8 Кадмій.

Дуже отруйна речовина, незначні концентрації якої призводять до серйозних захворювань нерврвої системи, кісткових тканин, а тривала дія – навіть до смерті. Тяжке кісткове захворювання, відоме в Японії як “ітай-ітай”, спричинене хронічним отруєнням кадмієм, що містився в рисі. Рис накопичував цю речовину внаслідок забруднення відходами гірничодобувної промисловості, розміщеної поблизу полів. У цих районах щодня в організм потрапляло до 600 мкг кадмію. В США нині в організм дорослої людини потрапляє за добу 50-60 мкг кадмію, в Швеції – 15-20, у Японії – до 80 мкг.

Основна маса кадмію виводиться з організму досить швидко, адсорбується лише близько 2 мкг за добу.

Виявлено, що в природне середовище кадмій надходить переважно в результаті антропогенної діяльності – під час видобутку та переробки деяких металоносних корисних копалин, згшорання деяких видів палива, спалювання побутових відходів на звалищах, а також з промисловими стічними водами. Потрапляючи в ріки, кадмій далі виноситься в море, де накопичується в морських рослинах, планктоні, кістках риб. До речі, морські фосфорити, як і добрива, які з них виготовляють, містять підвищену кількість кадмію, а це призводить до його накопичення в грунтах.

Для визначення ступеня забруднення довкілля та впливу того чи іншого забруднювача (полютанта) на біоту й здоров’я людини, лцінки шкідливості забруднювачів, проведення екологічних експертиз стану середовища або окремих об’єктів чи районів нині в усьому світі користуються такими поняттями. Як гранично допустимі концентрації (ГДК) шкідливих речовин, гранично допустимі викиди (ГДВ) забруднювачів, гранично допустимі екологічні навантаження (ГДЕН), максимально допустимий рівень (МДР), кризисні екологічні ситуації (КЕС), санітарно-захисні зони (СЗЗ) тощо.

Гранично допустимі концентрації встановлюються головними санітарними інспекціями в законодавчому порядку або рекомендуються відповідними установами, комісіями на основі результатів складних комплексних наукових досліджень, лабораторних експериментів, а також відомостей, одержаних під час і після різних аварій на виробництвах, військових дій, природних катастроф (вивержень вулканів, землетрусів, великих пожеж, падіння метеоритів) з використанням материалів тривалих медичних обстежень людей на шкідливих виробництвах у хімічних та ливарних цехах, на АЕС, у шахтах, кар’єрах. Власне, є кілька варіантів ГДК:

1) ГДК робочої зони (мг/м³). Йдеться про зону, де перебувають робітники впродовж зміни, тому забруднення діють на них 8-9 годин щодня (крім вихідних днів). Але не більше 41 год на тиждень упродовж всього робочого стажу вони не мають викликати захворювань чи відхилень у стані здоров’я, які можна виявити сучасними методами дослідження в процесі роботи чи у віддалені терміни життя сучасного і наступного поколінь. Робочою зоною називають простір висотою 2 м над рівнем підлоги чи майданчика, на якому знаходиться місце постійного чи тимчасового перебування працюючого (ГДК – 8);

2) середньодобова ГДК (мг/м³) застосовується тоді, коли люди змушені постійно жити у забрудненому середовищі, покидаючи його лише зрідка. Ця концентрація не повина чинити прямої чи опосередкованої дії при необмежно тривалому (роки) вдиханні (ГДС – сд);

3) максимальна разова ГДК (мг/м³) передбачає перебування людини у забрудненій зоні впродовж 20 хв без наступної суттєвої шкоди для здоров’я (ГДК – 20).

Доки існують шкідливі для довкілля види антропогенної діяльності, щоб обмежити її вплив на природне середовище, ми мусимо нормувати кількість шкідливих речовин, що викидаються в повітря, грунти й води всіма типами забруднювачів, постійно контролювати шкідливі викиди промислових, військових та сільськогосподарських об’єктів, прогнозуючи екологічний стан довкілля та приймаючи відповідні санкції й рішення щодо порушників законів про охорону природи.

В основу нормування всіх забруднювачів покладено визначення ГДК у різних середовищах. За основу приймають найнижчий рівень забруднення, який грунтується на санітарно-гігієнічних нормах.

Слід зазначити, що ГДК забруднювачів у нормативах різних країн різняться, хоча й незначно.

Вважається, що ГДК полютанта – це такий його вміст у природному середовищі, який не знижує працездатності та самопочуття людини, не шкодить її здоров’ю в разі постійного контакту, а також не викликає небажаних (негативних) наслідків у нащадків.

За наявності в повітрі чи воді кількох забруднювачів їх сумарна концентрація не повинна перевищувати одиницю. Приблизний розрвхунок можна зробити, користуючись формулою:

С₁/ГДК₁ + С₂/ГДК₂ + …С/ГДК = 1,

де С₁, С₂, С₃… С – фактичні концентрації забруднювачів, мг/м³.

Під час визначення ГДК враховують не лише ступінь впливу забруднювачів на здоров’я людини, але й їх дію на свійських тварин, рослини, гриби, мікроорганізми й природні угруповання в цілому.

Для всх об’єктів, які забруднюють атмосферу, розраховують і всановлюють норми на ГДВ. Гранично допустимі викиди (кг/добу) – це кількість шкідливих речовин, яка не повинна перевищуватися аід час викиду в повітря за одиницю часу. Щоб концентрація забруднювачів повітря на межі санітарної зони не була вищою від ГДК. З метою контролю за якістю газодимових викидів підприємств провадиться інвентаризація джерел забруднення атмосфери для кожного підприємства, а також екологічна паспортизація всіх об’єктів, які забруднюють довкілля.

Санітарно-захисні зони (СЗЗ) – це ділянки землі навколо підприємств, які створюють з метою зменшення шкідливого впливу цих підприємств на здоров’я людини. Їх розташовують з повітряного боку підприємств і засаджують деревами й чагарниками. Вони мають вигляд парків чи лісопарків. У цих зонах можна розміщувати адміністративнослужбові приміщення, склади, гаражі, депо, торгові центри. Санітарно-захисні зони не повинні використовуватися для розширення виробництва, розміщення шкіл, зон відпочинку, лікарень. Ці зони мають бути озеленені й упорядковані. Не менше 50% території міста мусить бути зеленою, а ширина СЗЗ збільшується до 5-10 км, причому в цих зонах висаджують переважно пилостійкі дерева та дерева, що мають бактерицидні властивості (біла акація, береза, канадська тополя, шовковоця, дуб, грецький горіх, сосна, піхта, бузина, золотиста смородина, дрібнолиста липа та ін.).

Гранично допустиме екологічне навантаження (ГДЕН) – це сукупність окремих впливів, які або не впливають на якість середовища, або змінюють її в допустимих межах, тобто не руйнують екосистем і не викликають несприятливих наслідків для найважливіших популяцій.

Ступінь забрудненості довкілля розраховують, видячи з даних про стан забруднення атмосфери, грунтів і природних вод, стан здоров’я людей,здатність екосистем до самовідтворення, особливосі біопродукції.

Література для самоосвіти: 1, 2, 3. 5, 6, 7, 8, 14, 24.