2. Кримінальний кодекс України та його структура.

Кримінальний кодекс України був прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 і набрав чинності з 1 вересня 2001 р. Він складається із Загальної і Особливої частин. Загальна і Особлива частини КК пов’язані між собою і утворюють нерозривну системну єдність. Це єдність найбільш помітна при застосуванні окремих статей КК. Кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині, не можна застосувати, не звернувшись при цьому до Загальної частини. Кримінально-правову норму, що міститься в Загальній частині не можливо використати за умови відсутності норм Особливої частини.

Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, а розділи у свою чергу – на окремі статті.

Загальна частина чинного КК складається з 15 розділів, які містять 108 статей, а Особлива часина відповідно 20 розділів та 339 статей. Всього в Кримінальному кодексі України (Загальна і Особлива частини) міститься 447 статей.

Поділ Загальної і Особливої частин КК на розділи робить ці частини більш зручними для застосування, оскільки надає дізнавачу, слідчому, прокурору, судді чи адвокату орієнтир в розміщенні тих чи інших статей.

Всі статті КК пронумеровані арабськими цифрами і мають заголовки, що виражають сутність кримінально-правових норм, які в них містяться. Якщо в КК буде включена нова стаття, вона повинна поміщатися у відповідний розділ Загальної або Особливої частини, як правило, після статті, що є найбільш близькою до неї за змістом. При цьому новій статті має надаватися номер попередньої статті та додатковий цифровий індекс (наприклад, ст.871, ст.1432).

Якщо виникне необхідність у виключенні тієї чи іншої статті з КК, це також не змінює порядку нумерації статей в КК тому, що номер за нею зберігається, але робиться помітка “Виключена”.

Велика кількість статей КК поділяється на частини, які виділяються в окремі абзаци, які забезпечені цифровими позначеннями. Наприклад, ст.1 КК “Завдання Кримінального кодексу України” має дві частини – 1 і 2; стаття 144 “Насильницьке донорство” містить три частини – 1, 2 і 3. Перед кожною із зазначених частин стоїть відповідне цифрове позначення.

У деяких випадках статті або частини статей КК поділяються на пункти, які також мають цифрове позначення. Наприклад, норма ст.89 “Строки погашення судимості” поділена на 9 пунктів, а частина 2 ст.115 “Умисне вбивство” містить 13 пунктів, які позначені цифрами з дужкою. У КК є також окремі статті, що мають примітки, в яких роз’яснюються поняття і терміни, використані в цій або в деяких інших статтях.

Наприклад, п.1 примітки до ст.185 КК “Крадіжка” формулює поняття повторності вчинення злочинів, передбачених статтями 185, 186, 198-191 КК.

Абсолютна більшість норм Особливої частини встановлює кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, а тому їх структура характеризується однорідністю складових елементів, вони чітко визначають диспозицію і санкцію. Винятком є кілька статей, в нормах яких або в примітках до них наведені поняття злочинів певного виду, вказані суб’єкти їх вчинення, сформульовані деякі інші нормативні положення (Наприклад, ст.401 КК дає поняття військового злочину, вказує суб’єктів цього злочину; визначення службової особи наводиться у пунктах 1 і 2 примітки до ст.364 КК).

Виходячи з того, що кримінальне право є певною системою, в основі якої лежить чинне кримінальне законодавство – Кримінальний кодекс України, можна зробити висновки: структура (лат. struktura – будова) Кримінального кодексу – це закономірний, стійкий взаємозв’язок часток і елементів цілого, системи кримінального права. 3. Поняття і ознаки злочину.

Поняття злочину чітко визначено у Кримінальному кодексі України, ним визнається передбачене цим кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Класична схема складу злочину складається з чотирьох основних елементів: суспільна небезпечність, протиправність, винність, караність. Проте, на нашу думку, склад злочину містить шість ознак, що і підтверджує новий Кримінальний кодекс України:

1) суспільна небезпечність;

2) злочином є лише діяння (дія або бездіяльність);

3) наявність суб’єкта злочину;

4) винність;

5) протиправність (тобто дане діяння повинно бути передбачене чинним КК України);

6) караність (хоча дана ознака злочину і не зазначена у визначенні злочину, але вона випливає із самої суті поняття злочину, адже вчинення злочину завжди пов’язане з відповідним покаранням).

Суспільна небезпечність означає, що діяння заподіює або містить у собі реальну загрозу заподіяння шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам.

Діяння означає, що злочин завжди проявляється у вольовій свідомій поведінці (вчинку) людини, котра свідомо спрямована нею на спричинення негативних (суспільно небезпечних) наслідків. Це у свою чергу означає, що ні думки, ні почуття, воля, бажання, переконання не визнаються злочином.

Як ми бачимо, у визначенні злочину міститься вказівка на два види злочинного діяння: дія та бездіяльність. Злочинна дія – це активна, заборонена законом поведінка (вчинок) особи. Злочинна бездіяльність – це пасивна поведінка людини, яка проявляється в утриманні від вчинення дії, котру дана людина могла і зобов’язана була вчинити згідно з законом.

Наявність такої ознаки злочину як суб’єкт означає, що злочин може бути вчинено лише фізичною, осудною особою, яка до моменту вчинення злочину досягла віку кримінальної відповідальності.

Загальний вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність – 16 років. За вчинення окремих злочинів, наприклад, умисне вбивство, зґвалтування, терористичний акт, крадіжка тощо, особи підлягають кримінальній відповідальності у віці від 14.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення діяння, передбаченого КК України, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Неосудні особи (психічно хворі) не є суб’єктами злочину і не підлягають кримінальній відповідальності за вчинення злочинів. До цих осіб застосовуються примусові заходи медичного характеру.

Суб’єктом злочину може бути лише фізична особа (людина), юридичні особи (організації) за заподіяну шкоду кримінальній відповідальності не підлягають. При вчиненні злочину в процесі діяльності певної юридичної особи до кримінальної відповідальності притягається конкретна фізична особа (особи), у діяннях якої міститься склад злочину.

Винність проявляється у відповідному психічному ставленні (свідомості і волі) особи до вчинення дії або бездіяльності. Це ставлення дістає вияв у формі умислу або необережності.

Протиправність злочину – це юридичне вираження суспільної небезпечності. Її суть полягає у тому, що конкретне суспільно небезпечне діяння визнається злочином лише у тому випадку, якщо воно визначено у кримінальному законі. КК України встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому вчинення особою інших, не передбачених у КК України суспільно небезпечних діянь, не визнається злочином.

Караність - це загроза застосування покарання за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і протиправності діяння.

Необхідно зазначити, що караність як обов’язкову ознаку злочину потрібно розуміти не як реальне застосування покарання, а саме як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення злочину, адже особа, яка вчинила злочин, може бути звільнена як від покарання, так і від кримінальної відповідальності взагалі внаслідок позитивної посткримінальної поведінки, і це жодним чином не буде суперечити вимозі кримінальної караності, оскільки оцінка судом її особистості та вчиненого нею діяння не перетворюють фактично вчинений злочин у незлочин. Інший підхід до цього питання створив би підстави для усвідомлення можливої безкарності певних діянь.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84  Наверх ↑