45. Центральна Рада: організація, склад, взаємовідносини з 1

Наприкінці лютого 1917 р. несподіванно для Г" І багатьох сучасниікв, але цілком зако-Л „І- номірно відбулася фінальна сцена в історії імператорської (романовської) Росії. 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, наступними днями до страйкарів приєдналися частини столичного гарнізону, а Державна дума, діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію до уряду. 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках Тимчасового комітету Дер­жавної Думи. 2 березня члени цього комітету прий­няли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.

Революція перемогла. Активну участь у петро­градських подіях взяли українці, що становили значну частину особового складу гвардійських полків. Підтримавши вимоги страйкуючих робітників, ті стали на бік Державної Думи. На по­чатку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, за­кликавши їх спрямувати свою енергію „на завою­вання власних національно-політичних прав", на­повнити її „свідомістю власних національних інте­ресів". Загалом політична діяльність українців у Петрограді 1917 р. мала свою складну історію, до якої нам доведеться раз у раз повертатися.

Відзначимо ще одну особливість Лютневої ре­волюції. В ті дні, коли в столиці імперії нуртували

політичні пристрасті, решта території і населення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України.

Перші телеграми про революційні події в Пет­рограді почали надходити в Україну 28 лютого.

Голова міської думи Ф.Бурчак просив Петро­град підтвердити достовірність отриманої інфор­мації. І лише вранці 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства. Коли всі сумніви розвіялись, у Києві стали форму­ватися нові революційні органи влади. Найавтори­тетнішим серед них була Рада об'єднаних гро­мадських організацій, її виконком очолив відомий лікар, громадський діяч М.Страдомський. Подібні ради почали діяти у більшості українських міст. З — 5 березня на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації, владу пе­ребрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари.

Перемога революції відкрила широкі можли­вості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді берез­ня виникають ради робітничих і солдатських депу­татів. Але якщо в російській столиці рада робітни­чих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Ук­раїні ці ради не відігравали провідної ролі й на вла­ду не претендували, тому про існування тут двов­ладдя не доводиться говорити. Зазначимо, цю ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом.

Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначити­ся на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об'єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. З бе­резня в клубі „Родина" Товариства українських по­ступовців (ТУП) зібралося понад 100 представ­ників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради. Однак принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Стар­ше покоління української інтелігенції — С.Єфре-

мов, Д.Дорошенко, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання ук­раїнських сил. Молодше покоління на чолі з Д.Ан­тоновичем, сповідуючи соціал-демократичні погля­ди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські ор­ганізації. За цим, власне, принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ра­ди. Голевою УЦР обрали М.Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання. Заступниками голови стали:

Ф.Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д.Дорошенко — від ТУПу і Д.Антонович — від українських соціал-демо­кратів. Крім того, було обрано секретаря та скарб­ника Ради. 7 березня, очевидно, і слід вважати да­тою створення Української Центральної Ради.

Відразу Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформулювати й політичної платформи своєї діяльності. 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уря­ду „всіх прав, які тобі природно належать", обме­живши їх, проте, публічним використанням ук­раїнської мови в державних, судових та освітніх ус­тановах. Не йшлося у відозві 9 березня ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих дома­ганнях. Можна стверджувати, що вона в перші тижні свого існування переживала процес ор­ганізаційного та ідейного становлення.

У подібному стані перебував увесь український національно-визвольний рух. Надто сильного уда­ру завдано було царизмом упродовж попередніх де­сятиліть українським організаціям, аби вони спро­моглися за лічені дні відновити свою діяльність. І все ж успіхи не забарилися. Вони були тісно пов'язані з поверненням в Україну чільного політичного і громадського діяча, відомого історика М.Грушевського, про високий авторитет якого се­ред інтелігенції, а відтак і широкого загалу, свідчи­ло хоча б те, що 1917 р. не було, либонь, випадку, аби той чи інший з'їзд не засвідчив шанобливого ставлення до голови Центральної Ради. Цьому енергійному лідеру судилося відіграти важливу роль в історії України, надто в період розвитку рево­люції.

На час його повернення Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з ліво­флангових у громадсько-політичному житті, посту-паючись ініціативою російським політичним

партіям і організаціям. Грушевський вирішив зла­мати цей статус-кво.

Важливим кроком у цьому напрямі стало прове­дення у Києві 19 березня української маніфестації. Стотисячна колона під національними синьо-жов­тими прапорами заповнила центральні вулиці міста. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало ре­золюції, підготовлені Центральною Радою, і на­самперед про автономію України. Для чіткого ви­значення основних політичних гасел М. Грушевсь­кий наприкінці березня — в першій половині квітня 1917 р. виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті „Велика хвиля", де, полемізуючи з поміркованим крилом українського руху — чле­нами ТУПу, заявив, що „нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті", й зажадав негайно пе­рейти від культурно-освітніх вимог до політичних.

Остаточно викристалізувати політичну програ­му Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про йо­го скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди. 25 — 26 березня це зробило Това­риство українських поступовців; воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів-федералістів. 4 — 6 квітня у Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Ук­раїнської партії соціалістів-революціонерів і конфе­ренція Української соціал-демократичної робітничої партії. 6 — 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими самими днями в Києві зібралися на з'їзд діячі українського села, які ство­рили Українську селянську спілку.

Провідні українські політичні сили продемонст­рували одностайність програмної вимоги національ­но-територіальної автономії України, а також при­хильність до ідей соціалізму. Консервативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, заклики яких потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів. Усі ці з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного кон­гресу, надавали йому ваги, політичної заангажова-ності та резонансу.

Українська Центральна Рада і Тимчасовий уряд: від протистояння до компромісу

Бажаючи довести, що декларовані Універса­лом слова „однині будемо творити наше жит­тя" не пустопорожні, Комітет Центральної Ради 15 червня створив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Ради. Першими генеральними секретарями було обрано В.Винниченка (голова), Х.Барановського, С.Єфремова, Б.Мартоса, С.11е-тлюру, В.Садовського, М.Стасюка, І.Стешенка. Проголошення Універсалу, створення Генераль­ного секретаріату й активна підтримка цих актів широкими верствами народу та армії справили відповідне враження і на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. Це змусило уряд шукати ви­ходу із становища, що склалося не на його користь. 29 червня до Києва прибули три міністри Іимчасо-вого уряду - О.Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Останній, ключова постать урядової де­

легації, тут-таки відверто заявив, що головна тема переговорів — налагодження взаємин з Централь­ною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні по­ступки, але зберігши своє реноме. Як заявила деле­гація, він не заперечуватиме проти автономії Ук­раїни, одначе просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціону­вання автономії Всеросійським установчим зборам. І.Церетелі не приховував нагальної необхідності для Тимчасового уряду відновити єдність з україн­цями, аби довести країні, а можливо, й усьому світові, що „все тут робиться зі згоди центральної влади і для Установчих зборів". Центральній Раді пропонувалося укласти угоду з підписанням двома сторонами спеціальних декларацій, які б свідчили про одностайність дій, а також порозумітися з представниками неукраїнської революційної демо­кратії в Україні й надати їй місця у Раді, що сприя­ло б перетворенню її із суто національного органу на територіально-національний. Уряд наполягав на відкритому осуді Радою методів захоплення влади.

Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, прий­маючи Закони стосовно України, узгоджуватиме їх з УЦР. Вона висловилася за створення крайового органу влади, фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ. Не викликала категоричного несприйняття, як це було раніше, ідея українізації військових частин.

Такий підхід створював грунт для порозуміння і конструктивного діалогу, хоч це й вимагало від УЦР певного компромісу і відступу.

2 липня з Петрограда до Києва надійшла теле­грама з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд „прихильно поставиться до опрацювання Ук­раїнською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Ра­да вважатиме це суголосним з інтересами краю". У відповідь Центральна Рада проголосила 2-й Уні­версал. Там, зокрема, зазначалося: „із задоволен­ням приймаємо заклик правительства до єднання". Далі йшлося про поповнення УЦР представниками національних меншин і перетворення її на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Рада обіцяла твердо йти „шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією", підготувати „проек­ти законів про автономний устрій України для вне­сення їх на затвердження Установчим зборам". Українська громадськість сприйняла 2-й Універсал як ще один крок до омріяної автономії, хоч у ньому УЦР вимушена була відмовитися від спроб „самочинного здійснювання автономії України". Переговори з урядом В.Винниченко назвав пере­могою українства, якій „було надано правової сили в юридичних актах державного характеру". „Поро­зуміння Української Центральної Ради з Російсь­ким центральним урядом, — писав М.Грушевсь-кий, —відкрило собою нову сторінку

46. Універсали Центральної Ради. Їх історична оцінка.

1-й Універсал Центральної Ради і проголошення автономії України.

18 квітня (1 травня) під час святкування 1-го травня відбулося українське військове свято (за ініціативи клубу ім. Полуботка), учасники якого оголосили себе 1-м українським полком ім. Б. Хмельницького. Центральна Рада заслухала доповідь Винниченка про ство­рення полку, вирішено утворити Військовий комітет при ЦР (очолив С. Петлюра, М. Міх- мовський став лише одним з 18 його членів та помітної ролі не відігравав).

Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком, М. Ковапевським, С.Єфремовим — лідерами найвпливовіших українських партій. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий Уряд висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України.

У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Уні­версал, ухвалений 10 (23) червня та проголошений на Другому Військовому з'їзді. В ньому заявлялося: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй Землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають — вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори". В Універсалі наголошувалось, що Центральна Рада буде "творити новий лад вільної автоном­ної України".

Прийняття 1-го Універсалу змусило Тимчасовий Уряд вислати до Києва свою делегацію в складі міністрів Терещенка та Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції Ке-ренський. З українського боку участь в переговорах брали: М. Грушевський, В.Винничен­ко, С.Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління на Україні.

Шовіністичні кола Росії були шоковані «нахабством» україн­ців — 1 Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту» та інших смертних гріхах. Лише абсолютна меншість російського суспільства виявляла об'єктивність і спокій. І все ж, 1 Універсал дав багато — хоч би те, що ТУ не посмів сліпо, за висловлюванням В. Винниченка, піти «за голо­сом чорної сотні, — це вже була перша перемога українства».Тимчасовий уряд, спостерігаючи, як Україна здобувала ат­рибути державності, почав виявляти деяке розуміння українсь­ких домагань, що відбилося у спеціальній його відозві до українського народу.

29 червня 1917 р. до Києва прибула делегація ТУ у складі М. Терещенка і 1. Церетелі, до яких згодом долучився і О. Керенський. Після двох днів дебатів було знайдено компроміс. Петроградські міністри погодилися, щоб УЦР виробила статут автономії України з умовою, що його буде подано на остаточ­не затвердження Всеросійських установчих зборів. Отже, було вироблено текст нового Універсалу, який мав бути оголоше­ний одночасно з Декларацією ТУ в один і той же день.

У Петрограді відбулося бурхливе засідання ТУ, на якому М. Терещенко й І. Церетелі звітували про свою поїздку до Києва. Противники угоди з УЦР переконували, що вже сама поїздка була «помилкою», оскільки, мовляв, вона відкриє шля­хи для здійснення української автономії законним шляхом. Але більшість ТУ все ж проголосувала за угоду з Україною. Текст угоди був телеграфований В. Винниченку 3 (16) липня. Теле­грама підтверджувала повноваження Генерального Секретарі­ату як крайового уряду з розширенням його складу за рахунок представників меншин. ТУ також підтвердив свою прихильність до «розроблення Центральною радою проекту національно-політичного статусу України у такому розумінні, в якому сама Рада буде вважати це відповідним інтересам краю». Не пого­дився ТУ лише з одним — українізацією війська: «Що торкаєть­ся військових українських комітетів на місцях, то вони здійс­нюють свої повноваження на загальних основах», «Тимчасове Правительство... уважає недопустимими заходи, котрі б могли нарушити єдність організації й управління армією».

У відповідь на телеграму ТУ УЦР 3(16) липня 1917 р. вида­ла свій II Універсал. Того ж дня у залі Педагогічного музею на урочистому засіданні УЦР В. Винниченко оголосив II Універсал і Декларацію ТУ.

Основні положення Універсалу:

1. ТУ визнавав право України на автономію;

2. ТУ визнавав УЦР та Генеральний секретаріат як органи державної влади в Україні;

3. УЦР змушена була погодитися на те, що остаточно пи­тання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими Установчими зборами;

4. УЦР ще раз наголосила, що Україна не претендує на пов­ну державну незалежність;

5. УЦР приймала умови ТУ про розширення її складу за ра­хунок представників національних меншин України й розро­бить проекти законів про українську автономію для їх розгляду Установчими зборами Росії;

6. Щодо армії, то в Універсалі було зазначено: «Що ж тор­кається комплектування українських військових частин, Цент­ральна Українська Рада матиме своїх представників при кабі­неті міністрів війки, в генеральнім штабі й при верховному головнокомандувачу для участі при комплектуванні окремих частин виключно українцями».

II Універсал був неоднозначне зустрінутий українцями. Чи­мало з них розцінили його як зраду, назвавши «другим Пере­яславом». Гострій, почасти справедливій, критиці піддав його лідер українських націоналістів М. Мі'хновський.

Більше користі з українсько-російського договору (а саме таким були II Універсал у поєднанні з Декларацією ТУ) отримали росія­ни. Визнаючи право українців на автономію, ТУ не давав їм нічого зверх того, що вони вже і без його благословення здобули. Біль­ше того, УЦР навіть відмовилася від певної свободи дій.

Так, зокрема, УЦР запевнила, що вона налаштована рішуче «проти замірів самовільного здійснення автономії України» до скликання Установчих зборів.

До того ж, УЦР добровільно віддавала Тимчасовому урядові право затвердження членів українського Генерального секре­таріату, яке раніше належало їй.

Отже, у політичному розумінні це був крок назад у розвитку української революції. Водночас це був компроміс.

III Універсал Центральної ради

Вперше ідею проголошення УЦР було висунуто М. Грушевським у вступній промові у день відкриття з'їзду. Майже тиждень після збройної перемоги українців над Тимчасовим уря­дом та більшовиками УЦР працювала над текстом III Універ­салу, який мав оповістити світ про народження нової держа­ви — УНР. Де-факто Україна вже відійшла від Росії, зберігаючи з нею лише формальний федеративний зв'язок, і завдання полягало лише в тому, щоб юридичне оформити цей факт.

III Універсал було прийнято 7 (за новим стилем — 20-го) листопада. М. Грушевський відкрив урочисте засідання УЦР і після вступного слова зачитав текст Універсалу:

1. Заявлялося, що Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише УЦР та Гене­ральному Секретаріату;

2. Україна стає Українською Народною Республікою;

3. До її території належать землі, населені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтав­щина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з Украї­ною територій з переважаючим українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів;

4. На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі скасовувалося. Генеральний Секретаріат зобов'язувався негайно прийняти закон про розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських Установчих Зборів;

5. В Україні проголошувався 8-годинний робочий день;

6. Запроваджувався державний контроль над виробництвом;

7. Україна виступає за негайне укладення миру між воюю­чими сторонами;

8. Скасовувалася смертна кара й оголошувалася амністія;

9. В Україні повинен бути створений дійсно незалежний суд;

10. Україна визнає національно-персональну автономію для меншин;

11. На 27 грудня (9 січня за новим стилем) призначалися вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, які планувалося скликати 9 (22) січня 1918 р.

Після зачитання тексту після невеликої перерви на пропо­зицію фракції українських есерів III Універсал було поставлено на поіменне голосування в Центральній раді. Це було вперше. З 50 членів Малої Ради (Комітет Центральної Ради) у залі були присутні 46. З них за Універсал проголосували 42, проти — жоден, утрималися — 4 члени Ради: 2 російські есери, 1 — меншовик, 1 — представник польського Централу.

Після голосування було виголошено привітальні промови та заяви представників фракцій з мотивів голосування. Першим взяв слово заступник голови утвореної на З'їзді народів (ве­ресень 1917 р.) Ради Народів грузин Берташвілі, який від імені грузинів привітав українців зі знаменною подією.

Далі зробили заяви з приводу голосування представники неукраїнських фракцій.

Закриваючи далеко за північ засідання, М. Грушевський сповістив, що у четвер 9 листопада о 12-й годині дня на Со­фійському майдані має бутм проголошено III Універсал УНР всьому народові. У цей святковий день відмінялися заняття у школах та гімназіях, а також робота в державних установах.

Близько 2-і години дня на Софійському майдані вдарили у дзвони. На майдан вийшло духовенство з хоругвами на чолі з преподобним Олексієм та чотирма архієреями. З трибуни біля пам'ятника Б. Хмельницькому М. Грушевський виголосив про­мову, в якій сказав, що ЦР у повному порозумінні з меншина­ми вирішила проголосити УНР і зачитав III Універсал (у різних частинах мітингу текст читали й інші промовці). Після хвилі схвалення духовенство почало правити молебень (українською мовою) і виголосило многоліття «христолюбивому війську», Республіці Українські, Центральній раді та Генеральному Сек­ретаріатові.

На закінчення відбувся військовий парад. Його приймали В. Винниченко і С. Петлюра.

Оцінки III Універсалу:

М. Грушевський: «Це була грандіозна програма».

В. Винниченко: «Третій Універсал уже не зробив такого си­льного враження на населення, як перший, хоча здобутки, зазначені в ньому, були без порівняння більші. Це через те, що Третій Універсал явився не результатом безпосередньої боротьби, великого напруження сил, що дає при успіху вибух радості».

Американський історик українець Т. Гунчак: «Проголошення Третього Універсалу Центральної ради було, безперечно, ак­том великої історичної ваги: уперше за 250 років український народ рішуче задекларував свою волю, свій потяг до свободи, своє право розпоряджатися всіма справами власної держави. ...Разом з тим, документ усе ж не вдалося витримати в єдиному дусі (заяви про «рятування Росії», про федерацію з Росі­єю тощо). Чому так сталося?.. Я схильний думати, що такі заяви можна пояснити непрактичністю провідних членів Цент­ральної ради, для яких федерація продовжувала залишатися романтичною мрією. Вони не розуміли, що більшовицький переворот у Росії фунтовно змінив політичні обставини, коли сама думка про федерацію ставала зайвою і треба було всіля­ко сконцентруватися на будівництві незалежної держави».

IV Універсал Центральної ради та його істо­ричне значення.

Центральна рада ні організаційно, ні психологічно виявила­ся не готовою до відбиття агресії радянської Росії після відо­мого ультиматуму Леніна—Грецького від 3 грудня 1917 р. За умов загального наступу більшовицьких військ, підривної дія­льності не заборонених Центральною радою харківського «уряду» й більшовицької партії потрібно було підняти загальнонаціо­нальний пафос народу, націлити його на боротьбу за свою дер­жавність. Зробити це було непросто, оскільки національній оух на той час переживав не піднесення, а навпаки, — спад.

На початку 1918р. Центральна рада стала схилятися до ідеї проголошення повної незалежності України. Зробити це варто було також у зв'язку з необхідністю підписання мирного договору з Центральними державами. Впродовж грудня 1917 р. за проголошення незалежності неодноразово виступали М. Кова-левський, М. Шаповал, С. Шелухін та інші лідери української революції. В січні 1918р. представник Одеси на засіданні Малої Ради, наголосивши, що «більшовизм росте, як пошесть», за­пропонував безвідкладно проголосити самостійність УНР.

У вступному слові перед читанням тексту IV Універсалу в Малій Раді М. Грушевський виокремив два мотиви прийняття цього документа: «Дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну».

IV Універсал було датовано 9 (22) січня, а проголошено — 11 (24) січня 1918р. На його початку зазначалися проблеми, з якими зіткнулася УНР (економічна криза, злочинність, зрив виборів до Українських Установчих Зборів, російська інтервен­ція, що призвела до вбивств, руйнувань та пограбунку держа­ви, а також потреба в укладенні миру). Щоб зняти ці пробле­ми, УЦР проголошує: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверен­ною державою Українського Народу».

Україна заявляла про готовність жити у злагоді з усіма сусід­німи державами за умови їх невтручання у внутрішні справи УНР.

Раді Народних Міністрів (Генеральний Секретаріат було пе­рейменовано) доручалось якнайшвидше завершити мирні переговори, очистити Україну від російських військ.

Після війни ставилося завдання розбудови місцевого само­врядування й розробки закону про передачу землі народу без викупу, «прийнявши за основу скасування власності й соціалі­зацію землі». Передбачалося, що вже з початком весняних робіт земельні комітети передадуть землю селянам. Раді Міні­стрів також доручалося перевести підприємства на випуск мирної продукції й ліквідувати безробіття. Оголошувалася державна монополія й контроль за торгівлею. Над усіма бан­ками мав бути встановлений державний контроль. Також уряд мав боротися з усіма антиукраїнськими й антидержавними силами, насамперед тими, хто намагається «знову піддати усі вольні народи під одно царське ярмо — Росії».

IV Універсал підтверджував усі демократичні права та сво­боди, проголошені у III Універсалі, доповнивши їх правом мен­шин на національно-персональну автономію.

Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він проголосив Україну незалежною державою, завершував важливий етап складного й суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, що відтепер вирвався з ілюзор­ного сподівання на можливість існування Української держави на засадах автономії чи федералізму.

IV Універсал відкрив нову сторінку змагань українського на­роду за свободу, який відтепер рішуче заявив, що метою його боротьби є незалежна держава, яка стоїть на сторожі інтересів народу.

47. Основні події Українського національно^-демократичного ;періоду Центральної Ради.

В Україні з ініціативи лідерів Товариства українських посту­повців Д. Дорошенка, С. Єфремова, А. Ніковського, Є. Чи-каленка й соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри 4 березня 1917 р. у Києві було створено національний орган державної влади —Українську Центральну раду. Очолив Цент ральну раду відомий історик, активний борець за національне відродження України М. Грушевський. Соціально-економічну політику Центральної ради слід характеризувати відповідно до прийнятого нею документа. Так, III Універсал, проголошений 7 листопада 1917 р., де йшлося про встановлення Української Народної Республіки, декларував демократичні принципи:

свободи слова, друку, віросповідань, зборів, спілок, страйків, недоторканність особи та житла, право використовувати міс­цеві мови у стосунках з державними установами, скасування смертної кари, амністію для всіх політичних в'язнів, справед­ливий суд. Цей Універсал встановив 8-годинний робочий день, визнав право контролю уряду та робітників над промисловіс­тю, проголосив право національних меншин на національне- | персональну автономію, а також реформу місцевого самовря- і дування. В галузі земельних відносин було оголошено про і скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монас- | тирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових госпо­дарств і про передачу їх «земельним комітетам, обраним народом». Принципи, сформульовані в цьому документі, були розвинуті й закріплені в окремих законах УНР. Зокре­ма, на початку грудня 1917 р. вийшло ряд законів про реор­ганізацію судів, про народні ради для євреїв. 9 січня 1918 р. ухвалено закон про охорону прав національних меншин України.

Наприкінці січня 1918 р. Центральна рада прийняла закони про соціалізацію землі та про 8-годинний робочий день. Зго­дом Мала рада ухвалила закони про Державний герб, про громадянство, про новий адміністративний поділ України (на землі), про грошову систему. Відповідно до закону Централь­ної ради від 1 березня 1918 р. грошовою одиницею УНР стала гривня. В обігу були «державні кредитові білети» вартістю 2, 10, 100, 500, 1000 і 2000 гривень, «розмінний знак державної скарбниці УНР» вартістю 5 гривень. Гривні всіх вартостей, за винятком 5-гривневої купюри, надрукували в державній друкар­ні у Берліні. Дрібну розмінну монету— шаги (1/100 гривні) друкували на тих кліше, що й поштові марки, тільки на картон­ному папері, з написом на зворотному боці «ходить на рівні з дзвінкою монетою». В обігу були вартості 10, 20, ЗО, 40, 50 шагів.Український уряд проявляв нерішучість у розв'язанні осно­вних соціально-економічних завдань. Конфіскували землі та передавали їх в руки селян повільно. Страждаючи від нестачі грошей, УНР зберігала у недоторканності стару банківську систему. Не було встановлено належного контролю над вироб­ництвом. Збереглися старий судовий апарат, старе законо­давство, система освіти і навчання.

Поступово Центральну раду перестали підтримувати основ­ні верстви населення. Причинами цього були:

1. Криза соціалістичної політики Центральної ради й не­прийняття цієї політики поміщиками та великими промислов­цями;

2. Дискредитація уряду Центральної ради в очах широких мас населення, оскільки він виявився нездатним покласти край хаосові та безладдю й пограбуванню України окупацій­ними військами;

3. Зацікавленість окупантів у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо постачання продовольства Німеччині.

28 квітня 1918 р., коли Центральна рада обговорювала на­кази головнокомандуючого німецькими військами фельдмар­шала Г. Ейхгорна, в будинок Педагогічного музею ввірвалися німецькі солдати й арештували двох міністрів. Наступного дня Центральна рада зібралась на останнє засідання, на якому ухвалила проект Конституції УНР, змінила земельний закон і обрала М. Грушевського Президентом України. Після цього Центральну раду, яка не зробила навіть спроби опору, розі­гнали німецькі війська.

48. Відносини Центральної Ради з Радянською Росією.

Проголошення УНР спонукало російських більшовиків до рішучих дій. Не маючи підтримки в Україні, вони не могли роз­раховувати на захоплення тут влади за петроградським сцена­рієм, але й «відпускати» Україну не мали наміру. По суті, неза­лежно від свого ставлення до комуністичного режиму в Росії, УНР була приреченою на більшовицьке вторгнення. Заглушаю­чи голоси протесту демократичних партій, більшовики підняли шалену пропагандистську кампанію проти «буржуазної» Цент­ральної ради, одночасно засилаючи в Україну озброєні загони. Коли ж Центральна рада стала їх роззброювати й відсилати туди, звідки вони прибули, ленінський раднарком звинуватив її у «контрреволюційності».

Врешті-решт, після такої «підготовки» 4 (17) грудня 1917 р. В. Ленін і Л. Троцький надіслали до Києва відомий «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Укра­їнської Ради» — неперевершений зразок лицемірства й слово­блуддя. Підтверджуючи на словах визнання УНР, далі більшовики бездоказово звинуватили Центральну раду в усіх можливих «гріхах»: веденні «буржуазної політики», «дезорганізації фронту», «підтримці каледінського уряду на Дону» і т. п. На те, щоб Цент­ральна рада змінила свою політику, їй відводилося 48 годин, після чого, говорилося в ультиматумі, РНК «буде вважати Раду у стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».

Керівництво України спростувало й рішуче відкинуло претен­зії більшовиків. Фактично з 6 грудня 1917 р. УНР і радянська Росія вже перебували у стані війни. Наприкінці грудня з Росії в Україну, переважно до Харкова, прибуло до 20 тис. російсько­го війська (загони Хавріна, Сіверса, Єгорова, Желєзнякова, Берзіна, Сабліна). Загальне керівництво ними було покладено на В. Антонова-Овсієнка. 13 грудня більшовики захопили Ло­зову, 18 — Павлоград, 21 — Синельникове.

Для надання агресії видимості «внутрішньої» справи україн­ців, 11-12 (24-25) грудня 1917 р. у Харкові було проголошено радянську владу в Україні.

«Радянський уряд» України поспішив проголосити її скла­довою Росії. Отже, на початку 1918 р. в Україні постало відра­зу дві держави з однаковою назвою — УНР. Між ними розпо­чалася «війна декретів»— УЦР скасовувала «декрети» харків­ського «уряду», а той — рішення УЦР й Генерального Секрета­ріату. Проста людина нічого не могла зрозуміти, що й потрібно було творцям «радянської влади» як в Україні, так і в Росії. Більшовики також поставили за мету розчленувати Україну, для чого «виключили» з неї Донецько-криворізький район і «передали» його Росії, назвавши «Донецько-криворізькою Радян­ською Республікою» РРФСР. Далі настала ланцюгова реакція й такі «республіки» почали виникати, як гриби після дощу.

Проти України було кинуто 3 російські армії:

1-ша «революційна армія» М. Муравйова (лівий есер);

2-га «революційна армія» Р. Берзіна (більшовик);

3-тя «революційна армія» І. Кудинського (есер-максима­ліст).

У цілому за грудень 1917— січень 1918 р. прибуло 60 тис. російських військ. До них також долучилися ще 100 тис. «чер­воної гвардії» та «червоні козаки» Ю. Коцюбинського. Останні мали видавати себе за «українське військо».

15 грудня Генеральний Секретаріат утворив для відсічі аг­ресії Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Пет­люра, В. Єщенко), а 18 грудня призначив полковника Ю. Кап­кана командувачем усім українським військом. 26 грудня було прийнято постанову про створення на засадах добровільності та оплати армії УНР. Проте ці заходи не дали бажаного ре­зультату. Після взяття більшовиками у середині січня 1918 р. Миколаєва (14), Одеси (14-17) та Херсона (17-18),

49. Державотворчі плани гетьмана П.Скоропадського.

Центральна рада, яка після Берестейського миру повернулася в Україну разом з німецькими військами, невдовзі вступила в конфлікт зі своїм союзником. До цього було дві головні причини:

1) вона протестувала проти безсоромного пограбунку нім­цями України всупереч статтям угоди у Бресті та проти втру­чання німецької адміністрації у внутрішні справи країни;

2) німецькому військовому командуванню не подобалася соціалістична риторика керівництва УЦР.

Врешті-решт, було вирішено замінити неугодну Центральну раду на лояльну до Берліна політичну фігуру. Нею було обрано російського генерала, нащадка славного українського геть­манського роду Скоропадських Павла Скоропадського. 29 квітня 1918р. в Україні відбувся державний переворот — на з'їзді Хліборобського Конгресу П. Скоропадського було прого­лошено Гетьманом України. Центральну раду, яка ще встигла прийняти Конституцію УНР й обрати Президентом України М. Грушевського, було розпущено. По суті, в Україні відбулася зміна республіканської форми правління на монархічну.

Першими кроками гетьмана були:

— ліквідація УНР та проголошення Української держави;

— перебрання гетьманом до своїх рук усіх трьох гілок вла­ди: законодавчої, виконавчої та судової;

— проголошення недоторканності приватної власності;

— формування нового уряду — Ради міністрів, який послі­довно очолили М. Василенко та ф. Лизогуб (українські партії не прийняли пропозиції П. Скоропадського делегувати до уряду своїх представників).

У галузі внутрішньої політики основні заходи гетьманату зводилися до такого:

1. Аграрна політика гетьмана базувалася на відновленні приватної власності на землю, що передбачало повернення II, а також майна, колишнім власникам. На основі аграрного за­конопроекту передбачалося наділити частину селян («справж­ніх хліборобів») землею з державних фондів та тією, що її було викуплено у крупних приватних власників землі. Така політика спричинила цілком природне невдоволення селянства, яке на законних підставах набуло землю за законодавством УНР. У відповідь П. Скоропадський направив у село каральні експе­диції, які жорстоко розправилися з незадоволеними.

2. Політика у військовій галузі була спрямована на роз­будову збройних сил України. Передбачалося переформувати військові частини, створені за часів УНР, довівши їх чисель­ність до 300 тис., а також створити український військово-морський флот. Також було здійснено спробу відродити як окремий стан українське козацтво та ополчення на випадок воєнних дій (Універсал від 16 жовтня 1918р.).

3. За короткий час П. Скоропадський створив умови для на­ціонально-культурного відродження в Україні. Зокрема, було здійснено українізацію державного апарату (вимоги вести діловодство українською мовою, яка визнавалася за державну, та послуговуватися нею при виконанні службових обов'язків), засновано український університет у Кам'янці-Подільському та Києві, Національну Академію наук, яку очолив В. Вернадський, Національну бібліотеку, Національний архів, Національну гале­рею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр та «Молодий театр» Л. Курбаса тощо. Було відкрито близько 150 українських гімназій, видано кілька мільйо­нів українських підручників.

4. Докладалися зусилля для створення банківсько-фінан­сової системи.

5. Було впорядковано судочинство, упорядковано заліз­ничний рух.

6. У галузі промисловості проводилася денаціоналізація, обмежувалась діяльність профспілок, страйки заборонялися. Ігноруючи закони, тривалість робочого дня та розміри зарпла­ти визначали власники підприємств.

На міжнародній арені гетьман докладав зусиль для урегу­лювання прикордонної проблеми з Росією та Румунією, проте на завершення цих справ у нього не вистачило часу. Було значно розширено міжнародні зв'язки України, яка вже мала дипломатичні відносини на рівні посольств з 12 державами.Політика гетьмана не знайшла підтримки в широких верст­вах суспільства, а тим більше — з боку політичних партій. Проти П. Скоропадського сформувалась опозиція, яка після про­голошення ним 14 листопада 1918р. «Грамоти» про федера­цію України з Росією, за якою скасовувалась незалежність України, того ж дня утворила Директорію й повела наступ проти гетьмача. 14 грудня 1918р. П.Скоропадський зрікся влади й залишив межі України, що й поклало кінець періоду гетьманату.