Тема 1. Бухгалтерський облік, його суть і основи організації

 

 Поняття про господарський облік

 Види господарського обліку

 Облікова політика підприємства

 

1.1. Поняття про господарський облік

 

Перш, ніж приступити до своєї роботи на підприємстві, бух­галтер повинен знати, що являє собою підприємство, з якою метою воно створено i які бувають види підприємств.

Підприємство – це самостійний господарський суб’єкт, який має право юридичної особи або особи, що здійснює виробничу, науково-дослідну або комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Підприємства можуть бути таких видів:

– господарське;

– приватне, засноване на власності фізичної особи;

– колективне, засноване на власності трудового колективу;

– державне, засноване на державній власності;

– спільне;

– підприємство, засноване на власності юридичних осіб i гро­мадян інших держав.

Залежно від типів i категорій підприємства можуть бути орендні, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні тощо.

Цілеспрямована діяльність підприємства з виробництва тієї чи іншої продукції, надання тієї чи іншої послуги називається господар­ським процесом.

На одному підприємстві можуть вестися різні господарські процеси (тобто різні види діяльності). Наприклад, підприємство може займатися i виробництвом (перший вид діяльності), i торгівлею (другий вид діяльності) та іншими видами діяльності.

Для здійснення господарської діяльності підприємство повинно мати господарські засоби (активи), що створюються за рахунок внесків засновників, позикових коштів, прибутку, бюджетних коштів та інших джерел (наприклад, будинки, обладнання, гроші тощо).

Засоби, що знаходяться на підприємстві, під час господарсь­кого процесу увесь час змінюються. Вони або збільшуються (засоби отримують, виготовляють), або зменшуються (засоби витрачаються, відвантажуються, реалізуються), тобто відбувається оборот “господар­ських засобів”.

Конкретна дія з яким-небудь засобом називається господар­ською операцією.

Побудова бухгалтерського обліку та фінансової звітності під­приємств здійснюється з урахуванням низки принципів, визначених Законом України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”. Законом визначено необхідність використання підприємствами таких основних принципів:

– автономності;

– безперервності діяльності;

– періодичності;

– історичної (фактичної) собівартості;

– обачності;

– нарахування та відповідності доходів та витрат;

– повного висвітлення;

– послідовності;

– превалювання сутності над формою;

– єдиного грошового вимірника.

Принцип автономнocтi передбачає, що кожне підприємство розглядається як юридична особа, відокремлена від своїх власників. У зв’язку з цим особисте майно та зобов’язання не повинні відобража­тися у фінансовій звітності підприємства. Одночасно юридична особа розглядається як суб’єкт господарювання, що здійснює організацію діяльності та керування нею, контролює наявні ресурси та залучає за потреби нові, відповідає за борги та результати діяльності (наявність прибутків чи збитків). Юридична особа може розглядатись як окреме підприємство, його частина або група підприємств, що входять до складу юридичної особи (філії, відокремлені підрозділи).

Принцип безперервності діяльності підприємства, за яким під­приємство вважається створеним на невизначений термін, означає, що підприємство буде працювати досить довго, щоб виконати очікувану ціль його створення та усі наявні поточні зобов’язання, а також такі, що виникатимуть протягом усього періоду його діяльності. Для того щоб користувачі облікової інформації могли прийняти обґрунтовані рішення на базі складеної фінансової звітності, вони повинні мати інформацію за кілька облікових періодів, яка дозволить їм оцінити перспективи діяльності підприємства. Принцип безперервності діяльності підтримує принцип історичної собівартості, за яким активи на балансі повинні оцінюватися за сумою витрат на їх придбання, а не за ліквідаційною вартістю.

Принцип періодичності передбачає можливість розподілу діяль­ності підприємства на певні періоди часу з метою складання фінан­сової звітності. Використання цього принципу дозволяє визначати ре­зультати операцій після того, як вони були завершені (на кінець облі­кового періоду), що значно спрощує облікову роботу. Значно склад­ніше визначити результат за операціями, які ще не відбулися.

Принцип вторинної (фактичної) собівартості. При оцінці активів підприємства, створеного на невизначений період, перевага надається історичній собівартості. Вона формується виходячи з витрат на виробництво та придбання активів i найточнішої їх оцінки на момент прид­бання. Вважається, що активи купуються підприємством за найнижчоюз вартостей, що є на ринку на даний вид активів при відповідних властивостях. Подальше значне зниження їх вартості порівняно з ринковою свідчить або про значний рівень науково-технічного прогресу, або про недалекоглядність менеджерів, що здійснили це придбання.

За П(С)БО 1 “Загальні вимоги до фінансової звітності” до со­бівартості придбання активів включаються:

– ціна придбання (за мінусом отриманих торговельних знижок);

– мито, непрямі податки (за винятком тих, що не підлягають відшкодуванню);

– витрати на перевезення активів, навантаження і розвантаження;

– витрати на доведення активів до стану придатного для вико­ристання;

– інші витрати, пов’язані з придбанням цих активів (комісійні, послуги брокерів тощо).

За принципом обачності підприємство повинно використову­вати в бухгалтерському обліку оцінки, що запобігають завищенню ак­тивів i доходів та заниженню зобов’язань i витрат підприємства. При цьому витрати слід відобразити якомога швидше, а доходи – як най­пізніше. Якщо підприємство очікує отримання додаткових затрат або збитків, їх слід відобразити в примітках до фінансової звітності, тоді як очікувані, але не отримані доходи відображати не слід.

Зміст принципів нарахування та відповідності доходів i витрат полягає в тому, що доходи i відповідно пов’язані з ними витрати ви­знаються у періоди, коли були отримані доходи i здійснені витрати, незалежно від руху грошових коштів.

Бухгалтерський облік, що ведеться на грошовій основі, перед­бачає реєстрацію операції лише тоді, коли відбулася сплата грошових коштів. Доходи вважаються отриманими лише тоді, коли гроші отримані, а витрати визнаються лише при сплаті грошей. Використання цього методу суперечить загальноприйнятим бухгалтерським принципам i не дає точного відображення активів, зобов’язань, доходів, витрат та фінансових результатів діяльності підприємства, оскільки господарські операції відображаються не тоді, коли вони фактично відбулись.

Принцип єдиного грошового вимірника потребує вимірювання та узагальнення всіх господарських операцій підприємства в його фінансовій звітності в єдиній грошовій формі. Окремі операції відобра­жаються в бухгалтерському обліку з використанням різних вимірників, однак для потреб узагальнення облікової інформації використання гро­шового вимірника є необхідним.

 

1.2. Види господарського обліку

 

Система господарського обліку діяльності підприємства вклю­чає три види обліку.

Оперативний облік – за допомогою якого здійснюється контроль i спостереження за окремими господарськими операціями з метою управління підприємством.

Оперативний облік не завжди вимагає документального під­твердження i великої точності отриманої інформації. Дані можуть пе­редаватися усно, по телефону, телетайпу. Особливістю оперативного обліку є оперативність отриманої інформації.

Статистичний облік – що здійснює контроль i спостере­ження масових соціально-економічних явищ. Наприклад, перепис населення, даних про обсяг випуску продукції, рівня цін.

Бухгалтерський облік – за допомогою якого здійснюється спостереження i відображення в записах господарської діяльності підприємства. Цей вид обліку є суцільним, безупинним. Кожен запис зробленої операції оформляється відповідним документом (бухгалтерсь­кий облік ще називають “документальним обліком”).

Бухгалтерський облік ведеться на всіх підприємствах у нату­ральному i трудовому вимірниках i обов’язково узагальнюється в гро­шовому вираженні.

Натуральні вимірники – це різні одиниці вимірювання (ваги, обсягу тощо), застосовувані в народному господарстві, за допомогою яких обліковується кількість наявних у господарстві матеріальних цін­ностей і виконаних робіт. Такими вимірниками є міри довжини (метр, сантиметр), маси (кілограм, тонна), об’єму (метр, кубічний метр) тощо.

Застосування того чи іншого вимірника залежить від фізичних властивостей предмета або процесу, що обліковується. Так, наприклад, кількість деревини вимірюється в одиницях об’єму – кубічних метрах, а кількість твердого палива – в одиницях ваги – центнерах або тоннах, обсяг продукції машинобудівних заводів – верстатів, агрегатів, машин – у штуках тощо.

Використання в обліку натуральних вимірників дає змогу під­вищувати точність урахування наявності та руху матеріальних цін­ностей і виконаних робіт, посилює контроль за їх зберіганням. Окрім того, за допомогою цих вимірників можна наочніше відображувати обсяг матеріальних цінностей і виконаних робіт. Проте сфера застосу­вання натуральних вимірників є обмеженою, оскільки кожний з них призначений лише для обліку певного виду матеріальних цінностей і не може бути використаний для всіх матеріальних засобів госпо­дарства.

Отже, серед цих вимірників немає узагальнюючого, тобто та­кого, яким можна було б виразити всі згадані засоби будь-якого під­приємства, галузі, усього народного господарства. Цим натуральні ви­мірники відрізняються од будь-яких інших.

Трудовий вимірник – це виражена в часі одиниця вимірю­вання людської праці – година або робочий день певної тривалості. Цей вимірник відбиває кількість праці (у політекономічному розумінні слова), затраченої на виконання певних робіт. Трудовий вимірник має велике значення в економічному житті країни. Користуючись ним, ви­значають продуктивність та інтенсивність праці, обліковують кількість праці, затраченої на виконані роботи. За цим самим вимірником обраховують і трудові ресурси міст, населених пунктів, економічних районів і країни в цілому. Тому трудовий вимірник широко використову­ють в обліку, плануванні та різних економічних дослідженнях. Він є різновидом натурального.

Грошовий вимірник – це одиниця вимірювання вартості. Гро­шовий вимірник, на відміну від натуральних, є загальним (спільним для всіх) вимірником. У ньому можна виразити всі ресурси госпо­дарства: матеріальні засоби (основні засоби, сировина, матеріали, про­дукти), затрати на виробництво продукції, виконані роботи і послуги (затрати праці і витрати матеріальних засобів), кошти в розрахунках.

У бухгалтерському обліку поряд з натуральним вимірником застосовують і грошовий, причому останній є основним, оскільки з його допомогою в бухгалтерському балансі можна узагальнити весь обсяг засобів господарства і виконаних робіт. За цим вимірником можна визначити й виміряти затрати на виробництво продукції, вартість робіт і послуг, собівартість продукції; розподілити суспільний продукт і ре­зультати діяльності господарства, а також характеризувати низку інших економічних явищ і процесів.

Універсальність грошового вимірника зумовлено існуванням грошей і товарно-грошових відносин.

Усі три вимірники використовуються як самостійно, так і по одному.

1.3. Облікова політика підприємства

 

Облікова політика – це сукупність принципів, методів i про­цедур, які використовуються підприємством для складання i подання фінансової звітності.

Облікова політика формується кожним підприємством самос­тійно в межах методів та процедур, визначених Законом України “Про бухгалтерський облік i фінансову звітність в Україні” та окремими П(С)БО. Підприємство вибирає різні методи обліку щодо окремих статей фінансової звітності та принципи їх оцінки. При цьому враховується загальна ситуація на ринку, в галузі, вимоги регулюючих органів, користувачів та умови діяльності підприємства.

При формуванні облікової політики слід використовувати прин­ципи обачності, превалювання змісту над формою та послідовності.

Вимоги до розкриття окремих статей звітності визначаються П(С)БО та МСБО 1 “Розкриття обліковоїполітики”. За їх вимогами додатково слід висвітлювати такі аспекти облікової політики, що допо­магають краще зрозуміти фінансову звітність:

– загальні принципи оцінки статей та методи обліку окремих статей звітності;

– припинення (ліквідацію) окремих видів діяльності;

– обмеження щодо володіння активами;

– участь у спільних підприємствах;

– валюту звітності та одиницю виміру;

– виявлення помилки минулих років та пов’язані з ними кори­гування;

– дати складання балансу;

– оренду, податки;

– дебіторську заборгованість і метод формування резерву сум­нівних боргів;

– запаси, їх оцінку на дату оприбуткування та на дату балансу;

– необоротні активи, їх оцінку та методи амортизації;

– витрати на дослідження та розробки;

– забезпечення і додаткові програми пенсійного забезпечення;

– зобов’язання та їх оцінку;

– методи визнання доходу;

– облік в умовах зміни цін;

– довгострокові контракти.

Розкриттю в обліковій політиці підлягають лише події або операції, що відбуваються на підприємстві з моменту їх виникнення.

Облікова політика підприємства за принципом послідовності повинна бути незмінною від одного звітного періоду до іншого в період діяльності підприємства. За П(С)БО 6 “Виправлення помилок та зміни у фінансових звітах”зміни в обліковій політиці можливі, якщо:

– змінюються статутні вимоги;

– змінюються вимоги органу, що затверджують стандарти;

– зміни забезпечать достовірне відображення подій або опера­цій у фінансовій звітності підприємства.

Не вважається зміною облікової політики її встановлення для подій або операцій, що:

– відрізняються від попередніх подій або операцій;

– не відбувалися раніше.

Наприклад, 1.06.2000 р. підприємство А придбало торговельну марку кондитерської фірми Б вартістю 35000грн з метою виробництва та реалізації солодощів терміном на 7 років. До 1.06.2000 р. підприємство А не мало на балансі нематеріальних активів, i тому в його обліковій політиці не висвітлювались питання методики їх обліку та особливості оцінки за П(С)БО 8 “Нематеріальні активи”. З 1.06.2000 р. підприємство А повинно внести доповнення до облікової політики, що не будуть вважатися змінами: “Оцінку нематеріальних активів при оприбуткуванні здійснювати за первісною вартістю, їх щорічну переоцінку здійснювати лише за умови наявності активного ринку аналогічних груп нематеріаль­них активів. Амортизацію нематеріальних активів здійснювати за прямо­лінійним методом протягом терміну корисного використання, який ви­значається наказом керівника. Ліквідаційну вартість прирівняти до нуля”.

Не вважаються зміною облікової політики зміни облікових оцінок. Якщо важко розрізнити зміну облікової політики від зміни облікових оцінок, то операція розглядається як зміна облікових оцінок. Зміна оцінок часто відбувається при зміні умов надходження майбутньої економічної вигоди.

Облікова політика підприємства розкривається у примітках до фінансової звітності.