70 Неокейнсіанські теорії економічного зростання. Р.Хзррод. Є.Домар.

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники — А. Хансен, Р. Хар-род, Є. Домар та ін. Після другої світової війни, намагаючись уник­нути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (мо­делі Р. Харрода, Є. Домара).

Р.Харрод запро­понував своє рівняння «гарантованого зростання». Воно має відно­шення до однопродуктової замкненої економіки: одна середня вели­чина граничної схильності до заощадження, одна середня величина граничної продуктивності капіталу (обидві величини є константа­ми); заощадження та інвестиції є функціями тільки доходу; відсутня взаємозамінюваність факторів виробництва, не береться до уваги технічний.

Модель зростання Р. Харрода є найбільш раннім та найбільш на­очним прикладом ідеї «нейтральності» технічного прогресу, яка бе­ре початок із тези про стагнацію 30-х рр.

Р. Харрод розділив економіку на два сектори: сектор, що вироб­ляє інвестиційні блага, та сектор споживацьких благ.

Американський економіст Є. Домар, як і Харрод, протиставляю­чи економічну динаміку статичним теоріям, передовсім кейнсіанст-ву, розглядає принцип акселерації як теоретичне положення, що найбільш яскраво відображує динамізм економіки. Домар вважає інвестиції основним фактором і рушійною силою економічного зростання у зв'язку з їх подвійним ефектом («дохідний» та «вироб­ничий»). Інвестиції, на думку Домара, є необхідною умовою зрос­тання, оскільки збільшення потужності виробничого апарату забез­печується інвестиціями — так званий виробничий ефект. Але цього ще недостатньо, бо для перетворення можливості виробництва у дійсність необхідним є ефективний попит, який формується перева­жно тими самими інвестиціями з допомогою «дохідного ефекту», причому тут інвестиції відіграють роль стимуляторів наступних ін­вестицій. Формула економічного зростання Домара відображує ті самі закономірності, що й рівняння Харрода, але в іншій математичній інтерпретації

Дія принципу акселерації у моделях Домара та Харрода базуєть­ся на тому, що зміни споживацького попиту зі зростаючою інтенси­вністю передаються на різні ступені виробництва, до того ж між змінами масштабів споживацького попиту та змінами розмірів інвестицій існують прямі кількісні залежності: відносно незначні зміни споживацького попиту приводять до відносно значних змін масшта­бів інвестицій.

71 Посткейнсіанство. Дж.Робінсон, П.Сраффа, Н.Калдор.

Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох науко­вих напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кемб-ріджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон — загально­визнаний лідер цієї течії. Американці ще із середини 60-х рр. виступили з критикою кейнсіанської ортодоксії як теорії «рівноваги з неповною зайнятіс­тю». Вони стверджували, що версія кейнсіанства, що розроблена Е. Хансеном, П. Самуельсоном, Дж. Хіксом, спотворила справжню суть теорії Кейнса.

Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Вайолет Робінсон (1903—1983), а також Н. Калдор, П. Сраффа, продовжили критику неокласицизму, а особливо його методологічної основи — маржиналізму. Основним своїм завданням вони вважали оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Саме тому за об'єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони категорично відмовляються від моделі Хікса—Хансена, трактуючи її як «незаконнонароджене кейнсіанство». Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства.

З іменами Дж. Робінсон та Н. Калдора зв'язано розробку концепції розподілу, яка спирається на теорію відтворення та зростання Дж. М. Кейнса. Основні елементи посткейнсіанського підходу до цієї проблеми можна сформулювати так. По-перше, формування до­ходів не зв'язане з граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів. Проте, на думку посткейнсіанців, інтенсивність процесу інвестування зале­жить не від граничної схильності до заощадження з прибутку, а від комплексної оцінки підприємцями перспектив економічного розвитку.

Так, системарозподілу за Калдором має забезпечувати відповідний рівень заощаджень. А оскільки величина норми заощадження значною мі­рою є функцією соціально-економічного статусу одержувачів дохо­ду, то вирішення проблеми розподілу в Калдора в кінцевому під­сумку можна зобразити у вигляді достатньо простої схеми: якщо заощаджень недостатньо, то треба збільшити доходи тих, хто біль­ше заощаджує.

Н. Калдор уважав, що в сучасній західній економіці рівень вироб­ництва обмежений не ефективним попитом, а обсягом наявних ви­робничих ресурсів, отже проблема реалізації, на відміну від теорії Кейнса, визначає і характер спрямованості причинних залежностей у моделі Калдора. Головним фактором, що формує характер взає­мозв'язків між економічними змінними, є, за Калдором, технологіч­ні умови виробництва. Саме ці умови впливають і на величину капі­тального коефіцієнта, і на необхідний для його підтримування обсяг інвестицій.

П'єро Сраффа. Його концепцію, викладену у книжці «Виро­бництво товарів за допомогою товарів» (1960) прихильники лівого кейнсіанства оцінюють як логічну підставу для побудови нової тео­рії розподілу. Сраффа відкидає неокласичну теорію формування вартості й розподілу, пориває з концепціями «граничної корисності»

і «граничної продуктивності», повертаючись до теорії вартості Д. Рікардо.

Сраффа піддав гострій критиці розподільчу функцію вільної конкуренції, яка, за твердженням класиків, стихійно забезпечує одержання кожним із факторів виробництва (праця, земля, капітал) своєї частки у створеному доході відповідно до граничної продук­тивності.

72 Кейнсіанська теорія та економічна політика.

Кейнсіанство як напрямок економічної думки відіграло важливу роль у розвитку західної економічної теорії. Воно зробило спробу відповісти на ряд важливих питань, що виникли у зв'язку з кризою в 30-х рр. Кейнс указав на ряд слабких сторін буржуазної економічної науки свого часу, звернувши увагу на такі сторони капіталістичної дійсності, які раніше ігнорувалися економістами; зробив спробу внести нові елементи в аналіз капіталістичної економіки, наблизив економічну науку до потреб господарського розвитку; помітив нові тенденції у розвитку капіталізму та обгрунтував необхідність участі держави в економічному житті.

Концепція Кейнса справила значний вплив на дальший розвиток економічної теорії та економічної політики. Ідеї Кейнса взяли на озброєння керівні органи капіталістичних країн. Особливо це сто­сується теорії національного доходу, теорії циклу, теорії зростання та інших аспектів макроекономіки. Саме теорія Кейнса поклала початок широкому втіленню в життя державного регулювання еко­номіки, опрацюванню конкретних методів і способів такого регу­лювання.

Особливе місце кейнсіанство посіло в економічній теорії та прак­тиці США багато за­ходів, які проводилися у період «Нового курсу» було прямо «запо­зичено» в Кейнса: організація громадських робіт, фінансування державного будівництва важливих господарських об'єктів, курс на дефіцитне фінансування тощо.

Кейнсіанські ідеї були дуже популярними в Німеччині, особливо у середині 60-х рр., коли й тут стали помітними ознаки економічної кризи. Провідним напрямком економічної думки Німеччини став своєрідний синтез неолібералізму з кейнсіанством, з явно вираженим визнанням необхідності державного регулювання економіки.

73. Еволюція неокласичних ідей у XX ст.

 Неокласична школа політичної економії справляла неабиякий вплив на інші напрями. Саме неокласичні теорії формували методо­логічні засади досліджень економічних явищ усіма іншими течіями в політичній економії: в основу ідей кожної з них було покладено неокласичний аналіз взаємозв'язків та взаємовпливу елементів еко-і; номічної системи. Адже економічні доктрини будь-якого спряму-і вання виходили з того, що втручання держави в економіку можливе лише у межах, окреслених приватною власністю на засоби вироб­ництва, тому воно має базуватися на визначенні особливостей та за­кономірностей функціонування ринкового організму, на розумінні того, що свідоме формування одного з елементів економічної сис­теми спричинятиме відповідні зміни в усій системі.

Неокласична економічна теорія входить у нову фазу, набирає нових рис, чітко окреслюються її функції — нормативна (форму­люються програми розвитку, визначаються його основні напрями, розробляються практичні рекомендації, тобто формуються засади економічної політики) та позитивна, науково-дослідна (вивчаються економічні закономірності та фактори прогресу суспільства). Широко використовуються економіко-математичні, статистичні методи моде­лювання економічних процесів, системний та факторний аналіз.

Так, напрям, що абсолютизує саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держави в економіку, отримує на­зву консервативної (ортодоксальної) течії неокласичної школи.

У цей же час формується і неолібералізм — течія в неокла­сичному вченні, що визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку.

74 Перегляд неокласичної теорії ринку. Теорії монополії і конкуренції.

Модель досконалої конкуренції, що її було покладено в основу всіх теоретичних узагальнень класичної та неокласичної шкіл, була досить умовною. Але вплив такого чинника, як монополія, на той час був настільки несуттєвим і швидкоминущим, що ринок та конкуренція в еко­номічній теорії, починаючи від Сміта, Рікардо, Мальтуса, Мілля і закінчуючи Маршаллом, розглядаються як ідентичні категорії.

Класична і, значною мірою, неокласична теорії протягом трива­лого часу продовжують користуватися поняттям досконалої конку­ренції, яке, хоча й зазнає певних уточнень, у цілому сприймається як аксіома.

Монополію автори класичного та неокласичного спрямування завжди розглядали як антипод конкуренції.

Робінсон у своїй праці розглядає монополію (або олігополію) підприємства (фірми), а Чембер-лін приділяє головну увагу монополії продукту (товару).

Конкуренція як така за олігополії зберігається, але в особли­вих формах: її функції, зокрема стимулювання й врівноважування економіки, обмежуються, що призводить до часткової втрати кон­курентного ефекту. Тому Робінсон називає її недосконалою кон­куренцією.

Виникає особлива форма протистояння — монополістична конкуренція, що має на меті сформувати власне коло споживачів.

Цінова конкуренція. Пропонуючи диференційований товар, ко­жен продавець товару чи послуг формує власне коло покупців — мікроринок, на якому він виступає як монополіст, що контролює ці­ну товару, певною мірою підвищуючи її за рахунок обмеження об­сягів виробництва.

75 Неокласичні теорії економічного зростання. Р.Солоу, Дж.Мід.

Неокласична доктрина економічного зростання формувалася на базі двох джерел — теорії факторів виробництва, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів — праці ікапіталу.

 Неокласична теорія економічного зростання як особливий напрямок макроаналізу виходить зі старої класичної концепції трьох факторів виробництва, згідно з якою праця, земля та капітал є са­мостійними творцями вартості, тому власник кожного з факторів отримує частину створеного продукту у вигляді доходу (заробітної плати, ренти та прибутку) залежно від продуктивності кожного з факторів.

Узагалі, у центрі неокласичного визначення проблеми еконо мічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової систе­ми як саморегулювального організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб'єктами й економікою в цілому.

76 Виникнення і загальна характеристика неолібералізму. Школи неолібералізму.

Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок роз­глядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економіч­ному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів еко­номічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соці­альної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом пере- розподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

77 Англійський неолібералізм (лондонська школа). Ф.Хайєк.

Англійський неолібералізм. Одним з основоположників і головних теоретиків неолібералізму вважають Фрідріха фон Хайєка.

Провідною складовою методології Хайєка є ідея «спонтанного | порядку». Хайєк фактично відмовляється від неокласичної доктрини і економічної рівноваги, стверджуючи, що такого стану реально не існує. На думку Хайєка, спонтанний порядок можливий за двох умов — відмови від привласнення чужого та виконання добровільно взятих на себе зобов'язань.

Хайєк негативно ставиться до макроекономічного аналізу, ви­знаючи лише мікроекономічний рівень досліджень, результати яких можуть бути застосовними за конкретних обставин.

На відміну від багатьох економістів Хайєк не ставить собі за ме­ту обгрунтувати негативний вплив на економічну рівновагу процесу монополізації виробництва.

Система приватної власності — головна умова економічної свободи й конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма, незалежними один від одного, суб'єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади.

Функція держави, за Хайєком, полягає в охороні природного соціального порядку — свободи конкуренції, свободи монополії, свободи вибору, свободи розвитку.

78 Французький неолібералізм (паризька школа). М.Алле.

Виникнення французького неолібералізму датується 20—30-ми рр. XX ст. Відродження неолібералізму у Франції припадає на початок 60-х рр.

Однак під впливом цієї школи характер планування французької економіки змінився. Воно стало договірним, здійснювалось на під­ставі угод між державою та приватними підприємцями, хоч францу­зькі неоліберали не ігнорували й індикативного планування, допус­каючи існування індикативного плану як додаткового інструмента економічної рівноваги. Його об'єктом залишається господарська кон'юнктура, але воно орієнтується на ринкові механізми.

Представники неоліберальної школи заперечували необхідність перерозподілу національного доходу на користь безробітних. Вони вважали абсурдним твердження, що безробітні є резервом для попо­внення армії зайнятих, і наголошували, що надлишок робочої сили є наслідком порушення економічної рівноваги. Вирішення цієї проб­леми зв'язувалось ними зі структурною перебудовою виробництва, пожвавленням інвестиційних процесів.

Представник французької неоліберальної школи М. Алле. Ним написано низку праць із соціології, історії цивілізацій, теоретичної й практичної економіки.Серед них: теорії максимальної ефективності, основ еко­номічних розрахунків, міжчасових процесів, максимальної ефек­тивності інвестицій, невизначеності, грошей, кредиту і грошової динаміки, ризиків та корисності, випадковостей та екзогенного фі-зищюго впливу й інші.

Але головним об'єктом його досліджень була економіка: він на­магався зрозуміти фундаментальну структуру економіки, визначити чинники її розвитку.

Метод дослідження. Алле — яскравий представник ринково-інституціональної школи. Використовуючи методи економікотеоретичного та порівняльно-історичного аналізу, він змальовує за­гальну картину розвитку суспільств, що в них раціональність еко­номічних відносин забезпечується, на його думку, приватною влас­ністю з притаманною їй свободою господарського управління.

Теорія інвестицій, яку формулює Алле, зводиться до попиту і (пропозиції грошових капіталів за умов стабільного грошового обігу.

Контроль Алле вважає не дуже дійовим інструментом. Єдиний |об'єктивний і ефективний контролер — це ринок. На його думку, об'єктом контролю мають бути тільки державні витрати та грошо­вий обіг.

79 Неолібералізм у Німеччині. Теорії "соціального ринкового господарства" та "сформованого суспільства".

Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре­дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо­ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь­ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо­вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю­вання економіки.

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихід­ним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку.

Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конку­рентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє націо­нальний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.

Напрям розвитку Німеччи­ни визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Ні­меччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економі­чної структури).

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу­люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи­ла за межі соціальної сфери.