Розділ І. ЕКОНОМІЧНА ДИПЛОМАТІЯ В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ МІЖНАРОДНИМИ ВІДНОСИНАМИ
1. ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ ТА СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ
1.1. Етапи розвитку економічної дипломатії
Наявність першого повідомлення торгово-політичного характеру слід віднести ще до часів Старого Завіту. При цьому вказується на найважливіший дипломатичний документ – торговий договір між Соломоном і царем Тиру. Отже, політичний підхід при визначенні джерел економічної дипломатії можна вважати також історичним.
З історії дипломатії відомо, що купці і банкіри іноді ставали першими диплома-тичними представниками своїх правителів, а договори про торгові відносини із зарубіжними країнами – першими дипломатичними документами. Поняття “дипломатія” походить від грецького слова “δίπλωμα” – так у древній Греції називалися здвоєні дощечки з нанесеними на них написами, що видавалися посланцям для підтвердження їхніх повноважень.
Для позначення державної діяльності в області зовнішніх відносин слово “дипломатія” стало використовуватись у Західній Європі з кінця XVIII ст.
Зі збільшенням вивозу капіталу, перетворенням його в головну визначну форму сві-тових господарських зв’язків, а потім – з утворенням і розвитком транснаціональних корпо-рацій у багатьох країн поряд із “внутрішньою” економікою з’явилася “зовнішня” економіка – найдинамічніша частина світового господарства.
У Київській Русі здійснення зовнішньої торгівлі історично було одним з об’єктів зов-нішньої політики з чіткими правилами взаємодії з іноземними покупцями, а також цент-ралізації управління цими процесами, а саме: іноземні покупці повинні були отримувати до-звіл на проїзд через володіння, показувати ввезені товари, перш за все, князям, щоб ті мали можливість їх вибрати; об’єднуючись, іноземні покупці добивались надання їм особливих прав. Завдяки торговим зв’язкам складалися тісні договірні відносини з Польщею, Угорщиною, Олек-сандрією; покупців включали до офіційних делегацій, до складу посольств (кінець XII ст.).
Період феодальних міжусобиць (XII–XIII ст.) розширив функції дипломатії і в цей час Київська Русь все більше використовує торгову зацікавленість інших держав для реалізації своїх політичних та економічних цілей. Завдяки тому вона закріпила свої позиції на Дністрі, Пруті, Сіреті та Нижньому Дунаї.
Багатовікова історія дипломатичної служби різних країн, її формування і розвиток пов’язані з міжнародними економічними відносинами, починаючи із середньовічних еко-номічних відносин в торгових містах Венеції, Барселоні, Генуї. А у XII ст. виник ряд торгових компаній в Англії, Голландії, Данії, Іспанії. Економічні інтереси почали слугувати для дипло-матії тією опорою, на якій ґрунтуються важелі усіх взаємовідносин.
Історична сутність економічної дипломатії полягає в тому, що це дипломатія, яка спочатку опікувала економіку; дипломатія, яка обслуговувала економіку; дипломатія, яка згодом поставила економіку собі на службу. Якщо говорити про перший етап, то коли у ХV–ХVІ ст. виникала необхідність охорони мандрівників від піратських розбоїв необхідним засобом була військова сила.
Але вже тоді стояло завдання – започаткувати в транзитних портах консульства. У той час предметом нескінчених переговорів були: свобода пересування, торгова діяльність, вста-новлення (відкриття) посольств і консульств, незастосовність місцевої юрисдикції у вирі-шенні питань співвітчизників, передача повноважень консульським службам. Найбільш ві-домими угодами стали конвенції про права християн, прийняті у Отоманській імперії. У сере-дині ХІХ ст. головними питаннями на переговорах були: безмитний ввіз товарів і доступ на ринки країн Далекого Сходу.
Другий етап дипломатії, яка обслуговувала економіку, характеризується активною підтримкою діяльності торгових фірм. Великого значення мали відкриття для Англії шляхів в Індію та вихід Росії до зовнішніх морів (шлях у Бірму, Великий шовковий шлях). Середина ХІХ ст. характерна колонізацією, де колонії ставали першим кроком у пошуках торгових шля-хів, які охоронялись, та надійних ринків збуту. Однак, серйозні переговори між державами завойовниками почалися лише в кінці ХІХ ст., коли їм прийшлося домовлятися з приводу зон впливу і узаконення своїх завоювань (Сарагоська угода між Іспанією та Португалією відносноподілу Далекого Сходу). Колонії стали предметом широкомасштабного дипломатичного торгу.
Особливо актуальними на той час були дипломатичні переговори між Великобри-танією, Францією, Німеччиною, Італією відносно правового закріплення своїх колоній.
Третій етап, коли дипломатія ставить економіку собі на службу, характеризується ви-користанням економічних важелів для вирішення міждержавних питань. Це і присутність віт-чизняних комерсантів у тій чи іншій країні, і надання кредитів, щоб у подальшому мати ва-желі певного тиску, це і капіталовкладення в інші держави. Економічно зброєю дипломатії для досягнення поставленої мети є фінансова допомога, митні пільги, санкції, введення ембарго (розрив торгових відносин) або економічні блокади.
На початку ХХ ст. економічна дипломатія стала повноцінною дипломатією. Від дипло-мата кожна епоха вимагала знань особливого характеру – знання історії, релігії, географії, математики, музики, фізики, економіки, мови тих країн, куди вони направлялися.
Крім цього, дипломату необхідні знання і точні дані про торгові інтереси, матеріальні ресурси, договори і конвенції, від яких залежить країна. Він повинен володіти достовірною інформацією про ту чи іншу країну. Для роботи дипломата має бути характерною енцикло-педичність та висока кваліфікація всього апарату дипломатичного відомства. За наявності необхідних знань, розуму і такту, робота дипломата може досягти кінцевих результатів.
Ясна річ, що дипломатична практика завжди змінює свої форми і правила залежно від міжнародних обставин. Якщо Перша світова війна внесла свої корективи у дипломатичний звичай, то Друга – особливо вплинула на весь світ. І доки будуть існувати світові протиріччя, дипло-матія існуватиме як форма міжнародної співпраці та засіб вирішення конфліктних ситуацій.
Отже, поняття “економічна дипломатія” є закономірним явищем у світових відно-синах, результатом посиленої ролі та значення економічних факторів у міжнародних відно-синах. Економічна дипломатія – це специфічна область сучасної дипломатичної діяльності, пов’язана з використанням економічних важелів як об’єктів і засобів боротьби та співро-бітництва в міжнародних відносинах.
Економічна дипломатія, як і дипломатія взагалі, є складовою органічною частиною зовнішньої політики, міжнародної діяльності держави, які визначають її цілі та завдання, що являє собою сукупність практичних заходів, форм, засобів та методів для здійснення зов-нішньої політики. У США економічну дипломатію називають“дипломатією долара” (1912 р.) – експансія США, закабалення інших держав (займи, економічна “допомога”, контроль за фі-нансами країн). Економічна дипломатія як самостійний напрямок зовнішньої політики не існу-вала і слугувала лише для розв’язку окремих проблем суб’єктів міжнародних відносин.
Разом з тим, велика кількість вчених та практиків займалась проблемами економічної дипломатії та економічної безпеки. Серед них А. Сахаров, М. Молчанов, В. Джордон, А. Добри-нін, І. Майський, О. Трояновський, Ю. Борісов, А. Степанов, В. Щетінін, В. Галушка, А. Гро-мико, Н. Фірюбін, В. Свінціцький, Є. Марчук, С. Пирожков, Ю. Петроченко, Я. Жаліло, С. Во-ронцов, В. Шлемко, І. Бінько, Д. Пастернак-Таранушенко [42, 76, 115, 136, 162, 168, 215]. На сьогодні склались два основні підходи до визначення стандартів економічної дипломатії: політичний та економічний. Перший домінує, але в останній час відбулися серйозні якісні зміни у другому підході: від прямого обслуговування поточних, перспективних інтересів національної торгівлі та інших секторів бізнесу до управління цими процесами на націо-нальному рівні через механізми співпраці на міжнародному та глобальному рівнях. Через те слід виділити основні аспекти таких змін: світогосподарський, регіональний, політичний, ідеологічний, прогнозний. Слід також звернути увагу на наявність в економічній дипломатії двох напрямів зв’язку між економікою і політикою: прямого та зворотного. Єдність політики і економіки не означає взаємозв’язку компонентів. Економічна компонента виступає тут об’єк-том. Це проявляється у наступних структурних змінах:
– характері діяльності економічної дипломатії, який являє собою сукупність невійсь-кових заходів, прийомів та методів, що застосовуються з урахуванням конкретних умов і характеру завдань. Останні мають бути міжнародними за сферою застосування, насиченими за своєю суттю, відображати національні інтереси і забезпечувати національну безпеку за рівнем своєї значущості;
– механізмі діяльності економічної дипломатії, який здійснюється через відомства зовнішніх відносин, дипломатичні представництва за кордоном, делегації на міжнародних конференціях для здійснення цілей і завдань міжнародної політики держави;
– технології управління економічною дипломатією, яка переноситься в область перего-ворів з метою врегулювання міжнародних конфліктів, пошуку компромісів та вигідних рішень;
– наданні переваги дипломатії – економічній чи політичній, які в різних історичних умовах мали свої акценти та пріоритети. “Економічна” складова є засобом, а “дипломатія” ви-ступає як різновид науки і практики управління, без чого неможлива господарська діяльність і особливо її динамічний розвиток в умовах глобалізації;
– механізмах реалізації економічної дипломатії, які полягають у посиленні потреби в управлінні світовим ринком та його окремими складовими за допомогою міжнародного спів-робітництва. Економічна дипломатія в різних країнах суттєво відрізняється за своєю суттю залежно від характеру цих держав.
Отже, в понятті “економічна дипломатія” слід бачити: два види стандартів – еконо-мічний і політичний; п’ять видів виміру – макроекономічний, регіональний, політичний, прогнозний та ідеологічний; два види зв’язку – прямий та зворотний.
1.2. Перехід до стандартів економічної дипломатії
Головними етапами переходу до стандартів економічної дипломатії є торгівля, інвес-тиційна діяльність, транснаціональний бізнес та глобалізація. Сучасній економічній дипло-матії передував етап торгової дипломатії. Але з часом більш розвинуті держави, починаючи з XIX ст., все більше концентрувались навкруги вивозу капіталу. Цей вид економічної діяль-ності виступав як прояв інтересів великих фінансово-промислових груп, і як засіб міжнародної діяльності країн. На початку 1902 р. Ф. Макензі аналізував вплив американських прямих інвестицій за кордоном, вказуючи на те, що рано чи пізно вони знаходять своє відображення у політичній сфері. Велику роль приділяв економічній дипломатії В.І. Ленін, визначаючи те, що важливою функцією дипломатії стає представництво фінансового капіталу.
Ще на початку XX ст. К. Каутський пророкував наступ інтерімперіалізму як найвищої стадії, на яку здатна піднятися вільна ринкова економіка. Зміни, які відбувалися у світовому господарстві до кінця 90-х років XX ст., досягли стадії глобалізації, до якої безпосереднім чином причетна економічна дипломатія. На сьогодні з’явились серйозні проблеми в суті ринкових механізмів, в характері їх функціонування, в результаті чого з’явились проблеми глобального характеру: соціального, екологічного, техногенного. Через це перед економічною дипломатією виникли нові завдання, від вирішення яких залежить майбутнє цивілізації.
Отже, економічні зміни у розвитку економічної дипломатії можуть бути зведені до наступних висновків:
– по-перше, відбувся перехід від переважно торгового обміну до підвищення ролі капіталу і міжнародного інвестування у фінансово-промислові мережі. На цій основі відбулось виникнення нового міжнародного поділу праці, у тому числі небаченого раніше явища – інтернаціоналізації, що відбиває зростання міжнародного оперуючого виробництва. Як ре-зультат, світове господарство перетворилося в цілісний механізм, скріплений не просто між-народним поділом праці, але і внутрішньо-фірмовим поділом праці, глобальною фінансовою системою і всесвітньою інформаційною мережею. У процесі інтенсивного дипломатичного погодження відбувається формування світового економічного простору, що складається із більш “відкритих” економік, у якому географія розміщення продуктивних сил, галузева струк-тура інвестицій, виробництва і збуту визначаються у межах глобальної ринкової кон’юнктури;
– по-друге, у центрі зазначеного процесу знаходяться транснаціональні корпорації (ТНК) і транснаціональні банки (ТНБ). Перші контролюють майже половину світового про-мислового виробництва, понад половину міжнародної торгівлі, 9/10 прямих іноземних інвес-тицій, приблизно 4/5 світового ринку патентів і ліцензій на винаходи і нову техніку. У других – вирішальні важелі контролю над світовим фінансовим ринком, над процесом постійно зрос-таючих трансграничних операцій із цінними паперами, короткотерміновими капіталами, по-хідними фінансовими інструментами. Тут також знаходяться міждержавні інтеграційні об’єд-нання на регіональному, субрегіональному і міжрегіональному рівнях. На практиці обидва згаданих процеси взаємодіють з наслідками геополітичного характеру;
– по-третє, в результаті намітилися серйозні дисбаланси в розвитку окремих ринкових компонентів:
– внутрішньофірмові продажі в міжнародних мережах ТНК перевищують міжнарод-ний товарообіг;
– темпи зростання міжнародного товарообігу перевищують темпи зростання світо-вого виробництва;
– темпи зростання міжнародного руху капіталу перевищують аналогічний рух товарів.
Відповідно змінився міжнародний поділ праці: від загального (міжгалузевого) до спе-цифічного (внутрішньогалузевого) і одиничного (поопераційного, технологічного). Світове господарство все глибше проникає в національну економіку, визначає її пропорції, механізми взаємодії, норми і стандарти функціонування. У рамках цього ж процесу відбувається кон-центрація і централізація капіталу;
– по-четверте, склалася глобальна господарська інфраструктура, у тому числі у вигляді високорозвиненої міжнародної транспортної системи; системи телекомунікацій на базі елект-роніки, кібернетики, супутникових систем зв’язку, міжнародної мережі комп’ютерного зв’язку Інтернет (тобто інформаційно-технічного забезпечення); організації електронної торгівлі усіх видів, включаючи надання брокерських, консалтингових і освітніх послуг;
– по-п’яте, спостерігаються зрушення на користь наднаціонально функціонуючих систем регулювання світової господарської діяльності за допомогою міжнародних еконо-мічних і фінансових організацій (МВФ, ВТО, ОЕСР), підвищення ролі невеликої групи промислово розвинутих країн із фактичним наділенням їх правами надання вирішального впливу на оцінку існуючих проблем, на визначення шляхів і методів утворення нового сві-тового (практично інвестиційного) порядку. Такі зрушення в організації світового співтова-риства, згідно з ринковими критеріями, повинні відбуватися за рахунок і на шкоду нині існуючим історично сформованим принципам і нормам, в основі яких знаходяться норми і принципи ООН [69].
Зазначені процеси характеризують глобалізацію світової економіки і не могли не викликати появи складних проблем, а саме:
– глобалізацію господарських процесів і пов’язану з цим відкритість національних господарств, що зростає, універсалізацію ринкового ціноутворення, що призвело до значного поширення негативних наслідків локальних і навіть місцевих ринкових збоїв, до можливості появи нових зривів і збоїв під впливом трансграничних переливів короткотермінових ка-піталів, цілеспрямованих дій міжнародних фінансових спекулянтів;
– пріоритет ринкових чинників і стимулів призводить до росту диференціації та не-рівності, що поглиблюється, у світовому господарстві на всіх рівнях. У результаті зростання міжнародної і внутрішньо національної напруженості виникає загроза серйозних конфліктів, які можуть призвести до непоправних збитків і важких наслідків;
– суперечливий характер має вплив ринкових стимулів і механізмів ліберальної еко-номіки: поряд із позитивними сторонами у вигляді сприяння і прискорення господарського зростання, створення загальних передумов для посилення динамічного впливу конкуренції зазначені стимули мають і вкрай негативні сторони (деградацію національних конкурентних переваг перед міжнародними фінансово-промисловими гігантами, деіндустріалізацію перед конкуренцією більш стійких закордонних фірм, погіршення умов для зростання і вдоско-налення національного людського потенціалу тощо), транснаціональні процеси в області економіки ведуть до переростання національної організованої злочинності у міжнародну [69].
Слід виділити чотири сфери діяльності в області економічної дипломатії: інформа-ційну, політико-інформативну, техніко-консультативну, фінансово-кредитну. У кожній з них державні витоки виявляються за політичними або економічними напрямами.
За своїм змістом, метою та способом реалізації вказані два підходи економічної дипломатії (політичний та економічний) призвели до серйозних наслідків [69].
По-перше, відбувається відокремлення окремих галузей і сфер економічної діяльності, які є об’єктами економічної дипломатії.
По-друге, все більш прогресує ідея необхідності глобалізації з урахуванням націо-нальних традицій та цінностей, важливим фактором стійкого економічного зростання стає людський потенціал, вкладення капіталу в який має бути стратегічною лінією України. Переможцем у боротьбі за виживання має бути той, у кого буде більше “людського капіталу”.
По-третє, здійснюється розширення кола учасників всього процесу економічної дипломатії, в тому числі приватного бізнесу (“приватна дипломатія”). У зв’язку з цим, виникає проблема погодження міжнародних механізмів. Щоб не допустити перетворення економічної дипломатії в конфліктну, необхідно привести у відповідність чинне законодавство України до правил Міжнародної торгової палати.
По-четверте, глобалізація призвела до того, що економічна дипломатія перестає бути чисто міждержавною діяльністю. Поряд з національними фірмами, стають і зарубіжні фірми на чолі з колишніми дипломатами.
По-п’яте, поряд із “приватною дипломатією” з’являються галузеві варіації економічної дипломатії за секторальними проблемами.
По-шосте, з переходом до нових умов функціонування загострюються проблеми нових глобальних конфліктів, зростає значення економічної дипломатії. Розвиваються національні інтереси, модернізуються і засоби їх забезпечення, у тому числі й за допомогою економічної дипломатії. Така еволюція потребує змін вимог і стандартів, які пред’являються до органів зовнішніх відносин [69].
1.3. Форми і напрями функціонування економічної
дипломатії у міжнародній практиці
Економічна дипломатія залишається засобом здійснення зовнішньої політики, який являє собою конгломерат невійськових практичних заходів, прийомів та методів, що засто-совуються державною владою з урахуванням конкретних умов і характеру завдань. В області економічної дипломатії слід виділити наступні форми діяльності: інформаційну, політико-нормативну, техніко-консультативну, фінансово-кредитну, а відповідно до цього і напрями формування економічної дипломатії.
Інформаційний напрямок є допоміжним інструментом для підготовки аналітичних матеріалів, які призначені для роз’яснення позиції свого керівництва в країні перебування. Інформація має збиратися відносно іноземних держав, їх ресурсів, торгівлі, державних діячів, членів уряду, політиків. Хоча дехто з авторів стверджує й інше. Наприклад, Ейнштейн на запитання про формулу успіху відповів, що успіх є складовою здібностей, наполегливої праці та вмінням тримати язик за зубами.
Важливість збору інформації не виключає вміння не говорити про те, чого не слід говорити. Слід витримувати необхідну тональність розмови, правдиво інформувати свого співбесідника, не порушуючи умов секретності. Важливим є вироблення навичок правильної інтерпретації даних, що передаються, з урахуванням протилежних інтересів.
Інформація має в деяких випадках бути у межах подвійної інтерпретації для згла-джування протилежних думок. Ще одним із варіантів інформування є викладення фактів у формі передбачуваної версії, яка полегшує розуміння доводів опонентів. Отже, інформаційний напрямок має неабияке важливе значення.
Політико-нормативний напрямок – це безпосередня розробка і оформлення міжна-родних правових інструментів – правил гри на світовому ринку, який є прерогативою між-державних організацій. Учасники переговорів завжди свої висновки будують із двох джерел: аналітиків-учених і практиків-бізнесменів. Ключовими політичними термінами для промис-лово-розвинутих країн є “справедливий режим”, “ефективність”, “рівність”, “взаємність”. Для країн, які розвиваються, ключовими словами для переговорів, визначення національних ін-тересів і позицій в економічній дипломатії є “справедливість”, “спеціальний і диференційо-ваний режим”, “повага законів країни”.
Отже, політико-нормативний напрямок передбачає, що все більшого значення слід приділяти переговорному процесу на двосторонньому рівні, а також серйозній дипломатичній роботі всередині країни.
Техніко-консультативний напрямок або сприяння торгівлі, має здійснюватись через інвестиції в політичне, дипломатичне, соціальне забезпечення міжнародних позицій країни. Встановлення торгових відносин часто стає першим кроком у політичному визначенні країни.
Фінансово-кредитний напрямок економічної дипломатії здійснювався через створення системи фінансово-кредитного моніторингу. Це за суттю включення валюти окремої держави у світову валютну систему. Якщо історично поглянути на налагодження фінансово-кре-дитного напрямку, то уряд України прагнув завжди здійснити можливу участь країни у МВФ, оскільки мова йшла про специфічну міжнародну організацію.
При створенні валютної системи Україна заявила, що виходить з наступних принципів:
– забезпечення демократизації валютно-фінансових організацій і створення сприят-ливих можливостей для інших країн;
– забезпечення таких умов у механізмі діяльності міжнародних фінансово-валютних організацій, які б враховували різницю в соціально-політичній природі країн-учасниць.
Зазначені принципи мають слугувати інтересам населення України і забезпечити їй достойне місце у світовому господарстві.
Основними напрямами дипломатичного забезпечення зовнішньоекономічних інтересів України, що є головними завданнями дипломатичного забезпечення реалізації курсу ринкових реформ в економіці України, є: вступ України до СОТ; європейська інтеграція; участь у діяльності регіональних економічних угрупувань; взаємодія з міжнародними фінансовими, економічними та науково-технічними організаціями; реалізація зовнішньоекономічних інте-ресів України в галузевому та географічному розрізі.
Дипломатичні зусилля України мають бути спрямовані на інтенсифікацію перего-ворного процесу з питань вступу до СОТ. Необхідною складовою заходів щодо вирішення цього питання є формування нового зовнішньоторговельного режиму з виваженою підтрим-кою вітчизняного товаровиробника в умовах зростання реальної конкуренції, обмеження та-рифних і нетарифних заходів захисту внутрішнього ринку. Це завдання має вирішуватись у відповідності з нормами СОТ, якими передбачено досить широкі можливості застосування обмежувальних заходів, зокрема:
– введення тимчасових обмежень імпорту з метою вирівнювання платіжного балансу, підвищення імпортного мита та застосування кількісних обмежень імпорту;
– запровадження антидемпінгових та компенсаційних заходів;
– використання заходів у галузі стандартизації та сертифікації.
Головним завданням сучасного етапу європейської інтеграції України є створення основних передумов, необхідних для досягнення цієї стратегічної мети. Критеріями досяг-нення зазначеної стратегічної цілі є: формування в суспільстві стійкої проєвропейської біль-шості, прискорення набуття Україною членства в СОТ, встановлення співробітництва з Євро-пейською асоціацією вільної торгівлі, започаткування переговорів щодо створення зони віль-ної торгівлі між Україною та ЄС, визнання України країною з ринковою економікою. Дипло-матична діяльність в цьому напрямі має бути зосереджена на імплементації положень Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і ЄС через виконання завдань програми інтеграції України до ЄС.
Виходячи з перспектив співробітництва з країнами ЄС та реальних можливостей присутності української продукції на цих ринках, важливим має стати процес переговорів робочих груп з питань лібералізації двосторонньої торгівлі з країнами Центральної та Східної Європи (Болгарією, Македонією, Польщею, Румунією, Словаччиною, Словенією, Угорщиною, Хорватією, Чехією, Югославією). Водночас слід продовжити переговорний процес щодо укла-дання угод про вільну торгівлю з іншими країнами.
Іншим напрямом економічної дипломатії у справі поглиблення торговельно-еконо-мічних зв’язків є створення зони вільної торгівлі в рамках СНД на принципах ГАТТ/СОТ. Дипломатичні зусилля України мають бути спрямовані на вирішення питання про усунення будь-яких вилучень з режиму вільної торгівлі, повне урахування вимог, пов’язаних із вступом до СОТ.
У контексті взаємовідносин України з міжнародними фінансовими та економічними ор-ганізаціями пріоритетними напрямами економічної складової зовнішньої політики мають бути:
– оптимізація взаємовідносин з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції і розвитку для залучення зовнішніх кредитних ресурсів з урахуванням в першу чергу національних інтересів України;
– сприяння ухваленню і практичному здійсненню програм, що передбачають надання технічної, консультативної, а в окремих випадках і ґрантової допомоги нашій країні;
– сприяння активізації участі України у розробці договірно-правової бази міжнародних фінансово-економічних відносин. Слід визнати доцільність активного впливу на формування нормотворчої системи в рамках відповідних міжнародних організацій з залученням до цієї роботи міністерств і відомств України.
З огляду на геополітичне положення України необхідно проводити активний пошук шляхів збільшення транзитних вантажопотоків. У цьому напрямі економізація зовнішньої політики має сприяти розробці та імплементації комплексної програми утвердження України як транзитної держави, що готується урядом України з метою приведення національної транспортної мережі до міжнародних вимог.
Пріоритетним завданням має стати дипломатичне супроводження проектів створення в Україні ефективної транзитної інфраструктури шляхом об’єднання в єдину систему Єв-роазійського транспортного коридору, коридору Гданськ–Одеса та Критських коридорів, що проходять територією України.
Зусилля економічної дипломатії в сфері реалізації інтересів України на світовому ринку енергоносіїв мають бути зосереджені на:
– вирішенні питань залучення міжнародного капіталу до реконструкції транзитної мережі трубопроводів України;
– завершенні переговорного процесу з міжнародними фінансовими організаціями та державами “великої вісімки” з питань розвитку енергетичного сектора України, зокрема ядер-ної енергетики;
– розвиток нафтотранспортної складової Євроазіатського транспортного коридору;
– підключення до переговорного процесу з питань реалізації альтернативних марш-рутів постачання енергоресурсів до Європи.
Стан українсько-російських економічних відносин на нинішньому етапі свідчить про нагальну потребу перегляду старих та переходу до нових форм співробітництва, які мають базуватися на принципах економічної доцільності та взаємної користі, сприяти подоланню негативних тенденцій в українській економіці, її структурній перебудові, прискоренню вхо-дження до європейської і світової економічних систем. Про це свідчать нинішні проблеми у паливно-енергетичному комплексі.
Необхідно виходити з того, що розвиток українсько-російських відносин за останній період характеризується появою нових тенденцій, які полягають у прагматизації підходу до співпраці з Україною.
З огляду на це основні зусилля українських зовнішніх зносин на нинішньому етапі економічного співробітництва з Російською Федерацією мають бути спрямовані на досягнення стабільності і прогнозованості двосторонніх українсько-російських відносин та забезпечення політичної підтримки використанню економічного потенціалу двостороннього співробітницт-ва для сприяння реформам в Україні. Зусилля у розбудові зовнішньоекономічної діяльності України з державами-учасницями СНД повинні бути спрямовані на реалізацію завдань, що визначаються спільними стратегічними пріоритетами всіх держав-учасниць СНД в еконо-мічній галузі, зокрема:
– реформування та розвиток національних економік;
– інтеграція у світовий економічний простір.
Дипломатичні зусилля мають спрямовуватись на імплементацію Угоди про зону вільної торгівлі (ЗВТ) держав-учасниць СНД, яка створюється в її рамках на принципах ГАТТ/СОТ.
Водночас Україна має продовжувати розвивати по висхідній економічні відносини з державами-учасницями СНД в рамках інших регіональних об’єднань, насамперед ГУАМ, що збалансовує і доповнює двосторонні відносини.
Поглиблення економічних зв’язків із США і Канадою на середньострокову перс-пективу слід спрямувати передусім на реалізацію домовленостей, що були досягнуті в контексті розвитку стосунків стратегічного та особливого партнерства.
Пріоритетними завданнями на цьому етапі розвитку економічної дипломатії мають стати:
– співробітництво в енергетичній галузі, залучення допомоги з боку США та Канади для забезпечення енергетичної безпеки України, участь американських компаній у прива-тизації українських стратегічних об’єктів енергетики, створення консорціуму з експлуатації газотранспортної системи України, забезпечення диверсифікації джерел постачання енерго-ресурсів;
– ефективне використання органів двосторонньої взаємодії із США та Канадою як постійно діючого механізму сприяння розвитку економічного співробітництва;
– вирішення питання щодо надання Україні режиму нормальних торговельних від-носин із США на постійній та безумовній основі.
В умовах розширення ЄС дипломатичні зусилля України слід зосереджувати на спри-янні національним експортерам в першу чергу машинобудівної, металургійної, сільсько-господарської продукції в закріпленні на європейських ринках. Необхідно використовувати механізми двосторонніх консультацій та переговорів з європейськими країнами, технічну до-помогу з боку ЄС, спрямовану на вироблення конкретних рекомендацій. Суттєвим фактором мінімізації негативних наслідків для України вступу окремих країн ЦСЄ в ЄС стає розвиток міжрегіонального та транскордонного співробітництва, його економічний вимір.
Активна позиція України в рамках роботи Дунайської комісії має спрямовуватись на якомога швидше відновлення судноплавства на Дунаї, забезпечення участі нашої країни у програмах відбудови регіону, вихід на нові перспективні ринки. Вирішення завдань по-дальшого збільшення масштабів торговельних операцій з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) повинно доповнюватися розвитком виробничої кооперації з ефективним поєд-нанням фінансово-економічних можливостей відносно дешевої сировини для легкої, харчової та хімічної промисловості країн регіону і науково-технічного потенціалу України, а також пошуком резервів для значного збільшення обсягів експорту української продукції машино-будування і передових технологій на взаємовигідній основі, насамперед для реконструкції об’єктів, збудованих ще за часів СРСР.
Відповідні заходи мають бути вжиті для виходу українських підприємств на ринки Близького Сходу, в тому числі і на іракський ринок у рамках програми ООН“Нафта в обмін на продовольство”.
Серед пріоритетів розвитку торговельно-економічного співробітництва з країнами Близького Сходу необхідно визначити активізацію співробітництва в галузях машинобуду-вання (модернізація повітряних літальних апаратів, спільне виробництво електронної техніки та розроблених програм і програмного забезпечення, а також іншої продукції на основі коо-перації для виходу на ринки інших країн), хімічної промисловості та медицини (виробництво мінеральних добрив, гербіцидів та пестицидів, медпрепаратів та медикаментів, утворення спільних діагностичних медичних центрів), створення транспортної інфраструктури в країнах регіону (будівництво мостів, шляхопроводів, метрополітену, морського порту). Одним з перс-пективних напрямів співробітництва є можлива участь України в реалізації проекту комп-лексного будівництва в Йорданській долині.
Заходи щодо розширення співробітництва України з країнами Латинської Америки мають орієнтуватись на нарощування експортних поставок високотехнологічної продукції та освоєння вітчизняними виробниками перспективних ринків регіону.
Можливості суттєвого зростання обсягів торговельно-економічного співробітництва з країнами Африки обумовлюють високий споживчий рівень дешевих товарів середньої якості, виробництво яких можуть забезпечити українські підприємства; значні обсяги закупівлі африканськими країнами військової техніки та озброєння, а також гостра потреба у заміні застарілих частин та механізмів цієї продукції, яка постачалася з колишнього СРСР; стан ринку капітального будівництва в країнах Африки; африканський експорт продукції, дефіцит якої спостерігається в Україні; потреба країн Африканського континенту в додаткових дослідженнях морських ресурсів, а також у навчанні національних кадрів.
За умов, коли зовнішній політиці відводиться дедалі помітніше місце у забезпеченні внутрішнього розвитку держави, сприянні ринковим перетворенням в економіці країни, МЗС та Мінекономіки мають відігравати більш вагому, інтегруючу роль в узгодженні зовнішніх і внутрішніх економічних процесів через посилення координації зовнішньоекономічної діяль-ності, забезпечення більшої ефективності механізму співпраці, в якому безпосередньо задіяні МЗС і його закордонні установи, Мінекономіки і торговельно-економічні місії у складі дип-ломатичних представництв України за кордоном, інші міністерства та відомства України.
З огляду на необхідність підвищення ефективності економічного напряму діяльності МЗС та Мінекономіки закордонні дипломатичні представництва та торговельно-економічні місії у їх складі мають координувати дії щодо систематичного збору, аналізу та направлення до МЗС, Мінекономіки, інших міністерств та відомств необхідних матеріалів, які б могли використовуватися для підготовки відповідних пропозицій.
Дипломатичні установи України за кордоном та торговельно-економічні місії у їх складі повинні взяти на себе первинне опрацювання пропозицій іноземних партнерів щодо реалізації економічних проектів в Україні або в інших країнах за участю українських суб’єктів господарювання. Однією з головних вимог до матеріалів економічного характеру стає можли-вість їх практичного використання в Україні на основі відповідних висновків і пропозицій посольства.
Ефективна економічна робота дипломатичних представництв можлива лише за умови чіткої взаємодії радників з економічних питань посольств України та торговельно-еконо-мічних місій у їх складі.
Необхідний рівень взаємодії МЗС та Мінекономіки з міністерствами та відомствами України має забезпечити діяльність Спільної координаційної Ради Міністерства закордонних справ та Міністерства економіки, головним завданням якої є сприяння державним структурам у реалізації напрямів зовнішньоекономічної політики, а також національним суб’єктам гос-подарювання всіх форм власності у їх зовнішньоекономічній діяльності. Для практичної реа-лізації рекомендацій Ради МЗС та Мінекономіки залучають дипломатичні представництва України та торговельно-економічні місії у їх складі.
Міжвідомча взаємодія має забезпечити досягнення більш глибокої координації внут-рішньої та зовнішньої політики у сфері економіки, від якої залежить реалізація цільових орієнтирів у зовнішньоекономічній сфері, вирішення проблем запровадження нової моделі функціонування внутрішніх економічних процесів, забезпечення сприятливих умов для ді-лової активності українського бізнесу на зовнішніх ринках.
У практичному плані посилення міжвідомчої взаємодії має призвести до таких ре-зультатів у функціонуванні економічної дипломатії:
– застосування результатів моніторингу макроекономічних тенденцій розвитку світо-вої економіки для розробки основних напрямів зовнішньоекономічної діяльності України;
– вдосконалення інформаційно-організаційного забезпечення просування вітчизняних конкурентоспроможних товарів та послуг, економічних проектів на традиційні та нові ринки;
– оптимізація кількості та підвищення роботи двосторонніх міжурядових комісій з питань торговельно-економічного співробітництва;
– створення механізму сприяння налагодженню прямих зв’язків представників україн-ського бізнесу із зарубіжними партнерами та закріплення українських експортерів на зару-біжних ринках;
– більш ефективне використання експертизи міжнародних програм і проектів з метою визначення можливості застосування результатів досліджень в Україні для виробництва кон-курентоспроможної та експортоспроможної продукції;
– регулярна участь українських експортерів у міжнародних бізнес-форумах, виставках, ярмарках тощо;
– використання можливостей регіональних економічних організацій та угруповань для просування та закріплення інтересів українського бізнесу;
– посилення роботи щодо надання політичного сприяння залученню іноземних інвес-тицій у різні сфери економіки країни, передусім у ті, від яких залежить економічний прогрес України; формування позитивного іміджу України як інвестиційно-привабливого партнера;
– більш широка обізнаність вітчизняної та світової громадськості щодо форм, прин-ципів та механізмів міжнародної співпраці в економічній сфері;
– позитивні зрушення у реалізації завдань щодо повернення валютних цінностей, які незаконно знаходяться за кордоном.
1.4. Міжнародні економічні інститути у сприянні
розвитку економічної дипломатії
До міжнародних економічних інститутів, які безпосередньо функціонують у напрямку здійснень завдань економічної дипломатії відносяться: Міжнародний валютний фонд, Міжна-родний банк реконструкції і розвитку, Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Багатостороннє агентство з інвестицій, Міжнародний валютний комітет, Європей-ський банк реконструкції і розвитку, Банк міжнародних розрахунків, Міжнародна організація праці та інші.
Серед міжнародних фінансових організацій центральне положення займає Міжна-родний валютний фонд (МВФ). Статті угоди МВФ, прийняті 22.07.1944 р. у Бреттон-Вудді, штаті Нью-Хемішір (США), на валютно-фінансовій конференції 44 країн Об’єднаних Націй, набули чинності 27.12.1945 р. МВФ почав проводити операції в березні 1947 р., тоді до нього входило 49 країн. Основний капітал складав 7,7 млрд дол. США. У 1973 р. у МВФ перебувало вже 125 країн-членів. Зараз він налічує більше 150 країн-членів. Штаб-квартира МВФ зна-ходиться у Вашингтоні. Відповідно до угод ООН МВФ став її спеціалізованою установою. Членами фонду є майже всі держави, включаючи Україну й інші країни СНД. Цілями еко-номічної дипломатії в межах діяльності фонду є:
– заохочення до співпраці в області валютної політики;
– сприяння збалансованому зростанню світової торгівлі;
– підтримка стабільності валют і впорядкування валютних відносин між державами;
– участь у створенні багатосторонньої системи платежів, а також усунення обмежень на трансферт валюти;
– надання засобів для ліквідації незбалансованості платіжних балансів країн-членів.
Найвищим органом МВФ є Рада керівників, що складається з представників держав-членів. Кожен член МВФ має в Раді 250 голосів плюс 1 голос на кожні 100 тисяч доларів квоти країни. Це забезпечує вирішальну більшість голосів економічно розвиненим країнам. Тим-часовий комітет з 24 членів консультує Раду з питань, пов’язаних з контролем за світовою валютною системою та її адаптацією до змін, що відбуваються. Серед низки спеціальних механізмів Фонду можна відзначити Фонд перетворення систем, що надає фінансову допо-могу країнам, які зазнають труднощі в торговій і платіжній системах у зв’язку з переходом до ринкової економіки.
Виконавчим органом МВФ є виконавча рада. Вона веде повсякденні справи Фонду і складається з 24 виконавчих директорів. П’ять з них призначаються країнами з найбільшими внесками (США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія).
Завданням фонду з моменту його утворення є встановлення твердих паритетів валют. Країни-члени МВФ погодилися встановити паритети своїх валют в золоті або доларах США і не змінювати їх без згоди фонду більш ніж на 10 %.
З метою пом’якшення і запобігання спалахам валютної кризи МВФ надає країнам-членам короткострокові (до 1 року) і середньострокові (до 3–5 років) кредити з розрахунку в середньому 2–3,5 % річних. Кредити надаються у формі купівлі-продажу національної валюти даної країни на еквівалент національної валюти інших країн-членів.
Центральною проблемою, що стоїть перед економічною дипломатією у рамках МВФ, була і залишається проблема забезпечення міжнародної ліквідності, тобто здатності країн безперешкодно проводити платежі за зовнішньоторговельними й іншими міжнародними операціями і вільно перетворювати активне сальдо платіжного балансу, що утворюється, на валюти, використовувані як засоби міжнародних розрахунків.
Всесвітній Банк (ВБ) є складним міжнародним утворенням, діяльність якого безпо-середньо пов’язана з функціями економічної дипломатії. Група установ Всесвітнього Банку, заснована в 1944 р., є однією з найбільших у світі організацій, що надають допомогу на цілі розвитку. Банк, що надав у 2002 фінансовому році країнам-клієнтам позики на загальну суму 19,5 млрд дол. США, в даний час здійснює свою діяльність більш ніж у 100 країнах, що розвиваються, надаючи фінансову і консультаційну допомогу з метою підвищення рівня жит-тя і поліпшення життя бідного населення. Банк розробляє стратегії допомоги для кожної зі своїх країн-клієнтів у співпраці з державними органами, неурядовими організаціями і при-ватним сектором. Представництва Банку в різних країнах світу займаються реалізацією його програм, підтримують зв’язок з урядом і громадянським товариством і сприяють глибшому розумінню проблем розвитку.
Співвласниками Всесвітнього Банку є більше 184 країн-членів, інтереси яких пред-ставляють Рада керівників і Рада директорів, що знаходяться у Вашингтоні. Країни-члени є акціонерами Всесвітнього Банку і володіють правом ухвалювати остаточне рішення.
У систему Всесвітнього Банку входять чотири автономні установи, підлеглі прези-денту Банку: Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР); Міжнародна фінансова корпорація (МФК); Міжнародна асоціація розвитку (МАР); Багатостороннє агентство з ін-вестицій (БАІ). Загальна мета цих установ – сприяння економічному і соціальному розвитку менш розвинених членів ООН шляхом надання фінансової і консультативної допомоги і сприяння в підготовці кадрів. У рамках цієї загальної мети кожна установа здійснює свої функції.
Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) є одним з найбільших міжна-родних фінансових інститутів. Він був заснований у 1945 р. Його учасниками є переважна більшість держав, включаючи Україну і країни СНД. Його цілі:
– сприяння реконструкції та розвитку держав-членів шляхом капіталовкладень на виробничі цілі;
– заохочення приватних і іноземних інвестицій шляхом надання гарантій або участі в позиках та інших інвестиціях приватних інвесторів;
– стимулювання збалансованого зростання міжнародної торгівлі, а також підтримка збалансованого платіжного балансу шляхом міжнародних інвестицій в розвиток виробництва.
Міжнародний банк реконструкції і розвитку, на частку якого припадає більше по-ловини річної суми кредитування, що надається Всесвітнім Банком, мобілізує майже весь об’єм необхідних йому фондів на фінансових ринках. МБРР, що є однією з найобережніших і консервативно керованих міжнародних фінансових установ, продає облігації та інші цінні папери, що є борговими зобов’язаннями, пенсійним фондам, страховим компаніям, корпо-раціям, іншим банкам і приватним особам по всьому світу. МБРР стягує з своїх позичальників відсотки за ставками, що відображають вартість запозичення. Позики повинні погашатися протягом 15–20 років; до початку погашення основної суми позики передбачений 3–5-річний пільговий період.
Квота країни-члена в МБРР відповідає квоті в МВФ. Голоси розподілені пропорційно кількості акцій, якими володіє та чи інша країна. Найбільша частка голосів належить США (16,53 %), за ними слідують Японія (7,93 %), Німеччина (4,55 %), Франція (4,34 %) і Велико-британія (4,34 %).
Міжнародна асоціація розвитку (МАР) була заснована у 1960 р. як дочірня організа-ція МБРР, але має статус спеціалізованої установи ООН. В основному вона переслідує ті ж цілі, що і МБРР. Останній надає позики на більш пільгових умовах, ніж звичайні комерційні банки, і в основному державам, що повертають гроші. Статут МАР вступив в силу в 1960 р. Перше рішення про надання кредитів Гондурасу, Індії, Судану і Чилі було прийнято в 1961 р.
МАР надає безвідсоткові позики бідним країнам (в окремих випадках – на строк до 50 ро-ків) як у вільній конвертованій, так і в неконвертованій валютах. Бідними країнами визна-ються ті, у яких річний дохід на душу населення не більше 905 дол. США, які не можуть запозичувати у МБРР на звичайних для нього умовах. В даний час налічується 80 країн, що входять в цю категорію. У них проживає близько 3,2 млрд чоловік (65 % від загальної чисель-ності населення країн, що розвиваються). Приблизно 1,2 млрд цих людей мають щоденний дохід менше 1 дол. США. Коли валовий національний продукт країни перевищує поріг прий-нятний для МАР, держава не може більш одержувати безвідсоткові кредити МАР. Надалі вона вже може запозичувати у МБРР на умовах виплати відсотків. Фінансується МАР за рахунок внесків членів, додаткових внесків найбільш багатих членів, прибутків МБРР, повернення ра-ніше наданих кредитів.
Промислово розвинені країни проводять внески золотом або оборотною валютою, країни, що розвиваються, тільки 10 % своїх внесків вносять золотом або оборотною валютою, а інші 90 % – в національній валюті. Позики МАР є безвідсотковими терміном, як правило, на 50 років. Погашення їх передбачається починати через 10 років, причому в подальші 10 років з розрахунку по 1 % у рік, а в решту 30 років по 3 %. Позики надаються уряду або під його гарантію органам окремих адміністративних одиниць, приватним або громадським органі-заціям. Позики МАР надаються для фінансування будівництва електростанцій, шосейних доріг, залізниць і об’єктів сільського господарства.
МАР переслідує ті ж цілі, що і МБРР: зберегти країни, що розвиваються, в положенні сільськогосподарських придатків до економіки промислово-розвинених країн, створити сприят-ливі умови для приватних іноземних капіталовкладень і перекласти на платників податків, тобто на працюючих, витрати, пов’язані з будівництвом капіталомістких і нерентабельних для приватних підприємців об’єктів.
Починаючи з 1960 р., МАР надала майже 97 млрд дол. США приблизно 90 країнам, що складає більше 2 млрд дол. США в рік.
Міжнародна фінансова корпорація (МФК) є сьогодні найбільшою багатобічною са-мостійною спеціалізованою установою ООН, що надає кредити і пайове фінансування для здійснення проектів у приватному секторі країн, що розвиваються. МФК стимулює стійкий приплив інвестицій у приватний сектор країн, що розвиваються, в цілях скорочення масштабів бідності і поліпшення життя людей в цих країнах.
Міжнародна фінансова корпорація є членом Групи асоціації Всесвітнього банку з штаб-квартирою в м. Вашингтоні (федеральний округ Колумбія). Зусилля МФК направлені на досягнення головної мети всіх установ організацій Всесвітнього банку – підвищення якості життя населення в країнах-членах, що розвиваються.
Завданнями економічної дипломатії у рамках Міжнародної фінансової корпорації є сприяння стійкому розвитку приватного сектора шляхом:
– фінансування проектів у приватному секторі країн, що розвиваються;
– надання допомоги приватним компаніям країн, що розвиваються, в залученні фінан-сування на міжнародних фінансових ринках;
– надання консультаційної і технічної допомоги підприємствам і урядам.
До складу МФК входять 175 країн-членів, які спільно визначають її політику і затвер-джують інвестиційні проекти. Для вступу в МФК країні необхідно бути членом МБРР. Кор-поративні повноваження в МФК належать Раді керівників, в яку країни-члени призначають своїх представників. Пайовий капітал МФК складається із сплачених внесків країн-членів і розподіляється пропорційно числу одиниць пайової участі, що належать тій або іншій країні. Дозволений до випуску об’єм статутного капіталу МФК складає 2,45 млрд дол. США. Остан-німи роками МФК активізувала свою діяльність з надання технічної допомоги. Створена консультативна служба з іноземних інвестицій.
У Міжнародну фінансову корпорацію входять 175 держав. Щоб стати членом МФК, країна повинна бути членом Всесвітнього Банку (МБРР), підписати засновницький договір МФК і передати на зберігання в МБРР документ про ухвалення умов цього договору.
Перед обличчям загострення боротьби за іноземні ринки капіталовкладень на основі Сеульської конвенції 1985 р., в 1988 р. за ініціативою Всесвітнього Банку було установлене Багатостороннє агентство з інвестицій (БАІ). Загальна мета агентства – заохочення іно-земних капіталовкладень на виробничі цілі, особливо в країнах, що розвиваються. Досягається ця мета шляхом надання гарантій, включаючи страхування і перестрахування комерційних ризиків на іноземні інвестиції. До таких ризиків віднесли заборону на вивіз валюти, націо-налізацію і аналогічні заходи, порушення контракту, війну, революцію, внутрішньополітичні безлади. Гарантії агентства розглядаються як доповнюючі, а не змінюючі національні системи страхування інвестицій.
Прямі іноземні інвестиції є важливим чинником економічного зростання в країнах з ринком, що формується. Завдання агенства полягають в залученні прямих іноземних інвес-тицій шляхом страхування політичних ризиків (видачі гарантій інвесторам і кредиторам), пе-редачі досвіду і надання ресурсів, які допоможуть країнам з ринком, що формується, залучати і утримувати ці інвестиції. Підтримувані агенством проекти, як правило, дають багато прямих вигод країнам, в яких вони здійснюються, – нові робочі місця для місцевого населення, додаткові і довгострокові інвестиції в підготовку і навчання персоналу, а також позитивно впливають на національну економіку в цілому завдяки податковим надходженням і валютній виручці від експорту.
Організаційно агентство пов’язане МБРР, який входить в систему Всесвітнього Банку. Проте, агентство володіє юридичною і фінансовою самостійністю, а також входить в систему ООН, взаємодіючи з нею на основі угоди. Зв’язок з МБРР знаходить вираз в тому, що членами агентства можуть бути тільки члени банку. Число членів перевищує 120 держав, включаючи Україну і країни СНД.
Відносини інвестора з агентством оформляються приватно-правовим контрактом. Останній зобов’язує інвестора щорічно виплачувати страховий внесок, як відсоток від суми страхової гарантії. З свого боку, агентство зобов’язується виплачувати певну страхову суму залежно від величини збитків.
Міждержавний валютний комітет (МВК) створений рішенням Ради глав урядів СНД 26 травня 1995 р. в м. Мінську як рада повноважних представників – керівників мініс-терств фінансів і національних (центральних) банків та інших державних органів. Документ підписаний всіма главами урядів СНД, окрім Туркменістану. Україна підтримала створення такого комітету і приєдналася до нього після введення своєї нової національної валюти.
Мета функціонування МВК – сприяння організації багатобічної співпраці в області валютно-платіжних і кредитних відносин, зближення і вдосконалення валютного законодав-ства, розвитку форм і методів координації грошово-кредитної і валютної політики держав-учасників Угоди про створення платіжного союзу держав-учасників СНД, а також співпраця і здійснення узгоджених дій в питаннях валютного контролю.
За час роботи МВК зарекомендував себе як авторитетний міждержавний фінансовий інститут, що координує грошово-кредитну і валютну політику держав-учасників Співдруж-ності, що представляє єдиний міждержавний валютний центр держав Співдружності у фор-мованих робочих контактах з міжнародними фінансовими організаціями світу такими, як Між-народний валютний фонд, ЄБРР, Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд ва-лютної співпраці. Співробітниками Виконавчої дирекції МВК підготовлений ряд документів рішення питань створення Валютного союзу в рамках СНД, що є теоретичною базою, ре-зультатом роботи МВК на початковому етапі.
Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) створений у 1991 р. Він існує, щоб сприяти переходу до відкритої економіки, орієнтованої на ринок, а також розвитку приватної і підприємницької ініціативи в країнах Центральної і Східної Європи і СНД, при-хильних принципам багатопартійної демократії, плюралізму і ринкової економіки та вті-люючих їх в життя.
Сприяючи процесу переходу до орієнтованої на ринок системи, банк надає пряме фінансування діяльності приватного сектора, структурної перебудови і приватизації, а також фінансування інфраструктури, що підтримує таку діяльність. Його капіталовкладення допо-магають також будівництву і зміцненню організаційних структур. Основними формами фі-нансування ЄБРР є кредити, вкладення в акціонерні капітали (акції) і гарантії. Розташований в Лондоні, ЄБРР є міжнародною організацією, до складу якої входять 60 членів (58 країн, Євро-пейське співтовариство і Європейський інвестиційний банк). Кожна країна-член представлена в Раді керівників і Раді директорів банку.
З метою координації діяльності на місцях ЄБРР відкрив 28 представництв у всіх своїх країнах. Ці представництва повністю беруть участь у процесі розробки нових проектів і від-стеження кількості операцій банку. Укомплектовані штатом іноземних і місцевих фахівців, представництва відіграють важливу роль у розширенні роботи банку в регіонах.
ЄБРР надає кредити, умови яких враховують конкретні вимоги проекту. Банк може взяти кредитний ризик або повністю на свій баланс, або синдикувати його частину на ринку. Кредит може забезпечуватися активами спонсора, чи бути конвертований в акції, або перед-бачати участь в акціонерному капіталі.
Банк міжнародних розрахунків (БМР) є одним із найстаріших з існуючих міжна-родних валютно-фінансових організацій. Він був створений в 1930 р. в Базелі, в Швейцарії центральними банками Англії, Франції, Німеччини, Бельгії, Італії, США.
Американський план стягування німецьких репарацій і розрахунків європейських країн-боржників комерційним банкам США за військовими боргами, передбачав так звану їх ко-мерціалізацію. Згідно цьому плану, що одержав назву “Плану Юнга” (на ім’я його автора), Німеччина повинна була випустити зовнішню позику на ринках приватних капіталів США і низки країн Західної Європи. Доходи Німеччини від цієї позики надходили на сплату ре-парацій країнам-переможницям, які повинні були з цих сум погасити свій борг за військовими позиками, одержаними із США.
БМР призначалася роль механізму, сприяючого випуску і розповсюдженню облігацій німецької позики на ринках приватних капіталів. Він повинен був здійснювати розрахунки за цією позицією і конверсію доходів від позики в репараційні платежі.
Основний капітал банку встановлений у 500 млн золотих швейцарських франків, 75 % акцій БМР належить центральним банкам і 25 % – приватним банкам і особам, банки-заснов-ники мають більше 50 % акцій.
Статут БМР забороняє випускати банкноти, надавати позики урядам, відкривати на ім’я урядів поточні рахунки, тримати в своєму розпорядженні акції і володіти нерухомим майном або встановлювати контроль над яким-небудь підприємством. Операції з комерцій-ними банками він проводить тільки з відома ЦБ країни, на території якої ці банки функ-ціонують.
Міжнародна організація праці (МОП), членом якої Україна є з 1954 р. як окрема рес-публіка колишнього Радянського Союзу, покликана вирішувати всі проблеми робочої сили, які виникають у системі соціально-трудових відносин, використання персоналу, міграційних процесів тощо.
2. СТАНДАРТИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ
2.1. Політичні цілі та засоби економічної дипломатії
Економічна дипломатія – це офіційна діяльність спеціальних органів зовнішніх від-носин зі здійснення цілей і вирішення завдань зовнішньої політики держав, а також захисту прав та інтересів держав за кордоном. Під впливом економічних завдань проводились зміни у самій дипломатичній діяльності. Але політичні складові завжди домінували і продовжують домінувати, навіть якщо не обмежуються тільки політичними вимогами.
Всі види дипломатії пов’язані з економічною проблематикою. До основних із них слід віднести парламентарну, економічну, культурну дипломатії, інформаційну діяльність та дипло-матії технічної допомоги, військової сфери, обмеження озброєння, розвідувальну диплома-тичну діяльність окремих груп та індивідуумів.
Фактично під виглядом багатоукладності видів дипломатії мова йде про політичне за-безпечення зарубіжних інтересів різного типу. Великий капітал у своєму русі за кордон завжди відповідає напрямку загальної іноземної політики. Через те інвестор, перш ніж підписати угоду про нову закордонну операцію, завжди наводить довідки у міністерств про погляд уряду на розвиток ділових відносин з тією стороною, в якій він передбачає розмістити свій капітал.
Політичні стандарти економічної дипломатії в Статуті ООН слід вважати концент-рованим проявом співвідношення економіки і політики в системі сучасного світового співто-вариства. Політичні цілі економічної дипломатії наступні: позбавити прийдешні покоління від війни; знову затвердити віру в основні права людини, в достоїнство і цінність особистості, у рівноправність чоловіків та жінок, рівність великих і малих націй, створення умов, при яких можливо дотримуватися справедливості та поваги; сприяння прогресу і покращення умов життя.
Вирішення проблем і досягнення певних цілей виходять із доповіді Генерального секретаря ООН, яка включає наступні розділи:
– виміри розвитку – світ як фундамент;
– економіка як фундамент;
– навколишнє середовище як основа сталості, справедливості, як один з принципів суспільства;
– демократія як сучасне управління;
– ООН і розвиток – інформація, знання, консенсус;
– норми, стандарти і договори, оперативна діяльність;
– встановлення пріоритетів і координація;
– надії, які дають розвиток.
Економічна дипломатія України має наступні цілі:
– захист економічних інтересів країни та прав суб’єктів підприємницької діяльності в державі перебування;
– сприяння розвитку торговельно-економічних зв’язків, залученню іноземних інвес-тицій у пріоритетні сфери економіки і виконанню міжнародних договорів країни, укладених із державою перебування;
– інформування органів державної виконавчої влади про цінову, податкову, тарифну політику, яку проводить держава перебування стосовно товарів, що експортуються;
– підготовка висновків щодо доцільності імпорту товарів та послуг, залучення кре-дитів із держави перебування, виходячи із запропонованих державою перебування цін, та-рифів, кредитних ставок тощо.
Здійснюється економічна дипломатія в першу чергу через торговельно-дипломатичні місії, які мають наступні функції:
а) торговельно-політичну, яка:
– вивчає загальний стан економіки, тенденції розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, технічний рівень виробництва і рівень якості продукції провідних галузей держави перебу-вання, кон’юнктуру ринку товарів та послуг, надає інформацію з цих питань в центральні органи зовнішніх зносин, державної виконавчої влади, установи та організації;
– розробляє пропозиції щодо підвищення ефективності торговельно-економічних зв’яз-ків з державою перебування;
– здійснює заходи щодо захисту інтересів держави, прав та законних інтересів суб’єк-тів підприємницької діяльності в державі перебування, інформує про дотримання суб’єктами підприємницької діяльності держави перебування зобов’язань за міжнародними договорами, сприяє налагодженню та розвитку прогресивних форм співробітництва, а також встановлює контакти з державними установами, організаціями, суб’єктами підприємницької діяльності держави перебування;
б) оперативну, яка передбачає:
– здійснення заходів щодо забезпечення інтересів держави, дотримання правил між-народної торгівлі суб’єктами підприємницької діяльності при здійсненні ними зовнішньо-економічних операцій;
– участь у роботі міжнародних економічних організацій та їхніх органів із питань торговельно-економічного і науково-технічного співробітництва;
– надання допомоги суб’єктам підприємницької діяльності в організації, участі та про-веденні в державі перебування торговельно-промислових, науково-технічних виставок, яр-марків тощо;
– вжиття заходів для залучення суб’єктів підприємницької діяльності держави пере-бування до участі у виставках, ярмарках, тощо;
– сприяння запозиченню передового досвіду в галузі демонополізації економіки, при-ватизації, конверсії воєнно-промислового комплексу, розвитку структур ринкової економіки; ведення обліку суб’єктів підприємницької діяльності держави перебування, які застосовують обмежувальну ділову практику або несумлінно виконують взяті зобов’язання.
3) інформаційну, яка включає:
– інформування суб’єктів підприємницької діяльності держави перебування щодо пра-вових, економічних та інших умов їхньої діяльності в державі;
– сприяння в установленні контактів із заінтересованими партнерами;
– аналіз та узагальнення за дорученням державних органів зовнішніх зносин суб’єктів підприємницької діяльності держави перебування, які виходять на ринок держави.
Серед нових засобів економічної дипломатії слід виділити наступні:
1) поглиблення змісту поняття “міжнародний економічний порядок”, особливо в таких областях як свобода товарообміну і руху капіталів, усунення нетарифних бар’єрів, недопу-щення порушення правил конкуренції;
2) використання можливості регіонів, особливо таких нових регіональних утворень як НАФТА (Асоціація вільної торгівлі Південної Америки, включаючи США, Мексику і Канаду), МЕРКОСУР (південно-американське угрупування: Аргентина, Бразилія, Уругвай і Парагвай), АФТА (зона вільної торгівлі: 10 країн від Бірми до Індонезії), АТЕС (Азіатсько-Тихоокеан-ський Економічний Форум: 18 країн), а також проект Зони вільної торгівлі Америки (ЗВТА), який об’єднав 34 країни, СНД, ГУАМ, Європейський Союз тощо;
3) змусити працювати владу на будь-якому рівні відповідальності.
По-перше, економічна дипломатія має з певною визначеністю взяти уроки з втрати державами монополії на управління зовнішньоекономічною політикою і внести ясність у розподіл відповідальності між СОТ, МВФ, МБРР, НАФТА, ЄС.
По-друге, економічна дипломатія має стимулювати про стирання меж між зовнішньою і внутрішньою політикою.
Реальність на цьому етапі є такою: без ефективного представлення економічних ін-тересів України “назовні” всі зусилля щодо інтеграції до світового політичного простору будуть марними, тобто без змін і нових засобів економічної дипломатії політичні цілі не будуть досягнуті.
Інтеграція України в Європейський Союз буде недосяжною, якщо Україна не стане для Європи перспективним економічним партнером. Вже зараз необхідно задіяти весь екс-пертний потенціал для вироблення нових моделей співпраці з ЄС. Треба максимально ви-користати шанси, які відкриваються перед нами завдяки розширенню ЄС і навчитися про-тидіяти його негативним наслідкам. Де як не тут має проявити свою професійність вітчизняна економічна дипломатія.
Інтенсивність нашої економічної співпраці як з Європою, так і з іншими партнерами залежить від двох ключових факторів: динаміки нашого власного розвитку і ефективності на-шої економічної дипломатії. Без вироблення нової філософії діяльності у сфері зовнішніх зно-син, без глибокої структурної реформи всієї системи зовнішньоекономічних зв’язків та знач-них кадрових зрушень буде важко говорити про проведення ефективної економічної дипломатії.
Нова філософія зовнішньої політики полягає в тому, що всі політичні питання необ-хідно розглядати крізь призму національних економічних інтересів. Україна принесла дос-татньо жертв на вівтар світової безпеки, щоб мати повне право зосередитися на власних інтересах. До того ж, після шістнадцяти років незалежності ми добре знаємо ціну запевнень в політичній підтримці, не підкріплених економічно. Яскравий приклад у цьому плані – від-сутність адекватної компенсації з боку міжнародного співтовариства за виведення з експ-луатації Чорнобильської АЕС.
Ні в МЗС, ні в Мінекономіки, ані в закордонних дипломатичних представництвах не може бути достатньо вагомих причин, аби відмовити в допомозі вітчизняному виробнику чи іноземному інвестору. Всім має бути зрозуміло: те, що вигідно українському виробнику – ви-гідно і Україні. Структурна реформа передбачає створення відлагодженої системи забез-печення економічних інтересів України за кордоном, яка у нас, на жаль, поки що відсутня. На місці окремих структур, що працюють самі по собі, без належної координації та ритму, має з’явитися єдиний механізм. На вістрі його повинні перебувати мобільні, активні закордонні представництва, а посередині – чутливий координаційний та мозковий центр. Цей універ-сальний механізм має ефективно працювати як на залучення іноземних інвестицій, так і на представлення національних економічних інтересів за кордоном.
Для цього нам необхідно більш уважно знов подивитися на роль і місце торговельно-економічних місій. Чи повинні вони займатися лише питаннями суто зовнішньоекономіч-ними? Можливо варто розширити діапазон їхньої роботи. Адже економізація в її повному розумінні не обмежується лише на торговельно-економічному та інвестиційному співробіт-ництві. Є інші прибуткові форми роботи, зокрема, розвиток туризму, питання розумного справ-ляння податків, митна співпраця.
Крім забезпечення більш ефективної координації, економізація потребує нового кад-рового зміцнення. Українська дипломатія повинна комплектувати зовнішньоекономічний на-прям компетентними, молодими менеджерами із відмінним знанням іноземних мов. Кожен український посол, кожен дипломат – це представник не лише політичних, але й економічних, культурних, наукових, освітніх інтересів держави. У посольствах України вже достатньо політиків. Там не вистачає економістів нової генерації, менеджерів, добре інформованих і здатних швидко діяти. На цьому напрямі потрібні конкретні дії, спрямовані на перспективу.
Ще одним важливим чинником у контексті створення сучасної системи зовнішніх економічних зносин є розширення мережі представництв Української спілки промисловців та підприємців. Ми потребуємо нового погляду на можливості та перспективи УСПП. У багатьох країнах Заходу присутні зразки успішної діяльності на міжнародній арені подібних об’єднань, які є найбільш близькими до повсякденних потреб національного виробника.
Очевидно, що будь-які ділові та бізнесові контакти не матимуть майбутнього, якщо не буде забезпечено їхньої стабільності та регулярності. Ключова запорука цього – наявність максимально зручного та ефективного транспортного сполучення, передусім авіазв’язку. Тут нам також є над чим подумати. Ми мусимо мати прямий і регулярний авіазв’язок з нашими ключовими економічними партнерами. У цьому плані необхідно мати єдину спільну позицію.
Нарешті, говорячи про економізацію зовнішніх зносин, неможливо не повернутися до проблематики залучення іноземних інвестицій в Україну. Якби компетентна експертна думка в сполученні з глибоким аналізом наших можливостей стала реальністю, то іноземні інвестори почувались би в Україні не менш комфортно, ніж в тій же Польщі чи Угорщині. У нас, на жаль, все ще не сформований стабільний механізм залучення іноземних інвестицій та їх захисту всередині країни. У цьому плані можливо варто подумати над створенням в Україні системи захисту іноземних інвесторів та вирішення суперечок, які часто торкаються ком-петенції різних державних установ. З урахуванням нової ситуації в національній економіці нам слід подумати над розробкою спеціальної програми залучення іноземних інвестицій, насамперед, у ті економічні галузі, від яких залежать першочергові завдання структурної перебудови промисловості, розвитку сільського господарства та інфраструктури країни. Наша діяльність на всіх цих напрямках буде більш узгодженою, якщо для неї буде створена солідна концептуальна основа.
Економічний розвиток може створити в Україні нову ситуацію, в тому числі у зовнішньо-економічній сфері. Ми лише починаємо осмислювати і звикати до цієї нової ситуації, на-слідком якої стане нове самоусвідомлення народу. Україна повинна позбутися синдрому європейського аутсайдера і звикати до ролі самодостатньої країни, яка може впливати на європейські справи. Слід почати вірити у власні сили і власний потенціал, переконати світ у перевагах співпраці з Україною, донести до нього ті перспективи, які відкриваються в нашій державі. На економічну дипломатію в цьому плані покладається ключове державне завдання. Тут все залежить від нашої професійності та енергійності.
Отже, економічна дипломатія має функціонувати за допомогою нових засобів її розвитку, виходячи із визначених політичних цілей України.
2.2. Економічні засади та функції економічної дипломатії
Інфраструктура забезпечення економічних цілей має два компоненти:
а) міжнародні організації, які своєю діяльністю прямо або опосередковано мають дію на торгово-економічні відносини та інші постійно діючі політичні або економічні інститути (організаційна структура);
б) оформлені в договірно-правові документи норми і стандарти міжнародних від-носин (програмна інфраструктура).
Практика економічної дипломатії, окрім вищезазначених компонентів, докладає до-повнення і коментарі, які відображають суперечливі стосунки в реальній діяльності, від-сутність формального рівноправ’я учасників [215].
До інфраструктури відносяться також реальні економічні позиції, які пов’язують еко-номіку країни зі світовим господарством (обсяги ввезених і вивезених інвестицій, особливо прямих, розміри експорту та імпорту, масштаби валютних резервів та операцій, чисельність і якісні характеристики міграції), сучасні види національних факторів виробництва, світові тор-гово-економічні зв’язки через посередництво транснаціональних корпорацій). Отже, це та мате-ріальна база, яка визначає можливості країн і у міжнародних організаціях, і у ступені ефек-тивності використання інших міжнародних каналів співробітництва (транспорт, зв’язок тощо).
Якщо уточнити, що означає договірно-правове забезпечення економічної дипломатії, то слід зауважити, що мова йде про міжнародні зобов’язання або міжнародне право (перелік норм, які є загальноприйнятими). На міжнародне право можуть посилатися лише найбільш розвинуті держави, які займають домінуючі позиції у світовій економіці і впевнені в тому, що ринок сам забезпечить їх інтереси без суттєвого державного захисту.
До правових інструментів, які утворюють їх програмну інфраструктуру економічної дипломатії, відносяться:
а) двосторонні угоди;
б) міжнародні багатосторонні угоди з різним характером участі;
в) регіональні міжнародні угоди, в яких країни належать до яких-небудь груп (гео-графічно тощо);
г) інші міждержавні документи, які не передбачають обов’язкового характеру (дек-ларації, принципи);
д) резолюції органів міжнародних організацій, які мають як юридично-обов’язковий характер, так і консультативний [215].
На сьогодні спостерігається яскраво виражена активність США у питаннях еконо-мічної дипломатії. Існує достатньо оформлена і завершена концепція, положення якої відоб-ражають міжнародні, геополітичні оцінки сучасного стану світової господарської системи, а також оформлені мотиви цієї країни та керівні позиції у світі на ХХІ ст. Слід передбачити, що економічна складова у цій системі буде збільшуватися; міжнародною основою стануть глоба-лізація і керована лібералізація; загальний характер змін, методи їх здійснення мають ви-рішальні цілі.
У методах дипломатичного супроводу за кордоном конкретної фірми бізнесменам слід мати відчуття міри і такту (класичний підхід).
Економічні та політичні цілі і засоби економічної дипломатії невід’ємні. Є достатня кількість свідчень того, що цей аспект присутній у багатьох наукових дослідженнях і ме-муарах. Велику користь, на думку професора Попова В.І., автора книги “Современная дип-ломатия: теория и практика”, дипломатам приносять зв’язки з діловими колами, оскільки тільки їм належить визначальна роль у житті країни.
Контакти з діловими людьми дають можливість встановити зв’язки з членами уряду. Бесіди з бізнесменами, у тому числі з питань політики, цікаві і корисні дипломатам через те, що вони більш незалежні в оцінці політики держав. Навіть коли останні йдуть на погіршення відносин, ділові круги не поспішають слідувати цьому курсу, обережно зважуючи всі плюси і мінуси нового напрямку уряду для економіки країни і для власних компаній.
Отже, тісне сплетіння економічних і політичних факторів є характерною рисою еко-номічної дипломатії. Наявність певного політичного підґрунтя можна вважати обов’язковою умовою для того, щоб міжнародні господарські можливості на макро- та мікрорівнях отри-мали певний розвиток.
Деякі фірми не проти перекласти проблеми індивідуальної конкурентоспроможності продукції і хотіли б, щоб дипломатичні кола країни займалися даними проблемами. Але дип-ломати не взмозі зробити національний ринок більш конкурентним, ніж він є. Не підмінюючи ролі і відповідальності ділових людей, дипломатична служба має допомагати досягненню на-ціональних інтересів на світовому ринку у відповідності до взятих обов’язків за принципами і нормами міжнародного права. Економічна дипломатія не означає надання ще однієї функції державній дипломатичній службі.
Тривалий час питання про економічну дипломатію висвітлювалось за відношенням до капіталістичного світового господарства. На сьогодні нашу зовнішню політику слід еконо-мізувати. У цьому великий резерв підвищення ефективності української дипломатії, якщо мова йде про високотехнологічні види продукції (ракетоносії, космічні дослідження тощо).
Зовнішньоекономічний курс України є незмінним – вступ до Європейської спільноти та Світової організації торгівлі, виконання загальноприйнятих правил торгівлі, застосування антидемпінгових процедур на внутрішньому ринку, недопущення витіснення українських товарів імпортними.
На нинішньому етапі завдання економічної дипломатії підтверджені та конкретизовані у “Концептуальних засадах стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002–2011 роки”. З одного боку, в них виділені зовнішньоекономічні засади, характерні для міжнародних відносин і зовнішньої політики України, її конструктивна спрямованість на вирішення ключових питань розвитку країни. З іншого боку, виділені ті специфічні питання, які визначаються особливостями сучасного етапу світового розвитку. Важлива роль відво-диться економізації міжнародних зв’язків і зовнішній політиці України. Значення економічних завдань зростає, оскільки від правильного їх виконання у великій мірі залежить, яким буде спосіб і місце України у майбутньому світовому господарстві.
Перехід до економічної дипломатії є складним процесом, у тому числі з точки зору створення в країні “нової економіки” (ніяка найавторитетніша дипломатія не в змозі замінити собою можливості ринку), адекватної соціально-економічної структури. Орієнтиром України має бути соціально-орієнтована глобалізація. На сьогодні не можуть існувати окремо полі-тичні, економічні та соціальні інтереси однієї держави.
Основними економічними засадами економічної дипломатії на сучасному етапі роз-витку міжнародних відносин є:
– розробка загальної стратегії зовнішньої політики України і реалізація зовнішньо-політичного курсу;
– забезпечення дипломатичними засобами захисту суверенітету, безпеки, територіаль-ної цілісності, інших інтересів України на міжнародній арені.
До основних економічних функцій економічної дипломатії належать:
– розробка на основі аналізу інформації комплексу дво- та багатосторонніх відносин України у світовому співтоваристві;
– розробка проектів, висновків, пропозицій щодо виконання міжнародних договорів; підготовка пропозицій щодо приведення законодавства України до світових міжнародних зобов’язань;
– розробка політики і конкретних заходів щодо забезпечення прав і свобод громадян України, її оборони і безпеки, здійснення конверсії її оборонної промисловості, розширення її торгово-економічних, фінансових зв’язків, науково-технічних, культурних та інших обмінів з міжнародними організаціями;
– забезпечення функціонування єдиної державної системи реєстрації та обліку договорів;
– забезпечення взаємодії та розвитку зв’язків і контактів із співвітчизниками, які про-живають за кордоном;
– залучення іноземних інвестицій в економіку України [213].
Розширення функцій дипломатії в міжнародній економічній області, включення в поле зору інших питань (крім торгівлі) – закономірний результат розвитку і модернізації структури світової економіки на всіх рівнях: національному, регіональному, глобальному. Можна го-ворити про шість груп проблем.
1. Піднято загальний рівень завдань, що вирішуються: розширилося число країн-учас-ниць; у наявності постійний загальносвітовий процес модернізації та розвитку світового рин-ку. У ньому беруть участь усі країни: розвинуті, що розвиваються, з перехідною економікою. Зрозуміло, вирішуються різні завдання і за масштабами, і за суттю; рівні у світовому госпо-дарстві, на який кожна країна претендує, теж, звичайно, відрізняються; засоби, що при цьому використовуються, аналогічним чином істотно відрізняються один від одного.
2. З розширенням глобалізації дипломатичний супровід експорту піднявся до рівня торгово-економічного чи – у більш ємній формулі – економічного керування національними інтересами за кордоном на всіх стадіях; порядок входження (чи допуску) національних факторів у закордонну економіку, забезпечення гарантій, організація підтримки національних фірм і окремих осіб у діяльності з розвитку і зміцнення закордонних позицій національної економіки, формування механізмів вирішення спорів. Оформляється “діалоговий початок” у механізмі керування, що сполучить наступальні й оборонні функції: а) за іноземними фак-торами стали визнавати право на “життєздатність”; б) уряди приймаючих країн визнають свою відповідальність за “передбачуваність” прийнятих ними рішень (тобто зобов’язуються “грати за правилами”); в) схильність до базисних принципів суверенітету, невтручання, юрисдикції, поваги міжнародного права, міжнародних зобов’язань тощо, все більше сполучається з різного роду їх “модернізаціями”. Процес формування світового господарства став поєднувати універ-сальність ринку як форми організації господарства і керованість механізму застосування ринкових форм до конкретних національних, регіональних та інших особливостей.
3. Ринок намагається підкорити собі всі різноманітні сфери суспільної діяльності. Тим більш великого значення набуло завдання вироблення й узгодження “правил гри” на сві-товому ринку, що, як відзначалося, істотно видозмінило раніше очевидну однозначність по-нять “вітчизняний виробник”, “національні традиції”, “непорушні пріоритети” і “вікові цінності”.
4. Приєднання до загального міжнародного правового простору не означає відмову від національних інтересів, досвіду і традицій. Забезпечення цієї задачі усередині країни і в зов-нішній економіці – нова область економічної дипломатії: від дотримання правил конкуренції до забезпечення конкретних інтересів окремих виробників на внутрішньому ринку, при тому, що такі “внутрішні виробники” найчастіше вкладають інвестиції, технології тощо у зарубіжні господарства, тобто національний інтерес набуває дуалістичного характеру.
5. У міжнародних відносинах посилюється не тільки економічна, але і соціальна скла-дова. Є принаймні дві причини цього: а) істотно розвинулася загальнолюдська культура, люди стали усе більше усвідомлювати свою роль і відповідальність за долю світу, усе більше да-ється взнаки неготовність і небажання віддавати право вирішального голосу бізнесовим ко-лам; б) під впливом об’єктивних причин, у тому числі і не без впливу економічної дипломатії, дає про себе знати відставання розвитку (відносне чи навіть абсолютне) людського потен-ціалу. Така ситуація тим більше неприпустима в умовах, коли збулися прогнози і пророцтва тих фахівців, що вказували на особливу продуктивність інвестицій у “людський розвиток”. Ця закономірність уже знайшла своє підтвердження в деяких країнах, які намагались вирватися з вікової відсталості в історично найкоротший термін. В останні роки досвід деяких країн знову підтвердив цю закономірність стосовно промислово розвинутих держав.
6. Розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції ще більш підвищив роль координаційної роботи між міністерствами закордонних справ і дипломатичними представ-ництвами різних країн.
Отже, від вирішення конкретних і приватних проблем окремих країн і експортерів намітився перехід на загальносвітовий рівень управління ринком. Хоча завдання, що ви-рішують при цьому, окремі країни і суб’єкти відрізняються між собою.
Автоматично і тільки спираючись на ліберальні ринкові механізми, забезпечити свої інтереси на світовому ринку стало просто неможливо. Ринкове “самоналаштування” – це з області ринкового романтизму. Забезпечення національного інтересу і захист національної безпеки залишаються пріоритетним завданням, вони органічно містять у собі позиції своїх національних факторів, що розширюються на світовому ринку. Важливого значення набуває здатність економічної дипломатії працювати у випереджаючому режимі, забезпечувати політичний заділ для просування економічних інтересів.
Першочергового значення набувають загальні стандарти політико-правового режиму, єдиного правового простору, однак, при тому розумінні, що ринкова економіка не є синонімом ринкового суспільства. Економічна дипломатія не може служити засобом підміни загально-демократичних норм і стандартів орієнтованими на ринок “замінниками”.
Процес міжнародного співробітництва під впливом активної і повсякденної участі державної (дипломатичної) служби стане платформою для спільної роботи різних країн над розвитком світового ринку при дотриманні сформованих законних інтересів і позицій у сві-товому співтоваристві на базі загальновизнаних норм міжнародного права; засобом для про-сування під натиском світового ринку в напрямку однополярності світу при забезпеченні ви-рішального інтересу однієї супердержави.
Завдання розвитку людського потенціалу піднялося на рівень найбільш пріоритетних завдань міжнародної політики. Замість неоліберальної, капіталоорієнтованої глобалізації ви-сувається гасло забезпечити вихід на рівень “глобалізації з людським обличчям”. Виникла потреба внесення відповідних коректив у політичний“порядок денний” не тільки в окремих партіях, суспільно-політичних рухах країни, але і світового співтовариства в цілому.
Зазначений напрямок у дипломатичній діяльності істотно зростає з урахуванням питань, відзначених вище. Відповідно підвищується роль нарад і консультацій такого роду, починаючи з найвищого рівня і закінчуючи рівнем економічних відділів посольств.
Теорія і досвід показують, що лібералізація світової економіки можлива лише за наявності твердого державного управління. В умовах глобалізації ще більше зростає потреба в підтримці національних виробників і забезпеченні їм можливостей для успішної діяльності на світовому ринку. Важлива роль у цьому процесі належить міністерствам закордонних справ і їхнім апаратам.
Разом з тим діє дуже розвинута і диференційована інфраструктура, що включає крім оперативних ланок міністерств закордонних справ також інші державні установи, різного роду спільні з МЗС міждепартаментські утворення, приватні об’єднання і спільні приватно-дер-жавні консультативні органи. Керуючі функції залишаються, зрозуміло, за урядовим апаратом, але ці функції виконуються в контакті з іншими учасниками міжнародної економічної діяльності.
Зміна дипломатичних функцій у результаті “економізації” може просліджуватися в центрі (через зміну функцій МЗС, реорганізацію інших державних органів), на “місцях”, тобто в закордонних представництвах (через розширення їхніх функцій, зміну кадрового складу тощо), і через додаткові цільові канали (спеціальні державні і напівдержавні утворення, систе-матично організовані торгово-економічні місії і т. д.). Відповідні зрушення відбуваються вже протягом досить тривалого часу і відзначаються в країнах як високорозвиненого ринкового господарювання, так і в країнах, що розвиваються, і з перехідною економікою [215].
Можна сказати, що “дипломатичний супровід” зовнішньоекономічних інтересів по-чинається зі столиць і реалізується за допомогою ряду коректувань у системі урядових ор-ганів. Діяльність міністерств закордонних справ у таких державах здобуває в результаті реор-ганізації, що відбувається, усе більш чітко виражену зовнішньоекономічну орієнтацію і на нинішній момент можна говорити, що вона адекватна практичним потребам “внутрішньої” (національної) економіки і “зовнішньої” (тобто створеної за допомогою іноземних інвестицій і особливо ТНК) економіки в умовах лібералізації. Міжнародні експерти відзначають, що відносно стійкий ріст експорту ряду таких країн може бути прямо пов’язаний з активізацією зовнішньоекономічної діяльності їхніх міністерств закордонних справ.
Зміни функцій відомств зовнішніх зносин різні. По-перше міністерства закордонних справ залишаються у своєму звичайному вигляді і під колишнім найменуванням, але їм надаються додаткові функції, у тому числі за допомогою заснування нової інституціональної структури державного регулювання, а також з утворенням інтегрованої системи відносин держави з приватним бізнесом.
По-друге, міністерства закордонних справ перетворяться в нові установи, у яких поява нових економічних функцій і задач часом відбивається навіть у самому найменуванні модернізованих у такий спосіб відомств зовнішніх зносин.
Видорозділ між цими двома видами організацій визначається тим, який напрямок (політичний чи економічний) висувається на перший план у кожній конкретній країні. Там, де національні інтереси не підкоряються цілком економічним пріоритетам і забезпечуються не тільки торгово-інвестиційними засобами, найменування відомств зовнішніх зносин, як пра-вило, не зазнає змін. Зрозуміло, до таких країн відносяться великі промислово розвинуті краї-ни (не говорячи вже про провідні світові держави). У тих же країнах, де превалюють торгово-економічні фактори, відбувається коректування найменування урядових закладів. Причому “економізація” може тільки починатися зі зміни назви відомства. Механічне запозичення досвіду неможливе і безперспективне в будь-якому вигляді: найменуванні, функціях і т.д. Цей висновок підтверджується практикою більшості країн світу [215].
Зрозуміло, найменування – тільки зовнішній прояв реальних функцій, поділу обов’яз-ків, характеру зв’язку з національною економікою на макрорівні і на господарському рівні.
У промислово розвинених країнах, звичайно, економічні функції йдуть як би в до-повнення до раніше встановлених політичних задач. Вони скоріше підкріплюють такі задачі, відкривають нові можливості для їхнього здійснення. В іншому випадку фактично відбу-вається коректування задач – слідом за визначеними змінами національних інтересів, під-вищенням у них питомої ваги економічних задач і ринкових пріоритетів, а також механізмів, за допомогою яких такі пріоритети можуть бути досягнуті.
Практична реалізація названих вище функцій залежить від чіткості розподілу обо-в’язків всередині дипломатичного апарату.
Хоча розмір дипломатичних представництв безпосередньо не пов’язаний з об’єктами двосторонньої торгівлі, інтенсивність зв’язків і торгово-економічні пріоритети впливають на структуру таких представництв в країні перебування і кількість зайнятих там спеціалістів. Окрім того, в складі посольств деяких країн працюють представники галузевих міністерств, спеціалісти в області фінансів, сільського господарства, торгівлі, будівництва, телекомуні-кацій, транспорту, праці, економічного планування тощо.
Посольства включають в себе як економічні, так і торгові (комерційні) відділи, де працюють переважно кар’єрні дипломати з базовою економічною освітою. В їх функції вхо-дить збір та аналіз інформації щодо економічної ситуації в країні перебування, зовнішньо-економічних зв’язках, стану фінансово-банківської системи, розвитку нормативної бази. У ко-мерційних відділах зосереджуються спеціалісти з торгового відомства; вони відслідковують кон’юнктуру товарних ринків, готують пропозиції щодо розвитку взаємної торгівлі, інвес-тиційного співробітництва. Крім того, відділи займаються специфічними питаннями.
Система управління відділами економічного профілю може бути різноманітною. У своїй повсякденній діяльності такі відділи в посольствах ряду країн підпорядковуються послу і пораднику-посланцю, що очолює економічний напрям. У деяких посольствах комерційні (торгові) відділи працюють і ведуть листування з торговим міністерством, яке ними керує.
Функції економічної дипломатії не є постійною, сталою категорією. Вони постійно змінюються, доповнюються, розширюються, що зумовлено новими тенденціями розвитку світогосподарських відносин. Основними тенденціями на сьогодні є:
– інтернаціоналізація і глобалізація;
– транснаціоналізація;
– підвищення ролі капіталу і міжнародного інвестування;
– формування глобальної господарської інфраструктури;
– зростання взаємозалежності країн світового господарства;
– зростання ролі наднаціонально функціонуючих систем регулювання світогосподар-ської діяльності;
– розширення кола учасників міжнародних економічних відносин [215].
Взагалі, всі функції економічної дипломатії можна умовно поділити на дві групи: загальні і специфічні.
До загальних функцій можна віднести:
1) забезпечення найкращих, найвигідніших умов для участі національної економіки у світовому господарстві, у тому числі з метою підвищення питомої ваги своєї країни у світовій економіці, особливо шляхом просування господарських секторів на базі новітніх технологій, і, відповідно, посилення можливостей забезпечувати ефективний вплив своєї країни на між-народні відносини;
2) створення найвигідніших умов для розвитку людського потенціалу країни, підйому інтелектуального потенціалу; підвищення якості і рівня життя, забезпечення найбільш передо-вих соціальних стандартів, які не можуть бути досягнуті лише на основі дії ринкових механізмів;
3) дотримання національних інтересів і забезпечення національної безпеки, яке б гарантувало вирішення загальнонаціональних задач, не дозволяло б суто ринковим інтересам і пріоритетам диктувати свою волю в суспільстві. Національна безпека являє собою державну політику, спрямовану на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збе-реження чи зміцнення життєво важливих національних інтересів народу і держави, сус-пільства та кожного його громадянина. Саме тому політика держави покликана відвести загрози правам і свободам людини, базовим інтересам і цінностям суверенної національної держави в навколишньому світі [215].
Що стосується економічної безпеки, то вона може бути досягнута тільки за умови економічної рівноваги як у самій державі, так і в її економічному становищі щодо зовнішніх обставин. Під рівновагою розуміється таке становище населення в країні, при якому забез-печуються нормальні умови буття і праці для громадян, установ, підприємств та організацій.
Така рівновага забезпечується наявністю необхідної кількості ресурсів, сталих фі-нансово-кредитної та грошової системи; дійових правоохоронних органів і систем, військової могутності, здатності до захисту від нападу, а також забезпечення допомоги населенню в разі виникнення тяжких катаклізмів (землетрусів, повеней тощо), сталої та надійної системи самоврядування і державного управління.
До факторів, які повинні забезпечити економічну безпеку держави і стабільність си-туації в ній при зміні зовнішніх обставин, належать стала та ефективна економічна дипло-матія, надійні економічні взаємовідносини з іншими країнами світу, захист національної валюти і фінансово-кредитних відносин з іншими країнами.
Стійка і ефективна економічна дипломатія здатна дати країні економічну сталість, якщо для її дій є досить сильні аргументи. Такими аргументами можуть стати багатосторонні та надійні взаємовідносини з багатьма країнами, що в разі порушення угод або правил з боку будь-якого партнера дозволяє знайти відповідну заміну, швидко підписавши необхідну угоду з іншим партнером;
4) політичне сприяння вітчизняному бізнесу в його діяльності за кордоном, в тому числі в справі перерозподілу за допомогою підвищення його конкурентних можливостей, прав доступу до існуючих і потенційних ресурсів і ринків. При цьому необхідно враховувати такий фактор як міжнародна конкуренція та її тенденції. На світовому ринку переважає олігопо-лістична конкуренція, тобто конкуренція декількох великих фірм, що контролюють значну частину виробництва і збуту того чи іншого товару. Характерною рисою такої конкуренції є взаємозв’язок фірм, що входять в олігополію, при прийнятті рішень щодо цін та обсягів виробництва. Олігополістична конкуренція передбачає наявність стимулів до погоджених дій або таємної змови (тобто встановлення монополії) при визначенні обсягів виробництва та цін або їх зміні. За олігополії фірми прагнуть уникнути війни цін і надають перевагу недійовій конкуренції, вважаючи, що недійова конкуренція дає більш тривалі переваги перед кон-курентами. Олігополісти, як правило, мають значні фінансові ресурси, щоб використати но-визну, прогресивність, надійність конструкції, оперативність технічного обслуговування тощо, як ключові чинники конкурентоспроможності. Ці параметри купівельної переваги утворюють нові епіцентри конкурентної боротьби і ґрунтуються на таких передумовах конкуренто-спроможності товарів як конкурентоспроможність фірми і країни.
Щодо специфічних функцій економічної дипломатії, то вони стосуються забезпечення найкращих умов для країни в конкретній сфері міжнародних економічних відносин. Таких функцій можна назвати досить багато.
Однією з функцій економічної дипломатії, яка бере свій початок з часів так званої торгової дипломатії і не втрачає своєї актуальності сьогодні, є функція сприяння взаємо-вигідній торгівлі між країнами, розвитку міжнародного співробітництва в цій сфері, а також врегулювання усіх можливих конфліктів, пов’язаних з участю тих чи інших країн в міжна-родних торговельних відносинах.
Міжнародна торгівля товарами була, історично першою і до певного часу головною сферою міжнародних економічних відносин. Лише наприкінці XX ст. провідну роль в системі міжнародної економіки почали відігравати різноманітні форми фінансових операцій. Але значення міжнародної торгівлі і тепер дуже суттєве. Про це свідчить зростання обсягів між-народної торгівлі. Економісти навіть стверджують про вибуховий характер цього зростання. Зокрема, в 90-х роках XX ст. обсяги міжнародної торгівлі зростали на 6 % щорічно. За останні 30 років міжнародна торгівля досягла найбільш високих темпів зростання у 2000 р. – 12,5 %, що становить приблизно 8 трлн дол. США. Такий прискорений розвиток міжнародної торгівлі пов’язаний насамперед з посиленням процесу лібералізації міжнародних відносин, підви-щенням попиту на промислові товари, частка яких у сукупному обсязі світового експорту становить 70 %.
Високі темпи розвитку міжнародної торгівлі свідчать також про поглиблення поділу праці, спеціалізації і кооперування виробництва.
Світовий експорт комерційних послуг зріс у 2000 р. на 6 %, що наближається до середнього показника за десятиліття, досягнувши 1,4 трлн дол. США. Швидке зростання торгівлі комерційними послугами продовжує тенденцію, яка спостерігалась з середини 90-х років, і була викликана частково 60-відсотковим зростанням цін на нафту з 1995 р.
Швидкі темпи зростання міжнародної торгівлі сприятливо впливають на економіку країн, що розвиваються, стимулюючи їх експорт. Середньорічне зростання експорту цих країн у 90-х роках, за даними Світового банку, становило 10 %, що більш ніж у три рази перевищує аналогічний показник 80-х років.
Важливо відзначити, що зростання обсягів міжнародної торгівлі помітно випереджає зростання обсягів виробництва. У 2000 р. зростання обсягів виробництва становило всього 5 %. Це відбувається за рахунок поглиблення міжнародного поділу праці, становлення та розвитку нових видів поділу праці, котрі лежать в основі міжнародної економічної інтеграції та внутрішньо фірмового обміну.
Значення міжнародної торгівлі в системі міжнародної економіки зумовлено тим, що її підґрунтям є важливі чинники та доцільність міжнародного обміну товарами та послугами.
До чинників, що зумовлюють необхідність міжнародної торгівлі, належать:
– виникнення світового ринку;
– нерівномірність розвитку окремих галузей в різних країнах: продукція найбільш розвинутих галузей, котру неможливо цілком реалізувати на внутрішньому ринку, вивозиться за кордон. Іншими словами, виникає потреба збуту продукції на зовнішніх ринках і необ-хідність отримання певних товарів ззовні;
– тенденція до безмежного розширення розмірів виробництва. Оскільки місткість внут-рішнього ринку обмежена платоспроможним попитом населення, виробництво переростає межі внутрішнього ринку і підприємці кожної країни ведуть боротьбу за зовнішні ринки;
– прагнення отримати більш високі прибутки у зв’язку з використанням дешевої робочої сили та сировини з країн, що розвиваються.
Міжнародна торгівля доцільна тоді, коли вона приносить який-небудь виграш. Він може бути отриманий на рівні країни, споживачів, міжнародної фірми, вітчизняної імпорто-конкуруючої фірми.
Беручи участь в міжнародній торгівлі, країни отримують:
– можливість експортувати ті товари, у виробництві яких ширше споживаються ре-сурси, котрі є у них у порівняно великій кількості;
– можливість імпортувати такі товари, для виробництва яких потрібно було б витра-тити набагато більше ресурсів;
– ефект економії на більших масштабах виробництва, спеціалізуючись при цьому на більш вузькому наборі товарів.
Споживачі зацікавлені в міжнародній торгівлі, щоб:
– імпортувати споживчі товари за дешевшою ціною у порівнянні з вітчизняними або ті, які за певними параметрами відрізняються від них у кращу сторону;
– імпортувати сировину і експортувати промислові товари, що знижує внутрішні ви-трати виробництва, дає можливість відмовитись від випуску виробів, виготовлення яких ви-ключно залежить від іноземних постачальників;
– експортувати вітчизняні товари, а отримані кошти використовувати для імпорту.
Отже, споживачі виграють від збільшення кількості і різноманітності товарів, більш низьких цін, а завдяки цьому зростає рівень їх добробуту.
Виграш від міжнародної торгівлі для вітчизняних міжнародних фірм виявляється в наступному:
– експорт товарів і послуг забезпечує отримання прибутку і, як правило, збільшення масштабів виробництва з меншими витратами. Крім того, експорт і імпорт можуть зменшити коливання попиту, пропозиції та цін окремих товарів;
– несподівані зміни в доступі до вітчизняних джерел сировини можуть компенсуватись протилежними змінами в імпорті сировини;
– виробники із значними обсягами зарубіжного продажу менше залежать від внут-рішніх економічних умов;
– ставши учасником світового ринку, фірма може відшукувати більше способів під-вищення своєї конкурентоспроможності;
– знання і досвід, отримані фірмами в процесі міжнародної торгівлі, сприяють підвищен-ню ефективності їх діяльності при проведенні маркетингових операцій на внутрішньому ринку.
Однак для ефективного здійснення функцій економічної дипломатії необхідним є врахування специфічних рис міжнародної торгівлі, що відрізняють її від внутрішньої. Ці риси є наступними:
1. Соціально-культурні відмінності країн. Країни, які беруть участь в міжнародній торгівлі, відрізняються одна від одної звичаями, мовою, пріоритетами, культурою. І хоча такі відмінності не впливають істотно на міжнародну торгівлю, вони ускладнюють відносини між урядами і вводять багато нових елементів у діяльність міжнародних підприємств. Недостатнє знання звичаїв, законів країни експортера чи імпортера призводить до невизначеності і недовіри між продавцем і покупцем.
2. Самостійна національна економічна політика. Національна економічна політика може, дозволити вільний потік товарів і послуг між країнами, регулювати чи заборонити його і тим самим істотно впливати на міжнародну торгівлю.
Для підтримання збалансованості міжнародних платежів країна повинна пов’язувати свою економіку із світовою економікою, тобто проводити політику, яка б забезпечувала конкурентоспроможність цін і витрат у порівнянні з іншими країнами і не допускала б розбіжностей між внутрішнім законодавством і міжнародним регулюванням, котрі могли б призвести до конфліктної ситуації у сфері зовнішньої торгівлі.
Якщо внутрішня економічна політика держави шкодить її зовнішній стабільності, то негативні наслідки цього відчувають всі торгуючі країни. Для функціонування міжнародної торгівлі в атмосфері свободи уряди країн повинні проводити узгоджену з торговельними партнерами внутрішню і міжнародну політику, яка не ущемляє інтересів кожної зі сторін. Якщо національна економічна політика у сфері міжнародної торгівлі ґрунтується лише на внутрішніх інтересах держави без погодження або без консультацій з її торговельними парт-нерами, то це призводить до виникнення політичної напруженості між партнерами (обкла-дання окремих товарів митами, введення квот на імпорт тощо). Отже, міжнародна торгівля часто виступає об’єктом впливу самостійної національної економічної політики окремих держав.
При здійсненні міжнародної торгівлі необхідно мати час для перевезення товару, тому експортер піддається ризику і потерпає від незручностей, пов’язаних з часом, котрий потрібен для перевезення товару за кордон і отримання платежу. Розрив у часі між заявкою іноземному постачальникові і отриманням товару пов’язаний, як правило, з тривалістю періоду переве-зення і необхідністю підготовки відповідної документації для перевезення.
Час і відстань створюють кредитний ризик для експортера. Експортеру для фінан-сування підготовки і доставки товару за кордон можуть знадобитись додаткові кошти, за якими він звертається в банк. При цьому кредит потрібен на більш тривалий час, ніж йому необхідно було б, якби він продавав товари на внутрішньому ринку своєї країни. Експортер повинен виконати свої зобов’язання у відповідності зі строками і умовами кредитної угоди. Однак може виникнути ризик неповернення боргу. Це може бути викликано за таких умов:
– якщо товар знаходиться в іншій країні, покупець став власником товару, а потім відмовився заплатити за нього;
– якщо покупець відмовився прийняти товар після того, як він був доставлений в його країну.
3. Валютний ризик. Міжнародна торгівля відбувається між країнами, що мають різні валютні системи, які зумовлюють обмін однієї валюти на іншу. Через неусталеність валютних курсів виникає валютний ризик. Валютний ризик – це небезпека валютних втрат внаслідок зміни курсу валюти ціни по відношенню до валюти платежу в період між підписанням зовнішньоторговельної угоди і здійсненням платежу за цією угодою.
Однією з проблем імпортера є необхідність отримання іноземної валюти для вико-нання платежу. Валютний ризик для нього виникає, якщо підвищується курс валюти ціни по відношенню до валюти платежу.
У експортера може виникнути проблема обміну отриманої іноземної валюти своєї країни, він зазнає збитків при зниженні курсу валюти ціни по відношенню до валюти платежу, оскільки отримає меншу реальну вартість у порівнянні з контрактною.
4. Урядове регулювання міжнародної торгівлі. Серйозною перешкодою в міжнарод-ній торгівлі можуть виявитись урядові постанови щодо експорту та імпорту товарів і послуг. До них, зокрема, можуть відноситись:
– постанови щодо валютного регулювання. Система валютного контролю за припли-вом і відпливом іноземної валюти в країну і з країни регулює міжнародний рух товарів, послуг і капіталу;
– ліцензування експорту і імпорту, імпортні та експортні квоти, експортні та імпортні мита, ембарго та інші інструменти торговельної політики; постанови, що стосуються стан-дартів якості, безпеки, патентів, торговельних марок, упаковки товарів та обсягу інформації, яка наводиться на упаковках.
Трансферний ризик – це ризик неможливості переказу коштів в країну експортера у зв’язку з валютними обмеженнями в країні покупця (імпортера) або з відсутністю валюти, або з відмовою уряду країни-імпортера в наданні цієї валюти з будь-яких інших причин.
Порівняно новою є функція економічної дипломатії, яка пов’язана із забезпеченням надходження іноземних інвестицій в економіку тієї чи іншої країни. За часів торговельної дипломатії такого поняття як іноземні інвестиції взагалі не існувало.
У сучасному світі практично всі країни залучені до процесів міжнародною співро-бітництва. Усталений економічний розвиток неможливий без ефективного використання пере-ваг від залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ) з-за кордону.
Важливою тенденцією, що визначає розвиток міжнародного ринку інвестицій і полег-шує міжнародну міграцію капіталу, є проведення національними урядами і міжнародними організаціями політики лібералізації міжнародного інвестиційного простору і вироблення уні-фікованих норм державного регулювання інвестиційних процесів. Вони містяться як у дво- сторонніх, так і в багатосторонніх міждержавних, регіональних угодах про захист і заохочення капіталовкладень, які діють в рамках міжнародних економічних організацій, зокрема, СОТ. До норм державного регулювання ПІІ можна віднести:
– надання державних гарантій як країною базування, так і приймаючою країною. Гарантією інвестицій на багатосторонньому рівні займається Агенція з гарантування інвес-тицій, створена під егідою Світового банку;
– врегулювання інвестиційних спорів;
– усунення подвійного оподаткування;
– страхування зарубіжних інвестицій;
– дипломатична і адміністративна підтримка. Наприклад, практикуються урядові пере-говори із зарубіжними партнерами про створення найбільш сприятливих умов за рубежем для національних інвесторів або запрошення представників міжнародного бізнесу до складу між-народних делегацій для обговорення економічних питань.
В умовах фінансової глобалізації інвестиційні ресурси переміщуються у відповідності з принципом господарської доцільності і концентруються в регіонах, де можна досягти най-більшої ефективності. Приплив ПІІ стає одним з ключових критеріїв статусу країни, успіш-ності її включення до світового господарства.
Темпи приросту залучених ПІІ на кінець 90-х років в цілому у світі різко приско-рились. Якщо в 1993–1996 рр. залучені інвестиції збільшувались в середньому на 20,2 % на рік, то в 1997–1999 рр. – на 34,1 %. У 2000 р. загальносвітовий обсяг ПІІ становив приблизно 1,1 трлн дол., однак у 2001 р. він скоротився більш, ніж у два рази – до 535 млрд дол., що стало найістотнішим зниженням за останні 30 років.
Основною тенденцією розвитку ринку ПІІ є підвищення частки розвинутих країн і зниження частки країн, що розвиваються. Так, у сфері імпорту інвестицій близько 73 % припадає на промислово-розвинуті країни, понад 24 % – на країни, що розвиваються, і менше 3 % – на країни Центральної і Східної Європи. У сфері експорту інвестицій розвинуті країни концентрують понад 90 %, країни, що розвиваються – 8 %, а країни Центральної і Східної Європи – менше 1 %. Основна частка загального обсягу вивозу (92%) і ввозу (80 %) інвестицій припадає на США, Європейський Союз та Японію [79].
Однак при здійсненні функцій економічної дипломатії необхідним є врахування не-однозначного впливу ПІІ на розвиток міжнародних економічних відносин, на стан світового виробництва країни-інвестора і країни-реципієнта.
Загальний економічний ефект ПІІ проявляється в тому, що переміщення інвестицій з однієї країни до іншої збільшує обсяг сукупного світового виробництва за рахунок більш ефективного перерозподілу і використання чинників виробництва. При цьому в країні, що вивозить капітал, доходи власників капіталу зростають, а доходи власників інших чинників виробництва (праці і землі) скорочуються. У країні, яка ввозить капітал, доходи власників капіталу зменшуються, а доходи власників інших чинників виробництва збільшуються.
На окремі приймаючі країни-інвестори ПІІ справляють як позитивний, так і нега-тивний вплив. У приймаючих країнах ПІІ справляють позитивний вплив на нагромадження капіталу, приносячи разом з інвестиціями нову технологію виробництва й управління, змен-шуючи розміри безробіття, стимулюючи внутрішню конкуренцію. Позитивно впливають ПІІ і на стан платіжного балансу, зменшуючи залежність країни від імпорту за рахунок внутріш-нього виробництва і на певний час скорочуючи дефіцит за поточними операціями. Негативний вплив ПІІ на приймаючі країни полягає у тому, що вони створюють небезпеку:
– залежності від впроваджуваної нової технології; відпливу розумів у дослідницькі центри головного підприємства в країні базування;
– придушення конкуренції; порушення трудового законодавства; збільшення імпорту товарів, необхідних ТНК;
– економічного і політичного втручання ТНК в діяльність уряду приймаючої країни.
Негативні наслідки ПІІ досить істотні, особливо для країн, що розвиваються, однак за умов нестачі інвестиційних ресурсів більшість приймаючих країн прагне залучити іноземний капітал шляхом надання податкових та інших пільг.
Для країни базування позитивний ефект ПІІ перевищує такі негативні наслідки, як втрата робочих місць для працівників, виведення з-під оподаткування частини прибутку ТНК, можливість втрати останніми конкурентних позицій на світовому ринку, внаслідок недостат-нього використання технологічних переваг. Для ТНК ПІІ є інструментом створення системи між-народного виробництва, розміщеного в багатьох країнах, але контрольованого з одного центру.
Отже, функцій економічної дипломатії є чимало. Однак всі вони ґрунтуються на створенні найкращих умов для участі країни в світовому економічному просторі, на мак-симальному врахуванні інтересів країни у співробітництві з різними суб’єктами міжнародних економічних відносин.
2.3. Концепція зовнішньоекономічної стратегії
України: вибір Європейського стандарту
До першочергових заходів, які забезпечать достойний вхід України до Європейської спільноти, слід віднести:
– формування відповідальності усіх громадян за свою державу, суворе дотримання законодавства має стати необхідністю і потребою всіх громадян України;
– скорочення розриву між передовими країнами і Україною;
– незалежність нації від міжнародних кредитів і поблажливості лідерів світової економіки;
– формування і розвиток інформаційної революції, яка є основою економічної дип-ломатії [73].
Під інтеграцією України у світовий економічний простір слід розуміти форму інтер-націоналізації господарського життя, яка посилюється на сучасному етапі розвитку світової економіки, об’єктивний процес переплетення національних господарств і проведення скоро-динованої економічної політики, яка діє на різні області суспільно-політичної діяльності на національному та міжнародному рівнях.
Концепція зовнішньоекономічної стратегії України передбачає її економічну безпеку на національному, регіональному або міжнародному рівнях, що забезпечують нормальне функ-ціонування господарства відповідно до умов, які встановлюються чинними законами, поста-новами, міжнародними зобов’язаннями, а також системою, яка не суперечить нормам та стандартам адміністративної та ділової практики.
Головною метою економічного та соціального розвитку на найближчі роки має стати створення реальних передумов вирішення основного геополітичного завдання нашої держави – вступу України до Європейського Союзу.
Така послідовна робота виводить весь комплекс відносин України з ЄС у площину практичної реалізації завдань, пов’язаних із вступом нашої країни до Євросоюзу. На це мають бути спрямовані всі інституційні перетворення політико-економічних, соціальних та гума-нітарних реформ. Йдеться про можливість нашої держави до кінця 2007 р. претендувати на набуття асоційованого статусу в ЄС, а у 2011 році створити реальні передумови для вступу України в ЄС [8].
Основним завданням економічної дипломатії у зовнішньоекономічній стратегії є за-безпечення оптимальних параметрів відкритості української економіки, поєднання внут-рішньої і зовнішньої економічної політики. Ця робота повинна перешкоджати інтегруванню України у світовий економічний простір, поглибленню її співпраці з іншими державами.
Створення у 2002–2011 рр. згідно з копенгагенськими критеріями необхідних пере-думов набуття Україною повноправного членства в ЄС передбачає послідовне здійснення таких кроків:
– набуття Україною у 2007 р. членства в СОТ;
– проведення переговорного процесу щодо створення зони вільної торгівлі між Ук-раїною та ЄС, яка б передбачала функціонування ринкових інститутів, гарантування правових норм у діловій сфері, стабільні та недискримінаційні правові рамки, чітко визначені права власності, застосування відповідних правил походження товарів, належну організацію прикор-донної інфраструктури тощо;
– приведення законодавства України у відповідність до вимог законодавства ЄС у пріоритетних сферах;
– виконання процедур, необхідних для набуття чинності угоди “Про асоціацію між Україною та ЄС”. Отримавши такий асоційований статус, Україна зможе бути краще інфор-мованою щодо внутрішніх перетворень у Євросоюзі, брати неформальну участь у переговорах стосовно різних питань загальноєвропейського масштабу і значення, отримати полегшений у більших обсягах доступ до фінансових ресурсів ЄС;
– проведення переговорного процесу та створення митного союзу між Україною та ЄС, метою якого має стати поступове усунення митних, правових і технологічних перепон у цій сфері;
– повне виконання угоди “Про асоціацію між Україною та ЄС” та копенгагенських критеріїв членства в Євросоюзі;
– створення реальних передумов для вступу України до ЄС [12].
Зовнішньоекономічна стратегія кожного етапу має підпорядковуватися ідеї європей-ської інтеграції, використанню таких її форм та механізмів, які дадуть змогу повніше й ефек-тивніше використовувати потенціал взаємозв’язків України з розвиненими країнами світу, передусім із США, особливо в трансфері технологій, залученні прямих інвестицій, запрова-дженні сучасних систем менеджменту та маркетингу.
Поглиблюватиметься стратегічне партнерство між Україною і Республікою Польща, яке вже сьогодні може бути віднесене до базових цінностей сучасної Європи.
Значно більшого динамізму необхідно надати зовнішньоекономічним зв’язкам з іншими країнами Центральної та Південно-Східної Європи, для яких Україна може стати перспективним і привабливим партнером, зокрема в транзитних перевезеннях, агропромис-ловому виробництві, машинобудуванні, рекреаційно-туристичній галузі.
Істотної реструктуризації потребують економічні взаємовідносини з країнами, що розвиваються. Зовнішньоекономічна активність на ринках країн Азії, Африки, Латинської Аме-рики повинна мати цілеспрямований, системний і динамічний характер, органічно впису-ватися у стратегію економічного зростання та євроінтеграційного курсу України.
Інтереси національної безпеки держави та сучасна міжнародна ситуація диктують необхідність суттєвого поглиблення відносин України з НАТО.
Активізація євроатлантичного інтеграційного вектора зовнішньої політики України, його чітке спрямування на повномасштабну євроатлантичну інтеграцію, на реформування військового потенціалу країни відповідно до європейських стандартів має стати одним з найважливіших пріоритетів зовнішньої політики нашої держави.
Україна повинна бути готовою йти в НАТО настільки, наскільки держави-члени альянсу будуть до цього готові, і робити все можливе для того, щоб інтереси України і НАТО в цьому питанні збігалися. Це запорука активної участі України в подальшому формуванні європейської політики у сфері безпеки, урахуванні інтересів нашої держави в процесі євро-атлантичної інтеграції.
Процеси інтернаціоналізації та глобалізації господарського життя, відкритий характер економіки України зумовлюють необхідність продовження і поглиблення співпраці з між-народними фінансовими інституціями на усталених принципах міжнародного права, поваги взаємних інтересів і позицій. Центр ваги у відносинах з МВФ має перенестися на рівень без-кредитних стосунків.
Інтеграція України в ЄС має свої переваги і для України, і для Європейського Союзу.
Для нашої держави важливого значення набувають як процес її послідовного набли-ження до ЄС, досягнення відповідності копенгагенським критеріям членства у ньому, що значною мірою збігається з головними завданнями здійснення системних перетворень в дер-жаві та суспільстві, так і стратегічний результат цього процесу – повноправне членство в ЄС.
Як невід’ємна (в географічному, історичному та культурному аспектах) частина Євро-пи Україна орієнтується на діючу в провідних європейських країнах модель соціально-економічного розвитку. Євроінтеграційний курс розглядається саме у контексті реалізації цієї моделі в умовах України.
Вступ у майбутньому до ЄС сприятиме більш активному долученню нашої держави до європейських демократичних цінностей, поширенню на неї зони загальноєвропейської ста-більності та безпеки, уникненню нових ліній поділу на континенті. Членство в ЄС дозволить більш ефективно використовувати переваги міжнародної спеціалізації та кооперації, що стане важливою передумовою прискорення економічного розвитку та модернізації країни.
Політичні переваги інтеграції України в ЄС пов’язані зі створенням надійних механізмів політичної стабільності, демократії та безпеки. Зближення з ЄС є гарантією, а виконання його вимог – інструментом розбудови демократичних інституцій в Україні. Крім того, членство в ЄС відкриє шлях до колективних структур спільної безпеки Євросоюзу, забезпечить ефективнішу координацію дій з європейськими державами у сфері контролю за експортом і нерозповсюдження зброї масового знищення, дозволить активізувати співро-бітництво у боротьбі з організованою злочинністю, контрабандою, нелегальною міграцією, наркобізнесом тощо [71].
В економічній сфері переваги інтеграції в структури Євросоюзу випливають з функ-ціонування в ЄС сталої та економічно ефективної моделі організації суспільства і наявності колективних механізмів підтримання макроекономічної стабільності. Інтеграція в ЄС сприя-тиме зростанню продуктивності економіки та темпів технологічної модернізації під впливом конкуренції на єдиному європейському ринку і забезпеченню вільного доступу до новітніх технологій, капіталу, інформації; підвищенню кваліфікації робочої сили за умов її вільного руху в межах єдиного ринку, створенню більш сприятливого інвестиційного середовища, істотному зростанню обсягів торгівлі на ринку ЄС, створенню передумов для прискореного зростання взаємообміну в галузях з підвищеним рівнем науко- і техноємності, підвищенню якості регулятивних інститутів у бюджетній, банківській, фінансовій сферах та корпоратив-ному управлінні. Інтеграція також надасть можливість використовувати фонди регіонального розвитку ЄС для прискорення виходу на рівень економічного розвитку, властивий більш роз-виненим країнам Євросоюзу[147].
Європейський Союз стане потужним ринком для 500 млн споживачів. Враховуючи їхню високу платоспроможність, швидкі темпи економічного розвитку країн ЄС, культуру виробництва, споживання, розрахунків, цей ринок має для України значні перспективи.
Соціальні переваги членства в ЄС пов’язані з наявними тут високим рівнем соціальних стандартів і розвитку гуманітарної сфери, ефективним захистом прав працівників, розвиненою системою охорони довкілля.
Перевагами інтеграції України в ЄС стануть:
– суттєві зміни в забезпеченні права на вільне працевлаштування, адекватної оплати та безпеки праці;
– правове забезпечення ринкових перетворень насамперед через послідовне вияснення кодифікації законодавства, із забезпеченням його стабільності, прозорості і гарантій ви-конання законів;
– подальша лібералізація торговельного режиму з мінімізацією довільних бюрокра-тичних обмежень торгівлі через нетарифні заходи і впровадження цивілізованих норм ре-гулювання торгівлі, узгоджених у рамках СОТ;
– створення сприятливого для підприємницької діяльності середовища та поліпшення інвестиційного клімату: мінімізація адміністративних бар’єрів при започаткуванні нового біз-несу, зменшення податкового тиску на підприємців і забезпечення для них прозорих “правил гри”, запровадження надійних механізмів забезпечення виконання контрактних зобов’язань, застосування ефективних процедур банкрутства, декриміналізація економічної діяльності;
– створення конкурентного середовища на внутрішньому ринку, радикальне поліп-шення системи заходів проти зловживання монопольним становищем [72].
2.4. Інноваційні особливості розвитку соціально-
трудових відносин у забезпеченні євростандартів
Відомий український вчений та громадський діяч Михайло Драгоманов ще наприкінці ХІХ століття окреслював перспективи розв’язання українського питання як такого, що входило ще тоді до порядку денного майбутнього переустрою Європи. Накреслення ук-раїнських національних орієнтирів у системі європейської політики є актуальним і зараз. За М. Драгомановим кожен народ має бути вільним у своєму виборі і майбутню Європу він бачив як солідарну спільноту вільних європейських націй, співдружність демократичних держав, об’єднаних на федеративних засадах у Європейську конфедерацію. Однак, досвід недавнього вступу до ЄС Польщі викликає різні асоціації. В одних ці процеси викликають негативні емоції, в інших – позитивні. Але значне подорожчання продуктів харчування, то-варів та послуг вказує на негативні наслідки вступу Польщі до ЄС на початковому етапі.
Перш ніж зупинитись на особливостях розвитку соціально-трудових відносин слід обов’язково висвітлити з якими ж “досягненнями” у цій сфері Україна прямує до Євро-пейської спільноти. Так, рівень використання річного бюджету робочого часу в Україні ста-новить 1076 годин, що майже у два рази менше ніж у Японії (рис. 2.1).
|
Рис. 2.1 – Аналіз рівня використання річного бюджету робочого часу
У 2003 р. Україна посіла 119-те місце серед 229 країн світу за рівнем ВВП на душу населення у паритетних цінах. Витрати на регулювання ринку праці від ВНП в Україні майже у 6 разів більші ніж у США та в 12,7 раза більші ніж у Швейцарії.
У 2005 р. Україна, зайняла 84-ту позицію серед 102 країн у рейтингу за індексом кон-курентоспроможності розвитку. Привабливими характеристиками країни залишаються близь-кість до світових ринків, багаті природні та рекреаційні ресурси, висока трудова кваліфікація та освітній рівень населення, реальна можливість налагодити сучасне виробництво і одержати дохід від різниці в оплаті праці. Однак, інвесторів лякають приховані торгові бар’єри, обсяг тіньової економіки, відсутність повноцінного захисту прав власності та наявність корупції, витрати на регулювання ринку праці від ВНП (рис. 2.2).
Рис. 2.2 – Аналіз витрат на регулювання ринку праці від ВНП
Не менш важливими у соціальному аспекті є показник частки витрат на продукти харчування до всіх споживчих витрат (рис. 2.3).
Рис. 2.3 – Частка витрат на продукти харчування до всіх споживчих витрат
Як бачимо, ця частка в Україні у 4–5 разів більша ніж в країнах Європи. Державні витрати на соціальний захист у 2003 р. як відсоток ВНП, в Україні склали біля 2,5 %, що майже у 10 разів менше ніж на такі цілі витрачає Швеція (рис. 2.4).
Існує зв’язок між зайнятістю, економічним ростом і доходами. У макроекономічній сис-темі існує також тісний зв’язок між ростом ВНП і рівнем безробіття. А. Оукеном підраховано, що 2,53 % щорічного приросту реального ВНП необхідно для створення нових робочих місць, здатних втримувати безробіття на певному рівні. Якщо за оцінками МОП в Україні рівень безробіття складає 13–14 %, то Україна у зв’язку з безробіттям втрачає майже 25 % ВНП.
Рис. 2.4 – Державні витрати на соціальний захист у 2003 р. (відсоток від ВНП)
За умов перехідної економіки в Україні зростаючі витрати на соціальний захист, пенсійне забезпечення тісно пов’язані з певним підвищенням податкового тиску на підпри-ємців і найманих працівників. Так, податок на додану вартість найбільший у Данії та Швеції – 25 %, а найменший у Німеччині, Люксембурзі – 15 %. У нашій країні він становить – 20 %.
Зростання витрат на соціальні програми пов’язують із зростанням інфляції, бюджет-ного дефіциту та внутрішнього боргу. До опосередкованих факторів, які впливають на розміри виплат по соціального захисту відноситься: рівень заробітної плати, який повинен цілком залежати від продуктивності праці.
Україна майже за всіма світовими показниками соціального розвитку займає останні місця. Так, за індексом розвитку людини (середня тривалість життя, рівень доходу на душу населення, рівень освіченості) Україна у 1994 році займала 45-те місце, у 1998 р. – 95-те [14], а у 2001 р. – 78-ме місце (табл. 2.1).
Таблиця 2.1 – Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП)
|
Показник |
Індекс |
ІРЛП |
||
|
тривалості життя |
доступності освіти |
доходу на душу населення |
||
|
Світовий рівень |
0,64 |
0,71 |
0,94 |
0,764 |
|
Україна, 1998 р. |
0,72 |
0,91 |
0,43 |
0,689 |
|
Україна, 2001 р. |
0,71 |
0,92 |
0,51 |
0,744 |
Відомо, що за стандартами ООН межа бідності країн Центральної і Східної Європи – 4 дол. в день на особу, середня світова зарплата становить близько 159 дол. США на місяць. Середній річний дохід японця – 17 тис. дол. США; американця – 1,7 тис. дол. США на місяць. Якщо у 1998 р. середня зарплата в Україні забезпечувала 70 % раціональної норми споживан-ня [14], то уже у 2003 р. цей показник знизився на 16 %. Головна мета реформування системи зарплати полягає у визначенні розміру плати на рівні ціни робочої сили, яка дозволить пра-цівнику і його сім’ї задовольняти всі види необхідних потреб [10].
Отже, виходячи з зазначеного, слід наголосити, що інтеграція України у світовий простір передбачає необхідність приведення у відповідність соціально-трудових відносин між-народним нормам, інтеграцію національної системи у світове співтовариство. Вказані обста-вини зумовлюють необхідність опрацювання й широкого застосування міжнародних трудових норм і нормативів, вивчення світового досвіду регулювання соціально-трудових відносин, до-слідження оцінки їх стану та розробку пропозицій щодо вдосконалення на всіх напрямах їх розвитку.
Слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку ринку в Україні відбуваються певні зміни, які полягають у застосуванні інноваційних методів погодження інтересів соціальних партнерів трудових відносин, принципів ринкової економіки, нових трудових процесів в ор-ганізації управлінської праці, менеджменту персоналу, в цілому системи соціально-трудових відносин та новітніх методів їх регулювання.
Актуальність зазначеної проблематики для економічної теорії та господарської прак-тики має певні особливості. Саме у соціально-трудовій сфері під впливом зміни економічних відносин відбуваються найсуттєвіші перетворення, які слід прогнозувати на перспективу. То-му виникає необхідність глибокого дослідження проблем, пов’язаних з ринковою трансфор-мацією соціально-трудових відносин та євроінтеграційними процесами, перед якими Україна постане у найближчі роки.
Інноваційність опрацювання підходів до моніторингу, аналізу, практики регулювання соціально-трудових відносин буде полягати у трансформації та їх пристосуванні до євро-пейських стандартів, норм і нормативів. В економіці ринкового типу соціально-трудові відно-сини мають звільнитися від монопольного управління державою і переходити на опосеред-коване індикативне регулювання з певною свободою, яка обмежена економічними, природ-ними та національними умовами їх розвитку. Тут має поєднуватись з одного боку система соціального партнерства, а з іншого – система державного регулювання соціальних аспектів функціонування трудових відносин, контроль за дотриманням законодавства про працю і відповідністю міжнародним стандартам, участь у становленні трипартизму в розвитку со-ціального партнерства [148].
На сьогодні в Україні у соціально-трудовій сфері присутні такі негативні явища як: безсистемність, стихійність, відмова від існуючих тривалий час на підприємствах відділів з нормування праці, нормативно-дослідних бюро і відсутність нормативно-регулюючої системи, яка б захищала з одного боку працівників від необґрунтованих дій роботодавців, а з іншого – роботодавців від безпідставних звинувачень зі сторони працівників. Відсутність дієвої сис-теми контролю за дотриманням трудового законодавства та відповідних санкцій за його по-рушення сприяє поширенню прихованої зайнятості серед безробітних, значним перекручу-ванням у механізмі оцінки і оплати праці. Ринкові відносини є лише складовою системи со-ціально-трудових відносин, а державне регулювання має залишатися вирішальним у системі справедливого отримання і розподілу прибутку підприємств усіх форм власності.
Зміни у соціально-трудовій сфері залежать від змін співвідношення у задіяні дер-жавних важелів і договірних методів регулювання, їх динамізму, що накладають інноваційні аспекти їх розвитку, особливо у процесі євроінтеграційного вибору. Розглядаючи ці аспекти становлення нового типу соціально-трудових відносин та причини, що стримують їх ефектив-ний розвиток, необхідно проаналізувати стан відповідності існуючої системи соціального партнерства досвіду європейських країн. Так, держава вже не є одноосібним важелем у фор-муванні купівлі-продажу послуг робочої сили, але вона має виконувати роль законодавця, посередника і гаранта дотримання норм, правил, стандартів Європейського Союзу. Отже, струк-тура системи забезпечення євроінтеграційного розвитку соціально-трудових відносин в Ук-раїні має ґрунтуватися на державній підтримці і включати принаймні сім підсистем (рис. 2.5).
У високорозвинутих європейських країнах трудовим нормативам приділяється на-лежна увага, оскільки вони слугують основою не тільки для розрахунків виробничих витрат,
Рис. 2.5 – Структура системи забезпечення євроінтеграційного
розвитку соціально-трудових відносин в Україні [148]
але й економічного прогнозування розвитку підприємств та враховують ринкову складову функцію. Отже, в Україні потрібно створити установи, які б розробляли трудові нормативи з урахуванням параметрів ринку – як інноваційний аспект нормування праці, оскільки на сьо-годні вітчизняна система нормування праці практично зруйнована, як на рівні виробничих економічних систем, так і на рівні держави. Аналіз розроблених державних будівельних норм носить характер завищених у два-три рази нормативів, які встановлені далеко не на основі методів хронометражних досліджень, фотохронометражу, моментних спостережень тощо. Мож-на сказати, що вони розроблені “під замовлення” і ні в якому разі не відповідають рівню сучасного технічного оснащення будівельних фірм. Таким чином, на національному рівні у нормуванні праці потрібно вирішити як мінімум дві проблеми – це зміна методології встанов-лення норм і нормативів та організація нормативно-дослідних структур, які б їх розробляли.
Слід зазначити, що для ефективного функціонування виробництва Міністерству праці і соціальної політики України вже зараз необхідно ставити питання про відновлення віт-чизняної системи нормування праці, розробку порядку ліцензування організацій та установ, які б займались встановленням нормативів на різні види робіт по всіх галузях економіки. На рівні держави необхідно створити на принципах самоокупності науково-дослідні та консал-тингові установи з розробки нормативних матеріалів, методик для організації та нормування праці на підприємствах всіх форм власності. Разом з тим, у системі податкової служби та об’єднаннях профспілок мають бути створені контролюючі органи, які б перевіряли відпо-відність стану нормування і організації праці міждержавним європейським стандартам. Без проведення такої роботи євроінтеграція України у сфері праці не відбудеться.
Не менш важливою інноваційною особливістю забезпечення євроінтеграційного роз-витку соціально-трудових відносин в Україні є удосконалення різних форм трудової зайня-тості. Діюча система регулювання зайнятості має формуватися за такими напрямами:
– посилення інтеграції державного і недержавного регулювання сфери соціально-трудових відносин (організація програм регулювання зайнятості трудових ресурсів);
– стимулювання підприємницького інвестування розвитку нових форм зайнятості;
– визначення джерел фінансування політики зайнятості і встановлення жорсткого контролю за їх витрачанням;
– наближення законодавчої бази України до законодавства країн Європейського Сою-зу, удосконалення законодавчих положень, що стосуються регулювання зайнятості трудових ресурсів;
– запровадження єдиних нормативно-методичних підходів до організації профорієн-тації та профнавчання всіма соціальними інститутами.
За допомогою колективних угод потрібно вирішувати питання щодо формування й застосування системи соціальних стандартів, які діють у Європі.
Потребує також інноваційного підходу діюча система організації оплати праці разом з реформуванням політики ціноутворення, оподаткування, зайнятості, соціального забезпечен-ня, нормування праці з метою підвищення ціни робочої сили. Удосконалення системи оплати праці має здійснюватися з урахуванням організаційно-правових міжнародних норм і Конвен-цій МОП, практики європейських країн і передбачати інноваційне визначення мінімальної заробітної плати як мінімальної соціальної гарантії залежно від рівня інфляції та повзучого зростання цін в Україні, встановлення міжгалузевих співвідношень у зарплаті, гнучкість сис-теми оплати праці залежно від економічного стану підприємств. Надзвичайно неприпустимим за нормами МОП є несвоєчасна виплата заробітної плати, що часто трапляється на вітчиз-няних підприємствах усіх форм власності.
Останнім часом зростає роль і значення загальновизнаних принципів і норм між-народного трудового права у сфері соціально-трудових відносин, які отримали найбільш пов-не вираження у конвенціях і рекомендаціях МОП. За період з 1919 р. МОП було прийнято 185 конвенцій і 194 рекомендації, з яких Україною ратифіковано лише менше третини – всього 54 конвенції, у той же час Іспанією – 128, Францією – 116, Італією – 110, Норвегією – 105, Нідерландами – 102 конвенції (рис. 2.6). Станом на 1.01.2003 р. 52 країни світу рати-фікували більше 50 конвенцій, серед яких і Україна. Із 15 країн Європейського Союзу лише Австрія та Німеччина не попали до списку 52 країн, які ратифікували 50 і більше конвенцій. Всі решта країн ЄС – ведуть перед у процесах прийняття конвенцій МОП.
Рис. 2.6 – Динаміка ратифікації конвенцій МОП [148]
Ратифікація значної кількості конвенцій створює сприятливі умови і більш широкі можливості для імплементації міжнародних трудових норм і нормативів, тобто їх реалізації на практиці в різних формах державами-учасницями міжнародних договорів. Враховуючи те, що соціально-трудові проблеми займають значне місце серед питань трудового права, слід за-значити, що 117 країнами, і в тому числі країнами ЄС, прийнятий план дій щодо дотримання основних прав працівників у сфері прав на об’єднання, свободи створення профспілок, ве-дення колективних договорів, рівних прав у винагороді за рівноцінну працю та виключення дискримінації у сфері праці [2]. МОП визнає, що поряд з економічним прогресом в країнах-членах МОП має обов’язково бути соціальний прогрес, який забезпечує гарантії дотримання основних принципів і прав у сфері праці.
Особливо актуальним аспектом забезпечення євроінтеграційного розвитку є дотри-мання вимог, висловлених у доповіді Генерального директора МОП “Рівність у сфері праці – ознака часу” [184], в якій висвітлені різні норми дискримінації на виробництві, особливо по відношенню до праці жінок, етнічних меншин та мігрантів. Щодо останнього, то процеси еміграції обумовлені низкою причин, серед яких:
– нерівномірність економічного розвитку країн;
– незбіг фаз економічного циклу в різних країнах;
– асинхронність заходів економічної політики в різних країнах щодо створення спри-ятливого інвестиційного клімату;
– відмінності в оплаті однорідної за якістю і кількістю праці в країнах-донорах і країнах-реципієнтах;
– незбалансованість ринків праці у різних країнах та наявність у слаборозвинутих країнах значного відсотка безробіття;
– міграція капіталів і функціонування транснаціональних корпорацій, що сприяє руху робочої сили до капіталу або переміщенню капіталу в країни з надлишковою робочою силою.
Для усунення таких причин і згодом наслідків, які можуть виникнути, необхідно при-ділити максимальну увагу таким засобам регулювання міграції як професійна кваліфікація робочої сили, обмеження особистого характеру, кількісне квотування, економічне регулюван-ня, строкові обмеження, географічні конфлікти, всякого роду заборони та нормативне регу-лювання соціально-трудових відносин з країнами, до яких збільшуються міграційні потоки.
Отже, ще однією інноваційною особливістю забезпечення євроінтеграційного розвит-ку соціально-трудових відносин в Україні є розробка державної міграційної політики. Про-цеси такої розробки мають включати: проведення всебічного глибокого аналізу міграційних процесів у країні та прогнозування розвитку міграційних процесів. На основі вивчення і синтезу найбільш сприятливих методів керування міграційними потоками слід виробити цілі, завдання, принципи, основні напрями та механізми реалізації державної міграційної політики. Розробка інструментів та механізмів реалізації міграційної політики має супроводжуватись моніторингом міграційної обстановки, контролем за ефективністю проведення вироблених заходів з метою їх оперативного коригування, адже у процесі формування єдиного євро-пейського простору держави-члени ЄС об’єднали зусилля з гармонізації імміграційної по-літики і колективного захисту своїх кордонів.
У більшості європейських країн великого значення набуває удосконалення системи модульного навчання, підвищення кваліфікації та перепідготовка робочої сили, оскільки в часи зростання темпів технологічного розвитку найбільшу цінність становить персонал, який вміє ефективно використовувати можливості нових технологій на основі новітніх трудових процесів. І тут важливим є навчання, що ґрунтується на компетенціях, яке отримало широке розповсюдження в країнах Європейського Союзу. Визначення компетенцій базується на функціональному аналізі, а модульне навчання – на отриманні кінцевого результату, а не на проходженні програми навчання. Модульне навчання, що ґрунтується на компетенціях, вклю-чає в себе всі чотири рівні поведінки – знання, розуміння, застосування та їх інтеграцію на психомоторному і ефективному рівнях.
Інноваційною особливістю є те, що функції та модулі спрямовані на досягнення кон-кретних результатів діяльності; формулювання назв модулів і областей компетенції має вмі-щувати вказівки на результат; обов’язковою умовою є чіткий взаємозв’язок головної функції, профілю і областей компетенції та модулів.
Отже, сучасна парадигма інноваційного навчання полягає в освоєнні набору компе-тенцій, що виходять за межі традиційного поділу праці і профілів професій, які залежать від нових концепцій виробництва і організації праці.
На сучасному етапі розвитку соціально-трудових відносин важливою також компо-нентою національного багатства у більшості країн Європейського Союзу є не вироблений або природний капітал, а людські ресурси. Основним джерелом конкурентоздатності підприємств стає людський капітал, оскільки в ньому закладені знання, які старіють швидше ніж новітні технології. Уміння працювати з базами даних, освоєння великого обсягу інформації, здатність генерувати нові знання на сьогодні є важливішим джерелом соціального визнання, аніж інші матеріальні цінності. Удосконалення людського потенціалу стає головним і визначальним фак-тором соціально-трудових відносин. Людський капітал – це суб’єкт виробництва, який має соціальну, демографічну, професійну і кваліфікаційну структуру, взаємодія елементів якої забезпечує розвиток соціально-трудових відносин [148].
У світовому співтоваристві назріла необхідність ретельного дослідження та вироб-лення дієвих нормативів і механізму допомоги найбіднішим країнам особливо у сферах, які відстають найбільше. Людський капітал та інфраструктура мають стати фундаментальними чинниками залучення інвестицій.
Інноваційний аспект категорії людський капітал виражає відношення, що виникають з приводу його самореалізації як у трудовому процесі, так і за його межами. На сучасному етапі, особливо в країнах Європейського Союзу, конкурентні соціально-трудові відносини між підприємцями, роботодавцями і працівниками супроводжуються різними формами соціальної підтримки, які для кожного працівника часто еквівалентні зарплаті. Досвід економік країн євроінтеграційного процесу свідчить про те, що вкладення в розвиток людського потенціалу є більш ефективними, у порівнянні з усіма іншими напрямами і сферами їх використання.
Названі особливості та інноваційні аспекти соціально-трудових відносин мають гли-бокий вплив на міжнародний поділ праці. У трудовій сфері відбуваються якісно нові зміни, які впливають на інші сфери, і перш за все, на соціальну. По-перше, в європейських країнах малокваліфікована робоча сила зіштовхується зі зростаючою конкуренцією за робочі місця не тільки всередині цих країн, але й на міжнародному ринку праці у зв’язку з міграційними процесами. По-друге, зростає змушений процес відтоку висококваліфікованої робочої сили, який скорочує свою присутність у низькорозвинутих країнах. По-третє, працівники розумової праці високорозвинутих країн знаходяться у більш виграшному становищі, оскільки прямі затрати на техніку і новітні технології мало впливають на їх конкурентоздатність. По-чет-верте, конкуренція зростає не тільки між працівниками, але й між роботодавцями, які від-чувають все більшу потребу у висококваліфікованих спеціалістах. По-п’яте, євроінтеграція суперечливо впливає на міграційні процеси, про які зазначалося вище. По-шосте, зниження народжуваності у високорозвинутих європейських країнах веде до старіння, скорочення тру-дових ресурсів і дефіциту молодих спеціалістів, а отже до зростання асигнувань у сферу соціально-трудових відносин.
Таким чином, інноваційні особливості розвитку соціально-трудових відносин у зв’язку з євроінтеграційними процесами вказують на те, що система їх регулювання на національному ринку праці має включати: форми регулювання, їх мету, суб’єкти та об’єкти, а також методи регулювання, які полягають у визначенні відхилень фактично отриманих показників від нор-мативних соціальних, трудових, екологічних і економічних макроорієнтирів з метою усунення їх негативних характеристик. Соціально-економічне нормування в системі регулювання со-ціально-трудових відносин має базуватися на вищезгаданих нормативних макроорієнтирах, а також нормах соціальних потреб та державних гарантіях. Взаємозв’язок макро-, мезо- та мікроекономічного регулювання соціально-трудових відносин вказує на те, що в основі його мають бути виробничі економічні системи та індивідуальні відносини. Він підпорядковує на всіх рівнях трудових відносин економічну, екологічну, соціальну, трудову та правову системи, регулювання в яких має здійснюватись на основі загальновстановлених нормативно-правових характеристик, розроблених Національною службою посередництва і примирення [148].
Методи регулювання колективних трудових спорів діючих моделей соціально-тру-дових відносин мають виявляти загальні і специфічні риси управління з урахуванням нині-ньої специфіки перспектив подальшого соціально-економічного розвитку України та норма-тивних макроорієнтирів. Ці додаткові шляхи визначення кількісних і якісних характеристик інноваційної системи соціально-трудових відносин залежать від шляхів подальших перс-пектив розвитку України в контексті її національного, економічного, соціального та євроін-теграційного розвитку.
Подальше удосконалення соціально-трудових відносин в контексті європейських про-цесів полягає у розробці і оптимізації макроорієнтирів, визначенні індексу якості соціально-трудового потенціалу і має включати фінансове, правове та інформаційне забезпечення, а також нормативні законодавчі акти Національної служби посередництва і примирення, які мають відповідати європейським вимогам і стандартам [148].
2.5. Стандартизація сфер діяльності як напрямок
функціонування економічної дипломатії
Перш ніж перейти до функцій та напрямів діяльності економічної дипломатії у на-прямку стандартизації та сертифікації всіх сфер функціонування економіки України слід ви-значитись з основними поняттями та рівнем їх розвитку в державі.
Стандарти – це встановлені державою параметри та нормативи, яким за своїми якос-тями, ознаками та характеристиками мають відповідати вироблені товари та надані послуги.
Сертифікація – це процедура, за допомогою якої визнаний у встановленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством стандартам.
Підтвердження відповідності – це діяльність, наслідком якої є гарантування того, що продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям, персо-нал відповідають встановленим законодавством вимогам.
Система якості – сукупність взаємопов’язаних та взаємодіючих елементів організа-ційної структури, визначених механізмів відповідальності, повноважень та процедур орга-нізації, а також процесів та ресурсів, які забезпечують здійснення загального керівництва якістю та її відповідність встановленим вимогам.
Під системою управління якістю розуміється сукупність органів та об’єктів управ-ління, взаємодіючих за допомогою матеріально-технічних та інформаційних засобів під час управління якістю продукції.
Система управління довкіллям – це сукупність організаційної структури, діяльності та відповідних ресурсів і методів для формування, здійснення, аналізу і актуалізації екологічної політики.
Декларування відповідності являє собою процедуру, за допомогою якої виробник або уповноважена ним особа під свою повну відповідальність документально засвідчує, що про-дукція відповідає встановленим законодавством стандартам.
Об’єктами підтвердження відповідності є продукція, системи якості, системи управ-ління якістю, системи управління довкіллям, персонал.
Державна політика у сфері відповідності базується на низці принципів:
– координації дій органів виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності, розмежування їх повноважень та уникнення дублювання;
– неупередженості, прозорості та доступності процедур підтвердження відповідності;
– застосування з урахуванням існуючої міжнародної практики способів підтвердження відповідності залежно від потенційного ризику;
– забезпечення ідентичних процедур підтвердження відповідності продукції вітчиз-няного та іноземного виробництва;
– гармонізації національних нормативно-правових актів з підтвердження відповідності з міжнародними та європейськими;
– сприяння розвитку сфери підтвердження відповідності в законодавчо нерегульованій сфері (сфері, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг не регламентуються законодавством);
– дотримання вимог щодо конфіденційності інформації, отриманої в результаті робіт з підтвердження відповідності;
– забезпечення повного та всебічного інформування з питань підтвердження відповід-ності всіх зацікавлених сторін.
Розглянемо повноваження органів виконавчої влади у сфері підтвердження відпо-відності державним стандартам. Так, Кабінет Міністрів України:
– забезпечує здійснення державної політики у цій сфері;
– визначає центральні органи виконавчої влади з питань технічного регулювання;
– затверджує технічні регламенти з підтвердження відповідності;
– укладає міжнародні угоди у цій сфері, приєднання України до міжнародних (ре-гіональних) систем сертифікації.
Рада стандартизації:
– розглядає комплексні питання розвитку стандартизації, впровадження стандартів;
– оцінює рівень та достатність нормативного забезпечення національних, державних, галузевих програм економічного та науково-технічного розвитку;
– аналізує застосування стандартів та сприяє їх впровадженню у виробничу сферу;
– розробляє пропозиції щодо пріоритетних напрямів застосування європейських між-народних стандартів, забезпечення їх впровадження в усіх секторах економіки з метою під-вищення конкурентоспроможності продукції українських виробників у традиційних галузях експорту, просування товарів на зовнішні ринки;
– розглядає питання відповідності діяльності у сфері стандартизації всіх її власників вимогам угоди про технічні бар’єри в торгівлі та угоди про застосування санітарних і фіто-санітарних заходів Світової організації торгівлі, завданням інтеграції до Європейського Союзу;
– готує пропозиції щодо вдосконалення організації експертизи проектів технічних регламентів та інших нормативних документів з питань технічного регулювання;
– розглядає звернення суб’єктів господарювання та громадян стосовно проблемних питань у сфері стандартизації, зокрема недотримання вимог щодо добросовісної конкуренції товарів і послуг на внутрішньому ринку, гальмування технологічного оновлення виробництва та підвищення рівня його продуктивності, обмеження діяльності технічних комітетів стан-дартизації, стримування впровадження європейських і міжнародних стандартів за наявності потреб у цьому національної економіки.
Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади:
– бере участь у формуванні державної політики у сфері підтвердження відповідності;
– забезпечує проведення єдиної державної технічної політики у сфері підтвердження відповідності;
– готує пропозиції щодо укладання міжнародних угод у цій сфері, приєднання України до міжнародних (регіональних) систем сертифікації;
– приймає рішення про порядок визнання результатів робіт, проведених органами з сертифікації інших країн;
– координує діяльність центральних органів виконавчої влади у визначених сферах діяльності з підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері;
– організовує розробку проектів нормативно-правових актів, що встановлюють загаль-ні вимоги та правила процедури підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері;
– надає методологічну допомогу центральним органам виконавчої влади у розробці проектів законів, інших нормативно-правових актів з підтвердження відповідності, у т.ч. тех-нічних регламентів;
– організовує ведення державного реєстру уповноважених органів з сертифікації та встановлює порядок надання ними інформації, що стосується виданих сертифікатів від-повідності та свідоцтв про визнання відповідності;
– організовує підготовку та атестацію аудиторів з сертифікації;
– здійснює інформаційне забезпечення [11].
Центральні органи виконавчої влади, на які покладені функції технічного регулювання у визначених сферах діяльності:
– готують пропозиції щодо уповноваження органів з сертифікації на проведення робіт з підтвердження відповідності у законодавчо-регульованій сфері;
– беруть участь у розробці проектів технічних регламентів та інших нормативно-правових актів у цій сфері;
– організовують підготовку та підвищення кваліфікації фахівців з підтвердження від-повідності.
Центральний орган виконавчої влади з питань економіки:
– уповноважує органи з сертифікації на проведення робіт з підтвердження відпо-відності у законодавчо регульованій сфері;
– організовує нагляд за проведенням цих робіт уповноваженими органами з сертифікації.
Процедура підтвердження відповідності в законодавчо-регульованій сфері є обов’яз-ковою для виробника, постачальника чи уповноваженого органу з сертифікації. Відповідність продукції вимогам, встановленим законодавством, засвідчується декларацією про відповід-ність або сертифікатом відповідності.
Національний знак відповідності – це знак, який засвідчує відповідність позначеної ним продукції вимогам технічних регламентів з підтвердження відповідності, які поширю-ються на неї. Опис та правила застосування національного знака відповідності встановлю-ються КМУ. Виробник зобов’язаний наносити національний знак відповідності в законодавчо-регульованій сфері на продукцію, відповідність якої він засвідчив декларацією.
Процедура підтвердження відповідності в законодавчо-регульованій сфері для окре-мих видів продукції, яка може становити небезпеку для життя та здоров’я людини, тварин, рослин, а також майна та охорони довкілля, запроваджується технічними регламентами з підтвердження відповідності. Із введенням їх в дію спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади офіційно публікує перелік національних стандартів, добровільне за-стосування яких може сприйматися як доказ відповідності продукції вимогам технічних стан-дартів. Виробник чи постачальник також має право підтвердити відповідність продукції ви-могам технічних регламентів іншими, ніж відповідність стандартам шляхами, передбаченими цими регламентами.
Виробник забезпечує підтвердження відповідності та складає декларацію про відпо-відність, якщо це встановлено технічним регламентом з підтвердження відповідності на цей вид продукції. Якщо виробник не є резидентом України, для підтвердження відповідності він призначає у встановленому законодавством порядку уповноважену особу – резидента Украї-ни. Форма, зміст та термін зберігання декларації про відповідність встановлюються технічним регламентом з підтвердження відповідності.
Виробник зобов’язаний надавати органам, що здійснюють державний нагляд, деклара-цію про відповідність та документацію, що підтверджує декларовану відповідність протягом встановленого законодавством терміну їх зберігання.
Сертифікація в законодавчо-регульованій сфері законодавчо проводиться згідно з вимогами технічних регламентів з підтвердження відповідності. За результатами проведення сертифікації у разі позитивного рішення уповноваженого органу з сертифікації заявнику ви-дається сертифікат відповідності, зразок якого затверджується спеціально уповноваженим цент-ральним органом виконавчої влади.
Підтвердження відповідності здійснюється акредитованими у встановленому законо-давством порядку органами із сертифікації будь-якої форми власності, які уповноважені на здійснення цієї діяльності в законодавчо-регульованій сфері. Вони ведуть реєстри виданих сертифікатів відповідності, свідоцтв про визнання відповідності та подають в установленому порядку інформацію про них до державного реєстру сертифікатів та свідоцтв про визнання відповідності. Вимоги до уповноважених органів із сертифікації та порядок надання їм повноважень встановлюються КМУ.
Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері підтер-дження відповідності у встановленому законодавством порядку представляє інтереси України в міжнародних організаціях з підтвердження відповідності, здійснює співробітництво у цій сфері з відповідними органами інших країн, приймає рішення про приєднання до міжнародних та регіональних систем сертифікацій, укладає договори про взаємне визнання результатів робіт з підтвердження відповідності.
Однією із основних функцій Міністерства юстиції та територіальних управлінь юс-тиції є здійснення державної реєстрації нормативно-правових актів міністерств, інших цент-ральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, а також нормативно-правових актів обласних, районних держадміністрацій, їх управлінь, відділів та інших підрозділів.
Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу та норм міжнародного права відіграє важливу роль у прийнятті міністерствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю власних нормативно-правових актів. Від того, чи відповідають закони та інші нормативно-правові акти законодавству Європейського Союзу та нормам міжнародного права, залежить і прийняття зазначеними органами відомчих нормативно-правових актів, які, в свою чергу, від-повідають цим нормам. Тобто органи, що видають нормативно-правові акти, повинні при їхрозробці враховувати відповідні директиви ЄС та міжнародні стандарти із відповідних питань [7].
Адаптація повинна охопити всі сфери правового регулювання, однак відбуватися вона має поетапно, а тому необхідно виділити пріоритетні сфери, у яких будуть сконцентровані основні зусилля нормотворчої роботи відповідних органів державної влади, у тому числі мі-ністерств, інших центральних органів виконавчої влади щодо реалізації першочергових завдань кожного етапу реформ.
На сьогодні такі пріоритети визначаються сферами, від зближення яких залежить зміцнення економічних зв’язків України та держав-членів Європейського Союзу. До них належать: питання митного регулювання, боротьби з відмиванням грошей, міграційної полі-тики, регулювання підприємницької діяльності, захисту конкуренції, державних закупівель, надання фінансових послуг, банківської справи, бухгалтерського обліку, податкової політики, захисту прав інтелектуальної власності, захисту прав споживачів, захисту персональних даних, зайнятості та охорони праці, охорони довкілля, стандартизації та сертифікації, ре-гулювання енергетики, включаючи ядерну, транспорту, зв’язку та інформатизації, а також з питання, включені до планів роботи з адаптації законодавства України до законодавства ЄС, які відповідно до указу Президента України від 9.02.1999 р. № 145 “Про заходи щодо вдоско-налення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади” щороку розробляються Мініс-терством юстиції.
Одночасно потрібно звернути увагу на поетапне здійснення адаптації не тільки щодо сфер правового регулювання, а й щодо видів нормативно-правових актів, які повинні бути адаптовані до законодавства Європейського Союзу, тобто спочатку необхідно адаптувати законодавчі, підзаконні, а потім “відомчі нормативно-правові акти”.
Однак, зважаючи, що це єдиний нормативно-правовий акт, який передбачає прове-дення робіт з адаптації “відомчих” нормативно-правових актів до законодавства ЄС, а також те, що на сьогодні по суті відсутня програма гармонізації національного законодавства із законодавством ЄС, то нагальним, на нашу думку, є прийняття загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Законом України від 21.11.2002 р. схвалено“Концепцію загальнодержавної програми адаптації законодавства Ук-раїни до законодавства Європейського Союзу”, якою передбачено, що проекти загально-державної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та річні плани роботи з адаптації готуються КМУ та узгоджуються з комітетом Верховної Ради України з питань європейської інтеграції [3].
Саме прийняття загальнодержавної програми адаптації законодавства України до за-конодавства Європейського Союзу як програмного документа сприятиме поступовому та пла-номірному процесу адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, оскільки на сьогодні щорічні плани роботи з адаптації формуються при відсутності про-думаного, системного, науково обґрунтованого підходу до їх розробки та носять вибірковий, непослідовний характер.
Таким чином, на сьогодні Мінюстом України здійснюється низка правових та орга-нізаційних заходів щодо створення дієвого механізму адаптації українського законодавства, однак він потребує суттєвого удосконалення.
Разом з цим, на нашу думку, здійсненню адаптації законодавства України до зако-нодавства Європейського Союзу повинно передувати приведення нормативно-правових актів суб’єктів нормотворення у відповідність до Конституції України та чинного законодавства.
Так, перегляд нормативно-правових актів з метою приведення їх у відповідність до чинного законодавства здійснюється суб’єктами нормотворення, Міністерством юстиції Ук-раїни та територіальними управліннями юстиції.
Можна виділити п’ять етапів приведення нормативно-правових актів у відповідність до чинного законодавства, а також до законодавства Європейського Союзу, а саме [16]:
– перегляд нормативно-правових актів, які були видані до прийняття Акта прого-лошення незалежності України, тобто нормативно-правових актів Союзу РСР та Української РСР з метою розробки нових нормативно-правових актів, усунення множинності, скасування застарілих і таких, що не відповідають новим умовам економічного і соціального розвитку України;
– перегляд нормативно-правових актів, які прийняті суб’єктами нормотворення до запровадження державної реєстрації нормативно-правових актів в установленому законо-давством порядку, тобто до 01.01.1993 р. та інших строків, встановлених чинним законодав-ством України;
– перегляд зареєстрованих в установленому чинним законодавством порядку норма-тивно-правових актів;
– перегляд нормативно-правових актів, які видані суб’єктами нормотворення до прийняття Конституції України, у тому числі розробка нових нормативно-правових актів;
– перегляд нормативно-правових актів, які видані суб’єктами нормотворення з метою приведення їх у відповідність до чинного законодавства України, та адаптація їх до зако-нодавства Європейського Союзу.
На сьогодні однією з проблем приведення нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади України до законодавства Європейського Союзу є відсутність належної організації цієї роботи з боку юридичних служб суб’єктів нормотворення.
Перш за все, суб’єкту нормотворення рекомендується створити комісію під голову-ванням керівника (заступника керівника) суб’єкта нормотворення, до складу якої слід вклю-чити керівників (заступників керівників) структурних підрозділів, які розробляють нормативно-правові акти.
Склад комісії доцільно затвердити розпорядчим документом суб’єкта нормотворення (наприклад, наказом, розпорядженням, постановою, рішенням).
Крім того, розпорядчим документом також слід визначити повноваження комісії та затвердити посадових осіб (спеціалістів), відповідальних за підготовку нормативно-правових актів у кожному структурному підрозділі.
До повноважень комісії, зокрема, належать: організація роботи з перегляду норма-тивно-правових актів; затвердження Концепції розвитку законодавства; затвердження орієнтов-них програм нормотворчих робіт, в яких визначаються періоди планування нормотворчих робіт (коротко- та довгострокові), затвердження графіків перегляду нормативно-правових ак-тів, терміни їх перегляду структурними підрозділами, розгляд пропозицій структурних під-розділів щодо переглянутих актів та затвердження висновків за результатами їх перегляду; розробка проекту нормативно-правового акта та його затвердження, подання нормативно-правового акта, який зачіпає права, свободи й законні інтереси громадян або має міжвідомчий характер, на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та територіальних управ-лінь юстиції в установленому чинним законодавством порядку.
Наступною проблемою є відсутність координації роботи з перегляду нормативно-правових актів структурними підрозділами та надання необхідної допомоги структурним підрозділам з правових питань юридичною службою суб’єкта нормотворення [16].
Перегляд нормативно-правового акта з метою приведення його у відповідність до чинного законодавства здійснюється шляхом проведення його правової експертизи.
Під час правової експертизи нормативно-правового акта суб’єкт нормотворення ке-рується критеріями, які умовно можна розділити на критерії, що мають висуватись до змісту нормативного акта (правові), і технічні критерії до форми нормативного акта (нормопроектувальні).
Міністерство юстиції України як центральний орган виконавчої влади, відповідальний за здійснення державної правової політики, вбачає пріоритетним напрямком своєї діяльності реалізацію основних завдань у сфері правотворення на засадах верховенства права та визнання людини найвищою соціальною цінністю.
Аналіз нормативно-правових актів, зареєстрованих Міністерством юстиції України протягом 2005 р. показав, що адаптація законодавства України до законодавства Європей-ського Союзу та норм міжнародного права відіграє важливу роль у прийнятті міністерствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю власних нормативно-правових актів. Від того, чи відповідають закони та інші нормативно-правові акти законодавству Європейського Союзу та нормам міжна-родного права, залежить і прийняття зазначеними органами відомчих нормативно-правових актів, які в свою чергу відповідають цим нормам. Тобто, органи, що видають нормативно-правові акти, повинні при їх розробці враховувати відповідні директиви ЄС та міжнародні стандарти із відповідних питань [16].
Так, зокрема, при здійсненні правової експертизи та реєстрації нормативно-правових актів Міністерства транспорту (зареєстровано 16 актів) враховувались норми Конвенції для уніфікації деяких правил міжнародних повітряних перевезень (Варшава, 12.10.2000, із змінами згідно Гаазького протоколу), Конвенції про міжнародну цивільну авіацію (Чикаго, 1944, додатки до неї), Міжнародних стандартів (з Поправкою 96); Правил міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО); Міжнародної конвенції СОЛАС 74/78, Міжнародної конвенції з охорони людського життя на морі (Лондон, 1974), Міжнародної конвенції про підготовку та дипломування моряків та несення вахти, 1978, Документів Євроконтролю (Керівництво для керування повітряним рухом), Загальних авіаційних вимог Об’єднаних авіаційних влад Європи (IАА), Конвенції про міжнародну організацію цивільної авіації (Чикаго, 1944), Вимог об’єднаної авіаційної влади Європи щодо свідоцтв льотного складу (JAR-FCL1, JAR-FCL2, JAR-FCL4), Стандартів ЄС, що регламентують підготовку льотного складу цивільної авіації, Правил аеронавігаційного обслуговування (організація повітряного руху), (PANS-АТМ, DОС 4444 ІКАО), Проекту Євро-Азійського нафто-транспортного коридору.
Під час проведення правової експертизи нормативно-правових актів Міністерства охорони здоров’я (зареєстровано 5 актів) застосовувались норми Директив Комісії ЄС про встановлення основних принципів та правил належної виробничої практики лікарських засобів для людини, ветеринарії, вимоги Директиви (2001\83\ЕС) Європейського парламенту і Ради ЄС від 6.11.2001 “Про звід законів співтовариства відносно лікарських препаратів для людини”, Директиви Ради Європейського економічного співтовариства (65\65 ЄЕС, 75\318 ЄЕС) з питань клінічних випробувань та керівництва Європейської Агенції з оцінки лікарських засобів та керуючись вказівками для національних органів, що відносяться до забезпечення якості біологічних препаратів “Регулюванням і ліцензуванням біологічних препаратів в краї-нах з вперше створеними регулюючими органами” (серія технічних доповідей ВООЗ, № 822, 1994 р. і № 858, 1998 р.).
Під час державної реєстрації актів Міністерства освіти і науки (зареєстровано 2 акти) враховувались норми Паризької конвенції з охорони промислової власності, Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, Стандартів всесвітньої організації інтелектуальної власності.
Під час державної реєстрації актів Держкомзв’язку з питань обробки та відправлення міжнародної пошти враховувались норми Конвенції Всесвітнього поштового зв’язку (Пекін 1999).
Три акти Міністерства фінансів про затвердження положень (стандартів) бухгалтер-ського обліку зареєстровано відповідно до Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку.
Два акти Держмитслужби, зокрема з питань реалізації положень Міжнародної кон-венції про міжнародне перевезення вантажів зареєстровано із застосуванням книжки між-народного дорожнього перевезення відповідно до Митної конвенції 1975 року; угоди між Україною і США “Щодо надання допомоги Україні в ліквідації стратегічної ядерної зброї, а також запобігання розповсюдженню зброї масового знищення” від 25.10.1993 р.
Вісім актів Мінекономіки зареєстровано на виконання ЗУ “Про закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти” та “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” з урахуванням Міжнародних стандартів зі штрихового кодування.
Три акти Державної податкової адміністрації зареєстровано на виконання ЗУ “Про міжнародні договори України”, “Про порядок погашення зобов’язань платників податків пе-ред бюджетами та державними цільовими фондами”, Міжнародних договорів України про уникнення подвійного оподаткування юридичними та фізичними особами України, які отри-мують доходи за межами України, що затверджені постановою КМУ від 6.05.2001 р., № 470.
Під час здійснення правової експертизи актів Держказначейства (зареєстровано 4 акти) застосовувалась Програма реформування системи бухгалтерського обліку із застосуванням міжнародних стандартів.
Всі нормативно-правові акти Державного департаменту з питань виконання покарань опрацьовувались відповідно до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.
П’ять актів Міністерства аграрної політики зареєстровано із застосуванням міжнарод-них угод, пов’язаних з участю України у міжнародних морських риболовних організаціях, Угоди про вільну торгівлю між Україною та Республікою Македонія та врахуванням вимог Міжнародного Епізоотичного Бюро.
Два акти Міністерства оборони зареєстровано на виконання ЗУ “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях”.
Під час правової експертизи актів Міністерства закордонних справ враховувались положення Віденської конвенції “Про консульські зносини” 1963 р.
Зареєстровано також акти Міністерства екології, які прийняті на виконання ЗУ “Про приєднання України до Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення”.
Три акти Національного банку України про затвердження положень (стандартів) бух-галтерського обліку зареєстровано відповідно до Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку, положень законодавства ЄС та Восьмої Директиви Ради ЄС.
Під час державної реєстрації актів Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації застосовувались правила ЄС щодо процедур сертифікації продукції, актів Дер-жавного департаменту ветеринарної медицини враховувались положення Угоди про парт-нерство та співробітництво між Україною та Європейським Співтовариствам та його дер-жавами-членами, від 14.06.1994 р.
Таким чином, значна кількість нормативно-правових актів міністерств та інших цент-ральних органів прийнята відповідно до міжнародних угод, однак зазначена робота потребує плановості, координації та контролю з боку юридичних служб зазначених органів.
Мінюст України спільно з територіальними органами юстиції та суб’єктами нормо-творення постійно вживають заходів щодо приведення нормативно-правових актів у відпо-відність до актів міжнародного права, що, в свою чергу, є запорукою успіху подальшого розвитку відносин Україна – ЄС [72].
Нового сенсу для українських експортерів, що мали намір всерйоз підкорити ринок “Великої Європи”, набуває й словосполучення “технічні стандарти ЄС”. Згідно з даними Мін-економіки, у нашій країні лише трохи більш як 1400 національних і міждержавних стандартів гармонізовано з міжнародними та європейськими (усього в Євросоюзі існує близько восьми тисяч таких стандартів) [69].
З прийняттям Закону “Про судоустрій України” започатковано створення принципово нової судової системи в Україні. У тісній співпраці з ЄС проводиться реформування судової системи в Україні, зокрема створено організаційно-правову та інституційну основу розбудови нової системи судів, адаптованих до вимог ЄС.
Створено та запроваджено відповідний програмно-інформаційний комплекс, викорис-тання якого дозволяє в режимі реального часу передавати митним органам інформацію про зареєстровані товари та призупиняти митне оформлення товарів, щодо яких є підозра в порушенні прав інтелектуальної власності.
У сфері торговельних аспектів прав інтелектуальної власності законодавче середо-вище протягом останнього часу наблизилося до рівня захисту прав інтелектуальної, про-мислової та комерційної власності, який існує в ЄС. Україна приєдналася до восьми багато-сторонніх конвенцій у сфері інтелектуальної власності й виконує відповідні зобов’язання.
З прийняттям ЗУ “Про стандартизацію”, “Про підтвердження відповідності” та “Про акредитацію органів з оцінки відповідності” гармонізовано систему сертифікації та стандар-тизації відповідно до вимог угод СОТ і ЄС про технічні бар’єри торгівлі й завершено перший етап реформування національної системи технічного регулювання.
З 2002 р. практично адаптоване до норм ЄС законодавство у сфері захисту еко-номічної конкуренції, завершено гармонізацію системи державних закупівель.
Завершилась робота з прийняття основних кодексів України, у тому числі Бюджетного (2001 р.), Митного (2002 р.), Цивільного (2003 р.), Кримінально-виконавчого (2003 р.).
Створено нову законодавчу та нормативну базу у сфері розвитку підприємництва та посилення приватної ініціативи, у тому числі за рахунок прийняття Верховною Радою України таких законів України:
– “Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва”;
– “Про державну підтримку малого підприємництва”;
– “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” (на-брав чинності 15.01.2004 р.), згідно якого розпочато новий етап державної політики ре-гулювання сфери господарської діяльності;
– “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (набрав чинності з 1.07.2004 р.) – принципово новий закон, який враховує вимоги директив ЄС щодо реєстрації суб’єктів господарювання, зокрема, суб’єктів бізнесу, а також врегульовує існуючі проблеми при проведенні державної реєстрації.
Законодавчу базу державної науково-технічної політики зміцнено в результаті прий-няття низки законодавчих, програмних та нормативних актів, які покликані сприяти утвер-дженню інноваційної моделі розвитку економіки як на галузевому, так і регіональному рівні. Зокрема, ЗУ “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” визначено стра-тегічні пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні на 2003–2013 роки та середньо-строкові пріоритетні напрями інноваційної діяльності загальнодержавного рівня.
У банківському секторі економіки норми ЗУ “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” адаптовані до основних положень ди-рективи Європейського Економічного Співтовариства №91/308/ЄЕС про запобігання вико-ристанню фінансової системи для відмивання грошей, директиви Європейського Парламенту і Ради №2001/97/ЄС від 4.12.2001 р., якою внесено зміни в директиву Європейського Еконо-мічного Співтовариства №91/308/ЄЕС про запобігання використанню фінансової системи для відмивання грошей та стандартів Базельського комітету з банківського нагляду.
Крім того, до ЗУ “Про банки і банківську діяльність” внесено зміни спочатку згаданим вище ЗУ “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних зло-чинним шляхом”, а згодом ЗУ від 6.02.2003 р. № 485-IV “Про внесення змін до деяких законів України з питань запобігання використанню банків та інших фінансових установ з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом”.
Результатом заходів, що вживалися органами виконавчої влади стало рішення про виключення України з “чорного” списку країн, які не борються з відмиванням грошей, здо-бутих злочинним шляхом.
Важливі положення низки директив ЄС, ЕЕС та ЕС у сфері захисту прав споживачів та реклами враховано у прийнятому 11.07.2003 р. ЗУ “Про внесення змін до Закону України “Про рекламу”.
Отже, на даний час значно розширено та удосконалено законодавчу та нормативну базу у таких сферах як оподаткування, зв’язок та інформаційні послуги, захист прав спо-живачів, охорона здоров’я та охорона навколишнього середовища, регулювання енергетики, праця, соціальний захист та соціальні гарантії, ядерна безпека, ліцензування в галузях при-родних монополій та господарської діяльності, банківська справа, стандартизація та оцінка відповідності, розбудова фондового та страхового ринків, молодіжна політика тощо.