Державна реєстрація іноземних інвестицій

1 2 3 4 5

Відповідно до ст. 395 ГКУ державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється Радою Міністрів АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями протягом 3 робочих днів після фактичного їх внесення у порядку, що встановлюється КМУ.

Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише в разі порушення законодавства України про іноземне інвестування. Відмову в державній реєстрації іноземних інвестицій може бути оскаржено в суді.

Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на одержання пільг та гарантій, передбачених ГКУ та іншими законами для іноземних інвесторів і підприємств з іноземними інвестиціями.

На території України можуть створюватися й діяти суб'єкти господарювання з іноземними інвестиціями, які здійснюють свою діяльність у формах підприємства з іноземними інвестиціями (ст. 116 ГКУ), іноземного підприємства (ст. 117 ГКУ), філії або представництва іноземної юридичної особи, інших не заборонених законом формах.

У ст. 397 ГКУ висвітлюються гарантії здійснення іноземних інвестицій. Зокрема, зазначається, що з метою забезпечення стабільності правового режиму іноземного інвестування встановлюються такі гарантії для іноземних інвесторів:

^ застосування державних гарантій захисту іноземних

інвестицій;

^ у разі зміни законодавства про іноземні інвестиції;

^ гарантії щодо примусового вилучення, а також від

незаконних дій органів влади та їх посадових осіб;

^ компенсація і відшкодування збитків іноземним

інвесторам;

^ гарантії в разі припинення інвестиційної діяльності;

^ гарантії переказу прибутків та використання доходів

від іноземних інвестицій;

^ інші гарантії здійснення інвестиційної діяльності.

У разі зміни законодавства про режим іноземного інвестування на вимогу іноземного інвестора у випадках і порядку, визначених законодавством, застосовуються державні гарантії, які визначаються законодавством, що діяло на момент вкладення інвестицій.

Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації.

Органи державної влади та їх посадові особи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, крім випадків здійснення рятувальних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути здійснена лише на підставі рішення органів, уповноважених на це КМУ, і в порядку, встановленому законом.

Іноземні інвестори мають право вимагати відшкодування збитків, завданих їм незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Збитки іноземних інвесторів повинні бути відшкодовані за поточними ринковими цінами або на основі обґрунтованих оцінок, підтверджених незалежним аудитором (аудиторською організацією).

У ст. 398 ГКУ зазначаються гарантії переказу та використання доходів від іноземних інвестицій. Так, іноземним інвесторам після сплати ними податків та зборів (обов'язкових платежів) гарантується безперешкодний негайний переказ за кордон їх доходів, прибутків та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах від здійснення інвестицій.

Порядок переказу за кордон зазначених коштів встановлюється Нацбанком України. Дохід іноземного інвестора або інші кошти, одержані в Україні у гривнях або іноземній валюті від здійснення інвестицій, можуть реінвестуватися в Україні в порядку, встановленому законодавством.

У ст. 399 ГКУ перелічено гарантії іноземним інвесторам у разі припинення інвестиційної діяльності. Зокрема, у разі припинення інвестиційної діяльності на території України іноземний інвестор має право повернути свої інвестиції не пізніше шести місяців після припинення цієї діяльності, а також доходи за цими інвестиціями у грошовій або товарній формі, якщо інше не встановлено законом або угодою сторін.

Поняття банківської системи України та її елементи

Банківська система - організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку, яка існує в тій чи іншій країн у певний історичний період.

Необхідність існування банківської системи визначається двома групами причин:

А)потребою здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків із загальносуспільними інтересами - забезпечення сталості грошей і стабільності роботи всіх банків;

Б)забезпечення збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному з його секторів. Банки при цьому повинні керуватися не тільки своїми комерційними інтересами, а й вимогами системи в цілому.

Банківська система України складається з двох рівнів: 1)верхній рівень - Національний банк України як центральний банк країни, головний банківський інститут, який є емісійним центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною системою; 2)нижній рівень - мережа інших банків (державних і недержавних), які створені і діють на території України відповідно до чинного законодавства та покликані задовольняти населення країни і народне господарство щодо банківських послуг, створювати умови для стабілізації та поступового піднесення національної економіки.

Правовий статус банків встановлено такими нормативно-правовими

Господарський кодекс України 16 січня 2003 року, чинний з

Закон України "Про банки і банківську діяльність" 7 грудня

ЗУ "Про Національний банк України" 20 травня 1999 року; Інші підзаконні акти, нормативно-правові акти НБУ.

Банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених грошових коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб.

Банки є юридичними особами. Вони самостійно визначають напрямки своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Банки можуть функціонувати як універсальні або спеціалізовані - ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові).

актами: 1 січня 2004 р. 2000 р.;

Банк набуває статусу спеціалізованого банку (крім ощадного) у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу:

^ для інвестиційного банку — емісія та розміщення цінних

паперів, що здійснюються за рахунок грошових коштів приватних інвесторів;

^ для іпотечного банку — активи, розміщені під заставу землі

чи нерухомого майна;

^ для розрахункового (клірингового) банку — активи, що

розміщуються на клірингових рахунках.

Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку в разі, якщо більше 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.

НБУ: його роль у проведенні грошово-кредитної політики та

банківського нагляду

Центральний банк держави має бути єдиним емісійним центром, що як публічна установа держави користується монопольним правом грошової емісії на території держави. Він має бути банком держави, який зобов'язується підтримувати загальнодержавні економічні програми, якщо вони не суперечать грошово-кредитній політиці. Він також повинен бути банком банків, тобто виступати кредитором останньої інстанції, який надає банкам і фінансово-кредитним інститутам можливість рефінансування на певних умовах і у разі тимчасового дефіциту ліквідних коштів. Центральний банк також має залишатися органом банківського нагляду і контролю, який визначає необхідний рівень стандартизації і компетентності в національній кредитно-фінансовій системі.

Отже, можна говорити про подвійну правову природу центробанку, який, з одного боку, є органом державного управління у сфері банківської діяльності, а з іншого — займається господарською діяльністю.

НБУ - центральний банк держави, основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці України - гривні.

НБУ має статутний капітал, який є держ. власністю і розмір якого становить 10 млн. грн. (може бути збільшений за рішенням Ради

Національного банку. Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні. Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідають за зобов'язаннями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання. Національний банк не відповідає за зобов'язаннями інших банків, а інші банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання. Національний банк може відкривати свої установи, філії та представництва в Україні, а також представництва за її межами.

Одержання прибутку не є метою діяльності Національного банку.

Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, - цінової стабільності.

Національний банк виконує такі функції:

1) відповідно до розроблених Радою НБУ України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

6) здійснює банківське регулювання та нагляд;

7) веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках; тощо.

Керівними органами Національного банку є Рада Національного банку України та Правління Національного банку України. До складу Ради Національного банку входять члени Ради Національного банку, призначені Президентом України та Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради НБУ за посадою.

Правління Національного банку згідно з Основними засадами грошово- кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організує виконання інших функцій та здійснює управління діяльністю Національного банку.

Очолює Правління Національного банку Голова Національного банку. Кількісний та персональний склад Правління Національного банку затверджується Радою Національного банку за поданням Голови Національного банку. Заступники Голови Національного банку входять до складу Правління Національного банку за посадою.

Структура Національного банку будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. До системи Національного банку входять центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади й інші структурні одиниці і підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.

Національний банк встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу України із застосуванням як паперових, так і електронних документів, а також платіжних інструментів та готівки, координує організацію розрахунків, дає дозволи на здійснення клірингових операцій та розрахунків. Національний банк забезпечує здійснення міжбанківських розрахунків через свої установи, дає дозвіл на проведення міжбанківських розрахунків через прямі кореспондентські відносини банків та через їх власні розрахункові системи.

Розробка та впровадження грошово-кредитної політики є

ключовою функцією центрального банку. Саме за допомогою її інструментів центральний банк спроможний виконувати своє основне завдання — забезпечувати стабільність грошової одиниці.

Враховуючи взаємозв'язок між незалежністю центрального банку та особливостями застосування інструментів грошово-кредитної політики, можна говорити про явний політичний вплив з боку уряду або представницьких органів чи його відсутність у визначенні інструментів монетарної політики.

Грошово-кредитна політика являє собою визначену сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредиту, що спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти, стримування інфляційних процесів в економіці країни, регулювання економічного зростання, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу країни. Основоположною метою кредитно-грошової політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, яке характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції.

До основних інструментів регулювання грошово-кредитного ринку можна віднести: політику обов'язкових резервів; процентну політику (основою якої є використання облікової ставки НБУ та процентних ставок за його операціями як базової ціни національної валюти); здійснення відповідних регулюючих операцій на кредитному, валютному та фондовому ринках з метою додержання стабільності курсу національної валюти.

Окреме місце в забезпеченні стабільного функціонування банківської системи в цілому відводиться банківському наглядові. Банківський нагляд має базуватися на нормах спеціального банківського законодавства, що пристосоване до ринкових умов. Центральний банк завжди є провідником монетарної політики, і саме ця його функція, в першу чергу, потребує наявності сильної і пристосованої до ринкових умов банківської системи. Таким чином, завдання банківського нагляду тісно пов'язані і визначаються завданнями і функціями центрального банку як органу, що визначає і здійснює грошово-кредитну політику в державі. Крім того, банківський нагляд забезпечує додержання стандартів та нормативів суб'єктами, що контролюються банківськими законами і положеннями.

Однією з основних функцій центробанку є спрямування банківського нагляду на підтримку надійності й ефективності окремих банків, щоб забезпечити стабільність і нормальне функціонування всієї системи. Служби банківського нагляду здійснюють наглядові функції, спрямовані на оцінку й стримування численних ризиків при здійсненні комерційними банками банківських операцій для недопущення їх збитковості, неліквідності й банкрутства.

Спеціальним органом у системі НБУ, на який покладено забезпечення проведення всебічного і постійного банківського нагляду, є Генеральний департамент банківського нагляду, а також департаменти інспектування та моніторингу банків; реєстрації та ліцензування банків; реорганізації і ліквідації банків. Директори зазначених департаментів підпорядковуються директорові Генерального департаменту банківського нагляду.

Операції з банківського нагляду виконують також відділи банківського нагляду за діяльністю комерційних банків, створені в регіональних відділеннях НБУ. До складу відділу входять три сектори: сектор реєстрації та ліцензування; сектор аналізу та контролю економічних нормативів; сектор інспектування. Основним завданням відділу є здійснення контролю і нагляду за додержанням банками чинного законодавства України та нормативних актів НБУ і забезпечення функціонування банківських установ на основі принципів безпечної і стабільної діяльності.

В Україні запроваджено змішану форму банківського нагляду, яка передбачає зосередження функцій нагляду в рамках центрального банку у тісній взаємодії з органами внутрішнього та зовнішнього аудиту. Підчас здійснення банківського нагляду НБУ може користуватися послугами інших установ за окремими угодами. Як і в країнах континентальної Європи, в Україні здійснення банківського нагляду відбувається із застосуванням дистанційного контролю та інспектування на місцях.

Отже, метою банківського нагляду є:

— впровадження, підтримка та розвиток широкого кола фінансових послуг в інтересах функціонування банківської системи та економіки держави в цілому;

— забезпечення ефективної та надійної роботи банків, їх спроможності задовольняти потреби, вимоги та претензії своїх клієнтів;

— забезпечення відповідності діяльності банківської системи грошово- кредитній політиці центробанку, враховуючи той фактор, що регулювання може суперечити меті їх діяльності;

— забезпечення додержання законів, нормативно-правових актів НБУ, якими встановлено правила, що передбачають відповідний рівень професіоналізму та компетентності ведення банківської справи.

Поняття та види платіжних систем

Загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, відносини у сфері переказу грошей регулюються Конституцією України, Законами України «Про НБУ», «Про банки і банківську діяльність», «Про зв'язок», «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», іншими актами законодавства України та нормативно-правовими актами НБУ, а також Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованими правилами з інкасо Міжнародної торгової палати, Уніфікованими правилами по договірних гарантіях Міжнародної торгової палати та іншими міжнародно-правовими актами.

Платіжна система становить основну інфраструктуру сучасної ринкової економіки. Саме її ефективність і стабільність є інструментами безперебійного функціонування економічної системи країни, у тому числі грошових та фінансових ринків. Платіжна система є важелем ефективного управління економікою, зокрема щодо втілення монетарної політики, яку здійснює центральний банк або уряд. У разі порушення функціонування платіжних систем найвірогіднішим є настання тяжких наслідків на фінансових ринках, які обслуговуються такими системами, оскільки нині практично всі економічні операції відбуваються саме через платіжні системи. На платіжну систему покладається завдання здійснювати грошовий обіг між операторами. Фактично будь-яка платіжна система складається з посередників, інструментів, процедур та мереж, метою яких є переказування грошей від одного оператора економіки до іншого.

Платіжна система — набір платіжних інструментів, банківських процедур і, як правило, міжбанківських систем переказування коштів, поєднання яких, разом з інституційними та організаційними правилами та процедурами, що регламентують використання цих інструментів та механізмів, забезпечує грошовий обіг. Основна мета платіжної системи — забезпечення розвитку виробництва товарів і послуг. Згідно з чинним законодавством платіжна система є платіжною організацією членів платіжної системи та сукупність відносин, що виникають між ними при переказуванні грошей. Переказування грошей є обов'язковою функцією, яку має виконувати платіжна система.

Діяльність платіжної системи (за винятком внутрішньобанківської) визначається відповідно до правил, які приймаються платіжною організацією і мають визначати: організаційну структуру платіжної системи, умови членства, порядок вступу та виходу із системи, принципи виконання документів на переказ, відкликання документів на переказ, порядок розв'язання спорів, управління ризиками в системі, систему страхування, систему захисту інформації тощо.

Щодо внутрішньобанківської платіжної системи, то її створює безпосередньо сам банк, щоб забезпечити найсприятливіші умови для переказування грошей між його підрозділами. Банк самостійно визначає умови та порядок функціонування власної внутрішньобанківської платіжної системи, враховуючи при цьому вимоги закону та нормативно- правові акти Національного банку України.

Чинним законодавством передбачено кілька видів платіжних систем. Зокрема, за юрисдикцією їх можна класифікувати на внутрішньодержавні та міжнародні. Перші в свою чергу за правовою ознакою засновника поділяються на банківські та небанківські платіжні системи. Внутрішньодержавні банківські платіжні системи включають системи міжбанківських розрахунків, системи масових платежів та внутрішньобанківські платіжні системи.

Система електронних платежів НБУ є державною системою міжбанківських розрахунків. Вона обслуговує ті банківські установи, які мають кореспондентські рахунки, відкриті в НБУ. Саме на НБУ покладено завдання регламентації діяльності СЕП, забезпечення її функціонування, надання гарантій її надійності та безпеки з метою проведення через неї міжбанківських переказів.

В Україні у 2001 р. було запроваджено пілотний проект зі створення Національної системи масових електронних платежів (НСМЕП). У межах проекту було розпочато програму роботи з Укрпоштою, підписано відповідні угоди. НБУ дав дозвіл Укрпошті виконувати готівкові операції за картками, її установи дістали право видавати-приймати готівку. Крім того, НБУ закінчив розробку системи інтерплат, яка дає змогу за допомогою карток НСМЕП здійснювати розрахунки Інтернет-платежів.

Використання технічних можливостей міжнародних платіжних систем здійснюється за ЗУ «Про платіжні системи та переказ грошей в

Україні»: банки, клірингові установи, інші установи, що надають фінансові послуги, мають право укладати договори з платіжними організаціями міжнародних платіжних систем про членство або про участь у цих системах після отримання ними відповідного дозволу НБУ.

Організація готівкового обігу та регулювання касових правил

Для забезпечення організації готівкового обігу Національний банк здійснює:

1) виготовлення та зберігання банкнот і монет;

2) створення резервних фондів банкнот і монет;

3) встановлення номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків;

4) встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;

5) встановлення правил випуску в обіг, зберігання, перевезення, вилучення та інкасації готівки;

6) визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансово-кредитних установ, підприємств та організацій;

7) визначення вимог стосовно технічного стану та організації охорони приміщень банківських установ.

НБУ наділений виключним правом здійснення емісії, тобто випуску в обіг грошових знаків в усіх формах. Головним каналом емісії грошей у промислове розвинутих країнах є депозитно-чекова емісія: збільшення депозитів на рахунках клієнтів і відповідно маси чеків, що обслуговують безготівковий платіжний обіг. У ній беруть участь комерційні банки та інші кредитні установи, а також центральний банк.

Емісійна система розглядається як законодавчо встановлений порядок випуску в обіг грошових знаків і є складовою частиною грошової системи. Регулювання емісійної системи забезпечується операціями на відкритому ринку, змінами норм обов'язкових резервів, процентних ставок та іншими інструментами грошово-кредитної політики.

НБУ встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют та оприлюднює його.

Центральний банк країни забезпечує управління золотовалютними резервами держави, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі- продажу валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні. Економічну суть золотовалютних резервів становлять фонди коштів, що створюються для забезпечення стабільності власної грошової одиниці та платоспроможності держави. Золотовалютні резерви України як централізовані фонди коштів держави включають: Державний валютний фонд України; Державні запаси дорогоцінних металів монетарної групи та коштовного каміння; Державний валютний фонд уряду (кошти валютного фонду КМУ); Золотовалютні резерви Національного банку України, основою яких є Офіційний валютний резерв центробанку.

Чинне законодавство (ст. 47 ЗУ «Про НБУ») до структури золотовалютного резерву НБУ включає: монетарне золото; спеціальні права запозичення; резервну позицію у МВФ; іноземну валюту у вигляді банкнот та монет або кошти на рахунках за кордоном; цінні папери (крім акцій), що оплачуються в іноземній валюті; будь-які інші міжнародне визнані резервні активи за умови забезпечення їх надійності та ліквідності.

До повноважень НБУ належить також вилучення зношених, пошкоджених, фальшивих та підроблених грошових знаків. Зношені і пошкоджені грошові знаки України приймаються й обмінюються безоплатно на нові грошові знаки Національним банком та комерційними банками України без обмежень щодо сум та строків такої заміни. Національний банк, комерційні банки України зобов'язані вилучати фальшиві, підроблені або такі, що не мають необхідних ознак платіжності, грошові знаки (банкноти, монети). Чинним законодавством передбачено, що НБУ та комерційні банки не зобов'язані відшкодовувати знищені, загублені, фальшиві, підроблені, а також такі, що стали недійсними, банкноти та монети.

Регламентація відносин у сфері готівкового обігу здійснюється в ЗУ «Про НБУ», «Про банки і банківську діяльність», «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», у Правилах організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між територіальними управліннями НБУ та комерційними банками в національній валюті, затвердженими постановою Правління НБУ від 5 лютого 2001 р. № 44. Правове регулювання відносин у сфері готівкового обігу здійснюється також на підставі Інструкції НБУ про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України від 19 лютого 2001 р.

Основними завданнями установ банків в організації готівки є: повне і своєчасне забезпечення потреб економіки в готівці; забезпечення своєчасної видачі готівки підприємствам і підприємцям на оплату праці, пенсій, допомоги та на інші цілі; створення умов для залучення готівки до кас банків; сприяння скороченню використання готівки в розрахунках за товари і послуги шляхом впровадження прогресивних форм безготівкових розрахунків.

Готівковий обіг — це обіг законних платіжних засобів (банкнот та розмінної монети), які обслуговують потреби економіки країни. У свою чергу готівкові розрахунки являють собою платежі готівкою підприємств, підприємців і фізичних осіб між собою за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги) і за операціями, які безпосередньо не пов'язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна. Порядок здійснення розрахунків та ведення касових операцій регламентується Положенням НБУ про ведення касових операцій у національній валюті в Україні від 19 лютого 2001 р.

Касові операції оформляються прибутковими та видатковими касовими ордерами, типові форми і порядок заповнення яких затверджені наказом Міністерства статистики України «Про затвердження типових форм первинного обліку касових операцій» від 15 лютого 1996 р. № 51. Зокрема, видача готівки з кас підприємств проводиться за видатковими касовими ордерами або належно оформленими платіжними (розрахунково- платіжними) відомостями. Документи на видачу готівки мають підписувати керівник і головний бухгалтер або особи, які на це уповноважені. До видаткових ордерів можуть додаватися заява на видачу готівки, розрахунки тощо. Якщо на доданих до видаткових касових ордерів документах, заявах, рахунках тощо є дозвільний напис керівника, то підпис керівника на видаткових касових ордерах не обов'язковий.

Видача готівки з кас підприємств проводиться виключно під звіт за умови повного звіту конкретної підзвітної особи за раніше виданими під звіт сумами, тобто в разі подання до бухгалтерії авансового звіту про витрачені (частково витрачені) кошти та одночасного повернення до каси підприємства залишку готівки, виданої під звіт. Підзвітні особи зобов'язані подати до бухгалтерії підприємства разом із невикористаним залишком готівки авансовий звіт про витрачання одержаних у касі сум у такі строки: а) за відрядженнями — протягом трьох робочих днів після повернення з відрядження; б) на закупівлю сільськогосподарської продукції, продуктів її переробки та заготівлю вторинної сировини (крім металобрухту), — протягом десяти робочих днів з дня видачі готівки під звіт; в) на всі інші виробничі (господарські) потреби — наступного робочого дня після видачі готівки під звіт.

Уся готівка, що надходить до кас підприємств, має своєчасно та в повній сумі оприбутковуватися в їх касах. Для обліку операцій з готівкою підприємці використовують книгу обліку доходів і витрат, форма та порядок заповнення якої встановлені Державною податковою адміністрацією України.

Правовий режим рахунків, що їх відкривають і обслуговують банківські

установи

Розмежовують поняття банківського вкладу та банківського рахунку, хоч останній є по суті вкладом, що оформляється банківською установою у відповідний вид банківського рахунку. Критерії розмежування вкладу та рахунку базуються на підставах відкриття рахунку — добровільно для нагромадження коштів (депозитний рахунок) або обов'язково згідно з умовами законодавства (поточний рахунок для суб'єктів господарювання); а також відповідно до мети відкриття та функціонування вкладу й рахунку, режиму використання коштів на таких рахунках тощо.

Будь-яка держава намагається мінімізувати розрахунки за готівку. Це невигідно з економічних позицій, оскільки передбачає постійну емісію для заміни пошкоджених банкнот та є досить дорогою за вартістю операцією для центрального банку. Так, застосування безготівкового обігу збільшує можливості проведення всебічного контролю у сфері обігу грошей та мінімізацію правопорушень, утому числі злочинів.

Тому держава встановлює обов'язок суб'єктів господарської діяльності та підприємців зберігати власні кошти понад встановлені ліміти в установах банків; проводити розрахунки в готівці на суму не більше як 10 тис. грн. Водночас відносини між банком та клієнтом є договірними і виникають на підставі добровільно поданої клієнтом заяви та укладеного договору на розрахунково-касове обслуговування.

Банк може нараховувати плату за користування коштами клієнта навіть за його поточними операціями. З іншого боку, законодавство встановлює право банку в односторонньому порядку закривати поточний рахунок клієнта у разі, якщо за ним не відбуваються операції протягом 3 місяців.

Отже, вкладна операція — це договір між банком і клієнтом, проте законодавство встановлює ряд обмежень, вказівок, заборон стосовно вкладів. Договір банківського рахунку — це складана правова категорія, яка передбачає публічний обов'язок клієнта зберігати кошти на рахунку в банківській установі, та двостороннє зобов'язання банку і клієнта на умовах консенсуальності та платності.

На банківському рахунку обліковуються власні кошти клієнта, з нього за допомогою платіжних інструментів переказуються кошти клієнта і, відповідно, забезпечується їх безготівковий обіг. Кожний клієнт (як юридична, так і фізична особа) має право відкривати будь-яку кількість рахунків у будь-якій установі банку та у валюті за власним бажанням. Разом з тим існує обов'язок банківської установи та клієнта повідомити податковий орган, де перебуває на обліку такий клієнт, про відкриття або закриття банківського рахунку в триденний термін для взяття його на облік. До того моменту, поки банк не буде повідомлено про це, він не має права здійснювати видаткові операції за рахунком клієнта. При порушенні зазначених строків відповідно до ЗУ «Про державну податкову службу» винна особа нестиме відповідальність у вигляді штрафу в розмірі 20 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Види рахунків, що можуть відкривати клієнти в установах банків: Поточні рахунки відкриваються підприємствам усіх видів та форм власності, їх відокремленим підрозділам, а також фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності для зберігання грошових коштів та здійснення всіх видів банківських операцій відповідно до чинного законодавства України. Законодавство передбачає можливість відкриття двох і більше поточних рахунків. Однак лише один рахунок можна відкривати для формування статутного фонду господарського товариства або для ведення спільної діяльності без утворення юридичної особи за кожним окремим договором про спільну (сумісну) діяльність. Поточний рахунок (хоч би один) має бути відкритий у національній валюті України, оскільки через нього здійснюються розрахунки в межах країни, у тому числі зі сплати обов'язкових платежів, податків та зборів.

Поточні (вкладні) рахунки фізичних осіб призначені для обліку, одержання готівки, зберігання коштів та здійснення безготівкових розрахунків з іншими фізичними та юридичними особами.

Поточні бюджетні рахунки відкривають підприємствам (їх відокремленим підрозділам), яким виділяють кошти з державного або місцевого бюджетів для їх цільового використання. При цьому не слід плутати реєстраційні рахунки бюджетних установ, що відкриваються в установах Державного казначейства, із зазначеними вище поточними бюджетними рахунками. У разі ненадходження коштів з бюджету протягом року зазначені рахунки закриваються у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Банківські установи на підставі рішень КМУ та НБУ можуть також відкривати рахунки із спеціальними режимами їх використання. У прийнятому рішенні має бути визначений режим використання такого рахунку. Отже, через функціонування поточних рахунків забезпечується господарська діяльність клієнта, фінансуються його потреби (оплата контрактів, виплата заробітної плати, сплата податків та обов'язкових зборів).

На відміну від поточних, депозитні рахунки є вкладами клієнтів до банківських установ. Через депозитний рахунок не здійснюється поточна діяльність клієнта. Згідно з законодавством юридична особа може відкрити депозитний рахунок і покласти на нього кошти або зняти з нього кошти виключно через свій поточний рахунок. Таке обмеження не поширюється на фізичних осіб, у тому числі й суб'єктів підприємницької діяльності.

Відповідно до терміну розміщення коштів на рахунку розрізняють депозити строкові, до запитання та умовні. Депозитні рахунки відкривають на підставі відповідно укладеного договору, в якому визначають строк відкриття такого рахунку. Кошти на депозитний рахунок можуть бути внесені готівкою, перераховані з власного вкладного рахунку клієнта в іншому банку або з поточного рахунку (відкритого в національній або іноземній валюті). Розрахунки через депозитні рахунки не здійснюються.

У договорі обов'язково зазначається сума, на яку відкривається депозитний рахунок, термін договору та порядок повернення коштів, а також сума і порядок виплати процентів за депозитом; проценти можуть сплачуватися щомісяця або зараховуватися на депозитний рахунок і виплачуватися за підсумками певного періоду (наприклад, року) або при закритті рахунку.

Поточні та депозитні рахунки можуть відкриватися як у національній, так і в іноземній валюті. У банківській практиці також застосовуються мультивалютні рахунки, на яких обліковують кошти у національній та в іноземній валюті (хоч такий вид рахунків не передбачений банківським законодавством, він широко поширився на практиці, оскільки є вигідним і для банків (скорочується кількість рахунків, що ним обліковуються та обслуговуються), і для клієнта (оскільки його відкриття менше коштує).

Кореспондентські рахунки відкриваються банку (філії) НБУ (його територіальним підрозділом) для здійснення розрахунків, що їх виконує один банк за дорученням і на кошти іншого банку, на підставі укладеного кореспондентського договору. Серед кореспондентських рахунків розрізняють також лоро та ностро рахунки. Рахунки лоро — це рахунки, що відкриваються банком своїм банкам-кореспондентам, на які вносяться усі суми, що отримуються чи видаються за їх дорученням. Рахунки ностро — це рахунки даної банківської установи у банків-кореспондентів, на яких відображаються взаємні платежі.

Спеціальний режим рахунків передбачений для представництв нерезидентів. Для представництв та установ, міжнародних організацій тощо, що не займаються підприємницькою діяльністю в Україні, відкриваються рахунки типу «Н». Наявні на ньому кошти можуть бути використані офіційним представництвом або представництвом юридичної особи — нерезидента, організацією чи установою (групою управління програмою або проектом) згідно з кошторисом і на передбачені нормативно-правовими актами операції.

Рахунки типу «П» уповноважений банк відкриває постійним представництвам іноземних компаній, фірм, міжнародних організацій, створеним у будь-якій організаційній формі без статусу юридичної особи, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність нерезидента на території України. Такий рахунок відкривається в національній валюті України і використовується переважно відповідно до правил, встановлених для поточних рахунків резидентів.

Відкриття рахунків у банківських установах регламентується Інструкцією НБУ «Про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті».

Для відкриття поточного рахунку юридична особа повинна надати до установи банку:

а) заяву на відкриття рахунку, підписану керівником та головним бухгалтером підприємства (якщо у штаті немає посади головного бухгалтера чи іншої службової особи, на яку покладено функцію ведення бухгалтерського обліку та звітності, заяву підписує лише керівник);

б) копію свідоцтва про державну реєстрацію, для бюджетних організацій — копію довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ), засвідчену нотаріально або органом, що видав відповідну довідку;

в) копію належним чином зареєстрованого статуту (положення), засвідчену нотаріально чи органом, що його зареєстрував (статут для відкриття рахунків в установах банків не надається повними товариствами, командитними товариствами, селянськими (фермерськими) господарствами, підприємцями без створення юридичної особи; установами та організаціями, що фінансуються з бюджету; іншими суб'єктами підприємницької діяльності, у яких наявність статуту не передбачена законом. Підприємства, що діють на основі лише установчого договору, замість статуту надають нотаріально засвідчену копію установчого договору);

г) копію довідки, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік, засвідчену податковим органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку;

д) копію довідки, що підтверджує взяття підприємства на облік в установах Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, засвідчену зазначеним органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку;

е) довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України;

є) картку із зразками підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства та установчих документів надано право розпорядження рахунком та підписання розрахункових документів, та відбитком печатки підприємства, що засвідчена нотаріально або керівною організацією у встановленому порядку.

Зазначені документи подаються до банківської установи безпосередньо особами, які мають право першого та другого підпису (керівником та головним бухгалтером) і повноваження яких перевіряються уповноваженим працівником банку. У разі зміни особи (осіб), яка має право підпису, призначена особа (особи) повинна особисто податки до банку картку із зразками підпису та пред'явити паспорт. Аналогічний пакет документів подається до банків для відкриття поточного рахунку і фізичною особою — суб'єктом підприємницької діяльності (за винятком копії статуту) разом із паспортом або іншим документом, що ідентифікує зазначеного громадянина. Картка із зразком підпису підприємця може бути засвідчена уповноваженим працівником банку.

При відкритті поточного чи депозитного рахунку обов'язковим є підтвердження джерел походження готівки у грошовій одиниці України. Банки відкривають поточні рахунки суб'єктам підприємницької діяльності протягом десяти календарних днів після отримання повного пакета документів на відкриття рахунку. Днем відкриття рахунку вважається дата, зазначена на заяві про відкриття рахунку, однак, як зазначалося вище, до моменту взяття його на податковий облік видаткові операції за рахунком не здійснюються.

В ЗУ «Про банки і банківську діяльність» встановлено обов'язок банків здійснювати обов'язкову ідентифікацію клієнтів, у тому числі під час відкриття рахунків.

Взаємовідносини між банківськими установами та їх клієнтами будуються на договірних засадах і здійснюються на платній основі. Банк укладає договір з клієнтом на розрахунково-касове обслуговування, що передбачає комплекс взаємних платіжних зобов'язань, а саме: використання банком тимчасово вільних коштів клієнта, здійснення розрахункових операцій, касове обслуговування, транспортне обслуговування при перевезенні готівки тощо. Банки користуються вільними коштами своїх клієнтів і можуть сплачувати їм за це плату у розмірі, визначеному в договорі.

Кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученням:

— власників цих рахунків, але виключно в межах наявних на цих рахунках коштів або згідно з умовами договору;

— за розпорядженнями стягувачів залежно від конкретного випадку в межах їх повноважень, встановлених законодавством.

Розрахункові документи банки приймають без обмеження їх максимальної чи мінімальної суми, крім випадків, передбачених нормативно- правовими актами, але платежі з рахунків клієнтів банк здійснює лише у межах залишків коштів на цих рахунках на початок операційного дня.

Поточні рахунки закриваються на підставі заяви власника рахунку; рішення органу, що здійснює ліквідацію чи реорганізацію підприємства; відповідного рішення суду або господарського суду; на інших підставах, передбачених законодавством. Датою закриття рахунку вважається день, наступний за днем останньої операції за рахунком.

Депозитні рахунки закриваються по закінченні терміну депозитного договору або за заявою клієнта про його розірвання. У такому разі проценти

за користування депозитними ресурсами нараховуються за фактичний час користування коштами або в іншому порядку, передбаченому договором.

1 2 3 4 5 Наверх ↑