3. ТЕХНОЛОГІЯ НАДАННЯ ПОСЛУГ У ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-ДІЛОВІЙ СФЕРІ

 

3.1. ТЕХНОЛОГІЯ НАДАННЯ СТРАХОВИХ ПОСЛУГ

 

s Сутність поняття страхування, його функції та принципи

s Класифікація страхування

s Технологічні особливості страхування та показники

    страхової діяльності організації

Основні терміни теми: страхування, страхове відшкодування, франшиза, страховий поліс, страховий ризик, суброгація, контрибуція, страхова відповідальність, страховий договір, страховий портфель, тер­мін страхування, страховий захист, страховий інтерес, актуарні розрахунки, страхова оцінка, страховий платіж, страховий тариф, страхова подія, страховий акт, страхові резерви, страховий фонд.

 

3.1.1. Сутність поняття страхування, його види та особливості

 

Законом України “Про внесення змін до ЗУ “Про страхування” (від 04.10.2001) страхування визначається як “вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян і юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або іншим законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів”.

Об’єктом страхування, як правило, виступає матеріальний інтерес.

Суб’єктами страхових відносин, у відповідності до чинного законодавства, визнають фінансові установи, що створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств із додатковою відповідальністю, відповідно до ЗУ “Про господарські товариства” (від 19.09.1991, № 15–76–ХІІ), з урахуванням особливостей, передбачених Законом “Про страхування”, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика має бути не менше трьох. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками – резидентами України.

Предметом страхування виступає ризик, який може відбутися, а може й ні (страхова подія).

Зміст страхування розкривається в його функціях. Страхування виконує такі функції:

− ризикову;

− заощаджувальну (попереджувальну);

− створення та використання страхових фондів і резервів;

− компенсаційну;

− репресивну;

− інвестиційну;

− превентивну.

Знання принципів страхування необхідно для всіх учасників страхового процесу на всіх його стадіях. Фактично ці принципи відповідають основним етапам взаємодії страхувальника і страховика.

Основні принципи страхування:

− майновий економічний інтерес;

− страховий ризик;

− сумлінність;

− найвищий ступінь довіри сторін;

− причинно-наслідковий зв’язок подій;

− виплата відшкодування в розмірі реального збитку;

− франшиза;

− суброгація;

− контрибуція;

− диверсифікація ризиків.

За формою взаємодії страхувальників та страхових товариств виділяють: обов’язкове та добровільне страхування.

За видами страхування виділяють: співстрахування та перестрахування.

На основі вивчення зарубіжного та вітчизняного досвіду у процесі надання страхових послуг можна сказати, що роль страхування полягає у:

− забезпеченні стабілізації відтворювального процесу та економічної сталості в суспільстві;

− оптимізації ресурсів, що спрямовані на організацію економіч­ної безпеки;

− раціоналізації формування та використання коштів, призначених для здійснення соціальних програм, превенцій тощо;

− створенні додаткових джерел ресурсів для інвестування в економіку країни.

 

3.1.2. Класифікація страхування

 

У сучасних умовах розвитку вітчизняної науки про страхування немає єдиного підходу та чітко визначеної класифікації у страхуванні. Узагальнюючи класифікацію страхування серед основних її ознак можна виділити такі:

1) економічну, на яку впливають економічні умови здійснення страхування в конкретній країні та ступінь розвитку страхової справи;

2) юридичну, що визначає умови та форми проведення страхування, на основі внутрішньої законодавчої бази та міжнародних угод, підписаних державою;

3) за об’єктами, яка залежить від об’єкта страхування, на який спрямовано страховий захист;

4) історичну, при якій можна прослідкувати впродовж тривалого історичного періоду еволюцію страхування взагалі та його окремих видів, форм страхових організацій.

За економічною ознакою страхування класифікується за такими напрямами.

1. Спеціалізація страховика. Вона має значення для організації фінансів страховика та розміщення страхових резервів для оподаткування.

Сюди відносяться страхування:

− життя;

− загальні види страхування (ризикове страхування): особисте, майнове, страхування відповідальності.

2. Вид небезпеки, куди відносять перелік страхових ризиків, що супроводжують конкретну діяльність страхувальника.

Сюди відносяться страхування:

− за видами діяльності страховика (морське, авіаційне, страхування вантажів);

− за видами ризиків (фінансових, екологічних, економічних).

3. Статус страхувальника використовується для поділу страхових послуг, які обслуговують інтереси громадян та інтереси юридич­них осіб. Такий напрям страхування стосується здебільшого майнового страхування та страхування відповідальності.

Сюди відносяться такі види страхування осіб:

− фізичних (майна, здоров’я, життя, працездатності, відповідальності);

− юридичних (майна, відповідальності).

4. Статус страховика використовується для забезпечення дер­жавного регулювання страхової діяльності.

Сюди відносяться такі види страхування:

− комерційне (акціонерні товариства);

− взаємне (товариства взаємного страхування);

− державне (страхування експортних кредитів).

За юридичною ознакою страхування класифікується за такими напрямами:

1. Міжнародні норми. Згідно з міжнародними нормами виділяється: 7 класів довгострокового і 8 класів загального страхування.

2. Вимоги внутрішнього законодавства. Сюди відноситься виділення конкретних видів страхування за ризиками та об’єктами. Виділяють 33 види обов’язкового страхування і 22 види добровільного страхування.

3. Форми проведення страхування. Цей напрям характеризує спосіб залучення в страхові відносини та поділяється на обов’язкове та добровільне страхування.

За об’єктами страхування класифікується на:

1. Особисте страхування, що пов’язане з життям, здоров’ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи.

Особисте страхування поділяється на три підгалузі:

− страхування життя;

− страхування від нещасних випадків;

− медичне страхування.

2. Майнове страхування, яке пов’язане з володінням, користуванням і розпорядженням майном страхувальника.

Особливою ознакою в класифікації майнового страхування є виділення небезпек, які ієрархічно не пов’язані між собою:

− майна від вогню;

− сільськогосподарських культур від засухи та інших стихійних лих;

− тварин від падежу та вимушеного забою;

− транспортних засобів від аварій, викрадення та інших небезпек.

3. Страхування відповідальності пов’язано з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі.

Страхування відповідальності поділяється на такі види:

− страхування заборгованості;

− страхування на випадок відшкодування заподіяної шкоди.

Окрім Закону про страхування та інших нормативних актів процес страхування в Україні регулюється ще й за допомогою різних методів державного нагляду за страховою діяльністю організацій.

Враховуючи світовий та вітчизняний досвід, можна виділити три форми здійснення державного нагляду за діяльністю страхових організацій:

− ліцензійну;

− контрольну;

− статистичну.

3.1.3. Технологічні особливості страхування та

  показники страхової діяльності організації

 

Процес формування сучасної страхової організації проходив такі стадії:

1. Формування спеціального фонду для покриття збитків, тобто страхового фонду. Кожен окремо взятий суб’єкт господарської діяльності міг створити страховий фонд самостійно.

2. Формування системи страхування, при якій страховий фонд створюється за рахунок внесків його учасників. Акумульовані кошти використовувалися не тільки для покриття збитків, але і для інвестування в різних формах.

3. Створений страхувальниками фонд формувався за домовленістю між ними і регулюватися спільно. У цьому випадку мало місце так зване взаємне страхування, при якому страхувальники формально вважалися власниками страхового фонду.

4. Первісною формою взаємного страхування була розкладкова система страхування: суми виниклих протягом року збитків від вогню, розбійних дій і стихійних лих розподілялися для відшкодування між страхувальниками. При цьому річні внески кожного з учасників страхування не фіксувалися і, отже, були непередбачені.

5. Формування страхового фонду за допомогою заздалегідь визначених внесків.

6. Відокремлення страхової діяльності у самостійну сферу послуг. Таку діяльність стали здійснювати спеціалізовані страховики, метою яких став не стільки розподіл збитків між страхувальниками, скільки одержання прибутку.

Технологічна структура діяльності сучасної страхової організації.

1. Формування страхового фонду за рахунок страхової премії. Страхова премія − плата страхувальника за прийняття страховиком на себе зобов’язань відшкодувати збиток, нанесений майну страхувальника.

2. Розробка страхового полісу. Розмір страхової премії залежить від ступеня ризику за страховою угодою і фіксується у страховому полісі, який видається страховиком страхувальнику і підтверджує висновок угоди страхування.

У страховому полісі визначається:

– розмір страхової премії;

− конкретні ризики, за якими страховик зобов’язаний відшкодувати збиток. Під ризиком розуміється ймовірна подія чи сукупність подій, на випадок настання яких проводиться страхування Обов’язок страховика відшкодувати збиток виникає тільки у випадку настання обговореної в полісі події − страхового випадку;

− страхова оцінка, тобто визначена вартість застрахованого майна;

− страхова сума − застрахована частина вартості майна, оскіль­ки, як правило, майно страхується не на всю вартість;

− обов’язки страховика, який при настанні страхового випадку зобов’язаний виплатити конкретну суму страхового відшкодування, обумовлену, виходячи з розміру страхової суми і страхового збитку, що являє собою матеріальні втрати страхувальника в результаті страхового випадку.

3. Формування прибутку. Прибуток страхових компаній формується головним чином з двох джерел: власне страхової діяльності та інвестиційної діяльності.

До найважливіших технологічних особливостей страхування відносяться:

- цільове фінансування і використання коштів;

- імовірнісний характер;

- матеріальна зацікавленість суб’єкта страхування в позитивному результаті заходу, який страхується.

Технологічні показники, що характеризують специфіку страхових інтересів.

Страхова відповідальність (страхове покриття) − зобов’я­зання страховика сплатити страхове відшкодування або страхову суму в разі настання обумовлених наслідків страхового випадку.

Страховий договір − письмова угода між страхувальником і страховиком, яка передбачає зобов’язання страховика в разі настання страхового випадку здійснити виплату страхувальнику або іншій особі, на користь якої укладена угода страхування, а страхувальник зобов’язується сплатити страховий платіж у визначені строки.

Страховий захист − сукупність специфічних економічних інтересів, пов’язаних з подоланням або відшкодуванням втрат від страхових ризиків.

Страховий інтерес − матеріальна зацікавленість у страхуванні об’єктів, до яких страхувальник має відношення як власник, орен­дар, перевізник.

Страховий об’єкт − життя, здоров’я, працездатність громадян, майно, майнові інтереси громадян та юридичних осіб.

Страховий поліс (страховий сертифікат, страхове свідоцтво) − документ, що засвідчує факт укладання угоди страхування і містить в собі всі умови страхування.

Страховий портфель − кількість діючих угод страхування.

Страхова сума − грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов’язаний провести виплату при настанні страхового випадку.

Термін страхування − період дії договору страхування, коливається від декількох днів до значної кількості років. Можливим є також необмежений термін, доки одна із сторін правовідносин не відмовиться від подальшого їх продовження.

Технологічні показники, що характеризують формування страхового фонду.

Актуарні розрахунки − розрахунки тарифів за будь-яким видом страхування.

Страхове забезпечення − рівень страхової оцінки відносно вартості майна, необхідного для досягнення цілей страхової організації.

Страхова оцінка − критерії оцінки страхового ризику.

Страховий платіж (внесок, премія) − це плата страхувальника страховику за покриття ризику страхування.

Страховий тариф (ціна страхового ризику) − ставка страхових платежів з одиниці страхової суми за певний період.

Технологічні показники, що характеризують використання страхового фонду.

Страхова подія − це передбачена договором страхування або чинним законодавством подія, з настанням якої виникає обов’язок страховика відшкодувати завдані цією подією збитки або виплатити страхове забезпечення страхувальнику.

Страховий акт − документ, що складається за наслідками огляду застрахованого об’єкта, який постраждав у результаті настання страхової події.

Страхова виплата (сплачений страховий збиток) − грошова сума, що виплачується страховиком відповідно до умов договору при настанні страхового випадку.

Технологічні показники, що характеризують фінансово-господарську діяльність страховика.

Страховий фонд страховика − резерв грошових коштів для покриття страхового збитку чи відшкодування, який створюється за рахунок страхових платежів.

Страхові резерви − обов’язкові грошові фонди страховика, що формуються за рахунок страхових платежів (премії) до визначення практичної збитковості страхової суми з урахуванням наявності у страховому портфелі страховика необхідних видів страхування та тер­міну дії договорів страхування.

Технічні резерви − страхові резерви, що формуються при страхуванні ризикових подій. Вони виражають грошову оцінку обов’язків страховика.

Математичні резерви − резерви зі страхування життя.

Резерви зі страхування життя − грошові фонди, що формуються при страхуванні життя за рахунок нетто-премій та частини інвестиційного доходу від розміщення тимчасово вільних коштів страховика.

Вільні резерви − грошові фонди страховика, що формуються за рахунок прибутку з метою підвищення рівня його фінансової стійкості та платоспроможності.

Збитковість страхової суми − економічний показник діяльності страховика, який характеризує співвідношення між страховими виплатами та страхової сумою.

 

Отже, страхування в Україні є одним з аспектів соціального захисту та надання соціальних гарантій у різних аспектах життєдіяльності громадян. В Україні домінують обов’язкові види страхування (соціальне, медичне, страхування таких видів майна як авіатранспорт та зернові культури для посівів), але поряд з ними широко використовуються добровільні види страхування (медичне, страхування майна, транспортне страхування). Попит на обов’язкове та добровільне страхування залежить від рівня соціальної забезпеченості громадян, оскільки добровільні види страхових послуг придбаються у пакеті та коштують значно дорожче ніж обов’язкові. Розвиток вітчизняного страхування сьогодні здійснюється у досить парадоксальній ситуації. З одного боку, страховий фонд формується за рахунок державного бюджету, а з іншого, регулюється керівництвом профспілок Україні, отже, неузгодженість між органами управління та фінансування завдає значної шкоди розвитку страхової справи в Україні. Але не дивлячись на це, сьогодні спостерігаються тенденції активного розвитку страхування як однієї з галузей обслуговування населення, особливо у напрямку добровільних видів страхування.

 

Контрольні питання

 

1. Дайте визначення страхування відповідно до ЗУ “Про внесення змін до ЗУ “Про страхування”.

2. Що є предметом страхування? Що є об’єктом і хто виступає суб’єктом страхування?

3. У чому полягає сутність страхування? Охарактеризуйте економічний зміст кожної з функцій страхування.

4. Назвіть та коротко охарактеризуйте з економічної точки зору основні принципи вітчизняного страхування.

5. Як класифікується вітчизняне страхування за узагальнюючою класифікацією?

6. Наведіть приклади відомих Вам класифікацій страхування, розроблених українськими авторами.

7. Якою є структура страхового полісу? Які умові страхування зазначаються в ньому?

8.  Охарактеризуйте основні технологічні особливості страхування.

9. За якими аспектами класифікуються технологічні показники страхування? Назвіть основні технологічні показники кожного з аспектів.

3.2. ТЕХНОЛОГІЯ ПРОЦЕСУ СТРАХУВАННЯ

 

s Методологія страхування

s Страховий тариф. Тарифікація страхових випадків

Основні терміни теми: метод страхування, система страхування, збиток страхувальника, страхове відшкодування, страхова сума, вартісна оцінка майна, умовна та безумовна франшиза, страховий тариф, актуарні розрахунки, тариф-брутто, тариф-нетто, ризикова надбавка.

 

3.2.1. Методологія страхування

 

Методологія страхування являє собою сукупність методів та систем страхування, які у своїй взаємодії забезпечують процес страхування необхідним інструментарієм: розрахунковими показниками, послідовністю та способами розрахунків за видами страхування.

Методи страхування − це способи практичного здійснення страхування.

Система страхування − це взаємозв’язок між страховою сумою, вартістю об’єкта страхування, розміром страхового відшкодування та збитку страхувальника, який здійснюється на основі математичних розрахунків за певним алгоритмом.

Методи страхування поділяються залежно від розподілу відповідальності за ризик між сторонами страхових відносин.

Розрізняють дві групи методів страхування:

− повного страхування;

− часткового страхування.

Повне страхування покриває весь конкретний ризик, тобто максимально можливий збиток обраного класу страхових подій.

Часткове страхування обмежує відповідальність страховика, залишаючи частину ризику страхувальнику. У свою чергу, часткове страхування поділяється на дві підгрупи методів:

− пропорційне страхування;

− непропорційне страхування.

Кожний із зазначених методів має свої системи здійснення страхування.

У сучасних умовах в Україні застосовують наступні системи страхування:

− за дійсною вартістю майна;

− за відновленою (відновною) вартістю майна;

− пропорційної відповідальності;

− першого ризику;

− дробової частини;

− граничного страхового забезпечення;

− страхування граничних ризиків;

− страхування з франшизою.

Відмінності у системах страхування ґрунтуються на неоднаковому співвідношенні вартості майна та страхової суми, страхового відшкодування та збитку страхувальника. Система страхової відповідальності встановлюється не за бажанням страхувальника, а відповідно до страхового законодавства та встановлених правил страхування.

Для розрахунків відшкодування за різними системами важливо чітко розмежовувати поняття “збиток страхувальника” та “страхове відшкодування”.

Збиток страхувальника − це його фактичний збиток, понесений в результаті настання страхового випадку.

Страхове відшкодування − це сума, яка виплачується страховиком для покриття цього збитку. Кількісно вони можуть не збігатися. Збиток та страхова сума є верхньою межею страхового відшкодування, яка може бути менше страхової суми, дорівнювати їй, але ніколи не може перевищувати її. Страхове відшкодування, як правило, не може перевищувати суму страхового збитку.

Метод повного страхування. Одним із методів страхування є повне страхування, яке забезпечує повний страховий захист інтересів страхувальника. За цим методом покривається максимально можливий збиток обраного класу страхових подій. Для цього використовують дві основні системи страхування за вартістю майна:

− дійсною;

− відновленою.

У практиці майнового страхування найбільш поширеною є система страхування за дійсною вартістю майна, яка визначається як фактична на день підписання договору страхування. Зазначена система страхування враховує знос майна на день укладання договору страхування. У страхування майна підприємств прийняті наступні межі оцінки його вартості:

− для необоротних активів − балансова вартість майна, не більше відновленої вартості на день їх знищення;

− для оборотних активів − фактична собівартість за середніми ринковими цінами, відпускними цінами, цінами власного виробництва;

− для незавершеного будівництва − розмір фактично здійснених витрат матеріальних та трудових ресурсів на момент настання страхового випадку.

Відповідно до системи страхування за дійсною вартістю майна страхове відшкодування дорівнює розміру збитків. Тобто має місце повне покриття збитків страхувальника за рахунок фінансових ресурсів страховика.

Система страхування за відновленою (відновною) вартістю майна передбачає, що відшкодування збитків за знищений об’єкт буде здійснено в розмірі, що дорівнює вартості нового аналогічного майна відповідного виду. Знос майна при цьому не враховується. Ця система також забезпечує повний страховий захист інтересів страхувальника.

Методи часткового страхування. Пропорційне страхування передбачає використання системи пропорційної страхової відповідальності. В основі цієї системи лежить математична ознака – пропорція: страхове відшкодування так відноситься до збитку страхувальника, як страхова сума – до вартості застрахованого майна. Зазначену пропорцію можна виразити таким чином:

 

 або ,       (3.1)

 

де Q − страхове відшкодування; Z − страховий збиток; S − страхова сума; W − вартісна оцінка майна;  − максимально можливий збиток.

Виходячи із зазначеної пропорції, розмір страхового відшкодування може бути визначений у такий спосіб:

 

 або .     (3.2)

 

Відповідно до цього методу страхове відшкодування можна ще визначити за допомогою відсоткових розрахунків: страхове відшкодування повинно складати стільки відсотків від суми страхового збитку, скільки страхова сума від майнової оцінки застрахованого майна.

В умовах договору страхування принцип пропорційної відповідальності знаходить своє відображення, як правило, у заниженій оцінці майна порівняно з реальною вартістю об’єкта страхування або максимально можливим збитком підприємства в результаті настання обумовлених страхових випадків.

За цією системою страхування, відповідно до зменшення розміру страхового відшкодування, розмір страхової премії також зменшується пропорційно зменшенню страхової суми. Таким чином, страхувальник може сам регулювати частину ризику, яка залишається на його утриманні, а відтак і підібрати для себе оптимальний розмір премії.

Метод непропорційного страхування призначений для розширення можливостей з управління ризиками за допомогою страхування. А саме, він дозволяє використовувати різні підходи для фінансування ризиків залежності від їх розміру та походження в одному договорі страхування.

Розрізняють наступні системи непропорційного страхування:

− першого ризику;

− дробової частини;

− граничного страхового забезпечення;

− страхування граничних ризиків.

При страхуванні за системою першого ризику (система страхування перших збитків) збиток при настанні страхового випадку відшкодовується повністю тільки в межах страхової суми, що зазначена в договорі страхування. Збиток в межах страхової суми називається в страховій практиці “першим ризиком”.

Алгоритм розрахунку страхового відшкодування за цією системою можна представити таким чином:

 

,        (3.3)

 

де Q − страхове відшкодування; Z − страховий збиток; S − страхова сума.

Якщо збиток перевищує страхову суму, то витрати щодо його компенсації та ліквідації наслідків несе сам страхувальник. Різниця між страховою вартістю і страховою сумою називається “другим ризиком”.

Перевагою страхування за системою першого ризику є те, що страхувальник отримує певну вигоду за рахунок зменшення розміру страхової премії, оскільки ризик, що представляється страховику, змен­шується.

Недоліком страхування за системою першого ризику є те, що великі, масштабні ризики, які можуть мати тяжкі наслідки для страхувальника, залишаються на його власному утриманні. А відтак, перед страхувальником знову ж постає проблема управління та фінансування ризиків.

Страхування за системою дробової частини передбачає встановлення двох страхових сум, одна з яких називається показаною вартістю. За цією системою страхове відшкодування встановлюється в розмірі дробу чи відсотка від показаної вартості об’єкта страхування. Тобто відповідальність страховика обмежується встановленим дробом або відсотком. Проте завжди дотримується умова: страхове відшкодування дорівнює збиткам, але в межах страхової суми.

Можливі два варіанти встановлення показаної вартості:

− дорівнює дійсній вартості об’єкта;

− менша від дійсної вартості об’єкта.

Якщо показана вартість застрахованого об’єкта дорівнює його дійсній вартості, то система страхування дрібної частки тотожна страхуванню за системою першого ризику. Якщо показана вартість об’єкта менша за його дійсну вартість, то страхове відшкодування розраховується аналогічно, як за системою пропорційної відповідальності.

Страхування за системою граничного страхового забезпечення передбачає встановлення завчасно певної межі відповідальності страховика у сумі страхового відшкодування у вигляді коефіцієнта (чи відсотка) покриття збитку. Розмір страхового відшкодування визначається множенням встановленої межі (коефіцієнта чи відсотка) на різницю між заздалегідь встановленим рівнем та реально отриманим страхувальником доходом. Система граничного страхового забезпечення (граничної страхової відповідальності) використовується при страхуванні сільськогосподарських ризиків, фінансових, кредитних, інвестиційних тощо.

На практиці можлива ситуація, коли страхування здійснюється на випадок настання граничних збитків. Тобто можливе настання великих збитків, що перевищують певну величину, зафіксовану в договорі страхування. У цьому випадку необхідно особливо ретельно підходити до вибору страхової компанії, щоб вона володіла достатніми фінансовими ресурсами для виконання взятих зобов’язань.

Франшиза, її види та порядок використання. Франшиза, з одного боку, є принципом страхування, що показує звільнення страховика від частини покриття збитків, вказує на граничний мінімальний розмір збитку, на який не розповсюджується страхове покриття, а з іншого використовується для виключення із страхового покриття збит­ків, що не перевищують певної граничної величини.

Франшиза застосовується в сфері незначних збитків, які відносно часті та передбачувані, а їх страхування є невигідним для страховика.

Розмір франшизи задається або у відсотках по відношенню до страхової суми, або в абсолютній величині (гривнях). Проте зустрічаються варіанти, коли франшиза встановлюється і як частка від страхової вартості об’єкта страхування або від розміру реально отриманого збитку.

Розрізняють безумовну (що вираховується) − deductible − фран-шизу та умовну (що не вираховується). В особливих випадках в договорі страхування може бути передбачена сукупна – aggregate– франшиза, яка найчастіше застосовується при перестрахуванні.

За безумовною франшизою збиток у будь-якому випадку відшкодовується страхувальнику за вирахуванням із розміру збитків встановленої франшизи. Таке страхування частіше за все застосовується при страхуванні автотранспорту.

При страхуванні з умовною франшизою страховик звільняється від компенсації збитку, якщо понесені збитки менше розміру франшизи. А якщо ці збитки більше франшизи, то страховик виплачує її повністю. Умовна франшиза частіше використовується в особистому страхуванні.

При застосуванні сукупної франшизи всі понесені страхуваль­ником збитки додаються за певний період часу, а із сумарного збитку вираховується франшиза.

Застосування франшизи сприяє поєднанню самострахування із страхуванням. Адже суб’єкти господарювання для покриття дрібних, рід­ше − середніх ризиків, створюють власні фонди ризику −резервні фонди.

 

3.2.2. Страховий тариф. Тарифікація страхових випадків

 

Страховий тариф − це встановлений розмір плати за послуги страхування, використання страхового продукту, передачу ризику чи його частини страховику, на основі якого формується страховий фонд. Він встановлюється на термін 5−10 років у регіональних межах.

До складу страхового тарифу входять такі показники:

− тарифна ставка;

− тариф-брутто;

− тариф-нетто.

Тарифна ставка є адекватним грошовим виразом зобов’язань страховика за укладеними договорами страхування. Вона визначається за допомогою актуарних розрахунків та встановлюється на 100 грн страхової суми або у відсотках до всієї страхової суми.

Технологічними характеристиками страхового тарифу є:

− відображення ціни страхової послуги;

− ставка платежу за страхування з одиниці страхової cуми;

− виграші страховика від організації страхового захисту;

− відшкодування витрат страховика при настанні страхового випадку;

− покриття всіх витрат страховика та забезпечення певного рівня прибутковості;

− фінансова стійкість ведення страхової справи;

− підтримання еквівалентності страхових інтересів страхувальника та страховика.

Особливості розрахунку страхового тарифу залежать від видів страхування.

1. У практиці ризикових видів страхування страховий тариф являє собою тариф-брутто , який можна розрахувати за формулою:

,       (3.4)

де  − тариф-брутто;  − тариф-нетто;  − навантаження.

Тариф-нетто  виконує такі функції:

− безпосередньо виражає ціну страхового ризику;

− призначений для здійснення страхових виплат;

− забезпечує створення страхового фонду та запасного фонду, які формують страхові резерви.

Тариф-нетто розраховується за формулою:

 

,       (3.5)

де  − тариф-нетто; − тариф-нетто основний;  − ризикова надбавка.

Тариф-нетто забезпечує виплати за звичайними умовами страхування.

Ризикова надбавка формує запасний фонд для забезпечення виплат при значних коливаннях ризиків, коли є відхилення кількості страхових подій від середнього значення при можливості підвищених збитків при реалізації ризиків.

Тариф-брутто виражає ціну страхової послуги, яка складається із собівартості та прибутку.

Для ризикових видів страхування найбільш поширені такі методики розрахунку тарифів:

− на базі теорії ймовірності та методів математичної статистики з використанням часових рядів;

− з використанням методів математичної статистики та розрахунку дохідності;

− на базі методів експертних оцінок;

− при використанні методів аналогій з іншими об’єктами чи компаніями;

− регресивний метод.

2. У практиці актуарних розрахунків при визначенні тарифів за договорами загального страхування прийнято застосовувати класичну, індивідуальну та колективну моделі ризику.

До переваг класичної моделі можна віднести те, що її застосовують при незначній кількості інформації про можливі страхові виплати.

В основі розрахунку тарифу-нетто за колективною моделлю лежить збитковість страхової суми, яка визначається, виходячи із середнього за певний період часу (як правило, за п’ять років) рівня виплати страхового відшкодування.

При побудові тарифу-нетто основного у індивідуальній моделі враховується ймовірність настання страхового випадку − р(а) і коефіцієнт відношення середньої виплати на один договір страхування до середньої страхової суми на один договір − К, тобто:

 

.       (3.6)

 

3. Розрахунки страхових тарифів у накопичувальному страхуванні (страхуванні життя) мають свої особливості, оскільки:

− розрахунки виконуються із врахуванням демографічної статистики та теорії ймовірності;

− при розрахунках застосовуються методи обчислень довгострокових фінансових операцій, які базуються на концепціях теорій вартості грошей у часі;

− тарифи-нетто складаються із декількох частин, кожна з яких покликана сформувати страховий фонд за одним із видів страхової відповідальності, що включені в умови страхування;

− у накопичувальних видах страхування ризикова надбавка не передбачена, стабільність страхування забезпечується іншими методами та застосуванням теорій вартості грошей у часі.

При страхуванні життя найбільший інтерес являють собою методики розрахунку:

− доходу при довгострокових фінансових операціях;

− за рентою;

− одноразової нетто-премії при страхуванні життя.

4. Тариф-нетто в особистому страхуванні складається із ризикового страхового внеску (нещасний випадок, смерть), чи накопичувального внеску, тобто тариф-нетто відображає кожний вид відповідаль­ності, яку взяв на себе страховик. Тому, якщо умови за одним певним видом страхування містять декілька видів страхової відповідальності (змішане страхування життя, страхування фінансових ризиків тощо), то сукупний тариф-нетто може складатися із декількох окремих тарифів-нетто.

Величина окремих тарифів-нетто обчислюється у прямій залеж­ності від ймовірності ризику. Однак, оскільки страховий внесок являє собою усереднений розмір страхових платежів, то можливі істотні відхилення від середніх значень.

До собівартості страхової послуги включається:

1) тариф-нетто – займає найбільшу питому вагу у собівартості страхової послуги і, як правило, не повинен бути меншим за 60−70 % тарифу-брутто, а навантаження складає в загальному страховому тарифі суттєво меншу частину від брутто-ставки − від 9 до 40 %;

2) витрати на ведення страхової справи – з огляду на державне регулювання страхової діяльності, знаходяться в межах для обов’язкового:

− державного страхування − 6 % розміру тарифу;

− страхування майна та відповідальності − 20 % розміру тарифу;

− особистого страхування − 15 % розміру тарифу;

3) витрати на фінансування превентивних заходів – формують фонд превентивних заходів страховика за методикою, яку розробляє сам страховик та узгоджує з уповноваженим органом у відповідному порядку.

Прибуток у складі собівартості страхової послуги знаходиться в межах − 10–15 %, що забезпечує ефективний розподіл фінансових ресурсів страховика. Відсутність цього елемента забезпечує розширення страхового поля.

 

Отже, страхування здійснюється на основі різних методів за низкою систем відповідно до видів страхування та величини страхової суми. Вибір методу страхування залежить від таких аспектів як вартість об’єкту страхування, ступень ризику, пов’язаного з використанням чи діяльністю даного об’єкту, страховий термін, умови договору страхування. Кожен страховий випадок тарифікується залежно від його особливостей, тому на вибір методу впливає також страховий тариф та особливості його розрахунку.

Контрольні питання

 

1. У чому полягає методологія страхування? Який зв’язок існує між методом та системою страхування?

2. Які системи страхування застосовуються у сучасній вітчизняній страховій справі?

3. Охарактеризуйте основні види методів страхування в Україні?

4. На якому економічному підґрунті базується кожен з методів страхування?

5. Що являє собою франшиза? В яких випадках надається перевага умовній, а в яких безумовній франшизі? Чому?

6. Який економічний зміст показника франшиза?

7. Що являє собою страховий тариф?

8. Чим відрізняються тариф-нетто і тариф брутто? Який з них частіше використовується при розрахунках страхового відшкодування? Чому?

 

3.3. ТЕХНОЛОГІЯ НАДАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПОСЛУГ

 

s Поняття ринку інформаційних послуг

s Сучасні тенденції розвитку сфери інформаційних послуг

s Технологія надання інформаційних послуг в Україні

Основні терміни теми: інформаційний продукт, інформаційна послуга, ринок інформаційних послуг, інформаційне забезпечення, комп’ютеризо­ва­ність населення, маркетингові дослідження на інформаційному ринку.

 

3.3.1. Поняття ринку інформаційних послуг

 

Інформаційний продукт − це документована інформація, яка підготовлена відповідно до потреб користувачів і призначена або застосовується для їх задоволення.

Інформаційна послуга − це дії суб’єктів щодо забезпечення споживачів інформаційними продуктами.

Ринок інформаційних послуг – сукупність економічних, правових та організаційних відносин з продажу та купівлі інформаційних продуктів та послуг (ІПП), які формуються між їхніми постачальниками і споживачами.

Представниками інформаційного ринку є: власники банків даних, посередники та користувачі інформацією.

Власники інформації на ринку інформаційних послуг − це: видавничі та дослідні організації, що володіють могутньою фінансовою і технічною базою, мають філії та велику мережу клієнтів.

Власники інформації одержують від своїх філій, клієнтів і з інших джерел дані, які обробляють, зберігають і на комерційній основі передають посередникам. У зв’язку зі зростанням обсягу інформації, що переробляється, найбільш складним питанням для власників є вибір техніки і методів обробки, збереження масивів даних та їхнього пошуку. Для кожного такого банку вводиться відповідна система організації масивів інформації.

Споживачами інформаційних послуг є:

− безпосередні споживачі (фізичні особи);

− спеціалізовані інформаційні органи, для яких ці послуги виступають предметом праці та напівфабрикатом при підготовці власних інформаційних послуг.

Основні споживачі інформації відрізняються завданнями, які вирішуються з використанням інформаційних послуг.

Ринок інформаційних послуг характеризується, з одного боку, попитом громадськості, господарських підприємств і державних установ, а з іншого боку, пропозицією послуг державних установ, підприємств із змішаним капіталом та приватних.

До складу пропозиції інформаційного ринку входять такі види інформації:

1) спеціалізована: ділова, правова, екологічна, медична та інша інформація;

2) інформація для фахівців;

3) масова споживча інформація.

Ринок інформаційних послуг зазвичай поділяється на:

− глобальний (світовий);

− міжнародний (охоплює групи країн);

− національний (телебачення, радіомовлення та інші засоби масової інформації);

− регіональний (теле- і радіопередачі у визначеному регіоні);

− локальний (місцеве радіомовлення, місцеві газети і журнали);

− точковий (інформаційні мережі в навчальних закладах, наукових установах, бібліотеках, музеях тощо).

 

3.3.2. Сучасні тенденції розвитку сфери інформаційних послуг

 

Сьогодні інформація є таким самим важливим фактором вироб­ництва, як земля, праця і капітал. На сучасному етапі для інформаційного забезпечення характерні наступні особливості:

− необхідність інформаційного забезпечення в усіх галузях життє­діяльності людини, як на технічному рівні (у вигляді комп’ютерів) так і на рівні сфери діяльності (життя, бізнес, наука);

− збільшення значення інформації у сфері управління (розвиток транснаціональних корпорацій, розвиток внутрішнього бізнесу, політика);

− швидкий розвиток обчислювальних технологій у вигляді змі­ни їх модифікацій;

− постійне удосконалення обчислювальних технологій з метою збільшення їх потужності та виготовлення у більш зручних формах;

− збільшення кількості та розширення можливостей міжнарод­них інформаційних мереж;

− підвищення ефективної мікросхем і зменшення їхньої собівартості;

− прискорення руху інформації по інформаційних системах;

− збільшення витрат фірм на розробку та впровадження інфор­маційних систем

Об’єктивне зростання інформаційних потреб пов’язане із загаль­ним підвищенням складності управління і з необхідністю обґрунтовано аргументувати запропоновані заходи, користуючись інформацією прог­нозного характеру.

3.3.3. Технологія надання інформаційних послуг в Україні

 

Основними постачальниками інформаційних продуктів і послуг на українському ринку інформаційних послуг виступають:

− центри-генератори баз даних;

− служби телекомунікацій;

− інформаційні брокери;

− консультаційні фірми.

Пропозицію інформаційних послуг на українському ринку можна розділити на три основних сектора:

− чисто інформаційні послуги (надання адресно-довідникової інформації, телекомунікаційні послуги тощо);

− інформаційно-консалтингові послуги, тобто послуги, які мають ознаки як інформаційного, так і консалтингового характеру (маркетингові дослідження, перевірка надійності партнерів тощо);

− консалтингові послуги (консультування з зовнішньоекономічної діяльності, юридичні консультації тощо).

Суб’єктами інформаційного ринку України є:

− органи державного управління;

− оперативно-комерційний апарат (Торговельно-промислова палата України, комерційні банки тощо);

− органи статистики;

− видавці адресних і адресно-номенклатурних довідників;

− видавці економічних газет і часописів;

− підприємства, що виробляють банки і бази даних та надають телекомунікаційні послуги;

− підприємства, що надають маркетингові послуги;

− консалтингові фірми.

Інтернет стає важливим бізнес-інструментом в Україні. Компанія Uanet/Relkom забезпечує можливість роботи в мережі Інтернет, доступ до інформації електронної дошки оголошень світових комп’ютерних мереж тощо.

Комерційними характеристиками Інтернету є:

− засіб зв’язку;

− джерело інформації та її розміщення;

− здійснення бізнесу через публічні мережі (реклама, закриті каталоги з можливістю замовлення, віртуальні магазини, електронні біржі).

Абоненти мережі Інтернет в Україні користуються послугами таких інформаційно-довідкових служб:

− Internet securities, яка дає надійну оперативну ділову інформацію про розвиток ринків в Центральній і Східній Європі;

− The Interactive Investor дає можливість оперативного отримання корисних порад про отримання і вкладення грошей. Вона приз­начена для незалежних фінансових радників та приватних інвесторів;

− ECHO − доступ до 20 баз даних ділової інформації про Європу в режимі on-line;

− European Business Directory містить список 150000 компаній з 25 європейських країн, які найбільш динамічно розвивають асортимент своїх товарів та послуг, нарощують обсяг їх експорту.

Важливим ресурсом Інтернет є World Wide Web (WWW), в якому існують сервери практично з будь-якої тематики. WWW використовується для розміщення різноманітної нормативної, статистичної та ділової інформації, каталогів продукції фірм. На Web-сторінках можна швидко знайти і отримати інформацію про товари і послуги, яку часом неможливо отримати іншими шляхами. Найбільш використовуваними є інформаційні рубрики, які стосуються інформації про діяльність компаній, продукти і послуги, зайнятість населення, фінанси та інвестиції тощо. Світовою тенденцією є різке зростання числа серверів, які працюють по рубриках: електронна комерція, інформація про малий бізнес, електронні біржі, економіка споживчих товарів.

Таким чином, споживачі інформаційних послуг в Україні можуть задовольняти свої інформаційні потреби такими способами:

− придбати довідкові видання або необхідні бази даних;

− підключитися до інформаційних комп’ютерних мереж з метою виходу на вітчизняні та закордонні банки даних;

− звернутися в спеціалізовані інформаційні підприємства.

Окремим аспектом функціонування ринку інформаційних пос­луг є ринок маркетингової інформації. Сьогодні на цьому важливому сегменті ринку послуг здійснюють свою діяльність близько 180 компаній, серед яких можна виділити “Socis Gallup Ukraine”, “UMG”, “USM”, “Центр маркетингових досліджень” тощо. Вони проводять детальні дослідження окремих секторів ринку, попиту і пропозиції по групам товарів і споживачів, збирають інформацію по окремим підприємствам.

Характерною рисою маркетингових досліджень на українському ринку є переважна орієнтація маркетингових фірм на закордонних замовників.

Можна виділити три основних напрямки маркетингових досліджень на інформаційному ринку – це дослідження:

− споживчих ринків;

− ринків товарів промислового призначення;

− з метою пошуку ділових партнерів.

Сьогодні вітчизняні маркетингові фірми пропонують такі види послуг:

− юридичні консультації та захист інтересів в суді;

− консультування з оподаткування;

− експертиза контрактів і консультування з контрактного права;

− консультування щодо зовнішньоекономічної діяльності;

− консультування з менеджменту персоналу;

− консультування з фінансового менеджменту;

− стратегічне планування і консультування з питань стратегій;

− розробка рекламної політики та консультування з рекламної стратегії;

− бізнес-планування, розробка інвестиційних проектів і консуль­тації з фінансів і маркетингу.

Фірми, які надають консультаційні послуги вітчизняному ринку, можна розділити на такі групи:

- квазіконсультаційні компанії;

- дрібні українські консалтингові фірми;

- середні та крупні українські консалтингові фірми;

- іноземні консалтингові фірми.

 

Отже, інформаційний ринок України представлений інформаційними продуктами та послугами. Сьогодні він знаходиться на стадії розвитку, який здійснюється значними темпами. На вітчизняному інформаційному ринку взаємодіє значна кількість суб’єктів, до яких відносяться: органи державного управління, оперативно-комерційний апарат (Торговельно-промислова палата України, комерційні банки тощо), органи статис-тики, видавці адресних і адресно-номенклатурних довідників, видавці еко-номічних газет і часописів, підприємства, що виробляють банки і бази даних та надають телекомунікаційні послуги, підприємства, що надають маркетингові послуги, консалтингові фірми. Значна кількість та багатовекторне спрямування зазначених суб’єктів формують вагому основу для створення сучасного та конкурентоспроможного асортименту вітчизняного інформаційного ринку.

 

Контрольні питання

 

1. Охарактеризуйте сучасний ринок інформаційних послуг в Україні.

2. Назвіть основні характеристики вітчизняного ринку інформаційних послуг. Як Ви вважаєте, які перспективи розвитку у майбутньому має кожна з них?

3. Які види ринків інформаційних послуг Ви знаєте? Які з них характерні для України?

4. Суб’єкти вітчизняного інформаційного ринку. Назвіть переваги кожного з них на ринку.

5. Що Ви можете сказати про ефективність та темпи розвитку Інтернет-мережі в Україні?

6. Які інформаційні продукти та послуги пропонує інформаційний ринок України?

7. Яке економічне значення мають маркетингові дослідження інформаційного ринку?

8. Що являють собою консалтингові послуги? Яким чином вони пов’язані з інформаційним ринком?

 

3.4. ТЕХНОЛОГІЯ НАДАННЯ ІНЖИНІРИНГОВИХ ПОСЛУГ

 

s Особливості надання інжинірингових послуг

s Методи визначення вартості інжинірингових послуг

Основні терміни теми: інжиніринг, інжинірингові послуги, проектний інжиніринг, спеціальні інжинірингові послуги, консалтинг, вартість інжинірингових послуг, винагорода за надання інженерно-консультаційної послуги.

 

3.4.1. Особливості надання інжинірингових послуг

 

Інжиніринг − це сфера діяльності, яка включає розробку питань створення об’єктів промисловості та промислової інфраструктури у формі надання на комерційній основі різних інженерно-консуль­таційних послуг з використання науково-технічних, технологічних та управлінських розробок.

Визначення інжинірингу характеризує його відмінність від ліцензійної торгівлі, де об’єктом купівлі-продажу є сама технологія в широкому розумінні. Тобто інжиніринг − це опосередкована форма передачі технології, оскільки надаються послуги з використання технологічних та інших науково-технічних розробок.

Сторонами контракту при купівлі-продажу інжинірингових послуг виступають замовник і виконавець.

У міжнародній практиці до інжинірингу належать різноманітні види інтелектуальної діяльності, що спрямовані на отримання найкращих (оптимальних) результатів від капіталовкладень або інших витрат, пов’язаних з реалізацією проектів різного призначення, за рахунок найраціональнішого підбору та ефективного використання наявних ресурсів, а також методів організації та управління, на основі новітніх науково-технічних досягнень та з урахуванням конкретних умов і чинників, що впливають на здійснення проектів.

Основними принципами інжинірингу є:

− системний, комплексний, міждисциплінарний підхід до здій­снення проектів (виконання завдань замовника);

− багатоваріантність технічних, технологічних та економічних розробок (варіантів виконання проекту), їх фінансової та маркетингової оцінки з вибором оптимального для замовника варіанта;

− розробка проектів з урахуванням можливості застосування прогресивних технологій, обладнання, конструкцій і матеріалів з різних альтернативних джерел, які найкращим чином відповідають конкретним умовам та особливим вимогам замовників;

− використання сучасних методів організації та управління всіма стадіями здійснення проектів.

Інжиніринг як особлива форма виробничої діяльності має такі характеристики:

− інжинірингові послуги мають виробничий характер, оскільки вони спрямовані на створення об’єктів (як виробничих, так і невиробничих), поліпшення їх використання, збільшення обсягів реалізації продукції тощо;

− послуги типу “інжиніринг” мають комерційний характер, тобто стають об’єктом купівлі-продажу з усіма особливостями та характерними рисами цього процесу;

− послуги втілюються не в матеріальній формі продукту, а в певному корисному ефекті, який може мати матеріальний носій (документи, креслення, розрахунки тощо), а може і не мати матеріального носія (управління процесом будівництва, навчання спеціалістів тощо);

− послуги можуть відтворюватися, тобто тиражуватися на від-міну від ліцензій і ноу-хау (на ринку інжинірингових послуг діють сотні операторів, що пропонують аналогічні послуги, а ціна на них визначається суспільно необхідними витратами часу на їх надання).

Внаслідок своєї універсальності інжиніринг застосовується при реалізації проектів найрізноманітнішого характеру, наприклад, науково-дослідних, проектно-будівельних, виробничих, збутових тощо. Однак найбільшого поширення послуги типу “інжиніринг” набули в проектах капітального будівництва, де основною метою є оптимізація інвестицій.

Інжинірингові послуги можна класифікувати за двома напрямами (рис. 3.1).

До інжинірингових послуг, які пов’язані з підготовкою виробничого процесу, належать:

− передпроектні;

− проектні;

− післяпроектні;

− спеціальні.

Рис. 4.1 – Класифікація інжинірингових послуг

 

Передпроектні послуги включають підготовку техніко-еконо­мічних обґрунтувань: проведення комплексних досліджень ринку, топографічних зйомок, дослідження ґрунтів: розробку планів забудівлі регіонів і планів розвитку (створення) інфраструктури, а також консуль­тації та нагляд за проведенням зазначених робіт.

Сутністю проектного інжинірингу є підготовка генерального плану, супутніх схем, рекомендацій та обґрунтувань; попередня оцінка вартості проекту, калькуляція витрат на його створення та експлуатацію; розробка зведеного архітектурного плану, робочих креслень, технічних специфікацій, а також нагляд і консультації з проведення цих робіт.

Післяпроектні інжинірингові послуги включають підготовку контрактної документації; організацію торгів (тендерів), оцінку пропозицій, визначення переможця; нагляд за проведенням робіт, управління будівництва, проведення випробувань після здачі об’єкта в експлуатацію, складання заключного акта на об’єкт, підготовку інженерно-технічного персоналу.

Спеціальні послуги можуть надаватися інжиніринговою фірмою у випадку виникнення специфічних проблем створення об’єкта, та-ких як необхідність утилізації відходів, забезпечення екологічної безпеки функціонування, врахування вимог місцевого законодавства тощо.

До інжинірингових послуг, які пов’язані із забезпеченням про­цесу виробництва та реалізації продукції належать: роботи, пов’язані з оптимізацією процесів експлуатації, управління підприємством та реалізацією його продукції, в тому числі послуги з огляду та випробування обладнання, матеріально-технічного постачання, підбору та підготовки кадрів, а також консультації з оцінки доходів і витрат та рекомен­дації з їх оптимізації, рекомендації щодо фінансової політики, маркетингові дослідження, послуги з впровадження інформаційних систем тощо. Значна частина робіт цієї групи в останні десятиріччя відокремилась в специфічну сферу діяльності − консалтинг. Причому консалтингові послуги надаються не тільки об’єктам, що створюються, а й функціонуючим підприємствам.

Окремим видом інжинірингових послуг є консалтинг, що являє собою діяльність з консультування продуцентів, продавців і покуп­ців з широкого кола питань економічної діяльності, в тому числі у зовнішньоекономічній сфері. Консалтингові фірми надають послуги з дослідження та прогнозування товарних і регіональних ринків, цін світових ринків, оцінки торговельно-політичних умов країн і регіонів, проведення експортно-імпортних операцій. За класифікацією Європейського довідника консультантів, існує 6 груп та 84 види консультаційних послуг, серед яких управління в різних сферах діяльності, оцінка бізнесу, фінансове управління, маркетинг тощо.

Зазначимо, що у міжнародній практиці здійснення консалтингових послуг особливим є те, що в одних випадках “корисний ефект” послуги експортується шляхом передачі відповідного матеріального носія (документації), а в інших експорт здійснюється шляхом тимчасового переміщення (міграції) в країну імпортера самого виробника послуги (експерта, консультанта), що зумовлено природними властивостями типу послуг, момент споживання яких збігається з моментом їх виробництва та реалізації.

 

3.4.2. Методи визначення вартості інжинірингових послуг

 

Одним з найскладніших питань, що узгоджується між замовником і виконавцем (консультантом) на стадії укладання договору, є розрахунок вартості інжинірингових послуг. Це зумовлено як різноманітністю послуг, що надаються, так і їх нестандартністю, неможливістю попередньо встановити остаточний обсяг необхідних робіт і загаль­ну суму витрат, пов’язаних з їх виконанням. Тому вартість послуг, що була визначена на стадії укладання контракту, може бути скоригована згідно із фактичними витратами по закінченні робіт.

У світовій практиці використовуються такі основні методи роз­рахунку винагороди за надані інженерно-консультаційні послуги:

− за витраченим часом;

− за фактичними витратами плюс фіксована винагорода;

− за відсотковою часткою від вартості об’єкта.

Перший метод − за витраченим часом − застосовується при визначенні вартості таких послуг, як попередні техніко-економічні дослідження, технічний контроль за монтажем обладнання і виконанням будівельно-монтажних робіт, консультації та складання висновків з питань, що не потребують виконання проектних робіт і креслення, а також інші види робіт, реалізація яких потребує невеликої кількості консультантів. При застосуванні методу за витраченим часом розмір винагороди залежить від двох змінних: фактично витраченого часу на виконання робіт і рівня основної заробітної плати робітників інжинірингової фірми і консультантів, що залучаються для виконання цієї роботи. Денні ставки фахівців, на базі яких розраховується винагорода, коливаються в широких межах залежно від їх категорії та необхідної кваліфікації, а також від стану ринку, рівня оплати праці таких фахівців у країні. При цьому розміри ставок узгоджуються на такому рівні, щоб розрахована на їх основі винагорода повністю компенсувала витрати інженерно-консультаційної фірми із заробітної плати, а також прямі та інші витрати, забезпечувала прийнятний рівень прибутку. Час, якій витрачається на виконання конкретного доручення, найчастіше фіксується в робочих днях, а у випадку тривалого контракту при безперервному виконанні робіт − в тижнях або місяцях.

Розрахунок винагороди за другим методом − за фактичними витратами “плюс” фіксована винагорода − застосовується в тих випадках, коли неможливо достатньо точно розрахувати обсяг майбутніх робіт і тривалість їх виконання. У цьому випадку розрахунок вартості інженерно-консультаційних послуг складається з двох етапів: поперед­нього та остаточного. На першому етапі виконується попередній розрахунок витрат на інжинірингові послуги (за заробітною платою та прямими і накладними витратами) та розрахунок фінансової винагороди у вигляді відсотка від суми попереднього розрахунку. Розмір відсоткової частки, як показує практика, коливається в межах від 10 % (при вартості об’єкта понад 100 млн у.о.) до 25 % (для об’єктів меншої вартості). Розрахована таким чином фіксована винагорода виплачується замовником у вигляді авансу на покриття витрат інженерно-консуль­таційної фірми, пов’язаних з мобілізаційним періодом, виплатою банківських відсотків, а також так званою готовністю надавати послуги (забезпечення мінімального прибутку, страхування ризику залишитися без замовлень на певний час, компенсація специфічних витрат − відвідування клієнтів, ведення переговорів тощо).

Остаточний розрахунок між замовником і консультантом відбувається після виконання зазначених у контракті робіт на основі суми попереднього розрахунку з урахуванням виплаченої фіксованої винагороди та фактичних витрат консультанта.

Третій метод − розрахунок винагороди консультантів за відсотковою часткою від вартості об’єкта − застосовується при розробці стандартизованих проектів різноманітних споруд, об’єктів інфраструктури та промислових підприємств. На практиці вже сформувалися приб­лизні співвідношення вартості інженерно-консультаційних послуг і вартості будівництва. Тому асоціації інжинірингових фірм та інші подібні організації та спілки розробляють спеціальні таблиці та графіки для визначення розміру винагороди за базові інженерно-консуль­таційні послуги залежно від вартості будівництва об’єкта. Такі таблиці враховують також складність запланованого об’єкта. При цьому існує така залежність: для складніших об’єктів відсоткова частка вища (на 1 − 2 %), а при збільшенні вартості будівництва об’єкта відсоткова частка винагороди консультанта зменшується. Крім того, таблиці можуть містити і категорії інжинірингових послуг, що дає можливість ретельніше робити розрахунки винагороди.

Міжнародний досвід свідчить, що вартість консультаційних послуг перебуває на рівні 3 − 10 % вартості об’єкта, що споруджується (залежно від галузевої належності, технічної та технологічної складності, місця будівництва, новизни робіт). Якщо ж інженерно-консуль­таційна фірма бере на себе за контрактом відповідальність за весь цикл (комплекс) інженерно-консультаційних робіт, то його вартість може перевищувати 15 % вартості об’єкта (будівництво атомних електростанцій, складних промислових підприємств тощо). Розміри винагороди на базі відсотка від вартості будівництва є, як правило, основою для переговорів, у процесі яких остаточно узгоджується вартість послуг. При розрахунках суми винагороди консультантам фахівці вважають за доцільне використання кількох методик у поєднанні з підвищенням рівня обґрунтованості ціни інжинірингових послуг.

 

Отже, сьогодні в економічній практиці України інжинірингові пос-луги набувають все більшого значення. Це, насамперед, пов’язано з трансформаційним характером вітчизняної економіки, якій притаманні швидкі зміни видів діяльності, форм власності та розмірів одного і того самого господарюючого суб’єкта. У подібній ситуації швидких структурних змін підприємства потребують кваліфікованої “підтримки” в галузі питань переходу на нові види діяльності, утворення нової форми власності, реструктуризації, антикризового управління. На допомогу підприємствам, які опиняються у стані трансформування, приходять інжинірингові фірми, що розробляють моделі майбутнього розвитку цих підприємств, які максимально адекватно і прозоро відповідають зміненим умовам їх оточення та надають технології застосування запропонованих моделей.

 

Контрольні питання

 

1. Яку сферу діяльності охоплює інжиніринг? Хто може виступати учасником інжинірингового контракту?

2. Назвіть та економічно обґрунтуйте основні принципи інжи­нірингу?

3. Формою якої діяльності виступає інжиніринг? Які характерні риси притаманні інжинірингу?

4. Охарактеризуйте структуру інжинірингових послуг.

5. У чому полягає економічний зміст поняття “консалтинг”?

6. Поясніть технологію здійснення консалтингових послуг на вітчизняному ринку.

7. Назвіть основні методи визначення вартості інжинірингових послуг. У чому полягають економічні та інші переваги кожного з них на ринку інжинірингових послуг?

 

3.5. ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ

 

3.5.1. Задачі

 

Задача 1. У результаті пожежі знищено телевізор. Вартість но-вого телевізора − 2300 грн. Знос на день втрати становить 23 %. Залишків від телевізора не лишилося.

Необхідно визначити вид та розміри відшкодування майна.

 

Задача 2. Пошкоджено холодильник. Його вартість у новому стані − 2000 грн. Знос на день страхового випадку дорівнює 10 %. Вартість ремонту холодильника − 300 грн.

Розрахуйте суму збитку та визначте принцип страхування.

 

Задача 3. Ви − менеджер невеликої страхової фірми, що розташована в центрі Києва. Основним напрямком діяльності підприємства є страхування нерухомості та майна.

Страхова фірма здійснює всі види страхування майна та нерухомості приватних осіб. Вона майже не обслуговує підприємства, а спеціалізується на індивідуальному страхуванні. Перед Вами поставлено завдання:

− визначити, які функції повинно виконувати це підприємство (функції конкретизувати за змістом діяльності фірми);

− сформулювати функції та напрями роботи менеджера організації;

− спроектувати роботу страхового агента (зміст, вимоги, контекст) та характеристику параметрів роботи (масштаб, складність, відносини);

− показати схематично взаємозв’язки між спроектованою роботою та іншими видами робіт.

 

3.5.2. Тестові завдання

 

1. Вибрати варіанти правильних відповідей. Назвіть функції страхування:

а) креативна;       г) компенсаційна;

б) ризикова;       д) створення та використання

в) грошова;        страхових фондів і резервів.

 

2. Вибрати варіанти пра­вильних відповідей. У чому полягає роль страхування?

а) створенні додаткових фінансових програм з метою опти­мізації захисту майнових інтересів громадян.

б) оптимізації ресурсів, що спрямовані на організацію економічної безпеки.

в) створенні додаткових джерел ресурсів для інвестування в економіку країни.

г) раціоналізації формування стратегії розподілу коштів між учасниками процесу страхування.

д) забезпеченні стабілізації відтворювального процесу та еконо-мічної сталості в суспільстві.

 

3. Вибрати правильну відповідь. Актуарні розрахунки − це ...

а) плата страхувальника страховику за покриття ризику страхування;

б) розрахунки тарифів за будь-яким видом страхування;

в) співвідношення між страховими виплатами та страховою сумою;

г) грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов стра­хування зобов’язаний провести виплату при настанні страхового випадку.

 

4. Вибрати варіанти правильних відповідей. До технологічних показників, що характеризують специфіку страхових інтересів не відносяться...

а) страховий тариф;     г) страховий поліс;

б) страхові резерви;     д) страхова виплата.

в) страховий захист;

 

5. Вибрати варіанти правиль­них відповідей. Назвіть систе-ми страхування, які входять до методу повного страхування:

а) пропорційної відповідальності;

б) граничного страхового забезпечення;

в) страхування за дійсною вартістю майна;

г) страхування з франшизою;

д) страхування за відновленою вартістю майна.

 

6. Вибрати варі­анти правильних відповідей. При якому ме-тоді страхування розраховується розмір страхового відшкодування за наведеною формулою?

 

,

 

а) пропорційного страхування;

б) повного страхування;

в) часткового страхування;

г) страхування з франшизою;

д) непропорційного страхування.

 

7. Скільки видів франшизи передбачає процес надання стра­хових послуг?

 

8. Вибрати правильну відповідь. Який з наведених напрямів маркетингових досліджень є нехарактерним для вітчизняного інформаційного ринку?

а) дз метою пошуку ділових партнерів;

б) з метою диверсифікації ринків інтелектуальних продуктів;

в) споживчих ринків;

г) ринків товарів промислового призначення.

 

9. На скільки секторів можна розділити пропозицію інфор­маційних послуг на українському ринку?

 

10. Вибрати варі­анти правильних відповідей. Які з наведених організацій виступають суб’єктами вітчизняного інформаційного ринку?

а) органи статистики;

б) видавництва економічних газет і часописів;

в) консалтингові фірми;

г) органи державного управління;

д) підприємства, що виробляють банки і бази даних та надають телекомунікаційні послуги.

 

11. Вибрати варі­анти правильних відповідей. Назвіть ос-новні принципи інжинірингу:

а) розробка проектів з урахуванням можливості застосування прогресивних технологій, обладнання, конструкцій і матеріалів з різних альтернативних джерел, що найкращим чином відповідають конкретним умовам та особливим вимогам замовників.

б) використання сучасних методів організації та управління всіма стадіями здійснення проектів.

в) системний, комплексний, міждисциплінарний підхід до здійс-нення проектів.

г) безоплатна передача науково-технічних розробок замовнику.

д) багатоваріантність технічних, технологічних та економічних розробок, їх фінансової та маркетингової оцінки з вибором оптимального для замовника варіанта.

 

12. Вибрати єдину правильну відповідь. Інжиніринг є особливою формою діяльності...

а) промислової;

б) комерційної;

в) виробничої;

г) науково-технічної;

д) проектної.