Лекція №»6-7/ Дедуктивні і недедуктивні міркування
1. Поняття про дедуктивне міркування. Види дедуктивних міркувань
2. Дедуктивні міркування в правовій діяльності (???)
3. Недедуктивні (правдоподібні) міркування
4. Індуктивні міркування
5. Міркування за аналогією
Література:
1. Гетманова А.Д. Логика. - М., 1995.
2.Зегет В. Элементарная логика. - М., 1985.
3. Ішмуратов А.Т. Вступ до філософської логіки. - К., 1997.
4. Мельников В.Н. Логические задачи. - Киев - Одеса, 1990
5. Свєтлов В.А. Практическая логика. - С.Пб., 1995.
1. Дедуктивне міркування — це міркування, в якому між засновниками і висновком існує відношення логічного сліування.
Як правидо, у засновках дедуктивних міркувань міститься загальне знання, а у висновку — окреме знання.
У всіх випадках, коли треба розглянути якесь явище на підставі вже відомого знання, чи загального правила і вивести щодо цього явища необхідний висновок, ми розмірковуємо на підставі дедукції-Таким чином, дедуктивні міркування дозволяють із знання, яке ми вже маємо, отримати нові істини на підставі чистого міркування, без звертання до здорового глузду, досвіду, інтуїції. Дедукція дає повну гарантію успіху при обґрунтуванні істинності якогось висновку, якщо вихідні положення — засновки — будуть істинними висловлюваннями. Не випадково дедуктивні міркування ще називають необхідними, або примусовими, міркуваннями.
3.Загальна характеристика правдоподібних міркувань. Види правдоподібних міркувань
Правдоподібне міркування — це мфкування, в якому між засновками і висновками не існує відношення логічного слідування.
Зв'язок між засновками і висновком тут спирається на певні фактичні та психологічні причини, які не мають формального характеру. У зв'язку з цим в таких міркуваннях висновок не може випливати із засновків з логічною необхідністю. Між засновками і висновком тут відсутнє відношення логічного слідування, а наявне відношення підтвердження.
За допомогою правдоподібних міркувань не можна отримати достовірне знання. На відміу від дедуктивних міркувань, в яких здійснюється перехід від достовірного знання до достовірного, правдоподібні міркування виражають перехід від достовірного до ймовірного знання. Розглянемо такі міркування.
І перше, і друге міркування побудоване за однією схемою. І в першому, і в другому міркуваннях засновки істинні, але висновок першого міркування істинний, а висновок другого міркування — хибний. Дійсно, усі латиноамериканські країни — республіки, але в Західній Європі існують країни, які не є республіками. Це, наприклад, Великобританія, Бельгія, Іспанія.
Отже, правдоподібні міркування можуть вести від істинних засновків як до істинного, так і до хибного висновку. На відміну від дедуктивних міркувань, які спираються на логічний закон, в правдоподібних міркуваннях істинність засновків не гарантує істинності висновку. Висновок в таких міркуваннях, як правило, має правдоподібний, ймовірний характер. Отримані таким шляхом висновки завжди потребують подальшої перевірки і обґрунтування.
4.Розрізняють різні види правдоподібних міркувань. Серед них:
Поняття про індуктивне міркування
Індуктивне мікування — це міркування, в якому здійснюється перехід від знання про окремі предмети або частину предметів даного класу до загального знання про весь клас предметів.
Індуктивне міркування, як і будь-яке міркування, складається з засновків і висновку. У засновках індуктивних міркувань міститься знання про окремі предмети або групи (частини) предметів, у висновку — знання про весь клас
Предметів.
З точки зору логічної теорії виводу, більша частина індуктивних міркувань є неправильними. В них істинність засновків не гарантує істинності висновку. Однак можна розрізнити не тільки істинні й хибні висловлювання, але й більш правдоподібні й менш правдоподібні.
Наприклад, візьмемо два висловлювання: «X.. Вчинив крадіжку» і «X. Не вчиняв крадіжки». Поки не наведені переконливі докази, існує презумпція невинності і ці висловлювання не можна оцінити як істинні або хибні, а лише як правдоподібні. Однак, якщо віомо, що X. Бачили на місці злочину, то, звичайно, перше висловлювання буде більш ймовірним, ніж друге, хоча немає ніякої гарантії, що X. Опинився там випадково. У зв'язку з цим з'ясування умов підвищення правдоподібності висновку в індуктивних міркуваннях має не менш практичне значення, ніж формулювання правил дедуктивних міркувань, дотримання яких гарантує істинність їх висновків.
Розрізняють декілька видів індуктивних міркувань. Серед них:
Міркування за схемою «повна індукція»
Повна індукція - це мфкування, в якому на підставі наявності якоїсь ознаки у кожного предмета певного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів.
Індуктивні міркування такого типу застосовуються тільки в тих випадках, коли мають справу із закритими класами предметів: число предметів, що до них входять, є скінченним і повинне легко піддаватися перерахуванню.
Схема повної індукції має такий вигляд:
Клас А складається із предметів аг, а2, ... Ап. А, належить ознака Р. А2 належить ознака Р.
Ап належить ознака Р.________
Отже, всьому класу предметів А належить ознака Р. Розглянемо приклад.
Перед аудиторською комісією поставлене завдання перевірити стан фінансової дисципліни в філіалах конкретного банківського об'єднання. Відомо, що це об'єднання складається з п'яти банківських філі. Звичайний спосіб перевірки у цьому випадку — проаналізувати діяльність кожного з п'яти банків.
Якщо не буде знайдено жодного фінансового порушення, тоді аудиторська комісія зможе обґрунтувати тезу, що всі філії банківського об'єднання дотримуються фінансової дисципліни.
Слід зазначити, що повна індукція не є суто індуктивним міркуванням, бо за її допомогою на підставі істинних засновків можна отримати істинний висновок. Це означає, що, застосовуючи схему міркування «повна індукція»», людина може обґрунтувати достовірне знання.
Неповна індукція — це міркування, в якому на підставі наявності якоїсь ознаки у частини предметів даного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів.
Розрізняють два основних види неповної індукції
Популярна індукція — це міркування, в якому шляхом переліку встановлюється наявність якоїсь ознаки у деяких предметів даного класу і на цій підставі робиться висновок про її наявність у всіх предметів даного класу.
Основою висновку в популярній індукції є повторюваність одних і тих же фактів за відсутності серед них суперечностей. Можна зробити узагальнюючий висновок про весь клас предметів на підставі неповної індукції такого виду тільки в тому випадку, коли при розгляді окремих предметів, що належать до даного класу, у кожного з них була наявна певна ознака.
Схема популярної індукції має такий вигляд.
Схема 2.
Клас А складається із предметів а,, а2, ... Ап. Аг належить ознака Р. А2 належить ознака Р.
А. Належить ознака Р.____________________________
Отже, всьому класу предметів А належить ознака Р.
Прикладом популярної індукції може бути наступне міркування: «Студенти першої групи першого курсу юридичного факультету успішно склали іспит з логіки. Отже, можна припустити, що студенти інших груп також добре підготувалися й успішно складуть цей іспит».
Розглянемо приклад.
Щодо кримінальної справи про розкрадання товарів зі складу обвинувачений визнав факт розкрадання і засвідчив, що він один виніс зі складу викрадену річ. Проведена перевірка встановила, що винести таку річ одній людині неможливо. У зв'язку з цим слідчий дійшов висновку, що в розкраданні товарів брали участь також інші люди. Це послужило підставою для зміни кваліфікації діяння.
У науковій індукції висновок робиться на підставі встановлення того, що ознака, яка спостерігається, є суттєвою ознакою тих предметів, котрі досліжуються. Простого перелічування наявності певної ознаки у предметів тут недостатньо.
У зв'язку з цим важливе місце в науковій мдукції займають методи встановлення причинних зв'язків, або, як їх ще називають, канони Мілля (за прізвищем англійського логіа Дж. Ст. Мілдя (1806 — 1873), який їх запропонував).
Канони Мілля — це методи, за допомогою яких стає можливим зробити висновки щодо причинного зв'язку між явищами.
Причинний зв'язок.— це зв'язок двох або більше явищ, коли одне з них є причиною появи іншого.
Явище, яке за певних обставин викликає інше, називається причиною, а явище, яке породжується причиною, називається наслідком.
Виділяють п'ять основних методів встановлення причинних зв'язків:
Для того, щоб застосувати метод єдиної схожості, необхідно зробити такі кроки:
1. Визначити всі випадки, де мало місце явище а, причина якого невідома.
2. Проаналізувати всі окремі випадки і виділити всі обставини, що пов'язані з появою явища а.
3. Знайти спільну для усіх випадків обставину. Саме вона і буде причиною виникнення явища а.
Необхідно зазначити, що обставина повинна бути єдиною. Якщо виявиться декілька обставин, то тоді буде невідомо, яка з них є причиною явища, що досліджується. Саме тому цей метод називається методом єдиної схожості.
Схематично цей метод можна зобразити так:
Схема 3.
За умов А, В, С, В, але не Е, має місце а. За умов А, В, С, Е, але не В, має місце а. За умов А, В, Е, В, але не С, має місце а. За умов А, С, Е, В, але не В, має місце а.
Отже, А, імовірно, є причиною а. Загальне правило методу єдиної схожості формулюється так:
Якщо обставина А постійно передує появі явища а у той час, як інші обставини змінюються, то вона, ймовірно, і е причиною цього явища.
Застереження. Метод єдиної схожості хоча й дозволяє висувати гіпотези і версії, що мають великий ступінь імовірності, однак він має певні недоліки. Так, тут можлива помилка, яка називається «неповний перелік альтернатив».
Для того, щоб застосувати метод єдиної різниці, необхідно зробити такі кроки:
1. Розглянути два випадки. У першому випадку явище а настає. У другому — не настає.
2. Порівняти ці випадки і виявити обставини, які їм передвали.
3. Виявити спільні обставини і обставину, яка відсутня у випадку, коли явище а не виникає. Саме вона і буде причиною його появи.
Схематично цей метод можна зобразити так. Схема 4.
За умов А, В, С, В має місце а.
За умов В, С, В, але не А, відсутнє а.
Отже, А, імовірно, є причиною а. Загальне правило методу єдиної різниці формулюється так.
Якщо обставина А має місце тоді, коли виникає явище а, і зникає, коли цього явигца немає, а всі інші обставини залишаються незмінними, то обставина А, ймовірно, є причиною явища а.
Продовжимо розглядати приклад з крадіжками на пошті. Слідчий міг міркувати за допомогою методу єдиної різниці. Для цього він співставив дані про співробітників пошти, які працювали у день крадіжки, з даними про співробітників, які працювали тоді, коли крадіжки не було
Застереження. Метод єдиної різниці вважається одним із найнадійніших серед методів наукової індукції. Однак він має певні обмеження, коли його застосовують у гуманітарних науках і юридичній практиці. Так, наприклад, у випадку крадіжки на пошті могла мати місце змова інших осіб з метою поставити під підозру саме Колодія і уникнути відповідальності. Окрім цього, могли мати місце інші обставини, пов'язані з людьми, що розробляли цей злочин і безпосередньо брали в ньому участь. Це, звичайно, знижує цінність методу, що був розглянутий, але все-таки він залишається корисним засобом висунення гіпотез і версій.
Об'єднаний метод схожості і різниці
Для підвищення надійності методів єдиної схожості і єдиної різниці був запропонований об'єднаний метод схожості і різниці.
Для того, щоб застосувати об'єднаний метод схожості і різниці, необхідно зробити такі кроки:
1. Розглянути певну множину в усьому відмінних і тільки за однієї обставини схожих випадків, у яких настає явище а.
2. Розглянути певну множину випадків, у яких явище а не настає, і які відрізняються від попередньої множини випадків тим, що в них відсутня спіьна для цих випадків обставина.
Оскільки спочатку за наявності певної обставини явище, що досліджується, настає, а потім за її відсутності воно не настає, то можна зробити висновок, що спільна для першої множини випадків обставина і є причиною появи цього явища.
Загальне правило об'єднаного методу схожості і різниці формулюється
Так.
Якщо два чи більше випадків, коли виникає явище а, схожі лише за однією обставиною А, і в той самий час два чи більше випадків, коли явище а не виникає, відрізняються від попередніх^ лише тим, що в них відсутня обставина А, то вона,
Ймовірно, і е причиною явища а. Метод супровідних змін
І Розглянути випадок, коли виникає явище а, і з'ясувати притаманні йому обставини.
2. Змінити декілька разів одну з обставин і подивитися, чи
Націнюється явище а.
Якщо вижиться, що кожного разу, коли змінювалася ця обставина, змінювалося і явище а, тоді можна припустити, що вона є причиною виникнення цього явища.
Загальне правило методу супровідних змін формулюється так.
Якщо зі зміною обставини А змінюється явище а, а інші обставини при цьому залишаються незмінними, то, ймовірно, що обставина А є причиною явища а.
Застереження. Треба зазначити, що метод супровідних змін ефективно застосовувати лише в тих випадках, коли можна точно зафіксувати зміну причини і наслідку. Це можливо зробити переважно у природничих та технічних науках. Щодо гуманітарних дисциплін, в тому числі правознавства, цей метод застосовується, як правило, при статистичних дослідженнях.
Метод залишків вважається найслабшим з усіх відомих методів наукової індукції. Цей метод застосовується тоді, коли мають справу зі складними обставинами, які викликають складні наслідки.
Алгоритм застосування цього методу такий. Припустимо, що складне явище ав зумовлюється обставинами АВ. Відомо, що явище а виникає на підставі обставини А. Отже, ймовірно, що явище в виникає на підставі обставини В.
Схематично цей метод можна зобразити так:
Складне явище ав зумовлюється обставинами АВ. Явище а виникає на підставі обставини Л.
Якщо складні обставини зумовлюють складне явище і відомо, що частина обставин викликає певну частину цього явища, то ті обставини, що залишилися, викликають частину явища, що залишилася.
Розглянемо приклад. З давніх часі вважали, що у Сонця сім планет і більше бути не може. Однак у 1846 р. Французький астроном Левер'є вирахував місце на небі , де можна буде спостерігати нову планету, а інший астроном — Галле — навів на це місце телескоп і дійсно знайшов там нев-ідому планету, яку назвав Нептуном. Левер'є міркував за допомогою методу залишків. Спочатку він помітив, що рух Урана — найвіддаленішої від Сонця планети того часу — відхиляється від орбіти, яку обчислили вчені. Частину відхилень він пояснив впливом відомих планет. Однак залишалася ще якась величина, яка не мала пояснення. Він припустив, що додаткове викривлення орбіти Урана викликане впливом ще дальшої від Сонця планети.
Застереження. Ефективність методу залишків залежить від того,
Можна вважати незалежними обставини, що складають складну причину. Якщо вони залежать одна від одної, то ступінь ймовірності висновку за методом залишків значно знижується.
Умови правомірності індуктивних міркувань. Типові помилки
Правило 1. Необхідно збільшувати число випадків, що розглядаються при побудові індуктивних міркувань. Чим ширше їх коло, тим правдоподібнішим буде висновок.
Правило 2. Необхідно збільшувати різноманітність і різнотипність випадків, на підставі яких будується індуктивне міркування.
Правило 3. Особливу увагу треба приділяти характеру зв'язків предметів та їх ознак, доведенню невипадковості регулярності, що спостерігається. Виявлення причин, що породжують цю регулярність, дозволяє доповнити чисту індукцію фрагментами дедуктивних Міркувань і тим самим посилити її.
Ще один вид логічних помилок, пов'язаних з індукцією, полягає у підміні правдоподібності висновків, які отримують за допомогою індуктивних міркувань, їх достовірністю.
Велика кількість випадків, до яких звертається людина в процесі індукції, а також її психологічна схильність до однорідності в явищах, іноді викликають у людини впевненість у достовірності висновків індуктивних міркувань. Однак завжди треба пам'ятати, що достовірний висновок можна отримати лише за допомогою міркувань за схемою «повна індукція» і лише за умови, що засновки такого міркування будуть істинними твердженнями. Всі інші види індукці обґрунтовують лише певний ступінь правдоподібності висновку: якою б великою не була його ймовірність, завжди залишається можливість появи контрприкладу.
Індуктивні міркування в правовій діяльності
Індуктивні міркування відіграють значну роль у практичній діяльності юриста. Юрист-професіонал повинен вміти грамотно, відповідно до правил логіки будувати індуктивні міркування різних видів.
Наведемо приклади застосування індукції у діяльності юриста.
Індуктивні міркування можуть застосовуватися юристами в процесі аргументації' власної точки зору і критики позиції супротивника (див. Розділ 8 підручника). Однак треба зазначити, що за допомогою індукції юрист не може обґрунтувати істинність певного положення або спростувати його, тобто довести його хибність. Застосовуючи індуктивні міркування, можна обґрунтувати лише різні ступені правдоподібності положення, що досліжується. Виняток складають лише міркування за схемою «повна індукція». Якщо засновки такого міркування є істинними положеннями, тоді і його висновок буде істинним.
Окрім того, ідуктивні міркування широко застосовують у слідчі та судовій практиці.
Так, повна індукція досить часто використовується в експертизі, У деяких випадках узагальнюючий висновок експерт може зробити тіьки застосовуючи повну індукцію.
Наприклад, якщо на експертизу надійшла партія патронів, то, звичайно, експерт не може зробити висновок щодо характеру дробу всієї партії дослідивши лише частину патронів. Він повинен дослідити всі патрони, що входили до цієї партії.
Міркування за аналогією — це міркування, у якому робиться висновок про наявність певної ознаки у предмета, що досліджується, на підставі його подібності в суттєвих рисах з іншим предметом.
«Так само, як людина, що збирається вирушити в похід, бере з собою кишенькового ножа не для якогось конкретного передбаченого застосування, а як знаряддя на випадок усяких можливих несподіванок або складних ситуацій, так і правила поведінки, розроблені якоюсь групою, є не засобами для відомих конкретних цілей, а пристосуваннями до типів ситуацій, які, згідно з нашим досвідом, знов і знов повторюються в світі того типу, що в ньому ми живемо. Подібно до знання, що спонукає людину взяти з собою кишенькового ножа, знання, втілене в правилах, — це знання певних загальних ознак навколишнього середовища, а не окремих фактів. Інакше кажучи, належні правила поведінки виводяться не з точного знання конкретних подій, які можуть із нами трапитися; скоріше вони є пристосуванням, що полягає в правилах, які ми розробили й дотримання яких ми зазвичай не здатні належним чином обґрунтувати».
Аналогія властивостей — це міркування, в якому об'єктом уподібнювання є два схожих предмети, а ознакою, що переноситься, — властивості цих предметів.
Прикладом такої аналогії може бути обґрунтування політичними дічами Росії ідеї встановлення Брестського миру у 1918 р. Вони посилалися на схожу історичну ситуацію на початку XIX ст., коли німці самі були змушені у 1807 р. Підписати кабальний договір з Наполеоном (Тільзитський мир), а потім через 6—7 років, зібравшись із силами, прийшли до свого визволення. Аналогічний вихід був запропонований і для Росії 1918 року.
Аналогія відношень — це міркування, в якому об'єктом уподібнювання є схожі відношення між предметами, а переносною ознакою — властивості цих. Відношень.
Умови правомірності міркувань за аналогією
Правило 1. Повинно бути встановлено якомога більше спільних ознак у предметів, які порівнюються.
Правило 2. Ознаки, що є основою аналогії, повинні бути суттєвими для
Предметів, що порівнюються.
Правило 3. Необхідно, щоб спільні ознаки предметів, які порівнюються, були різноманітними. Наприклад, якщо встановлюється аналогія між Землею та іншою планетою, то повинні враховуватися спільні фізичні, хімічні, геометричні та інші ознаки цих планет.
Правило 4. Необхіно, щоб спіьні ознаки предметів, які порівнюються, і ознаки, що переносяться з одного предмета на інший, були однотипними.
Виконанню цих вимог півищує правдоподібність висновків, отриманих за допомогою міркувань за аналогією, хоча і не робить їх достовірними.
Особливі, індивідуальні ознаки, а з притаманних їм єдиних рис, щ0 повторюються, створюється правило про належну чи дозволену поведінку. До того ж з розрахунком на майбутнє, на «назавжди», отже, з елементами прогнозування, передбачення і волею на те, що тільки так і має бути. І все це, скажу ще раз, входить у життя людей у реальній дійсності, фактами, що справді існують.
Припустимо, суддя за відсутності щодо цього якихось усталених звичаїв і законоположень прийняв, керуючись здоровим глуздом, разове шдивідуальне рішення: «Речі, що їх отримав Ігор за угодою з Олегом, яку було укладено в березні цього року, є його власністю». Ситуація повторилася вже з іншими особами і в інший час. Згодом з новими учасниками ще раз. І ось формулюється правило: «будь-яка особа, що отримала за угодою майно, стає власником цього майна». Причому одразу треба внести новий узагальнюючий елемент (зазначити в узагальненому вигляді те, що в індивідуальному випадку просто малось на увазі: отримання майна «у порядку його відчуження»), оскільки майно може бути передане і у тимчасове користування, наприклад, в оренду. Так на основі ситуацій, що повторюються, робиться узагальнення, яке стає свого роду типовим рішенням, загальним правилом на теперішній і майбутній час — нормою і, отже, являє собою нормативне узагальнення, яке тепер діє і сприймається як незаперечний факт дійсності».