Тема 7 Програмування у системі державного регулювання економіки.

1. Суть державного програмування.

2. Класифікація та характеристика програм.

3. Організація розробки та реалізації цільових комплексних програм.

4. Суть і завдання планування.

1. Програмування національної економіки як явище в системі державного регулювання з’явилось у світовій практиці в середині XX ст. Першими на цей шлях стали США, Канада, Франція і Япо­нія. Зокрема, відомими були програма освоєння ресурсів ріки Теннессі розроблена в США в 30-ті роки, програми освоєння ра­йонів Півночі, розроблені і реалізовані в Канаді. В Японії найвідомішими є національні програми „Технополіс”, „План реконст­рукції Японських островів” та ін.

Суть програмування полягає в аналізі стану національної еко­номіки, виявленні проблем, які не можуть вирішити ринкові ме­ханізми, розробці та реалізації окремих економічних програм.

Програмування може бути успішним лише за умови дотри­мання централізованого підходу до розробки, управління та реа­лізації масштабних народногосподарських програм.

Головними завданнями програмування є підтримка економі­чної рівноваги, вплив на якісне перетворення економіки, стиму­лювання її розвитку.

Мета державного програмування - досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку економіки.

Програмування, як форма державного регулювання, має такі специфічні особливості:

1) втручання держави в економіку не ліквідує стихійність у ринкових перетвореннях, а лише коректує цей процес;

2) програмування є елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава не керує агентами ринку, а лише спря­мовує їхню діяльність;

3) основою програмування є структурне регулювання;

4) програмування, як форма впливу на економіку, є систем­ним і комплексним.

Основа державного програмування - це розробка і виконан­ня довго - (10-15-20 років), середньо - (4-5 років) і короткотерміно­вих (1 рік) програм.

2. У державних програмах можна виділити:

· спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів або районів. Прикладом таких програм в Україні є Державна програ­ма розвитку вугільної промисловості, Державна програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Державна національна про­грама "Освіта. Україна XXI століття"

· програми, що стосуються певних загальнонаціональних про­блем: Державна програма зайнятості, Державна програма соціаль­ного захисту населення, програми діяльності державних еконо­мічних органів, Державна програма приватизації, урядова про­грама Кабінету Міністрів "Україна-2010"

· програми для досягнення економічної рівноваги: програ­ми стабілізації економіки та виходу її з кризового стану; фінан­сові програми; регіональні, програми з господарського освоєн­ня нових районів, перетворення економіки регіонів, які вже сфор­мовані, формування нових територіально-виробничих комплексів тощо.

За рівнем масштабу порушених проблем розрізняють:

великомасштабні комплексні програми. До них можна відне­сти комплексну програму НТП в національній економіці, програ­му вирішення найважливіших соціальних проблем;

програми соціально-економічного розвитку, наприклад, жит­лова програма;

вузькі науково-технічні програми.

Вивчення конкретних програм свідчить, що є суттєві відмінності у формах виконання їхнього втілення. Ці відмінності залежать від масштабу і сфери дії програм, ступеня залучення дер­жавного і приватного секторів, характеру економічних та адміні­стративно-правових зв'язків. Методи формування структури і змісту програм, особливо їхнього організаційно-економічного ме­ханізму, залежать від їхнього правового статусу (індикативного чи директивного).

3. Особливе місце в системі державних програм посідають цільові комплексні програми.

Комплексно-цільова народногосподарська програма — це дер­жавний, адресний плановий документ, у якому визначений за ре­сурсами, виконавцями та строками комплекс економічних, техніко-виробничих, науково-дослідних, організаційно-господарських заходів до яких, як звичайно, залучено багато галузей, господар­ських органів, регіонів.

За змістом комплексні цільові програми є такі:

соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем роз­витку й удосконалення способу життя, підвищення матеріально­го і культурного рівня життя населення, поліпшення соціальних умов праці та відпочинку;

виробничі, спрямовані на збільшення обсягу виробництва певних видів продукції (послуг), розвиток нових видів виробниц­тва, підвищення якісних характеристик продукції, зростання ефек­тивності використання ресурсів;

науково-технічні, спрямовані на розвиток наукових дослід­жень, вирішення проблем розробки і впровадження в практику нових видів техніки і технологій;

екологічні, спрямовані на виконання природоохоронних і природоперетворювальних проектів;

інституційні, спрямовані на удосконалення організації управ­ління господарськими системами;

регіональні, спрямовані на господарське освоєння нових ра­йонів, реструктуризацію економіки розвинутих районів України, формування територіально-виробничих комплексів.

За структурою цільова комплексна програма має такі головні елементи (блоки):

цільовий, де з’ясовані головна ціль і підцілі програми, бажа­на послідовність їхньої реалізації;

структурний, формування якого дає змогу визначити набір та контури цілереалізаційних систем, тобто об'єктів національ­ної економіки та їхніх елементів, які об'єднані за ознакою цільо­вого призначення;

блок техніко-економічного обґрунтування;

ресурсний, який характеризує обсяг і структуру розподілу ресурсів, потрібних для виконання програми;

організаційний, у якому по всіх елементах програми перед­бачені відповідальні виконавці, джерела і строки виділення ре­сурсів, а також терміни вжиття заходів.

Порядок складання і розробки ЦКП такий: аналіз тенденцій економічного розвитку в сфері програмної діяльності; прогнозування і визначення потреби корегування цих тен­денцій; дослідження і розробка альтернативних варіантів програми; оцінка і вибір найефективніших варіантів програми; формування розгорнутого проекту програми;формування єдиної стратегії вирішення проблеми.

Для розробки й обґрунтування різних варіантів ЦКП доціль­но використовувати: методи економічного аналізу;методи структурного аналізу, тобто методи формування ва­ріантів задоволення потреб народного господарства в продукції;балансові методи; методи обґрунтування рівня розвитку виробництва й основ­них показників за факторами впливу.

Пріоритетні напрями, які потребують програмного вирішен­ня, схвалює Верховна Рада України. Для цього Національна ака­демія наук з участю Міністерства освіти України, міністерств, відомств, науково-дослідних інститутів методом експертних оці­нок визначають перелік таких програм, після чого їх розглядає Кабінет Міністрів і подає до Верховної Ради.

Комплексні цільові наукові програми відкриті для поповнення новими проектами. Рішення про введення нових проектів або ви­лучення малоефективних приймає замовник програми.

Формування системи цілей програми передбачає визначен­ня головної мети з наступними її дезагрегуванням на ієрархічну множину конкретніших цілей. Загальну мету програми розділя­ють у функціональному і предметному розрізі, тобто на функці­ональні і предметні цілі. Для виявлення кількісних характерис­тик програмних цілей кожну програму розгортають у багаторів­неву множину локальних (часткових) під цілей, які називають деревом цілей. Процедура побудови дерева цілей ґрунтується на оцінці експертів і має такі стадії:

· побудову функціонального дерева цілей;

· формування комплексу цілереалізаційних систем;

· попередні оцінки і відбір цілереалізаційних систем;

· ранжування цілей.

Ефективність варіантів програми можна оцінити двома шля­хами: побудувавши систему економіко-математичних моделей і розрахувавши варіанти на ПЕОМ за допомогою системи експерт­них оцінок.

4. Планування - це специфічна управлінська діяльність з виз­начення цілей та шляхів їх досягнення. Його ведуть на підставі ринкових досліджень і аналізу внутрішніх можливостей. Змістом розробки планів є визначення взаємопов'язаних завдань струк­турним підрозділам об’єкта планування, обґрунтування по­трібних ресурсів, визначення показників для контролю та оцін­ки ступеня досягнення цілей.

Світова практика застосування макроекономічного плануван­ня дає змогу виділити три його головні форми: директивне, інди­кативне та стратегічне.

Директивне планування було формою прояву жорсткого дер­жавного регулювання економіки в колишньому СРСР. Стратегічне планування - це системний спосіб уп­равління змінами, творчий процес визначення і здійснення найбільш важливих дій (беручи до уваги сильні та слабкі сто­рони і можливості).

Найбільшого поширення в системі макроекономічного пла­нування набуло планування індикативне. Суть цього планування полягає у тому, що уряд впливає на розвиток націо­нальної економіки не шляхом вказівок і затвердження директив­них обов'язкових завдань для товаровиробника, а за допомогою координації діяльності виробників і забезпечення їх інформацією.

Індикативне планування принципово відрізняється від дирек­тивного способами реалізації поставлених цілей. Показники інди­кативного плану набувають життєвої сили для суб'єктів ринку лише через цілеспрямовану систему правових та економічних регуляторів.

Метою індикативного планування є реалізація цілей держав­ного впливу на економічний та соціальний розвиток.

Головне призначення індикативного планування в Україні -розробка, обґрунтування і вжиття заходів щодо державного регу­лювання соціально-економічного розвитку країни.

Основою індикативного планування є ретроспективний аналіз економічного і соціального становища держави та прогно­зи його розвитку, в тому числі масштабів, темпів, структури ви­робництва, кон’юнктури ринку, соціальних індикаторів та інших характеристик і показників на коротко -, середньо -, довготерміно­ву перспективу. На базі цих розробок і розрахунків формують пер­спективні цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку, а також відповідну державну політику (податкову, фінансову, ціно­ву, структурно-інвестиційну, галузеву, науково-технічну, соціаль­ну, екологічну) з урахуванням визначених законом прав і повно­важень державних органів. На підставі прогнозів, цілей та пріо­ритетів соціально-економічного розвитку, виробленої політики. наявних фінансових, матеріальних, виробничих та інших ресурсів, уряд формує окремі завдання і визначає конкретні засоби для їх вирішення.

Отже, індикативний народногосподарський план - це орга­нізаційно-економічний інструмент втілення економічної політи­ки держави у практику дії суб’єктів господарювання, який ґрунтується на системі економічних, науково-технічних і соціальних прогнозів, має орієнтувальний, рекомендаційний характер і є ос­новою для вироблення регуляторів ринку.

Показники, які є в індикативному плані, виражають головні напрями економічного і соціального розвитку, вони не адресні і є орієнтирами, досягнення яких повинні домагатися державні орга­ни шляхом застосування різних стимулюючих заходів і економіч­них важелів.

Головні функції індикативного плану такі:

· ретроспективний аналіз, прогнозування й обґрунтування цілей, темпів та умов збалансованого економічного і соціального розвитку країни;

· розробка системи державних рішень прямої дії (адміністра­тивних регуляторів);

· визначення економічних важелів і стимулів (економічних регуляторів);

· формування цільових комплексних програм, які передбача­ють раціональне поєднання інтересів країни з інтересами внутрішніх та зовнішніх суб’єктів ринкових відносин шляхом координації їхньої планово-економічної діяльності й економічно­го впливу;

· планування економічного та соціального розвитку підвідом­чого господарства;

· координація і взаємо ув’язка розробленого індикативного пла­ну з бюджетом держави;

· застосування як інструменту поточного аналізу та коорди­нації виконання окремих елементів, завдань, програм у складі інди­кативного плану і досягнення основних цілей, затверджених Вер­ховною Радою України;

· вироблення і реалізація пріоритетних напрямів у розвитку економіки.