10. Економічні погляди Уільяма Петті

 Уільям Петті (1623—1687) — основоположник класичної по­літичної економії в Англії. Детальний аналіз його праць дає підстави для висновку, що він є економістом пере­хідного періоду від меркантилізму до класичної політичної еконо­мії. «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).

 У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину мерканти­лізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває теорію торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золо­та і срібла, виправдовує колоніальну експансію, виступає як прихи­льник втручання держави в економічне життя.

 Водночас уже в першій своїй праці Петті далеко виходить за ме­жі питань, що їх звичайно розглядають меркантилісти. Він пише про гроші, позичковий процент, вексельний курс, податки, земельну ренту, монополії та інше. Постановка і вирішення цих питань відрі­зняють його від меркантилістів.

 У меркантилістів економічне пізнання — лише засіб для вирі­шення конкретних питань, у Петті — розвиток самої економічної теорії, яка може застосовуватись на практиці. Не випадково його вважають «першим професійним економістом». К. Маркс назвав його найгеніальнішим і найоригінальнішим економічним дослідни­ком, «батьком політичної економії».

 Сам Петті, який усвідомлював свою роль у розвитку нової науки, яку він називав «політичною арифметикою», або «політичною ана­томією», писав, що він намагався зробити “...в загальних рисах пер­ший нарис політичної анатомії»''.

 Завдання науки Петті вбачав у необхідності пояснити «таємничу природу» цілого ряду явищ, з'ясувати суть економічних процесів.

 Застосував Петті й новий метод дослідження економічних явищ. Перебуваючи під значним впливом таких філософів-матеріалістів, як Ф. Бекон і Т. Гоббс, саме в них він запозичив деякі методологічні за­сади, які доповнив розробленими ним самим статистичними таблиця­ми. Недарма Петті називають ще й батьком економічної статистики.

 Медик за освітою, він розглядає економічний лад країни як жи­вий організм, «політичне тіло», а відтак бере собі за мету з'ясувати його «анатомію». Такий підхід наштовхнув його на висновок про іс­нування закономірностей функціонування «політичного тіла». Він ставить проблему економічного закону. Отже, на відміну від мер­кантилістів, які використовували емпіричний, описовий метод, Пет­ті заклав основи абстрактного методу в політичній економії. Засто­сування цього методу, хоч і не до кінця розробленого, є однією з основних заслуг Петті.

 Визначення багатства. Уже сама постановка цього питання бу­ла в Петті іншою, ніж у меркантилістів. Він намагається не просто дати його визначення, а й кількісно підрахувати його з тим, щоб сприяти впорядкуванню оподаткування.

 На відміну від меркантилістів, він бачить багатство як суму ру­хомого й нерухомого майна. У праці «Слово мудрим» він дає пере­лік предметів, що становлять багатство, — сукупність земельних угідь, будівель, худоби, кораблів, золотої і срібної монети, посуду із золота і срібла, меблів, запасів різних товарів (залізо, мідь, олово, тканини, зерно, сіль), коштовних каменів та інше.

 Поряд з таким конкретним визначенням, Петті дає й загальне (абстрактне) визначення багатства. У праці «Політична арифмети­ка» він пише, що багатство кожної нації міститься, головне, у тому прибутку, який вона має у зовнішній торгівлі, бо саме зовнішня тор­гівля доставляє більше «золота, срібла, коштовних каменів і іншого загального багатства».

 Проте, як уже зазначалось, золото і срібло — це не єдиний вид ба­гатства. Заслугою Петті є усвідомлення «виробничого» походження багатства, джерелом якого є не сфера обігу, а праця, виробництво.

 Теорія вартості. Петті вважають засновником трудової теорії вар­тості. До проблеми визначення вартості він підходить з позиції пропор­ційного обміну, що визначається витратами праці на виробництво това­рів і залежить від її продуктивності в різних галузях! Отже, «природна ціна» у Петті — це, по суті, вар­тість. Але у Петті немає розуміння вартості як об'єктивної реальності, як внутрішньої властивості товару. Він визначає не вартість товару, а його відносну вартість у грошовому вираженні, не відокремлюючи вар­тість від ціни, її грошового визначення.

 Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла, які з самого початку функціонують як мінові вартості. Решта продуктів праці — це спо­живні вартості, які лише в обміні стають міновими вартостями. У Петті немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів Петті «Праця — батько і найбільш активний принцип багатства, земля — його мати». Земля у нього теж стає фактором вартості.

 Намагаючись знайти єдиний вимір факторів вартості, або, як він сам пише, «природне відношення рівності між землею і працею», Петті вводить іще одне визначення вартості — вартість, створена землею і працею', або природна ціна. Її Петті визначає як «середній щоденний прожиток дорослої людини». Так, вартість ірландської хати дорівнюватиме кількості щоденних пайків, спожитих будіве­льниками. Крім «природної ціни», під якою Петті фактично розуміє вартість, він виділяє ще й «політичну», тобто ринкову ціну. Її вели­чина визначається не лише витратами праці, а й іншими факторами, зокрема попитом і пропозицією.

 Заробітну плату Петті розуміє як ціну праці. Якщо меркантилі­сти просто схвалювали закони, що фіксували максимальний рівень заробітної плати, то Петті намагається знайти її об'єктивні фактори, визначити природну ціну праці. Її величину він визначає вартістю засобів існування. Однак цю правильну думку Петті зводить нані­вець, коли пише, що рівень заробітної плати має дорівнювати міні­муму засобів існування, тобто забезпечувати лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Низь­ка заробітна плата, на його думку, гарантує одержання прибутку ка­піталістами, здійснення нагромадження, а зрештою — конкуренто­спроможність Англії на зовнішніх ринках.

 Висновок, що робітник одержує не всю створену ним вартість, а лише мінімум засобів існування, привів Петті до розгляду питан­ня про додатковий продукт, що його власники обертають на свою користь. Основною формою додаткового продукту в Петті є земель­на рента.

 Рента також є продуктом праці. Її величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробницт­ва, до яких Петті відносить заробітну плату й витрати на насіння. Отже, рента, як визнає Петті, — це результат неоплаченої праці ро­бітника.

 Водночас Петті називає «природною та істинною» земельною рентою чистий (натуральний) продукт, створений у господарстві дрібного виробника. Аналізує Петті й суто земельну ренту, зокрема дає досить глибокий, як на ті часи, аналіз диференційної ренти.

 Заслуговує на увагу і спроба Петті визначити ціну землі. Її він правильно зв'язує з прибутковістю земельних ділянок. Ціна землі в нього дорівнює певній кількості річних рент.

 Проте у визначенні самої кількості цих рент Петті не є послідов­ним. За основу він бере земельну ренту за 21 рік. Це той термін, ко­ли одночасно можуть жити представники трьох поколінь: дід, бать­ко, онук. Відповідно це та кількість річних рент, яка необхідна людині, щоб забезпечити себе і своїх найближчих нащадків. Водно­час у тій самій праці «Трактат про податки і збори» кількість річних рент, що визначає ціну землі, Петті ставить у залежність від «мо­ральної впевненості» землевласника у сталості своїх доходів.

 Теорія процента. Процент Петті називає «грошовою рентою» і розглядає його як щось похідне від ренти. Величина процента зале­жить від розмірів земельної ренти й кількості грошей в обігу. У праці «Різне про гроші» він трактує процент як страхову премію і плату за утримання. Петті заперечує необхідність законодавчого ре­гулювання процента.

 Він розвиває ідею обернено пропорційної залежності між вели­чиною грошової маси і процентною ставкою. Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й національного доходу. Він першим виокремив категорію національного доходу і здійснив його розрахунки. Національний дохід, на його думку, створюється і у сфері матеріального виробництва, і у сфері послуг.