Тема 4 ПРАВОВИЙ СТАТУС НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

1 2 3 4 5 6

1. Місце центрального банку в банківській системі

2. Принципи діяльності Національного банку України

3. Керівні органи Національного банку України

4. Правовий статус територіальних управлінь Національного банку України

5. Функції Національного банку України

1. Місце центрального банку в банківськії! Системі

До основних факторів, що мають визначати місце центрального банку (і НБУ у тому числі)) в економіці держав, слід віднести;

А) систему чинних законів;

Б) взаємозв'язок політики центрального банку з економічною програмою уряду;

В) принципи взаємодії центрального банку з національною банківською системою;

Г)ступінь розвитку кредитної (утому числі банківської)) системи крани, у взаємодії з якою центральний банк здійснює свій вплив на економіку.

Це базові зовнішні чинники, що визначають діяльність центрального банку. Що ж до внутрішніх, то науковці до них відносять: розподіл відповідальності в керівництві центрального банку; кадровий склад; організаційну структуру; статус філій.

У країнах із розвиненою ринковою економікою кредитно-фінансову систему очолює центральний банк, який створює сприятливі умови для функціонування цієї системи через забезпечення стабільності валюти та надійності банківського сектора. Виходячи зі статусу незалежного органу та функціональних особливостей правового статусу, центробанк повинен бути єдиним емісійним центром, що як публічна установа держави користується монопольним правом грошової емісії на території держави. Він має бути банком держави який зобов'язується підтримувати за гальн одержав ні економічні програми, якщо вони не суперечать грошово-кредитній політиці. Він також повинен бути банком банків, кредитором останньої інстанції, який надає банкам і фінансово-кредитним інститутам можливість рефінансування на певних умовах і у випадках тимчасового дефіциту ліквідних коштів. Водночас центральний банк має залишатися органом банківського нагляду і контролю, який визначає необхідний рівень стандартизації і компетентності у національній кредитно-фінансовій системі.

Отже, можна говорити про подвійну правову природу Центробанку, який, о одного боку, є органом державного управління у сфері банківської діяльності а о іншою - займається господарською діяльністю.

Правовий статус центрального банку та рівень його незалежності від державних органів істотно різняться в країна із розвиненою та перехідною економіками. Не останню роль відіграє і форма правління в державі. Незалежність центрального банку означає, по-перше, що банк може вільно реалізувати свої функції для забезпечення власних цілей, а по-друге, що його рішення не можуть переглядати будь-які інші структури влади або управління.

Центральний банк не повинен турбуватися щодо стану національної економіки - це функція уряду, а також щодо кредитування народного господарства - це функція комерційних банків, щодо наявності обігових коштів у підприємств - це справа самих підприємств або ж уряду. Уряд має цілу низку інструментів для здійснення реформування економіки: фіскальну та регіональну політику; він може використовувати кошти державного бюджету, щоб втілювати державну політику. Центробанк цього не повинен робити. Наприклад, у Великобританії для Банку Англії визначено три суттєві напрями діяльності: а) підтримка стабільності, цільності та вартості грошей; б) забезпечення стабільності фінансової системи; в) підвищення ефективного та конкурентоспроможного Британського фінансового сервісу.

Однак слід розуміти, що міцність національної грошової одиниці поряд із економічним чинником багато в чому залежить від морального базису, тобто від наявності довіри громадян країни до своїх грошових знаків, а через них - і до центрального банку як емітента цих знаків.

Конституція України визначила головні аспекти діяльності Національного банку як центральної ланки і керівного органу грошово-кредитної та валютної системи країни, закріпивши його автономний статус у структурах влади. Наявність владних повноважень є однією з найважливіших ознак НБУ, що свідчить про право центробанку встановлювати формально-обов'язкові правила поведінки і домагатися здійснення їх за допомогою передбачених законами засобів впливу. НБУ є центром банківської системи і виступає одночасно у двох іпостасях: як орган держави, що виконує функцію забезпечення стабільності національної валюти, і як своєрідний центр самоуправління банківської системи.

Закон «Про Національний банк України» закріплює статус центрального банку як особливого центраьного органу державного управління. Робиться це, в першу чергу, для виведення центробанку з-під юрисдикції Кабінету Міністрів України як центрального органу виконавчої влади. Нацбанк підтримує економічну політику уряду в тому разі, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України (п. 4 ст. 52 Закону).

Виважену й обережну політику, зорієнтовану на стабільну перспективу, може проводити лише незалежний центральний банк. На це впливають і політичні чинники, зокрема характер політичних інтересів владних структур у монетарній політиці. Сьогодні політики і чиновники прагнуть отримати від монетарної політики позитивний ефект якомога скоріше, тобто зацікавлені у зростанні грошової маси, в інтервенційній грошовій політиці за короткий проміжок часу, навіть якщо це призведе в майбутньому до інфляції. І тому країна, де центральний банк підпадає під серйозний вплив політиків, тобто втрачає незалежність, може гарантовано очікувати на інфляцію. Стабілізація не може дозволити собі бути слабкою. Як зазначав німецький економіст, автор класичної грошової реформи в Німеччині Ерхард, «м'які засоби не створюють твердих валют».

Політичний вплив на центральний банк тягне за собою й економічний. В умовах перехідної економіки незалежний центральний банк більш потрібний, ніж потім, коли побудовано ринкову економіку, оскільки згодом він матиме більше можливостей для маневрування, політичний тиск не буде таким жорстким і негативним за наслідками.

Незалежність центрального банку слід розглядати як запоруку соціальної стабільності, нормального розвитку суспільства, міцного конституційного ладу тощо.

Відповідно до ст. 108 Договору про Європейське співтовариство, Європейський центральний банк е незалежним. Його незалежність складається з п'яти компонентів:

А) цільова автономія;

Б) функціональна автономія;

В) інституційно-фінансова автономія;

Г) особиста автономія;

Д) юридична автономія.

Основна мета діяльності ЄЦБ - підтримка стабільності цін, тобто боротьба з інфляцією.

Існують певні критерії, на підставі яких можна, говорити про ступінь незаежності центрального банку держави:

Статутні положення, інституційні та політичні особливості центральних банків, у тому числі спосіб призначення або усунення правління та голови банку, розміри його власності та непорушність рішень банку іншими структурами уряду. Вважається, що ступінь незалежності банків Італії, Франції, Великобританії значно нижча, ніж банків ФРН, Швейцарії Японії та США.

До критеріїв автономії центраьного банку можна віднести:

А) залежність центрального банку від інших органів державної влади;

Б) фінансові відносини між урядом і центральним банком;

В) процедуру призначення на посаду голови та членів керівних органів;

Г) строк повноважень голови та членів керівних органів;

Д) стабільність посад голови та членів керівних органів;

Е) «інтерналізацію» керівних органів банку.

Відповідно, до методів забезпечення незалежності центробанку належать: обрання, призначення та відсторонення від посади керівника та інших вищих посадових осіб центробанку; усунення втручання з боку уряду та парламенту; принципи співробітництва з урядом; бюджетний нагляд та документальний аудит.

Відповідно до чинного законодавства України, що базується на Конституції України, Національний банк України є підзвітним Верховній, Рад України. НБУ не розглядається як орган, піднаглядовий або підконтрольний будь-якому іншому органу законодавчої або виконавчої влади. З Кабінетом Міністрів НБУ проводить взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. Відповідно до Закону «Про Національний банк України»» не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як у межах, визначених Законом.

НБУ належить до кола осіб (народні депутати, Президент України, Кабінет Міністрів України), які наділені правом законодавчої ініціативи. Це дає йому право вносити до Верховної Ради України законопроекти або пропозиції щодо зміни чинного законодавства, а також самостійно приймати рішення в межах грошово-кредитної політики.

2. Принципи діяльності Національного банку України

Національний банк організується та функціонує відповідно до найбільш загальних правових принципів, які притаманні більшості державних органів. Згідно зі ст. 22 3акону «Про Національний банк України»» (далі - Закону) до системи НБУ водять:

• Центральний апарат,

• Філії (територіальні управління),

• Розрахункові палати,

• Банкнотно-монетний двір,

• Фабрика банкнотного паперу,

• Державна скарбниця України,

• Центральне сховище,

• Спеціалізовані підприємства,

• Банківські навчальні заклади й інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності НБУ.

Принципи системи Національного банку України визначити як закріплені в законі, обов'язкові для виконані основоположні ідеї й положення, що найбільш повно і всебічно відображають особливості побудови НБУ та правовідносин, що виникають у зазначеній сфері.

Особливого значення набуває закріплений у Конституції України принцип законності, що виходить із загальнотеоретичних засад, являє собою здійснення всі правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі й у відповідності з нормами, права, природними правами та обов'язками людини. Згідно з цим принципом НБУ є центральним банком держави, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України «Про Національний банк України»» (що є спеціальним) та іншими законами України (ст. 2

Закону).

Відповідно до принципу законності НБУ виконує лише ті функції,, які визначені банківським законодавством (статті 6, 7 Закону) та на підставі тих правил, які визначені законодавством. Враховуючи подвійну правову природу центрального банку, який поєднує в собі функції органу управління та суб'єкта господарської діяльності, угоди цивільно-правового характеру НБУ здійснює відповідно до цивільного законодавства України, в першу чергу - Цивільного кодексу України. Отже, НБУ як центральний орган державного управління є підзаконним органом, тобто органом, орієнтованим на діяльність на підставі й на виконання закону. -

Згідно з принципом законності визначається й нормотворчість центрального банку. Підзаконні нормативно-правові акти з питань регулювання банківської діяльності, проведення банківських операцій, здійснення банківського нагляду можуть прийматися виключно центробанком України та є обов'язковими для органів державної влади й органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ, незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб (наприклад, ст. 56 Закону). Аналізуючи цей принцип, можна погодитися з позицією В. Л. Кротюка, що нормотворчість слід визнати основною формою виконання Національним банком своїх функцій. Нормотворчі повноваження центрального банку об'єктивно зумовлені та відображені в законі. Саме вони дозволяють надавати рішенням Національного банку значення загальнообов'язкових правил поведінки шляхом їх закріплення в підзаконних нормативно-правових актах, що прийняті відповідно до законодавства України.

Великого значення для банківської системи України набув принцип незалежності НБУ, згідно з

Яким:

А) у межах наданої йому компетенції НБУ є незалежним;

Б) не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повної Ради НБУ чи Правління інакше, як у межах, визначених Законом (ст. 53 Закону),

Виходячи із системи стримувань і противаг, центральний банк не може бути банком парламенту або банком уряду. Однак у той же час слід розуміти, що принцип взаємодії різних гілок державної влади є визначальним у побудові держави та її органів, оскільки різні гілки державної влади не є повністю незалежними одна від одної, а перебувають у тісному зв'язку та взаємодіють між собою.

Із принципу незалежності випливає і принцип підзвітності НБУ. Базуючись на положеннях Конституції України, законодавець визначив, що НБУ є підзвітним Президенту України та Верховній Раді України в межа їхніх конституційних повноважень (ст. 51 Закону).

У цьому разі підзвітність означає:

1. Призначення на посаду та звільнення з посади Голови НБУ Верховною Радою України за поданням Президента Украйни.

2. Призначення та звільнення Президентом України половини складу Ради НБУ.

3. Призначення та звільнення Верховною Радою України половини складу Ради НБУ.

4. Доповідь Голови НБУ Верховній Раді України про діяльність НБУ.

Надання Президенту України та Верховній Раді України двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі.

Центральний банк та уряд країни проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. Обов'язком НБУ є надання уряду на його запит інформації щодо монетарних процесів. Своєю чергою, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади на запит центробанку повинні надати інформацію про те, що має вплив на стан платіжного балансу.

Однією з визначальних рис незалежності стало включення до законодавства положення щодо підтримки Нацбанком економічної політики уряду у випадку, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України (п. 4 ст. 52 Закону).

У даному випадку можна згадати досвід Бундесбанку, який наділений високою мірою незалежності йякий повинен підтримувати загальну економічну політику федерального уряду настільки і до того часу, поки це співпадає з його власною задачею - забезпечувати стабільність валюти. І це Бундесбанк має право визначати на свій розсуд. Прийняття рішень у галузі грошово-кредитної політики здійснюється ним самостійно без будь-якого стороннього впливу.

У той же час можна навести приклади країн, де центральний банк пов'язаний з урядом і значною мірою залежить від останнього. Наприклад, Банк Англії запроваджує монетарну й фіскальну політику після консультацій з урядом. Метою монетарної політики банку є підтримка економічної політики уряду, в тому числі таких пріоритетів уряду, як економічне зростання та зайнятість. Уряд також розробляє планові показники, які банк має взяти до уваги при визначенні своєї монетарної політики. При цьому, якщо рівень інфляції відхиляється більш ніж на 1% у будь-який бік від планового показника і виникає «надзвичайна економічна ситуація»», Міністерство фінансів зобов'язане надати банку інструкції щодо монетарної політики на певний обмежений період. Отже, за певних обставин, банк змушений

Поступатися своєю незалежністю на користь політичних цілей уряду.

Одним з основних організаційних принципів центрального банку є принцип економічної самостійності. Відповідно до нього НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених законодавством випадках - також за рахунок Державного бюджету України.

У межах виконання зазначеного принципу НБУ може виконувати низку операцій для забезпечення своїх функцій:

- Надання кредитів комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування НБУ;

- Здійснення дисконтних операцій з векселями і чеками;

- Купівля та продаж на вторинному ринку цінних паперів тощо.

Принцип спеціальної правоздатності центрального банку, який полягає в наявності обмежень щодо його діяльності, у тому числі в забороні Національному банку:

■ Бути акціонером або учасником банків та інших підприємств, установ;

■ Здійснювати операції з нерухомістю, крім тих, що пов'язані із забезпеченням діяльності банку та його установ;

■ Здійснювати торговельну, виробничу, страхову та іншу діяльність, яка не відповідає його функціям .

Хоча зазначені обмеження не стосуються набуття з метою покриття заборгованості Національного банку будь-яких прав та активів за умови їх відчуження в найкоротший строк, виконання операцій в межа визначених Законом повноважень, а також участі у капіталах інших підприємств та установ, що забезпечують діяльність центробанком (ст. 71 Закону).

Матеріальною базою для функціонування банку є наявність статутного фонду. Статутний капітал НБУ є державною власністю, він складає 10 млн. Грн. І може бути змінений за рішенням Ради НБУ. Враховуючи те, що Національний банк є юридичною особою, він наділений всіма ознаками, характерними для юридичних осіб, у тому числі й наявністю відокремленого майна, що є об'єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні (статті 3 і 4 Закону).

Аналогічна норма міститься і в Законі РФ «О центральном банке РФ (Банке России)», де в ст. 2 закріплено, що «ЦБ здійснює повноваження з володіння, користування та розпорядження закріпленим майном»», тобто має щодо нього обмежене речове право - право господарського відання. Свої видатки він здійснює за рахунок власних доходів.

Це положення дає підставу зробити висновок, що в діяльності центрального банку реалізовано також принцип організаціїнбуна базі державної власності, який є одним з визначальних принципів організації центральних банків держав. НБУ не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади. Своєю чергою, органи державної влади не відповідають за зобов'язаннями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання. Законодавче закріплено і заборону НБУ щодо надання прямих кредитів на фінансування витрат Державного бюджету України, що має сприяти проведенню виваженої грошово-кредитної політики.

Слід зауважити, що законодавство Східної та Центральної Європи про банки не обходить проблему фінансування бюджетного дефіциту. Безоплатне або пільгове кредитування бюджетного дефіциту або забороняється взагалі, або різко обмежується та лімітуєтеся. Так, в Угорщині встановлено, що центральний банк може (тобто не зобов'язаний) надати кредит державному бюджету на строк понад один рік. На будь-який день року сума кредиту не повинна перевищувати 3% планових доходів бюджету на поточний рік. Із 1993 р. До законодавства було внесено зміни, які ще більше обмежили можливість отримання кредиту. Ліміт кредиту був зменшений до 2%, строк - максимум 15 днів у кожному місяці. Процентна ставка підвищена до рівня 100% від базової ставки центрального банку.

Однак доцільно зауважити, що далеко не всі центральні банки засновані на 100-відсотковій державній власності. Наприклад, 55% статутного капіталу Банку Японії належать державі, 45% - приватному сектору. Подібна ситуація спостерігається і в Бельгії. У Великобританії, Данії, Нідерландах, Франції, ФРН, РФ центральні банки перебувають у 100-відсотковій власності держави; в Італії - у 100- відсотковій власності банків та страхових компаній; в США - у 100-відсотковій власності банків - членів Федеральної резервної системи; у Швейцари 43% перебувають у власності приватних осіб, 57%- у власності кантонів; в Австрії - по 50% у власності федерації та фізичних і юридичних осіб. Форма власності центробанку досить часто впливає на побудову його керівних органів та визначення статусу автономності у проведенні грошово-кредитної політики.

До основних принципів, що забезпечують економічні засади здійснення діяльності банку, слід віднести і принцип здійснення діяльності без мети отримання прибутку. Центральні банки не розглядаються як комерційні організації^ хоча вони отримують у процесі своєї діяльності доходи. Зокрема, професор В. Сміт, розглядаючи походження центральних банків, вважала, що особливі привілеї і домінуюче становище центрального банку накладають на нього зобов'язання, які відсувають на другий план отримання прибутків. Оскільки центральний банк має можливість не враховувати обмежуючу мету отримання прибутку, він служить суспільним цілям, регулюючи параметри грошово-кредитного ринку, зокрема такі, як процентні ставки.

Саме можливість отримання доходів і надає Національному банку подвійного правового статусу - як суб'єкта господарської діяльності ї як особливого органу державного управління. НБУ вносить до Державного бюджету України, наступного за звітним року, позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету, а перевищення витрат над доходами відшкодовується за рахунок Державного бюджету України, наступного за звітним року (ст. 5 Закону), Кошторис доходів та витрат НБУ має бути затверджено Радою раціонального банку, яка подає Верховній Раді та Кабінету Міністрів до 1 вересня поточного року прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту Державного бюджету на наступний рік.

Норми, що закріплюють економічну незалежність центробанків, містяться в більшості законодавчих актів, що визначають статус центральних банків. Зокрема, в Болгарії сума перевищення річного доходу над видатками центрального банку зарік, після формування коштів «резерву»» або інших спеціальних резервних фондів згідно з законодавством, надходить до державного бюджету. Федеральна резервна система США передає більшу частину свого чистого доходу Міністерству фінансів, а тому не накопичує багатства від своєї діяльності, що надає ФРС значних переваг: вона не одержує бюджетних асигнувань, які контролюються Конгресом.

До організаційних принципів побудови системи НБУ можна віднести принципи централізації, єдності, вертикальної структури управління та колегіальності управління.

Принцип централізації. Усі підрозділи центрального банку здійснюють грошово-кредитну політику під загальним, централізованим керівництвом НБУ, який наділений найповнішими повноваженнями щодо банківського регулювання, нагляду, контролю та здійснення банківських операцій на території всієї держави. Всі територіальні управління та інші органи, що включені до системи центрального банку, підпадають під контроль і нагляд з боку єдиного центру, яким є Правління НБУ, що очолює голова НБУ.

У ст. 22 Закону зазначено, що структура Національного банку будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. Національний банк наділено правом самостійно вирішувати питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ НБУ, його підприємств, затверджувати їх статути та положення. Зрозуміло, що філія центрального банку не може мати статусу юридичної особи і видавати нормативні акти, а уповноважена діяти від імені НБУ в межа отриманої від нього компетенції на підставі затвердженого положення. Правове закріплення зазначений принцип отримав також у Постанові НБУ «Про структуру центрального апарату Національного банку України»» від 5 вересня 1996 р. № 233.

Принцип вертикальної структури управління системою НБУ, закріплений законом, означає, що призначення посадових осіб та їх підзвітність можуть здійснюватися виключно по вертикалі.

Із принципу централізації системи НБУ випливає, своєю чергою, принцип єдності системи центрального банку, який передбачає, що всім елементам системи притаманні спільність цілей, завдань, єдність організаційної побудови та здійснюваних функцій, а також методів їх здійснення та форм реагування на порушення чинного законодавства.

Через організацію діяльності керівних органів центрального банку реалізується принцип колегіальності управління, оскільки і Рада НБУ, і його Правління є колегіальними органами. За законом Рада НБУ складається з 14 осіб, Голова НБУ входить до неї за посадою. Кількісний та персональний склад Правління затверджується Радою НБУ за поданням Голови НБУ, який, своєю чергою, обирається Верховною Радою України за поданням Президента України строком на 5 років. Якщо Рада НБУ розробляє Основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за їх виконанням, то Правління безпосередньо впроваджує ці засади у практичну діяльність. Колегіальне управління Центрального банку пояснюється, в першу чергу, тією роллю, яку останній відіграє у фінансовій діяльності держави та завданнями, які стоять перед ним як перед керівником банківської системи зокрема та кредитної системи загалом.

3. Керівні органи Національного банку України

Прийнятий у 1999 р. Закон України «Про Національний банк України»» заклав нові підходи до організаційної структури та правового статусу органів управління центрального банку України. Згідно з Конституцією України та статусним законом, керівними органами центробанку держави є Голова НБУ, Рада НБУ та Правління НБУ.

Процес формування керівництва та визначення строків його повноважень є важливим чинником політичної незалежності центрального банку. В переважній більшості економічно розвинених країн керівники банку призначаються або обираються із числа кандидатур, запропонованих керівником держави або урядом. У процесі формування керівництва центрального банку з боку урядових структур закладено важливий стимулюючий механізм, який об'єднує кілька основних аспектів, а саме:

■ Строки, на які призначаються керівники банку, як правило, перевищують строк дії мандату виконавчої влади (про що йшлося вище), що дає можливість усунути в діяльності центрального банку елемент політичної нестабільності у період передвиборних кампаній та змін уряду;

■ Керівництво центрального банку не може бути відкликано раніше встановленого строку. Наприклад, у США, ФРН дострокове припинення повноважень голови та членів директорату взагалі не допускається, а в Нідерландах, Данії Бельгії ця процедура є дуже складною.

Конституція України в п. 18 ст. 85 закріплює високий статус Голови НБУ в ієрархії державних посад: призначає на посаду та звільняє з посади Голову Національного банку України Верховна Рада України конституційною більшістю голосів за поданням Президента України.

Строк повноважень Голови НБУ - 5 років (згідно зі ст. 18 Закону «Про Національний банк України»»). У разі незатвердження Верховною Радою України кандидатури, запропонованої Президентом України, питання керівництва Національним банком, а також порядок внесення нової кандидатури регулюються Законом України «Про тимчасове виконання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України»». Одна кандидатура може вноситись не більше двох разів.

Звільнення з посади Голови НБУ також здійснюється Верховною Радою України за поданням Президента України у таких випадках:

1) Закінчення строку повноважень;

2) Набрання законної сили обвинувальним вироком суду у вчиненні кримінального злочину;

3) У зв'язку з заявою про відставку за політичними або особистими причинами, поданою у письмовому вигляді та прийнятою Президентом України;

4) Смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісно відсутньою;

5) Припинення громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;

6) За поданням Президента України в межах його конституційних повноважень.

Наявність останнього положення робить посаду голови центробанку певною мірою залежною від коливань політичного курсу органів державної влади, що не завжди залежатиме від професіоналізму головного банкіра країни.

Важливим для автономії центрального банку є й інтерналіація керівних органів банку. Як доводить практика діяльності центральних банків, інтерналізація керівних органів банку, тобто неможливість суміщення посад, завжди є одним з основних чинників, що впливає на незалежність центрального банку у сфері проведення грошово-кредитної політики. Якщо інтерналізація є повною, члени керівних органів, тобто ради чи правління банку, є постійними працівниками центрального банку, не можуть мати інших державних посад чи займатися підприємницькою діяльністю. Виняток, як правило, становить наукова та викладацька діяльність.

Принципу інтерналізації повною мірою відповідає організація Правління Національного банку і не відповідає порядок формування Ради НБУ.

Голові, членам Правління та службовцям Національного банку України заборонено бути народними депутатами України, членами Уряду України, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом, крім викладацької діяльності. Службовцям Національного банку забороняється входити до керівних органів та бути акціонерами комерційних банків та інших фінансово- кредитних установ. Усім, хто працює в НБУ, заборонено брати позички від будь-яких кредитних установ, за винятком Національного банку. Такі обмеження встановлено для запобігання тиску на керівників і службовців Національного банку України з боку будь-яких органів держави або кредитно- фінансових установ. У той же час на службовців центробанку поширюється Закон України «Про державну службу»», а також нормативно-правові акти, що регулюють статус державного службовця.

Особливий статус порівняно з працівниками Національного банку, членами його Правління мають члени Ради НБУ. Вони здійснюють свої повноваження на громадських засадах, не одержуючи при цьому офіційної плати від банку. Отже, можна зробити висновок, що членів Ради НБУ не можна розглядати як його службовців. Вони можуть обіймати інші державні посади, займатися іншими видами діяльності. За своїм персональним складом, представленим на сьогодні, більшість членів Ради НБУ - народні депутати України.

Згідно зі ст. 100 Конституції України на Раду Національного банку України покладено розробку Основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її проведенням. Рада Національного банку:

■ Аналізує вплив грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України,

■ Вносить рекомендації Правлінню НБУ щодо методів та форм прогнозування макропоказників економічного й соціального розвитку України, грошово-кредитної політики, політики курсоутворення, валютного регулювання, розвитку банківської системи, окремих нормативних актів із питань банківської діяльності;

■ Затверджує кошторис НБУ,

■ Встановлює форми оплати праці працівників НБУ, зовнішньоекономічні договори, бухгалтерський баланс НБУ і публікує його,

■ Визначає порядок покриття збитків та порядок відрахування доходів державного бюджету та має багато інших повноважень.

До складу Ради Національного банку входять її члени, призначені Президентом України та Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради Національного банку за посадою. Президент України та Верховна Рада призначають по сім членів Ради Національного банку шляхом прийняття відповідного указу або постанови. Строк їх повноважень - сім років, окрім Голови Національного банку, який входить до складу Ради Національного банку на строк здійснення ним повноважень за посадою.

За Законом Раду Національного банку очолює не голова НБУ, якого призначає Парламент, а свій Голова, якого обирають члени Ради строком на три роки. Членом ради може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або науковий ступінь у галузі економіки та фінансів і досвід постійної роботи в органа законодавчої влади, на керівних посадах центральної виконавчої влади або ж наукової роботи за фінансовою чи економічною тематикою.

Рада Національного банку не може давати рекомендації щодо доцільності призначення на посади або звільнення з посад Голови Національного банку, членів Правління Національного банку або давати персональну оцінку діяльності окремих посадових осіб Національного банку. Рада дає оцінку діяльності Правління Національного банку щодо виконання Основних засад грошово-кредитної політики та з інших питань, рішення з яких були для Правління обов'язковими. У разі неодноразового невиконання або неналежного виконання Правлінням Національного банку рішень Ради Національного банку, які є обов'язковими згідно з законом, Рада Національного банку має право звернутися до Голови Національного банку або до Верховної Ради України та Президента України з викладенням своїх позицій.

Рада НБУ вносить рекомендації Правлінню НБУ щодо окремих заходів монетарного та регулятивного характеру та їх впливу на економічний та соціальний розвиток України, а також стосовно політики курсоутворення та валютного регулювання. Такі рекомендації безпосередньо стосуються основних інструментів монетарної політики; саме в них і реалізується конституційний статус Ради НБУ, на яку покладено розробку Основних засад грошово-кредитної політики.

Правління НБУ зобов'язане розглянути і надіслати письмову мотивовану відповідь на внесені Радою НБУ рекомендації протягом п'яти робочих днів. Крім вищезазначеного Рада Національного банку наділена правом відкладального вето щодо окремих рішень Правління НБУ.

Це рішення з питань:

■ Диверсифі кації активі в Національного банку та їх лі квідності;

■ Лімітів позабалансових зобов'язань;

■ Формування резервів,

■ Покриття фінансових ризиків;

■ Порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України;

■ Мінімального розміру золотовалютних резервів;

■ З інших питань, віднесених до її компетенції.

Причому таке вето може бути накладено і на рішення Правління, які вже набрали чинність. Вето може бути подолане лише при підтвердженні попереднього рішення двома третинами від загальної кількості членів Правління НБУ не пізніше п'ятиденного строку від дня застосування.

Водночас наявність таких важелів впливу, як право на затвердження річного кошторису Національного банку України та погодження кандидатур членів Правління НБУ, фактично зводить нанівець бажання виконавчого органу центробанку активно намагатися подолати вето Ради НБУ.

У Законі не передбачено ніякої відповідальності Ради Національного банку за прийняті рішення, проте п. 8 ст. 19 Закону встановлює одноосібну відповідальність Голови Правління перед Верховною Радою України за діяльність Національного банку (а відповідно, і за діяльність Ради як вищого органу управління НБУ). Таким чином, порушується адресність відповідальності та має місце незбіг її за суб'єктним складом, що суперечить загальноприйнятій концепції юридичної відповідальності.

Керівним органом центробанку є і Правління НБУ, до повноважень якого законом віднесено забезпечення реалізації грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти, організацію виконання інших функцій Національного банку та управління його діяльністю. Очолює Правління Голова НБУ. Кількісний та персональний склад Правління затверджується Радою НБУ за поданням Голови (на відміну від порядку призначення Президією Верховної Ради України за поданням Голови Правління НБУ, що діяв раніше). Заступники Голови Національного банку входять до складу Правління за посадою.

Відповідно до ст. 15 Закону до повноважень Правління НБУ належить

■ Прийняття рішень щодо економічних засобів та монетарних методів, необхідних для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики,

■ Забезпечення стабільності та купівельної спроможності національної валюти.

■ Прийняття рішень про емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет,

■ Зміну процентних ставок Національного банку,

■ Встановлення економічних нормативів для банків та фінансово-кредитних установ,

■ Розмір та порядок формування обов'язкових резервів для банків та фінансово-кредитних установ,

■ Встановлення лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює Національний банк,

■ Про перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку,

■ Умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України.

Правління видає нормативні акти НБУ та приймає рішення про застосування заходів впливу до комерційних банків, створення та ліквідацію підприємств, установ і організацій НБК, участь у міжнародних фінансових організаціях, у капіталі банків та кредитних установ.

Правління подає на розгляд Раді річний звіт Національного банку та проект кошторису доходів і витрат на наступний рік, визначає організаційні основи та структуру, затверджує положення про структурні підрозділи та установи Національного банку, статути його підприємств, порядок призначення керівників підрозділів, підприємств та установ, затверджує штатний розпис Національного банку, встановлює порядок надання ліцензій на ведення банківських операцій, затверджує регламент роботи Правління та виконує інші функції, що випливають з основної мети діяльності НБУ.

Діяльність Правління регулюється також Регламентом роботи Правління Національного банку України, затвердженим його постановою від 30 червня 1995 р. № 164. Відповідно до Регламенту засідання Правління проводяться не рідше одного разу на місяць.

4. Правовий статус територіальних управлінь Національного банку України

Аналізуючи правовий статус філій (територіальних управлінь) Національного банку України, слід зазначити, що вони є найважливішими структурними елементами системи центрального банку. Наявність філій НБУ створила базу для формування регіональної банківської системи. Вони беруть безпосередню участь у дослідженні та прогнозуванні економічних процесів та найважливіших показників фінансової діяльності регіонів. Зокрема, на філії покладено обов'язок щомісяця здійснювати комплексний аналіз основних показників діяльності кожного комерційного банку на визначеній території і складати відповідну аналітичну записку з висвітленням тенденцій економічних процесів, а також порушень і їхніх причин.

Незважаючи на централізовану структуру системи НБУ, на принцип вертикального підпорядкування, саме регіональні відділення прямо чи непрямо сприяють підвищенню ефективності суспільного відтворення та розвитку економіки регіонів (а отже, і держави загалом), виконуючи основні функції у сфері банківської діяльності. Фактично через регіональні відділення НБУ має можливість здійснювати постійне регулювання грошового обігу, кредитування економіки (в першу чергу, через механізм рефінансування), забезпечувати безготівкові розрахунки тощо. Слід також враховувати й роль територіальних відділень НБУ у виконанні бюджетів усіх рівнів, оскільки через центробанк та його територіальні підрозділи установи Державного казначейства України здійснюють обслуговування бюджетної системи країни.

Філії Національного банку не мають статусу юридичної особи і не можуть видавати нормативні акти, вони діють від імені НБУ в межах отриманих від нього повноважень. Завдання і функції територіальних підрозділів визначаються відповідним Положенням НБУ.

Згідно із законодавством України філії НБУ вирішують питання, що належать до їхньої компетенції, на засада єдності та централізації в здійсненні грошово-кредитної та валютної політики, банківського нагляду, бухгалтерського обліку і розрахункових операцій, при складанні фінансової та статистичної звітності тощо.

До складу територіальних управлінь центрального банку належать Головні управління НБУ в АРК та по місту Києву і Київській області, а також 23 управління НБУ по областях. Тобто в основі розташування територіальних управлінь центрального банку держави лежить адміністративно- територіальний устрій України, визначений Конституцією України (ст. 133). При цьому відсутність відділень НБУ на рівні районів пояснюється загальними засадами організації діяльності центрального банку та функціями, які покладаються на його філії.

Такий підхід є виправданим для вітчизняної банківської системи, однак він не є єдиним для систем центрального банку інших кран. Наприклад, з 1992 р. Банк Франції має 211 відділень. До функцій філії Банку Франції входить: запровадження банкнот в обіг; обслуговування клієнтури, зокрема по операціях з цінними паперами; організація клірингових розрахунків через розрахункові палати; збирання інформації про діяльність кредитних установ; оцінка банківських ризиків; консультування підприємств з питань фінансового аналізу та експертизи; збирання та аналіз економічної та фінансової інформації на регіональному рівні, зокрема за допомогою кон'юнктурних обстежень у різних галузях економіки.

В Італії на місцевому рівні Банк Італії представлений практично в усіх провінціях своїми філіями різного рангу: основні регіональні філії та звичайні філії, загальною чисельністю 99. У минулому Банк Італії був зобов'язаний мати філії в кожній провінції. Прийнятий у 80-ті роки XX ст. Закон зробив це положення більш гнучким, і зобов'язання було скасовано. Присутність Банку Італії в провінціях на сучасному етапі визначається функціональними та економічними причинами. Завданнями філій Банку Італії є: а) рефінансування місцевих банків та всіх банків, що мають операційні структури на місцях; б) нагляд за місцевими банками (тобто банками, що мають головні контори в провінції)); в) визначення та аналіз економічних і фінансових тенденцій на місцевому рівні, надання спеціальних звітів до Департаменту досліджень у Римі або надання консультативних послуг місцевому відділу нагляду; г) діяльність в якості місцевого відділення Казначейства, прийняття грошових надходжень та здійснення виплат від імені держави (ці операції проводяться через рахунок Казначейства, що знаходиться в Центральній Конторі в Римі)); д) емісія банкнот та їх вилучення; е) проведення операцій з надання місцевих клірингових послуг; є) функціонування як представництв італійського Офісу іноземних валют. З метою забезпечення координації діяльності всіх місцевих філій було створено 12 адміністративних округів.

Достатньо специфічною є організація філій центрального банку в Німеччині, на формування якої вплинули історичні та національні особливості країни. Після прийняття нової редакції Закону про Німецький федеральний банк 22 жовтня 1992 р. Організаційна структура банку була пристосована до державного устрою і одночасно скорочена в результаті об'єднання Німеччини. НФБ утримує в кожній землі по одному головному управлінню, що іменується Центральним банком землі для 9 регіонів. ЦБ землі здійснює угоди та адміністративне управління, що приходиться на регіон його головного управління. Правління Центрального банку землі складається із президента, віце-президента і ще одного члена правління. При кожному центральному банку існує рада, яка обговорює з Президентом ЦБ питання валютної і кредитної політики, з Правлінням ЦБ вирішення завдань, що лежать у сфері його компетенції. Слід зауважити, що Рада не є органом ФНБ, це дорадчий орган, через який Федеральний банк підтримує контакт із кредитним господарством та підприємствами-позичальниками в окремих федеральних землях. Німецький федеральний банк може мати філії (головні відділення та відділення). Головні відділення управляються двома директорами, які підпорядковуються відповідному Центральному банку землі. Відділення управляються одним директором, який підпорядкований головному відділенню. Станом на 1 листопада 1992 р. Існувало 190 таких відділень, в тому числі 15 у «нових» землях Федерації. Така мережа відділень має традицію в системі емісійного банку Німеччини і, зокрема, полегшує забезпечення готівковими грошима, а також здійснення безготівкового розрахунку.

Однією з головних рис, які впливають на встановлення правового режиму територіальних відділень центральних банків, є форма державного управління - унітарна чи федеративна. Як правило, саме зазначений чинник не в останню чергу впливає на побудову всієї системи центрального банку держави (якщо не передбачена інша організаційна структура - як Федеральна резервна система у США).

Наприклад, до структури Банку Росії входять два види територіальних установ: національні банки республік у складі РФ та головні територіальні установи в інших суб'єктах Федерації (краях, областях, автономних округах, автономних областях), які згідно з Положенням про територіальні установи Банку Росії виконують ідентичні функції. У кінці 1999 р. У складі центрального апарату ЦБ РФ був створений Департамент з роботи з територіальними установами Банку Росії, основними напрямами діяльності якого є: вдосконалення структури та діяльності територіальних установ та сприяння їх взаємовідносинам з керівництвом та підрозділами центрального апарату БР.

Говорячи про правовий режим діяльності територіальних відділень НБУ, слід зауважити, що їхня діяльність повинна розглядатися як виконання частини основних функцій центрального банку в сфері грошово-кредитної політики, валютного регулювання та банківського регулювання й нагляду. Крім цього слід наголосити, що філії НБУ організують свою роботу в режимі обмеженої самостійності, коли більшість рішень приймається виключно на рівні центрального апарату НБУ. До компетенції Правління НБУ належить вирішення питань створення, реорганізації та ліквідації філій центрального банку.

Керівництво фіією здійснює начальник, який призначається на посаду та звільняється з неї наказом Голови Національного банку. Відповідно, начальник територіального управління затверджує згідно з типовою структурою і затвердженим кошторисом, а також фондом оплати праці штатний розпис територіального управління, видає накази та розпорядження, а також затверджує Положення про структурні підрозділи територіального управління. Враховуючи ту обставину, що філії НБУ не є юридичними особами, фінансові питання вирішуються виключно в централізованому порядку. Зокрема, баланси територіальних управлінь включаються до консолідованого балансу НБУ, а їхні доходи і витрати є складовими кошторису доходів і витрат НБУ, який, своєю чергою, затверджується Радою НБУ.

У фінансовій діяльності філій реалізуються характерні принципи кошторисного фінансування (цільове спрямування - кошти витрачаються на завдання та в межах, визначених кошторисом; плановість - відпускаються відповідно до кошторису для виконання нормативно-правових актів центрального банку з належним документальним оформленням тощо). Для виконання своїх функцій філії наділяються рухомим та нерухомим майном, вартість якого відображається в балансі територіального відділення. Територіальні управління мають печатку зі своїм найменуванням та зображенням малого Державного герба України, інші печатки, штампи, що потрібні для їх діяльності.

Визначаючи принципи організації дііяіьноспп фіш центраьного банку, їх можна поділити на загальні та спеціальні. До перших належать загальні правові принципи, притаманні фінансовим органам держави: законності, єдності фінансової та грошової політики, фінансової дисципліни, державну власність в організації фінансової установи тощо.

До спеціальних принципів, що обумовлюють особливості діяльності територіальних установ центрального банку, можна віднести:

- Принцип єдності та централізації системи центрального банку (структура НБУ будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням);

- Принцип обмеженої самостійності в діяльності територіальних установ (виключно в компетенції НБУ залишається вирішення питання емісії грошових знаків, реєстрації банківських установ, видачі ліцензій, застосування певних заходів банківського нагляду, а також більшість інших питань у галузі банківського регулювання);

- Відсутність підпорядкування територіальних управлінь НБУ органам державної влади регіонального рівня або органам місцевого самоврядування (не допускається втручання органів державної влади або їхніх службових осіб у виконання функцій і повноважень територіальних управлінь);

- Принцип особливого режиму звітності територіальних установ НБУ центральному апаратові (збирають та оброблюють дані для складання фінансової та статистичної звітності про діяльність територіального управління і забезпечують її достовірність);

- Принцип здійснення фінансового контролю як умови діяльності структурного підрозділу (обов'язкові щорічні документальні ревізії з питань фінансово-господарської діяльності територіального управління);

- Принцип єдності фінансово-майнової бази (зокрема, доходи і витрати територіальних управлінь є складовими кошторису доходів і витрат НБУ);

- Принцип взаємодії між профільними департаментами та відділами територіальних управлінь

НБУ.

Функції філій центраьного банку можна поділити на дві групи:

А) пов'язані із виконанням завдань центрального банку держави (грошово-кредитна політика, політика у сфері готівкового грошового обігу, здійснення функції кредитора останньої інстанції, розрахунково-касове обслуговування, банківське регулювання та банківський нагляд, валютне регулювання тощо), які здійснюються на регіональному рівні відповідними територіальними управліннями НБУ;

Б) пов'язані із організацією діяльності самого територіального управління (створення відповідних відділів відповідно до типової структури філій, ведення фінансової та статистичної звітності, робота із персоналом, технічне та юридичне забезпечення діяльності, внутрішній аудит, діловодство, дотримання режиму безпеки тощо).

Профілюючий характер належатиме функціям першої групи, оскільки саме завдяки ним центральний банк упроваджує всю сукупність заходів у сфері грошово-кредитної політики на регіональномурівні.

У процесі виконання своїх функцій територіальні установи ЦБ з метою найповнішого, різнобічного та ефективного керівництва та контролю за діяльністю встановлених законодавством та нормативними актами НБУ суб'єктів взаємодіють з місцевими підрозділами фінансових (зокрема, Державного казначейства України), податкових, правоохоронних органів, а також з органами місцевого самоврядування (залежно від функцій, які безпосередньо виконуються територіальними управліннями). Взаємодія територіальних установ НБУ з податковими та правоохоронними органами відбувається переважно в формі обміну інформацією, проведення спільних перевірок кредитних організацій, спрямованих на профілактику правопорушень у банківській сфері.

5. Функції Національного банку України

Основна функція центрального банку держави полягає у забезпеченні стабільності національної грошової одиниці В Україні таку норму закріплено в ст. 99 Конституції України та в Законі України «Про Національний банк України»», у ст. 6 якого зазначено, що відповідно доконституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання цієї функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, - цінової стабільності.

Таке забезпечення може бути здійснено лише за дотримання кількох базових вимог, серед яких одна з головних - стабільне функціонування банківської системи. При цьому слід розуміти, що проблема стабільності, надійності, рівноваги банківської системи переростає національні кордони. Якщо центральний банк держави є незалежним, він є її єдиним емісійним центром.

Умовно сферу дій центрального банку можна поділити на дві частини:

1) Економічна політика країни та уряду загалом, у тому числі участь у розробка, обговоренні та реалізації економічної політики і програм уряду;

2) Сфера безпосередньої діяльності банку - гроші, кредит, капітал, цінні папери, іноземна валюта та інші цінності. Саме у цій сфері НБУ наділений повною незалежністю. Відповідно до норми, закладеної ст. 50 Закону «Про Національний банк України»», будь-який орган державної влади, законодавчої або виконавчої, не має права давати йому вказівки обов'язкового характеру.

Як свідчить аналіз законодавчих актів та організації діяльності банківських систем, центральні банки у більшості ринкових економік мають виконувати такі головні функції:

- Втілювати монетарну політику;

- Регулювати національну валюту і бути Єдиним емісійним центром;

- Захищати національні та міжнародні резерви й управляти ними;

- Діяти як фінансові консультанти уряду й парламенту;

- Регулювати процентні ставки в межа здійснюваної грошово-кредитної політики;

- Здійснювати банківське регулювання та нагляд за банківською системою і процесом клірингу.

Серед усіх завдань та функцій центрального банку діяльність у сфері грошово-кредитної політики

Є визначальною.

Грошово-кредитна політика - це визначена сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредиту, що спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти, стримування інфляційних процесів в економіці країни, регулювання економічного росту, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжною балансу країни.

Основоположною метою кредитно-грошової політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, яке характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Кредитно-грошова політика полягає у зміні грошового пропонування з метою стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тобто вона зумовлює збільшення грошового пропонування в період спаду для заохочення видатків, а під час інфляції, навпаки, обмежує пропонування грошей для обмеження видатків.

Існують три основні засоби кредитно-грошового контролю: 1) операції на відкритому ринку; 2) зміна резервної норми; 3) зміна облікової ставки. Інструменти грошової політики - це інструменти, що служать для рефінансування банків: переоблік, аванси під цінні папери та операції з цінними паперами, що проводять на ринку рефінансування за цінними паперами - відкритому ринку; до останніх сьогодні додалися два інших - обов'язкові резерви та пряма кредитна рестрикція.

Розробка та впровадження грошово-кредитної політики є ключовою функцією центрального банку. Саме за допомогою її інструментів центральний банк спроможний виконувати своє основне завдання.

У теорії банківського права визначають стратегічні, проміжні та тактичні цілі, про які дбає центральний банк, розробляючи монетарну політику. Стратегічними цілями монетарної політики центробанку є кінцеві цілі загальноекономічної політики держави - досягнення такого зростання суспільного виробництва, за якого буде забезпечено повну зайнятість, стійкість цін (стримування інфляції)), збалансованість платіжних відносин із зовнішнім світом. Проміжними цілями монетарної політики є досягнення такого стану деяких ключових економічних перемінних, який сприятиме досягненню стратегічних цілей. Змінюючи масу грошей та рівень процентної ставки, можна регулювати пропозицію грошей і попит на товари, а через них - рівень цін, обсяги інвестицій, зростання виробництва та зайнятості. Тактичні цілі монетарної політики мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей.

Слід враховувати, що всі три групи цілей монетарної політики перебувають в ієрархічному взаємозв'язку. Сукупність за одів, спрямованих на розширення або звуження ліквідних коштів та обсягу кредитування банків й інших кредитних установ, формує зміст грошово-кредитної політики, що здійснюється центральним банком. Фактично її метою є регулювання попиту та пропозиції на позичковий капі та.

Грошово-кредитна політика реалізується через певні інструменти монетарної політики, тобто конкретні заходи і дії центробанку, які спрямовано на зміну маси грошей та рівня процентної політики. Банківська практика відносить до таких інструментів політику відкритого ринку, облікову (дисконтну) і ломбардну політику, політику обов'язкових резервів, регулювання валютного курсу.

Основні засади грошово-кредитної політики, які розробляє Рада НБУ, становлять комплекс змінних індикаторів фінансової сфери, що дають можливість НБУ з допомогою інструментів (засобів та методів) грошово-кредитної політики здійснювати регулювання грошового обігу та кредитування економіки з метою забезпечення стабільності грошової одиниці Украни як монетарної передумови для економічного зростання і підтримки високого рівня зайнятості населення. Вони ґрунтуються на основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та Основних параметрах економічного та соціального розвитку України на відповідний період, що містять прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів Украни.

Слід зауважити, що грошово-кредитна політика може проводитися за допомогою адміністративних, ринкових та змішаних методів регулювання.

Окреме місце слід відвести виключному праву центробанку на емісію, тобто випуск в обіг грошових знаків в усіх формах. Емісія зумовлює збільшення грошової маси в обігу. Головним каналом емісії грошей у промислово розвинених країнах є депозитно-чекова емісія: збільшення депозитів на рахунках клієнтів і, відповідно, маси чеків, що обслуговують безготівковий платіжний обіг. У ній беруть

Участь комерційні банки та інші кредитні установи, а також центральний банк.

До основних інструментів регулювання грошово-кредитного ринку належать:

• Політика обов'язкових резервів - із використанням уніфікованої ставки резервування залучених коштів комерційними банками як у національній, так і у вільно конвертованій валюті. Норма обов'язкових резервів може змінюватися за постановами правління НБУ як у бік зменшення, так і в бік збільшення протягом року залежно від ситуації на грошово-кредитному ринку. Вимоги мінімальних резервів використовуються практично в усіх економічно розвинених країнах, за винятком Великобританії Канади і Люксембургу.

Як і всі банки, центральні банки повинні керувати своїми резервами і особливо розподіляти свої ризики, ухиляючись по можливості від концентрації однієї з валют. У той же час саме центробанки несуть певну відповідальність на міжнародному рівні; в системі фіксованих обмінних ставок по обов'язку і в системи плаваючих обмінних ставок для підтримки солідарності грошових систем та/або внаслідок політичного тиску вони вимушені йти далі, ніж цього вимагають суто індивідуальні потреби управління;

• Процентна політика, основою якої є використання облікової ставки НБУ та процентних ставок за його операціями як базової ціни національної валюти та одного з важелів стабілізації грошово- кредитного ринку. В Україні спостерігається поступове зниження облікової ставки (нині вона становить 9,5 %), що відповідає світовій практиці. Зокрема, у Великобританії в січні 2003 р. Банк Англії внаслідок зниження темпів економічного росту знизив базову кредитну ставку до мінімального майже за півстоліття рівня з 4% до 3,75%. Європейський центральний банк продовжує тримати облікову ставку на рівні 2,75%;

• Здійснення відповідних реглюючих опеацій на кредитному, валютному та фондовому ринках із метою дотримання стабільності курсу національної валюти.

Відповідно до пріоритетів економічних напрямів країни центральний банк може здійснювати грошово-кредитну політику також із застосуванням непрямих методів, до яких можна віднести облікову (дисконтну) та ломбардну політику, а також політику на відкритому ринку; прямих або адміністративних методів - переоблікове контингентирування, політика обов'язкових резервів та різноманітні селективні методи.

Облікову (дисконтну) політику центрального банку основано на переобліку або купівлі векселів, врахованих раніше комерційними банками. При цьому центральний банк із валюти векселя утримує дисконт, або обліковий процент, зміна якого впливає на обсяг кредитування в країні: за його збільшення здійснюється жорстка політика «дорогих» грошей, за пониження - політика «дешевих» грошей, тобто кредитної рестрикції або кредитної експансії. Відповідно до ст. 27 Закону НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.

Надаючи облікові та ломбардні позички, центральний банк збільшує на їх суму вільні резерви і кредитний потенціал банків-позичальників і ще більшою мірою - загальну масу грошей в обігу. Регулюючи процес облікового і ломбардного кредитування, центробанк може регулювати загальну масу грошей в обігу. Різний рівень офіційних процентних ставок стимулює переміщення капіталів, власники яких шукають прибуткового розміщення, з країн із низькими ставками до країни з високими, що істотно впливає на стан балансу руху капіталів та на платіжний баланс різних країн. Отже, зміну офіційних облікових ставок можна розглядати і як метод валютного регулювання.

Зміна норми резервування впливає на базову функцію банківської системи - емісійну - двома основними шляхами: по-перше, впливає на розмір резервів; по-друге, змінює показник грошового мультиплікатора. При цьому регулювання центральним банком рівня облікової ставки надає певного спрямування руху кредиту як по горизонталі (банк - позичальник), так і по вертикалі (НБУ - комерційні банки). Офіційна облікова ставка є орієнтиром для ринкових процентних ставок. Зміна облікової ставки за наданими центральним банком кредитами, збільшуючи або скорочуючи пропозицію кредитних ресурсів, регулює тим самим і попит на них.

Слід зазначити, що останніми роками спостерігається тенденція поступового зменшення облікової ставки НБУ.

Доповненням до облікової політики є ломбардна, або закладна, політика. Вона заснована на наданні центральним банком позичок кредитним установам під забезпечення векселів, цінних паперів та державних боргових зобов'язань. У зв'язку із можливістю більшого ризику за ломбардним кредитом встановлюється більш високий відсоток (на 1-2% вище), ніж за обліком векселів. Мета дисконтної та закладної політики полягає в тому, щоб зміною умов рефінансування кредитних інститутів впливати на ситуацію на грошовому ринку та ринку капіталів.

У Данії, Нідерландах, Бельгії Німеччині кредитні установи мають можливість рефінансуватися в обмеженому обсязі у центрального банку за ставками нижче ринкових. Такі кредитні установи можуть отримувати практично не-лімітовані кредити центрального банку додатково за ринковими ставками, що підвищує їх ліквідність та конкурентоспроможність за рівнем до комерційних банків інших країн. Зокрема, в Німеччині існує спеціальний ломбардний кредит, ставки за яким можуть змінюватися щодня.

Інструмент обов'язкових мінімальних резервів використовується також центральними банками для забезпечення конкурентоспроможності своїх комерційних банків. Якщо центральний банк намагається попередити спрямування вкладів на євроринок, він може істотно знижувати ставки за строковими та ощадними вкладами, а також за вкладами до вимоги нерезидентів. В умовах перехідної економіки НБУ досить часто застосовував цей інструмент грошово-кредитної політики.

Операції на відкритому ринку - інструмент підвищення ефективності облікової (дисконтної)) політики. Механізм його дії оснований на купівлі або продажу центробанком державних цінних паперів, банківських акцептів та інших кредитних зобов'язань, зміні обсягів покупок та продажу цінних паперів. Це призводить до зміни резервів комерційних банків, а внаслідок цього - і до зміни маси грошей в обігу, попиту на товари, пропозиції грошей і рівня процентних ставок у потрібному для центробанку напрямі.

Відповідно до чинного законодавства операціями відкритого ринку НБУ є купівля-продаж казначейських зобов'язань, власних зобов'язань Національного банку (депозитних сертифікатів), а також визначених Правлінням Національного банку комерційних векселів, інших цінних паперів та боргових зобов'язань, їхня особливість полягає в тому, що вони здійснюються не за ринковими процентними ставками, а за раніше встановленим курсом. У той же час процентні ставки встановлюються центральним банком диференційовано, залежно від терміновості державних цінних паперів. Вплив центрального банку на грошовий ринок та ринок капіталу полягає в тому, що, змінюючи процентні ставки на відкритому ринку, банк створює вигідні умови кредитним установам щодо придбання або продажу державних цінних паперів для збільшення своєї ліквідності.

Операції на відкритому ринку - це найбільш гнучкий метод регулювання ліквідності та кредитних можливостей банків шляхом розміщення державного боргу. Ці операції, що є однією із форм фінансування держави, використовуються особливо активно центральними банками в період росту дефіцитів федеральних та місцевих бюджетів. Переваги цих операцій як інструмента впливу на грошову масу полягають в тому, що їх можна використовувати досить часто, а якщо допущено помилку - її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування.

Ваютна політика - це сукупність заходів, що їх здійснюють у сфері міжнародних економічних відносин відповідно до поточний та стратегічних цілей економічної політики країни. Вона спрямована на виконання головних завдань: забезпечення стабільності економічного зростання, стримування зростання безробіття та інфляції, підтримку платіжного балансу.

Форми та методи проведення валютної політики залежать від конкретних умов розвитку економіки, стану платіжних балансів, міжнародних відносин, а також від внутрішньої та зовнішньої політики держави. До форм і методів валютної політики, як правило, відносять валютні обмеження, зміну паритетів (девальвацію та ревальвацію), регулювання ступеня конвертованості валюти, режиму валютного курсу, дисконтну та девізну політику, у тому числі валютні інтервенції. Валютні обмеження- система нормативних правил, що встановлені в адміністративному або законодавчому порядку та спрямовані на обмеження операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями (зокрема, державний контроль над операціями, обмеження переказів за кордон, блокування валютної виручки тощо).

Деваьвація - зменшення офіційного золотого вмісту грошової одиниці країни або зниження її курсу по відношенню до валют інших країн, здійснюване у законодавчому порядку. Реваьвація, навпаки, полягає у збільшенні золотого вмісту грошової одиниці або підвищенні її курсу по відношенню до валют інших країн, здійснюваному державою в офіційному порядку. Валютна інтервенція - втручання центральних банків у валютні операції з метою підвищення або зниження курсу валюти своєї країни або іноземної валюти. У тих випадках, коли країна зацікавлена в підвищенні курсу своєї валюти, центральний банк вдається до масового продажу іноземної та купівлі національної валюти. Якщо ж ставиться протилежна мета - зниження курсу національної валюти, - здійснюється масова купівля іноземної та продаж національної валюти.

У грошово-кредитній політиці використовують окрім зазначених інструментів монетарної політики і селективні інструменти. До таких інструментів можна віднести:

• Законодавче встановлення частки вартості цінних паперів, яку покупці повинні сплатити за власний рахунок, а не за рахунок позичок банків;

• Встановлення обмежень на надання банками споживчих кредитів населенню;

• Встановлення обмежень на надання банками всіх видів позичок (кредитні стелі) тощо.

Хоча слід зазначити, що селективні інструменти характерні для банківських систем перехідного етапу, і з часом центральний банк відмовляється від їх використання, як це, зокрема, сталося і в Україні.

Із грошово-кредитною політикою тісно пов'язане виконання основних функцій центрального банку, зокрема функції «банку банків». Функція головного банку містить три напрями, пов'язані між собою.

По-перше, кожний банк, незалежно від організаційно-правової форми або форми власності, має кореспондентський рахунок в НБУ. За своєю юридичною природою цей рахунок не може бути дебетовим, таким, з якого він знімає (або який він кредитує) компенсації за міжбанківськими розрахунками.

По-друге, за наявності таких взаєморозрахунків деякі банки відчувають потребу в рефінансуванні, і центральний банк може за певних умов надати їм ресурси, яких не вистачає, тобто поповнити грошовий ринок, якщо це потрібно. І навпаки, центральний банк може «скачати»» ліквідність цього ринку, якщо коштів на ньому забагато.

По-третє, центральний банк має вдаватися до ринкової інтервенції для забезпечення контролю над грошовою масою або процентними ставками - залежно від країни та ситуації першому чи другому аспекту приділяють більшу увагу в межах, що їх встановлює фінансова влада. На початку 2003 р. Були внесені зміни до порядку рефінансування комерційних банків.

31 березня 2004 р. Національний банк запровадив новий порядок рефінансування комерційних банків. Нова редакція Положення про регулювання НБУ ліквідності банків шляхом їх рефінансування, депозитних та інших операцій надала банкам можливість брати кредити під заставу облікових векселів, авальованих іншими банківськими установами, іпотечних сертифікатів з фіксованою доходністю, подвійних складських свідоцтв. Також банки отримали можливість брати в Національного банку кредити за наявності гарантії іншого банку, внесеного до спеціального реєстру Генерального департаменту банківського нагляду НБУ.

Центральний банк веде рахунки органів державної влади, сальдо яких фігурує в його пасиві, і держава та державна влада у принципі не можуть бути дебіторами. Найбільш істотним є, відповідно, рахунок держави, на якому відбувається рух надходжень та виплат. У деяких країнах - Франції, Німеччині, Іспанії, Італії - надходження та видатки забезпечує Казначейство, а центральний банк лише реєструє їх. Казначейство Великобританії також має відкритий рахунок на всій території країни, однак надходження та видатки гарантує Центральний банк. У США, навпаки, приватні банки здійснюють інтервенцію в систему державних рахунків.

В Україні згідно зі ст. 31 Закону «Про Національний банк України»» Кабінет Міністрів України зобов'язаний зберігати кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів у Національному банку на рахунка Державного казначейства України. Умови та порядок обслуговування бюджетних коштів визначає договір між НБУ та ДКУ.

Нормативні акти

1. Конституція України.

2. Закон України "Про Національний банк України" від 20.05.1999 р. № 679-ХМ.

3. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 р. № 2121 - IIІ.

4. Закон України "Про державну службу" від 16.12.1993 р.

5. Постанова ВР УРСР "Про порядок введення в дію Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 20.03.1991 р. № 873 - ХІІ.

6. Указ Президента України „Про день банківських працівників" від 06.03.2004 р. № 316/2004.

7. Положення "Про філії (територіальні управління) НБУ" затв. Постановою Правління НБУ від 22.12.2000 р. № 495.

8. „Інструкція про порядок проведення внутрішнього аудиту структурних підрозділів центрального апарату, територіальних управлінь, установ та навчальних закладів Національного банку України", затв. Постановою Правління НБУ від 03.12.2003 р.

9. "Інструкція про порядок виконання операцій з дорогоцінними металами, що скуповуються у населення у виробах і брухті" затв. Постановою Правління НБУ від 21.05.2003 р. № 205.

10. "Правила організації статистичної звітності, що подається до НБУ" затв. Постановою Правління НБУ від 19.03.2003 р.

Рекомендована література

1. НБУ Банківське право України. Навчальний посібник/ За ред. О.А.Селіванова - К.: "Ін Юре", 2000 р.

2. Банківська справа в Україні: законодавчі і нормативні акти. Т.1 / За ред. В.А. Ющенка - К.: "Ін Юре", 1998 р.

3. Банківське право України / Є.В.Карманов - Х.: "Консум", 2000 р.

4. Банківське право / О.А.Костюченко- К.: "А.С.К.", 2003 р.

5. Банківське право / І.Заверуха - Львів. "Астролябія", 2002 р.

6. Кротюк В.Л. / Конституційно-правове регулювання статусу Національного банку Україні и і гарантії його незалежності / Право України - 1999 р. №4.

7. Міщенко В.І., Кротюк В.Л. Центральні банки: організаційно-правові зсади.-К.: Т-во „Знання", КОО, 2004 .

8. Пасічник В.В. Правові гарантії незалежності Національного банку України та перспективи її зміцнення / Вісник Національного банку України - 1997 р. № 1.

9. Пасічник В.В. Закон "Про Національний банк України": Здобутки і втрати / Вісник Національного банку України - 1999 р. № 8.

10. Воронова Л., Мороз А., Пуховкіна М., Савлук М. Національний банк України / Вісник Національного банку України - 2001 р. № 5.

11.О.Затварська Незалежність банку Англії / Вісник Національного банку України - 2001 р. № 4.

12.О.Орлюк. Правові засади діяльності філій Національного банку України / Право України - 2003 р. № 8.

13. Ян Берназюк. Податково правовий статус Національного банку України / Підприємництво, господарство і право - 2003 р. №11.

14. В.Різник. Правова природа нормативно-правових актів НБУ/ Вісник Національного банку України -

2004 р. № 4.

1 2 3 4 5 6 Наверх ↑