3.Сутність системи державного регулювання економіки.

.

У різних країнах системи державного регулювання та місце, яке вони займають у господарській системі, мають свої національні відмінності.

В цьому плані поняття "державне регулювання" та "господарська система" є досить абстрактними. Їх наповнення реальним змістом відбувається в конкретних історичних і економічних умовах, зазнає впливу національних традицій, культури, релігії. Держава за допомогою економічних важелів намагається стимулювати певні напрями розвитку економіки, не руйнуючи і не усуваючи ринкового механізму. Державне регулювання замінило всі інші механізми регулювання, їх еволюційний розвиток був штучно здійснюваний. Держава безпосередньо втручалася в усі відтворювальні та господарські процеси, в управління кожним окремим підприємством.

Централізоване регулювання економіки проявляється у коротко і довгостроковій державній економічній політиці.

Короткострокове, або емпіричне, регулювання набуло поширення в західних країнах у передвоєнні та повоєнні роки. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що його заходи з'ясовуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Здійснюється воно і прямо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, субсидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику. Головними серед опосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норми процента, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об'єктами поточного емпіричного регулювання є попит, зокрема обсяг платоспроможного попиту, і пропозиція, тобто інвестиційні дії компанії.

Уперше короткострокове регулювання розвинутої ринкової економіки запровадив президент США Ф.Д.Рузвельт. У межах його "нового курсу" було закладено особливий комплекс державних антикризових заходів. Усі вони спиралися на законодавчу силу держави. Закони були прийняті: про пожвавлення промисловості, відповідно до якого проводилась картелізація і вироблялися "кодекси чесної конкуренції" про регулювання сільського господарства, який передбачав розміри посівних площ і кількість худоби у фермерських господарствах; про банки, які перетворили валюту на інструмент політики.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинута і поширена форма державного втручання в економічні і соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Її виникнення і розвиток пов'язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком НТР, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.

На відміну від емпіричного регулювання програмування характеризується більшим ступенем узгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарським одиницям, помітним скороченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямованого впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а також своєчасній необхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова державна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневровим. 

Конкретна мета і масштаби економічного програмування визначаються в кожній країні її економічними та науково-технічним потенціалом. Розрізняють кон'юнктурне і структурне програмування

Кон'юнктурне програмування спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання господарською кон'юнктурою. Його суть полягає в одночасному досягненні чотирьох макроекономічних показників: стабільності цін; сталих темпів економічного розвитку; повної, з точки зору підприємців, зайнятості; збалансованості платіжного балансу.

Становлення кон'юнктурного програмування пов'язане з державною антикризовою політикою, яка спочатку розширилась до антициклічних заходів, а з другої половини 70-х років стала включати й антиінфляційну політику.

Структурне програмування – вища форма економічного регулювання. Його основу становить кон'юнктурне програмування, доповнене науково обґрунтованими планами економічного і соціального розвитку. На структурне програмування впливає щільність переплетення конкурентно-ринкових, монополістичних чи олігополістичних та централізованих сил у механізмі господарювання, а також соціально-політичне становище.

Частково структурне програмування відповідає завданням структурної перебудови національного господарства. Воно спрямоване на регулювання співвідношення між попитом і пропозицією в окремих сферах і галузях економіки. Конкретними формами його реалізації є галузеві та регіональні програми економічного і соціального розвитку. Серед них виділяються програми аграрні та енергетичні, розвитку інфраструктури, науково-технічного розвитку. Головна його мета полягає в регулюванні між – і внутрішньогалузевого розподілу ресурсів, за рахунок чого забезпечувались умови для розвитку національного економічного потенціалу.

Власне структурне програмування полягає у зміні співвідношень між різними галузями виробництва. Проте у кожній країні цей процес мав свої особливості. У ФРН, наприклад, державна структурна політика не набула форми загальнонаціонального регулювання. На перший план було висунуто підготовку науково-технічних кадрів у державних науково-дослідних установах і галузеві та регіональні аспекти централізованого регулювання. У Франції, навпаки, наявність розвинутого державного сектора зумовила посилення прямих форм регулювання, що сприяло становленню загальнонаціональної системи індикативного планування.

Національне планування як форма реалізації власне структурного регулювання має на меті довгострокову оптимізацію національної галузевої структури і нівелювання рівнів економічного розвитку регіонів і територій країни.

Загальнонаціональна індикативна програма розрахована на п'ять і більше років. Індикативність плану не звужує сферу діяльності суб’єктів господарювання і не обмежує їхньої виробничої, комерційної чи фінансової самостійності. Регулювання їх економічної діяльності здійснюється або створенням державою умов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, або наданням підприємцям широкої інформації щодо очікуваної загальногосподарської чи комерційної кон'юнктури. Ґрунтуючись на розроблених спеціальними державними органами, промисловими і банківськими корпораціями прогнозах, він створює реальні умови для здійснення її структурної перебудови, стимулювання виробництва у відсталих районах, розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.

Директивне планування – колишньої радянської економічної системи, що ґрунтувалася на одержавленні привласнення й управління. Її суть полягала в тому, що владні структури визначали економічні потреби, збалансовували їх з наявними ресурсами і за допомогою обов'язкових для виконання завдань забезпечували реалізацію розроблених планів. Сьогодні країни, в яких панувала адміністративно-командна система, намагаються перебудувати свої господарські системи через модифікацію форм і методів державного регулювання.

У цілому система державного планування і управління не повинна встановлювати розміри випуску окремих видів продуктів і розподіляти їх, а визначати загальні правила господарювання, нормативні межі і умови діяльності підприємств.

Значний досвід макроекономічного регулювання накопичений також багатьма країнами ринкової економіки Азії, Африки і Латинської Америки. Використовуючи світовий досвід, ці країни розробляють плани різного типу: стабілізаційні для розв'язання конкретних завдань подолання кризового стану, короткострокові та середньострокові для вирішення проблем індустріального розвитку, довгострокові щодо структурної перебудови економіки. Кілька десятиліть такого планування підтвердили необхідність його поєднання з розвитком ринкових механізмів регулювання економічної рівноваги та пропорційності.

Антиінфляційна політика є важливим компонентом усього комплексу методів державного регулювання економіки країни ринкового господарства. Важливу роль у ній відіграє регулювання державних витрат і надходжень у державний бюджет. Якщо інфляція починає розвиватися високими темпами або має місце значний інфляційний рівень, то держава вдається до заходів, спрямованих на зменшення розмірів реальних доходів, чим досягається обмеження споживання, а отже, й попиту.

Зменшення розмірів доходів здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню. Через це скорочується попит не лише на предмети споживання, а й на широке коло товарів виробничого призначення, адже підприємці, щоб не допустити різкого зниження цін, скорочують виробництво, що призводить до зменшення попиту на сировину, паливо, матеріали. В результаті підприємці згортають свою інвестиційну діяльність, зменшується зайнятість населення.

Антиінфляційні заходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку, сприяють акумулюванню додаткових фінансових ресурсів у державній скарбниці, а з другого – призводить до погіршення господарської кон'юнктури та зростання безробіття. Інфляція – це ціна, яку мають сплачувати ті, хто продає на ринку свою робочу силу.

Важливе місце у фінансово-кредитному макроекономічному регулюванні в умовах ринкової економіки займає механізм оподаткування. Важливим антиінфляційним заходом є регулювання кредиту і грошової маси, яке здійснюється центральними емісійно-кредитними установами через операції з цінними паперами на відкритому ринку, регулювання дисконтної ставки, зміну резервних норм, передбачених для кредитних установ.

Головними об'єктами державного регулювання є державний бюджет, система державних банків і державний сектор економіки. Володіння ними забезпечує державі виконання економічних функцій централізованого управління. Конкретними методами тут виступає податково - бюджетна та кредитно-грошова політика, що здійснюється за допомогою фінансово-кредитного механізму.

Система вільного ринку формується під впливом двох макроекономічних концепцій: кейнсіанської і монетаристської. Монетаризм ґрунтується на кількісній теорії грошей, які значно та безпосередньо впливають на економіку. Монетаристи вважають, що система вільного ринку забезпечує макроекономічну стабільність на підставі конкуренції ( за умови, що держава не втручається у функціонування економіки); незначне збільшення грошової маси (3-5% за рік) сприятиме економічному зростанню , збільшення понад 5% може спричинити підвищення цін, зменшення грошової маси нижче 3% може зумовити спад виробництва; зростання виробництва повинно становити 3-5% за рік. Збільшення грошової маси, що випереджає збільшення обсягів виробництва, є причиною довготривалої інфляції.

За кейнсіанськоюконцепцією, динаміку національного доходу і зайнятості визначають обсяг споживчих видатків населення, державні закупівлі та чистий експорт. Визначальну роль у цьому разі відіграють видатки населення (які залежать від його доходів) та інвестиції.

Кожна із концепцій має позитивні і негативні характеристики. Як засвідчує світовий досвід, монетарний підхід є найпридатнішим для використання в умовах розвинутого ринку за наявності високого рівня розвитку, а кейнсіанський - у період становлення ринку, коли найдоцільнішим є активне втручання держави у розвиток соціально-економічних процесів і, насамперед , довгострокове регулювання економіки.

Саме у США в 1933р., в період глибокої і затяжної кризи 30-х років, команда президента Франкліна Рузвельта розробила і реалізувала так званий “новий курс”, практично запроваджуючи регулювання економіки. (До речі саме Ф.Рузвельт уперше ввів виплати соціальної допомоги безробітним, людям похилого віку та іншим непрацездатним членам суспільства з метою не допустити соціального вибуху). Кейнсіанська концепція стабілізації домінувала також у повоєнний період у розвинутих країнах Європи, що мали зруйновану економіку. Останніми десятиріччями, коли економіка стабілізувалася, у США почали дедалі більше схилятися до монетаризму. В Японії ж з повоєнного часу і сьогодні простежується кейнсіанський підхід до управління економікою.

Сучасна економічна політика України повинна грунтуватися на раціональному поєднанні елементів обох концепцій - кейнсіанства і монетаризму. Однак, простежуючи лінію економічної політики уряду України і законодавців, можна зробити висновок, що вони дотримуються монетаристської політики. Найбільш глибоко обґрунтував необхідність державного впливу на економіку англійський економіст Джон Мейнард Кейнс і його послідовники. За теорією Кейнса коливання сукупних витрат впливають передусім на виробництво і зайнятість, а не на ціни. Тому кейнсіанці вважають, що рівень виробництва, зайнятості, доходів і цін формується на підставі підвищення попиту, інвестицій, зростання експорту і державних виплат. Ці чинники є об’єктами державної економічної політики і перебувають під впливом держави. Особливістю теорії є те, що ринок сам по собі не може забезпечити повної економічної стабільності, а тому держава зобов’язана відігравати активну роль у стабілізації економіки і пом’якшенні економічних спадів і піднесень.

У 1936 р. Джон М. Кейнс опублікував працю “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”, в якій чітко окреслив коло специфічних макроекономічних проблем, запропонував основні принципи методології та методику макроекономічного аналізу, сформував завдання економічної політики держави.

Державна економічна політика - це цілеспрямований вплив на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення і вдосконалення умов економічного розвитку відповідно до певного суспільного устрою. Також економічна політика є засадною умовою, що на ній базується державне регулювання економіки. 

Державне управління (регулювання) економікою – це організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності.

Основними функціями управління є: організація, планування, регулювання, кадрове забезпечення, контроль. Управління будь-яким процесом починається з того, що цей процес відокремлюється як певний об’єкт. Для впливу на нього з метою реалізації потрібних цілей створюється відповідна організація. Організація здійснює планування заходів, спрямованих на досягнення цілей. Коли створено організацію та визначено плани її діяльності, встановлюються правила поведінки кожного члена організації в межах планових заходів. Підбирається персонал, здатний здійснити намічене. Виникає динаміка управління, яка потребую постійного контролю. Отже, регулювання є однією з функцій управління.

Державне регулювання економіки можна розглядати у двоякій площині:

1) з теоретичного погляду;

2) з практичного погляду.

З теоретичного погляду державне регулювання економіки (ДРЕ)- це система знань про сутність, закономірності, дії та правила застосування типових методів та засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.

З практичного погляду ДРЕ – це сфера діяльності держави для цілеспрямованого впливу на поведінку учасників ринкових відносин з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики.

Первинним суб’єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює і захищає свої інтереси як виборець за допомогою голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрямки соціально-економічної політики або методи та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Тому суб’єктом державного регулювання економіки стає держава в особі державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).

Об’єктами державного регулювання економіки є :

- економічна система держави ( агрегований об’єкт ДРЕ);

- економічні підсистеми (економіки регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення);

- соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон’юнктура і т.д.);

- відносини (кредитні, фінансові зовнішньоекономічні тощо );

- ринки( товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т.д.).

Складність втілення названих об’єктів державного регулювання в чіткі організаційні форми зумовлює, як правило, опосередкований вплив держави на розвиток підсистем, процесів, відносин, ринків і т. П. Тому безпосереднім об’єктом державного регулювання є діяльність підприємств, державних органів, домашніх господарств.

Методологічною основою ДРЕ є економічна теорія і передовсім макроекономіка. 

Слід відмітити також, що реалізація соціально-економічної політики, вибір методів та засобів ДРЕ залежать від багатьох чинників. Виділяють чотири групи чинників, які негативно впливають на обґрунтування та реалізацію державних управлінських рішень в сфері ДРЕ.

1.Обмеженість інформації. Застосування будь яких інструментів ДРЕ має грунтуватися на аналізі можливих наслідків прийнятих рішень. Там, де не вистачає об’єктивних даних, слід утримуватися від надмірного держаного втручання в економіку.

2.Нездатність держави повністю контролювати реакцію контрагентів на її дії. Втручання держави в економіку може спричиняти побічні наслідки .

3.Недосконалість політичного процесу. Під впливом виборців, груп спеціальних інтересів (лобі), політичних маніпуляцій і т.п. Державні органи здатні застосувати неадекватні методи регулювання і тим самим проводити неефективну політику.

4.Обмеженість контролю над державним апаратом. Особливості становища здатні посилювати неефективність функціонування економіки, зокрема призводити до надмірного зростання управлінського апарату та невиправданого збільшення бюджетних витрат.

Система державного регулювання економіки ґрунтується на взаємоузгодженні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів у економічному обігу держави з метою досягти максимальної ефективності за умов їх обмеженості. Система має три складові частини, а саме:

- прогнозування;

- макроекономічне планування, або економічне програмування;

- програмно-цільове планування;

Прогнозування – це науково аргументоване передбачення ймовірних тенденцій і напрямків при розв’язанні стратегічних завдань суспільства. Прогноз - це передпланова розробка багатоваріантних моделей плану.

Макроекономічне планування являє собою науково обґрунтовану організацію суспільства, соціально-економічного і виробничого процесів у країні, регіоні, галузі, на підприємстві. В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розробки та реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСРУ).План ( програма) формується урядом з метою реалізації економічної політики держави.

 Програмно-цільове планування являє собою спосіб вирішення державних соціально-економічних проблем в різних ланках організаційної структури економіки. Реалізується через цільові комплексні програми (ЦКП).

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49  Наверх ↑