1.4 Моделі прийняття управлінських рішень

Проблеми прийняття рішень і поведінка бухгалтера, як особи, яка приймає ці рішення, заслуговують більшої уваги. Це зумовлено зростаючим динамізмом навколишнього інформаційного середовища, збільшенням взаємопов’язаності багатьох рішень у фінансовому та управлінському обліку. Особи, які приймають рішення, мають справу зі складним вибором та необхідністю генерувати і розглядати безліч альтернативних варіантів, проводити складні аналітичні розрахунки. Питання підготовки й прийняття рішень на всіх стадіях цього процесу (прийом та опрацювання інформації, розпізнавання ситуації, підготовка і вироблення рішення, оцінка ефективності рішення, прийняття рішення) стають дедалі актуальнішими.

Структурна схема підготовки й прийняття рішень наведена на рисунку 1.2.

 

Прийом, опрацювання, збереження та надання інформації

1

 

Розпізнавання ситуації

2

 

Підготовка і вироблення рішення

3

 

Оцінка ефективності рішення

4

 

Прийняття облікового рішення

5

 

Рисунок 1.2 - Схематична модель процесів прийняття рішень

БЛОК 1. Прийом, опрацювання, збереження та надання інформації

У цьому блоці здійснюється прийом первинних даних у вигляді носіїв інформації, що є основою до вироблення бухгалтерських рішень. Основне завдання першого блока полягає в стиску і перетворенні інформації до зручного виду для подальшого опрацювання.

БЛОК 2. Розпізнавання ситуації

У блоці 2 виконується класифікаційне завдання розпізнавання вхідної інформації відповідно до економічного змісту операції в розрізі рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємства. Механізм розпізнавання ситуації полягає в тому, що на підставі порівняння економічного змісту господарської ситуації з вимогою плану рахунків робиться висновок про відповідність ситуації одному з відомих активних чи пасивних рахунків або про те, що господарська ситуація є абсолютно новою. В останньому випадку виробляються основні ознаки нової ситуації. Розпізнавання ситуації - найважливіший елемент підготовки облікового рішення.

БЛОК 3. Підготовка і вироблення варіантів рішення

У блоці 3 виробляється проект рішення на підставі методів, вироблених теорією і практикою відповідно до міжнародних і національних стандартів бухгалтерського обліку. В умовах великих обсягів облікової інформації й обмеженого часу на вироблення облікових рішень без стандартних економіко-математичних методів визначення оптимальних облікових рішень неможливо обійтися.

БЛОК 4. Оцінка ефективності рішення

У цьому блоці робиться оцінка варіантів рішення, виробленого в блоці З на підставі критеріїв і способів оцінки, закладених у положеннях (стандартах) бухгалтерського обліку. Отриманий кількісний і якісний результат бухгалтерського рішення передається у блок 5.

БЛОК 5. Прийняття облікового рішення

Оскільки будь-яке рішення пов'язане з вольовим чинником вибору одного варіанта рішення, то неминуче міститься елемент ризику. Тому тут же робиться аналіз припустимого ризику. Зокрема, ризик неприпустимий, якщо низький рівень достовірності розпізнавання облікової ситуації. Ризик виправданий, якщо очікується висока ефективність рішення і є впевненість у правильній оцінці ситуації.

Облікові рішення, прийняті в умовах застосування національних стандартів обліку, не повинні виходити за межі компетенції особи, що приймає їх. Таким чином, облікове рішення являє собою економіко-організаційний акт, підготовлений на основі первинної інформації варіантного аналізу і прийнятої оцінки на базі економіко-математичних методів, який має директивне значення, організує практичну діяльність суб'єктів і об'єктів управління, спрямовану на досягнення зазначених цілей.

Проблеми прийняття рішень в обліку унікальні, але вони у своїй ситуаційній основі мають загальні риси:

-                      неповторність ситуації вибору облікових проведень;

-                      складний характер фінансово-господарських операцій, які розглядаються для оцінки альтернатив;

-                      наявність сукупності різноманітних факторів, які необхідно враховувати під час прийняття рішень;

-                      наявність професійної підготовленості бухгалтера або групи фахівців, які відповідають за прийняття рішень.

Всі проблеми прийняття рішень відповідно до класифікації Самуєльсона поділяються на три класи.

Клас добре структурованих проблем (завдань), в яких істотні залежності визначені детально, цілком формалізовані, виражаються в числах або символах, тому легко стандартизуються й програмуються. До цих завдань належать: фінансовий та управлінський обліки, аудит та економічний аналіз. У традиційних інформаційних системах такого типу завдання автоматизовані, але застосування для їх розв’язання математичних методів і, зокрема, методів дослідження операцій у багатьох випадках пов’язані із значними труднощами.

Клас неструктурованих (неформалізованих) проблем, для яких описано лише важливі ресурси, ознаки й характеристики, а кількісні залежності між ними невідомі. Розв’язання таких задач містить неформальні процедури, які базуються на неструктурованій з високим рівнем невизначеності інформації. До таких задач належить значна частина проблем прогнозування, стратегічного планування, організаційного управління. Більшість неструктурованих задач вирішується за допомогою евристичних методів, в яких відсутня будь-яка впорядкована логічна процедура пошуку розв’язання.

Клас слабо структурованих задач, що мають як кількісні, так і якісні елементи, - маловідомі та невизначені. Для таких задач характерна відсутність методів розв’язання на основі безпосередніх перетворень даних. Постановка задачі вимагає прийняття рішень в умовах неповної інформації та необхідності комбінувати різні ресурси для її розв’язання.

Розглянута класифікація задач організаційного управління може бути наведена відповідно до певних груп працівників підприємств. Таких груп можна виділити три: керівники (адміністратори, керуючі директори), спеціалісти (керівники функціональних служб, головні бухгалтери), технічні працівники (бухгалтери, ст. бухгалтери, економісти).

Керівники вирішують, як правило, задачі другого класу (неструктуровані) і меншою мірою – третього (слабо структуровані). Творчий елемент діяльності керівників максимальний, а рутинна робота повинна бути зведена до оптимального мінімуму. Вони найбільше відповідають за прийняття рішень і є одним з основних споживачів агрегованих інформаційних ресурсів в організації.

До другої групи працівників установ і організацій належать спеціалісти-начальники функціональних служб, головні спеціалісти, які вирішують в основному задачі третього класу – слабо структуровані. Спеціалісти забезпечують практично всю інформаційну підготовку для прийняття рішень.

Технічні робітники, які утворюють третю групу працівників організаційного управління, виконують всю рутинну роботу, яка належить до задач першого класу (структурованих). Робота цих спеціалістів регламентована, але вимагає професійного розуміння інформації, яка обробляється. Комп’ютерна підтримка діяльності технічного персоналу вимагає розробки складних пакетів прикладних програм і реалізується у межах звичайної інформаційної системи.

Прийняття рішень належить до найбільш відповідальних елементів організаційного управління і включає три основні етапи:

-                      визначення умов, які потрібно знайти для прийняття рішень;

-                      пошук, розробка і аналіз можливих варіантів дій;

-                      вибір якогось одного напрямку дій із можливих альтернатив.

Серед значної кількості рішень можна виділити так звані бухгалтерські рішення, які описують необхідні дії технічних осіб і, таким чином, пов’язані з ними. Суть таких рішень зводиться до розмежування процесів прийняття рішень, що означає наявність двох категорій службовців: які приймають і які реалізують рішення, між ними існують відносини керівника і підлеглого.

Успішність бухгалтерських рішень залежить від рівня підготовки фахівців-бухгалтерів, що визначає якість прийняття рішень, рівня підготовки бухгалтера, який реалізує рішення; ефективності функціонування системи обліку.

Бухгалтерські рішення, які виробляються на практиці, мають різний ступінь повторюваності – від одноразових (унікальних) рішень до рішень із значним ступенем повторюваності, а також з різною мірою неточності ситуацій, з якою приймають рішення. Бухгалтерські рішення належать, як правило, до тактичних рішень, які вимагають виконавської діяльності на операційному рівні.

Бухгалтерські рішення підтримуються математичними моделями, які є логічним або математичним описом компонентів і функцій, що відображають істотні властивості модельованого об’єкту чи процесу. Будь-яка модель – це умовний образ реально існуючих закономірностей об’єктивної дійсності.

При створені моделей необхідно врахувати мету, якій вона повинна відповідати, оскільки від цього залежить, які фактори мають пріоритет, а які виявляються малозначущими для конкретного застосування.

Існує досить багато різноманітних типів моделей. Беручи до уваги критерії і мету, яким відповідає дана модель, можна виділити моделі, які описують дане явище і можуть бути використані для прийняття облікових рішень. При аналізі фінансово-господарських процесів крізь призму інформаційно-облікових проблем доцільно розглянути два види моделей рішень – нормативні і дескриптивні.

Нормативна модель рішення, призначена для пошуку бажаного стану об’єкта чи системи обліку, є моделлю замкнутого типу і концентрує зусилля фахівця на процедурі вибору і пошуку оптимального рішення. Фахівець здійснює вибір, знаючи наперед безліч альтернатив, які використовуються з відповідними наслідками; систему пріоритетів, яка дає змогу упорядковувати варіанти дій на основі корисності їх результатів. Критерій вибору може змінюватися залежно від числа та імовірності появи виділених станів реальних об’єктів. Ці моделі можна використовувати і в рамках визначеності (впевненості), ризику (імовірної визначеності) і невизначеності (невпевненості). За умов упевненості фахівець знає всі можливі значення бухгалтерських проведень, а також змінних фінансово-господарських процесів й може впевнено визначити стан, який наступить з імовірністю, рівною одиниці. Якщо рішення приймається за умов ризику, то критерієм може виступати очікувана корисність результату.

Проблема вибору в умовах невизначеності може бути визначена за допомогою змінних, які описують множину: варіантів вибору; значень функції переваг; значень імовірностей настання ситуацій і множину критеріїв. Наприклад, маємо множину альтернативних рішень (i=1.2,…,m) і множину значень функції переваг  i=(1,2,...,m; j=1,2,...,m), множину значень імовірності настання ситуацій  (i=1,2,...m).

Таким чином, проблема вибору альтернативи зводиться до вибору рядка і матриці . Для цього можуть застосовувати різні критерії.

Критерій Лапласа – застосовується в тому випадку, коли імовірності можливого стану фінансово-господарських процесів невідомі, і тоді будь-який стан вважається рівно імовірнісним, має такий вигляд:

 (i=1,2,...m).

Критерій Вальда

 (i=1,2,...,m; j=1,2,…, n)

Застосування цього критерію є характерним для обережного фахівця, який орієнтується на найгірші умови й наслідки і тим самим повністю уникає ризику.

Критерій Байєса (максимум середнього виграшу)

 ( i=1,2,...,m), де

 

Оскільки при застосуванні критерію Байєса максимізується математичне сподівання витрат, то його доцільно застосувати при багаторазовому повторенні ситуації і вибору з відомими імовірностями. Високий рівень інформованості фахівця практично виключає ризик.

Критерій Севіджа (ризику) передбачає зміну акценту вибору. Вихідна матриця вибору  змінюється на матрицю “жалю”: , і вибір здійснюється, виходячи з мінімізації даних елементів

 ( i=1,2,…,m; j=1,2,…,n).

Критерій дає змогу не допустити надто важких наслідків помилкового рішення фахівця.

Критерій EXT (розширення)

 (i=1,2,…,m; j=1,2,…,n),

де , , , ,

 - імовірність появи і-ої альтернативи.

Цей критерій має за мету знайти найкращий розподіл імовірностей на множині варіантів  (і=1,2,…,m), коли ситуація багато разів повторюється та нічого невідомо про імовірності появи станів природи.

Критерій Байеса-Севіджа належить до більш складних критеріїв і має за мету мінімізувати середній ризик, тобто математичне сподівання його:

де

Критерій Гурвіца (критерій песимізму-оптимізму) дає змогу досягати компромісу між песимістичними та оптимістичними рішеннями, які дають деякі критерії. Суть його полягає в тому, щоб вибрати число l,

, яке визначало б ступінь оптимізму. Тоді ступінь песимізму – це величина 1-l. Вибір альтернативи здійснюється за формулою

 (i=1,2,…,m; j=1,2,…,n)

Критерій Гурвіца-Севіджа належить до класу складних критеріїв. На відміну від критерію Гурвіца за його допомогою визначається не виграш, а ризик:

 (i=1,2,…,m; j=1,2,…,n)

Критерій компромісу за Гурвіцем для виграшу, який застосовується у випадку, коли важко визначити величину l для пошуку компромісу між оптимістичним і песимістичним результатом вибору

Критерій компромісу за Гурвіцем для ризику, умови застосування якого аналогічні попередньому критерію

Критерій крайнього оптимізму, який застосовується схильними до ризику ОПР (reqless – азартний)

.

Критерій крайньої обережності (cowald – боягуз)

.

Критерій добутку

.

Серед кількісних моделей, які застосовуються для розв’язання проблем управління, можна виділити: інвентаризаційні моделі і моделі балансової рівноваги; моделі математичного програмування; моделі пошуку; моделі черговості; евристичні методи та дескриптивні (описові) моделі.

Побудова дескриптивних моделей рішення пов’язана з тим, що на хід процесу прийняття рішень впливають чимало обставин, зокрема: тип проблеми і риси ситуації рішення; складність та часовий горизонт проблеми; ступінь невпевненості відносно варіантів і результатів рішень; вплив часу на проблемну ситуацію; характеристики оточення вибору рішення в обсязі розподілу компетенцій, мотиваційні аспекти, спосіб функціонування інформаційної системи, знання, досвід, здатність розуміти й аналізувати проблемні ситуації, персональні особливості або посада, яку займає особа, приймаючи рішення (ОПР).

Дії ОПР при створенні дескриптивних моделей можна послідовно охарактеризувати такими ознаками: вибір ідеальної мети, потім визначення норм, законів і принципів наближення до мети, перегляд кількості альтернатив і прийняття рішення, не обов’язково оптимального, але такого, яке певною мірою задовольняє вимоги і цілі. Описове моделювання найбільше відповідає слабо структурованим та неструктурованим проблемам.

Більшість дескриптивних моделей рішення пов’язана з діями конкретних осіб. Але економічна практика показує, що необхідно розглядати процеси рішення і в масштабах всього підприємства, що відповідає концепції системного підходу, тобто розглядати всю економічну систему як множину пов’язаних проблем для прийняття рішень. У більш формальному вигляді проблема рішення широкого класу соціально-економічних задач може бути сформульована за Маймінасом як:

“Задано Y, Z, D, S, U, потрібно W”,

де Y – множина керованих вхідних змінних, елементи якої – вектори - мають одну і ту саму розмірність з невід’ємними елементами;

Z – множина некерованих вхідних чинників, які враховуються в задачі; елементи множини – вектори Z - мають одну і ту саму розмірність, елементи векторів можуть мати нульові значення;

S – множина виходів або кінцевих результатів, яка формується внаслідок взаємодії керованих змінних;

D – множина операторів d із Y, Z на S; за своїм змістом характеризує сам акт взаємодії керованих і некерованих змінних;

W – мета вибору підмножини S*Ì S за допомогою критерія U;

U – множина критеріїв оцінки або переваг елементів множини S і вибору S*.

Прийняття облікових рішень - відповідальна задача і полягає в тому, щоб відповідно до економічного змісту виконання фінансово-господарських операцій визначити задум наступних дій, підпорядкованих конкретній меті підприємства. Рішення приймає керівник (головний бухгалтер) і несе за них особисту відповідальність. У підготовці даних для прийняття бухгалтерських рішень бере участь персонал облікових працівників, від професійної компетентності яких залежить якість останніх.

Якісний аналіз показує, що бухгалтерський облік, будучи однією з вищих функцій управління, на будь-якому рівні здійснюється шляхом реалізації оптимальних (максимально ефективних) облікових рішень, що можна описати у вигляді такої функції

   (1.1)

де - функція ефективності прийняття рішень бухгалтером;

ОF - облік та оцінка основних засобів;

РZ - облік та оцінка виробничих запасів;

К - калькулювання собівартості виробленої продукції;

R - проведення розрахунків;

В - складання балансу;

FО - складання фінансової звітності.

Оптимізація функції (1.1) буде досягатися за рахунок окремих її параметрів. У цьому випадку функція (1.1) буде виступати в якості моделі першого рівня, а в якості моделі другого і наступних рівнів будуть виступати моделі виділених параметрів.

У теорії і практиці бухгалтерського обліку відповідно до національних стандартів в загальному вигляді виділяються такі найбільш важливі складові бухгалтерського рішення.

Рішення з обліку й оцінки основних фондів.

Відповідно до П(С)БО7 (3) за кожною групою основних фондів доводиться інформація:

-                   балансова вартість (початкова або переоцінювана) основних фондів;

-                     сума нарахованої амортизації;

-                   сума втрат від зменшення корисності об’єктів основних фондів та ін.

З урахуванням вищевикладеного, функцію ефективності обліку основних фондів можна записати у такому вигляді:

 

   (1.2)

де  - вектор балансової вартості об’єктів основних засобів у році t;

 - вектор розміру зносу на початок року об’єктів основних засобів у році t;

 - вектор нарахованої амортизації об’єктів основних засобів у році t;

 - вектор утрат від зменшення корисності основних засобів у році t;

 - вектор об’єктів основних засобів, введених у році t;

 - вектор об’єктів основних засобів, які вибули в році t;

 - коефіцієнт компетентності бухгалтера в сфері обліку об’єктів основних засобів;

t – рік;

 - вид об’єкта основних фондів.

Введення параметра  можна пояснити тим, що кожний бухгалтер володіє неоднаковими професійними (знання методів оцінки об’єктів основних засобів та ін.) і особистими (уважність, зосередженість та ін.) якостями.

Рішення з обліку і оцінки запасів.

Відповідно до П(С)БО 9 (4) запаси можуть бути класифіковані за такими групами: виробничі запаси; запаси малоцінних предметів і предметів, які швидко зношуються; запаси товарів.

Виходячи з даної класифікації, можна записати функцію ефективності обліку й оцінки виробничих запасів, яка буде мати вигляд

  , (1.3)

де ,-ний вектор характеристик виробничих запасів (середній залишок матеріалів на кінець періоду, споживання матеріалів за період та ін.);

-ний вектор характеристик запасів малоцінних предметів і предметів, які швидко зношуються;

 , - ний вектор характеристик запасів товарів (площі, які займаються, вартість збереження, залишок на складі та ін.);

- коефіцієнт компетентності бухгалтера в сфері обліку й оцінки запасів.

Вимога мінімізації запасів, як результату оптимального управління ними, випливає з цільової функції (1.3). У даному випадку мінімізація запасів і витрат на їх збереження буде досягатися мінімізацією функції ефективності обліку й оцінки запасів.

Рішення з калькулювання собівартості виробленої продукції.

Собівартість виробленої продукції може бути:

- плановою, яка розраховується відповідно до норм і нормативів, що діють у відповідний період;

- фактичною, яка включає витрати на виробництво продукції відповідно до П(С)БО 16[7].

Базуючись на цій класифікації, функцію ефективності калькулювання собівартості продукції можна представити в такому вигляді:

 , (1.4)

де  - собівартість продукції в момент часу t, скалькульована

бухгалтером (запланована собівартість на момент часу t);

 - фактична собівартість продукції в момент часу t;

 - коефіцієнт компетентності бухгалтера в калькулюванні продукції.

Відповідно до пункту 11 П(С)БО 16 "Витрати" до виробничої собівартості включаються:

- прямі матеріальні витрати (вартість сировини й основних матеріалів, покупних напівфабрикатів і комплектуючих виробів та ін. відповідно до пункту 12П(С)БО 16);

- прямі витрати на оплату праці (заробітна плата та інші виплати працівникам відповідно до пункту 13 П(С)БО 16);

- інші прямі витрати (відповідно до пункту 14 П(С)БО 16);

- загальновиробничі витрати (витрати на опалення, освітлення, амортизацію основних засобів та ін. відповідно до пункту 15 П(С)БО 16).

Таким чином, собівартість виробленої продукції можна представити у вигляді множини витрат на виробництво продукції

 , (1.5)

де  - прямі матеріальні витрати на виробництво продукції;

 - прямі витрати на оплату праці;

 - інші прямі витрати;

 - загальновиробничі витрати;

 - витрата -го елемента і-го виду витрат;

- вид витрати відповідно до пункту 11 П(С)БО 16;

 - елемент і-го виду витрат;

- кількість елементів і-го виду витрат відповідно до П(С)БО 16.

З урахуванням вираження (1.5) функцію (1.4) можна переписати таким чином:

  ,               (1.6)

Система обмежень для функції (1.6) може бути записана у вигляді:

 

,  (1.7)

де  - вектор обмежень витрат на виробництво продукції.

Рішення з обліку розрахунків.

Розрахунки підприємства містять у собі розрахунки з дебіторами і кредиторами, тому функцію ефективності обліку розрахунків можна представити в такому вигляді

  ,  (1.8)

де  - розрахунки з дебіторами;

 - розрахунки з кредиторами;

- коефіцієнт компетентності бухгалтера в обліку розрахунків. Відповідно до П(С)БО 10 [5] дебіторська заборгованість за терміном погашення підрозділяється на:

- довгострокову дебіторську заборгованість (сума дебіторської заборгованості, яка не виникає в ході нормального операційного циклу і буде погашена після 12 місяців із дати складання балансу);

- поточна дебіторська заборгованість, яка виникає в ході нормального операційного циклу або буде погашена протягом 12 місяців з дати складання балансу.

На основі цієї класифікації можна записати функцію обліку дебіторської заборгованості

  ,  (1.9)

де  - вектор довгострокової дебіторської заборгованості;

 - вектор поточної дебіторської заборгованості;

 - матриця розмірності 2хV коефіцієнтів довіри (імовірностей), які показують чи погасить дебітор свою заборгованість у термін;

 - дебітори підприємства;

     - вид дебіторської заборгованості.

У П(С)БО 11 [6] зобов'язання підприємства підрозділяють таким чином:

- довгострокові;

- поточні;

- забезпечення;

- непередбачені зобов'язання.

Тоді, з огляду на вищенаведену класифікацію, функцію обліку зобов'язань можна записати у вигляді

  , (1.10)

де  - вектор довгострокових зобов'язань (довгострокові кредити банків, відстрочені податкові зобов'язання та ін);

 - вектор поточних зобов'язань (короткострокові кредити банків, кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги та ін.);

  - вектор забезпечення (який створюється для відшкодування майбутніх витрат на додаткове пенсійне забезпечення, реструктуризацію та ін.);

 - вектор непередбачених зобов'язань;

 - кредитори підприємства.

Тоді вираження (8) з урахуванням виражень (9) - (10) можна переписати у вигляді:

, (1.11)

Рішення зі складання балансу.

Бухгалтерський баланс, як один з основних елементів методу бухгалтерського обліку і найважливішою формою фінансової звітності, відбиває вартість майна підприємства в цілому по активах і об'єми вкладеного в це майно власного і притягнутого капіталу по пасивах. Тоді функція ефективності складання балансу може бути подана в наступному вигляді:

,     (1.12)

де  - актив балансу;

           - пасив балансу;

 - коефіцієнт компетентності бухгалтера в упорядкуванні балансу.

Відповідно до П(С)БО 2 [2] в активі балансу виділяють 3 розділи:

"Необоротні активи", "Оборотні активи", "Витрати майбутніх періодів".

Тоді, базуючись на вищевикладеному складі розділів активу балансу, його можна представити як функцію наступного виду:

 ,          (1.13)

де   - вектор рахунків розділу "Необоротні активи";

  - вектор рахунків розділу "Оборотні активи";

 - вектор рахунків розділу "Витрати майбутніх періодів";

Z - кількість рахунків у розділі.

Пасивна частина балансу складається з п'ятьох розділів: "Власний капітал", "Забезпечення майбутніх витрат і платежів", "Довгострокові зобов'язання", "Поточні зобов'язання", "Прибутки майбутніх періодів". Тоді пасив буде описуватися функцією:

,      (1.14)

де   - вектор рахунків розділу "Власний капітал";

  - вектор рахунків розділу "Забезпечення майбутніх витрат і платежів";

  - вектор рахунків розділу "Довгострокові зобов'язання";

  - вектор рахунків розділу "Поточні зобов'язання";

  - вектор рахунків розділу "Прибутки майбутніх періодів".

З урахуванням виражень (13) - (14), функцію (12) можна переписати в наступному вигляді:

     , (1.15)

Рішення по складанню фінансової звітності.

Відповідно до П(С)БО 1 [1] фінансова звітність підприємства повинна забезпечувати інформаційні потреби користувачів щодо:

- придбання, продажу і володіння цінними паперами (СР);

- участі в капіталі підприємства ;

- оцінки якості управління (U);

- оцінки спроможності підприємства вчасно виконувати свої зобов'язання ();

- забезпеченості зобов'язань підприємств ();

- визначення суми дивідендів, що підлягають розподілу ();

- регулювання діяльності підприємства ();

- інших рішень (DR).

Виходячи з вищевикладеного, функцію ефективності складання фінансової звітності бухгалтером можна представити в наступному вигляді:

,    (1.16)

де  - коефіцієнт компетентності бухгалтера в складанні фінансової звітності.

Доцільність уведення коефіцієнта компетентності в модель (1.16) можна пояснити тим, що через цей коефіцієнт будуть реалізовуватися якісні характеристики фінансової звітності, установлені П(С)БО 1: дохідливість, достовірність, зіставлення, доречність.