РОЗДІЛ ІІ. ОБ’ЄКТИ ТА СУБ’ЄКТИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ В РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

3. ЕКОНОМІЧНА ДИПЛОМАТІЯ У СПРИЯННІ

МІЖНАРОДНОМУ ІНВЕСТУВАННЮ

 

3.1. Іноземне інвестування як об’єкт економічної дипломатії

 

З використанням існуючих переваг у міжнародному поділі праці мають бути задіяні механізми переорієнтації виробників на нові технологічні уклади, модернізацію та переосна-щення основних засобів на основі інновацій. Це повинно забезпечити підвищення науково-технічного рівня та збалансованості економіки, а в результаті наповнити високоякісними товарами внутрішній ринок та збільшити експортну складову валового внутрішнього про-дукту. Сучасна промислова політика передбачає мінімізацію адміністративного втручання з боку держави у господарську діяльність, проведення протекціоністської політики стосовно вітчизняного товаровиробника, запровадження прогнозно-рекомендаційних методів впливу у плануванні розвитку галузей економіки, створення атмосфери довіри між виробником продук-ції та власником капіталу, здійснення заходів щодо зменшення інвестиційних ризиків, прозоре використання державних інвестиційних ресурсів за програмно-цільовими принципами.

При цьому слід посилити вимоги до якості та безпечності продукції згідно з між-народними стандартами та нормами, а також реально захистити права споживачів.

Забезпечення високих темпів економічного зростання потребує масштабних інвес-тицій в українську економіку. Інвестиційні ресурси застосовуватимуться лише відповідно до визначених пріоритетів розвитку економіки, а саме:

– вжиття заходів для законодавчого захисту прав акціонерів, забезпечивши їх вільний доступ до корпоративної інформації, належне представництво в органах управління та конт-ролю, вплив на дивідендну політику, отримання рівного права на придбання відповідної частки нових емісій акцій за номінальною вартістю;

– фіскальне стимулювання політики рекапіталізації доходів;

– створення нормативної бази для заохочення вкладення довгострокових фінансових інвестицій;

– скасування відмінностей у режимі реєстрації іноземних та українських інвестицій;

– зміни до валютного законодавства щодо системи поточної конвертації гривні з метою зменшення обмежень на рух капіталу;

– безперешкодне переведення за кордон доходів нерезидентів, отриманих законним шляхом;

– у процесі планування бюджетних витрат на державні капітальні вкладення надання переваг формуванню активної частки капіталу;

– активізація залучення коштів МБРР, ЄБРР та інших міжнародних фінансових орга-нізацій для фінансування пріоритетних інвестиційних проектів в Україні та започаткування співробітництво з Європейським інвестиційним банком;

– сприяння укладенню угод про розподіл продукції, насамперед у сфері видобування нафти, газу та інших корисних копалин;

– застосування прозорих схем концесійної діяльності та перегляд існуючих конце-сійних угод, укладених на невигідних для України умовах;

– системна робота з поліпшення міжнародного інвестиційного іміджу України;

– сприяння створенню інститутів спільного інвестування корпоративних та пайових інвестиційних фондів;

– спрощення дозвільно-погоджувальної системи у сфері містобудування.

Основні завдання з розвитку реального сектора економіки полягають у модернізації та структурній перебудові виробництва, зниженні його енерго- та матеріалоємності, сприянні розвитку наукоємних високотехнологічних виробництв, що дасть змогу забезпечити підви-щення ефективності та конкурентоспроможності національної економіки.

Діяльність держави має бути спрямована на активне впровадження у виробництво результатів інноваційних наукових і науково-дослідних розробок як пріоритетної складової стратегії підвищення конкурентоспроможності економіки. Для цього необхідно:

– удосконалити умови інноваційної діяльності, механізм державного замовлення на впровадження у виробництво пріоритетних інновацій;

– забезпечити розвиток інноваційних структур – технопарків, технополісів, техноло-гічних інкубаторів, венчурних фірм та інших форм об’єднання зусиль науки, освіти, вироб-ництва і фінансового капіталу;

– розширити прошарок ефективних власників шляхом вдосконалення правової основи практики банкрутства, удосконалити систему фінансового посередництва(розвиток фондового ринку та венчурного інвестування), активізувати антимонопольну політику;

– залучити в процес інвестування лідерів світового високотехнологічного бізнесу на основі поліпшення інвестиційного клімату.

Прямі іноземні інвестиції є найдинамічнішою формою міжнародних господарських зв’язків, важливим об’єктом економічної дипломатії. Поєднання ринкових сил і стимулювання з прямим і непрямим державним впливом призводить до істотного зростання їх абсолютних розмірів. Стрімке збільшення прямих інвестицій пояснюється не тільки економічними причи-нами. Важлива роль належить і економічній дипломатії, внаслідок чого значення іноземних інвестицій у світовій економіці гостро підвищилась. Поняття “прямі іноземні інвестиції” трак-туються значно ширше:

– збільшується роль ознак права на управління; право володіння власність перестає бути єдиним і тим більше вирішальною ознакою;

– у міру розвитку і удосконалення структури міжнародних ринкових відносин скла-даються різні форми операцій, які призводять до довгострокових відносин і постійної за-цікавленості підприємства-резидента однієї держави у підприємстві-резиденті іншої держави, а також контролю першого над другим;

– слово “контроль” можна замінити більш гнучким виразом – “істотна ступінь впливу на управління”.

Розглянемо більш докладно наступні три пункти: про вплив різноманітних форм біз-несу на зміст поняття “прямі іноземні інвестиції”, про зміну лідерів і, відповідно, можливостей дипломатії окремих країн впливати на міжнародні стандарти інвестування, а також про суперечливий початок економічної дипломатії у питаннях інвестицій через багатосторонні переговори або через диктат більш сильного.

Найбільшими іноземними компаніями-інвесторами України є: “Кока-Кола Аматіл Ук-раїна” (43 млн дол. США), “Реємста Київ тютюнова фабрика” (14,9 млн дол. США), “Мак-дональдз Юкрейн ЛТД” (21,7 млн дол. США). Серед українських підприємств найбільшими реципієнтами коштів є Донецький металургійний комбінат (41,5 млн дол. США), Івеко-КРАЗ (12,8 млн дол. США), Одеський нафтопереробний комбінат (9,5 млн дол. США), Івеко-Мотор Січ (8,1 млн дол. США).

У сучасних умовах очікувати великого припливу іноземного капіталу в Україну не доводиться, тому що інвестиційний клімат залишається несприятливим. Основними пере-шкодами для іноземних інвестицій в Україну є: нестабільне та надмірне державне регу-лювання, нечітка правова система, мінливість економічного середовища, корупція, великий податковий тягар, проблеми щодо встановлення чітких прав власності, низький рівень доходів громадян, труднощі в спілкуванні з урядом та приватизаційними органами, мінливість по-літичного середовища, відсутність матеріальної інфраструктури, проблеми виходу на внут-рішній та зовнішній ринки та інші.

Державна політика щодо залучення іноземного капіталу здійснюється КМУ спільно з НБУ і регулюється Верховною Радою України. Неабияку роль у цьому процесі відіграє секретаріат Президента. Указами Президента України створена певна кількість державних інституцій, що безпосередньо займаються залученням іноземних інвестицій в Україну як об’єкт економічної дипломатії:

– Національне агентство України з реконструкції та розвитку, завданням якого є участь у формуванні державної політики при взаємодії з міжнародними фінансовими орга-нізаціями й закладами для залучення кредитів, грантів, міжнародної гуманітарної й технічної допомоги, іноземних інвестицій;

– Державний інвестиційно-кліринговий комітет та Координаційна рада з питань інвес-тиційно-клірингового співробітництва розглядають питання, пов’язані з залученням фінансо-вих і інвестиційних ресурсів в рамках інвестиційно-клірингових відносин;

– Палата незалежних експертів із питань інвестицій є постійним діючим консуль-тативно-дорадчим органом при Президенті України, метою якого є запобігання конфліктам між іноземними інвесторами й органами виконавчої влади;

– Консультативна рада з питань іноземних інвестицій в Україну – створена при Пре-зидентові для розробки і реалізації державної політики із залучення й використання іноземних інвестицій;

– Валютно-кредитна рада Кабінету Міністрів приймає рішення про надання державних гарантій при залученні іноземних кредитів.

Певну участь в управлінні іноземним інвестуванням приймають органи місцевих державних адміністрацій у межах делегованих їм повноважень.

У господарському житті треба дотримуватися певних загальновизнаних правил, аби вчинки економічних суб’єктів не призвели до хаосу та кризи, а перетворилися у сукупність процесів, що забезпечують розвиток економіки і підвищення рівня життя народу.

Розвиток за умов трансформації економічних відносин передбачає дієве державне регулювання. Державі належить провідна роль у створенні економічних стимулів, гарантій політичної, економічної, оборонної, екологічної безпеки, у зацікавленості суб’єктів госпо-дарювання та всіх громадян в економічному зростанні.

При розробці програм (концепцій) державного регулювання іноземного інвестування треба враховувати менталітет і країни базування, і країни-реципієнта.

Державне регулювання іноземного інвестування має ґрунтуватися на принципах взаєм-ної відповідальності іноземного інвестора і держави: дотримання основних прав і свобод іноземних інвесторів, юридичної відповідальності іноземних інвесторів за порушення закону або міжнародних договорів, заохочення іноземних інвесторів, які спрямовують інвестиційні ресурси у програми (проекти), визначені державою як пріоритетні, удосконалення законо-давства щодо іноземних інвестицій.

Законодавче регулювання іноземного інвестування в Україні непослідовне, неста-більне і непередбачуване. Доводиться констатувати, що упродовж останніх років незалежності не було розроблено й закріплено системи правових принципів стимулювання іноземного інвестування, не було створено стабільного законодавчого регулювання. Основна проблема у цій сфері – часті й непередбачувані зміни вимог законодавчих і підзаконних актів. Усе це унеможливлює формування високопривабливого інвестиційного клімату.

Кожна країна по-різному ставиться до участі іноземних інвесторів у процесах при-ватизації. У деяких заохочують передачу національної власності у власність нерезидентів, в інших же, навпаки, намагаються обмежити участь іноземців у роздержавленні економіки. Світовий досвід переконує, що внесення прямих іноземних інвестицій через купівлю чи приватизацію відбувається частіше, ніж створення нових підприємств.

Особливе місце у системі державного регулювання іноземного інвестування належить амортизаційній політиці. Розміри щорічних амортизаційних відрахувань залежать від терміну служби устаткування. Ці розміри впливають на величину витрат виробництва та суму балансового прибутку, а отже, й на фінансовий стан компанії. Проте термін служби устаткування – поняття відносне. Один підприємець може використовувати старі верстати і обладнання, інший бажає постійно оновлювати свої засоби виробництва. Але усі підприємці в принципі зацікавлені у збільшенні розміру відрахувань до амортизаційного фонду, оскільки ці кошти вигідніше використовувати як інвестиції у виробництво, а не як доходи, із яких треба платити податки.

Значний вплив на процеси іноземного інвестування має політика держави щодо розвитку та підтримки інфраструктурних галузей. Підприємства інфраструктури повинні забезпечити підприємства інших галузей необхідними послугами та, як наслідок, знизити рівень їхніх витрат. Крім того, підприємства інфраструктурних галузей можуть, за певних умов, суттєво поповнити бюджети усіх рівнів за рахунок податкових і неподаткових платежів та стимулювати приплив в економіку країни нових іноземних інвестицій. Наприклад, за умови великої капіталомісткості українських підприємств було б доречним на перших етапах стимулювання з боку держави лізингових операцій і, звісно ж, запровадження державної під-тримки лізингу.

Державна політика України щодо залучення іноземного капіталу проводиться за такими напрямами:

– визначення умов для здійснення іноземних інвестицій; визначення пріоритетних сфер для іноземного інвестування;

– визначення системи інвестиційних пільг для іноземних інвесторів;

– визначення вимог до інвесторів, які претендують на одержання додаткових пільг;

– визначення системи гарантій щодо захисту прав іноземних інвесторів та інше.

З метою створення належних умов для ефективного залучення іноземного капіталу в економіку та збільшення його обсягів значна увага приділяється питанням удосконалення зако-нодавчої й нормативної бази щодо державного регулювання процесів іноземного інвестування.

Важливими правовими документами, які регулюють взаємовідносини між суб’єктами інвестиційної діяльності, є міждержавні угоди “Про сприяння та взаємний захист інвестицій”.

Такі угоди є гарантом надання справедливого статусу інвестиціям і захисту їх на території іншої держави. Взагалі діяльність іноземних інвесторів в Україні регулюється близь-ко 70 нормативними актами різного рівня. Крім цього, до діючого законодавства постійно вносяться зміни й доповнення, які часто значно погіршують існуючі положення та умови діяльності іноземних інвесторів.

Пріоритетними сферами для іноземного інвестора в Україні вважаються металургій-ний комплекс, машинобудування, паливно-енергетичний комплекс, хімічна та нафтохімічна промисловість, агропромисловий комплекс, транспорт, зв’язок, легка та медична промисловість.

З іншого боку, виходячи з інтересів національної безпеки, враховуючи стан та перс-пективи розвитку сфер та галузей, важливих для життєзабезпечення країни, виділяються галузі, які будуть закриті для іноземного капіталу, та галузі, де участь іноземного капіталу так чи інакше обмежуватиметься: безпосередня експлуатація природних ресурсів, стратегічні об’єкти виробничої інфраструктури, телекомунікації, супутниковий зв’язок, банківська та стра-хова сфери. Типовими інструментами обмеження іноземної інвестиційної діяльності є об-меження на частку іноземного інвестора у спільних підприємствах, ліцензії та дозволи, високі ставки податків, обмеження на репатріацію прибутків тощо.

Система інвестиційних пільг має включати в себе:

– застосування системи податкових та митних пільг;

– застосування норм прискореної амортизації;

– збільшення періоду звільнення від податку;

– повернення 50 % експортного мита на товари виробничого призначення та 100 % – на деталі, вузли, імпортовані по кооперації;

– зниження ставок оподаткування в разі реінвестування отриманого прибутку чи інвестування в певні галузі чи регіони;

– надання кредитів на пільгових умовах [140].

Серед основних вимог до іноземних інвесторів, які претендують на одержання до-даткових пільг, мають бути:

– обсяг інвестицій – у світовій практиці рядовою інвестицією є 50–100 тис. дол. США, а кваліфікаційною часткою власності в об’єктах інвестування – у 20 %, в Україні ця частка становить 10 %. Держава також визначає мінімальний обсяг інвестицій для іноземних ін-весторів, які бажають вкласти свої кошти в інвестиційні проекти, які реалізуються в спе-ціальних (вільних) економічних зонах. В Україні ця сума – не менше 500 тис. дол. США;

– напрям вкладання коштів – це мають бути пріоритетні галузі економіки;

– мета вкладання коштів – створення нових робочих місць, впровадження новітніх тех-нологій, розвиток зовнішньоекономічних зв’язків, збільшення обсягу конкурентоспроможних на зовнішніх ринках товарів, створення сучасної виробничої, транспортної та ринкової інфра-структури;

– вимоги до виробництв – у процесі виробництва іноземний інвестор повинен: орієн-туватися на найбільш раціональне використання сировинної бази України, сприяти зниженню енергоспоживання на одиницю продукції.

Таким чином, для активізації іноземного інвестування економічній дипломатії необ-хідно насамперед розв’язати проблеми макроекономічної стабільності та активізувати дію комплексу важелів регулювання інвестиційної діяльності, а саме: створити нормативно-пра-вові та соціально-економічні основи збільшення необхідних обсягів іноземних інвестицій; мати ефективний механізм публічного контролю за їх виконанням; контролювати та певним чином регулювати галузевий розподіл іноземних інвестицій; мати зважену, обґрунтовану по-літику щодо встановлення податкових пільг; активізувати кредитну політику, розвивати практику надання гарантій під іноземні кредити комерційними банками.

 

 

 

3.2. Оцінка форм інвестицій та міжнародного бізнесу

 

У світовій практиці сформувались категорії ділових відносин у міжнародному бізнесі з цілком визначеними, характерними рисами, які відрізняють одні форми від інших за озна-ками: власності, контролю за процесом прийняття рішень, ступенем ризику, які виконують відповідні учасники, часткою доходу, який буде отримано у результаті господарської діяльності.

Існує п’ять основних форм міжнародного бізнесу.

1. Бізнес належить цілком іноземному підприємству. Воно повністю забезпечує весь капітал і технологію, несе усі ризики та отримує дохід (після сплати відповідних податків).

2. Спільне підприємство – іноземне та місцеве підприємство об’єднує свої процеси у здійсненні конкретного бізнесу. Розподіл ролі у контролі і процесі рішень, у ризику та при-бутках звичайно залежить від частки вкладу у бізнес. Спільні підприємства можуть бути кор-поративного або контрактного типу.

3. Спеціальні контрактні угоди – до них можна віднести угоди про розподіл продукції, сервісні контракти. Поділ контролю, прийняття рішень, величини ризику і прибутку не за-лежать від співвідношення вкладу місцевого та іноземного учасників. Звичайно, іноземні під-приємства несуть всі або більшість ризиків, частка у прибутках визначається в ході перего-ворів. Поділ контролю і ролі у процесі прийняття рішень також залежить від згоди учасників.

4. Технологічні, управлінські і маркетингові угоди – відповідний бізнес, що належить місцевому підприємству, який несе ризик і отримує дохід. Іноземні підприємства отримують прибуток згідно погодженої формули. До цієї категорії інвестицій відносять ліцензійні, управ-лінські, маркетингові та інші відповідні угоди про продаж послуг на постійній тривалій основі.

5. Угода за субконтрактом, з спільного випуску продукції та за спеціалізацією – іно-земні і місцеві підприємства установлюють постійні тривалі відношення у виробництві або у маркетингу на основі контрактних відносин. Будь-яких зобов’язань у власності, контролі, по-ділу ризику і прибутку такі контракти не передбачають [60].

Іноземні інвестиції можуть будуватися як на отриманій зарубіжним учасником влас-ності у місцевому національному підприємстві (бізнесі), так і без отримання частки у капіталі. Головне – це тривалий характер відносин фіксованого або фактичного права на отримання доходу. Це право може забезпечуватися відповідною угодою або тим, що може забезпечувати сам ринок. А ось тут вирішальне слово належить економічній дипломатії.

Світова історія свідчить, що залучення ресурсів ззовні у формі іноземних інвестицій є дієвим засобом піднесення національної економіки. На розробку й реалізацію як зовнішньо-торговельної, так і зовнішньоекономічної політики істотно впливає структурно-інвестиційна політика держави. Вона стимулює розвиток пріоритетних галузей економіки та виробництва, які можуть стати основою міжнародної спеціалізації країни і визначити її місце в міжнарод-ному поділі праці й світовому господарстві.

Потенційно Україна є інвестиційно-привабливою країною. Передумовами формування в Україні сприятливого інвестиційного клімату є: вигідне географічне положення (воно визна-чається розташуванням країни у центрі Європи, на перехресті торгових шляхів), багаті при-родні ресурси (60 % сільськогосподарських угідь України – високородючі чорноземи), рекреа-ційні ресурси – Крим, Карпати (сприятливі для розвитку туризму, санаторно-курортного лікування, відпочинку), освічена робоча сила. Визначальним стимулом для прямих інвестицій в Україну є також пошук нових ринків, що істотно переважає інші можливі причини.

На розробку і реалізацію зовнішньоекономічної політики суттєвий вплив справляє інвестиційна політика держави. Вона стимулює розвиток пріоритетних галузей економіки, які можуть стати основою міжнародної спеціалізації країни і визначити її місце в міжнародному поділі праці й світовому господарстві. Активно підвищити експортний потенціал України та здійснити його диференціацію неможливо без поліпшення інвестиційного клімату і залучення іноземних інвестицій у відповідні галузі економіки.

Прямі іноземні інвестиції в Україну надходять із понад 100 країн світу, причому близь-ко половини всіх інвестицій припадає на шість країн. Найбільші обсяги прямих іноземних інвестицій отримують харчова промисловість, внутрішня торгівля, машинобудування і ме-талообробка (табл. 3.1).

Обсяги прямих іноземних інвестицій в економіку України незначні й недостатні порів-няно із масштабами її виробництва, ресурсами, місткістю ринку, кваліфікацією робочої сили.

Іноземних інвесторів в економіці України приваблює багатий природний потенціал, велика місткість внутрішнього ринку, наявність кваліфікованої й порівняно дешевої робочої

Таблиця 3.1 – Галузева структура ПІІ в економіку України, %

 

Примітка. Джерело: http://www.ukrstat.gov.ua.

 

сили, вигідність транзитного розташування країни та ін. Але в цілому інвестиційний клімат в Україні є несприятливим для іноземних інвесторів [125, 192]. Такими негативними факторами є:

– недосконалість і нестабільність законодавства, незахищеність інтересів іноземного інвестора, адміністративна неврегульованість;

– невизначеність пріоритетів ринкової трансформації, непередбачуваність розвитку ситуації в країні;

– нерозвиненість банківської системи;

– великий ризик втрати прибутку і власне інвестицій;

– нерозвиненість виробничої та соціальної інфраструктури;

– недосконалість страхової системи;

– низький рівень життя основної маси населення.

Державна програма заохочення іноземних інвестицій [60] визначає такі пріоритетні сфери для іноземного інвестування: агропромисловий комплекс, легка промисловість, лісо-промисловий комплекс, машинобудування, фармацевтична промисловість, паливно-енерге-тичний комплекс, транспортна інфраструктура, зв’язок, хімічна і нафтохімічна промисловість, соціальна інфраструктура.

Одним із потужних інвесторів є Німеччина. Приріст німецьких інвестицій значно перевищує загальну тенденцію зростання іноземних інвестицій в Україну. Багатообіцяючими є вкладення, насамперед, у виробництво комплектуючих для автомобілів, цементу, а також у створення в Україні супермаркетів.

Аналіз інвестиційних проектів з Німеччини дозволяє зробити висновок про їх значний вплив на зростання технологічного рівня сільськогосподарського машинобудування, хімічної промисловості, впровадження нових технологій у вирощуванні олійних культур, а також у роз-виток високотехнологічних галузей, зокрема телекомунікацій, транспортного машинобудування.

Інвестиційний клімат держави – це сукупність політичних, правових, економічних та соціальних умов, що забезпечують і сприяють інвестиційній діяльності вітчизняних та іно-земних інвесторів. Сприятливий інвестиційний клімат має забезпечити захист інвестора від ін-вестиційних ризиків (непередбачених фінансових втрат капіталу та доходів). Сукупність ін-вестиційних ризиків всебічно характеризує інвестиційний клімат від найнесприятливішого до найсприятливішого [192].

Враховуючи стан економічного потенціалу й обмежені внутрішні інвестиційні можли-вості впродовж всього періоду трансформації економіки, українська держава намагається ство-рити сприятливі умови для розвитку інвестиційної сфери. Здійснено перехід до управління інвестиціями на базі ринкових відносин. Формується багатосекторна система капітального будівництва. Ліквідовано будівельні міністерства. Розукрупнено та приватизуються будівельні організації. У макроекономічній політиці наголошується на створенні передумов зростання інвестицій – ослаблення інфляції, забезпечення оптимальних відсотків за депозитами і вкла-деннями, зниження відсоткових ставок за кредитами, скорочення заборгованості та зростання споживчого попиту населення.

Подолання або зниження ризиків для інвесторів в Україні забезпечується такими чинниками:

– рівнем розвитку продуктивних сил та станом ринку інвестицій;

– правовим полем держави (законодавчою базою);

– політичною волею всіх гілок влади;

– станом фінансово-кредитної системи;

– статусом іноземного інвестора;

– інвестиційною активністю населення [131].

У країну, де вітчизняний інвестор практично не вкладає коштів у розвиток вироб-ництва, не піде й іноземний інвестор. Тому за умов економічної кризи важливе значення має державна підтримка реалізації інвестиційних проектів розвитку пріоритетних виробництв (про-мислова політика), а також упровадження економічних регуляторів активізації внутрішньої інвестиційної активності.

Рівень розвитку продуктивних сил держави – один з найважливіших чинників, що сприяє поліпшенню інвестиційного клімату. Оскільки основні джерела інвестицій формуються у виробництві, то, природно, велике значення має збільшення ВВП та національного доходу, що спрямовуються на нагромадження.

Розподіл національного доходу на фонди споживання і нагромадження та фінан-сування обігових коштів й основних фондів дає певну помилку у визначенні розміру ресурсів для інвестування, але не такою мірою. Зрозуміло, що останніми роками структура націо-нального доходу змінювалась не на користь фонду нагромадження через інфляцію та стаг-націю виробництва. Важливим чинником, що впливає на інвестиційний клімат, є рівень роз-витку інвестиційної сфери, особливо активних її елементів – підприємств і організацій буді-вельного комплексу (промисловість будівельних матеріалів, деталей і конструкцій, будівель-них машин і механізмів, системи забезпечення будівництва матеріально-технічними ресур-сами та комплектації будов вітчизняним та імпортним обладнанням).

Інвестиційна сфера в Україні охоплює понад 1300 будівельних фірм, серед яких 64 ком-бінати, близько 800 підприємств з виробництва збірних залізобетонних конструкцій, стільки ж підприємств з виробництва стінових матеріалів, понад 300 підприємств з виготовлення сто-лярних виробів, близько 50 підприємств з виготовлення пористих заповнювачів та 30 підпри-ємств з виготовлення мінераловатних виробів. Це потужна ресурсна база активізації інвес-тиційних процесів. Проте в 1998 р. майже половина цих підприємств працювала збитково [131].

Загальне правове поле інвестиційної діяльності регулюється законами, більшість з яких прийнято ще у 1991 р. Ці законодавчі акти, що приймались одразу після оголошення Україною незалежності за умов ще діючої командно-адміністративної системи і багато в чому несли в собі рудименти минулого, відіграли певну позитивну роль у формуванні інвести-ційного клімату в Україні.

Важливу роль у формуванні сприятливого інвестиційного клімату в Україні відіграють фондовий ринок, фінансово-кредитна система, залучення іноземного капіталу, інвестиційна активність населення, структурно-інноваційна перебудова економіки та інші чинники, що роз-глядатимемо далі.

Щодо правового поля держави та політичної волі всіх гілок влади доходимо висновку, що на початку 1998 р. вже існували політичні, економічні та організаційно-правові умови для істотної активізації інвестиційного процесу.

В Україні, як і в інших країнах СНД, за часів Радянського Союзу фондовий ринок тлумачився як система інфраструктурних елементів, що ізолює фінансові ресурси від вироб-ництва з метою привласнення спекулятивного прибутку. Нині всі переконані в тому, що інвестиційний ринок є потужним важелем розвитку економіки країни, дієвим засобом мо-білізації нагромаджень і спрямування фінансових ресурсів у ті галузі виробництва, які при-несуть найбільший прибуток.

Вітчизняний ринок цінних паперів формується під впливом різноманітних і нерівно-значних чинників. Серед них, зокрема, рівень інфляції; розмір емісії та погашення цінних паперів, величина платоспроможного попиту інвесторів, значення облікової ставки НБУ, ве-личина прибутковості окремих інструментів фондового ринку, рівень державного контролю на національному фондовому ринку за діяльністю вітчизняних та іноземних інвесторів, швид-кість та легкість переходу прав власності на цінні папери, якість системи розрахунків за угодами з цінними паперами, рівень підготовки професійних учасників фондового ринку, наявність необхідної інфраструктури, надійність захисту прав інвестора.

Слід враховувати деякі особливості сучасного вітчизняного фондового ринку, зокрема:

– в Україні тільки розпочався процес вільної торгівлі цінними паперами, і більшість потенційних дрібних покупців практично не мають будь-якого досвіду в цій сфері;

– у зв’язку з кризовим становищем вітчизняної економіки вкладання коштів у цінні папери можна вважати ідеальним шляхом для отримання гарантованого прибутку, але власного досвіду недостатньо;

– потенційна можливість появи фірм, які надаватимуть “консультативні” послуги у сфері торгівлі цінними паперами, більшість з яких не відповідатимуть необхідним для цього бізнесу умовам: наявність кваліфікованого персоналу, що має доступ до першоджерел відповідної інформації.

Інститут депозитаріїв перебуває на початковій стадії, реально функціонує тільки де-позитарій НБУ та ще кілька комерційних банків виконують такі функції; інвестиційним фондам (зберігачам) ліцензії поки що не видавались. Стосовно основних учасників фондового ринку можна сказати, що великих підприємств-емітентів (відкритих акціонерних товариств – ВАТ) з ліквідними звичайними та привілейованими акціями) поки що мало. Практично відсутні на біржовому ринку дрібні та індивідуальні інвестори.

Структурні дослідження фондового ринку України свідчать про недосконале співвід-ношення первинного та вторинного ринків цінних паперів: 90 до 10 %. Натомість у Росії вторинний ринок становить 20–25 %, а у розвинених західних країнах – 85–90 % [192].

Більшість цінних паперів на ринку – це ОВДП (близько 80 %), натомість на західних фондових біржах обсяги приватних корпоративних паперів майже вдвічі перевищують обсяги державних та муніципальних. Відсутні облігації довгострокових державних та муніципальних позик. Тільки кілька відсотків корпоративних цінних паперів можна вважати високоліквід-ними, за якими проводиться активна торгівля.

Розвитку фондового ринку сприятиме Національна депозитарна система. Національна депозитарна система – це відкрите акціонерне товариство з часткою державної власності, якою управляє Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Ведення реєстрів власників іменних цінних паперів є виключною діяльністю депозитарної системи. Націо-нальна депозитарна система має два рівні:

– перший – зберігачі, що ведуть рахунки власників цінних паперів, і незалежні реєст-ратори іменних цінних паперів;

– другий – Національний депозитарій України і депозитарії, що ведуть рахунки для зберігачів і здійснюють клірингові розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Значно повинно пожвавити фондовий ринок положення про порядок проведення на позабіржовій фондовій торговій системі аукціонів з продажу за кошти пакетів акцій, що належать державі, відкритих акціонерних товариств.

Положення передбачає продаж пакетів акцій ВАТ, що належать державі й підлягають приватизації. Ці пакети реалізуються через асоціацію “Позабіржова фондова торгова система” (ПФТС), тобто об’єднання юридичних осіб, які займаються торгівлею цінними паперами згід-но ЗУ “Про підприємства в Україні”. Асоціація ПФТС об’єднує своїх членів через єдину електронну систему і виконує операції з купівлі-продажу цінних паперів за умов конкуренції в режимі реального часу. Покупцями пакетів акцій можуть бути юридичні та фізичні особи.

Законодавчу та нормативну базу, що регулює фондовий ринок, слід удосконалити за такими напрямками:

– удосконалення структури цінних паперів, що перебувають в обігу на фондовому ринку;

– упровадження дієвого контролю з боку державних органів за діяльністю фінансових посередників з метою забезпечення останніми високих інвестиційних якостей цінних паперів;

– удосконалення законів, що регулюють фінансовий ринок, з метою забезпечення прав інвесторів, захист їх власності від інвестиційних ризиків, упровадження системи державного страхування та перестрахування акціонерного капіталу;

– істотне розширення кола емітентів фондового ринку за рахунок великих, приваб-ливих для інвесторів підприємств. Створення умов і надання стимулів закритим акціонерним товариствам з метою їх перетворення на відкриті й залучення іноземного капіталу до процесу акціонування і корпоратизації;

– удосконалення нормативної бази визначення інвестиційної привабливості проектів з метою ефективної структуризації капіталу, що інвестується;

– залучення з фондового ринку коштів на консорційних засадах (закон про консор-ціуми), у тому числі й іноземних інвестицій (коштів нерезидентів) [125].

Потрібно створити й оприлюднити постійні положення про порядок надання дозволу обігу акцій або облігацій українських емітентів за межами України та положення щодо порядку допуску цінних паперів іноземних емітентів на фондовий ринок України.

До розробки цих положень спонукають такі причини:

– загальні тенденції розвитку ринку цінних паперів в Україні;

– необхідність інтеграції національного ринку цінних паперів в європейський та за-гальносвітовий ринки цінних паперів;

– посилення регулюючої та контролюючої функцій держави на ринку цінних паперів;

– законодавче регулювання та контроль держави за експортом національного капіталу;

– законодавче регулювання операцій з цінними паперами, що емітовані нерези-дентами;

– посилення контролю за експортом капіталу шляхом купівлі цінних паперів іно-земних емітентів в Україні з метою легалізації та законодавчого оформлення статусу раніше вивезеного (у будь-якій формі) з України капіталу, а також легалізація існуючого ринку іноземних цінних паперів в Україні.

Предметом державного регулювання мають бути такі види корпоративних цінних паперів, як акції, облігації.

Операції з цінними паперами, які емітовані державою або муніципальними органами, не повинні регулюватися цими положеннями, оскільки укладання угод такого рівня є пре-рогативою держави.

Для початку процесу інтеграції національного фондового ринку у світовий ринок необхідні принаймні такі умови:

– вільна конвертованість валют та наявність міцного валютного коридору для гривні, що забезпечити сьогодні дуже важко;

– створення механізму обліку прав власності інвесторів відповідно до ЗУ “Про націо-нальну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” та системи гарантій страхування інвестицій, чітко визначеної схеми репатріації прибутку.

Перелічені компоненти мають особливе значення для портфельного інвестора.

Зазначеною системою гарантій слід займатися невідкладно, оскільки нещодавно світова фондова криза та реакція на неї українського ринку підтвердили, що в Україні дуже мало працюючих портфельних інвесторів. Саме спрямування в Україну “портфельних” гро-шових потоків може стати однією зі складових зміцнення економіки взагалі.

Проте було б надто оптимістичним передбачати швидке припинення нелегального відпливу за кордон капіталу, який тіньові структури зараз вважають за доцільне вкладати в економіку країн з вищим рівнем розвитку. Але слід підкреслити, що принаймні існуватиме альтернативний, тобто легальний, варіант цього процесу.

Гостра криза фінансово-кредитної системи допомагає сьогодні, як ніколи раніше, усвідомлювати необхідність створення ефективної та гнучкої системи фінансових взаємо-відносин з метою забезпечення успішної роботи банків; нагальність функціонування та роз-витку системи консалтингових, юридичних, інформаційно-аналітичних установ та фінансово-кредитних інституцій, які б забезпечили всебічну підтримку бізнесу, що розвивається в Ук-раїні, сприяли б встановленню інформаційної відкритості ринку. Іншими словами, йдеться про вдосконалення фінансово-кредитної системи, яка, не встигнувши сформуватися, вже зазнала гострої кризи. Ознаки цієї кризи: хронічний дефіцит державного бюджету, незначна питома вага фонду нагромадження, високий рівень податків, стагнація виробництва, відсутність ринку нерухомості та ринку землі, нерозвиненість фондового ринку, неплатежі, низький життєвий рівень населення, брак кредитних ресурсів, низька питома вага інвестиційних кредитів через інфляційні очікування, низький рівень заощаджень населення (544,9 млн грн на 1.01.1997 р. у банківських депозитах). Аналіз стану економіки, функціонування фінансово-кредитної сис-теми, її структурних інституцій та інфраструктурних елементів дає змогу рекомендувати ос-новні напрямки вдосконалення цієї системи як основного засобу нагромадження капіталу та його залучення до інвестиційного процесу.

За основні вважаємо такі напрями вдосконалення фінансово-кредитної системи:

– створення відповідної законодавчої та нормативної бази функціонування системи, спрямованої на активізацію інвестиційного процесу в Україні;

– розвиток діючих та створення нових структурних інституцій та інфраструктурних елементів;

– розширення видів і напрямків інвестиційної діяльності фінансово-кредитних установ;

– удосконалення існуючих та впровадження нових фінансових інструментів нагрома-дження та залучення капіталу до інвестиційного процесу.

Перший напрямок передбачає разом із загальними зусиллями щодо створення спри-ятливого інвестиційного клімату вважати за доцільне випереджальне опрацювання норматив-них та законодавчих актів, спрямованих на спонукання фінансово-кредитної системи до розгортання інвестиційного процесу [131].

З цією метою потрібно виокремити відповідальність законо- та нормоутворюючих органів щодо наслідків їх дій згідно результатів упроваджених актів. Відповідальність щодо впровадження діючої та результативної системи активізації інвестування для окремих керів-них органів і юридичних осіб повинна бути невідворотною, оскільки вони закладають фун-дамент існування і життєдіяльності майбутніх генерацій.

Законодавчі та нормативні документи потрібно селекціонувати так, щоб не було що-найменших обмежень щодо інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання. Фінансово-кредитна система в цьому напрямку повинна відігравати провідну роль, оскільки їй прита-манні чинники першопрохідця стосовно нагромадження та залучення капіталу. Обмеження функцій та відповідальності фінансово-кредитної системи стосовно інвестиційного процесу неминуче призведе до його згортання та призупинення відтворювального розвитку суспіль-ства загалом.

До речі, на думку вчених, українська економіка, очевидно, тяжіє до банківсько-орієн-тованого типу фінансової системи та відповідного варіанта взаємозв’язку функції управління власністю та контролю. Промисловий сектор через глибоку економічну кризу не має змоги самостійно забезпечити необхідний рівень вкладень у модернізацію та реконструкцію ви-робництва. Підприємства потребують не тільки фінансового оздоровлення за рахунок при-пливу зовнішніх ресурсів, а й водночас реорганізації системи управління з чітким визна-ченням права контролю власника.

Немає сумніву, що в активізації інвестиційного процесу провідну роль повинні ві-дігравати банки та інші фінансово-кредитні установи. Можна виокремити такі основні напрямки участі банків в інвестиційному процесі:

– проведення операцій, пов’язаних з державними інвестиційними ресурсами;

– здійснення інвестицій за рахунок власних коштів;

– участь в інвестиціях у складі промислово-фінансових груп;

– трастове управління ресурсами (переважно позабюджетними фондами);

– залучення іноземних інвестиційних ресурсів.

Проте нині українська законодавча база не має чітко визначених дієвих важелів, спрямованих на вдосконалення кредитних відносин між фінансово-кредитними установами та підприємствами.

Отже, чинне законодавство України необхідно суттєво вдосконалювати за такими напрямками:

– розробити пакет нових законів, які регламентуватимуть діяльність банківських установ з урахуванням міжнародних норм та звичаїв у банківській практиці;

– обмежити втручання держави у сферу приватних інтересів комерційних банків рамками, встановленими законодавством;

– узгодити норми спеціального банківського законодавства з нормами інших галузей українського законодавства;

– дати чітку правову фіксацію структури та функцій фінансово-кредитної системи, її рівнів, елементів, визначити основні поняття;

– надати фінансово-банківському законодавству характеру прямої дії.

Слід розробити та прийняти законодавчі акти прямої дії, а саме: закони України “Про кредитну справу”, “Про безготівкові розрахунки”, “Про банківську та фінансову таємниці”, “Про грошово-кредитну політику в Україні”, “Про порядок діяльності іноземних банків на території України”.

За сучасних умов комерційні банки України спрямовують на інвестиційне кре-дитування 10–15 % власних ресурсів.

Вчені та фахівці банківської справи зазначають, що найближчими роками необхідно реформувати банківську систему шляхом переведення слабких комерційних банків у розряд фінансових компаній або приєднати їх до сильніших. Отже, нагальне необхідно прискорити процес концентрації в банківській системі з метою підвищення її спроможності обслуговувати не лише посередницьку діяльність, а й тривалі потреби великих виробничих структур й швидше зробити українські банки конкурентоспроможними на світовому фінансовому ринку.

Українські банки потребують припливу капіталу. Але де його взяти? Теорія управ-ління бізнесом має досить просту відповідь на це запитання: якщо підприємству необхідно збільшити свій капітал, злиття з іншими підприємствами може бути розв’язанням цієї проблеми. Злиття є “локомотивом” прогресу в банківській галузі. Це більш швидкий та менш капіталомісткий шлях розвитку, ніж створення нових банків чи філій. Наприклад, лише у США щорічно здійснюється до 400 поглинань у банківській галузі.

Є кілька конкретних сценаріїв поглинання. Один з них – придбання контрольного па-кета акцій банку зі збереженням його формальної незалежності. При цьому можливе створен-ня холдингу. Інший сценарій – отримання контролю над банком та перетворення його на філію.

Другим напрямком реформування банківської системи вважається вихід великих банків на міжнародні фінансово-кредитні ринки.

Третім напрямком реформування є відокремлення банків від небанківських кредитних інституцій.

У цьому процесі необхідно приділити велику увагу розширенню функцій комерційних банків щодо здійснення операцій з цінними паперами та довірчими операціями, що сприяють прискоренню процесу приватизації.

Четвертий напрямок – створення ядра системи комерційних банків – групи банків, які мають мережу філій і підлягають регулюванню.

Важливий напрямок, особливо для України, – налагодження жорсткого дотримання банківських норм безпеки, тобто важливе значення має підвищення ефективності роботи банківських органів, що здійснюють нагляд. Це особливо необхідно при прямих банківських інвестиціях та довгострокових кредитах. Для цього необхідно забезпечити випереджальний розвиток регулятивної інфраструктури, яка базується на детальних формальних правилах та широких контрольних процедурах. Це повинно прискорити процес переходу великих банків на більш високий рівень регулювання та рекапіталізації, відокремлення їх від “небанків”, і насамперед від фінансових компаній, а також від безперспективних банків, які не спроможні розвиватися в разі посилення контролю.

Настав час, коли доцільно створювати банківські інвестиційні консорціуми з об’єд-наними фінансовими резервами та страховими фондами, які несуть колегіальну відпові-дальність за надані кредити. До такого консорціуму крім банків повинні ввійти кілька провідних страхових компаній, які працювали б на принципах співстрахування та перестра-хування інвестиційних кредитів. У межах консорціуму можливе також утворення промислово-фінансових груп та інших угруповань.

Останніми роками багато коштів та зусиль витрачено на обґрунтування доцільності створення Українського банку реконструкції та розвитку. Проте досі це питання не розв’язане через брак фінансових ресурсів. На нашу думку, така структура може бути створена лише як корпоративне угруповання, де контрольним пакетом акцій володітиме держава.

Світова практика показує, що розгорнута система іпотечного кредитування, яке під-тримується державою, може досить ефективно впливати на активізацію промислового, сільськогосподарського та житлового інвестування.

У процесі інвестиційного кредитування дуже серйозну увагу слід приділяти без-перервному банківському моніторингу впродовж усього періоду кредитування. Глибока екс-пертиза проекту кредитором повинна, на нашу думку, здійснюватися принаймні тричі:

– у передінвестиційний період для розв’язання питання про укладення кредитної угоди;

– при подовженні кредитування з метою надання чергового траншу або в разі про-лонгації кредиту;

– при вивченні можливості конвертації боргу в акції підприємства, тобто при пере-творенні кредитора на інвестора (акціонера).

При фінансуванні проектів банки потребують високого фінансового та операційного левериджу, натомість інші кредитори за певних гарантій можуть задовольнитися середнім або навіть низьким левериджем, оскільки ризикують власними коштами, а не коштами вкладників.

Таким чином, залучення до інвестиційного процесу в Україні широкого кола інших кредиторів безперечно активізує інвестиційну діяльність суб’єктів господарювання.

Можна рекомендувати такі форми інвестиційного кредитування:

– банківський інвестиційний кредит;

– інвестиційний кредит інших фінансових посередників;

– комерційний кредит суб’єктів господарювання;

– інвестиційний лізинг;

– кредит на консорційних засадах;

– інвестиційний податковий кредит.

Важливим є також забезпечення активізації джерел інвестування за двома напрям-ками: перший передбачає максимально можливе залучення нових джерел інвестицій (довго-строкових банківських кредитів, коштів пенсійних, страхових, інвестиційних, інших комерційних фондів), другий – удосконалення використання традиційних джерел інвестування (бюджетні кошти, державні цільові кредити, власні кошти підприємств, ресурси позабюджетних фі-нансових інституцій) [131].

Основним завданням процесу приватизації в Україні є підвищення ефективності виробництва і активізація інвестиційної діяльності приватизованих підприємств. Можна виокремити ключові напрямки активізації інвестиційного процесу через приватизацію:

– удосконалення законодавства про власність та земельного законодавства з метою врегулювання прав власності та повноважень землекористування, а також прав власності на інші об’єкти іпотеки;

– прискорення приватизації малих, середніх та великих підприємств і об’єктів не-завершеного будівництва;

– активізація інвестиційної діяльності населення та фінансових посередників;

– удосконалення ринку нерухомості;

– постприватизаційна підтримка роздержавлених підприємств.

Кризовий стан підприємств у постприватизаційний період пояснюється також від-сутністю відповідних державних програм підтримки таких виробництв. Надання державних субсидій, пільгових кредитів, гарантій для залучення іноземних інвестицій з боку держави – на таку державну підтримку очікують насамперед корпоратизовані та казенні підприємства.

Підтримка акціонерних товариств з 100-відсотковим приватним капіталом з боку дер-жави та міжнародних фінансових інвестицій можлива лише після глибокого техніко-еконо-мічного обґрунтування інвестиційних проектів, робота над якими, як правило, не під силу приватизованим підприємствам, особливо малим та середнім. Тому, безперечно, такі проекти постприватизаційного розвитку підприємств повинні стати першою виключною умовою роздержавлення підприємств. Допомогу в обґрунтуванні постприватизаційних проектів, пошу-ку і залученні вітчизняних та іноземних інвесторів повинні надати підприємствам, що роздержавлюються, державні органи, зокрема Фонд державного майна та Національне агент-ство України з реконструкції та розвитку.

Надзвичайно важливим чинником виконання постприватизаційних програм роздер-жавлених підприємств є можливість реприватизації (націоналізації), що передбачається чин-ним законодавством. Закони про націоналізацію справді існують в багатьох розвинених країнах з ринковою економікою. Вони вступають у дію за умов, наближених до форс-мажор-них, тобто, коли без допомоги держави врятувати виробництво або галузь неможливо. Тому законодавча база цього процесу повинна передбачити:

– захист власності інвесторів (у тому числі іноземних), що потерпають у ситуації, яка склалася з незалежних від них (об’єктивних) причин;

– глибоко аргументувати мотивацію державної необхідності впровадження процесу реприватизації;

– гарантії відшкодування збитків, що спричинюються цим законодавчим актом, вклю-чаючи втрачені нагоди (доходи, прибуток);

– перелік майнових прав інвесторів і гарантії їх позовів щодо збудження процесів на відшкодування збитків;

– безумовний захист іноземних інвестицій;

– абсолютне відшкодування внесків фізичних осіб, їх часток у капіталі, акціях тощо.

Процеси націоналізації (реприватизації) періодично впроваджуються розвиненими краї-нами Заходу в разі державної необхідності. Як приклад можна навести досвід Франції та Англії, де повернення підприємств до державної власності застосовувалось до галузей енер-гетики, транспорту, вугільної, хімічної промисловості та ін. Але завжди це не порушувало статусу власника, насамперед впроваджувалось на його користь.

Існує багато шляхів залучення іноземного капіталу для інвестування економіки країни, зокрема:

– прямі інвестиції через створення підприємств з іноземним капіталом, у тому числі спільних підприємств;

– портфельні інвестиції шляхом продажу іноземним резидентам і нерезидентам цінних паперів;

– кредити, позики та гранти міжнародних фінансових інституцій, країн, державних установ, міжнародних фондів, експортних агентств, банків [131].

Разом з тим, інвестиційна діяльність іноземних банків набагато ширша. Умовно ці послуги й операції поділяються на групи:

– операції на ринку торговельних зобов’язань;

– операції з цінними паперами власності та їх похідними, участь у приватизаційному процесі;

– проектне фінансування та операції з малоліквідними інвестиціями;

– інвестиційні консалтингові послуги.

Для України в цих межах може бути запроваджена ставка оподаткування прибутку, що застосовується в Центральній Європі для виробничих підприємств з іноземними інвес-тиціями, і особливо для стратегічних інвесторів, що беруть участь у міжнародних конкурсах приватизації.

Крім установлення низької номінальної податкової ставки, існують також інші шляхи стимулювання іноземних інвесторів з мінімальними збитками для державного бюджету, що звичайно застосовуються у вільних економічних (офшорних) зонах:

– запровадження пільгових відсоткових ставок на кредити, доходи від фінансових інвестицій;

– швидке списання капіталу через прискорену амортизацію;

– звільнення від податку прибутку, що йде на відшкодування інвестиційного кредиту;

– запровадження інвестиційного податкового кредиту або податкових канікул.

Залучення іноземного капіталу в Україну потребує розробки науково-обґрунтованої програми уряду на тривалий строк. Ця програма повинна передбачати:

– залучення до інвестування великих компаній із промислово розвинених країн і транснаціональних корпорацій;

– суттєве вдосконалення фондового ринку та фінансово-кредитної системи, залучення до інвестиційного процесу великих іноземних фінансово-кредитних установ;

– розробку, упровадження та фінансування за допомогою іноземних інвестицій проек-тів, що мають соціально-економічне значення на всій території України [140].

Зростає довіра інвесторів до української економіки. Про це свідчить досвід співпраці уряду у 2002–2004 pp. з Європейським банком реконструкції та розвитку, що дало можливість профінансувати великі інвестиційні проекти, зокрема, відкрити кредитні лінії для інвес-тування приватного бізнесу.

Спостерігаються і територіальні диспропорції в інвестиційному кліматі, які теж мають тенденції до зростання: 747,7 дол. США на одного киянина і 16,8 дол. США на мешканця Чернівецької області.

На думку багатьох фахівців, українська економіка вже підійшла до того рубежу, після якого неможливий ріст без покращення інвестиційного клімату.

Отже, іноземні інвестиції починають відігравати все більш суттєву роль в економіці України. Якщо вірити офіційним даним, то вони дорівнюють приблизно половині обсягу вітчизняних капіталовкладень з централізованих джерел.

За даними Держкомстату, загальний обсяг ПІІ на 1.01.2003 р. порівняно з 1995 р. збільшився у 11 разів. Але порівняно з іншими країнами це найбільш низький показник. Протягом 2001–2002 pp. прямі іноземні інвестиції складали лише 19,5 % валових капітало-вкладень в економіку країни. Найбільша частина іноземних інвестицій вкладена у галузі з швидким обігом капіталу: в обробну промисловість – 47,4, оптову та роздрібну торгівлю – 17,6 %, у машинобудування та сільське господарство 8,0 % і 1,9 % від загального обсягу відповідно.

Потенційно Україна є інвестиційно-привабливою країною, оскільки має чималу кіль-кість недостатньо використовуваних фізичних і людських ресурсів, великі резерви невкла-дених заощаджень (оцінюваних мільярдами доларів), місткий внутрішній ринок споживання (близько 46 млн людей – один з найбільших у Європі), а також безперешкодний вихід до ще більших ринків Росії та колишніх республік СРСР. Крім того, Україна через свою стратегічну важливість навіть певний час наприкінці минулого сторіччя посідала третє місце (після Ізраїлю та Єгипту) за обсягом отриманої від США допомоги.

Україна також час від часу одержує кошти від таких міжнародних організацій як Світовий банк, МВФ та ЄБРР. Більша частина цього фінансування надходить у вигляді технічної допомоги для розбудови національної економіки та системи правових інституцій, що є основою розвиненої ринкової економіки.

Однією з причин повільного залучення інвестицій в Україну є те, що види ведення бізнесу в Україні значно відрізняються не лише від практики більшості західних країн, а й від практики інших країн з перехідною економікою, наприклад Чехії, Угорщини, Польщі, а також певною мірою Росії. У той час, коли інші центральні та східноєвропейські країни успішно про-довжують змагатися за збільшення обсягів іноземних інвестицій, в Україні, наприклад, про-тягом 1999 р. кілька іноземних компаній вирішили припинити діяльність та залишили країну або вирішили припинити подальше інвестування до покращання загальних умов діяльності.

Незважаючи на гальмуючі фактори, Україна є потенційно привабливою для тих іно-земних інвесторів, які шукають доступ до ресурсів або ринків збуту. Першому виду інвестицій сприяє наявність дешевої робочої сили та великого сільськогосподарського сектора. Натомість чисельні торговельні бар’єри та великий внутрішній ринок заохочують другий вид інвестицій. Водночас умови для інвестицій у сферу торгівлі, спрямовані на підвищення її економічної ефективності, є неоднозначними: з одного боку, встановлено певні обмеження в торгівлі із сусідами, з іншого – в Україні укладено різні регіональні угоди, які мають сприяти поліп-шенню клімату стосовно торгівлі. Але упродовж 2000–2001 pp. серед тих країн з перехідною економікою Україна за рівнем надходжень іноземних інвестицій випереджала лише Білорусь, Таджикистан та Узбекистан [198].

Як видно з таблиці 3.2, найбільшу питому вагу займають інвестиції з Німеччини, США, Нідерландів, Росії. Але тенденції до зростання мають обсяги інвестицій з Росії, Великобританії та Кіпру.

 

Таблиця 3.2 – Кумулятивні ПІІ за країнами походження

 

Примітка. Джерело: http://www.ukrstat.gov.ua

 

На думку провідних економістів, у 2001–2005 pоках 27 держав Східної Європи отри-мали від іноземних компаній і держав 162 млрд дол., що на 36 % більше, ніж у попередні 5 років.

Із 40 млрд дол. іноземних інвестицій, необхідних нашій економіці, можна чекати в 20 разів менше. Для порівняння, іншим державам Східної Європи: біля третини всіх прямих іноземних інвестицій у 1996–2000 pp. – більш, ніж 30 млрд дол. – отримала Росія. Згідно з прогнозами Польща отримає у 14 разів більше, ніж Україна, Чехія – у 10, Угорщина – у 12, Прибалтійські країни – 1,5 (табл. 3.3).

 

Таблиця 3.3 – Кумулятивні ПІІ за країнами походження

 

Примітка. Джерело: http://www.ukrstat.gov.ua

 

Цей прогноз іноземних експертів базується на аналізі порівняльних переваг для іно-земних інвесторів тієї чи іншої країни. Вже зараз треба приймати більш активні дії з їх залучення. Проблема не тільки у законодавчій базі, а й у використанні діючих законів. Випад-ки фінансових махінацій українських партнерів, що залишилися безкарними, отримують роз-голос у закордонній пресі та не створюють позитивного іміджу нашій країні на світовій арені.

Не можна говорити, що в останні роки інвестиційна ситуація в Україні змінилася кардинальним чином. Іноземних інвесторів лякає дуже значний, порівняно з іншими пост-соціалістичними державами, рівень криміналізації економіки. Слід нагадати, що навіть за досить помірними оцінками Світового банку, у 2004 р. обсяги операцій у тіньовому секторі економіки склали 45 % українського ВВП.

Необхідно відмітити, що попит на іноземні інвестиції у світі в цілому значно пе-ревищує їх пропозицію. Тому поява України на світовому інвестиційному ринку припускає боротьбу за залучення цих коштів.

 

 

 

3.3. Еволюція ідей, законів, інтересів сторін і стереотипів

у сприянні залученню іноземних інвестицій

 

Протягом останнього періоду українська економіка була відокремлена від світового ринку, у першу чергу це відноситься до міжнародного ринку капіталу. У такому відокремленні була своя теоретична база: капітал – категорія класова, в основі ринку капіталу лежить сис-тема міжнародного гноблення одних країн іншими і монополіями, що виступають від їх імені. Така система припускає наявність постійної і систематичної міжнародної експлуатації шляхом присвоєння додаткової вартості в країні, в якій розташований капітал.

Економічні проблеми змусили звернутись до ресурсів і стандартів світового ринку. Мова йде про можливість залучення кредитів і капіталу, які б збільшували інвестиційні мож-ливості країни, а також вихованню кадрів, і де, за словами експертів, “необхідно організувати змагання з капіталістами”. Такого роду “поступка світовому ринку” має скоріше тактичний характер і не означає реального визнання важливості звернення до міжнародного ринку капіталу та можливості співробітництва з ним. Максимум, на що у цей час погоджувались, так це на “збільшення частки змішаних виробництв”, однак навіть і у такому вигляді визнання ролі іноземного капіталу для української економіки розвитку не отримало.

Правовий режим діяльності іноземних інвесторів і використання отриманого від них прибутку не може бути менш сприятливим, ніж правовий режим діяльності і використання отриманого від інвесторів прибутку, що наданий українським інвестором, за окремими ви-ключеннями. Останні для іноземних інвесторів можуть бути прийняті законом тоді, коли це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, що забезпечують захист населення країни і безпеку держави. Виклю-чення стимулюючого характеру, у вигляді пільг для іноземних інвесторів, установлені в інте-ресах соціально-економічного розвитку України [199].

Проблема створення аналогу міжнародним фірмам є, безумовно, одним з важливих засобів забезпечування виходу українського бізнесу на вищий рівень світового господарства і міжнародних економічних стосунків. Саме таким аналогом можна вважати фінансово-промис-лові групи (ФПГ), які покликані бути базисним елементом промислового комплексу країни.

Фінансово-промислова група визначається як сукупність юридичних осіб, що діють, або як основне і дочірнє об’єднання, яке повністю чи частково об’єднує свої матеріальні і не-матеріальні активи на основі договору про створення фінансово-промислової групи в цілях технологічної чи економічної інтеграції для розвитку інвестиційних та інших проектів і про-грам, спрямованих на збільшення конкурентоздатності і розширення ринків збуту товарів та послуг, збільшення ефективності виробництва, створення нових робочих місць. Таким чином, фінансово-промислова група поєднує інтереси на макро- і мікрогосподарському рівнях, рин-кові і галузеві проблеми, економічні і соціальні питання.

Нові фінансово-промислові структури покликані бути локомотивом майбутнього ук-раїнського дива, а також послідовно здійснювати заходи створення сприятливого інвести-ційного клімату і необхідних соціально-економічних передумов для відродження України.

ФПГ, які знаходяться під юрисдикцією держави та мають відокремлені підрозділи на території держави або здійснювані на її території капіталовкладення, реєструються як транс-національні ФПГ. У випадку створення транснаціональної ФПГ, згідно міждержавної угоди, їй надається статус міждержавної. Учасникам, яким на основі взаємності установлюється на-ціональний режим, можуть бути надані митні тарифні пільги на товари, що переміщуються за кордон у рамках діяльності цієї ФПГ.

Центральна компанія ФПГ повинна бути, як правило, інвестиційним інститутом; за-коном допустимо створення такої компанії у формі господарського об’єднання, а також асо-ціації, союзу.

Під діяльністю ФПГ слід розуміти діяльність учасників, яка є провідною згідно до-говору про створення групи або її організаційним проектом при використанні активів. Учас-ники ФПГ, які зайняті у сфері виробництва товарів, послуг, можуть бути консолідованою групою платників податків, а також можуть вести консолідований облік, звітність і баланс. За зобов’язанням центральної компанії ФПГ, що виникають у результаті участі у діяльності гру-пи, учасники ФПГ несуть солідарне зобов’язання, виконання якого встановлюються догово-ром про створення ФПГ. Ці умови покликані контролювати рух ресурсів серед учасників групи.

Забезпечення національної безпеки і захисту інтересів України в економічній сфері є пріоритетним спрямуванням у політиці держави. Відомо, що такий підхід до іноземного вкла-дення є характерним для усіх країн, зацікавлених у життєздатності своєї економіки, її ди-намічному і поступовому розвитку.

Українській стороні необхідно:

– зміцнення держави у регулюванні діяльності іноземних банківських, страхових і ін-вестиційних компаній, запровадження визначених обмежень на передачу в експлуатацію за-рубіжним компаніям місцезнаходжень стратегічних природних ресурсів, телекомунікацій, транспортної і товаропровідної мережі;

– зробити висновки з досвіду однобічної орієнтації на залучення іноземних інвестицій, які призвели до додаткових втрат, у національну економіку України. При характеристиці за-грози у сфері економіки доводиться констатувати факти зниження інвестиційної, інноваційної активності і науково-технічного потенціалу, наявності тенденції до переваги в експортних поставках паливо-сировинної та енергетичної бази, а в імпортних поставках – продовольчих предметів споживання, у тому числі першої необхідності. Не можна також забувати, що іноземні фірми зацікавлені у збільшені прибутковості та розширюванні масштабів своїх опе-рацій, а не української економіки у цілому [199].

Загалом галузева структура компаній відповідає загальній галузевій структурі залу-чення ПІІ у країну. Так само, як і за офіційною статистикою, першу позицію в нашій вибірці за обсягом надходження ПІІ посідає харчова промисловість (рис. 3.1). Ця галузь є пріоритетною не тільки для ТНК, а й для інституційних інвесторів з огляду на її загалом добрий стан та високу конкурентоспроможність в українській економіці. Після харчової промисловості наступні місця посіли сільське господарство, телекомунікації та машинобудування.

 

 

Рис. 3.1 – Розподіл інвесторів за галузями на 1.09.2005 р. (за даними Fleming/SARS)

 

Виявлено широкий спектр обсягу інвестицій (рис. 3.2). Але найчастіше йдеться про ПІІ середнього обсягу (10–100 млн дол.), які, власне, й домінують в Україні.

 

 

Рис. 3.2 – Поділ компаній вибірки за обсягом інвестицій на 1.09.2005 р. (за даними Fleming/SARS)

Хоча такий поділ за секторами відповідає статистичним даним щодо залучення ПІІ, все ж вибірка може не бути репрезентативною. Крім того, цілком ймовірною видається упе-редженість відбору компаній для вибірки. Оскільки перевагу було надано тим компаніям, котрі працюють в Україні, ми не залучили до цієї групи потенційних інвесторів, які були б зацікавлені в інвестуванні в Україну за сприятливого інвестиційного клімату та виваженої стратегії приватизації (це стосується, зокрема, енергетичного сектора, готельного бізнесу, підприємств роздрібної торгівлі).

Зауважимо, що міжнародні фінансові організації є для України одним з найбільших джерел ПІІ. Інші інституційні інвестори (особливо приватні інвестиційні фонди) також здійс-нюють великі прямі інвестиції. Кошти, якими розпоряджаються ці фонди, становлять десятки, а іноді й сотні мільйонів доларів. У групі ТНК компанії з обсягом інвестицій, меншим за 10 млн дол., належать до категорії “потенційні інвестори”, оскільки поки що тільки планують вкласти великі кошти в повномасштабну діяльність в Україні (не враховуючи відкриття своїх представництв та створення мережі дистрибуції). Але понад половини ТНК, що увійшли до вибірки, вже інвестували в економіку України від 10 до 100 млн дол. США [131].

Під час порівняльного аналізу компаній за типами внесків підтвердилися наші при-пущення відносно того, що інституційні інвестори надають перевагу інвестиціям у грошовій формі: грошима здійснено понад 70 % їхніх інвестицій (рис. 3.3). Така поведінка є природним виявом ролі інституційних інвесторів як фінансових посередників.

 

Рис. 3.3 – Форми інвестицій за групами інвесторів (за даними Fleming/SARS)

 

Натомість ТНК та інвестори-підприємці інвестують переважно в негрошовій формі. Саме так здійснили більшу частину інвестицій ТНК в Україну (понад 60 %) та інвестори-підприємці (понад 80 %). Такі інвестори, які зазвичай добре знають специфіку своїх галузей, намагаються перенести в Україну власні стандарти провадження бізнесу, імпортуючи своє обладнання та свої технології.

Наведена на рис. 3.4 діаграма відображає поділ компаній вибірки за групами і спо-собом входження на ринок.

Визначено такі способи:

1) проекти “з нуля” та створення нових підприємств;

2) придбання українських компаній: через приватизацію державних підприємств; через придбання акцій вже приватизованих підприємств; через придбання акцій нових при-ватизованих компаній.

 

Рис. 3.4 – Поділ компаній вибірки за способом входження на ринок (за даними Fleming/SARS)

 

Під час дослідження виявлено, що переважна більшість опитаних інвесторів увійшли на український ринок, створивши нові підприємства (green-field projects). Саме таку тактику застосували 50 % інвесторів-підприємців, 50 % ТНК та понад 70 % інституційних інвесторів. Придбання підприємств через приватизаційний продаж було дуже рідкісним явищем серед ТНК та підприємців, водночас серед інституційних інвесторів таких випадків взагалі не трап-лялося. Інвестори рідко купували й нещодавно засновані приватні компанії, оскільки дуже ма-ло хто з них зберіг свою привабливість. Найчастіше інвестори викуповували приватизовані підприємства (ймовірно, через брак у таких підприємств капіталу для подальшого розвитку).

Дослідження на основі опитування 150 українських підприємств дають підставу для сумніву у дієвості загальновизнаної тези про позитивний зв’язок між приватизацією та підвищенням ефективності господарювання підприємств. Виходячи з оцінки продуктивності та прибутковості приватизованих і державних підприємств, дослідники стверджують, що всу-переч сподіванням приватизовані українські компанії не перевищують показники діяльності порівняно з державними підприємствами.

Той факт, що дослідження не виявило позитивного впливу приватизації на діяльність підприємств, можна пояснити малою часткою власності іноземних стратегічних інвесторів. Слід назвати також інші причини відсутності чітких доказів позитивного впливу приватизації на діяльність українських підприємств:

– слабка правова база істотно ускладнює здійснення будь-якого реального контролю зовнішнього власника над підприємством, де він не має контрольного пакета;

– зовнішні власники придбали великі частки власності лише в найгірших підпри-ємствах, оскільки процес приватизації контролювали інсайдери;

– більшість підприємств було приватизовано впродовж останніх трьох років, отож переваги приватизації буде виявлено з плином часу;

– у третині приватизованих підприємств уряд дотепер зберігає за собою суттєві пакети акцій (до 30 %);

– уряд і надалі втручається в розвиток чутливих галузей (наприклад, енергетики);

– інсайдери (працівники та керівництво) залишаються основними власниками багатьох середніх та більшості великих підприємств [192].

Той факт, що наявність дешевої робочої сили в Україні іноземні інвестори не вва-жають суттєвим мотивом для інвестування, варто розглянути докладніше, оскільки економісти часто наголошують на привабливості України саме в цьому аспекті. Така відмінність позицій свідчить про потребу розрізняти номінальний рівень заробітної плати і загальну вартість робочої сили, де також враховано продуктивність праці, витрати на виконання вимог керівних органів та інші чинники.

Вплив низької продуктивності праці є очевидним фактором. Через брак капіталу, відсутність належної підготовки та недосконалий менеджмент продуктивність праці в Україні часто є настільки низькою, що загальна вартість робочої сили виявляється більшою, ніж в інших країнах Східної Європи. Проте тут потрібно чітко розмежуватися, оскільки продук-тивність праці не буде однаковою за різних обставин. Йдеться про такі два варіанти:

– іноземний інвестор купує вже діюче підприємство, обтяжене надлишковим капі-талом та робочою силою;

– інвестор будує нове виробництво, постачає сучасне обладнання і навчає робітників.

Оскільки новий власник не може швидко звільнити або перекваліфікувати декілька тисяч людей одночасно, продуктивність праці ще тривалий час залишиться набагато нижчою в разі купівлі чинного підприємства. Місцева влада, яка намагається втримати рівень зайнятості, зазвичай накладає обмеження на скорочення чисельності працівників, тим самим істотно під-вищуючи загальну вартість робочої сили. Крім того, іноземних інвесторів часто зобов’язують утримувати соціальну інфраструктуру великих промислових підприємств: лікарні, дитсадки, літні табори, сільськогосподарські виробництва.

Ці перешкоди зводять нанівець усі переваги, які створює низька вартість робочої сили. Проте в тих випадках, коли іноземний інвестор започатковує нове виробництво, українські працівники часто виконують свою роботу не гірше за своїх західних колег.

Для будь-якої інвестиції найважливішим чинником є потенційні прибутки. Сподіваний прибуток прямо залежить від можливих ризиків, пов’язаних з інвестиційним проектом: при більшому ризику більшою має бути винагорода.

 

 

Рис. 3.5 – Ризикованість країн: індекс ризику ICRG

 

Інвестиційний ризик має дві складові: ризик, пов’язаний з діяльністю в певній країні, в певній галузі економіки, і, власне, ризик конкретного проекту. Найважливішим компонентом є ризикованість країни (див. рис. 3.5). На жаль, у більшості останніх досліджень Україну ви-знано однією з найризикованіших країн Східної Європи. Така оцінка свідчить про високий ризик здійснення інвестиційного проекту [199].

Мінімальний рівень прибутковості інвестицій визначає вартість капіталу. Проекти, що мають нижчу за цей рівень прибутковість, впроваджувати недоцільно. Задля максимізацїї вартості своїх акцій інвестор зазвичай працює з такими проектами, прибутковість яких була б вищою за вартість інвестованого капіталу.

До бажаної ставки доходності треба зараховувати також премію за можливий ризик проекту. Компанії, для яких вартість капіталу є порівняно невеликою, вимагають меншого рівня доходності інвестицій порівняно з компаніями, що мають вищу вартість капіталу. Оскільки вартість капіталу залежить від спроможності компанії залучати його через позики або продаж акцій, компанії, що мають можливість легко залучати капітал, потребуватимуть нижчої доходності інвестицій, аніж компанії, для яких процес залучення капіталу складніший. Отже, великі ТНК, що зазвичай добре забезпечені капіталом, погоджуються на нижчу очі-кувану дохідність інвестицій порівняно з місцевими інвестиційними фондами або інвесто-рами-підприємцями.

Інвестиційні фонди, які здебільшого мають місцеві представництва в Україні, витра-чають час лише на вивчення проекту. Такі інвестори не мусять досліджувати внутрішню ситуацію у країні, оскільки вже ознайомилися з нею. Отже, термін прийняття інвестиційних рішень у фондах набагато коротший, ніж у ТНК та інвесторів-підприємців, що тільки по-чинають свою діяльність в Україні. Водночас інституційним інвесторам, які до процесу прий-няття рішень залучають більшу кількість осіб, важко прийняти рішення щодо інвестування швидше аніж за 3 місяці.

Міжнародні фінансові організації потребують найбільше часу для прийняття інвес-тиційних рішень, оскільки мають зважати не лише на комерційний, а й на політичний бік проекту. Досить часто інвестиційні рішення таких організацій великою мірою залежать від економічної політики, яку провадить місцевий уряд. Якщо ця політика відповідає позиції міжнародних організацій, то рішення про інвестування буде схвалено, в іншому разі ви-конання інвестиційного проекту буде відкладено на невизначений термін або взагалі скасо-вано. Міжнародні фінансові організації зазвичай мають складну організаційну структуру та жорсткі бюрократичні процедури, які теж зумовлюють більшу тривалість процесу прийняття інвестиційних рішень. Для ефективного залучення іноземних інвестицій в Україну вже багато зроблено, проте невирішені окремі питання на державному рівні гальмують цей найваж-ливіший процес.

 

Рис. 3.6 – Динаміка прямих іноземних інвестицій у 1999–2003 рр., млн дол. США [132]

Попри те, що надійних статистичних даних про обсяги та структуру такого капіталу немає, некоректно припускати, що всі “офшорні” інвестиції у вітчизняну економіку мають українське або російське походження. Оскільки досить поширеною (особливо серед трансна-ціональних компаній) є практика використання “офшорів” для оптимізації оподаткування до-ходів. У випадку портфельного інвестування, коли між власником капіталу та його безпо-середнім реципієнтом стоять фінансові посередники, проблема офшорного походження кош-тів не є надто вагомою. Однак, офшорний капітал не є надто бажаним у випадку прямого інвестування, коли не можна бути впевненим щодо функціональності об’єкта інвестування через можливий брак організаційної культури і технологій у власників цього капіталу. Стан обсягів вкладення та вилучення ПІІ представлено на рис. 3.6.

У галузевому розрізі (рис. 3.7) найбільш привабливими для іноземних інвесторів за-лишаються харчова промисловість – 852 млн дол. США (15,7 %), торгівля 855 млн дол. США (15,6 %), фінансова сфера – 433 млн дол. США (8,5 %) та машинобудування – 470 млн дол. США (8,0 %) [125].

 

Рис. 3.7 – Галузевий розподіл прямих іноземних інвестицій станом на 1.04.2005 р.

 

При цьому, західні компанії вкладають гроші в українську харчову промисловість, підприємства торгівлі, фінансовий сектор, фармацевтику, бо це дає швидкий оборот капіталу та мінімізує ризики. Привабливим є також інвестування в інфраструктуру бізнес-послуг для обслуговування, в першу чергу, підприємств з іноземними інвестиціями.

Росіяни ж, яким добре знайома пострадянська економічна ситуація, мають інші пріо-ритети інвестування: паливно-енергетичний комплекс, хімічна промисловість, металургія, ма-шинобудування і фінансовий сектор. При цьому, найбільше російського капіталу вкладено в Полтавську (67 % всіх іноземних інвестицій в регіон), Рівненську області, АР Крим, міста Київ та Севастополь, а також індустріальні регіони (Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку і Хар-ківську області).

Регіональний розподіл 80 % усіх іноземних інвестицій залучено у підприємства вось-ми регіонів та м. Києва (рис. 3.8). Це свідчить, зокрема, про велике значення, яке надають інвестори інфраструктурному та економічному розвитку регіону [132].

Зважаючи на різний екстенсивний потенціал регіонів, більш коректно використову-вати не абсолютні, а відносні показники, співвідносячи обсяг ПІІ з іншими показниками. Так, крива Лоренца показує нерівномірність розподілу ПІІ порівняно з регіональним ВВП. Чим більший “вигин” кривої, тобто чим далі лежить вона від лінії рівномірного розподілу (діа-гоналі), тим більш нерівномірно залучають регіони іноземний капітал [198].

 

 

Рис. 3.8 –“Регіональна” структура розподілу ПІІ станом на 1.04.2005 р.

 

Водночас, на рис. 3.9 простежується чітка тенденція вирівнювання притоку прямих іноземних інвестицій в регіони. Очевидно, в регіонах-лідерах інвестиційного рейтингу за-кордонним інвесторам стає надто “тісно” і вони розширюють свою присутність в інших областях. За обсягами прямих іноземних інвестицій на одну особу місто Київ є явним фа-воритом (747,7 дол. США на особу). Однак, нюанс полягає в тому, що де-юре реєстрація іноземного капіталу відбувається за місцем розташування головного офісу, який крупний інвестор найчастіше розміщує в столиці. Останні місця серед регіонів за питомими обсягами ПІІ посідають Чернівецька (16,7 дол. США на особу), Хмельницька (23,2 дол. США на особу) та Луганська (48,4 дол. США на особу) області. При цьому, за останній рік Запорізька область, змогла збільшити цей показник наполовину, а в Сумській області він покращився взагалі втричі. Негативна динаміка спостерігається в Харківській та Черкаській областях (табл. 3.3).

 

Частка регіону у сукупному ВВП, %

 

Рис. 3.9 – Розподіл часток валової доданої вартості та прямих іноземних інвестицій

 

Таблиця 3.3 – Регіональний розподіл прямих іноземних інвестицій на одну особу та їх приріст

 

Рис. 3.10 – Розподіл населення України за величиною прямих іноземних інвестицій на 1 особу

 

Слід зауважити, що розподіл населення України серед регіонів за питомою величиною ПІІ є досить рівномірним (рис. 3.10). У регіонах, обсяг ПІІ на 1 мешканця яких є менший 25 дол. США, проживає 16 % населення. Водночас, на регіони з максимальними показниками (понад 122 дол. США) припадає лише 13 % жителів. Такий розподіл значною мірою пояс-нюється більшою чисельністю населення у старих промислових регіонах, які за рахунок іс-нуючої інфраструктури залучили порівняно більші обсяги інвестицій.

а

б

 

Рис. 3.11 – Структура освоєних інвестицій у ТПР (а) та СЕЗ (б) станом на 1.05.2005 р.

 

Станом на 1.05.2005 р. на території із спеціальним інвестиційним режимом залучено 1 млрд дол. США інвестицій, з яких 37,5 % іноземного походження. Таким чином, у спе-ціальні економічні зони (СЕЗ) та території пріоритетного розвитку (ТПР), які займають понад 10 % території України, вкладено менше 7 % всіх іноземних інвестицій. Це пояснюється зокрема алогічним розміщенням територій пріоритетного розвитку в депресивних територіях в розрахунку на те, що інвестор власними силами розвиватиме інфраструктуру.

Так, вже не перший рік відсутні тенденції до зростання на ТПР Житомирської, Во-линської, Чернігівської та Сумської областей, більшість з яких можна характеризувати як депресивні. Подібне рішення, яке було запозичене з Росії, призвело до дискредитації самої ідеї створення спеціальних зон попри те, що в ряді випадків вони дають непоганий ефект.

Структура освоєних у рамках СЕЗ і ТПР інвестицій за останні кілька років суттєво змінилася (див. рис. 3.11). Так, в останні три роки значно зросла частка СЕЗ у їх сукупному обсязі. При цьому найбільш динамічною є СЕЗ “Закарпаття”, що обійшла СЕЗ “Яворів” за обсягом освоєних інвестицій. Зокрема, це сталося за рахунок компанії “Ядзакі – Україна”, яка наприкінці 2002 р. розпочала будівництво в Ужгороді заводу з виробництва електропровiдних систем для автомобільної промисловості. Загальний обсяг інвестицій по проекту складе понад 30 млн євро. Інвестиції у СЕЗ і ТПР здійснюються у формі обладнання (2,8 млрд грн; 59,6 %), грошових коштів (552 млн грн; 11,6 %), сировини і матеріалів (541 млн грн; 11,4%). Динаміка ПІІ вкладення інвестицій за групами регіонів представлена на рис. 3.12:

 

Рис. 3.12 – Динаміка ПІІ за групами регіонів України [132]

 

Зазначимо, що протягом останніх років зростає частка вітчизняних інвестицій. Так, якщо за 2000 р. вона склала 48 % загальних інвестицій, за 2001 р. – 57,8 %, то станом на 1.05.2005 р. вона зросла до 68 %. Переважання внутрішніх інвестицій та аналіз їх розподілу за проектами, свідчить про те, що пільговий режим діяльності на практиці часто викорис-товується як прихована форма державного субсидіювання конкретних підприємств та інст-румент реалізації регіональних інтересів. Географічна структура походження іноземних інвес-тицій, вкладених у СЕЗ і ТПР, наштовхує на думку про використання спецрежиму для повер-нення раніше вивезеного з України та Росії капіталу нерезидентами із Віргінських островів, Кіпру та ін.

За розрахунками збережеться висока динаміка залучення інвестицій у потужні регіони (Київ, Донецьку, Дніпропетровську та інші області), що вплине на посилення диференціації регіонів за рівнем залучення інвестицій.

 

4. СВІТОВІ РИНКИ, МІЖНАРОДНІ ТОРГІВЛЯ, СТАНДАРТИ КОНКУРЕНЦІЇ ТА ІНСТИТУТИ, ЯК СУБ’ЄКТИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ

 

4.1. Зміна форм торгівлі, її структуризація та

ризики і переваги вступу України до СОТ

 

Існуючі проблеми організаційної структури світової економіки та еволюція її основи – капіталовкладень, визначає характер змін і в системі товарообміну. У цьому напрямку важ-ливу роль відіграє економічна дипломатія. Торговий компонент на рівні національної по-літики визначив характер дипломатичної діяльності окремих країн у досягненні своїх ін-тересів за кордоном, доки функціональна перевага міжнародних інвестицій не отримала під-кріплення з організаційної точки зору і не перетворила торгову дипломатію в економічну. Сучасну торгівлю сформував не тільки ринок, але й державна діяльність щодо забезпечення національних інтересів на світовому ринку.

Отже, по-перше, традиційна зовнішня торгівля перестала бути єдиним каналом реа-лізації національних товарів і послуг за кордоном. ТНК зробили можливим продаж продукції, яка вироблена за національною технологією і на базі вивезених інвестицій однієї країни, із значним змістом її сировини та комплектуючих в кінцевій продукції, з чужої території. Від-повідно, така операція вже не може враховуватися зовнішньоторговою статистикою. Світова торгівля виявляється ширшою, ніж сума звичайних зовнішньоторгових операцій усіх країн.

По-друге, у світовій торгівлі, яка характеризується обсягами продажу-купівлі товарів і послуг між країнами, частка незалежних торгових партнерів гостро скорочується та складає не більше однієї третини. Інакше кажучи, сукупний об’єм продажу усіх іноземних філій є про-даж, пов’язаний з ліцензіями, отриманими фірмами, які не входять у ТНК, плюс торгівля все-редині фірми.

По-третє, структура світової торгівлі характеризується зростаючою роллю послуг, де боротьба за відповідний розвиток цього ринку і його окремих сегментів є одним із напрямів гострої конкуренції. Сформувалась електронна торгівля завдяки телекомунікаціям і інформа-ційним технологіям; об’єктом експорту є також послуги в області бухгалтерського обліку, медичного обслуговування, комп’ютерної інформації тощо. Майкл Портер виділяє три форми інтенсивного розвитку цієї сфери:

1) мобільні покупці спрямовуються у ту країну, де послуги більш високої якості;

2) фірми однієї країни надають послуги в інші країни через використання для цього власного персоналу і технічних засобів;

3) фірми цієї країни надають послуги в інші країни через сервісні фірми, які зна-ходяться за кордоном і обслуговуються персоналом з числа місцевих жителів.

І останнє, зміни відбулися у товарній структурі, напрямку і методах регулювання, в тому числі з використанням засобів економічної дипломатії. Відбуваються зміни у методах і цілях державного впливу на світову торгівлю. Основу цієї зміни складають узгоджені режими операцій, які розглядаються у зв’язку з рухом капіталу і відносяться до зовнішньої торгівлі.

Створення ТНК істотно змінило можливості для проведення торгово-економічних операцій на світовому ринку, у тому числі шляхом подолання труднощів національної влади. Багато ТНК реалізують за кордоном більшу частку усієї продукції, що ними виробляється. Наведемо методи, які використовують ТНК для досягнення ефекту: подолання торгових об-межень, обхід політичних труднощів, ліцензування, облік кон’юнктури попиту, поєднання науково-технічних досягнень різних країн.

Отже, можна стверджувати, що ТНК не вдаються до “традиційних” методів збіль-шення прибутку і впровадження конкурентної боротьби. Можливості торгівлі можуть бути збільшені (крім перерахованих вище методів) також й іншими методами державної політики. Один з таких напрямів – електронна торгівля, для успіху якої було багато зроблено еконо-мічною дипломатією.

Структуризація світової економіки і пов’язана з цим інтернаціоналізація господар-ського життя викликала прагнення різних країн установити “правила і принципи”, якими повинні керуватися всі учасники міжнародного господарського спілкування. Спочатку такі переговори, що стосувалися торгових мереж, домінували над іншими аспектами. Поступово, у міру зростання прямих іноземних капіталовкладень, вони стали виходити на перший план і визначати характер переговорного процесу, що відноситься до торгових справ.

У системі міжнародних організацій існує два етапи. Перший визначається механізмом з його ринково-орієнтовною спрямованістю. Інший – має політичну спрямованість. Поступово різниця між двома підходами (етапами) переставала мати принциповий характер. Новим явищем у даній області є створення Світової організації торгівлі (СОТ) [157].

Не дивлячись на наявність політичного етапу, СОТ сформувалась на базі першого підходу. Ринок і дипломатія провідних ринкових країн виступили у затвердженні такої ево-люції. У склад СОТ було запроваджено увесь комплекс торгово-економічних проблем, які обговорювалися у рамках першого напряму, а також ціла низка проблем, які не обгово-рювались, але стоять перед світовою економікою. Це дозволяє визначити наступні умови подальшого функціонування СОТ:

1. Розширення сфери діяльності. Сфера багатостороннього регулювання поширюється не тільки на торгівлю товарами, але на інші види товарів, які у силу різних причин з неї виведені: на послуги, інтелектуальну власність та низки заходів нетарифного характеру.

2. Доступ на ринки. Мається на увазі поступове скасування митних тарифів на готові вироби, усування нетарифних бар’єрів, лібералізація торгівлі текстилю і одягу.

3. Правила і дисципліна. Крім поширення сфери діяльності, вирішено посилити дис-ципліну у застосуванні антидемпінгових правил і конкретизувати визначення демпінгу у захисті патентів, авторських прав, торгових марок тощо. Необхідно ввести міжнародні стан-дарти захисту та їх виклик із бази зберігання.

4. Послуги. Основні види послуг – банківські операції, страхування, туризм, закор-донне будівництво.

5. Торгівля сільськогосподарською продукцією. Великі субсидії фермерам та захищені ринки в Європі і США поширюють демпінг шляхом заниження цін на шкоду експорту більш ефективним виробникам. Тому вирішено упорядкувати торгівлю сільгоспродуктів шляхом підтримки доходів землеробів з додержанням зобов’язань з імпорту та експорту [157].

Таким чином, розпочато процес створення нової торгово-економічної структури, яка охоплює майже усі великі сфери господарської діяльності у світовій економіці. Торгово-еко-номічна структура буде займатися торгівлею та інвестиціями світового господарства з усіма країнами-учасницями. Держава бере на себе зобов’язання виносити розбіжності на розгляд СОТ, де процедура розгляду буде менш важкою (арбітраж може тривати шість місяців, а у термінових випадках – три місяці). Рада СОТ буде керувати справами організації, якщо буде на це потреба.

Зміни у регулюванні міжнародної торгівлі за допомогою норм, які розроблюються у рамках СОТ, є результатом процесів глобалізації, які здійснюються в інтересах провідних промислово розвинутих країн, що викликає серйозний супротив зі сторони багатьох країн. Масові виступи під час конференції СОТ у м. Сієтлі (1999 р.) і аналогічні акції прихильників захисту соціальних цінностей, забезпечення гармонійного розвитку природи знову і знову показують усю складність ситуації теперішніх “правил гри” у світовій торгівлі.

На жаль, Україна опинилася поза зазначеними напрямами, в яких відбувається дина-мізація зовнішньої торгівлі. Структура експорту несе сировинний характер (енергоносії, руда, ліс). Відповідно країна не тільки втрачає ресурси, але й опиняється у вразливому фінансовому і товарному станах. При сприятливому зростанні цін створюється ілюзія розвитку, при погір-шенні ринкової кон’юнктури спостерігається протилежний ефект. А втім, навіть найсприят-лива зовнішньоторгова кон’юнктура породжує серйозні проблеми для української економіки.

Стратегічний курс сучасної торгової політики України, який спрямований на ефек-тивну інтеграцію країни у світову економіку, передбачає приєднання нашої країни до СОТ і включає низку наступних цілей:

– отримання кращих і недискримінаційних умов доступу для українських товарів і послуг на закордонні ринки;

– вплив розвитку експортних дій країни і “облагороджування” структури українського експорту;

– забезпечення достатнього ступеня захисту вітчизняних виробників в умовах відкри-тої економіки на основі використання умов і правил СОТ.

  Заходи захисту економічних інтересів України при здійсненні зовнішньої торгівлі товарів включають:

– захист галузей української економіки і окремих господарських суб’єктів від не-сприятливого впливу іноземної конкуренції;

– забезпечення умов для ефективної інтеграції України у світову економіку;

– підтримка рівноваги платіжного балансу України за умов регулювання імпорту товарів;

– забезпечення потреби внутрішнього ринку у випадку критичної нестачі сільсько-господарських товарів шляхом регулювання експорту товарів;

– просування товарів, вироблених в Україні, на світовий ринок [157].

Необхідно також зауважити, що уряд має право не використовувати заходи, якщо їх введення може нанести збитки економіці, окремій галузі, інтересам значної частки споживачів за істотних причин, які мають загальнодержавну важливість.

Таким чином, Україна вирішує проблеми:

– забезпечення сприятливих умов для міжнародної інтеграції української економіки;

– розширення ринків збуту української продукції;

– формування економічного простору з країнами-учасницями [17].

За умов лібералізації зовнішньої торгівлі України та загострення конкуренції на сві-товому ринку товарів і послуг як завжди є актуальною проблема захисту інтересів вітчизняних товаровиробників.

Історичний екскурс вказує на те, що пройшло майже дванадцять років з того часу як Україна подала офіційну заяву до Секретаріату ГАТТ про своє прагнення приєднатися до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі.

Із 49 країн-членів СОТ, які входять до складу Робочої групи з приєднання України до СОТ входять як країни, що пройшли, як Україна аналогічний шлях – Естонія, Киргизстан, Латвія, Литва, Молдова, Грузія, так і країни колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги – Чехія, Словенія, Словаччина, Румунія, Польща, Болгарія. Це обнадійливий факт, оскільки во-ни близькі до України і свого часу вирішували ті проблеми, що були зі вступом до СОТ [157].

Після однієї дворічної перерви (з 1998 по 2000 рр.) між сьомим і шостим засіданням робочої групи, яка загальмувала процес приєднання України до СОТ, лише на одинадцятому засіданні (27 жовтня 2003 р.) учасники засідання підтримали пропозицію голови робочої групи про перехід від підготовки елементів проекту звіту до роботи над повномасштабним звітом і, таким чином, Україна офіційно з цього часу вступила у завершальну стадію фор-мування зобов’язань, пов’язаних з членством у СОТ. Станом на 1.03.2004 р. Україна підписала двосторонні протоколи лише з 23 країнами, що є обов’язковим при вступі до СОТ, видано біля 30 нормативно-правових актів у тому числі укази Президента України, рішення Кабміну та Верховної Ради України. Після набуття членства річні внески України до бюджету СОТ ста-новитимуть біля 1600 тис. грн залежно від зростання обсягів світової торгівлі. Станом на 1.01.2006 р. Світова організація торгівлі нараховувала 150 членів, серед яких після 2000 р. увійшло лише 15 держав. Як бачимо, шлях до СОТ з кожним роком ускладнюється, якщо протягом року приєднується лише 3–4 держави.

  Станом на 1.01.2006 р. у рамках двосторонніх переговорів Україною погоджено понад 99 % тарифних позицій. Україна заявила про приєднання до 18 із 19 існуючих секторальних угод та ініціатив СОТ. Проект розкладу специфічних зобов’язань у секторі послуг містить зобов’язання України приблизно у 150 підсекторах, що є найвищим показником навіть серед членів СОТ. Щодо можливих наслідків вступу України в СОТ, переважна більшість фахівців-економістів схиляється до того, що для України немає альтернативи, – це рівнозначно запи-танню – торгувати чи не торгувати зі світом? На нашу думку, 2007 рік стане роком вступу Ук-раїни до СОТ. За останніми прогнозами це відбудеться у листопаді 2007 р.

Багато вчених, досліджуючи можливі наслідки вступу України в СОТ, роблять прог-нози, підраховують економічну ефективність, складають економіко-математичні моделі, які досить громіздкі і не враховують усіх чинників та факторів впливу. Однак, коли політично всі питання вступу України до СОТ ухвалені, залишається лише вчасно оцінювати ситуацію і ко-ригувати економічну політику з метою зменшення негативних наслідків і збільшення потен-ційних переваг.

До переваг вступу України в СОТ на макроекономічному та на рівні виробників то-варів, робіт і послуг слід віднести те, що в результаті:

а) прискориться економічна реформа структурної перебудови, створяться стимули для підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняних підприємств;

б) створяться у подальшому зони вільної торгівлі з ЄС, зміцниться економічна позиція України у міжнародному просторі;

в) відбудеться загальна лібералізація і детінізація, з якою бореться зараз Президент і уряд України, що сприятиме збільшенню надходжень в держбюджет завдяки зростанню екс-порту продукції;

г) покращиться інноваційно-інвестиційний клімат, захист інтелектуальних прав;

д) полегшиться доступ українських товаровиробників до світових ринків збуту товарів;

е) знизиться вартість, а відповідно підвищиться конкурентоспроможність українських товарів;

ж) надасться можливість врегулювання торговельних суперечок, застосування анти-демпінгових механізмів, зменшаться транспортні витрати завдяки вільному транзиту тери-торією країн-членів СОТ;

и) створиться прозоре, передбачуване ринкове середовище для підприємницької діяль-ності завдяки дотриманню норм з недопущення протекціонізму та дискримінації в торгівлі [149].

 

 

Рис. 4.1 – Переваги вступу України до СОТ

До ризиків чи негативних наслідків (рис. 4.2) слід віднести:

а) скорочення виробництва і банкрутство окремих дотаційних підприємств внаслідок зменшення прямої підтримки зі сторони держави;

б) може статися витіснення дешевим імпортом вітчизняних товарів;

в) антидемпінгові заходи щодо продукції металургійного комплексу можуть призвести до значних збитків;

г) існує проблема конкурентоспроможності металургії;

д) загострення конкурентної боротьби між національними та іноземними виробниками цукру, молокопродуктів, овочів та фруктів;

е) звуження внутрішнього ринку збуту для національних товаровиробників;

ж) зростання експорту деяких товарів сільського господарства може спричинити підвищення цін на них на внутрішньому ринку;

и) на першопочаткових стадіях необхідно буде стандартизувати продукцію на відпо-відність її європейським стандартам [149].

 

 

Рис. 4.2 – Негативні наслідки вступу України до СОТ

 

У зв’язку з цим, у державній політиці вступу України до СОТ пріоритетними мають бути наступні завдання і напрями їх реалізації:

– вироблення цілісної державної концепції та ґрунтовних програмно-цільових підходів уряду, суб’єктів державного управління макро- та мезорівнів, законодавчих і виконавчих органів у сфері міжнародного співробітництва;

– комплексна оптимізація механізму регулювання структури та умов експортно-ім-портної діяльності на основі виваженої оцінки ролі та місця України у СОТ;

– правове й організаційно-інституційне закріплення переходу до переважно економіч-них та правових методів регулювання міжнародної торговельної діяльності;

– створення чіткої системи пріоритетів розвитку експортного потенціалу з обґрунту-ванням напрямів національної спеціалізації при застосуванні відповідних організаційних та фіскальних методів;

– нормативно-правове, а також політико-структурне забезпечення пріоритетного роз-витку експортного виробництва високотехнологічних товарів і виробів із високим ступенем переробки, зокрема засобами зменшення або скасування ПДВ на експорт;

– застосування економічно виправданої промислової, кредитної, податкової, органі-заційної політики сприяння експортному виробництву вітчизняними товаровиробниками;

– приведення нормативно-правової бази зовнішньої торгівлі у відповідність до кри-теріїв СОТ з урахуванням досвіду індустріально розвинутих країн, тих постсоціалістичних країн Центральної і Східної Європи, які випередили Україну на шляху реформ;

– забезпечення диференційованого підходу до оподаткування за рахунок приведення розміру податків у відповідність до якості, конкурентоспроможності та глибини переробки продукції;

– надання державних гарантій експорту, сприяння створенню компаній зі страхування і перестрахування ризиків у зовнішньоекономічній діяльності, а також кредитних та інвес-тиційних ризиків у цій сфері, підключення до ефективного страхування справи банківської системи;

– поступове скасування обов’язкового продажу валютної виручки;

– сприяння формуванню конкурентного середовища в експортному виробництві за рахунок протидії спробам монополізації експортної діяльності, розширення кола підприємств-експортерів;

– забезпечення протекціоністської підтримки національних виробників за рахунок удосконалення засобів та інструментів регулювання імпорту, зокрема при активнішому ви-користанні антидемпінгових процедур;

– запровадження гнучкого вибіркового підходу до встановлення розмірів ввізного ми-та з урахуванням наявності власного виробництва імпортоконкурентних товарів, рівня наси-ченості внутрішнього ринку відповідними товарами, їх технологічної значущості для віт-чизняної економіки;

– лібералізація імпорту високотехнологічної та дефіцитної на внутрішньому ринку продукції, яка потрібна для технічного переозброєння промисловості, розвитку конкуренто-спроможних виробництв;

– створення обґрунтованих з погляду інтересів держави вільних (спеціальних) еконо-мічних зон різних типів (технопарків, технополісів, експортних виробничих зон, вільних пор-тів, вільних митних зон) для поліпшення умов експортного та високотехнологічного вироб-ництва, зовнішньої торгівлі й залучення іноземних капіталовкладень у розвиток експорто-спроможних виробництв [149, 157, 161].

Для забезпечення конкурентоспроможності продукції вітчизняних товаровиробників слід окреслити заходи, які мають бути вжиті зі сторони економічної дипломатії з метою захисту власного ринку товарів, робіт і послуг.

Зазначені нами на рис. 4.3 заходи, згруповані за трьома напрямами: податкове, цінове регулювання та кредитування вітчизняних виробників.

Як бачимо, проблем поки що більше, аніж переваг, а отже, Україна для багатьох високорозвинутих держав може стати ринком збуту власної дешевої продукції. Небувалого занепаду зазнають неконкурентоспроможні галузі економіки, прогнозується зменшення зо-лотовалютних резервів, пов’язане зі збільшенням обсягів імпорту. Україна може перетво-ритися на країну з вузькою спеціалізацією, з імпортозалежною економікою та зовнішньою дискримінацією по відношенню до національних товаровиробників. А що ми зараз бачимо у зовнішній торгівлі? Її обсяги експорту у січні 2005 р. становили лише 2487 млн дол. США, імпорту 1805 млн дол. США і проти січня 2004 р. збільшилися, відповідно, на 16 % та на 4 %. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі становило 682 млн дол. США, що на 65 % більше, аніж у січні 2004 р. Найбільші обсяги експортної торгівлі характерними були для Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Полтавської, Луганської і Одеської областей та м. Києва. Екс-порт давальницької сировини у січні 2005 р. становив 1,6 млн дол., імпорт – 143,9 млн дол. США. Експортовано готової продукції з імпортної давальницької сировини на суму 212,7 млн дол. США [197]. Це говорить про те, що все таки залишається великою частка у торгівлі не товарів го-тових для споживання, а сировини.

 

Рис. 4.3 – Державні заходи щодо захисту власного ринку товарів, робіт та послуг

 

Вступ України до СОТ стане умовою початку створення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом (рис. 4.4). Але Україна має бути належним чином під-готовлена до вступу у СОТ, особливо у сфері законодавства, конкурентоспроможності продук-ції та її стандартизації. І через те постає питання забезпечення економічної безпеки України, це стає головним напрямом наукових досліджень вчених і практиків [166].

 

 

Рис. 4.4 – Складові елементи вступу України до СОТ

 

Економічна безпека приєднання до СОТ залежить від стану зовнішньоекономічної діяльності України під час набуття членства у СОТ. На нашу думку, національна Академія наук України спільно з бізнесовими колами та владними структурами мають провести всебіч-не дослідження “Наслідки для національної економіки вступу України до СОТ”. Перші спроби вже є – це проведена наукова конференція у Львові на базі Інституту регіональних досліджень НАНУ та Національного університету ім. І. Франка, а також V науково-практична конфе-ренція, яка проводилася у Хмельницькому національному університеті і присвячена розвитку соціально-трудових відносин в контексті євроінтеграційних процесів. Політика України щодо приєднання до СОТ має будуватися на необхідності одержання максимальної вигоди з член-ства у СОТ та мінімізації негативних наслідків, які можуть виникати у процесі становлення міжнародних торгово-економічних відносин.

Економічній безпеці України будуть реальними загрозами слугувати: зниження вироб-ництва окремих товарів, еквівалентних збільшенню імпорту; зменшення інвестицій у вироб-ництво електро- та приладобудівних галузей; зменшення транспортних послуг шляхом витіс-нення вітчизняних постачальників послуг з міжнародних ринків перевезень; вимивання важ-ливої для вітчизняної харчової промисловості сировини і стратегічно важливих кормових ресурсів.

А тепер щодо ролі та перспектив української економіки, які визначаються можли-востями інтеграції України до європейського простору після вступу до СОТ. Політично, можливо, й вирішиться питання, а економічно – це має виглядати, в першу чергу, підняттям вартості ВВП на душу населення. За цим показником національна економіка знаходиться десь на 20-му місці серед колишніх 27 соціалістичних країн та союзних республік. За глобальним індексом конкурентоспроможності Україна посіла 86-те місце серед 104 країн та 65-те серед 93-х за індексом ділової конкурентоспроможності. Для порівняння Польща та Росія посіли 60-те та 70-те місця за першим індексом та 5-те і 59-те за другим, відповідно. Очолюють рейтинг конкурентоспроможності Фінляндія, США та Швеція (табл. 4.1).

 

Таблиця 4.1 – Рейтинг держав за індексом конкурентоспроможності [149]

 

Щодо відповідності національних стандартів та процедур сертифікації продукції міжнародним стандартам та процедурам, то це є ключовою вимогою для прийняття України у СОТ. Слід створити єдиний центр обробки запитів для запровадження принципів СОТ-СФС щодо прозорості фіто-санітарного законодавства та створити механізм швидкого інформу-вання країн-членів СОТ про зміни у національному законодавстві.

Таким чином, лише усунення проблемних питань та вирішення поставлених завдань перед національною економікою зможе наблизити Україну до СОТ, а отже й до членства у Європейському Союзі.

Вступ України до СОТ є багатоаспектною проблемою, вирішення якої без глибоких наукових досліджень, ґрунтовних прогнозів переваг і наслідків, розробки механізмів адаптації екологічної, економічної, трудової та соціальної складових (рис. 4.4) неможливо здійснити у досить короткі терміни. Взаємодія України з державами-членами СОТ має передбачати все-бічну інтеграцію в європейський економічний простір та інші економічні угрупування, такі як: НАФТА, ОЧЕС, АТЕС, СНД, ГУУАМ тощо. За умов вступу України до СОТ та створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС настане можливість входження нашої держави до європейського економічного простору через механізм Європейської економічної зони за прикладом Швейцарії, Норвегії, Ісландії та Ліхтенштейну [95]. Головне, Україна має ін-тегруватися в європейські структури та у СОТ не шляхом поглинання її економіки Євро-пейським союзом, а шляхом наближення і адаптації господарських структур, формування в Європі нової інтеграційної архітектури, відповідності складових елементів української еко-номіки складовим високорозвинутих країн та країн, які вже інтегровані у СОТ [17].

Останнім часом визначились основні напрями у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції, інтеграції до світової економіки, у сфері розвитку рівноправних, взаємовигідних та прогнозованих відносин з Російською Федерацією та у сфері забезпечення регіональної ста-більності та співробітництва. Так, у сфері інтеграції до світової економіки Україні потрібно: завершити до кінця 2007 р. переговорний процес з країнами-членами СОТ та забезпечити вступ України до цієї міжнародної організації; скасувати невиправдані тарифні та нетарифні обмеження в зовнішньоекономічній діяльності; здійснити комплекс заходів щодо закріплення провідної ролі України в транзиті енергоносіїв з Російської Федерації та інших країн СНД до країн ЄС; активізувати діяльність щодо створення ефективних транспортних коридорів і співпрацю з ЄС та окремими європейськими країнами щодо реалізації проектів трансєвро-пейських транспортних коридорів; підтримати зусилля усіх українських підприємців щодо інвестування коштів у виробничі об’єкти за кордоном, насамперед у країнах ЄС, для більш активного освоєння нових ринків; залучити інвестиційні проекти міжнародних фінансових організацій, насамперед МБРР та ЄБРР, спрямовані на створення в Україні сучасних ви-робництв з високою доданою вартістю; розробити механізм надання Україною міжнародної технічної допомоги насамперед країнам “третього світу”, які є перспективними з точки зору освоєння їх ринків українськими виробниками товарів, робіт та послуг [17].

Окремі елементи проблем і наслідків вступу України до Світової організації торгівлі розроблені в дослідженнях Дюмулена І., Макогона Ю., Осики С., Пятницького В., Писаренко С., Трохимчука С., Філіпенка А., Янковського Н. та інших вчених [11, 15, 25, 44,]. Філіпенко А.С. визначає п’ять економічних пріоритетів державної економічної політики, які мають бути головними у найближчий час, коли йдеться про структурну перебудову: забезпечення дина-мічного економічного зростання, утримання макроекономічної рівноваги, здійснення широко-масштабного реформування адміністративно-територіального устрою, доведення рівня роз-витку соціальної сфери до параметрів країн Центральної та Східної Європи, а також пере-ведення на нову парадигмальну основу зовнішніх зв’язків шляхом поглиблення інтеграційних процесів та здійснення цивілізованої експансії на ринок третіх країн [201].

Однак слід зазначити, що досягнення цих пріоритетів і вирішення похідних проблем можливі лише при постановці завдань адаптації складових елементів вступу України у СОТ, до яких, на нашу думку, слід віднести: екологічні, економічні, трудові, соціальні, правові та інституціональні (див. рис. 4.5).

Екологічна складова включає в себе такі проблеми, як зниження і контроль за забруд-ненням довкілля, впровадження запобіжних природоохоронних заходів та використання еко-логічно чистих технологій. Саме вирішення таких важливих і необхідних питань є невід’єм-ною частиною для забезпечення міжнародних стандартів нашої вітчизняної продукції. На цьому етапі в Україні ставлення до екології як до однієї з вирішальних проблем на шляху до

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

вступу у СОТ ще не сформувалось. Українське промислове співтовариство значною мірою не усвідомлює всієї серйозності питання щодо навколишнього середовища. Міжнародна орга-нізація із стандартизації (ISO) розробила цілу систему міжнародних стандартів, що перед-бачають захист довкілля та продукції, що випускається на певній території. Центральним до-кументом є стандарт ISO 14001:2004 “Системи управління навколишнім середовищем. Склад та опис елементів і настанови щодо їх застосування”. В разі відповідності вітчизняної про-дукції цьому стандарту, що і є предметом сертифікації, Україна наблизиться ще на одну схо-динку ближче до поставленої мети – вступу до СОТ. Для того, щоб бути конкурентоздатними на світовому ринку підприємствам необхідно дотримуватись норм щодо охорони довкілля, використання експортних вимог, виконання міжнародних домовленостей. Але, на жаль, такі системи економічного менеджменту спроможні створити великі та середні підприємства, а товаровиробники, перукарні, хімчистки, станції технічного обслуговування та автозаправні, що належать до малого бізнесу, не мають змоги впровадити такі системи. Причиною цьому є нестача людських ресурсів, часу, коштів, необхідних для сертифікації. Але ці факти не можуть бути виправданням, тому представники малого бізнесу зобов’язані, перш за все перед собою, шукати інші підходи до вирішення цих питань. Так, скажімо, підприємства Канади, опи-нившись у такій самій ситуації, застосували творчий аспект у впровадженні стандарту ISO 14001 – колективність. Об’єднавшись у невеликі спілки, вони входять у спеціальний реєстр і підтри-мують впровадження екологічних стандартів [149].

Вітчизняні підприємства мають у своїх щорічних екологічних звітах повідомляти суспільство про викиди, скидання, відходи та результати природоохоронної діяльності. Такі звіти мають бути підтверджені незалежними акредитованими організаціями. Головною вимо-гою до України перед вступом до СОТ є розробка та впровадження організаційних структур, які б сприяли відповідним вимогам ЄС щодо дотримання екологічних норм та нормативів, певних квот і гарантій екологічної безпеки виробництва, товарів, робіт і послуг [124].

У складному і проблематичному стані трудова складова вступу України до СОТ, по-чинаючи з підготовки висококваліфікованих робітничих кадрів; нормування праці, яке має відповідати технічному рівню виробництва; соціально-трудових відносин, які мають бути вре-гульованими конвенціями Міжнародної організації праці з активною участю профспілок у ви-рішенні на початкових стадіях соціально-трудових конфліктів; організації належних умов праці і виробництва, які б відповідали європейським стандартам; організації та наближення заро-бітної плати до європейського рівня, особливо працівників середнього класу; вирішення проб-лем вартості робочої сили і формування цивілізованого ринку праці з допустимим рівнем без-робіття, який би відповідав розрахунковим характеристикам і методикам Міжнародної ор-ганізації праці, і закінчуючи створенням науково-виробничо-технологічних комплексів, фі-нансово-промислових груп, технополісів, технопарків, університетських інноваційно-техно-логічних центрів, що має в єдності і взаємодії з іншими складовими започаткувати рух Ук-раїни до СОТ та ЄС.

Економічна складова вступу України до СОТ характеризується рівнем і динамікою розвитку всіх галузей економіки. А ресурси економічного зростання, пов’язані з інвестиціями, обсяги та структура яких мають безпосередній вплив на темпи і пропозиції економічного розвитку країни. Зростанню економічної складової та її відповідності європейським стандар-там мають сприяти: збільшення заощаджень населення та прибутків підприємств, легалізація тіньових та прихованих доходів, бюджетних асигнувань, прискореної амортизації основних виробничих фондів, залучення іноземних інвестицій, розміщення позик на світових фондових ринках, отримання кредитів від міжнародних банківських та фінансових організацій.

Для повномасштабної відповідності економічної складової матеріальні, фінансові, технологічні, інформаційні, інтелектуальні, управлінські, інституціональні засоби здійснення економічної політики мають бути аналогічними з високорозвинутими державами [154].

Соціальна складова вступу України до СОТ має ґрунтуватися і розвиватися за рахунок динамічного розвитку виробництва, його структурної перебудови, прискореного розвитку ма-лого, середнього та сімейного бізнесу, зростання продуктивності праці і як наслідок збіль-шення мінімальної заробітної плати, здійснення пенсійної реформи, фіскальної і цінової полі-тики, яка спрямована на збільшення рівня доходів. Якщо проаналізувати рівень існуючої середньої заробітної плати в різних галузях економіки України та середньої заробітної плати, наближеної до європейського рівня, то він у 4–7 разів менший (див. рис. 4.6).

Для створення суспільства, яке б відповідало європейським стандартам, в Україні по-винні: зростати доходи населення, номінальна заробітна плата, яка у січні 2005 р. на 41 % пе-ревищила законодавчо встановлений прожитковий мінімум і становила 640 грн. Сума за-боргованості за заробітною платою на 1.02.2005 р. становила 1 225 млн грн і це тоді, коли існує закон “Про адміністративну відповідальність керівників за недотримання термінів виплати зарплати”. Рівень зареєстрованого безробіття, розрахований відповідно до чисельності пра-цездатного населення в Україні на 1.03.2005 р. становив 3,6 %.

З фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок без-робіття протягом лютого 2005 р. на допомогу по безробіттю було витрачено 106 млн грн [154].

Але, перш за все, необхідно розпочинати вирішення усіх соціальних проблем із го-ловної – відновлення духовності та моралі. Це не одна зі сфер, якій надають визначення “культурна сфера”, – це коріння нації, держави та громадянина, зокрема. У суспільстві, в яко-му є ще багато проблем у морально-етичній сфері, не може виноситись на вирішення ні економічна, ні екологічна, ні соціальна та трудова проблеми. Правової проблеми не існує, оскільки немає кому її вирішувати. Правоохоронні органи скасовують моральне право, спо-творивши своєю зверхністю всю систему охорони держави. Звичайно, було б неправильно стверджувати загалом, такі факти поодинокі. Через те, в Україні необхідно відновити нав-чання морально-етичним нормам працівників органів самоврядування на всіх рівнях, як це робиться у Білорусі.

Застосування у повній мірі принципів лібералізації міжнародної торгівлі може спричи-нити на початкових стадіях низку негараздів для вітчизняних товаровиробників. Компенсації з боку експорту очікувати не доводиться, оскільки Україна експортує лише продукцію мета-лургійної, хімічної промисловості та деякі види сировини. Ці обставини зумовлюють ста-витись до інтеграції України в СОТ з певною обережністю і в деякій мірі розробкою та прийняттям низки винятків для деяких галузей економіки. Тому Україна при вступі до СОТ має вжити додаткових заходів щодо економічної безпеки держави, а саме: заходи з забезпе-чення захисту вітчизняного товаровиробника та заходи, спрямовані на забезпечення конку-рентоспроможності вітчизняної продукції. Перш ніж розглянути основні завдання, які стоять перед Україною і проаналізувати економічні ефекти та ризики від вступу до СОТ, слід про-вести аналіз переговорного процесу та визначення зобов’язань нових країн-членів СОТ, які приєдналися останнім часом, особливо слід приділити увагу країнам з перехідною еконо-мікою. Аналіз вступу країн, які приєдналися до СОТ, вказує на те, що одні із них домоглися суттєвих поступок у процесі переговорів (Болгарія, Монголія), інші домоглися помірних поступок (Латвія, Литва, Естонія), а деякі не домоглися значних поступок (Грузія, Хорватія, Молдова, Вірменія, Киргизія). Взагалі питання визначення поступок зі сторони СОТ має ґрун-туватися на доведенні для цієї організації тих наслідків та ризиків, які у прогнозованому періоді можуть негативно вплинути на розвиток економіки в цілому чи окремих її секторів. І для цього Україна має бути готовою, провівши перед цим науково-практичні наради з пред-ставниками різних галузей економіки та науковими колами. Не менш важливим тут є вра-хування точки зору представників дипломатичних кіл, які протягом певного часу контролю-ють розвиток тих чи інших галузей економіки та їх міжнародні зовнішньоекономічні від-носини.

Порівняльний аналіз поступок і зобов’язань вказує на те, що країни, які вступили до СОТ останнім часом здобули більше поступок у процесі переговорів, ніж країни-засновники СОТ у 1995 р. Особливо це стосується тарифних поступок щодо сільськогосподарських та інших товарів, участі у секторальних господарствах, експортних субсидій у сільському господарстві. Для України як аграрної держави такі види поступок також були б доречними.

З кожним роком збільшуються вимоги до лібералізації ринків послуг. Нові члени СОТ взяли на себе найбільше зобов’язань, оскільки членство в організації передбачає своєрідну “плату” від кожного нового члена.

Отже, короткий термін ведення переговорів пов’язаний часто з неефективністю пере-говорного процесу та наміром країни-претендента набути членство будь-якою ціною. Такий шлях для України неприйнятний. Для ефективної участі України у переговорах у рамках СОТ щодо стратегічних для нашої країни питань цілком правильною стратегією вступу є від-стоювання національних інтересів, незважаючи на визначені Урядом умовні терміни приєд-нання України до СОТ.

Економічними ефектами вступу України до СОТ для виробників є: отримання по-легшеного доступу до ринків товарів, капіталів, технологій, послуг, який має здобуватися через надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі, внутрішнє оподаткування та нета-рифне регулюванні; збільшення обсягів виробництва в експортоорієнтованих галузях еко-номіки внаслідок лібералізації режиму доступу до зовнішніх ринків; зниження комерційних ризиків внаслідок встановлення більш стабільного режиму торгівлі з метою підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції; зменшення втрат українських виробників-експортерів від дискримінаційних заходів з боку інших країн через можливість отримання недискримінаційних умов застосування антидемпінгових механізмів; зниження транспортних витрат внаслідок свободи транзиту територією країн-членів СОТ, що загалом вплине на зни-ження собівартості продукції, прискорення структурних змін в компаніях-виробниках, що дозволить підвищити конкурентноздатність продукції; посилення стимулів для інновацій внаслідок удосконалення системи захисту прав інтегральної власності і загалом умов захисту інтересів вітчизняних виробників.

Для споживачів вступ до СОТ призведе до розширення асортименту та якості за-пропонованих товарів і послуг внаслідок доступу імпортерів до ринку України, зниження цін на товари і послуги внаслідок зниження тарифних та нетарифних бар’єрів.

На макроекономічному рівні вступ України до СОТ має наступні економічні ефекти:

– стимулювання закріплення міжнародних стандартів і норм, що зробить прозорою торговельну політику і стимулюватиме адміністративні реформи, подолання корупції;

– розвиток зовнішньоторговельних та економічних відносин України з усіма країнами-членами СОТ (150 держав);

– покращення інвестиційного клімату та збільшення прямих іноземних інвестицій;

– вдосконалення режиму торгівлі з країнами-членами ЄС – створення зони вільної торгівлі;

– представництво в органах врегулювання суперечок, яке допомагатиме вирішувати різні торговельні проблеми;

– отримання права на застосування захисних, антидемпінгових, компенсаційних, са-нітарних заходів;

– зменшення витрат на державне адміністрування внаслідок відмови від подвійних стандартів для внутрішнього ринку та експорту товарів, робіт і послуг [124].

До потенціальних ризиків, які виникли і ще можуть виникнути зі вступом України до СОТ слід віднести наступне:

а) низька конкурентоспроможність багатьох вітчизняних товарів через високий сту-пінь зносу основних фондів, моральну застарілість інфраструктури, велику енерго- та ресурсо-ємність виробів призведе до занепаду цілих секторів національної економіки;

б) товари з низькою доданою вартістю (напівфабрикати, напівсировинні товари), які зараз експортує Україна, особливо не вплинуть на структуру експорту;

в) участь у антидемпінгових заходах та розслідуваннях досить витратоємна процедура, яка для українських товаровиробників є недоступною;

г) відсутність фахівців із сертифікації, міжнародного торговельного права не дасть можливість скористатися усіма перевагами членства у СОТ;

д) вступ до СОТ робить вигіднішим імпорт товарів, а це означає, що у короткостро-ковий період зазнають втрат майже всі галузі національної економіки;

е) зі вступом до СОТ Україна з відкритістю економіки та її вразливості від світових криз буде обмежена у можливості пільгового застосування в оподаткуванні, стимулюванні вітчизняного товаровиробника, контролі фінансових потоків;

ж) необхідність сертифікації продукції до світових стандартів призведе до додаткових витрат виробників продукції та її споживачів;

и) великі втрати мають зазнати вітчизняна металургійна, радіоелектронна, видобувна промисловість, сільськогосподарське машинобудування, автомобілебудування;

к) надмірна глобалізація оптового ринку України може призвести до втрати контролю над фазою обміну, блокування вітчизняного товаровиробництва, серйозних диспропорцій у ресурсному забезпеченні оптової торгівлі (із 150 країн-членів СОТ 95 повністю виключили іноземні послуги в оптовій торгівлі);

л) ринок продовольства, який займає 48 % в обороті споживчого ринку із спожи-ванням харчових продуктів більше 63 % сімейного бюджету (у США – 10 %) буде мати сер-йозні проблеми якщо не буде підвищення ставок мита на продовольство (зараз вона знижена з 21 % до 12,5 % для стимулювання імпорту);

м) падіння доходів сільського населення, при тому, що сільський ринок становить 10–12 % загальнонаціонального (при тому, що на селі мешкає третина населення країни);

н) суттєво зросте роль і значення торгівлі, посилиться вплив і диктат торгівлі на ви-робництво, що у свою чергу призведе до зупинки деяких підгалузей економіки;

п) розшириться роздрібна торгівля за рахунок експансії імпорту та звузиться роздріб-ний товарооборот товарів вітчизняного виробництва [124].

Таким чином, як показують перші кроки України до СОТ, за короткий період форсувавши лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, Україна втратила 1,8 % ВВП на 1 % підвищення рівня лібералізації експорту. Лібералізація національного експортного ре-жиму здійснювалась поспіхом і без належного врахування внутрішніх економічних аспектів, і тим самим стала фактором поглиблення спаду вітчизняного виробництва.

Оцінюючи ризики, слід особливу увагу приділити тому, яким чином позначиться дія зовнішньоторговельних чинників на економічній безпеці. На сьогодні в Україні відсутня офіційно прийнята система показників, за якими можна б було оцінити зовнішню безпеку України при вступі до СОТ. Стан золотовалютних резервів країни не є достатнім для га-рантування макроекономічної стабільності за умов посилення впливу на економіку України коливань світової кон’юнктури. Невизначеною є й ситуація навколо збільшення частки високо-технологічної продукції та продукції машинобудування. Без допомоги держави і значних капіталовкладень в інноваційну сферу при більш жорсткій конкуренції високотехнологічним галузям не вижити.

Отже, оцінивши економічні ефекти та ризики від вступу України до СОТ, економічна дипломатія має досить зважено адаптувати національне законодавство, модернізувати зов-нішні елементи національної економіки, одержавши певні пільги для найвразливіших її га-лузей.

 

 

4.2. Еволюція стандартів конкуренції: міжнародні

податки, конкурентні правила, системи стандартів

 

Як відомо, конкуренція – основа ринкової економіки і стандарти конкуренції ево-люціонувались під впливом змін на ринку, а також міждержавних переговорів з окремих питань (торгівлі, інвестицій тощо). Адже економічна дипломатія обслуговує не тільки інте-реси бізнесу, а й стандарти конкуренції, які являють собою злиття різних факторів – еконо-мічних, політичних, соціальних тощо.

Існує і зворотний зв’язок. Лібералізація режимів іноземних інвестицій і зниження рів-ня національних бар’єрів на їх шляху можуть принести позитивний ефект при удосконаленні політики конкуренції, особливо у питаннях забезпечення національних інтересів і націо-нальної безпеки. На практиці ТНК і методи їх розвитку у багатьох випадках підривають осно-ви конкурентного середовища. Злиття промислових гігантів, низки великих банків та інші ана-логічні зрушення у світовій економіці роблять особливо актуальною проблему забезпечення умов для справедливої і добросовісної конкуренції.

Закони про конкретні заходи здійснення національної конкурентної політики мають біля 60 країн. У багатьох питаннях окремі закони можуть дублюватися; на рівні використання вони проявляються не так ефективно, як це очікується. Жертвами вимог таких законів вияв-ляються не тільки інтереси окремих груп бізнесу і зайнятих працівників, а також споживачі, захисники навколишнього середовища тощо. Мова йде про захист власне ринку і механізмів його функціонування, про можливість забезпечення режиму конкуренції для підприємств за-гального статусу, про недопущення захвату окремими фірмами домінуючих позицій.

Визначились дві позиції щодо конкурентних стандартів. Одна з них виявляється у розробці міжнародних зобов’язань відповідних країн-учасниць, інша – у розробці між-народного узгодження норм, які призначені для універсального використання [3].

Перша позиція – налагодження співробітництва між владами, в рамках яких знахо-дяться питання підтримки конкуренції. Деякі країни укладають офіційні угоди між собою. У більшості випадків мова йде про збір і обмін інформацією, проведення узгоджених спільних дій і консультацій. Усі угоди передбачають загальне співробітництво, деякі передбачають роботу за загальними правилами.

Друга позиція – на відповідних міжнародних форумах виробляються міжнародно-правові норми. На сьогодні є єдиний багатосторонній документ – “Зведення багатосторонніх узгоджених принципів і правил по контролю за обмеженою діловою практикою”, які схвалені резолюцією ООН від 5.12.1980 р., і резолюції окремих форумів 1990 і 1995 років на користь підсилення контролю за використанням цих норм і принципів. У контексті цих документів підтримується позиція країн, які готові ухвалити принцип, згідно якого країни з розумінням відносяться до законів і виявляють готовність їх враховувати. Об’єктом боротьби є питання про взаємний зв’язок між торгівлею, інвестиціями і правилами конкуренції.

Важливу основу у контексті правил конкуренції складають міжнародні податки. Це стало особливо актуальним для економічної дипломатії внаслідок швидкого зростання за-кордонних капіталовкладень та ролі ТНК. Їх операції включають країни у різних регіонах світу із різними системами управління національної економіки. Виникаючі при цьому про-тиріччя можуть бути врегульовані тільки шляхом міждержавних переговорів.

Податки – обов’язкові платежі, які збираються державою з фізичних і юридичних осіб. Системи оподаткування та практика їх використання традиційно розглядаються у контексті національної економічної і соціальної політик. З розвитком структури світового господарства, в результаті інтернаціоналізації та інтеграції, теорія і практика оподаткування все більше набувають міжнародних параметрів. У політичному вжитку існує поняття “міжнародне оподат-кування”. Це поняття істотно відрізняється від координації національних податкових систем і політик до введення реального міжнародного податку з метою розв’язання певних проблем.

За аналогією з іншими аспектами економічної дипломатії причини просування по-даткових проблем у сферу міжнародних переговорів можуть лежати як у політичній, так і в економічній площині. Залежно від цього істотно відрізняється зміст проблеми і міра їх вирішення. У першому випадку (політичному) мова може йти про “податки” у лапках, фак-тично – при спробі встановлення різного роду поборів на розвиток та виправдання політичних або ідеологічних платформ. Найбільш розповсюдженими є варіанти, які передбачають між-народний механізм розподілу національних багатств. Для цих варіантів характерні наступні риси:

1) країни діляться на “донорів” і “реципієнтів”; перші – це промислово розвинуті країни, останні – менш розвинуті;

2) переведення ресурсів з однієї країни (донорів) у іншу (реціпієнтам) повинні носити обов’язковий характер і служити або “платою за історичне минуле”, або “податком на те-перішнє багатство” з метою подолання відсталості і забезпечення рішень загальносвітових задач розвитку (не можна виключати, що за умов глобалізації до таких цілей можуть по-вернутися прихильники соціал-демократичної альтернативи).

В економіці відзначаються великі зміни. Можна зазначити два напрями, за якими відбуваються зрушення. У першу чергу мова йде про проблеми міжнародного подвійного оподаткування, в якій один платник податків підлягає оподаткуванню одними податками за одним і тим самим об’єктом (дохід, майно) у двох або більше державах. На цей випадок є своя розроблена система модельного підходу як результат міжнародних переговорів.

Другим напрямком економічного порядку можна відзначити проблему ухилення від сплати податків за допомогою “приховування” частки доходу за кордоном внутрішньо-корпоративною угодою. У цьому випадку в економічній дипломатії можна стверджувати, що є порушення в національній (у меншій мірі міжнародній) практиці обліку, контролю і протидій.

Велике значення займає і проблема ухилення від подвійної сплати податків. У цьому напряму є такі дві сторони:

– її природа, що має економічний, правовий або історико-культурний зміст;

– політико-правові механізми врегулювання проблем, пов’язаних з подвійним опо-даткуванням.

Природа подвійного оподаткування має основні причини. Перша причина прояв-ляється у складній системі міжнародних економічних відносин, яка виявляється у появі за кордоном національних юридичних і фізичних осіб об’єктів оподаткування (доходів, майна). Друга причина полягає у тому, що держави переносять на ці закордонні об’єкти оподатку-вання дію своїх законів на податок. Існує два основних критерії визначення податкового статусу: резиденство і територіальність. Якщо використовуються два види критеріїв, то вини-кає колізія. Але проблема не обмежується цією розбіжністю. Згідно принципу резиденства платники податків поділяються на:

– резидентів, тобто осіб, які мають постійне місцезнаходження в країні перебування.

– нерезидентів, тобто осіб, які не мають постійного місцезнаходження.

Інформація, за якою визначається “постійне місцезнаходження”, закладена у націо-нальному законодавстві і, відповідно, одним з об’єктів економічної дипломатії є проблема уніфікації за допомогою міжнародних відносин відповідних норм та правил.

Загальний підхід до визначення виглядає таким чином: резидент у податковому праві – це особа (юридична або фізична), яка має постійне місцезнаходження у даній країні. Але у різних областях права (міжнародному, торговому тощо) зміст може не збігатись з податковим законодавством навіть у межах однієї країни.

Юридичні особи, а також підприємницькі структури розглядаються як резиденти, на основі використання таких декількох критеріїв (тестів):

– інкорпорації (заснування, реєстрація);

– юридичної адреси, тобто резидентом визначається та особа, яка зареєструвала у даній країні свою юридичну адресу;

– здійснення центрального управління і контролю, тобто резидентом країни є особа, яка здійснює з її території центральне (загальне) керівництво компанією і контроль за її діяльністю;

– здійснення поточного управління, тобто резидентом країни є особа, яка має на її те-риторії органи (виконавчу дирекцію), яка здійснює управління діяльністю компанії;

– ділової мети, тобто резидентом країни є юридична особа, якщо основний об’єм її ділових операцій припадає на певну територію.

Для фізичних осіб використовуються критерії, які відрізняються у різних країнах. Тут використовуються тести “постійного житла”, “звичайного перебування”, “центру життєвих інтересів”, громадянства тощо. Виходячи з принципу резидентства, використовується необме-жена податкова відповідальність. Відповідно, оподаткуванню у даній країні підлягають на ос-нові її законодавства усі доходи, як із внутрішніх, так і із закордонних джерел відносно до об-сягу капіталу (майна) резидента, який розташований як на території країни, так і за її межами.

На відміну від принципу резиденства, принцип територіальності будується на простих видах господарських зв’язків. Оподаткуванню у цьому випадку підлягають доходи, які отри-мані на території країни, незалежно від національного або юридичного статусу їх одержувача. Прибутки, які отримують громадяни держави в інших країнах, від податків цієї держави звіль-няються.

Більшість країн (включаючи Україну) у своїй практиці поєднують два принципи, де використовуються визначені політико-правові норми, завдяки чому досягається ув’язка національних інтересів з міжнародними стандартами і обов’язками.

Виключення подвійного оподаткування відбувається на основі міжнародних угод, де використовується “метод звільнення” або “метод податкового заліку”. Перший метод означає обмеження принципу резидентства, другий – звільнення (залік) суми податку, який обчис-люється із закордонного об’єкта оподаткування і сплачуваного у зарубіжній країні (державі). При використанні “методу звільнення” можуть бути наступні варіанти:

– безумовне звільнення (прибуток, отриманий за кордоном, не враховується і не впливає на розмір ставки податку);

– звільнення “за умов прогресії” (прибуток, отриманий за кордоном, умовно врахо-вується при врахуванні рівня податкової ставки з метою додержання принципу прогре-сивного оподаткування).

Ключовою умовою функціонування ринкової економіки і світового господарства у цілому є конкуренція. Конкуренція визначається законом як змагання господарських суб’єк-тів, коли їх самостійні дії ефективно обмежують можливість кожного з них впливати на загальні умови спрямування товарів на ринку і стимулювати виробництво тих товарів, яких потребує споживач. Дія законів про конкуренцію у його теперішньому вигляді поширюється на відношення, які впливають на конкуренцію товарних ринків, де беруть участь українські та іноземні юридичні особи, федеральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоуправ-ління, а також фізичні особи. Безумовно, ринкове середовище постійно розвивається, а, отже, змінюються і умови конкуренції. Зрозуміло, що при розвитку контактів із закордонними фір-мами і поширенню ринкових реформ, вплив вітчизняного бізнесу до формування конку-рентного середовища буде збільшуватися, він зможе впливати на нього через партії, лобістів, за допомогою інших суспільних сил, які зацікавлені в активному використанні можливостей підприємництва. Претензії окремих олігархів на окремі права в управлінні національною еко-номікою і максимальне звільнення від обов’язків перед суспільством не можуть мати істо-ричної перспективи.

Включення економіки України у світову лише посилює ті проблеми, які чітко ви-значились в країні за останні роки. Сама по собі ринкова економіка не може забезпечити просування загальнолюдських стандартів, які б відображали досягнення країни і забезпечу-вати просування у майбутнє без втрати її національних цінностей і міжнародного статусу. Перехід до ринку призвів до того, що конкурентоспроможність України, окремих галузей і конкретних товарів не дозволяє витримувати режим катастрофічних умов для економіки країни. Нестача капіталовкладень, недостатня увага до інновацій призвели до зменшення випуску конкурентноздатної продукції. Причина появи таких умов “включення” до вільної ринкової економіки полягає у викривленій системі використання ринкових механізмів, де фінансовий інтерес окремих осіб і олігархічних груп є вищим за економічні загальнонаціо-нальні інтереси.

Сертифікація забезпечує зміст довіри між споживачами та виробниками, сертифікація демонструє зобов’язання до якості та збільшує ймовірність і додає цінності виробу [10].

Існують наступні системи міжнародних стандартів.

1. Система НАССР (Аналіз Ризиків і Контролю Критичних Точок) включає в себе ідентифікацію певних ризиків протягом повного процесу, залученого у виробництво про-довольчого продукту та зосереджується на профілактичних заходах для їхнього контролю і забезпечення безпеки продуктів харчування. НАССР – це система для гарантування безпеки продуктів харчування; ніяка інша система не заміняє НАССР. Різні країни підготували власний стандарт, щоб перевірити, чи дійсно система НАССР виконує вимоги, які закладено в їх стандарті. Наприклад, Україна має власний стандарт “Вимоги для управління системою безпеки продовольчих продуктів SC 4161-2003”. У Данії прийнята “Безпека продуктів харчу-вання”. Відповідно до вимог ця система буде запроваджена компаніями по виробництву про-дуктів харчування і їхніми субпідрядниками. Нідерланди: “Вимоги для системи НАССР по безпеці харчових продуктів”. Індія, Туреччина, Південна Африка й т.д. також мають власні стандарти. На міжнародному рівні ці стандарти істотно відрізняються за змістом і згодом на рівні систем НАССР можуть бути ідентифіковані. В більшості, стандарти включають від-стеження і повернення продукту, але, наприклад, оцінка ризиків, була не врахована.

2. Система ISO (Стандарти міжнародної організації по стандартизації) працює над різними новими документами відповідно до технічної програми продовольчих продуктів.

Міжнародний стандарт “Вимоги системи управління безпекою харчових продуктів” перебуває в стадії розробки. Цей документ надає особливого значення вимогам сертифікації для системи НАССР й далі вносить вклад у стандартизацію й гармонізацію завірених систем НАССР в усьому світі. Інший документ, що знаходиться у процесі підготовки, – це “ISO/ CD 22519 “Система відстеження в ланцюзі продовольства сільського господарства – загальні принципи для проекту й розвитку”. Стандарт ISO 9001:2000 “Системи управління якістю. Вимоги” може бути застосований для харчової промисловості, однак, як показує загальна практика, ця система не використовується для харчової промисловості як окрема. ЇЇ необхідно застосо-вувати разом з реалізацією і після реалізації системи НАССР, щоб мати повну Систему управління якістю. Міжнародна організація зі стандартизації розробила новий стандарт – ISO 15161:2001: Керівництво для застосування ISO 9001:2000 у харчовій промисловості. Це керівництво базується на ISO 9001:2000 та включає НАССР.

3. Система SQF2000 (Безпечне якісне продовольство – 2000) розроблена спочатку в Австралії для комерційної діяльності у сфері сільськогосподарської харчової промисловості. Кодекс стоїть на одному рівні з керівництвом по Комісії для застосування системи НАССР. SQF зосереджене на проблемах у сфері безпеки і якості продуктів харчування, включаючи GMP, SOP і НАССР, та є сумісним зі стандартом ISO 9000. Кодекс якості був розроблений в 1999 р. у відповідь на потребу простої, основаної на НАССР, затвердженої системи безпеки продуктів харчування постачальника для первинних виробників. Він був розроблений для такого первинного сектора як безпека продуктів харчування і стандарт якості. На даний момент, Інститут маркетингу продовольства (FMI) у Вашингтоні в США має права на SQF, в якому SQF інститут (SQFI), відділ FMI, – є робочим органом, який ефективно співпрацює (навчання, сертифікація) з кодексами SQF 1000 і SQF 2000.

4. Система BRC (Британський консорціум роздрібних продаж) передбачає технічний стандарт, що є контрольним листом, для тих компаній, що поставляють роздрібним продавцям марковані продовольчі продукти. Стандарт був розроблений, щоб допомогти роздрібним про-давцям у виконанні юридичних зобов’язань і для захисту споживачів, забезпечуючи загальну підставу в реалізації маркованих продовольчих продуктів.

5. Система EFSI (Європейські інспекційні послуги з безпеки продуктів харчування) діє як інспекційна організація з обслуговування – третя незалежна особа, забезпечуючи роз-дріб-ного продавця, виробників і постачальників провізії в усьому світі своїми послугами. Вони застосовують EFSI Стандарт (Контрольний лист) для компаній, які поставляють продо-вольчі продукти, який не є точно таким же як стандарт BRC, але дійсно включає всі вимоги BRC.

6. Система IFS (Міжнародний стандарт продуктів харчування) була створена Феде-раціями німецьких дистриб’юторів, щоб зробити можливою систематичну й однорідну оцінку постачальників продовольчих продуктів. Стандарт IFS базується на філософії стандарту ISO 9001:2000. Стандарт IFS подібно як BRC і EFSI стосується насамперед встановлення системи ХАССП.

7. Система CIES (Глобальна мережа бізнесу продовольства) – незалежна глобальна мережа бізнесу продовольства. Функції CIES призначені для СЕО, корпоративних менеджерів і головних функціональних директорів. 200 роздрібних продавців і 200 постачальників у більш ніж 50 країнах є частиною міжнародної Мережі CIES. Програми CIES складені з міжнародних конгресів і конференцій. Вони охоплюють теми подібно стратегічному управлінню, безпеці харчових продуктів, замінюють ланцюгове управління. CIES висунула ініціативу збільшити безпеку харчових продуктів, гарантувати захист споживача, підсилити довіру споживача та установити вимоги для схем безпеки продуктів харчування.

8. Система GFSI (Глобальна ініціатива безпеки продовольства) створена із ключовим пріоритетом ідентифікувати стандарти безпеки продуктів харчування. Як наслідок, було підго-товлено 5 поступливих стандартів – стандарт BRC, Нідерландський НАССР Кодекс, Стандарт EFSI, Міжнародний стандарт з аудиту постачальників продуктів харчування (Міжнародний стандарт продуктів харчування, IFS), і, починаючи із 2004 р., також Кодекс SQF 2000 [69].

Отже, у продовольчо-виробничому секторі, якість і безпека харчових продуктів пози-тивно проходить через певну схему отримання сертифікату, який забезпечує змагання за здоров’я покупця серед виробників подібних продовольчих продуктів. Отриманий в результаті ефект – це відповідність існуючому законодавству.

Таким чином, економічна дипломатія покликана якнайшвидше вирішити проблеми, що стосуються прийняття і запровадження цих стандартів в Україні.

 

 

 

4.3. Міжнародні інститути як суб’єкти економічної дипломатії

 

Міжнародні інститути набувають великого значення у світовому господарському сус-пільстві. Саме вони виступили головним переговорним механізмом при формуванні єдиного правового простору – у досягненні розуміння і використання ключових правових і політичних основ співробітництва за окремими напрямами господарських зв’язків, згоди процедур для розв’язання суперечок і інших аспектів економічної дипломатії. Без досягнення такої єдності на рівні міждержавних відносин не може бути мови про співробітництво.

У цих умовах важливою є заслуга різних міжнародних організацій, які внесли свій вклад у формування загальних принципів міжнародного економічного співробітництва, у розробку “правил гри” і впливу конкуренції на різних рівнях. Загальна конфігурація системи міжнародних організацій, які займаються економічною тематикою або впливають на між-народне економічне співробітництво, досить різнобічна. Причини полягають у різноманітності і специфіці інтересів країн-учасниць, особливо у розвитку форм міжнародного бізнесу, незалежно від національної належності його учасників. Різниця у сферах, формах і характері співробітництва у використанні міжнародних економічних організацій є особливо вагомою, коли процес переговорів з міждержавного рівня переходить на між- і внутрішньогалузевий, а далі – на господарсько-функціональний рівень. Причому учасники господарської взаємодії знаходяться на різних рівнях розвитку і об’єктивно здійснюють свою мету.

У процесі переговорів, які мають на меті досягнення згоди у розробці “правил гри”, виявились два підходи до принципу рівності учасників. Перший – на основі політичних пра-вил, де кожний учасник має тільки один голос, незалежно від масштабів своєї економіки і ступеня її розвитку. Другий підхід – за наявністю рівноваги розв’язок питань здійснюється на “економічному підході”, де кількість голосів залежить від масштабів економіки і характеру ринкового виміру.

Перший підхід закріплений в угодах ООН, тобто для економічних питань викорис-тання принципу одноголосності не є звичайним, але там, де питання торкаються інтересів світу і безпеки, принцип одноголосності великих держав проявляється знову. Виявлення прин-ципу рівноваги кожної країни поєднується з окремими групами. Голос учасників угруповань є більш вагомим у порівнянні з “індивідуальними”. Відбувається групування за континентами у тих випадках, де питання має чітку регіональну ув’язку. Свого роду функціонування нерів-ності здійснили й самі країни. Наприклад, при підготовці проектів документів (угод, кодексів) формулювання конкретних норм виробляється групами обмеженого складу, наявністю гідної компетенції у учасників переговорів. При голосуванні кожна країна має рівні права.

У кредитно-фінансових організаціях угоди передбачають різні права залежно від квоти у статутному капіталі і у конкретних операціях (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, регіональні банки розвитку), без чого неможливо забезпечити дотриманням стандартів у конкретних секторах світової економіки. Наприклад, “велика вісімка” – її питома вага у світовій економіці проявляється у сфері міжнародного руху капіталу. Серед десяти країн в області прямих іноземних інвестицій вирізняється уся “вісімка”. Тобто, можна стверджувати, що усе це – показник “зваженої рівноваги”, який переноситься із області ринкової категорії на сферу політичних реалій економічної дипломатії.

До суб’єктів економічної дипломатії відноситься і ООН, яка була створена на хвилі загальнодемократичного, антифашистського руху в результаті перемоги у Другій світовій війні. Високими цілями ООН є утвердження віри в основні права людини, цінності людської особистості, рівноправ’ї чоловіків та жінок тощо.

ООН свою діяльність здійснює для:

– підвищення рівня життя, повної зайнятості населення, умов економічного і со-ціального прогресу та розвитку;

– розв’язання міжнародних проблем в області економічного і соціального прогресу та розвитку;

– всебічної поваги і дотримання прав людини та основних свобод для всіх.

Досвід ООН дозволяє стверджувати про можливості розвитку конструктивного спів-робітництва і без докорінної його перебудови на основі принципів Статуту ООН.

Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) була утворена у грудні 1960 р., основними її цілями стали:

– досягнення найвищого сталого економічного зростання і зайнятості, підвищення життєвих стандартів в країнах-членах при підтримці фінансової стабільності і розвитку сві-тової економіки;

– розвиток світової торгівлі на багатосторонній і недискримінаційній основах у відпо-відності з міждержавними обов’язками.

До ОЕСР входять країни: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, США, Тур-ція, Франція, Швеція, Швейцарія, Фінляндія, Австралія, Польща, Чехія, Мексика, Нова Зелан-дія. В складі ОЕСР працює біля 200 комітетів, робочих груп та інших підрозділів, 700 експертів.

Ще одним із інститутів, який відноситься до суб’єктів економічної дипломатії, є Рада Європи (РЄ). Взаємини між Україною та Радою Європи беруть свій початок з 14 липня 1992 р., коли Україна заявила про бажання приєднатися до РЄ.

З моменту проголошення Україною наміру набути членства в РЄ співробітництво між нашою державою та цією міжнародною організацією на урядовому та парламентському рівнях значно активізувалося. Депутати Верховної Ради України брали активну участь у роботі ПАРЄ. Основною формою співпраці на урядовому рівні стала участь представників України в ро-бочих органах Комітету міністрів РЄ. Експерти України залучалися до розробки рамкової кон-венції про захист національних меншин та Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

До набуття членства в РЄ Україна стала стороною кількох конвенцій цієї організації, зокрема Європейської культурної конвенції, Європейської рамкової конвенції про транскор-донне співробітництво між територіальними общинами або властями, Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства.

9 листопада 1995 р. відбулась урочиста церемонія вступу України до РЄ, в якій взяла участь делегація України. Вступ України до РЄ засвідчив визнання з боку європейської спіль-ноти прогресивних політичних та економічних реформ, здійснених нашою державою за по-рівняно короткий строк.

Набувши членства в РЄ, Україна взяла на себе низку зобов’язань у сфері рефор-мування чинного законодавства на основі норм та стандартів РЄ, зокрема прийняти відповідні закони та приєднатися до ряду конвенцій. При цьому РЄ висловила готовність надавати всебічну експертну допомогу. Іншим аспектом, який зараз знаходиться в центрі уваги РЄ, є розвиток місцевого самоврядування в Україні.

Перспективами співробітництва України з Радою Європи є [27, 28]:

– подальша участь у реалізації програм співробітництва РЄ з державами Центральної та Східної Європи. Широке використання потенціалу РЄ має сприяти процесу реформування правової системи України;

– продовження роботи органів державної влади України, спрямованої на вивчення доцільності участі України в міжнародно-правових договорах РЄ, не передбачених висновком № 190 ПА РЄ (1995);

– залучення українських фахівців та науковців як експертів РЄ до розробки та реалізації заходів, здійснюваних у рамках згаданих програм співробітництва РЄ;

– значна активізація участі представників України у робочих органах комітету мі-ністрів РЄ, діяльність яких пов’язана з розробкою нових міжнародно-правових документів та спільних програм співробітництва, механізмів їх імплементації, системи моніторингу за ви-конанням державами положень конвенцій РЄ, розробкою рекомендацій країнам-членам з різ-ного кола питань тощо. Участь представників України в робочих органах комітету міністрів РЄ розглядається як суттєвий елемент належного забезпечення інтересів нашої держави у цій організації.

Окрім зазначених інститутів Україна є членом Світового банку, Міжнародного ва-лютного фонду, Міжнародної організації праці, ЮНІДО, ПРООН. Нині нагальним завданням є входження до Світової організації торгівлі та ФАО.

З розглядом питань, пов’язаних зі вступом України до Європейського Союзу, постане ціла низка завдань економічної дипломатії у взаємодії із системою інститутів цієї організації.

Євросоюз не зміг би функціонувати без системи інститутів, спеціальної нормативної бази, практичних методів і процедур, які створювалися та удосконалювалися десятиріччями. Незважаючи на громіздкість, інституційна система ЄС в цілому виконує свої головні цілі. Перша – не дати існуючим суперечностям заглушити колективні інтереси, розглядати їх не як зупинку, а як виклик і джерело розвитку. Друга – ухвалювати рішення, в яких були б збалансовані інтереси різних сторін, і доводити їх до виконання.

Система інститутів ЄС ґрунтується на п’яти головних принципах:

1. Поєднання інститутів двох типів – міждержавних і наднаціональних. Члени, що входять до органів першого типу, діють від імені і за дорученням держав-членів, в органах другого типу – діють незалежно, хоча й висуваються державами-членами. Такий принцип допомагає зберігати баланс сил між інтересами окремих держав і інтересами Союзу в цілому.

2. Гнучкий поділ компетенції між інститутами ЄС і національними урядами. В одних напрямах інтеграції все визначають наднаціональні органи (сільськогосподарська, торгова, грошово-кредитна політика); інші належать до сфери змішаної компетенції: частина питань розв’язується на рівні ЄС, частина – на рівні національних урядів (регіональна, науково-тех-нічна, соціальна політика); у третіх (екологічна, культурна політика) – співтовариство лише координує дії держав-членів. В 90-ті pоки був зроблений новий крок до більш чіткого і юри-дично оформленого розділення функцій між різними рівнями ухвалення рішень. В Мааст-рихтській договір був включений принцип субсидіарності; відповідно до нього, на більш високий рівень передається рішення тих питань, які не можуть бути ефективно вирішені на нижчому рівні. Конкретно було виділено чотири рівні – місцевий, регіональний, національний і наднаціональний, тобто в масштабі всього Союзу.

3. Різноманітність типів нормативних актів, що приймаються. Так, регламенти мають пряму дію і набувають чинності відразу на всій території ЄС; директиви також обов’язкові для виконання на всій території ЄС, але засоби їх реалізації обираються державами-членами; рішення як тип нормативного документа стосуються тільки певних адресатів; висновки мають рекомендаційний характер країн-членів; рішення (decisions) – розпорядження органів ЄС, обов’язкові тільки для тих країн, підприємств або навіть приватних осіб, яким вони ад-ресовані; рекомендації (recommendations) – розпорядження органів ЄС, що не мають обов’яз-кового характеру і потрібні для інформування національних урядів.

4. Примат права ЄС над національним правом держав-членів у тих межах, що ви-значаються основоположними договорами. Головним джерелом права ЄС є три договори, які заснували європейські співтовариства: Єдиний європейський акт, Договір про Європейський Союз, Амстердамський договір, а також договори про приєднання до ЄС нових держав-членів.

5. Забезпечення діяльності суспільства і підтримки курсу на розвиток європейської інтеграції. У рамках інституціональної структури ЄС це завдання вирішують такі органи, як Європейський парламент, Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів. У реальності, таку ж роль відіграють Конфедерація європейських профспілок, об’єднання політичних партій, а також підприємців і фермерів держав-членів ЄС. Індикатором рівня підтримки населенням планів і діяльності інститутів ЄС служать регулярні опитування, що проводяться спеціальною службою “Євробарометр”.

Управління ЄС здійснюють п’ять головних інституційних органів – Європейська Рада, Комісія ЄС, Рада міністрів, Європейський парламент і Суд ЄС. У сукупності вони є унікаль-ною системою міждержавного управління, що виконує в заданих межах законодавчі, вико-навчі і судові функції.

Європейський парламент (European Parliament) – представницький і консультативний орган ЄС. З моменту утворення ЄС в 1957 р. до 1979 р. депутати делегувалися до складу Європейського парламенту національними парламентами. Починаючи з 1979 р. депутати обираються прямим голосуванням від кожної країни ЄС строком на п’ять років. Кількість депутатів від кожної країни залежить від питомої ваги її економіки. Під час роботи пар-ламенту депутати об’єднуються у політичні фракції. Секретаріат парламенту знаходиться в Люксембурзі, сесії проходять у Страсбурзі, комітети засідають у Брюсселі. Парламент спільно з Європейською Радою ухвалює рішення з питань внутрішнього ринку, бюджету ЄС, ухва-лення про нових членів, укладання договорів про асоціацію з країнами, що розвиваються і співпрацю з країнами з перехідною економікою. Має право виносити вотум недовіри комісії ЄС, накладати вето на ухвали в певних галузях (охорона навколишнього середовища, куль-тура, освіта, молодіжна політика).

Європейська Рада (European Council) – директивний орган ЄС, що збирається на періодичні засідання (не рідше двох разів на рік) у складі глав держав і урядів країн – членів ЕС та голови Комісії ЄС. Почав регулярно збиратися з 1974 p., із затвердженням Єдиного європейського акту (1986) отримав офіційний статус і в даний час виступає як керівний політичний орган ЄС. Ухвалює рішення з ключових питань інтеграції – прямі вибори до Євро-пейського парламенту, ухвалення про нових членів, створення європейської валютної сис-теми, реформа єдиної сільськогосподарської політики, відносини з третіми країнами, – які є обов’язковими для виконання всіма іншими органами ЄС. Головою Ради є глава держави або уряду країни ЄС, який змінюється кожні 6 місяців.

Рада ЄС (Council EC) – міжурядовий орган ЄС. Засідання проводяться у разі необхід-ності і збираються, залежно від обговорюваних питань, на рівні міністрів закордонних справ, фінансів, економіки, сільського господарства, транспорту і т.д. Найбільшою кількістю голосів в Раді ЄС володіють ФРН, Франція, Італія і Великобританія. Рішення ухвалюються квалі-фікованою більшістю голосів (створення єдиного ринку, технологічна регіональна і соціальна політика). Рішення з окремих політично важливих питань (податкові) вимагають консенсусу.

Комісія ЄС (Commission EC) – наддержавний виконавчий орган ЄС. Складається з чле-нів, призначених урядами країн ЄС на п’ятирічний термін. Члени комісії не можуть одержу-вати якісь інструкції від своїх урядів і зобов’язані діяти в інтересах співтовариства в цілому. Кожний з них відповідає за певну сферу діяльності ЄС. Голова комісії призначається за до-мовленістю між урядами країн ЄС і за узгодженням з Європарламентом на п’ять років. Ко-місія керує повсякденною діяльністю ЄС, готує пропозиції до Ради ЄС, здійснює контроль за виконанням рішень ради національними урядами. Комісія здійснює всі взаємовідносини від імені ЄС з третіми країнами, стежить за проведенням єдиної політики ЄС в окремих галузях, перш за все у сфері торгівлі з третіми країнами. Місце знаходження Комісії – Брюссель.

Суд ЄС (Court Justice) – верховна судова інстанція ЄС, що складається з 13 суддів, призначених на шість років за взаємною згодою урядами країн ЄС. Суд спостерігає за одноманітністю застосування правових документів ЄС, визначає відповідність законодавству правових актів Комісій Ради та виносить рішення з питань застосування законодавчих норм ЄС, якщо такі питання передаються на його розгляд національними судами країн ЄС. Будь-яка країна ЄС і Комісія ЄС мають право порушити справу в Суді, якщо вони вважають, що яка-небудь інша країна не виконує умови договорів ЄС. Суд також розглядає звернення фізичних і юридичних осіб, які вважають, що законодавчі акти ЄС завдали їм збитків.

Європейська фундація розвитку (European Development Fund) – надає фінанси для ста-білізаційних фундацій і венчурний капітал. Фінансує Стабекс (Stabex) – фундації стабілізації доходів від експорту, Сисмін (Sysmin) – фундації стабілізації добувної промисловості, надає термінову допомогу у разі природних лих, фінансує допомогу біженцям і структурні пе-ретворення в країнах, що здійснюють економічні реформи.

Європейський інвестиційний банк (European Investment Bank) – утворений відповідно до Римського договору головний інвестиційний інститут, створений за рахунок внесків країн ЄС у статутний капітал і мобілізації фондів на світовому ринку капіталів, що інвестуються в пріоритетні проекти в країнах ЄС. Головне завдання банку – сприяти вирівнюванню рівнів економічного розвитку країн ЄС шляхом фінансування проектів у менш розвинутих країнах, а також підтримка проектів загальноєвропейського масштабу в галузі транспорту, зв’язку, охорони навколишнього середовища, енергетики. Крім країн ЄС, банк надає кредити країнам, що підписали угоди з ЄС, – країнам Ломійської конвенції, країнам, що перебувають в асоціації з ЄС тощо.

Для розвитку міжрегіонального співробітництва в сьогоднішній Європі існує розви-нене правове та міцне інституціональне підґрунтя. Правову основу становлять європейські хартії та конвенції, такі як, наприклад, “Європейська хартія місцевого самоврядування” (Страс-бург, 1985), “Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між тери-торіальними громадами та владами” (Мадрид, 1980) і особливо Протокол до неї, який засто-совує дію цієї конвенції до міжтериторіального співробітництва (Страсбург, травень 1998 p.), “Європейська хартія регіональних мов і мов меншин” (Страсбург, 1992), зокрема в частині, яка стосується транскордонного обміну, “Хартія Конгресу місцевих і регіональних влад Євро-пи” (Ухвалена Комітетом міністрів 14 січня 1994 р.). Слід також згадати проект “Європейської хартії регіонального самоврядування”, який був ухвалений Конгресом місцевих та регіональ-них влад Європи Ради Європи 5 червня 1997 р. [5].

До найважливіших європейських інститутів, що діють у сфері транскордонного співробітництва, можна віднести:

1. Постійну конференцію місцевих влад і регіонів Європи (KGRE). Її завданнями є надання пропозицій та зауважень для покращення розвитку місцевих громад і регіонів;

2. Комітет транскордонного співробітництва Європейської Ради (САНСТ). Комітет розробляє модельні угоди зі створення єврорегіонів і аналізує механізм застосування Мад-ридської конвенції;

3. Робочу раду європейських прикордонних регіонів (AGEG). Ця організація створена для полегшення транскордонного співробітництва регіонів і представляє їх у міжнародних організаціях.

Виникнення співробітництва такого типу тісно пов’язане з процесами регіоналізації в Європі. Встановлення меж співробітництва можна розглядати в більш широкому контексті європейської інтеграції, коли прикордонні регіони слугують моделлю, що здатна вплинути на прискорення цього процесу; в контексті принципу, згідно з яким вирішення господарських проблем повинно здійснюватись у першу чергу на місцевому рівні; у контексті світової економіки та процесу глобалізації.

У той же час труднощі на шляху процесу просування транскордонного співробіт-ництва також значні. Серед них у першу чергу можна виділити такі:

– відмінність політичних та економічних структур країн і відмінності у мірі їх відповідальності за виконання тих чи інших зобов’язань;

– розбіжності в законодавстві (включаючи закони, поправки, регулювання, оподатку-вання, плани розвитку, права соціального забезпечення, закони про охорону навколишнього середовища);

– труднощі співробітництва між фірмами, для яких характерна традиційна недостат-ність у ринках збуту та ринках постачальників;

– наявність такого транспортного планування, яке не сприяє розвитку контактів через кордон;

– відмінність у системах освіти та напрямках професійно-технічної підготовки [12].

Співробітництво регіонів на території ЄС спостерігається в дуже різноманітних формах. Найчастіше зустрічається форма співробітництва сусідніх регіонів. Як правило, вони мають велику зацікавленість у спільному вирішенні частини транскордонних проблем. Рідше зустрічається співпраця регіонів, що віддалені один від одного.

ЄС як один із основних пріоритетів розглядає надання всебічного сприяння процесам розширення транснаціонального міжрегіонального співробітництва, інтеграції на мікрорівні з метою побудови єдиного економічно стабільного, соціально та ринково зорієнтованого і рівномірно розвиненого європейського простору. На рубежі тисячоліття все активнішою стає проблематика вироблення продуманого, зваженого підходу до формування політики транс-кордонної субрегіональної взаємодії, перш за все в межах Європейського Союзу. Для досяг-нення цього завдання існує спеціально розроблена програма IНТЕРРЕГ, що зорієнтована на ефективне здійснення спільних проектів у сфері міжрегіональних та транскордонних зв’язків між членами Євросоюзу. Завдяки їй кожен регіон, незалежно від рівня свого розвитку та потенціалу, має шанс на рівноправне партнерство для забезпечення своїх життєвих інтересів, може розраховувати на фінансову й технічну допомогу та сприяння як з боку Комісії ЄС, так і безпосередніх сусідів при реалізації соціально-економічних програм розвитку.

Важливим має стати процес переговорів робочих груп з питань лібералізації торгівлі з країнами Центральної та Східної Європи (ЦЄАВТ), а саме: Болгарією, Македонією, Румунією, Словаччиною, Словенією, Угорщиною, Югославією, Хорватією, Чехією і Польщею [12].

Україна вважає пріоритетною співпрацю з вищезгаданими організаціями. Україна є членом СНД, ОЧЕС, ГУАМ, спостерігачем у Раді Балтійських держав і постійно намагається отримати вищий статус у відносинах з ЦЄАВТ, ЦЄІ та Вишеградською четвіркою.

Активна участь України в ГУАМ може розглядатися як логічний елемент подібної стратегії розбудови зони стабільності на південно-східних кордонах Європи [95].

Деякі аналітики стверджують, що майбутнє Європи залежить від успіху інтеграційних процесів на регіональному рівні.

Структурні процеси на осі Балкани – Туреччина – Кавказ – Центральна Азія тільки починаються. СНД, що була створена у 1991 р. як засіб впорядкованого розділення СРСР, може стати механізмом поступового відновлення механізму російської експансії в регіонах.

Політична та економічна ж архітектура Центральної Європи вже вибудувалася, і її основними елементами є ЦЄАВТ, ЦЄІ, Рада Балтійських держав та Вишеградська четвірка. На сьогодні ЦЄАВТ – це організація, що активно співпрацює з ВТО, має високий рейтинг довіри у Західній Європі. Тому економічна дипломатія має ґрунтуватися і на взаєминах з інс-титутами, що створилися у Європі.

Одним з головних виявів глобалізації економіки виступає здійснення системних транс-формацій в постсоціалістичних країнах, що відбуваються в процесі їх переходу від адмі-ністративно-командної до ринкової економіки. Це повною мірою стосується й України. Але трансформаційні процеси не обмежуються перебудовою соціально-економічного устрою. У сучасному світі більшість країн втягнуто до єдиного економічного простору. Тому курс України на активне входження у світогосподарські зв’язки є природним. Практикою доведено, що країни, які активно беруть участь у міжнародному поділі праці, неодмінно роблять успіхи в економічному і культурному розвитку.

Особлива роль у цьому процесі належить стосункам України з міжнародними еко-номічними і фінансовими організаціями та союзами, які перетворюються сьогодні на гло-бальні. Це викликає проблему оптимізації взаємовідносин України з глобальними фінан-совими інститутами і подальшу активізацію функцій економічної дипломатії.