Тема 5 ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВИЙ СТАТУС БАНКІВ
1. Поняття, ознаки та компетенція комерційного банку
2. Майно комерційного банку, статутний капітал і порядок його формування
3. Правові засади створення та державної реєстрації банків
4. Реорганізація та ліквідація банківських установ
1. Поняття, ознаки та компетенція комерційного банку
Термін «комерційний банк» виник на початку розвитку банківської справи, коли банки обслуговували переважно торгівлю (commerce), товарообмінні операції та платежі, які здійснювали торгівці (звідси і назва - комерційний банк). З розвитком промислового виробництва виникли операції з короткострокового кредитування виробничого циклу: позички на поповнення обігового капіталу, створення запасів сировини та готових виробів, виплату заробітної плати тощо. Строки кредитів поступово збільшувалися, частину банківських ресурсів почали використовувати для вкладень в основний капітал, цінні папери тощо. Внаслідок цього термін «комерційний»» у назві банку втратив первісний зміст. На сьогодні він означає діловий характер банку, його орієнтованість на обслуговування всіх видів клієнтів незалежно від роду їхньої діяльності, форми власності, ознак резидентства тощо. Саме тому нова редакція Закону «Про банки і банківську діяльність»» містить поняття «банк»», а не «комерційний банк».
Сьогодні комерційний банк спроможний запропонувати клієнту до 200 видів різних банківських продуктів і послуг. Прийняття вкладів та розподілення кредитів і досі залишаються ядром банківської діяльності. Однак поступово вона збагатилася численними послугами, винагорода за надання яких складає велику частину ресурсів, яка продовжує збільшуватися. Деякі з цих послуг лише розвивають традиційні напрями банківської діяльності. Наприклад, для впорядкування безготівкових розрахунків банки пропонують своїм клієнтам нові інструменти, породжені інформатикою: платіжні та кредитні картки, електронні платежі, платіжні вимоги. Послуги іншого типу - спільне управління цінними паперами, поради щодо інвестування, управління майном, управління коштами підприємств, допомога експортерам - порівняно недавнє явище. Широка диверсифікація операцій дозволяє банкам зберігати клієнтів і залишатися рентабельними навіть при досить несприятливій господарській кон'юнктурі.
Комерційні банки традиційно відіграють роль стержневої, базової ланки кредитної системи. Дослідники зауважують, що в ході історичного розвитку виникли сегментовані та універсальні банківські структури. Сегментована структура передбачає жорсткий законодавчий розподіл сфер операційної діяльності та функцій окремих видів фінансових установ. Подібні структури склалися, наприклад, у США та Японії де банківські операції з прийому депозитів і видачі короткострокових кредитів були законодавчо відокремлені від операції з випуску та розміщення цінних паперів промислових компаній та деяких інших спеціальних видів послуг (страхування, угод з нерухомістю тощо). Коли ж йдеться про універсальну структуру, закон не містить обмежень щодо окремих видів операцій і сфер фінансового обслуговування. Усі кредитно-фінансові інститути можуть укладати угоди будь-якого виду та надавати клієнтам повний набір операцій. Універсальні банки існують у раді західноєвропейських країн, зокрема в Німеччині, Франції, Швейцарії, Великобританії тощо. Важливу роль у функціонуванні банківського сектора в цих країнах відіграє високий ступінь самоконтролю фінансових інститутів, суворе дотримання ними звичаїв і традицій, напрацьованих банківським співтовариством.
У пошуках нових сфер діяльності й у зв'язку із захопленням частини їхнього ринку конкуруючими мережами комерційні банки поступово почали виходити прямо або через свої філії на ринки зовсім іншого характеру. Диверсифікація їхніх операцій охоплює такі галузі, як участь у капіталах підприємств (ризиковий капітал), у фінансуванні органів місцевого управління, пряма участь в операціях із нерухомістю (придбання для перепродажу), а також лізинг, факторинг, товарний арбітраж і навіть пряме управління нерухомістю шляхом скупки агенцій із продажу нерухомості. Отже, комерційні банки стають більш ніж універсальними і захоплюють ринки, які не є суто фінансовими. Водночас професійна спеціалізація банків, на погляд фахівців, є до певної міри зворотним боком монополії на ринку банківських послуг.
Ж. Матук відмічав, що першою характеристикою комерційних банків є їхня подвійна спеціалізація при роботі з підприємствами та при прийнятті депозитів приватних осіб. Останні дозволяють їм фінансувати діяльність підприємств, а також, дотримуючись ступеню трансформації, фінансувати свої інвестиції. За цією ознакою вони поділяються на товариства зі взаємного кредиту, кооперативи з певною спеціалізацією й ощадні банки, що працюють із приватними клієнтами та надають кредити під будівництво (або на придбання) житла.
У правовому статусі комерційних банків можна виокремити ряд компонентів: правовий режим створення комерційного банку, його організації компетенції органів, діяльності, реорганізації та ліквідації тощо.
Розглядаючи ознаки комерційного банку, доцільно звернути увагу на таке. Банк є підприємством, і водночас його слід розглядати як комерційну юридичну особу, оскільки його діяльність спрямована на отримання прибутку. Однак при цьому банк наділений спеціальною компетенцією, оскільки отримує прибуток лише шляхом здійснення певних операцій.
Тобто комерційний банк є кредитною організацією, що створена для здійснення банківських операцій. Комерційний банк може діяти виключно на підставі ліцензії, яку видає НБУ.
Законодавство також встановлює організаційно-правові форми, у яких може утворюватися банк: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, кооперативні банки. Будь-які інші організаційно-правові форми для банку заборонені. Крім цього, законодавець розглядає банк як один з елементів банківської системи.
Компетенція комерційного банку - сукупність функцій, повноважень, предметів відання, прав і обов'язків юридичної особи. Дослідники зазначають, що поняття «компетенція банків» передбачає єдність трьох елементів:
1) Можливість набуття банком прав і обов'язків за певними видами банківських операцій від свого або чужого імені;
2) Визначення виду діяльності банку, тобто окресленого в часі та просторі, а також за допомогою спеціальних заборон господарського обороту певних об'єктів;
3) Порядок набуття прав і обов'язків у конкретних правовідносинах.
Відповідно, обсяг спеціальної компетенції комерційного банку можна визначати двома способами:
1) Шляхом перерахування в законі операцій, які можуть здійснювати банки, та встановлення заборон на ті чи інші види;
2) Шляхом видачі ліцензії на банківську діяльність конкретному банку.
Ці базові елементи закріплені в Законі ««Про банки і банківську діяльність»», що містить перелік банківських операцій, а також встановлює види ліцензій, дозволів та операції, на здійснення яких передбачено дозвільний режим.
Компетенція комерційного банку визначається в момент його створення і реєстрації^ хоча може бути змінена й під час його діяльності (шляхом внесення відповідних змін до статутних документів з їх подальшою державною реєстрацією та дотриманням дозвільних режимів).
Аналізуючи правовий статус банківських установ, слід звернути увагу і на функціональну структуру, оскільки саме в розвитку функціональних структур банків дається взнаки їхня спроможність до адаптації, пристосування, реагування на зміни та вимоги фінансового ринку. Оскільки структурно- функціональна будова комерційних банків певною мірою пов'язана із завданнями, що їх виконує банк, передісторією його розвитку та іншими індивідуальними особливостями, у цьому дослідженні можна говорити лише про типові структурно-функціональні елементи, притаманні більшості банків.
До складу органдаційно-функціональноїструктури належать:
■ спостережна рада банку,
■ Правління банку, його секретаріат;
■ Управління справами банку;
■ Структурний підрозділ (управління, відділ) з правових питань (адміністративно-правовий);
■ Управління з фінансування кредитування;
■ Відділ контролю за невиконанням кредитних договорів;
■ Фондовий центр;
■ Одне чи декілька операційних управлінь, у тому числі відділ розрахункових операцій, підрозділи з обслуговування населення, операційна каса, група інкасацій;
■ Управління бухгалтерського обліку, у тому числі підрозділи звітності та економічного аналізу, матеріального обліку, розрахунків;
■ Управління кореспондентських відносин та валютних операцій, у тому числі підрозділи міжфілійних розрахунків (за наявності філій), опрацювання банківської інформації
■ Управління пластикових карток, у тому числі група підтримки процессінгу;
■ Розрахунковий центр або управління супроводження автоматизації банківських технологій, у тому числі підрозділи супроводження засобів і систем обчислювальної техніки та зв'язку, інформаційної безпеки та системного адміністрування;
■ Управління грошового обігу, у тому числі підрозділи касових операцій, інкасо, технічного забезпечення;
■ Депозитарій;
■ Відділ кадрів;
■ Служба безпеки, у тому числі бюро перепусток;
■ Господарське управління;
■ Філії та відділення банку.
Крім того, для зміцнення деяких важливих функціональних напрямів у структурі банку можуть бути передбачені такі підрозділи: управління економічного аналізу, внутрішнього контролю, координації та вдосконалення банківської діяльності; відділ розвитку та вдосконалення систем обробки банківської інформації.
Для здійснення постійного внутрішнього контролю банки створюють службу внутрішньою аудиту, яка є органом оперативного контролю спостережної ради банку.
Служба внутрішнього аудиту виконує ряд функцій, у тому числі:
1) Наглядає за поточною діяльністю банку;
2) Контролює дотримання законів, нормативно-правових актів НБУ та рішень органів управління банку;
3) Перевіряє результати поточної фінансової діяльності банку;
4) Аналізує інформацію та відомості про діяльність банку, професійну діяльність її працівників, випадки перевищення повноважень посадовими особами банку;
5) Надає спостережній раді висновки та пропозиції за результатами перевірок;
6) Здійснює інші функції^ пов'язані з наглядом та контролем за діяльністю банку.
Служба внутрішнього аудиту має право ознайомлення з усією документацією банку та нагляду за діяльністю будь-якого підрозділу банку, її службовці уповноважені вимагати письмові пояснення від окремих посадових осіб банку щодо виявлених у роботі недоліків.
Стратеія кожного банку ґрунтується на таких визначальних засадах:
• Якомога дешевше придбати капітал (сплатити найнижчу процентну ставку як за залученими депозитами, так і за міжбанківськими кредитами);
• Продати капітал та послуги з рентабельної ставки (отримати якомога вищу процентну ставку за розміщеними коштами);
• Знизити ризик втрат шляхом: відбору надійних клієнтів та отримання гарантій; диверсифікації операцій та освоєння різних ринків позичкового капіталу.
Отже, можна виокремити найважливіші види доходів та видатків банківських установ.
До першої категорії відносять: проценти, отримані за позичками; проценти та дивіденди за інвестиціями; комісійні збори та інші платежі за послуги. Основні види витрат банку, які мають найбільшу питому вагу: проценти, сплачені за депозитами; заробітна плата, премії та соціальні виплати; податки та загальнообов'язкові збори.
Слід підкреслити, що останнім часом вітчизняні фінансові інститути пропонують практично ідентичний набір послуг. Тому серед шляхів завоювання нових клієнтів банки називають не стільки пропозицію більш вигідних ставок, скільки використання нестандартних маркетингових ходів. Це складне завдання, оскільки на український ринок виходять російські й іноземні банки, маркетингові технології яких більш розвинені. Це стимулює вітчизняних фінансистів вдосконалювати свою стратегію. Не виключено, що в недалекому майбутньому відбудеться укрупнення банківських структур і перерозподіл ринку. Зокрема, серед нових пріоритетів виділяють масовий вихід на роздрібний ринок, більш активний випуск корпоративних облігацій, розширення мережі філій, оскільки, за словами фахівців, істотно збільшивши свої капітали, банки вже створили базу для розвитку напрямів, що дорого коштують.
Проте й досі не сформоване здорове конкурентне банківське середовище у провінції де спостерігається незначний попит на банківські послуги серед місцевих фізичних та юридичних осіб, що можна пояснити незадовільними умовами для розвитку малого та середнього бізнесу, а також низьким рівнем пропозиції банківських послуг із боку місцевих банків. Тому однією з проблем національної банківської системи, і в першу чергу діяльності комерційних банків, є її нераціональна територіальна структура. Так, якщо в західних державах щільність банківської мережі коливається від 1 до 4-5 банків та їхніх відділень на 10 тис. Чоловік (без урахування ощадних і небанківських кредитно-фінансових установ), то в Україні вона становить 1 банк приблизно на 60 тис. Чоловік (якщо брати за приклад Київ, який має відносно великий показник).
Отже, комерційні банки - це основна складова кредитної системи держави. У сучасних умовах збільшується потреба в ефективних та стабільних банках, від яких великою мірою залежить відновлення економічного зростання.
2. Майно комерційного банку, статутний капітал і порадок його формування
Реформування банківського сектору пов'язане з діями на рівні національної банківської системи, що тягне за собою як закриття або реорганізацію банків (які не можуть виконати вимоги НБУ щодо капіталізації та неплатоспроможність яких створює загрозу системного ризику)), так і висування певних вимог до капіталу банків. Центральний банк пройшов довгий шлях, перш ніж запровадив вимоги до капіталу, що відповідають міжнародним стандартам і базуються в першу чергу не на розмірі статутного фонду, а на співвідношенні капіталу та активів, тобто демонструють реальний запас надійності банку та відображають суму, на яку активи перевищують зобов'язання банку.
Зрозуміло, що питання капіталізації є достатньо складним, отже, вирішуючи його, поряд із загальним підходом, визначеним центральним банком, слід враховувати й специфіку операцій кожного банку. Так, і досі залишається спірним питання про необхідність зменшення чи збільшення кількості банків в Україні, у кожної з позицій є чимало прибічників. Водночас не викликає сумнівів необхідність капіталізації банківських установ відповідно до встановлених нормами права вимог.
В Україні в останні декілька років спостерігалася тенденція нарощування капіталів не за рахунок отриманих прибутків (як це передбачено законодавством), а іншими, не завжди легітимними шляхами. Прикладом може бути поповнення статутного фонду шляхом проведення переоцінки (нерухомого та рухомого майна, у тому числі цінних паперів). Зокрема, у 2002-2003 роках застосовували такі методи нарощування капіталу, як звільнення коштів із резервів та збільшення субординованого боргу. Щодо останнього, НБУ вважає такий інструмент, як субординований борг, небажаним для застосування в Україні, як і недопущення збільшення капіталу шляхом переоцінки основних ресурсів.
Капітал покликаний захистити інтереси вкладників, він покриває збитки банку. Органи нагляду відповідальні певною мірою за збереження коштів вкладників, саме тому, що одним із завдань НБУ є підтримка стабільності функціонування банківської системи та захист клієнтів. До капіталу слід пред'являти дві вимоги: відповідність мінімальному розміру капіталу банку й адекватність його рівня ризику. Закон «Про банки і банківську діяльність»» визначив мінімаьний розмір статутного капіталу: для місцевих кооперативних банків -1 млн. Євро; для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, - 3 млн. Євро; для банків, що здійснюють діяльність на всій, теиторії України, - 5 млн. Євро.
Первісне питання кашталізації та встановлення мінімальних розмірів статутних фондів комерційних банків визначали такі акти, як: Постанова Верховної Ради України від 01.02.1996 р. (на 1 січня 1998 р. Вимагався мінімаьний капітал у сумі, еквівалентній 1 млн. Екю); Постанова НБУ № 147 від 30 березня 1999 р., яка цей строк пролонгувала. Постанова НБУ № 156 від 31 березня 1999 р. Визначила, що до 01 липня 1999 р. Банки зобов'язані забезпечити нарощування капіталу в розмірах, передбачених для збереження ліцензій на відповідні види банківської діяльності. У свою чергу, Капіталізаційна програма НБУ, розрахована до 2007 р., визначила, що залежно від статусу фінансові установи станом на 1 січня 2004 р. Мають сформувати нові нормативи мінімального капіталу: міжрегіональні банки -5,5 млн. Євро, регіональні - 3,5 млн. Євро, місцеві - 1,15 млн. Євро.
Центральний банк на виконання вимог законів ««Про Національний банк України»» та ««Про банки і банківську діяльність»» з метою забезпечення стабільної діяльності банків і своєчасного виконання ними зобов'язань перед вкладниками в 2001 р. Ухвалив Інструкцію про порядок регулювання діяльності банків в Україні (затверджена Постановою Правління НБУ від 28.08.2001р. № 368. Зазначена Інструкція встановила, зокрема, порядок визначення регулятивного капіталу банку та економічні нормативи, що є обов'язковими до виконання всіма банками, у тому числі нормативи капіталу: мінімальний розмір регулятивного капіталу, адекватність регулятивного капіталу, адекватність основного капіталу.
Поряд і з цим Національний банк закріпив градацію визначення нормативів мінімальних розмірів статутних капіталів для банків, що вже діють, і для новостворених банків. При цьому розмір капіталу має зростати залежно від строку, протягом якого банки працюють на ринку професійних послуг. Наприклад, для банків, що діють на території всієї України (міжрегіональних), у тому числі спеціалізованих інвестиційних і розрахункових (клірингових), центрального кооперативного банку, мінімальний розмір регулятивного капіталу на 1 січня 2007 р. Має становити не менше ніж 8 млн. Євро (п. 2.2 Інструкції).
НБУ встановив порядок визначення регулятивного каітау банку та ряд економічних нормативів, що є обов'язковими до виконання всіма банками, утому числі:
Нормативи капіталу (мінімальний розмір регулятивного капіталу, адекватність регулятивного капіталу, адекватність основного капіталу);
Нормативи ліквідності (миттєва ліквідність, поточна ліквідність, короткострокова ліквідність); нормативи кредитного ризику (максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента, великих кредитних ризиків, максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру, максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам); нормативи інвестування (інвестування в цінні папери окремо за кожною установою, нормативи ризику загальної відкритої (довгої'/короткої) валютної позиції банку)). Базою для розрахунку економічних нормативів є регулятивний капітал банку.
Банки з метою визначення реального розміру регулятивного капіталу з урахуванням ризиків у своїй діяльності зобов'язані постійно оцінювати якість усіх своїх активів і позабалансових зобов'язань (здійснювати їх класифікацію, визначати сумнівні та безнадійні щодо погашення); здійснювати відповідні коригування їхньої вартості шляхом формування резервів для покриття очікуваних (можливих) збитків за зобов'язаннями контрагентів.
Норматив адекватності регулятивного капітау (норматив платоспроможності)) відображає здатність банку своєчасно і в повному обсязі розрахуватися за своїми зобов'язаннями, що випливають із торговельних, кредитних або інших операцій грошового характеру. Чим вище значення показника адекватності регулятивного капіталу, тим більша частка ризику, що її беруть на себе власники банку. І навпаки: чим нижче значення показника, тим більша частка ризику, що її беруть на себе кредитори або вкладники банку. Норматив адекватності регулятивного капіталу встановлюють для запобігання надмірному перекладанню банком кредитного ризику та ризику неповернення банківських активів на кредиторів або вкладників банку. Значення показника адекватності регулятивного капіталу визначається як співвідношення регулятивного капіталу банку до сумарних активів і певних позабалансових величин, зважених за ступенем кредитного ризику та зменшених на суму відповідних резервів за активними операціями.
Для розрахунку показника адекватності регулятивного капіталу банку активи останнього поділяють на п'ять груп за ступенем ризику та підсумовують з урахуванням відповідних коефіцієнтів зваження.
У свою чергу, норматив адекватності основного капіталу встановлюють, щоб визначити спроможність банку захистити кредиторів і вкладників від не передбачуваних збитків, яких може зазнати банк у процесі своєї діяльності залежно від розміру того чи іншого ризику. Показник адекватності основного капіталу банку розраховують як співвідношення основного капіталу до загальних активів банку.
З 1 березня 2004 р. Значення нормативу адекватності капіталу банків має складати 10%. Це викликано невідповідністю капіталізації банківської системи та темпів зростання її активів. Зокрема, за підсумками 2003 р. Зростання активів склало близько 57%, а сукупного капіталу системи - усього 30,7%. Такий дисбаланс у темпах зростання може призвести не лише до недостачі ресурсів для кредитування клієнтів та підвищення процентних ставок, але й до збільшення кредитних ризиків банківської системи.
Для забезпечення реальної капіталізації банків України всі банки поділяють за рівнем достатності капіталу на: добре капіталізовані, достатньо капіталізовані, недокапіталізовані, значно недокапіталізовані, критично недокапіталізовані.
Законодавство У крани передбачає, що регулятивний капітал банку складається з основного (І рівня) капіталу та додаткового (ІІ рівня) капіталу. Основний капітал вважається незмінним, таким, що не підлягає передаванню, перерозподілу та має повністю покривати поточні збитки.
Основний капітал (капітал І рівня) складається з таких елементів:
А) фактично сплачений зареєстрований статутний капітал;
Б) відкриті резерви, створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку (резерви, що оприлюднені банком у фінансовій звітності), до яких можна віднести дивіденди, спрямовані на збільшення статутного капіталу; емісійні різниці; резервні фонди, створені згідно із законами України; загальні резерви, створені під невизначений ризик при проведенні банківських операцій; прибуток минулих років; прибуток минулих років, що очікує на затвердження. При цьому умовою включення зазначених вище складових до основного капіталу є відповідність критеріям, визначеним законодавством, зокрема: відрахування до резервів і фондів здійснено з прибутку після або до оподаткування, зважаючи на всі потенційні податкові зобов'язання; призначення резервів та фондів і рух коштів за цими резервами і фондами окремо розкрито в оприлюднених звітах банку; фонди перебувають у розпорядженні банку і можуть бути необмежено та негайного використані для покриття збитків; покриття збитків за рахунок резервів та фондів проводиться лише через рахунок прибутків та збитків.
Загальний розмір основного капіталу визначають з урахуванням розміру очікуваних (можливих) збитків за невиконаними зобов'язаннями контрагентів та зменшують на суму недосформованих резервів під можливі збитки за: кредитними операціями; операціями з цінними паперами; дебіторською заборгованістю; простроченими понад 30 днів та сумнівними до отримання нарахованими доходами за активними операціями; коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банках (резидентах і нерезидентах), які визнані банкрутами, ліквідовуються за рішенням уповноважених органів або зареєстровані в офшорних зонах, а також на суму нематеріальних активів за винятком суми зносу; капітальних вкладень у нематеріальні активи; збитків минулих років і збитків минулих років, що очікують на затвердження; збитків поточного року.
Додатковий капітал (капітал ІІ рівня) має менш постійний характер, його розмір зазнає змін. Він складається з таких елементів: резерви під стандартну заборгованість інших банків; резерви під стандартну заборгованість клієнтів за кредитними операціями банків; результат переоцінки статутного капіталу з урахуванням індексу девальвації чи ревальвації гривні; результат переоцінки основних коштів; прибуток поточного року; субординований борг, що враховується до капіталу (субординований капітал).
За європейськими правилами власний капітал складається з двох частин, що відрізняються одна від одної за характером: базового та додаткового капіталу. До базового капіталу належить сплачений капітал учасників та невиплачені прибутки, його склад залежить від організаційно-правової форми підприємства. Додатковий капітал виконує функції власного капіталу в обмеженому розмірі, оскільки реалізувати його можна лише умовно. Він підлягає поверненню або може розглядатися як гарантія пайщиків кооперативного банку. У якості власного капіталу банку додатковий капітал не може перевищувати суму базового капіталу.
За підсумками року на основі фінансової звітності банки зобов'язані коригувати розмір статутного капіталу, зважаючи на індекс девальвації чи ревальвації гривні, за рахунок та в межах валових доходів або валових витрат банку відповідно до методики, затвердженої НБУ.
Додаткова гарантія, яку пропонує статутний капітал банку, полягає також в особливих вимогах його формування. По-перше, формувати та збільшувати статутний капітал банку можна виключно за рахунок грошових внесків (на відміну від господарських товариств, для яких не встановлюється виключна норма). Грошові внески для формування та збільшення статутного капіталу банку резиденти України здійснюють у гривнях, а нерезиденти - в іноземній вільно конвертованій валюті або у гривнях. Перерахування розміру статутного капіталу у гривні здійснюють за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ на день укладення установчого договору (ст. 31 Закону «Про банки і банківську діяльність»»).
По-друге, статутний капітал банку не можна формувати з непідтверджених джерел. Чинне законодавство встановлює перелік документів, пов'язаних із фінансовою звітністю, і які можуть підтвердити законність джерела походження капіталу і які мають подати до НБУ засновники банку. Забороняється використовувати для формування статутного капіталу банку бюджетні кошти, якщо ці кошти мають інше цільове призначення, банківські метали, а також кошти, одержані в кредит та під заставу.
По-третє, банк має право збільшувати статутний капітал, після того як усі учасники повністю виконали свої зобов'язання щодо оплати паїв або акцій і повністю оплачено попередньо оголошений підписний капітал.
По-четверте, банк не має права без згоди НБУ зменшувати розмір регулятивного капіталу нижче встановленого мінімального рівня. Капітал банку не може бути меншим за статутний капітал, необхідний для заснування банку.
По-п'яте, забороняється використовувати для формування капіталу банку бюджетні кошти, якщо останні мають інше цільове призначення (у цьому разі йдеться про заснування банку із державною формою власності, оскільки частка статутного фонду, що належить державі, має формуватися за рахунок бюджетних ресурсів).
Банки, що мають форму господарських товариств, здійснюють емісію власних акцій та оголошують підписку на паї відповідно до законодавства України про господарські товариства та цінні папери з урахуванням особливостей, визначених банківським законодавством. Закон забороняє банкам випускати акції на пред'явника. Водночас наявність збитків у банку не є перешкодою для оголошення підписки на акції або паї банку та збільшення його статутного капіталу.
Аналіз статутного капіталу банку, його структури, кількості (розміру) акцій (часток) акціонерів (учасників) банку дозволяє підвищити ефективність управління самим банком і виявити його вплив на формування власних коштів банку, на його економічну базу. Як зауважує С. Ю. Кравцова, дослідження відносин, пов'язаних із статутним капіталом, показало, що їхнім змістом є як майновий, так і управлінський аспект. Сторони самостійно вирішують усі питання, пов'язані з участю у статутному капіталі банку, підписанням договору купівлі-продажу акцій, внесенням вкладів. При цьому вони мають дотримуватися встановлених банківським законодавством порядку та процедури, пов'язаних із формуванням статутного капіталу, його зміною (збільшенням або зменшенням).
У відповідності з чинним законодавством без статутного капіталу певного розміру банк не може бути створено. Отже, статутний капітал - це майнова база, необхідна для створення банку, як і будь- якого господарського товариства. Слід враховувати, що статутний капітал є реальним капіталом, оскільки він впливає на формування власних коштів банку та економічних нормативів, на управління банком тощо. Статутний капітал є також функціонуючим капіталом, він виконує функцію, чітко
Визначену загальним та банківським законодавством.
Ліквідність та надійність - необхідні передумови банківських установ. Якщо вони відсутні, існування банку опиняється під загрозою. Практика свідчить, що причиною неплатоспроможності банку здебільшого є недостатньо ефективні заходи із забезпечення ліквідності, а також недостатність власного капіталу. Для уникнення цих перешкод законодавці більшості країн встановлюють структурні нормативи та мінімальні вимоги, які впливають на дії банків.
Ліквідність - один з економічних нормативів діяльності банку, який засвідчує здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань і визначається як збалансованість між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов'язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати).
Ліквідними активами є кошти в касі, які відкриті в НБУ та інших банка, а також активи, що можуть бути швидко проконвертовані в готівкові чи безготівкові кошти. Оскільки банківська діяльність піддається ризику ліквідності (ризику недостатнього надходження коштів для покриття їх відпливу, тобто ризику того, що банк не зможе розрахуватися в строк за власними зобов'язаннями у зв'язку з неможливістю за певних умов швидко конвертувати фінансові активи у платіжні засоби без суттєвих втрат), банки мають постійно управляти ліквідністю, підтримуючи її на рівні, достатньому для своєчасного виконання всіх прийнятих зобов'язань з урахуванням їхніх обсягів, строковості й валюти платежів; забезпечувати потрібне співвідношення між власними та залученими коштами; формувати оптимальну структуру активів зі збільшенням частки високоякісних активів з прийнятним рівнем кредитного ризику для виконання правомірних вимог вкладників, кредиторів і всіх інших клієнтів.
З метою контролю за станом ліквідності банків НБУ встановлює такі нормативи ліквідності: миттєва, поточна та короткострокова.
Значення власного капіталу банку можна розкрити через його функції. Зокрема, виокремлюють
Такі:
■ Функція фінансування (при довгостроковому фінансуванні основні фонди має покривати власний капітал, заснування банку без власного капіталу неможливе);
■ Функція обмеження ризику кредитних та валютних угод;
■ Функція гарантії (забезпечення можливих збитків, пов'язаних з неповерненням кредитів, курсовими збитками за операціями з цінними паперами та валютами, ризиком зміни процентних ставок тощо).
■ Функція забезпечення довіри клієнтів.
Науковці висловлюють різні думки щодо функцій статутного капіталу банку. Наприклад, С. Ю. Кравцова виокремлює три функції: захисно-гарантійну, правовизначальну для акціонерів та базову. Т. В. Капаніна і Е. А. Сударькова також називають три функції статутного капіталу: стартову, гарантійну та значення долі участі кожного акціонеру в товаристві. В. Долинська серед функцій статутного капіталу згадує функцію матеріальної бази для діяльності акціонерного товариства, гарантійну та встановлення долі участі кожного акціонера в статутному товаристві та його прибутках.
Розмір статутного капіталу можна розглядати і як своєрідний економічний бар'єр на шляху створення банків, майбутнє яких, зважаючи на кошти можливих акціонерів (учасників), може виглядати достатньо проблематичним.
Банки формують резерви за рядом власних операцій, у тому числі за активними операціями: кредитними; операціями із цінними паперами; дебіторською заборгованістю; простроченими на 31 день і більше та сумнівними до отримання нарахованими доходами за активними операціями; коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банка (резидентах і нерезидентах), які визнані банкрутами, ліквідовуються за рішенням уповноважених органів або зареєстровані в офшорних зона.
Обов'язковому резервуванню підлягають також усі заучені та обліковані на балансі банку кошти клієнтів як у націонаьній, так і в іноземній ваюті, за винятком кредитів, заучених від інших банків та іноземних інвестицій, отриманих від міжнародних фінансових установ. Порядок формування обов'язкових резервів для банків визначений відповідним положенням НБУ. Норматив обов'язкових резервів єдиний для всіх банків. Проте за центраьним банком заишено право встановлювати диференційовані нормативи обов'язкового резервування для різних видів зобов'язань залежно від природи останніх (депозити, ощадні вклади, кошти в розрахунках, поточні рахунки клієнтів, рахунки бюджетних організацій тощо) та строку зобов'язань або пасивів (короткострокові та довгострокові пасиви).
3. Правові засади створення та державної реєстрації банків
Порядок створення та державної реєстрації банків визначають закони «Про банки і банківську діяльність»», «Про Національний банк України»», а також Положення НБУ про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень.
Процес реєстрації банку, як було зазначено вище, можна умовно поділити на декілька етапів.
Перший етап - підготовчий. Засновники банку мають досягти попередньої згоди щодо створення банку та сформувати ініціативну групу. На цьому етапі визначають організаційно-правову форму новостворюваного банку, форми власності, кількісні параметри участі кожного із засновників у формуванні статутного капіталу банку. Узгоджують найменування банку та готують статутні документи.
Наступний - етап державної реєстрації. Відповідно до чинного законодавства для державної реєстрації банку уповноважена засновниками особа або голова спостережної ради подає до територіального управління НБУ за місцем створення банку такі документи:
■ Заяву про реєстрацію банку, засвідчену підписом уповноваженої особи або голови спостережної (наглядової)) ради;
■ Установчий договір, підписаний засновниками (учасниками) банку та засвідчений відбитком їхньої печатки;
■ Статут банку, затверджений установчими зборами (зборами учасників) і підписаний головою правління банку;
■ Протокол установчих зборів (зборів учасників);
■ Бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати, на поточний рік і стратегію діяльності на наступні три роки (на кожен рік окремо), засвідчений підписами засновників банку та (або) головою спостережної ради;
■ Документи, що дозволяють зробити висновок про бездоганну ділову репутацію голови, його заступників та членів спостережної (наглядової) ради банку (у тому числі довідки банків, у яких отримано кредити, про стан виконання зобов'язань щодо їх повернення, анкету);
■ Копії платіжних документів про сплату юридичними та фізичними особами - учасниками банку внесків до статутного капіталу;
■ Висновки аудиторських фірм (аудиторів), складені за підсумками перевірки фінансової звітності юридичних осіб - учасників банку, незалежно від їхньої організаційно-правової форми та форми власності, які зобов'язані вести бухгалтерський облік і подавати фінансову звітність згідно з чинним законодавством України;
■ Фізичні особи - учасники банку, які вносять кошти до статутного капіталу банку в розмірі, що перевищує 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, установлених на день сплати коштів, для підтвердження джерел походження цих коштів та наявності доходів у розмірі, достатньому для внесення до статутного капіталу банку, подають довідки органів Державної податкової адміністрації України про доходи, що залишилися після оподаткування, за останній фінансовий рік;
■ Фінансову звітність юридичних осіб - учасників банку, які братимуть активну участь в управлінні банку, за останні чотири звітні періоди;
■ Установчі документи учасників банку (нотаріально засвідчені копії));
■ Копію свідоцтва про державну реєстрацію учасників, засвідчену в нотаріальному порядку;
■ Копію ліцензії Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку на здійснення діяльності зберігача або торговця цінними паперами, виданої засновникам (акціонерам), учасникам банку (якщо вони здійснюють таку діяльність);
■ Копію рішення органів Антимонопольного комітету України про згоду на створення відповідного банку у випадках, передбачених чинним законодавством України;
■ Документи, які підтверджують ділову репутацію юридичних осіб - учасників банку (крім місцевого кооперативного банку), які мають істотну участь;
■ Копії установчих документів власників істотної участі в юридичній особі - учаснику банку, яка матиме істотну участь у банку, засвідчені в нотаріальному порядку, їхню фінансову звітність за останні чотири звітні періоди (квартаи) та висновки аудиторських фірм (аудиторів) про підтвердження їхньої звітності за останній звітний період (кварта);
■ Анкету, заповнену фізичною особою, яка має істотну участь в юридичній особі - учаснику банку;
■ Документи, що підтверджують ділову репутацію фізичних осіб - учасників банку (крім місцевого кооперативного банку), які матимуть істотну участь у банку;
■ Копію платіжного документа про внесення плати за державну реєстрацію банку.
До НБУ подається інформація про суму коштів, вкладених в інші банки на умовах субординованого боргу.
Документи для отримання учасником дозволу на придбання істотної участі в банку подають одночасно з документами для державної реєстрації банку.
Зміст вищезазначених документів, порядок їх заповнення та оформлення, специфіку документів залежно від організаційно-правових форм та форм власності банків визначає Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень.
У разі потреби НБУ має право вимагати від засновників банку додаткові документи, які містять інформацію, потрібну для прийняття рішення про реєстрацію банку (зокрема, установчі документи засновників (акціонерів)), учасників - власників істотної участі банку - оригінали або копії, засвідчені в нотаріальному порядку), фінансову звітність юридичних осіб за встановленими формами, а також інформацію про відсутність заборгованості за платежами до бюджету).
При поданні документів на створення та державну реєстрацію банку його акціонери та учасники мають до дня скликання установчих зборів та державної реєстрації банку сплатити кошти в розмірі не менше 30% (для закритих акціонерних товариств - 50%) номінаьної вартості акцій (часток) - але не менше розміру, передбаченого ст. 31 Закону «Про банки і банківську діяльність»», - та оплатити повну вартість акцій (часток) у строки, передбачені установчими документами - але не пізніше 12 місяців з часу державної реєстрації банку.
Територіальне управління НБУ за місцезнаходженням банку в місячний строк з дати отримання від банку повного пакета документів готує висновок про:
• Загальну оцінку фінансового стану, платоспроможність і ділову репутацію учасників банку, які матимуть істотну участь у банку, навність власних коштів для внесення до статутного капітау банку і підтвердження внесення на накопичуваьний рахунок банку коштів до статутного капіталу кожним учасником у передбачених Законом розмірах;
• Навність приміщення, придатного для розміщення банку та будівництва касового вузла (перевіряється на місці));
• Ділову репутацію голови, його заступників та членів спостережної ради банку; голови, його заступників та членів правління (раи директорів) банку і головного бухгалтера та його заступників;
• Професійну придатність голови, його заступників та членів правління (ради директорів) банку і головного бухгатера та його заступників;
• Відповідність установчих документів банку вимогам чинного законодавства України.
Документи для реєстрації банку розглядає Генераьний департамент банківського нагляду та, в
Разі потреби, інші департаменти, потім їх подають на розгляд Комісії націонаьного банку з питань нагляду та регулювання діяльності банків.
НБУ в особі Правління приймає рішення про державну реєстрацію або відмову в державній реєстрації банку не пізніше як за три місяці з часу подання повного пакета документів.
Після реєстрації банку в територіальному управлінні НБУ за його місцезнаходженням відкривається кореспондентський рахунок, на який не пізніше наступного дня після його відкриття із накопичуваьного рахунку перераховують зібрані кошти, що утворюють статутний капіта банку.
Законодавство містить перелік підстав, на яких НБУ може відмовити в державній реєстрації банку. У цьому разі кошти з накопичувального рахунку повертаються учасникам банку за їхньою заявою протягом трьох робочих днів. Рішення про відмову в державній реєстрації банку може бути оскаржене в судовому порядку.
Однією з передумов діяльності банків є наявність у його засновників (учасників) істотної участі в банку. Згідно із Законом «Про банки і банківську діяльність»» під істотною участю розуміють пряме або непряме, самостійне або спільне з іншими особами володіння десятьма і більше відсотками статутного капіталу чи права голосу придбаних акцій (паїв) юридичної особи або незалежну від формального володіння можливість вирішального впливу на керівництво чи діяльність юридичної особи.
Акціонери (учасники) банку (юридичні та фізичні особи), які володіють істотною участю в банку, у разі її збільшення, внаслідок якого їхня перевищить 25, 50 та 75% статутного капіталу банку чи права голосу придбаних акцій (паїв) в органах управління банку, зобов'язані отримати письмовий дозвіл НБУ на володіння істотною участю в банку у встановленому законодавством порядку. Для отримання письмового дозволу на придбання чи збільшення істотної участі в банку юридична особа через уповноважену особу, а фізична особисто або через уповноважену особу має право звернутися до НБУ (доручення оформлюють відповідним чином).
У разі неотримання акціонерами (учасниками) банку та іншими відповідними особами письмового дозволу НБУ на володіння істотною участю в банку в установлений строк НБУ може застосовувати до них відповідні заходи впливу.
Банки мають право придбавати власні акції або паї з наступним письмовим повідомленням НБУ про укладені угоди, яке має бути надіслане протягом п'яти робочих днів із дати укладення угоди. Банкам не дозволено придбавати власні акції, якщо це може призвести до падіння регулятивного капіталу до рівня нижчого за мінімальний. Про власний намір банку придбати загальну кількість власних акцій або паїв у розмірі десяти і більше відсотків загальної емісії банк зобов'язаний письмово повідомити НБУ за 15 календарних днів до укладення угоди. У свою чергу, НБУ має право заборонити банку купівлю власних акцій або паїв, якщо це може призвести до погіршення фінансового стану банку.
Для банків з іноммним каітаом законодавство передбачає спеціальний порядок державної реєстрацій.
Одночасно з поданням документів для державної реєстрації банк надає НБУ документи для отримання ліцензії на здійснення банківської діяльності та відповідних письмових дозволів на здійснення окремих банківських операцій згідно з вимогами, встановленими ст. 47 Закону ««Про банки і банківську діяльність»», та в порядку, встановленому Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженому НБУ. Видача ліцензій залежить від розміру регулятивного капіталу банку, наявності спеціального обладнання, професійних кадрів тощо.
Одним із можливих, хоча й не обов'язкових етапів діяльності банків, є етап розширення кола виконуваних операцій, необхідність якого визначає сам банк. Для розширення кола операцій банк в установленому законодавством порядку вносить зміни до установчих документів та звертається до територіального управління НБУ з пакетом відповідних документів для подальшої державної реєстрації таких змін.
4. Реорганізація та ліквідація банківських установ
Як і будь-яке інше підприємство, банк може прийняти рішення про реорганізацію або ліквідацію.
Реорганізація банку здійснюється в загальноприйнятих правових формах шляхом злиття, приєднання, виділення, поділу банку, перетворення його організаційно-правової форми, наслідком яких є передача та прийняття його майна, коштів, прав та обов'язків правонаступниками. Підставою для реорганізації може бути як власне рішення банку (з наступним погодженням із НБУ), так і рішення НБУ про примусову реорганізацію.
Слід зазначити, що кожна із правових форм реорганізації має свої особливості. Але всі вони мають спільні риси, що дозволяє об'єднати їх в одному правовому інституті. До спільних ознак можна віднести вирішення питання про отримання нових ліцензій на здійснення банківської діяльності новостворюваними юридичними особами; повідомлюваьно-реєстраційний характер процедури реорганізації; внесення відповідних записів про зміни до Державного реєстру банків; обов'язковість оплати за проведення процедури реорганізації, гласність останньої.
Злиття означає припинення діяльності двох або кількох банків як юридичних осіб та передачу наежних їм майна, коштів, прав та обов'язків банку-правонаступнику, який створюється в результаті злиття.
Приєднання тягне за собою припинення діяльності одного банку як юридичної особи та передачу наежних йому майна, коштів, прав та обов'язків іншому банку.
Поділ - це припинення діяльності банку як юридичної особи та передача відповідних часток наежних йому майна, коштів, прав та обов'язків банкам, які створюються внаслідок реорганізації цього банку шляхом його поділу.
Виділення означає перетворення банку як юридичної особи та передачу певної частини наежного йому майна, коштів, прав та обов'язків банку, який створюється внаслідок реорганізації.
Перетворення передбачає зміну організаційно-правової форми товариства.
Порядок здійснення реорганізації банку, склад документів, що їх подають до НБУ, визначають Закон «Про банки і банківську діяльність»» та нормативно-правові акти НБУ. Якщо банк бажає провести реорганізацію, він має обов'язково представити до НБУ заяву з доданням необхідного обґрунтування та розрахунків, які засвідчуваи б настання позитивних наслідків для вкладників та інших кредиторів банку.
Оскільки реорганізація банку може вплинути на майновий стан його клієнтів (вклаників), центраьний банк наділений правом не дозволяти реорганізацію банку, якщо є достатні підстави вважати, що реорганізація загрожує інтересам вкладників та інших кредиторів і банк, створений внаслідок реорганізації не відповідатиме економічним нормативам його діяльності, порядку реєстрації банків і ліцензування їхньої діяльності.
Термін надання НБУ дозволу або відмови у проведенні реорганізації складає один місять із моменту отримання заяви банку про реорганізацію.
Згідно зі ст. 28 Закону «Про банки і банківську діяльність»» рішення про реорганізацію банку крім перетворення має містити інформацію про:
• Угоду про реорганізацію в разі злиття або приєднання;
• Призначення персонаьного складу комісії для проведення реорганізації;
• Призначення персонаьного складу ревізійної комісії для проведення інвентаризації та ревізії матеріальних цінностей, що перебувають на обліку банку (банків);
• Призначення незаежного аудитора, який має сертифікат НБУ;
• Строки проведення реорганізації^
• Скла правління (ради директорів) після реорганізації. Реорганізація розпочинається після затвердження НБУ
Плану реорганізації, який крім інших необхідних заходів має передбачати подання відповідних документів, необхідних для державної реєстрації нового банку або для реєстрації змін і доповнень до установчих документів існуючого банку. Банк вважають реорганізованим із моменту внесення НБУ змін до Державного реєстру банків.
Примусова реорганізація здійснюється в разі очевидної загрози платоспроможності банку. Загаьні умови реорганізації визначаються постановою правління НБУ і є обов'язковими для виконання усіма сторонами.
Ліквідація банку - процедура припинення функціонування банку як юридичної особи з урахуванням положень Закону «Про банки і банківську діяльність».
Закон містить правові підстави для проведення ліквідації банків, утому числі:
• З ініціативи власників банку;
• З ініціативи НБУ (у тому числі за заявою кредиторів). Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в
Порядку, передбаченому законодавством України про господарські товариства, з урахуванням особливостей, передбачених законом та за згодою НБУ.
Ліквідація банку з ініціативи НБУ здійснюється відповідно до закону та нормативно-правових актів НБУ. При цьому НБУ зобов'язаний протягом двох днів після прийняття рішення про ліквідацію банку повідомити про це Фонд гарантування вклаів фізичних осіб. У разі оскарження в судовому порядку рішення НБУ про ліквідацію банку НБУ повідомляє про це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
Законодавство закріплює особливості ліквідації банку в разі його неплатоспроможності. Виключне право звернення до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним та його ліквідацію мають лише кредитори банку або НБУ. При цьому кредитори банку спочатку мають направити до НБУ заяву про ліквідацію банку при настанні ознак неплатоспроможності банку з додаванням документаьно підтверджених доказів наявності невиконаних грошових зобов'язань банку перед ними. Якщо протягом одного місяця з дня направлення заяви зазначені особи не отримають відповідь НБУ, вони мають право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним.
Законодавство України про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання банку неплатоспроможним застосовується в частині, що не суперечить нормам Закону «Про банки і банківську діяльність»».
При підготовці справи до розгляду суддя отримує обґрунтований висновок НБУ щодо доцільності ліквідації банку або рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквідатора, які надають протягом місяця з дня отримання запиту суду. Водночас негативний висновок НБУ щодо доцільності відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку є підставою для заишення заяви без розгляду.
Якщо банк-боржник неспроможний виконати свої зобов'язання відповідно до рішення суду про примусове стягнення протягом шести місяців і за цей час не досягнуто домовленостей про реструктуризацію визначеного боргу, НБУ зобов'язаний відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку.
Справа про визнання банку неплатоспроможним за заявою кредиторів може бути порушена лише після відкликання банківської ліцензії. Після відкликання останньої не допускається і санація банку.
Орган, який ініціював рішення про ліквідацію, призначає ліквідатора. Ліквідатор приступає до виконання обов'язків негайно після відкликання ліцензії. Протягом одного місяця з дня прийняття справи до розгляду суд має визначитися щодо позову про ліквідацію банку. Єдиним документом, що його приймає до розгляду суд у справі про ліквідацію банку, є висновок НБУ про доцільність ліквідації банку та відповідність застосування процедури ліквідації закону.
Розгляд справи про ліквідацію банку в суді не зупиняє діяльність ліквідатора, призначеного НБУ. Процедура ліквідації банку має бути завершена не пізніше трьох років із дня відкликання ліцензії.
Вимоги до ліквідатора та процедуру його призначення регулює банківське законодавство. Призначений ліквідатор у загаьноприйнятому порядку відповідно до наданих йому повноважень публікує відомості про початок ліквідаційної процедури та приймає протягом місяця з дня опублікування оголошення заяви від кредиторів про їхні вимоги до банку.
Згідно із законодавством з дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та призначення ліквідатора:
• Припиняються повноваження загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) банку та тимчасового адміністратора, який негайно передає ліквідатору всі справи;
• Банківська діяльність банку завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси;
• Строк виконання всіх грошових зобов'язань банку та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав;
• Припиняється нарахування процентів, неустойки (штрафу, пені)) та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості банку;
• Відомості про фінансове становище банку перестають бути конфіденційними чи становити банкі вс ьку таєм ни цю;
• Укладення угод, пов'язаних із відчуженням майна банку чи його передачею третім особам, допускається в порядку, передбаченому законом;
• Скасовуються арешт, накладений на майно банку (у тому числі на власні кошти банку на його рахунках) та інші обмеження щодо розпорядження його майном. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;
• Вимоги за зобов'язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.
З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) банку, він наділяється встановленими банківським законодавством повноваженнями. Протягом трьох днів із дня призначення ліквідатора керівники банку забезпечують передачу бухгалтерської та іншої документації банку, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку ліквідатору. У разі ухилення від виконання зазначених обов'язків винні особи несуть відповідальність відповідно до вимог чинного законодавства України.
Ліквідатор протягом трьох місяців із дня опублікування оголошення про початок ліквідаційної процедури здійснює такі заходи для задоволення вимог кредиторів: 1) визначає суму заборгованості кожному кредитору та відносить вимоги до певної черги погашення; 2) відхиляє вимоги в разі їх непідтвердження; 3) відповідно до вимог нормативно-правових актів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб надає Фонду протягом 20 робочих днів із дня настання недоступності вкладів повний перелік вкладників, які мають право на компенсацію коштів за вкладами, із визначенням їхньої розрахункової суми, що підлягає відшкодуванню; 4) складає перелік акцептованих ним вимог для затвердження НБУ; 5) сповіщає кредиторів про акцептування вимог; 6) щотижня протягом трьох тижнів публікує оголошення про день і місце, де можна ознайомитися з переліком вимог, та про дату подання цього переліку НБУ.
Кредитори мають право надіслати ліквідатору свої заперечення щодо визнаних ним вимог протягом одного місяця з дня отримання повідомлення.
Майно, на яке звертається стягнення під час ліквідаційної процедури, оцінюється ліквідатором у порядку, встановленому законодавством України. Для майна, яке продається з аукціону, оціночна вартість є початковою. Для здійснення оцінки майна ліквідатор має право залучати на підставі договору спеціалістів, оплата послуг яких здійснюється за рахунок ліквідаційної маси, якщо інше не встановлено НБУ.
Після проведення інвентаризації та оцінки майна банку ліквідатор розпочинає продаж майна на відкритих торгах, якщо НБУ не встановлює інший порядок його продажу. Порядок продажу майна банку, склад, умови та строки придбання майна погоджують із НБУ та повідомляють через засоби масової інформації.
Кошти, одержані в результаті ліквідаційної процедури, спрямовують на задоволення вимог кредиторів. У першу чергу задовольняють:
• Вимоги, забезпечені заставою;
• Вимоги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що виникли у випадках, визначених законодавством про гарантування вкладів фізичних осіб;
• Виплату вихідної допомоги звільненим працівникам банку, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого з цією мстою;
• Витрати, пов'язані з роботою ліквідатора, у тому числі: на оплату державного мита; на публікацію оголошення про ліквідацію банку; на публікацію в органах масової інформації відомостей про порядок продажу майна банку; витрати ліквідатора, пов'язані з утриманням і збереженням активів банку; витрати на проведення аудиту; на оплату праці працівників, залучених для здійснення ліквідації;
• Зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян.
Перелічені витрати відшкодовують після реалізації ліквідатором частини ліквідаційної маси, якщо
Інше не передбачено законом.
У другу чергу задовольняють вимоги вкладників - фізичних осіб у частині перевищення суми, передбаченої системою гарантування вкладів фізичних осіб, вимоги, що виникли із зобов'язань банку перед працівниками. У третю чергу задовольняють інші вимоги.
Згідно із загаьною процедурою вимоги кожної наступної черги задовольняють у міру того, як надходять на рахунок кошти від продажу майна банку після повного задоволення вимог попередньої черги. У разі недостатності крштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняють пропорційно сумі вимог, що наежить кожному кредиторові однієї черги. У разі відмови кредитора від заоволення визнаної в установленому порядку вимоги ліквідатор не враховує суму грошових вимог цього кредитора. Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними. Вимоги, не задоволені за нестатком майна, вважаються погашеними.
Майно, що заишилося після задоволення вимог кредиторів, передається власникам, а майно державних банків - відповідному органу приватизації для наступного продажу. Кошти, одержані від продажу цього майна, спрямовують до Державного бюджету України. Майно кооперативних банків, що залишилося після задоволення потреб кредиторів, підлягає використанню відповідно до законодавства України про кооперацію.
З моменту внесення відповідного запису до Державного реєстру банків після ухваення звіту ліквідатора ліквідація банку вважається завершеною, а банк ліквідованим.
Нормативні акти
1. Закон України "Про Національний банк України" від 20.05.1999 р. № 679-ХМ.
2. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 р. № 2121-111.
4. Закон України "Про господарські товариства" від 19.09.1991 р. №1567-ХІІ.
5. Закон України „ Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" від 15.05.2003 р. №755-ІУ.
6. Указ Президента України „Про день банківських працівників" від 06.03.2004 р. № 316/2004.
Рекомендована література
2. Банківське право України/ Є.В.Карманов. - Х.: " Консум", 2000 р.
3. Банківське право / О.А.Костюченко- К.: "А.С.К.", 2003 р.
4. Банківське право / І.Заверуха - Львів, "Астролябія", 2002 р.
5. Є. Карманов. Банк як суб'єкт банківського права / Право України - 2002 р. № 9.
6. О.Орлюк. Статутний капітал банку: правове регулювання / Право України - 2002 р. № 8.
8. Є.Бурлака. Правові аспекти внутрішнього контролю і внутрішнього аудиту банку / Вісник Національного банку України - 2001 р. № 4.
9. С.Білан. Процедура ліквідації банків: практичні правові аспекти/ Вісник Національного банку України - 2002 р. № 11.
10. К. Раєвський, М.Зубок. Ліквідація банків / Вісник Національного банку України - 2003 р. № 4, № 5, № 8.
11. Міщенко В.І., Шаповалов А.В., Салтинський В.В., Вядрова І.М. Реорганізація та реструктуризація комерційних банків. -К: Знання, 2002 р.
12. Васильченко З.М. Комерційні банки: реструктуризація та реорганізація: Монографія - К.: „Кондор", 2004 р.
13. Ковальчук А.Т. Банки. Кредит. Фінанси: Законодавчо - правовий вимір / Інститут законодавства Верховної ради України - К.: „Парламентське видавництво", 2004.