Лекція №№2. Семіотичний характер логіки
1. Поняття про знак. Види знаків
2. Семіотика як наука про знаки
3. Структура знакового процесу. Структура значення знака. Типові логічні помилки
4. Структура значення знака і специфіка мови права
5. Виміри і рівні знакового процесу
Література:
1. Горский Д.П., Ивин А.А. и др.. Кратний словарь по логике. - М., 1991.
2. Ивин А.А. Практическая логика. - М., 1997.
3. Ішмутов А.Т. Вступ до філософської логіки. - К., 1997.
4. Мельников В.Н. Логические задачи. - Киев - Одеса, 1990
5. Хоменко І.В., Алексюк І.А. Основи логіки. - К., 1996.
1. Будь-яке міркування можна представити як ланцюжок знаків.
Що ж таке знак?
Знак — це матеріальний об'єкт, який виступає у процесі спілкування і мислення людей представником якогось іншого об'єкта.
Розрізняють три види знаків за характером їх відношення до об'єктів, які позначаються:
Іконічні знаки (знаки-копії); знаки-символи; знаки-індекси.
Іконічні знаки — це знаки, значення яких повністю визначається тим предметом, якому вони відповідають.
Прикладами іконічних знаків можуть бути фотографії, картини, відбитки пальців тощо.
Знаки-символи — це знаки, що фізично не зв'язані з об'єктами, які вони позначають, їхні значення встановлюються переважно за умовною згодою. У зв'язку з цим вони набувають статусу умовного позначення і всезагального правил.
Прикладом таких знаків може бути більшість слів природної мови, дорожні
Знаки тощо.
Прикладом таких знаків можуть бути займенники, деякі прислівники (тут, зараз, завтра), положення флюгера, сліди на снігу тощо.
Різновидами знаків є мовні знаки, які можуть бути або знаками-символами, або знаками-індексами. У зв'язку з тим, що міркування звичайно виражається за допомогою мови (природної або штучної)), у логіці досліджуються тільки мовні знаки, інші різновиди знакі до сфери її вивчення не належать.
2. Семіотика — це наука, яка вивчає знаки і знакові процеси.
Семіотика — молода наукова дисципліна. Вона сформувалася лише у XX ст., хоча знакові підходи до вивчення певних явищ і процесів можна зустріти вже в творах античних та середньовічних вчених. Засновниками цієї науки є швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857—1913) та американські філософи Чарльз Пірс (1839—1914) і Чарльз Морріс (1901—1978). Фердинад де Соссюр спробував розглянути природні мови як знакові системи у рамках нової наукової дисципліни, яку назвав "семіологією". Чарльз Пірс вніс до наукового співтовариства власне термін «семіотика». Чарльз Морріс у 1938 р. Видав працю «Основи теорії знаків»», що стала першим систематичним викладом семіотики як науки.
Семіотика на сучасному етапі її розвитку — це міждисциплінарна наука. Вона не має чітко окресленого предмета дослідження. Будь-яке явище або процес, що розглядаються з точи зору їх знакового втілення, можуть стати предметом аналізу цієї наукової дисципліни.
У зв'язку з цим у наш час проводяться дослідження в рамках правової семіотики, семіотики медицини, семіотики кіно, семіотики музики, психоаналітичної семіотики тощо. Усі ці розділи відносять до так званої дескриптивної семіотики.
Окрім дескриптивної, науковці також виділяють теоретичну се-, містику.
Теоретична семіотика — це семіотика, яка вивчає загальні властивості
Та відношення, що притаманні будь-яким знаковим системам, незалежно від їх матеріального втілення.
Теоретичну семіотику ціавлять насамперед загальні принципи побудови будь-яких знакових систем, а також загальні принципи щодо їх виникнення і функціонування.
До склад теоретичної семіотики відносять логічну семіотику, .яка має справу з аналізом природних і штучних мов у різних аспектах їхнього функціонування.
3.Процес, в якому щось функціонує як знак, називається знаковим процесом або семіозисом.
Цей процес (згідно з традицією, що сягає часів Стародавньої Греції)) розглядається з точки зору чотирьох його основних компонентів. Серед них: знаковий засіб (те, що виступає знаком); значення (те, на що вказує знак); Інтерпретатор (той, хто сприймає знак);
Зазначені компоненти прояснюють загальну тезу: «знак вказує «а щось для когось».
Розглянемо для приклад таку ситуацію: викладач читає Лекцію з логіки студентам юридичного факультету.
З'ясуємо основні компоненти цієї знакової ситуації:
Знаковий засіб —текст лекції;
Значення — зміст лекції;
Інтерпретатор — студенти, присутні на лекції
Інтерпретанта — поведінка студентів на лекції (слухають, конспектують, задають запитання тощо).
Основним компонентом знакового процесу є знак. Кожний знак має значення, тобто щось позначає. Розрізняють два основних типи значення знака: предметне значення; смислове значення.
Предметне значення (денотат) знака — це предмет, що позначається цим знаком.
Предметні значення різноманітні: це можуть бути окремі предмети і класи
Предметів, явища, процеси, властивості предметів та відношення між ними тощо.
Смислове значення (смисл) знака — це зміст знака, який засвоюється в процесі його розуміння. Інакше кажучи, смисл знака — це сукупність суттєвих рис, властивостей, характеристик предмета, який позначається цим знаком.
Розглянемо мовний вислів (знак) «Аристотель». Предметним значенням цього знака буде виступати сама людина, яку звали «Аристотель», а смисловим значенням у різних знакових ситуаціх можуть бути ті чи інші властивості цієї людини: «засновник логіки», «вчитель Олександра Македонського» тощо.
Розглянемо мовний вислів «студент». Предметним значенням цього знака буде виступати певний клас людей, що навчаються у вищих навчальних закладах, а смисловим значенням — така суттєва характеристика цього класу, як «навчатися у вузі».
На перший погляд здається, що визначити предметне і смислове значення різноманітних мовних висловів зовсім не важко. Однак насправді це не так. Дуже багато непорозумінь і навіть конфліктів виникає між людьми саме тому, що вони чітко не визначилися зі структурою значення мовних висловів, які вони застосовують.
Така ситуаці обумовлена тим, що у процесах мислення і спілкування люди застосовують мовні вислови (знаки), які є:
* Багатозначними;
* Неточними;
* Неясними.
Багатозначний мовний вислів — це вислів, який може мати різні предметні і смислові значення.
Більшість мовних висловів є багатозначними. У природні мові це явище називається омонімією.
Відкрийте будь-який тлумачний словник — і ви побачите, що нова, які широко розповсюджені в українській мові, мають не одне, та кілька значень.
Неточний мовний вислів — це вислів, предметне значення якого не можна чітко визначити.
Такі мовні вислови відсилають нас до нечітко визначеного, розпливчастого
Класу предметів, або до класу, межі якого неможливо встановити.
Прикладами неточних мовних знаків можуть бути такі вислови: «молода людина», «висока людина», «низька людина» тощо. Ще з часів Стародавньої Греції відомі парадокси, які грунтувалися на використанні в міркуваннях неточних слів і словосполучень. Розглянемо два таких парадокси.
Парадокс ««Лисий»»: якщо з голови, що густо вкрита волоссям, виривати по одній волосині, то врешті-решт волосся залишиться так мало, що людину можна буде назвати лисою. Але яка саме волосина буде «вирішальною»» у цьому відношенні? Як і коли можливо встановити ту межу (ту конкретну волосину), коли людина ще не була лисою і коли (після її видалення) з'являється лисина (людину вважають лисою)?
Парадокс ««Купа»»: одне зерно — це не купа зерна. Два зерна також ще не купа і т.д. Яка ж зернина виявиться «вирішальною»» для купи? Яка кількість зерна є необхідною для створення купи?
Неясний мовний вислів — це вислів, смислове значення якого неможливо чітко визначити.
Термін «жива істота» є точним, бо будь-хто може без особливих зусиль встановити його предметне значення, а саме — чітко визначити, чи є деякий об'єкт живим, чи ні. Однак смисл цього вислову не є цілком зрозумілим. Тому невипадково існує ціла низка визначень життя, жодне з яких не вважається бездоганним.
Термін «людина» так само, як і термін «жива істота» е точним, але неясним. Протягом історії людства з ним пов'язувалися різноманітні смислові значення. Давньогрецький філософ Платон визначав людину як «двоногу істоту, яка не має пір'я». Інший філософ Діоген обскубав курча і кинув його до ніг Платона зі словами: «Ось твоя людина». Після цього Платон уточнив своє визначення: «Людина — це двонога істота, яка не має пір'я і має широкі ніті». Ще один філософ охарактеризував людину як «істоту, яка має м'яку мочку вуха». Визначення Аристотеля: «людина — це політична тварина». Подібні дефініції можна продовжувати.
Велика кількість мовних висловів є одночасно неточними і неясними. З одного боку, неможливо чітко встановити клас об'єктів, і які позначають ці вислови, аз іншого — смислу таких висловів бракує визначеності.
Прикладом неточного і неясного вислову є слово «гра». Його смисл позбавлений визначеності, оскільки важко сказати, чи кожна гра має правила, чи в кожній грі є переможці та переможені І тощо. Водночас важко встановити і предметне значення цього | вислову. Якщо брати до уваги лише діяльність людини, то тоді грою І вважають спортивні ігри, дитячі ігри, працю акторів тощо.
4. Якщо в природній мові ситуація наявності багатозначних, неточних і незрозумілих висловів є цілком припустимою, то в спеціалізованих мовах наук намагаються запобігти їх виникненню і та існуванню. Однозначність, ясність і точність — це три вимоги, що висувають до мови будь-якої науки, зокрема до мови права.
Невизначеність правової термінології у більшості випадків як практичної, так і теоретичної діяльності правознавця може призвести до небажаних результатів. Тому мова права містить, як правиле, таку термінологію, яка відповідає вищезазначеним вимогам.
Так, наприклад, у судочинстві завжди потрібно знати, чи підпадають дії людини піі ту чи іішу статтю закону. Від цього знання безпосередньо залежить життя та доля людини, визначення її винності або невинності. В зв'язку з цим у правових кодексах намагаються однозначно, чітко та ясно зафіксувати термінологій, яка використовується в судочинстві. Зокрема, намагаються чітко вказати, які саме дії підпадають під означення «злочину», «крадіжки», спекуляції», «хуліганства» тощо.
Однак треба зазначити, що в праві також існують терміни, які можна охарактеризувати як багатозначні, нечіткі або неясні. Наведемо декілька прикладів.
У сучасній літературі з порівняльного правознавства щодо Терміна «загальне право» зазначається: «Термін «загальне право»», як зараз з'ясовується, неоднозначний. Часто під цим терміном розуміють право англо-американської правової сім'ї в цілому Окрім того, цей терміі охоче протиставляють терміну «цивільне право», під яким розуміють правову систему країн континентальної Європи, що знаходиться під сильним впливом джерел римського права, і споріднені правові системи. Під «загальним, правом* у вузькому значенні цього слова розуміють лише право англійських королівських судів. Його слід відрізняти, з одного боку, від «статутного» права, що формується законодавчими актами англійського парламенту, а з іншого боку — від права справедливості»».
У кримінально-правовій літературі щодо терміна «склад злочину» існує цла низка спірних питань. Одне з них стосується його предметного значення, тобто визначення того, яке реальне явище позначає цей вислів.
Так, існує точка зору, що цей термін позначає законодавчу модель злочину, що містить сукупність юридичних ознак, які характеризують окремі елементи злочину і в сукупності утворюють його склад.
Прихильники іншої точки зору вважають, що термін «склад злочину» позначає соціально-правове явище, факт реального життя.
Ще за однією точкою зору цей вислів позначає суто теоретичну конструкцію, наукову абстракцію, яку майже кожен автор, котрий торкається проблеми склад злочину, розуміє і тлумачить по-своєму.
У кримінально-правовій літературі термін «кваліфікація» може набувати різноманітних смислових значень. Він застосовується: «1) як одноразова правова оцінка вчиненого, що полягає у виборі відповідної норми і фіксації прийнятого рішення в офіційному юридичному акті (судових, слідчих і прокурорських органів); 2) як процес, спрямований на встановлення юридичної природи скоєного злочину.
Кваліфікацію можна визначити також інакше — як встановлення ознак складу злочину, передбаченого кримінальним законом, у дії (бездіяльності) особи і
О
Констатацію тотожності ознак скоєного діяння складу відповідного злочину».
Наявність в мові права багатозначних, нечітких і неясних термінів не можна однозначно вважати її недоліком. Право — це не стала наука, а наука, що розвивається, її розвиток може супроводжуватися невизначеністю термінології. Однак, застосовуючи Подібні терміни у процесах дискусій, суперечок, у науковій діяльності, юрист повинен враховувати їхню невизначеність і оговорювати значення, в якому він їх застосовує, для того, щоб запобігти критичних зауважень або непорозуміь.
5. Відповідно до трьох зафіксованих компонентів знакового процесу (знак, значення, інтерпретатор) можна виділити низку відношень:
Відношення між знаком та іншими знаками, які з ним пов'язані;
Відношення між знаком і його значенням;
Відношення між знаком і його інтерпретатором.
Ці три види відношень між компонентами знакового процесу фіксують відповідно три його виміри:
Синтаксичний; семантичний; прагматичний.
Синтаксичний вимір — це вимір, який фіксує відношення між знаками в структурі знакового процесу.
Найчастіше в знаковому процесі присутні всі три виміри. Проте можливі й такі ситуації, у яких деякі виміри зникають. Так, знак Може не мати зв'язкі з іншими знаками (відсутність синтаксичного виміру); знак може мати зв'язки з іншими знаками, але при .Цьому не мати значення (відсутність семантичного виміру); і, нарешті, у знака може бути відсутнім інтерпретатор (відсутність прагматичного виміру).
Віповідно до трьох вимірів семіозису виділяють три основні РОЗДІЛИ семіотики як науки:
Ж 7 • • • •
У логічній семіотиці відповідно виділяють:
• Логічний синтаксис;
• Логічну семантику;
• Логічну прагматику.
Логічний синтаксис — це розділ логічної семіотики, який вивчає відношення між мовними знаками в структурі логічної теорії
Зверніть увагу на те, що треба розрізняти поняття: «семантичне значення знака» і «прагматичне значення знака».
Семантичне значення знака є сталим і незмінним у різних контекстах. На відміну від нього, прагматичне значення є відносним: воно залежить від знань, вірувань, бажань, намірів конкретної людини, а також від позамовного контексту (наприклад, від місця, часу, фізичних, культурних, історичних обставин промовляння якогось мовного вислову).
У кримінології навіть були сформульовані прагматичні парадокси, які пов'язані саме з прагматичним значенням того чи іншого вислову. Одним із таких парадоксів є парадокс суспільної небезпечності діяння.
У соціологічному аспекті термін «суспільна небезпечність» означає таку властивість діяння, яка пов'язана з актуальним або потенційним руйнуванням життєво важливих соціальних структур. У цьому смислі термін «злочин»» позначає будь-які дії, які чинять або можуть чинити суттєву шкоду інтересам суспільства та його членам.
У правовому аспекті термін «злочин»» означає тільки те, ш° заборонено законом під страхом кримінального покарання. У такому контексті висловлювання «злочин є суспільна небезпечним діянням»» перетворюється у висловлювання: «Діяння, яке заборонене кримінальним законодавством, є суспільна небезпечним»» Таким чином, термін «суспільна небезпечне діяння»» у правовому контексті змінює свій денотат та смисл і набуває явно вираженого юридичного характеру Усе це свідчить про те, що терміни «злочин»» і «суспільна небезпечне діяння»» мають різні значення в соціологічному і правовому контекстах. Парадокс суспільної небезпечності діяння виникає саме у випадку, коли ці контексти змішуються.
Окрім вимірів знакового процесу, розрізняють також його рівні. На першому рівні семіозису інтерпретатор безпосередньо включений у знаковий процес. На другому рівні він абстрагується від своєї участі у знаковому процесі та робить спробу дослідити його структуру на іншому, вищому теоретичному рівні Таких рівнів семіозису може бути нескінченна кількість Кожен з них представляє різні рівні абстракції при розгляді одного й того ж знакового процесу
Для розрізнення рівнів аналізу знакового процесу в логіці запроваджуються два поняття
Об'єктна мова; метамова.
Отже, якщо об'єктна мова — це предмет аналізу то метамова — засіб такого аналізу
Змішування метамови й об'єктної мови може призвести до парадоксів і протиріч. Це зауваження стосується не стільки мов ло-скільки природних мов, де відсутнє чітке розрізнення між цими рівнями.
У логіці королем парадоксів вважається парадокс «Брехун»
Його відкриття пов'язують з ім'ям давньогрецького філософа (мегарської школи) Евбуліда (IV ст. До н. Е).
Існують різні варіанти формулювання цього парадокса. Наведемо один із найпростіших. Уявимо ситуацію, коли якась людина виголошує лише одну фразу: «Якажу неправду». Одразу ж виникає проблема: як оцінити цю фразу, тобто, яку відповідь давати на запитання: «Чи е висловлювання цієї людини «Я кажу неправду істинним, чи воно є хибним?» Якщо це висловлювання («Я кажу неправду») е хибним, тоді людина говорить правду і, відповідно, її висловлювання є істинним. Якщо ж це висловлювання («Я кажу неправду») е істинним, а той, хто виголошує його, стверджує, що воно хибне, тоді його висловлювання є хибним.
Отже, виявляється, якщо людина (стверджуючи «Я кажу неправду») говорить неправду, то вона говорить правду, і навпаки, якщо вона говорить правд, то вона говорить неправду.
Один із засобів усунення цього парадокса був запропонований польським логіком і математиком Альфредом Тарським (1902—1984). Він вважав, що цей парадокс є характерним прикладом тих труднощів, які виникають при змішуванні двох мов: об'єктної мови та метамови. У природній мові між ними різниці не існує: і про позамовну дійсність, і про висловлювання, що описують цю дійсність, ми говоримо, використовуючи одну і ту ж природну мову. Для людини, яка користується, наприклад, українською мовою, не існує великої різниці між такими двома висловлюваннями:
* «Ця людина склала іспит з логіки»;
* «Вірно, що ця людина склала іспит з логіки».
Проте більш детальний аналіз цих висловлювань показує, що в першому випадку йдеться про факт складення іспиту людиною, а в другому — про висловлювання щодо людини і складання нею іспиту.
Якщо дослідити парадокс «Брехун» з точки зору чіткого розрізнення об'єктної мови і метамови, то виявиться, що твердження «Я кажу неправду» не може бути сформульованим за допомогою об'єктної мови (у нашому випадку це українська мова). У ньому стверджується хибність того, що сказано за допомогою української мови, а не факт дійсності. Тому його треба віднести до метамови і висловити мовою, що відрізняється від української.
Отже, якщо ми хочемо сказати, що означає зворот «висловлювання, яке є істинним (хибним) у деякій мові», то, крім висловів цієї мови, необхідно користуватися також висловами, які в ній відсутні. Терміни «істинно» і «хибно» виражають не властивості речей, а властивості висловлювань щодо цих речей, і тому ці терміни є термінами не об'єктної мови, а метамови. (Б Якщо вас не задовольнило рішення А. Тарського, подумайте самостійно над цим парадоксом і запропонуйте власне рішення.