства транспорту виконують перевезення та надають послуги на підставі державних контрактів, державних замовлень і договорів на перевезення пасажирів та вантажів з урахуванням економічної ефективності провізних та переробник можливостей транспорту.
Ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту запроваджують з метою:
гарантування безпеки і надійності роботи транспорту;
обмеження монополізму та розвитку конкуренції;
створення однакових умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту.
Ліцензії на ведення транспортної діяльності видають Міністерство транспорту України та інші уповноважені на це органи в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Діяльність усіх видів транспорту координує Міністерство транспорту України, у межах регіонів - комісії з координації роботи транспорту, створені органами місцевої влади і самоврядування. Вони діють відповідно до положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
4. Регіон – частина території країни, на якій функціонує сформований комплекс галузей виробництва, виробничої та соціальної інфраструктури. Головна мета державного регулювання розвитку регіонів – забезпечити найповніше використання їхнього потенціалу шляхом оптимального поєднання інтересів держави і конкретного регіону.
Регіональна політика держави охоплює такі напрямки: економічний, соціальний, демографічний, екологічний, науково – технічний.
В державному регулюванні економіки існує кілька основних проблем. Це по-перше розподіл повноважень між центральною та місцевою владою. Але ця проблема характерна для всіх країн за будь яких форм економічних відносин. По-друге це існування так званих депресивних регіонів – регіонів, рівень розвитку яких нижчий ніж рівень розвитку регіонів по всій країні.
Проблема депресивних регіонів потребує вирішення на загальнодержавному рівні.
Шляхи вирішення цієї проблеми наступні:
· Санації – політика оздоровлення соціально-економічного стану, запровадження вільних економічних зон, зменшення податкового тиску на підприємство та ін.
· Преференції – створення державних фондів розвитку регіону, створення державних підприємств на території регіону.
· Субвенції – виділення грошових коштів на розвиток регіону.
Застосування цих заходів дозволить підняти рівень розвитку регіону, а отже і рівень розвитку країни в цілому.