Лекція 7. Визначення.
· Загальна характеристика визначення.
· Реальні і номінальні визначення.
· Явні та неявні визначення.
· Прийоми, що подібні до визначення.
Основні поняття теми: Визначення, Реальне визначення поняття, Номінальне визначення поняття, Явне визначення, Неявне визначення, Опис, Характеристика, Порівняння, Розрізнення, Остенсивне визначення.
Найчастіше люди використовують ті чи інші терміни на інтуїтивному рівні, що і веде до великої плутанини. Розкрити зміст поняття можна лише одним способом: виявити смислове значення мовного виразу.
Визначення - це логічна операція розкриття змісту поняття. Особливого значення набуває визначення у науковому пізнанні. Визначення, до того ж, є своєрідною конвенцією. Визначення, як конвенції, не можуть бути істинними чи хибними, а правильними чи неправильними, вдалими чи невдалими, доцільними тощо.
Всю множину дефініцій поділяють на дві підмножини:
- реальні,
- номінальні.
Реальні дефініції – це визначення, які ототожнюють, розрізняють, будують чи виділяють предмет. Номінальні дефініції – вводять, розкривають та уточнюють терміни (ім’я). Поняття, зміст якого розкривається, називають defiiniendum (Dfd), а те поняття, що допомагає уточнити зміст визначуваного поняття, називають definiens (Dfs).
Операція визначення може розглядатись на трьох рівнях: семантичному, синтаксичному та прагматичному. На семантичному рівні в обох частинах мова йде про конкретне смислове значення, а не суто логічне. У визначенні, по суті, зіставляються змісти та денотати дефінфендумів та дефініенсів. На синтаксичному рівні йдеться про дефініццію (Df), що складається з двох частин, тобто дефініендума та дефініенса (Dfd=Dfs; A=Bc), де знак рівності означає їх взаємозамінність. Отже, з погляду синтаксису, дефініція означає спосіб ототожнення двох термінів – дефініендума та дефініенса.
Логічна прагматика досліджує роль дефініції у комунікативних процесах. В інформаційному фонді уточнюється чи видозмінюється усталений смисл чи значення терміна, або вводиться принципово нове значення чи смисл для термінів. І взагалі, значення визначення у його двох функціях – комунікативній і пізнавальній.
Ще раз: у реальних дефініціях мова йде про предмет, тоді як в номінальних – про слово (ім’я).
До реальних дефініцій належать:
1. Визначення через рід та видову ознаку;
2. Визначення через вказівку на протилежність;
3. Генетичне визначення;
4. Операційне визначення;
5. Індуктивне визначення.
Наприклад, визначення „Автократія – це монархія, у якій відсутні справжні представницькі установи” (А=Вс) є визначенням через рід та видову ознаку; визначення ж універсальним категоріям дається через вказівку на протилежність – „Випадковість – це форма прояву і доповнення необхідності”; генетичне визначення фіксує способи походження і побудови визначуваного предмета думки: „Коло –це частина площини, обмеженої замкненою лінією, яку одержують в результаті руху точки на цій площині на однаковій відстані від центру”; операційне визначення описує специфічні експериментальні операції для знаходження тих чи інших об’єктів: „Луг – це хімічна речовина, яка зафарбовує лакмусовий папірець у синій колір”.
Індуктивне визначення – це процедура, яка передбачає:
1. Явну вказівку на вихідні елементи (їх перелік, чи критерій, за яким можна їх виділити з деякої множини): „Будь-яка пропозиційна змінна (p, q, r) є формулою”.
2. Правила утворення похідних елементів з вихідних: „Якщо р – формула, то р теж формула ”.
3. Обмеження, яке вказує, що крім наведених (1, 2) правил немає інших, які б належали множині , що визначається.
Номінальні визначення поділяються на синтаксичні та семантичні.
Синтаксичні – ті, в яких вказується як можна замінити знаки або їх сполучення іншими (коротшими), не беручи до уваги їх значень.
Семантичні – ті, які певному позначенню ставлять у відповідність предмет, охарактеризований через відмітні ознаки. Наприклад: „Слово „п’ятикутник” означає багатокутник з п’ятьма сторонами” (ліва частина - термін, у правій – йдеться про предмет).
Семантичні визначення поділяються на:
- аналітичні,
- синтетичні.
Аналітичні – ті, які розкривають значення термінів, що вже існують у даній мові. Наприклад: „Під терміном Т у науці N розуміють...”. Аналітичні визначення вживають особливо тоді, коли один і той самий термін у різних науках застосовується у різних значеннях.
Синтетичні – ті, які розкривають значення терміна, який уперше вводиться, або уточнює значення, який уже наявний у даній мові.
Визначення вважається явним, якщо воно набирає форми судження, в якому розрізняються два структурні елементи:
1. об’єкт визначення (defiiniendum (Dfd)),
2. засіб визначення (definiens (Dfs)).
Явне визначення може бути правильним, чи неправильним, але воно завжди має характер прямої відповіді на запитання.
Неявне визначення – те, в якому зміст поняття розкривається не прямо, а може бути відтворене лише на підставі контексту. Неявне (контекстуальне) визначення, таким чином, являє собою судження чи групу суджень, які можна розглядати як непряму відповідь на певні питання. Наприклад, у судженні „Коли майстер спорту з плавання К. закінчив дистанцію, гатсометри зафіксували час 3.48,57” – ми можемо неявно дати визначення поняття „гатсометр”.
Правила визначення:
1. Правило співмірності (правило адекватності чи взаємозамінності) – в правильному визначенні definiens та definiendum, хоча перший є складнішим за структурою. Відступом від цього правила є Dfd>Dfs чи Dfd<Dfs.
2. Правило, що забороняє коло у визначенні – тобто поняття не повинно визначатись через самого себе (тавтологія). Різновидністю тавтології може бути використання декількох понять (таке „коло” називають опосередкованим).
Ці два правила називають правилами логіки.
Інші правила:
3. Правило зрозумілості (комунікабельності), тобто не дозволяється визначати невідоме через невідоме.
4. Правило ясності (однозначності) - в дефініенс не повинні входити нечіткі чи двозначні вирази.
5. Правило визначення об’єкта через істотні ознаки (хоча і поняття істотного залишається відносним).
Мета дефініції.
Згідно мети виділють такі визначення:
- реєструючі,
- уточнюючі,
- постулятивні.
Реєструючі – ті, що констатують певне значення терміну, не вносячи ніяких змін. Наприклад: „Метафора – це слово, що вживається у переносному значенні”. Дефініенс тут не привносить нічого нового, орієнтуючись на загальновживане значення (форма резюме чи констатації). Такі визначення дають тлумачні словники, їх питома вага вживаності найвища (особливо цінні для педагогічного застосування, формуючи так званий тезаурус). Вони і стають основою при оволодінні понятійним каркасом при вивченні будь-якої наукової дисципліни. Реєструючі визначення часто потребують корекції, оскільки може змінитись сам об’єкт, тобто його ознаки. Тоді індуктивний метод перевірки стає непридатним і застосовують філологічний метод, тобто порівнюють всі мовленнєві епізоди, які містять дефініендум, і визначають його значення за контекстом.
Уточнюючі визначення - як необхідність зміни смислу певного терміну. Наприклад: „молодий спеціаліст” – уточнюється так: „...вважається той спеціаліст, стаж роботи якого у даній області не перевищує трьох років” („молодий спеціаліст” – є дефініендумом, і, окрім цього, поняття „молодий” і потребує уточнення). Уточняюче визначення містить прийом, при допомозі якого досягається угода про однозначне тлумачення терміну, тобто домовленність про жорстку фіксовану „межу”, наприклад, між повноліттям і неповноліттям, злочином і не злочином тощо.
Постулятивні визначення – тут зв’язок між дефініендумом та дефініенсом встановлюється довільно (декретується), а це означає, що дефініендум надалі буде вживатись у значенні дефініенса. Як бачимо, таке визгначення не коректує поняття, що визначається, а запроваджує його, тому воно цілковито конвенціональне. Іншими словами, воно єцілком вільним визначенням. Постулятивні визначення вживаються тоді, коли необхідно описати принципово нове явище. Загальновживане значення дефініенса, таким чином, переглядається, перекваліфіковується (наприклад, „шум” в теорії інформації).
До основних процедур (прийомів), що подібні до визначення, є опис, характеристика, порівняння, розрізнення, остенсивне визначення.
Опис – полягає у перерахуванні ознак, які розкривають даний предмет. Наприклад: “Тигр – це ссавець родини котячих, один з найбільш сучасних хижих звірів. Голова округлої форми, з короткими вухами... тощо”.
Характеристика – прийом, за допомогою якого вказують які-небудь відмітні ознаки предмета, що важливі у певному відношенні. Характеристика може бути повною чи неповною, позитивною чи негативною тощо, але вона повинна залишатись об’єктивною. Іноді характеристика може містити лише одну ознаку. Наприклад: “”Ньютон – геніальний фізик”.
Порівняння – специфіка пояснення через аналогію і, головним чином, через метафору: “Совість – внутрішній суддя”.
Розрізнення – прийом, за допомогою якого відрізняють один предмет від інших.
Остенсивне визначення – прийом, який полягає у вказівці на предмет.