20. Еволюція поглядів Б.Хмельницькго на процес державотворення в Україні.

Див 19 білет.

В 1657 р. гетьманом обрали одного з найближчих прибічників Хмельницького - генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського. Безсумнівно, прихід до влади І.Виговського припав на час загострення соціальних суперечностей та ускладнення геополітичного становища країни. І.Виговський виявився нездатним зрозуміти значимість й незворотність перевороту, що стався в ході революції в сфері соціально-економічних відносин й вважав за можливе відновлення їх дореволюційної моделі. Другий - новий гетьман став на шлях ігнорування провідної політичної ролі в державі козацтва (висуваючи на неї шляхетство), а також його традиційних принципів соціальної організації. Їх негативні наслідки виразно окреслилися уже наприкінці 1657 р. Уряд змістив кошового, заборонив ловити рибу в річках і продавати вино, поширив практику оренд і збільшення поборів. Здійснюється необачна спроба відновити шляхетське землеволодіння на терені Полтавського і Миргородського полків.

Воднораз серед запорожців і городових козаків шириться невдоволення тим фактом, що вибори нового гетьмана сталися не на чорній раді, тобто без їх участі. Всі ці чинники й зумовили вибух опозиційного руху, який до кінця 1657 р. набрав загрозливого характеру. Його центрами стали Запорожжя і Полтавський полк. Зіткнувшись із серйозним спротивом, І.Виговський обрав згубну для держави тактику дій. Замість того, щоб рішучими діями (мав у розпорядженні 40—60-тисячне військо) придушити виступ, або шляхом поступок залагодити конфлікт, почав схиляти до його розв'язання (всупереч договору 1654 р.) російський уряд. До такого ж кроку вдається керівництво опозиції. Внаслідок цього обидві сторони несуть відповідальність за створення сприятливих умов для реалізації Москвою планів обмеження суверенітету козацької України та її перетворення в автономну частину імперії.

В зовнішній політиці до початку 1658 р. проводився курс, спрямований на захист національних інтересів. Було зроблено кроки для відновлення союзницьких відносин з Кримом й порозуміння з Портою; 16 жовтня укладено договір із Швецією, що передбачав утворення військово-політичного союзу й визнання її урядом незалежності України. Серйозна увага приділялася врегулюванню взаємин з Річчю Посполитою і в жовтні укладається угода не розпочинати воєнних дій й дотримуватися кордону по р. Горинь. Протягом лютого-березня 1658 р. І.Виговський веде складну й в окремих аспектах важкозрозумілу зовнішньополітичну діяльність. Визначальними були два напрями. З одного боку, він проводив курс на зближення на антиросійській платформі з Річчю Посполитою і Кримом, з другого - робилися такі поступки Москві, про які російський уряд міг лише мріяти.

Договір, укладений у Гадячі 16 вересня 1658 р., передбачав утворення в Речі Посполитій третьої складової частини федерації — Великого Князівства Руського (з Київського, Чернігівського й Брацлавського восводств), верховна влада в якому, як цивільна, так і військова, належала гетьманові, якого обирали пожиттєво. Законодавчу владу мали виконувати національні збори депутатів від усіх земель Князівства. Судочинством керував би свій судовий трибунал з українським діловодством, фінанси, включаючи й карбування монет, також передбачались самостійними. Військо мало налічувати ЗО тисяч козаків і 10 тисяч найманого війська. Щороку гетьман мав право подавати королю реєстр із 100 козаків з кожного полку для нобілітації (надання шляхетства). Унія мала бути скасована в усій державі, православ'я зрівнювалося з римсько-католицькою вірою, а митрополит отримував місце в сенаті. В галузі культури передбачалося заснування в Україні двох університетів, розгалуженої мережі гімназій, шкіл, друкарень.

Ще під час переговорів у Гадячі гетьман видав ВІЙНА З МОСКВОЮ маніфест до народу, в якому пояснював причини

розриву з Москвою: "Цар не виправдав надій України, не подавав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав будувати фортецю в Києві, щоб тримати народ у ярмі... Та зрада підступної Москви видна у всьому — вона готує нам ярмо — передусім домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. ...Ми примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася..." Цей маніфест Україна надіслала європейським урядам. Зі свого боку цар закликав народ не слухати Виговського й оголосив гетьмана зрадником.

Бойові дії почалися у серпні 1658 р. Брат гетьмана Данило спробував вибити московитів з Києва, але зазнав невдачі, після чого воєвода Барятинський випалив околиці міста й повісив понад 3000 "зрадників". Сам гетьман разом з татарами пішов на Лівобережжя проти воєводи Ромодановського. Москва, злякавшись рішучості гетьмана, обіцяла забрати з України воєвод, визнати Гадяцький договір, гарантувала вольності старшині тощо. Водночас на Україну вирушила стотисячна армія Трубецького, Ромодановського й Пожарського, плюндруючи все вогнем і мечем.

Мужній опір агресорам вчинив зі своїми козаками КОНОТОПСЬКА БИТВА (Ніжинського й Чернігівського полків) Григорій

Гуляницький під Конотопом. Завдяки героїчній тримісячній обороні Конотопа Іван Виговський зумів зібрати всі наявні сили, дочекався союзників — татар і поляків Потоцького — і рушив на підмогу

Конотопу. Завдяки вмілому маневрові він непомітно наблизився до московського війська й у кривавому бою 8 липня 1659 р. розгромив ворога. На місці полягло ЗО тисяч московського війська, в полон потрапили воєводи, одного з яких, Пожарського, татари стяли за зухвальство перед ханом. Такої поразки Москва давно не бачила. Цар навіть наказав зміцнювати фортифікації столиці, побоюючись походу козаків.

Обставини не дали змоги Виговському використати плоди перемоги. У нього в тилу знову підняла голову опозиція, договір з Польщею викликав народні заворушення, в Києві далі сиділи московські воєводи, плюндруючи околиці. Та найгірше — славний Сірко напав на Крим, і це змусило хана поквапитися додому. Вміло керована Москвою опозиція знову розпалила громадянську війну і звела нанівець усі політичні й воєнні здобутки Виговського.

Козацька старшина — Цюцюра, Золотаренко, ЗАКОЛОТ Сомко — організувала проти гетьмана заколот. ПРОТИ ВИГОВСЬКОГО Прихильників Москви підтримували деякі духовні

особи. Коло Ніжина селяни замордували соратника Виговського Юрія Немирича, інших підступно вбив Цюцюра, поодинці заманивши до себе. Внаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви було скинуто Виговського. Гетьманом обрали Юрія Хмельницького, оскільки старшина вважала, що лиш ім'я Хмельницького може в цій ситуації знову об'єднати народ, Іван Виговський добровільно віддав йому гетьманські клейноди й перейшов з України в Польщу. На цьому політична кар'єра Виговського завершилася, хоч він ще кілька років докладав усіх зусиль до визволення України, залишившись в історії як один з найосвіченіших і найпатріотичніших державних діячів, який за свої політичні прорахунки заплатив найвищу ціну. Слід зауважити, що соратники й послідовники Виговського ще довго перебували при управлінні Україною, але вже не зважувалися, як гетьман, відверто стати на боротьбу, намагалися досягти мети іншими способами.

ЮРІЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАВЛО ТЕТЕРЯ

Юрій Хмельницький, який усе ще був замолодий до булави, за свідченням сучасника, був "маломовний, середньої освіти, рівний у поведінці, людина здержлива, що чим-небудь вдовольняється". Головними радниками юного гетьмана стали генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полковник П. Дорошенко й кошовий І. Сірко. Але й найкращі дорадники не допомогли б Юрасеві у ситуації, що склалася. Доки українці вирішували внутрішні справи, армія Трубецького знову оволоділа Лівобережжям і стала в Переяславі. Молодий гетьман і старшина, які мусили знову повертатися під владу царя, оточені в Переяславі московським військом, під натиском промосковської лівобережної старшини погодилися на ганебні Переяславські статті, взяті боярами буцімто з Переяславського договору Богдана Хмельницького. За цими статтями, московські воєводи з'являлися у Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані, а їхні гарнізони мусило утримувати місцеве населення. Українські війська покидали Білорусію. Обрання гетьмана надалі залежало від волі царя. Москві поверталися конотопські трофеї й полонені, а гетьман мав видати всю родину Виговського. Троє братів Виговських загинули в неволі. Заборонялися дипломатичні зносини з іншими державами, київський митрополит підпорядковувався московському патріархові, як і гетьман, який без відома царя не міг здійснювати ніяких походів. Зрозуміло, ці статті не викликали особливого захоплення в Україні і стали джерелом майбутніх конфліктів і ворожості до Москви.

42. Український національний рух та виникнення політичний Україні.

1. Нове пожвавлення українського руху в Західній Україні було вик­ликане прийняттям нової Конституції 1860 р., за якою краям було над­ано автономних прав і дозволено мати свої законодавчі органи — край-овї сейми. У Галицькому сеймові українцям вдалося зайняти 49 депу­татських місць.

2. В суспільно-політичному русі існувало дві основні течії: моск­вофілів та народовців.

3. «Москвофіли» займали консервативні позиції в суспільно-політичній боротьбі. Ця течія об'єднувала представників консерватив­ної інтелігенції, сільської буржуазії. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником, москвофіли прагнули до повного злиття українців Гали­чини з росіянами. Ідеологами цього напрямку були Б. Дідицький, 1. Наумович. Друкованим органом москвофілів була газета «Слово».

4. Результати діяльності консерваторів виявились незначними. Ни­ми не було знайдено контакту з селянами і не надано широким народ­ним масам допомоги у важкій соціальній боротьбі із залишками фео­дальних пережитків.

5. Другою течією, що протистояла москвофілам, були «народовці» які відбивали інтереси української національної буржуазії та уніат­ського і православного духовенства. У 1868 р. народовці засновують громадське товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став Анатоль Вахнянин.

6. «Просвіта» стала основою для виникнення нових товариств, що займались певними напрямками діяльності: економічним — «Сільський господар, Маслосоюз», «Крайовий Кредитовий Союз»; освітнім — «Руське Педагогічне Товариство»; молодіжним — «Січ», «Сокіл».

7. Велике значення для народовців мали зв'язки з діячами націо­нального руху в Наддніпрянській Україні. Так, при допомозі меценатів Василя Симиренка та Єлизавети Скоропадської-Милорадович наро­довці засновують .у Львові Літературне товариство! імені Тараса Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство і стало центром української науки. Друкованим органом народовців з 1880 р. стала газета «Діло». Лідером народовців був Д. Танякевич.

8. Переконавшись у неспроможності консерваторів виступити від імені українського народу народовці в 1885 р. створюють політичну ор­ганізацію «Народну Раду» і почали діяти в галицькій політиці під гас­лами національного розвитку, демократії та федералізму.

9. Представниками лівого, радикального крила національно-визволь­ногоруху Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття, яке фор­мується в 70-і рр. XIX ст. були українські революціонери-демократи І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які пов'язували вирішення ук­раїнського національного питання із соціальним визволенням ук­раїнського народу, а також воз'єднання усіх українських земель. Під впливом М. Драгоманова вони 4 жовтня 1890 р. засновують ПЕРШУ УКРАЇНСЬКУ ПОЛІТИЧНУ ПАРТІЮ — «Русько-Українську ради­кальну партію». Політична програма якої базувалась на основі етичного і наукового соціалізму, демократії, соборності України. Партія мала представників у Віденському парламенті.

10. Український рух розвивався і на Буковині, де діяли Руське това­риство (1869), яке піклувалось питаннями культури, та Руська Ра­да — політична організація, що представляла українців на виборах. До 80-х рр. в цих організаціях переважав вплив русофілів, а потім ваги набувають українофіли (лідерами яких були С. Смаль-Стоцький, М. Василько).

11. Таким чином, український національний рух продовжує розви­ватись, незважаючи на репресії з боку царату, і набуває найбільших успіхів у Західній Україні, яка стала на той час своєрідним «УКРАЇН­СЬКИМ П'ЄМОНТОМ», базою для його подальшого поширення.

43. Суспільно-політичний і національний рух в Україні напри початку XX ст. Виникнення українських політичний парі і

1. Початок XX ст. характеризувався новими явищами у суспільно-політичному житті українських земель. Початком «відродження нації» називав цей час відомий український письменник та громадський діяч Володимир Винниченко.

2. Новими рисами цього періоду були: переростання українського культурно-просвітницького руху в рух політичний та посилення зем­сько-ліберальної опозиції царизмові.

3. Ліберально-демократичний рух в Наддніпрянській Україні мав опозиційний характер і розвивався головним чином в рамках земських установ, де працювали представники інтелігенції: службовці, вчителі, лікарі, статистики, агрономи та інші фахівці. Учасники земсько-ліберального руху висловлювали невдоволення реакційною внут­рішньою політикою царського уряду і виступили за проведення ре­форм, скликання загальноросійського Земського собору, рішучого онов­лення законодавства, надання усім громадянам політичних прав та сво­бод. Значно зросла роль земств у проведенні так званої «банкетної кампанії» 1904 р., влаштованої на честь 40-річчя судової реформи. Під час її проведення земствами у містах та містечках відбулися мітинги та демонстрації опозиційного характеру, нерідко з антиурядовими ви­могами та гаслами. Були проведені масові культурно-просвітні заходи, у яких брали участь широкі верстви української інтелігенції, відомі діячі національного руху. Серед таких заходів слід назвати урочисте відкрит­тя пам'ятника І. Котляревському у місті Полтаві, відзначення 35-річчя творчої діяльності М. Лисенка та Нечуя-Левицького.

4. Український національний рух на початку XX ст. набирає політичного характеру. Перші політичні партії виникли ще наприкінці XIX ст. Це Русько-Українська радикальна партія (1890 р. ), заснована І. Франком, К. Трильовським, М. Павликом в Західній Україні. Пізніше, після розколу 1899 р.," Ю. Бачинський, М. Ганкевич, С. ВІтик заснували свою Українську соціал-демократичну партію, а І. Франко, В. Левицький, В. Охримович засновують Національно-демократичну партію. Остання незабаром стала найбільшою українською партією Га­личини.

5. Першою національною партією в Наддніпрянській Україні булаРеволюційна українська партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові. Вона в основному складалась із студентів, семінаристів, народ­них вчителів та представників інших верств інтелігенції. Програмою партії стала брошура, написана харківським адвокатом М. Міхновським і видана у Львові під назвою «Самостійна Україна». Автор ставив за­вдання: боротьбу за єдину,-самостійну, вільнуУкраїну від гір Карпат­ських до гір Кавказьких. Згодом від РУП відійшло найбільш радикаль­не крило і утворило свою партію — Народну Українську партію на чолі з М. Міхновським. В 1904 р. після нового розколу в РУП утвори­лась нова політична організація — Українська соціал-демократична спілка («Спілка»).

6. Представники ліберального руху восени 1904 р. об'єднуються в Українську демократичну партію, яка була близькою до російської партії кадетів. Згодом з неї виділилось радикальне крило і утворило Ук­раїнську Радикальну партію (УРП), яка в 1905 р. знову об'єдналась з УДП і утворили Українську радикально-демократичну партію, ліде­рами якої були Б. Грінченко, С. Єфремов, Євген Чикаленко.

7. Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети в Над­дніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію, що після 1903 р. розкололась на два крила:

більшовиків та меншовиків; партію соціалістів-революціонерів та партії ліберального спрямування: конституційних демократів (кадетів), «Союз 17 жовтня» («октябристи»).

8. В Україні діяли також партії інших національних меншин. Серед них слід відзначити польські (Польська партія соціалістична) та єврейські («Бунд»).

9. Одночасно з піднесенням земсько-ліберального та національного рухів відбувається піднесення робітничого та селянського руху. Яск­равими прикладами цього був загальний політичний страйк 1903 р., що охопив усі українські промислові центри, та селянські виступи про­тягом 1901—1902 рр.

10. Значно посилюється студентський рух з вимогами академічних свобод. У відповідь на виступи студентів Київського університету в грудні 1900 р. царський уряд вдався до репресивних заходів. 183 сту­денти були віддані-в солдати. У 1902 р. українське студентство взяло активну участь у загальноросійському студентському страйку.

11. Таким чином, в Україні на початку XX ст. виникають і розвива­ються партії спрямування: радикального, поміркованого і консерватив­ного. 1 хоча не всі з названих партій виступали за самостійність України і по-різному уявляли її майбутнє, в них було спільним те, що кохна з них захищала інтереси певної соціальної верстви населення, а це свідчило про формування демократичних засад в політичному устрої Російської імперії.

12. На початок XX ст. український національний рух вийшов за мехі культурно-освітні і набув політичного спрямування та певної ор­ганізованості.

44. Україна в роки першої світової війни.

1.1 серпня 1914 року розпочалася перша світова війна. Україна не залишалась осторонь цієї трагедії. Значна територія й опинилася в при­фронтовій смузі, а в Галичині, Буковині, Прикарпатті розгорнулися бойові дії. Тим більше, що Україна стала центром територіальних зазіхань з боку протиборствуючих сторін; Російської імперії та Авст-ро-Угорської, далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина.

2. Неоднозначне зустріла звістку про війну громадськість цих регіонів: одна частина українства підтримала Росію, інша — Австро-Угорщину. В серпні 1914 року у Львові було утворено міжпартійний блок — Головну Українську Раду, яка виступила ініціатором форму­вання українських військових частин на боці Австрії. З українців Га­личини було сформовано легіон Українських січових стрільців, який взяв участь у військових діях в районі Стрия, на Тужоцькому перевалі в Карпатах, пізніше він воював у Поділлі.

3. Одночасно група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. До­рошенко, М. Меленевський) створили у Відні «Союз визволення Ук­раїни», який поставив за мету боротьбу за створення самостійної Ук­раїни і вважав доцільним для досягнення цієї мети співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

4. В Наддніпрянській Україні члени Товариства українських посту­повців виступили з закликом виступити на захист Росії. З цією метою був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського сою­зу земств і міст, в складі якого працювали відомі діячі українського ру­ху А. Ніковський, Д. Дорошенко, А. Вязлов. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті.

5. По-різному поставились до війни політичні партії: місцеві ор­ганізації загальноросійських партій підтримали війну (крім більшови­ків). Таку ж позицію зайняли українські політичні партії — ТУП, «Спілка». Українська соціал-демократична партія з питань війни не змогла виробити єдину тактику: група членів на чолі з С. Петлюрою виступили на підтримку царського уряду у війні; деякі інші на чолі з В. Винниченком зсудили війну; ще одна частина на чолі з В. Дорошен­ком підтримала австро-угорсько-німецький союз. Позиція політичних партій в Австро-Угорщині була однозначною: вони активно підтримували австрійський уряд у війні з Росією.6. В 1914 р. воєнні дії проходили на території Галичини. Там роз­горнувся наступ російської армії, яка зайняла Львів, Чернівці, Пере­мишль та інші міста. В 1915 р. розпочався контрнаступ німецьких та австро-угорських військ, російські війська змушені були відступити. Однак в березні 1916 року командуючим Південно-Західним фронтомбуло призначено генерала Брусилова, який знову розпочав успішний наступ російських військ у Карпатах, відомий як «брусиловський прорив», в результаті якого царська армія зайняла Чернівці, Коло­мию, Луцьк.

7. На окупованих територіях Західної України було створено гене­рал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, який повів політику репресій та переслідувань проти українства: закривались ук­раїнські видання, переслідувались греко-католики, заарештували і вис­лали до Суздаля митрополита А. Шептицького. Навіть консерватор П. Мілюков змушений був визнати політику царського уряду в Західній Україні як «європейський скандал».

Але і австро-угорська адміністрація зі вступом на ці території вдава­лася до нових репресій проти тих, хто, на її погляд, симпатизував Росії:

десятки тисяч українців опинились в концентраційних таборах — Те-~ лергоф, Терезієштадт, Гмюнді.

8. Війна негативно вплинула на господарство України; скоротилось промислове виробництво, особливо в харчовій та легкій галузях, значна частина території постраждала від ведення бойових дій, скоротились посівні площі, падав життєвий рівень населення, зростала кількість людських втрат. Результатом цього було наростання економічної кризи та соціального невдоволення.

9. Війна ще більше загострила існуючі протиріччя в російському суспільстві і підштовхнула суспільство до нової революції.