ЛЕКЦІЇ З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

У ДАВНЬОГРЕЦЬКІЙ І ДАВНЬОРИМСЬКІЙ ЦИВІЛІЗАЦІЯХ

Ткаченко В. В.

Т48 Лекції з історії розвитку державно-правових відносин у давньогрецькій і давньоримській цивілізаціях: Навч. Посіб. - К.: МАУП, 2005. - 384 с. - Бібліогр.: с. 345-360. ISBN 966-608-466-Х

У навчальному посібнику висвітлено питання виникнення та роз­витку державно-правових відносин в античних країнах — Стародавній Греції та Стародавньому Римі, охарактеризовано головні теорії, кон­цепції, доктрини античних авторів, якими порушуються проблеми ста­новлення і розвитку держави і права. Зроблено спробу з'ясувати сут­ність держави і права як соціальних інститутів і вивчити природу і зміст понять "держава", "право", "закон" в їх подальшому історичному розвитку. Проаналізовано особливості виникнення, суспільний лад і державний механізм античних держав, а також реформи, які узаконили їх утворення, джерела та характерні ознаки права (його основні галузі, інститути, кодифікацію тощо). Показано історичне значення досвіду цих держав для сучасної Європи та світу.

Для студентів юридичних інститутів, юридичних та історичних фа­культетів університетів, коледжів, інших навчальних закладів.

ББК 67.2я73

© В. В. Ткаченко, 2005 © Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП), 2005

Вступ

До "Історії держави і права зарубіжних країн".

Предмет і завдання курсу. Історія розвитку науки про державу і право. Методологія

Предмет. Історія держави і права зарубіжних країн належить до тих суспільно-політичних наук, які заведено називати історико- правовими, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з нау­кою історії, так і з наукою про державу і право. Однак за сутністю і змістом історія держави і права є наукою правовою, юридичною, тому її введено до основних навчальних курсів, які читають у ви­щих і середніх спеціальних юридичних навчальних закладах і які становлять невіддільну складову, необхідний елемент повноцінної юридичної освіти.

На відміну від загальної історії історико-правові науки вивча­ють не суспільство загалом у всіх аспектах його розвитку, а проце­си становлення, розвитку, причини загибелі різних держав і сис­тем права, державних і юридичних установ тощо.

До вивчення і пояснення державно-правових інститутів, явищ і процесів, характерних для того чи іншого суспільства або певного періоду його розвитку, історія держави і права підходить з конк­ретно-історичних позицій, використовуючи численні факти, конк­ретні події державно-політичного життя, діяльності держав, їх си­стем влади, класів, партій, правових джерел тощо. Тут йдеться про залучення, дослідження саме сукупності фактів і подій, а не вибір­кового їх вивчення — тобто тільки тих, що не виходять за зазда­легідь вивчені межі, підтверджують попередньо визначені ідео­логічні чи політичні догми. Так, зокрема, чинила за часів свого існування посткомуністична "наука". Історичні, політичні чи дер­жавно-правові явища, події і факти, які суперечили ідеологічній лінії, відкидалися, замовчувалися або фальсифікувалися.

У справжній, об'єктивній науці, в тому числі історико-правовій, так не робиться, бо інакше це не наука. Тільки всебічне, глибоке, об'єктивне вивчення, аналіз явищ, подій, державно-правових інсти­тутів дає змогу правильно їх оцінити, визначити соціальну роль у суспільстві.

Слід розуміти, що, оперуючи всією різноманітністю фактів, конкретних явищ політичного, державно-правового життя, історія держави і права не тільки має на меті попризбирувати їх якнай­більше, описати та оцінити, а й дослідити історичні закономірності розвитку держави і права.

Треба не забувати, що конкретно-історичні закономірності роз­витку держави і права мають власну специфіку поряд із загальни­ми закономірностями розвитку суспільства, оскільки держава і право посідають у ньому особливе місце, що визначається їх відносною самостійністю і значимістю.

З іншого боку, історія держави і права тісно пов'язана з такою юридичною наукою й дисципліною, як теорія держави і права, що теж вивчає закономірності їх розвитку. Але теорія держави і права за допомогою логічного, системного, порівняльного й інших ме­тодів відображає історичний процес в узагальнюючій, абстрактній формі, без зайвої конкретики, історичних випадковостей і відхи­лень. Вивчаючи конкретні дані історико-правової та інших наук, вона виробляє свою систему загальноправових понять і категорій, які, в свою чергу, широко використовуються в навчальному пред­меті історії держави і права.

Ось чому на відміну від теорії держави і права історико-правові предмети вивчають конкретні процеси виникнення та розвитку різних держав і систем права, державно-правових інститутів і явищ в їх хронологічній послідовності, що виникли в певному історич­ному просторі й часі.

Отже, визначаючи предмет історії держави і права зарубіжних країн, підсумуємо: ця наука (і навчальна дисципліна) вивчає про­цес виникнення, розвитку, суть, основні функції, соціальну роль і причини загибелі різних держав і систем права у хронологічній послідовності та конкретній соціально-історичній ситуації, які існували чи існують сьогодні за межами України.

Знання цього предмета необхідне не тільки для загальноюри- дичної культури. Відомо, що без знання й усвідомлення минулого неможливо творити сучасне, передбачати майбутнє. Без таких знань, урахування досягнень і помилок минулих поколінь, держав здебільшого сучасне життя втрачає свій сенс. Ось чому знання з історії держави і права зарубіжних країн дають студентам необхід­не підґрунтя для вивчення і засвоєння багатьох галузевих пред­метів.

Наука історії держави і права зарубіжних країн (на Заході її ча­сто називають загальною історією права, історією права і держав­них інститутів тощо) має свою історію. Як самостійна галузь нау­кового знання вона бере початок з кінця XVIII — початку XIX ст., коли виникла історична школа права в Німеччині (Г. Пухта, Ф. Са- віньї та ін.). Згодом виникли позитивістська (О. Конт, П. Лафіт, Г. Спенсер, Е. Дюрінг), соціологічна (Е. Нейкамп, О. Холмс та ін.) Школи права. Було вивчено і узагальнено величезний фактичний матеріал, видано фундаментальні праці (наприклад, багатотомна "Історія права" німецьких учених Й. Коллера і Л. Венгера (1914 р.), "Панорама правових систем" (1928 р.), "Історія права" (1924 р.) Американських вчених Д. Вігмора і У. Сігля та інших, які широко застосовували історико-порівняльний метод досліджень. Цей пред­мет введено в навчальні програми вищих навчальних закладів, оскільки за пізнавальною цінністю, інформативністю історія дер­жави і права є дієвим інструментом формування історичної свідо­мості, світогляду взагалі. Отже, ця наука дає змогу не тільки глиб­ше зрозуміти державно-правові реалії сучасності, а й прогнозувати подальший розвиток держави і права. Вона озброює юристів, яким доведеться працювати на благо своєї країни в XXI ст., необхідними знаннями, щоб на практиці втілювати програми глибоких еко­номічних реформ, демократизації політичного життя, реалізації конституційного положення про створення соціальної, правової держави в Україні.

Методологія науки і курсу. Дослідження, пізнання і вивчення історії держави і права зарубіжних країн не зводяться, як зазнача­лось, до збирання й опису фактів і подій. Вони передбачають кон­цептуальне й теоретичне осмислення, узагальнення цих фактів, що потребує, в свою чергу, використання загальнофілософських і спеціальних методів дослідження. Один із них — метод матеріа­лістичної діалектики, згідно з яким природа, матеріальне життя, спосіб виробництва матеріальних благ, тобто економіка, є первин­ною, об'єктивною реальністю, а свідомість, мислення, релігія, іде­ологія, держава, право — вторинними, "надбудовними" елемента­ми. Далі, всі явища суспільного розвитку повинні розглядатися у взаємозв'язку, взаємообумовленості, в усій сукупності, оскільки історія людства постійно змінюється, розвивається, рухається впе­ред тощо.

Загалом, все правильно, і цей метод, "вдосконалений" класика­ми марксизму-ленінізму, було покладено в основу їхнього вчення. Але марксисти-ленінці його переінакшили, "підігнали" під свою ідеологію. Економічний фактор, матеріальні умови життя суспіль­ства, економічні закони розвитку вони оголосили об'єктивними, незалежними від волі людей, а роль так званої надбудови значно зменшено. Боротьба антагоністичних класів, з яких обов'язково складається будь-яке суспільство, крім соціалістичного, боротьба суперечностей стали, на їхню думку, основною рушійною силою суспільства. Боротьба класів, вважали вони, обов'язково повинна закінчуватися революцією, отже, насилля неминуче, без нього сус­пільство не може розвиватися. За словами В. І. Леніна, це "локо­мотив" історії. Таку теорію легко можна пояснити: "вождь сві­тового пролетаріату" та інші лідери більшовицької партії добре знали, що парламентським, ненасильницьким шляхом до влади прийти їм не вдасться.

Марксизм-ленінізм брав з наукових теорій лише те, що підхо­дило до його концепції. Решту оголошували помилковим, несуттє­вим або замовчували. До того ж, те, що використовувалось, тлума­чилось цими вченими на власний розсуд, часто перекручувалось. У комуністичній "науці" насправді домінувало не діалектичне, а, як правильно зазначає професор О. О. Шевченко, так зване соціо- центричне мислення — прямолінійне і примітивне, що проявля­лося в постійному повторенні одних і тих самих думок, догматизмі, неспроможності вийти раз і назавжди за визначені межі, підгонці матеріалу під політичну "лінію", ідеологію. Такий підхід пород­жував у науці, в тому числі в історії держави і права, безальтерна- тивність, культовість, безликість, боязнь правильного тлумачення першоджерел тощо. Вчення "класиків марксизму-ленінізму" та їх послідовників оголошувалось єдино правильним, єдиною науко­вою істиною. Марксистське однодумство догматично повторювало раз і назавжди встановлені "істини" та приклеювало на всі етапи і епохи вигадані ідеолого-політичні штампи. Буржуазне суспільство, державу і право, наприклад, безапеляційно оголошували загни­ваючими, такими, що прямують до загальної кризи і загибелі, а єдино прогресивним вважали соціалістичний лад, який швидкими темпами йде до розквіту і перемоги у світовому масштабі. На­справді "соціалістична демократія" була наскрізь фальшивою, по­казовою та абсолютно нівелювала особистість.

Намагання приховати справжній стан речей, суцільна необ'єк- тивність, заідеологізованість призводили до того, що численні першоджерела, архіви, документи, зарубіжна література і періодич­ні видання тримали в закритих спецфондах.

Не зовсім задовільним є і метод позитивізму, що протиставляє марксистській ідеології класової боротьби і революції еволюціо­нізм, тобто вчення про розвиток без внутрішніх суперечностей, стрибків, вибухів, революцій.

Немарксистські історики здебільшого безапеляційно заперечу­вали вирішальну і визначальну роль економічних факторів у роз­витку суспільства та наполягали на явній недооцінці опонентами так званих надбудовних елементів. Вони цілком справедливо за­значали, що ці елементи здатні суттєво впливати на економічні процеси, матеріальний базис, навіть змінювати його.

Для запобігання цим недолікам загальних методів вивчення в будь-якої науці повинно бути декілька. Сучасна світова думка містить широкий діапазон філософських установок, які дають можливість з різних позицій пояснювати історичні процеси ви­никнення, суті та розвитку держави і права. Відмова від якогось нібито "єдино правильного", моністично-матеріалістичного погля­ду на історію, методологічний плюралізм стали характерними і для науки в Україні.

Вплинула на це й різноманітна історико-правова література різних країн, де можна знайти багато концепцій, що намагаються прояснити походження й подальшу еволюцію держави і права (у тому числі релігійний, ісламський фундаменталізм, ліворади­кальні, марксистські та немарксистські концепції тощо). Все це вимагає від сучасних вчених думати, аналізувати, а не займатися доктринерством і догматизмом. Стала очевидною обмеженість і однобічність марксистської п'ятичленної формаційної періодизації історичного процесу, побудованої, знову ж таки, на суто економіч­ній типології (первіснообщинний лад, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і соціалізм-комунізм). Але в цю схему не вписувалося чимало явищ, процесів, цілих періодів розвитку суспільства. Зовсім не брали до уваги роль у розвитку суспільства релігії, традицій, історичного досвіду та ін. Це й призвело до широкого використан­ня в українській науці поняття "цивілізація", що склалось в Європі ще наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Прихильники нових підходів вагоме місце приділяють людині, оскільки об'єктивні процеси історії значною мірою відбуваються, конкретизуються че­рез внутрішній світ і досвід людини, що виражається у способі її життя, світогляді, системі цінностей, вчинках.

Ось чому в сучасній науці про історію держави і права зарубіж­них країн у зв'язку зі специфікою предмета все важливішого зна­чення набуває застосування спеціальних методів і підходів: конк­ретно-історичного, порівняльно-правового, логічного, системного, методу моделювання тощо.

Розбудова незалежної Української держави, перехід до демокра­тичних форм організації суспільного життя вимагає вирішення низки проблем, серед них важливим є створення міцного юридич­ного підґрунтя громадянського суспільства і правової держави з урахуванням досвіду і вимог, вироблених свого часу розвиненими демократіями світової спільноти.

Правові відносини, що склалися в цих країнах, виникли не від­разу, а стали результатом тривалого процесу становлення і розвит­ку державних інститутів і науки про право й державу. Отже, з'ясо­вуючи сутність держави і права, необхідно ретельно проаналізува­ти теорії, в яких розглядаються ці суспільні феномени, умови, за яких виникло те чи інше вчення, як воно було реалізоване у відпо­відних правових системах під час формування правових держав, якою мірою воно може бути використане в розбудові національної системи права, формуванні засад правової держави і громадян­ського суспільства в Україні.

Актуальність запропонованого лекційного курсу зумовлена по­требою як теоретичного правознавства, так і юридичної практики, оскільки є підґрунтям для пізнання закономірностей розвитку дер­жавно-правової сфери суспільного життя. Ось чому він може бути рекомендований як навчальний посібник для студентів вищих юри­дичних навчальних закладів, спеціалістів-правознавців, усіх, хто намагається самостійно аналізувати і оцінювати сучасні проблеми держави і права, їх обопільність з громадянським суспільством. Корисним він буде і для студентів-істориків при вивченні історії Стародавнього світу.

Система юридичної освіти передбачає набуття цілісних знань про державно-правову сферу суспільного життя. Ці знання необ­хідні для фахової підготовки юристів, оскільки без загального уяв- лення про сутність держави і права як соціальних інституцій стає неможливим і системне усвідомлення прикладного характеру га­лузевих юридичних знань, їх застосування в повсякденній прак­тиці.

З урахуванням процесів, що відбуваються, не менш важливим є з'ясування в контексті світової історії витоків державно-правової думки в Україні, що має велике теоретичне і практичне значення, оскільки нашій державі притаманний свій, неповторний шлях роз­витку, в основі якого — етичний і національний менталітет.

Дослідження державотворчих і правових теорій людства має стати підґрунтям наукової теорії держави права та законодавства будь-якої демократичної держави.

Ось чому об'єктом дослідження є вивчення цих процесів на прикладі Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, де було закла­дено підвалини для розвитку демократичних держав і створено юриспруденцію як науку.

Втім, вивчаючи цю проблему, необхідно пам'ятати, що вона має два аспекти — історичний і теоретичний, оскільки досліджує особливий предмет — історію виникнення і розвитку теоретичних знань стародавніх греків і римлян про державу, право, політику й законодавство. Отже, предметом дослідження є не всі знання про державу чи право, а лише ті, що були теоретично обґрунтовані та концептуально викладені, завдяки чому своєю пізнавальною гли­биною й цінністю перевершують повсякденні форми відображен­ня політико-правової дійсності, де основою є життєвий досвід, почуття та емоції. Саме тому до предмета вивчення не можна віднести всі без винятку промови політичних діячів, письменників і вчених, оскільки вони не розроблені до рівня самостійних теорій, а являють собою лише погляди з окремих проблем державності й права.

При вивченні цього курсу треба пам'ятати, що в межах однієї проблеми розглядаються два соціальних феномени: держава і пра­во.

Це дуже важливо в соціальному аспекті, оскільки політичні та правові явища внутрішньо пов'язані, політичні відносини, як скла­дова соціальних відносин суспільства, стимулюють розвиток і вдосконалення правових норм і навпаки — норми права регулюють, упорядковують усі сфери соціальних відносин, у тому числі й по­літичні.

При вивченні державно-правових відносин зазначимо провідну роль принципу історизму, для якого є характерним розуміння істо­рії як специфічної форми руху від минулого крізь сучасність до майбутнього, розгляд минулого й сучасного як внутрішньо пов'яза­них процесів. Окрім цього, такий підхід дає можливість об'єктив­но проаналізувати кожну державно-правову концепцію, визначити її місце, час і соціальну цінність у системі знань того чи іншого етапу розвитку суспільства, її практичне значення для сьогодення.

Водночас було б помилкою вважати, що теоретичні державно- правові концепції мали соціальну значимість тільки для своєї епо­хи. Безперечно, умови, за яких колись виникла та чи інша теорія про державу чи право, давно минули, але багато концептуальних підходів учених і нині мають велике значення як у поглибленому вивченні категорій "держава" і "право", так і в практичних захо­дах українського народу в розбудові державності. Навіть більше, в розвиткові правової науки має місце спадковість, зв'язок держав­но-правових концепцій.

Ми впевнені у величезній цінності цієї державно-правової кон­цепції, оскільки незбалансованість гілок влади, відсутність систе­ми противаг і стримувань між ними призводять до нестабільності й соціального напруження в суспільстві, тим більше, що тезу про спадковість у розвитку правової науки та велике практичне зна­чення теоретичних концепцій, розроблених у минулому, підтвер­джують зусилля багатьох поколінь учених, які з'ясовували і про­довжують досліджувати так звані наскрізні проблеми. Серед них — теоретичні проблеми співвідношення і взаємозв'язку права і мо­ралі, особистості та влади, суспільства, людини й держави, утверд­ження в суспільстві справедливості тощо.

Розгляд цих проблем у хронологічному порядку з використан­ням порівняльного методу дає змогу детально ознайомитися із сутністю конкретних вчень, проаналізувати їх зміст, порівняти та з'ясувати, якою мірою вони успадковують політико-правову думку минулих поколінь і скільки в них нового, яка їх соціальна цінність за сучасних умов.

Навчальний посібник не претендує на розкриття переважної більшості державно-правових концепцій, що мали місце в історії, а насамперед висвітлює лише основні теорії давньогрецьких і дав­ньоримських мислителів, що, на думку автора, мають важливе зна­чення для вивчення проблем сьогодення.

Теоретичну основу дослідження становлять праці античних ав­торів, збірники давньогрецьких і давньоримських законів, філо­софські трактати, політичні декрети, праці давньоримських юрис­тів і відомих вчених у галузі історії та теорії держави і права: В. С. Нерсесянца, Д. І. Луковської, Є. А. Воротиліна, В. Г. Граф­ського, Н. С. Прозорової, О. Л. Копиленка, О. Ф. Скакун, Л. С. Ма­мута, О. Е. Лейста, Н. М. Азаркіна, Б. Й. Тищика, Н. М. Хоми, В. Й. Скиби, В. П. Горбатенка, В. В. Туренка, Є. Ф. Безродного, Г. К. Ковальчука, О. С. Масного, В. С. Макарчука, Ф. П. Шуль- женко, Т. Г. Андрусяка, 3. М. Черниловського, В. І. Мірошниченко та інших, а також матеріали лекцій з історії держави і права та істо­рії вчень про державу і право, прочитані автором у вищих навчаль­них закладах.

Незважаючи на те, що предмет нашого дослідження привертав увагу багатьох науковців, заданий кут зору на проблему, безу­мовно, є новим, оскільки сприяє формуванню системного підхо­ду до розуміння природи і змісту понять "держава", "право", "за­кон", "демократичне суспільство", "громадянське суспільство", "державно-правовий режим" тощо; загальних закономірностей виникнення й розвитку держави і права; з'ясуванню їх сутності та надає можливість перспективного дослідження їх подальшої еволюції.

Навчальний посібник є результатом багаторічної праці автора з викладання у вищій школі історії держави і права, історії вчень про державу і право, історії Стародавнього світу та враховує ре­зультати плідної праці провідних вітчизняних і зарубіжних фа­хівців з цієї проблеми.

Визнаючи ідею об'єктивної історичної закономірності стосовно становлення державно-правової форми організації суспільного жит­тя, автор, однак, є прибічником цивілізаційного підходу в ро­зумінні та поясненні виникнення держави і права, їх ролі в сус­пільному житті. Йдеться про природно-правову традицію держав­но-правового мислення, в лоні якого сформувалась концепція правової держави, взяту на озброєння конституційною теорією та державно-правовою практикою майже всіх сучасних держав Євро­пи, та традицію юридичного позитивізму, в площині якої сфор­мувалась концепція етатизму — патерналістської природи держа­ви, що, по суті, є теоретичним підґрунтям, на якому тримались і намагаються триматися всі тоталітарні режими з їх синдромом не­похитності держави та її монополією на всі сфери суспільного життя, в тому числі і на права людини.

Відтак автор поставив перед собою мету і завдання: не запере­чуючи твердження, що держава є політичним явищем, довести потребу сприйняття цієї інституції як правового явища. Орієнта­ція на розуміння держави виключно як феномену політичного, на думку автора, є запорукою формування карально-репресивної пра­восвідомості, розгляду права як інституту насилля, який викорис­товується державою у власних інтересах, що часто не збігаються з інтересами суспільства, призводить до ототожнення принципу вер­ховенства права з принципом верховенства закону. 3містом держа­ви як правового явища є визнання духовної, вільної, правоздатної людської особистості як самодостатньої автономної величини. Лише тоді право розглядається як гарант індивідуальної свободи, як інститут компромісу. Величезну роль у формуванні цих по­глядів відіграли давньогрецькі та давньоримські мислителі, кон­цепції яких докладно проаналізовані автором.

У лекційному курсі автор намагався довести читачеві, що в цілому державно-правові концепції за доби античності розвивалися від міфологічних уявлень (Гомер і Гесіод) до філософських погля­дів ("сім мудреців", Піфагор, Геракліт, Демокрит), раціоналістич­ної інтерпретації (софісти), логічно-понятійного аналізу (Сократ і Платон), емпірично-наукового (Аристотель) та історико-політич- ного дослідження (Полібій) держави і права. Майже всі мислителі античності були єдиними у твердженні, що поліс (місто-держа- ва) — досконалий засіб і необхідна умова найвищого розвитку людських здібностей, а його метою і завданням є втілення косміч­ної всеохоплюючої справедливості в межах всієї полісної громади (громадянської спільноти). Діяльність римських юристів заклала підвалини для розвитку права у країнах 3ахідної Європи.

Автор вважає, що саме мислителі Стародавньої Греції започат­кували філософсько-наукове осмислення держави і права як форм суспільного життя. В період античності сформувалась загальна те­орія міста-держави (полісу), в якій держава розглядалась як посе­редник між морально-рівними вільними громадянами (читай рівно­цінними власниками), які поводяться згідно із приписами закону, живуть у злагоді і мирі, а проблеми вирішують виключно шляхом дискусії. Провідною ідеєю теорії стала ідея законності — пануван­ня справедливих законів (йдеться про всеохоплюючу космічну справедливість, яка заперечує насилля і нерівність громадян), які є підмурком політичної свободи (свободи полісу). Основним же за­вданням держави, її метою є забезпечення законності.

Платон, створивши вчення про загальнообов'язковість закону, його вищий авторитет, сформулював уявлення про норму права, яка є загальним принципом належної поведінки людей в особис­тому і громадському житті. Він заклав фундамент доктрини при­родного права, захищаючи загальний для всіх громадян принцип справедливості у праві (перед законом усі рівні, в тому числі і пра­витель). Не менш важливою заслугою мислителя є утвердження ним думки, що державою можуть управляти лише освічені грома­дяни, мудрі правителі.

Аристотель у загальних рисах заклав фундамент емпірично-на­укового підходу до вивчення держави і права. Він розробив пат­ріархальну теорію держави. Вперше окреслив у моральній філо­софії особливу сферу — політику, розглядаючи її як науку про вище благо людини і держави. Розвинув доктрину природного права з урахуванням рівності і диференціації у відносинах між людьми, свободи й необхідності, належного і допустимого. Ство­рив власну конструкцію правового регулювання, за якою майнові, трудові, приватні, сімейні відносини держава регулює за допомо­гою зрівняльного права, а відносини між суспільством і людиною, державою і громадянином — за допомогою розподільного права. Цією конструкцією теоретично він заклав фундамент для поділу права на публічне і приватне, що знайшло своє практичне застосу­вання у правовій практиці Стародавнього Риму.

3аслуга Цицерона в розвитку історії вчень про державу і право полягає в наданні ним ідеї природного права такого тлумачення, яке поширилось у Західній Європі і стало вагомим здобутком дер­жавно-правової думки людства аж до XX ст. Включно. Згідно із вченням Цицерона природне право виникло раніше (історично і логічно), ніж держава, і позитивний закон і є вищим істинним законом справедливості. Власне Цицерон в систематизованому ви­гляді започаткував природно-правову традицію в історії розвитку вчень про державу і право.

Починаючи з перших кодифікацій римських імператорів, які проводилися з метою удосконалення існуючого на той час право­вого матеріалу в одному правовому акті — Кодексі, право поступо­во звелось до команди правителя, бажання якого набирало сили закону (quod principi placuit, legis habet vigorem — воля правителя набуває сили закону). Така тенденція остаточно оформилась у те­орії римського юриста Ульпіана, і саме нею започатковано тради­цію юридичного позитивізму в історії вчень про державу і право. Теорію римських юристів про поділ правової дійсності на право приватне і право публічне було визнано в середні віки тими краї­нами, що запозичили римське право, і укоренилася вона в євро­пейському праві нового часу, а характерна для давньогрецької дум­ки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні римськими юристами дер­жави як публічно-правової спільноти. Значним досягненням дав­ньоримської думки було також створення самостійної науки — юриспруденції.

Лекція 1. Деміфологізація політико-правових поглядів у період становлення Давньогрецької держави. Гомер. Гесіод. "Сім мудреців". Піфагор і піфагорійці. Геракліт

Першу спробу раціоналізувати уявлення про епічний, мораль­но-правовий порядок у людських стосунках знаходимо в героїчно­му епосі стародавніх греків, передусім у поемах Гомера "Іліада" й "Одіссея" і Гесіода "Теогонія" й "Труди і дні", які започаткували міфоепічну традицію в античній культурі, зокрема в уявленнях про державу і право. В їхній творчості відображено спробу в інтуїтив­но-поетичній формі осмислити поняття "право природне" і "право позитивне", "благозаконня", "беззаконня", "закон". Вони намага­лися з'ясувати співвідношення свободи волі і правового порядку, що в подальшому було осмислено Аристотелем і римськими юрис­тами. Необхідно зауважити, що "свобода" в поетичній творчості, філософії і повсякденному житті стародавніх греків розглядалась як фундаментальна цінність. Але реальних свобод і прав окремо взятий громадянин не мав. Під свободою розумілося незалежність міста-батьківщини або його демократичне самоврядування.

Міфологічні уявлення людей про всесвіт, державу й порядок заступили погляди, в яких основна роль щодо їх створення від­водилася богам, зокрема Зевсові, що знайшло відображення в ба­гатьох літературних пам'ятках тогочасної Греції. Так, у VIII ст. До н. Е. У творах знаменитого Гомера "Іліада" та "Одіссея" верхов­ним заступником справедливості є Зевс.

Гомер наголошував, що основним принципом поведінки є спра­ведливість, якої мусять дотримуватися як боги, так і люди. Право, власне, має бути конкретизацією вічної справедливості.

Навіть більше, в тогочасному суспільстві боги репрезентували різні морально-правові принципи. Про це красномовно свідчив Гесіод (УШ—УІІ ст. До н. Е.) У творі "Теогонія". Тут, зокрема, йшлося про те, що в Зевса, який уособлював всебічну досконалість, і Феміди, яка персоніфікувала вічний природний порядок, народи­лися дві дочки: Діке та Евномія. Перша з них охороняла справед­ливість і карала кривду, а друга являла собою божественний харак­тер початку законності в суспільному устрої. Використовуючи ка­тегорію справедливості, автор спробував проаналізувати тогочасні суспільний устрій, порядок і закон.

У творі "Труди і дні" він стверджував, що людство від створен­ня світу пройшло п'ять епох.

Перша епоха, яку він називав золотою, давала можливість лю­дям бути рівними; панували справедливість, добробут і щастя.

Але згодом з'явилися люди, які перестали коритися богам, не виконували їхніх настанов, порушували справедливість. Це було у другій епосі, яку Гесіод називав срібною.

Далі, коли справедливість у суспільстві порушувалася ще біль­ше, настала мідна епоха, за якої окремі люди почали ворогувати і нищити один одного.

Те саме, тільки в більших розмірах і між народами, відбувалось і в наступну, четверту епоху. І нарешті, настала сучасна Гесіодові епоха — залізна, що характеризувалася повною зневагою до спра­ведливості, внаслідок чого в суспільстві запанували зло й насилля, кривда й несправедливість.

Згідно з уявленнями Гомера і Гесіода стан належного правопо­рядку в суспільстві Стародавньої Греції забезпечувався гармоній­ним поєднанням звичаїв із принципами всеохоплюючої справед­ливості, що потребувало створення умов для компромісного вирі­шення проблем суспільного життя. Формою такого поєднання висувався закон ("номос"). Однак уже тоді поети звернули увагу на те, що люди, незважаючи на свою природу (мають розум), по­рушують належний правовий порядок, спричинюючи хаос і безза­коння (дисноме). Ігноруючи закон, люди діють усупереч принци­пам всезагальної (космічної) справедливості, за що часто бувають покарані богами. Божа кара посилається людям для того, щоб від­новити порушену гармонію (тобто належний правопорядок). Отже, Гомер і Гесіод, хай і в інтуїтивній формі, все ж здогадалися, що причиною суспільних негараздів є сама людина. Цей здогад зго­дом буде сформульований Протагором як твердження, що "люди­на є мірою усіх речей".

Приблизно з VI ст. До н. Е. Погляди стародавніх греків почали складатися в окрему систему знань, а держава і право стали об'єк­том дослідження багатьох мислителів і філософських шкіл. Цьому сприяло декілька чинників.

По-перше, Греція мала значний економічний і соціальний до­свід. На той час вона проминула кілька форм державності: арис­тократію, олігархію й демократію, яким було притаманне власне розуміння сутності держави і права, їх ролі й соціального призна­чення.

По-друге, сформувався певний зв'язок між людиною, держав­ними інститутами і суспільством.

По-третє, в державі склалася певна правова система, було на­працьовано механізм законотворчого і правозастосовного процесів.

По-четверте, це значна диференціація суспільства. Кожен його стан убачав перспективи державного розвитку, виходячи з власних інтересів, що знаходило відображення в конкретних теоріях.

І нарешті, ще один важливий чинник. Мислителі Стародавньої Греції того періоду почали аналізувати конкретні державно-пра­вові вчення своїх попередників, розвиваючи їх далі чи спросто­вуючи. Означені процеси почалися з творчості "семи мудреців", які підкреслювали велике значення законів для полісного життя, обстоювали ідею підкорення законам, намагалися законодавчо вре­гулювати відносини між станами суспільства і вдосконалити дер­жавний устрій.

Ці мудреці — Фалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. Їхні життя і творчість датуються кінцем VII — початком VI ст. До н. Е. У стислих висловах ("гномах") вони сформулювали цілком раціональні та світські за духом етичні й політичні сен­тенції, максими світської практичної мудрості, в тому числі сто­совно полісного життя, його законів і порядків. Дехто з мудреців були активними учасниками політичних подій, правителями й за­конодавцями. Фалесові приписують авторство максими: "Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших". Повага до закону пронизує сентенції багатьох мудреців. Хілонові належить афоризм: "Підко­ряйся закону". Він вважав кращим полісом той, в якому громадя­ни слухаються законів більше, ніж ораторів. Піттакові приписують вислів: "Підкоряйся тому законові, який ти постановив сам для себе". Йому ж належать слова: "Повелівай не раніше, ніж сам на­вчишся підкорятися". Зберігся афоризм Періандра: "Не задоволь­няйся покаранням злочинця, а попереджуй злочини". З правління Солона, знаменитого афінського державного діяча й законодавця, "почалася демократія", як писав Аристотель. Він був першим, хто збагнув, що демократія — це відповідальність усіх громадян за стан справ у державі. Звідси вельми цікавим уявляєтеся виданий ним закон: "Хто під час смути в державі не стане зі зброєю в руках ні за тих, ні за інших, той піддається безчестю і позбавляється громадянських прав". Держава, на думку Солона, щонайменше потребує законного порядку.

Певний внесок у розвиток державно-правових вчень зробили Піфагор (580—500 до н. Е.) І його послідовники. Виходячи з того, що люди не можуть жити без управління, піфагорійці висловлю­валися проти демократичного устрою полісів, кращою формою правління вважали аристократію, яка здійснює свою владу на під­ставі законів. Запоруку порядку в державі прибічники цієї теорії вбачали у свідомому виконанні всіма вимог законів, сутністю яких було встановлення або відновлення справедливості.

Визначальну роль у світогляді піфагорійців відігравало їхнє вчення про числа. Числа, на їхню думку, — це початок і сутність світу. Прагнучи виявити цифрові (математичні) характеристики, притаманні моральним і політико-правовим явищам, піфагорійці першими почали теоретично розробляти поняття "рівність", надзви­чайно важливе для розуміння ролі права як рівної міри нормування нерівних відносин і поведінки нерівних індивідів. На думку піфа­горійців, справедливість виражено у цифрі чотири, оскільки чо­тири — це перший квадрат (результат множення цифри два на два), а сутність справедливості полягає у віддячуванні рівним за рівне. Під рівністю вони розуміли мінливу мірку для кожного відповідно­го випадку, а не єдину мірку і загальний масштаб для всіх випадків.

Міра й належне — не середнє арифметичне і не найбільш по­ширене й типове, а найцінніше. Тобто міра має ціннісну природу, виходить із найціннішого в ієрархії цінностей і відповідним чи­ном орієнтує поведінку людей, регулює та оцінює їхні відносини.

На думку Піфагора, після божества і демона слід найбільше поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не зовнішньо та удавано. Законослухняність він вважав високою чес­нотою, а самі закони — великою цінністю. Найбільшим злом піфа­горійці називали анархію (безвладдя), відзначаючи, що людина за своєю природою не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання. "Правителі, — підкреслював Піфагор, — повинні бути людьми не тільки знаючими, а й гуманними".

Мета виховання та управління полягає в упорядкуванні інди­відуальних і спільних справ, у гармонізації людських відносин, оскільки порядок і симетрія прекрасні й корисні, а безлад і асимет­рія — жахливі та шкідливі. Піфагорійці були прихильниками арис­тократії як правління "кращих", освічених. "Нерозумно, — вважа­ли вони, — звертати увагу на всяку думку будь-кого і, особливо, на думку натовпу. Бо небагатьом властиво прекрасно міркувати і думати. Адже очевидно, що це властиво тільки освіченим. А їх не­багато. Отож, очевидно, що ця властивість не поширюється на більшість людей".

Із творчості піфагорійців, зокрема Гіпподама (друга половина V ст. До н. Е.), почалося розроблення концепцій ідеальної держави. Він пропонував регламентувати кількість населення (до 10 тис. Осіб), поділеного на три стани: ремісників, ратаїв і воїнів. Усі громадяни (крім рабів) мали брати участь в управлінні державними справами, формуванні представницьких органів влади, схваленні законів.

Окрім того, у своєму проекті ідеальної держави мислитель зро­бив спробу визначити право власності на одну з головних мате­ріальних цінностей — землю і законодавчо врегулювати ці відно­сини. Для цього він пропонував територію держави поділити на три частини. Першу частину він називав священною і доходи від неї пропонував спрямовувати на релігійні потреби, другу — вико­ристовувати для громадських потреб, зокрема для покриття війсь­кових витрат, третю частину поділити на приватну власність.

Значну увагу з'ясуванню проблем сутності права і держави при­діляв Геракліт (544 чи 540—483 рр. До н. Е.).

Усе у світі, зазначав він, "всерухається і ніщо не стоїть, і упо­дібнюючи існуюче течії річки, додає, що двічі в одну і ту ж річку увійти неможливо". У цьому вічному потоці змін єдине складається з протилежностей, а протилежності переходять одна в одну і ста­новлять єдність. Основою впорядкованих зв'язків протилежностей і впорядкованості світу як космосу (а "космос" для Геракліта і є "впорядкований світ", "світовий порядок") є вогонь — загальний еквівалент взаємоперехідних протилежних явищ і міра світового порядку в цілому. "На вогонь обмінюється все, і вогонь — на все, як на золото товари і на товари — золото". Вогонь — одночасно принцип (першооснова) і міра космосу, а також усіх процесів і явищ, що відбуваються в ньому. "Цей космос, єдиний для всього існуючого, не створював ніякий бог і ніяка людина, але завжди він був, є і буде вічно живим вогнем". Обумовленість долі кос­мосу змінною мірою вогню — це і є, за Гераклітом, загальна зако­номірність, той вічний логос, що лежить в основі всіх подій у світі. Все у світі відбувається відповідно до цього логосу: через боротьбу і з огляду на необхідність. Справедливість і правда по­лягають у тому, щоб дотримуватися загального божественного ло­госу.

Першоджерелом людських законів він вважав божественний закон (логос), а тому життя в полісі та його закони мали б відпо­відати йому. Існування держави без законів, на його думку, не­можливе, вони впорядковують суспільне життя громадян, тому люди повинні обстоювати закони як свої стіни. Але Геракліт вважав людей від природи нерівними, презирливо ставився до співгрома­дян, оскільки більшість із них буцімто не була здатною пізнати всеохоплюючий логос, через що демократичний порядок схвален­ня законів уявлялся йому зайвим. Люди, за його вченням, від при­роди нерівні, вільними й добродійними можуть бути лише окремі з них.

Саме останні, начебто, спроможні пізнати об'єктивно існуючі закони космосу і закони суспільства, що з них випливають, і пово­дитися згідно з їх приписами. І навпаки, для більшості громадян благо — поза свободою. Воно полягає в підкоренні штучним на­становам людей — полісним законам.

Отже, для цих мислителів справедливими законами вважалися звичаї і традиції міста-держави, а бездоганне їх виконання — най­вищою добродійністю, що здатна подолати найгірше зло для по­лісу — анархію. Ось чому вони часто негативно ставилися до де­мократії, критикуючи цю політичну форму за надмірність свободи, що часто спричинює хаос і завершується втратою свободи для по­лісу.

Лекція 2. Вчення про державу і право доби

Розквіту філософії та політичної думки. Демокрит. Софісти і Сократ. Теорія міста-держави: ідеальна держава Платона та ідеал держави Аристотеля

Одним із перших мислителів античності, який заперечував бо­жественне першоджерело законів, був Демокрит (бл. 460 — бл. 370 до н. Е.). На його думку, закони мають природний, причинно обу­мовлений характер. Хоча вони й породжені людським розумом, але є похідними від природи, природного порядку речей. Критерієм справедливості й права є відповідність законів вимогам природ­ного права. Оскільки закони, встановлені людьми, на відміну від природних мають штучний характер, вони можуть бути перегля­нуті, доповнені або змінені. Але якщо вони є чинними, підкорення їм для більшості громадян має обов'язковий характер, як і підко­рення природним законам, оскільки це — запорука добробуту дер­жави. З цього приводу Демокрит зауважував, що для людей, які підкоряються законові, закон є свідченням їхнього добродійства.

Мудрі люди — філософи здатні осягнути закони природи і ви­щу справедливість, тому їх підкорення полісним законам як штуч­ному утворенню не є обов'язковим. Вони не потребують ні опіки держави, ні самої держави, бо можуть бути істинно вільними.

Отже, в Демокрита ми знаходимо перші спроби порушити про­блему співвідношення полісних законів та індивідуальної людсь­кої свободи, де для більшості людей слідування законам є незапе­речною необхідністю, а для мудрих, здатних осягнути закони при­роди, це не є обов'язковим, вони можуть вважати себе вільними від штучних норм суспільства, оскільки критерій істини й спра­ведливості — в них самих, їхньому розумі.

Він також був першим із грецьких філософів, хто не визнавав у житті людини присутності вищих сил і створив атомістичну кон­цепцію буття. Вчення Демокрита — це підсумок узагальнення здо­бутків грецької натурфілософії. Згідно із вченням Демокрита іс­нують тільки атоми й порожнеча. За рухом атомів не існує жод­ного усвідомленого наміру. У природі все відбувається механічно. Однак увесь предметно-речовий порядок, його гармонія суворо й однозначно детерміновані "велінням невблаганного фатуму", не­зворушної долі. Людина є часткою цього світопорядку Космосу. Доля (ананке) так само беззастережно визначає вчинки людей, як необхідність ("еймармене") жорстко скеровує рух у порожнечі кожного окремого атома.

У філософській концепції Демокрита знаходимо і розв'язання проблеми полісного життя. У цьому аспекті античне грецьке сус­пільство (поліс), в якому індивіди сприймали свою життєдіяль­ність, що керується долею ззовні, виступає своєрідним прообразом демокритівського космосу. У вченні Демокрита кожний індивід полісної громади — це окремий атом. Для нього одна людина "вар­та десяти тисячам, якщо вона краща. Якщо це освічений і мудрий правитель". Освіченість і розум тих, хто править, Демокрит ціну­вав вище, ніж багатство невігласів і неуків, тому гостро засуджу­вав охлократію, коли править натовп, серед якого губляться по­одинокі найкращі — освічені, розумні люди. За Демокритом необ­хідною умовою і засобом упорядкування життя полісної громади є штучно створені, писані закони полісу. Відповідно до його кон­цепції ці закони, хоча й створені людьми, все ж мають природний, причинно зумовлений характер.

Демокрит народився у м. Абдери (Фракія). Згідно з повідом­леннями стародавніх авторів, він навчався і спілкувався не тільки з грецькими мудрецями, а був ще учнем перських вчених, халдеїв і магів, а також міг навчатися й в індійців, оскільки здійснив по­дорожі до Вавилона, Персії, Індії та Єгипту.

Збереглося кілька легенд про життя Демокрита. Він був дуже багатим. Проте не побажав мати ні землі, ні худоби, ні рабів. Ви­рушив у далекі мандри і вісім років блукав по різних країнах. Ви­тративши на свої подорожі все надбання, повернувся додому зли­денним і жив за рахунок свого брата Дамаса. Закони Абдер прого­лошували: громадянин, який розтринькав батьківську спадщину, не може бути похований на батьківщині. А отже, вимагав обвину­вач на суді, до якого було притягнуто Демокрита, останнього треба вигнати як злочинця, котрий порушив закон полісу.

Як повелося у Стародавній Греції, в суді на свій захист висту­пив сам обвинувачений. Демокрит не заперечував фактів. Так, йому не потрібне зайве багатство, що відволікає його від наукових занять. Він мандрував, щоб навчатись, пізнавати мудрість інших народів, побачити їхнє життя, звичаї, ознайомитися з їхньою нау­кою, помірятися силою своїх знань з мудрецями інших країн. "Я об'їздив більше земель, — говорив Демокрит, — ніж будь-хто з моїх сучасників. Досліджуючи їх, я бачив більше, ніж всі інші, розмовляв з великою кількістю вчених людей. І ніхто не звинува­тив мене в помилках".

Спочатку філософ нагадав своїм співвітчизникам, як він ста­ранно навчався ще на батьківщині, як опановував еллінську муд­рість за допомогою великого Левкіппа, а потім зачитав у суді ча­стину свого твору, що розвивав вчення Левкіппа про будову ре­чей і Всесвіт — "Велика світобудова". Тоді абдеритяни зрозуміли, що перед ними справжній мудрець. І вони не тільки зняли з Демокрита звинувачення, а й оцінили його твір на суму набагато більшу, ніж вся втрачена ним спадщина. В Абдерах установили його скульптурні зображення, відлиті з міді, і нагородили по­чесним званням "Мудрість", а потім вшанували ще одним — "Патріот".

Демокрит помер близько 370 р. До н. Е., проживши понад 100 ро­ків. Поховали його в рідному місті державним коштом.

Про повагу до нього співвітчизників, його активну участь у справах міста, про його архонтство свідчить срібна абдерська мо­нета з гербом поліса і написом: "При Демокриті".

Вчений займався багатьма науками: етикою, математикою, фі­зикою, астрономією, медициною, філологією, технікою, теорією музики тощо. З численних творів Демокрита до нас дійшло тільки близько 300 фрагментів.

Основою його соціально-політичних поглядів були етика і со­ціальна філософія — антична теорія природного права, що мала демократичний характер: за природою всі люди рівні, а їхні при­родні прагнення є однаково правомірними, закон же має відпові­дати природі.

Соціально-політичні погляди Демокрита формувалися в період боротьби давньогрецької демократії — торговців, ремісників, мо­реплавців, вільних селян — проти родової аристократії, перської монархії та багатих олігархів. Він вважав, що війна з персами обу­мовлена не тільки необхідністю захисту батьківщини від чужозем­ного поневолення, а й соціально-політичними факторами.

Висловлювання Демокрита про демократичну державу висвіт­люють його політичні погляди. Абдери, чиїм громадянином і пат­ріотом він був, входили до Афінського морського союзу. Членство в союзі на момент його створення не відчувалось як несвобода. Джерела свідчать, що деякий час Афіни були для союзників, особ­ливо малих полісів, оплотом демократії та захисником у боротьбі з перською монархією та місцевими аристократами. Афіни захища­ли союзні міста й від піратів Егейського моря.

Згідно з етичним вченням Демокрита, правитель, який воло­дарює над іншими, повинен спочатку володарювати над собою. Таким ідеальним правителем був Перикл у зображенні Протагора. Вислів Демокрита, що справедливий правитель ризикує постраж­дати від помсти з боку громадян, яких він покарав, нагадують події 430 р. До н. Е., коли Периклу пред'явили тяжкі обвину­вачення та піддали судовому переслідуванню. Зауваження про "безрозсудність і нахабство" деяких посадових осіб значною мі­рою стосується вождя радикальної демократії і противника Пе- рикла Клеона. До речі, таким останнього зображує і славно­звісний історик Фукідид. Громадянин союзної держави Демокрит не міг симпатизувати Клеону, який вдвічі збільшив податок, що стягувався із союзників, а також пропонував стратити всіх по­всталих з Мітилен і Скіони.

Демокрит, який кілька років прожив у Афінах, був прихильни­ком Афінської демократії, хоча й бачив її суперечності і недоско­налість. Фрагменти деяких його законодавчих пропозицій і порад, що збереглися, свідчать про бажання змінити існуючий порядок заміщення виборних осіб з метою захистити справедливого прави­теля від помсти осіб, ним покараних. Він засуджував лестощі і підлабузництво перед можновладцями і сформулював ряд мораль­них постулатів щодо громадян, обраних народом до органів влади. Демокрит вважав справедливим закон полісу, який передбачав еко­номічну, соціальну та політичну рівність повноправних членів сус­пільства (тобто всіх вільних громадян). Він розумів визначальну роль держави в житті останнього: "Держава, що йде вірним шля­хом, — величезна опора. І в цьому міститься все: коли вона в бла­гополуччі, все в щасті, коли вона гине, все гине". Демокрит рішу­че виступав проти жорстокості, нечесності й користолюбства ба­гатіїв, їхньої скупості та ненаситності до грошей, проти багатства взагалі, співчував тяжкій долі бідняків. Однак Демокрит не був прихильником докорінного перебудови суспільства на демократич­них засадах.

Він вважав, що громадяни "інтереси держави повинні ставити понад усе, повинні піклуватися, щоб вона добре управлялася". З цього випливає загальна норма політичної поведінки, і у будь- якій державі порушення цієї норми, за справедливості, має бути покаране смертю. Як існують закони проти ворожих людині тва­рин, так мають існувати аналогічні закони і для людей: "Треба вбивати ворога держави за будь-якого державного устрою... Той, хто це робить, зберігає за будь-якого державного устрою спокій духу, право, мужність і майно вірніше, ніж той, хто цього не ро­бить". Поряд з цим законом важливою умовою існування всіх дер­жав Демокрит вважав і норми політичної поведінки для громадян вже не будь-якої, а найкращої форми правління. Такою найкра­щою формою Демокрит вважав демократію.

Він зазначав, що в ідеалі демократія сумісна з порядком, за якого виборні правителі мають розумову перевагу порівняно з тими, ким правлять.

Демокрит вимагав від усіх — особливо від багатіїв і освічених (мудреців) — обмежити свої потреби необхідним. На його думку, можна обходитися не тільки без золота та стада, а й без рабів — для щастя все перелічене не потрібно. Якщо ж доля обдарувала людину багатством понад необхідного, то його треба витратити з користю для народу. Висловлювання Демокрита сповнені глибо­кого змісту і свідчать про його мудрість.

Приблизно з 450 р. До н. Е. Одним із провідних міст-держав і великим культурним осередком еллінського світу стали Афіни. За формою правління це була демократична республіка, в якій афін- ські громадяни мали рівні права і можливість брати участь у полі­тичному житті свого міста. Саме в Афінах свого найвищого роз­квіту досягла антична філософія. Якщо натурфілософи, насамперед досліджували природу, то мислителі Афін зосередили увагу навко­ло людини, на етико-політичних і гносеологічних проблемах її життя.

Розвиток демократичних процесів в Афінах потребував освіти, поширення якої в середовищі полісної громади уможливило б пов­ноцінну участь громадян у політичному житті свого міста-держави. Обов'язок просвітницької роботи в народі перейняли на себе манд­рівні вчителі і філософи, які називали себе софістами (вчителями мудрості). Серед софістів старшого покоління було чимало видат­них філософів, таких як Протагор (бл. 490—420 рр. До н. Е.), Гіппій (460—400 рр. До н. Е.) Та ін.

Атом Демокрита, як зазначалось, реалізує індивідуалізацію кос­мічного цілого, але реалізація сприймається на абстрактному рівні. Софісти ж звертаються до людського індивіда як до індивідуаль­ності особливого типу. Специфічною рисою останньої виступає здатність розмірковувати про речі, оцінювати їх і, отже, відрізняти одну від одної, тобто індивідуалізувати. Така тенденція в розумінні людини втілилась у знаменитій тезі Протагора: "Людина є мірою всіх речей — існування існуючих і неіснування неіснуючих". Ви­словлюючи цю тезу, він застерігав, що добре, хороше, правильне, неправильне, погане — все оцінюється стосовно потреб людини. Отже, потребою, водночас і благом для людей, є необхідність дба­ти про порядок у державі і жити у злагоді із законом. Протагор кваліфікував своє вчення як "політичне мистецтво" (тобто "полі­тичне" — від слова поліс), оволодівши яким можна стати гнучким і спритним у політичному житті.

Серед софістів, хто протиставив природу (фюсіс) і закон (но- мос), був Гіппій. Він першим оприлюднив думку про природну рівність людей, стверджуючи, що природа (закони природи) — це природне право, яке протистоїть хибному, недосконалому, штучно створеному людиною закону — позитивному праву. Він був пер­шим і в тому, що вказав на суттєву різницю між природним пра­вом і позитивним законом. Під природним правом Гіппій мав на увазі неписані закони, яких однаковою мірою дотримувалися гро­мадяни всіх, без винятку полісів античної Греції. Природне пра­во — це право вільного самовизначення людини згідно з вимога­ми природи. Отож природне право і є справедливістю. Позитивне право — це писаний закон, який змушує дотримуватися умовних, штучно створених вимог, тому закон заперечує справедливість.

Природно-правові уявлення розвивав і софіст Антифонт (бл. 400 р. До н. Е. — ?). Обґрунтовуючи ідею про рівність усіх людей від при­роди, він посилався на те, що в усіх людей — еллінів і варварів, знатних і простих — ті самі природні потреби. Нерівність усіх лю­дей випливає з людських законів, а не з природи. "За природою ми всі в усіх відношеннях рівні", — підкреслював Антифонт. Роз­різняючи "закони полісу" і "закони природи" (природне право), Антифонт віддавав явну перевагу останнім. Хоча справедливість, за його оцінкою, полягає в тому, щоб не порушувати законів дер­жави, громадянином якої людина є, мислитель водночас зазначав: "... Чимало приписів, що визнаються справедливими за законом, ворожі природі (людині)". Навіть корисні положення законів є путами для людської природи; веління природи, навпаки, несуть людині свободу. Він підкреслював, що таємне порушення законів держави може залишитися без наслідків, тоді як порушника за­конів природи неминуче спостигне покарання. "Бо приписи за­конів довільні (штучні), веління ж природи необхідні. До того ж приписи законів є результатом згоди (договору людей), вони не виникають самі по собі (є породженням природи); веління приро­ди виникають самі по собі (природжені основи), а не є продуктом згоди (людей) між собою".

Серед софістів прихильником ідеї природної рівності людей був і Лікофрон, який стверджував, що природне право — це індиві­дуальні права людини. Гарантом природного права є угода між людьми про створення держави. Отже, мислитель першим серед античних філософів сформулював ідею суспільного договору, роз­глядаючи державне життя полісу як результат договору між людь­ми, укладеного задля взаємної вигоди, вбачаючи в законах гаран­тію індивідуальних прав громадян. Вживаючи сучасну терміноло­гію, Лікофрон вперше в історії державно-правової думки висловив ідею правового закону, інакше кажучи, закону, який втілює прин­ципи природного права, маючи на увазі, що такий закон фактично і є суспільним договором (конституційним законом).

Цікавою є політико-правова концепція представника молод­шого покоління софістів Фрасімаха (ІІ половина V ст. До н. Е.). Предметом його роздумів стало поняття справедливості. Шукаючи критерій справедливості, Фрасімах звернувся до практичної полі­тики, сутність якої вбачав у вигоді сильнішого. Тому й визначав справедливість як таке, що вигідно сильнішому. У дискусіях з опо­нентами він постійно наголошував, що в кожній державі силу має той, хто перебуває при владі. Сила є базисом закону і запорукою панування при будь-якій формі правління. Створивши і впрова­дивши закони в життя, влада, підкреслював Фрасімах, оголошує їх справедливими, а тих, хто не кориться владі, карає як порушників закону і справедливості.

Софісти охоче подорожували світами, спостерігаючи за перева­гами і недоліками різних форм правління полісами, які докорінно різнилися своїми порядками, звичаями та писаними законами. Зважаючи на це, переважна більшість софістів, попри різне тлума­чення особливостей полісного життя, все ж були єдиними в твер­дженні, що не існує абсолютних загальноприйнятих норм людської поведінки. Абсолютні чесноти — це ілюзія. Чеснотами і добром є те, що корисне в певний час, за певних обставин і що про це думає сама людина. Однак софісти першими на загал оприлюднили думку про природно-правову рівність людей, підкресливши, що нерівність існує не від природи, а причиною її є саме суспільство, яке порушує вимоги всеохоплюючої космічної справедливості (за­кони природи).

Із софістами різко полемізував Сократ (бл. 469—399 до н. Е.) — один із найвидатніших мислителів античного світу, стверджуючи, що чесноти і загальні норми людської поведінки існують, оскільки закладені в самому розумі людини. При цьому Сократ не вбачав різниці між розумом раба і розумом господаря. "Пізнай самого себе" — такою є вихідна теза сократівської філософії. Результатом пізнання будуть знання, що і є вищим зразком доброчесності.

Філософські тези Сократа торкалися багатьох проблем життя полісу. На його думку, запорукою політичної свободи полісу є па­нування законів, що за змістом відповідають вимогам розуму і справедливості. Тому перевагу в управлінні надавав не родовій аристократії чи новоявленим багатіям, а правлінню освічених лю­дей. Філософ різко засуджував тиранію не тільки як режим без­законня, свавілля й насильства, а й гостро критикував демократію, головний недолік якої вбачав у некомпетентності посадових осіб, які обиралися за жеребом. Із скепсисом спостерігав він за прав­лінням демосу (народних зборів), часом висміюючи його "політич­ну мудрість".

Підмурком філософського підходу Сократа до проблеми спів­відношення права і свободи було раціоналістичне уявлення про визначну роль знання. Ступінь оволодіння знаннями, за Сокра­том, означав міру причетності людей до божественного початку і, відповідно, рівень справедливості суспільного життя.

Сократ, як і софісти, розрізняв право природне і право писане. Але ця відмінність не перетворює їх у протилежність, як це тлума­чили софісти. І неписані божі, і писані людські закони мають на меті, згідно із Сократом, ту саму справедливість, яка не просто є критерієм законності, а, власне, тотожна з нею. Сократ — переко- наний прихильник такого устрою держави-полісу, за якого безу­мовно панують справедливі за природою закони. Настійливо про­пагуючи необхідність дотримання полісних законів, Сократ пов'я­зував із цим і однодумство громадян, без чого, на його погляд, ні будинок не може добре стояти, ні держава керуватися. Під "одно- думством" він мав на увазі відданість і підкорення членів полісу законам, а не уніфікацію смаків, думок і поглядів людей.

Принцип законності Сократ використовував як базисний кри­терій для класифікації та характеристики різних форм державно­го устрою і правління. Владу, основану на волі народу і на дер­жавних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, — тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства — плутократією, якщо від волі всіх — де­мократією. Судячи з платонівського діалогу "Крітон", Сократ першим в історії європейської державно-правової думки сформу­лював концепцію договірних відносин між державою та її чле­нами (громадянами), заклавши моральні підвалини практичної політики і права.

Будь-який громадянин, досягнувши повноліття, пояснював Со­крат, може, відповідно до закону, без перешкод покинути державу, якщо її порядки йому не до вподоби, і відправитися туди, куди йому заманеться — або в колонію держави, або в іншу державу. Отже, прийняття громадянства — річ добровільна. Тому ті грома­дяни, які залишаються в цьому полісі, як його члени, фактично погоджуються виконувати всі веління держави та її органів. Гро­мадянин держави, який залишається, згідно з Сократом, повинен або переконанням та іншими правомірними, ненасильницькими засобами уникнути можливості несправедливих рішень і заходів законних органів полісу та посадових осіб, або виконувати їх.

Політична свобода людини, на думку Сократа, можлива лише в разі панування в державі (полісі) законів, які відповідають вимо­гам розуму і справедливості.

Індивід, вважав Сократ, стає суб'єктом свободи і права лише завдяки самосвідомості, усвідомленню себе незалежним у своїх взаємовідносинах з іншими індивідами й державою. Сократ різко критикував тиранів і водночас виступав проти крайнощів демок­ратії, яка робить державу слабкою і дезорганізує суспільство.

Накреслену Сократом гуманістичну лінію філософських по­шуків кращої організації життя полісу (міста-держави) розвинув Платон (428/427 — 348/347 до н. Е.), який першим серед філософів античності системно виклав своє розуміння держави, започатку­вавши філософсько-політичну теорію міста-держави (полісу).

Він народився у славнозвісних Афінах, походив із знатного роду. Справжнє його ім'я —Аристокл, а прізвисько Платон (ши­рокий) він одержав за високе, розумне чоло. Греки пишалися Платоном і називали його "наймудрішим з еллінів". Батьки дали йому блискучу освіту, а згодом, у віці двадцяти років, Платон по­знайомився з великим мудрецем Сократом і був його учнем про­тягом восьми років, аж до самої смерті Сократа. Смерть Сократа (самогубство за вироком суду) тяжко вплинула на Платона, і він у 399 р. До н. Е. Емігрував з Афін. Він відвідав багато країн, спіл­кувався з різними філософами, розмовляв з правителями, вивчав науки.

Під час своїх подорожей Платон потрапив на Сицилію, де тоді правив тиран Діонісій Старший. Платон познайомився з його муд­рим придворним Діоном, який розповів господарю про свого ве­ликого гостя, і Діонісій запросив філософа до себе і запропонував залишитися жити на острові. Платон як мудрець не дорожив близь­кістю до блискучого і багатого правителя, яким був Діонісій, але вважав за необхідне мати можливість впливати на государя з ме­тою перебудови заради народного добробуту. Вчений сподівався, що думки, які він передасть Діонісію, останній втілить у життя на благо народу.

Платон вів з Діонісієм бесіди, відкривав душу, розсипав бісер і перли своєї мудрості:

"Государю! — переконував Платон тирана. — Заздрю тобі. Не славі твоїй, не розкошам, не могутності. Заздрю владі робити доб­ро. Вся країна, весь народ у твоїй руці. Ти після Бога на землі більше всіх можеш дати людям щастя. Можеш стати добродієм для всього народу".

Не до серця прийшлися Діонісію розмови Платона. Нудьгував він ними, вони його обтяжували. Про народ він не думав, менше за все піклувався й добробутом кожного зі своїх підлеглих. Заради своїх утіх він знесилював народ поборами. І Платона запросив як прикрасу для свого двору: "Ось, мовляв, які мудреці серед моєї челяді та придворних водяться". Коли ж Платон наполегливо став вимагати покращити життя народу, соромити правителя, Діонісій схопив мудреця і його, вільну людину вільної країни, продав у рабство. Так завершилася перша спроба Платона вплинути на пра­вителя з метою створити на Сицилії аристократичну державу. На щастя, один із друзів Платона встиг викупити філософа і поверну­ти до рідних Афін.

Після смерті Діонісія Старшого влада на острові перейшла до Діонісія Молодшого. Старий друг Платона Діон знову покликав мудреця до царського двору: "Приїзди, наш новий правитель — ще зовсім юнак. Як важливо вплинути на нього! А хто краще, ніж ти, можеш це зробити?"

Забув Платон своє рабство. Пам'ятав тільки, що страждає народ під жорстокою владою, і знову поїхав на Сицилію. Новий прави­тель, як і його батько, з незрівнянно більшою прихильністю при­слухався до лестощів придворних, аніж до мудрих порад філософа, виявляв жвавий інтерес до бенкетів і полювання, а не до держав­них справ. Знову довелося Платону визнати свою поразку.

Становище на батьківщині теж було безвідрадним. Колишня рівноправність грецького народу зводилася нанівець. Інтереси рідної країни забувалися. Правителі піклувалися тільки про свою вигоду.

Великий оратор того часу, знаменитий народний вождь, чесний патріот Демосфен в одній зі своїх судових промов зазначив: "У ми­нулі часи все, що належало державі, блищало багатством і розкіш­шю. Серед громадян ніхто не виділявся зовнішністю. Ще тепер кожний з нас може на власні очі переконатися, що житла Фемі- стокла і Мильтіада (великі полководці, захисники вітчизни від грізних ворогів), інших великих мужів минулого анітрохи не кра­щі, ніж житла їхніх співгромадян. Між тим, споруджені за тих часів громадські будинки і пам'ятники за своєю величчю та розко­шами назавжди залишаться недосяжними зразками. Я говорю про вхідні арки, арсенали, колонади, споруди в гавані Пірей та про інші громадські будівлі нашого міста. А тепер деякі посадові особи живуть у будинках більш розкішних, ніж громадські споруди; дер­жавні мужі скупили у свою власність таку кількість земель, що, зібравши докупи їхні маєтки, панове судді, то й тоді ми не досягли б розмірів цих великих маєтків. Щодо тих громадських будинків, які споруджуються в наш час, то вони настільки незначні й жа­люгідні, що про них соромно й казати".

Платон бачив усе це і добре розумів, що причинами всіх нега­раздів у країні є порушення рівності, захоплення влади недостой- ними, оскільки замість справедливості в державі панують насилля одних і незадоволення інших, загальне бажання збагачення. Саме через це Платон вважав фундаментом досконалої держави вищу справедливість.

Взагалі все вчення Платона зводилося до справедливості. Він стверджував, що і люди, і весь світ існують заради блага, а вище благо, за Платоном, — не в задоволенні тіла, не у владі та багатстві, а в доброчесності. "Доброчесність є краса і здоров'я душі, — вчив Платон. — Вона є пануванням у людині божественного над тва­ринним, і в силу цього саме вона й тільки вона звільняє і збагачує нас, забезпечує нам постійне задоволення і спокій духу". Платон вважав, що основних доброчесностей чотири: мудрість — доброчес­ність розуму; мужність — доброчесність серця; поміркованість — доброчесність почуттів, тілесних потреб, і всі узгоджуються чет­вертою — справедливістю. Остання, за Платоном, полягає в тому, щоб не тільки кожній людині та живій істоті, а й кожній речі від­давати належне.

Відповідно до цього Платон змальовує і свою зразкову держа­ву. За вченням Платона, держава людям необхідна, головним чи­ном для того, щоб вести їх до вищого блага, доброчесності, допо­магати всім і кожному одержувати і віддавати належне. Тому в платонівській державі все приватне підпорядковується загально­му, особистість підкоряється державі. Платон хоче, щоб добро­чесність панувала на державному та політичному рівнях. Вона має бути загальною, тому держава повинна взяти на себе виховання всіх у доброчесності, а очолювати державу можуть тільки найдоб- рочесніші та наймудріші люди.

"Суспільство, — стверджував Платон, — якщо хочуть, щоб воно було найліпшим, повинно управлятися такими мужами, котрі виз­нані достойними загальним судом людей розумних. А тому хай на чолі суспільства стоять такі люди, котрі і в ранньому віці виявили відмінні здібності душі і, досягнувши віку зрілості, далеко пере­вершили інших своїми доброчесностями".

За Платоном, правителями народу можуть бути тільки філософи. Держава, на його думку, тільки тоді буде щасливою, коли філософи будуть царями або царі філософами. При цьому філософами Пла­тон вважає лише тих, котрі не тільки пізнають істину, а й неухильно йдуть слідом, втілюють її в життя своїми справами. Платон не забу­ває, що таких доброчесних мужів, правителів-мудреців можна ви­значити не одразу, тому в його вченні про державу накреслюються способи розподілу на стани. У платонівській державі їх три: стан мудреців-правителів, стан воїнів і стан працюючих для забезпечен­ня держави всім необхідним. Тільки стани ці визначаються не на­родженням, не походженням від того чи іншого батька. Від народ­ження всі рівні, а належність до певного стану випливає з різниці в особистих здібностях. Людина, за Платоном, має три основні здіб­ності: розум з його доброчесністю, мудрістю; серце з його доброчес­ністю, мужністю; тілесні, чуттєві потреби з їх доброчесністю, помір­кованістю і розсудливістю. Так і в державі, у цій "сумарній людині", у суспільстві існують ті ж самі доброчесності, тільки вони нерівно­значно розподілені між окремими особами. Від природи доброчес­ними є всі. З роками в одних більшою мірою виявляється доброчес­ність одного виду, у других — іншого. Та кожному окремо і всім загалом необхідна вища, верховна доброчесність — справедливість.

Всі люди — брати, але не всі однаково добре можуть викону­вати одні й ті самі обов'язки. Одні здатні до управління, інші сповнені мужності й відваги, треті народжені для землеробства, ре­месла, торгівлі чи мистецтва. На початку життя ці схильності важ­ко, мабуть, і неможливо визначити. Тому початкова освіта однако­ва для всіх дітей. Питання сім'ї, виховання Платон розглядає як абстрактний мислитель, як людина, котра, не враховуючи дійс­ність, хоче змінити її відповідно до своїх ідей. Платон мріяв про досконалу державу — доля окремої особи його не хвилювала, він ладен був принести її в жертву заради держави.

Досконала держава повинна мати сильне й здорове населення. У зв'язку з цим, за Платоном, шлюби мають укладатися під нагля­дом посадових осіб, щоб найсильніші з'єднувалися з найсильні- шими, а слабкі — тільки зі слабкими, при цьому потомство ос­танніх треба знищувати за допомогою абортів. Дітей же здорових і сильних батьків віддавати до виховного будинку, розташованому за містом, де чисте повітря. Виховання — важлива справа. Не всім це доступно, тому діти і опиняються в розпорядженні держави. Вона вибирає найбільш компетентних людей, чоловіків і жінок, а ті мають виховувати і навчати молодь.

Менш здібні до наук і боязкі, миролюбні за характером, які досягли певного віку, становлять верству, що добуває і виробляє матеріальні цінності. Сильні духом, відважні й мужні, але не здат­ні до вищого, філософського розвитку, стають воїнами. Цвіт же народу — наймудріші та найдоброчесніші, обираються правителя­ми держави.

Щоб до вищих станів не намагалися проникнути будь-які не­здібні, нездатні, Платон у своїй державі усуває можливість виник­нення корисливих інтересів у воїнів і правителів. За законом, останнім заборонено володіти будь-якою власністю. Засоби до існування їм мають постачати ті, хто працює (тобто громадяни тре­тього стану), а у громадян перших двох станів все має бути спіль­ним, щоб не виникало спокуси власного збагачення за рахунок народу. Щоб ліквідувати причини ворожнечі та сварок, розбрату через жінок і дітей, правителі та воїни не повинні мати навіть сім'ї. Тобто Платон висуває ідею знищення окремої сім'ї, спільності жінок і дітей.

Втім він не до кінця нехтує людськими почуттями. В його дер­жаві люди у певному віці можуть вступати між собою в союзи за сердечною схильністю. Платон визнавав рівність обох статей. Він зазначав, що з усіх видів діяльності, на яких тримається держава, немає жодного, котрий належав би жінці як жінці або чоловіку як чоловікові. Природні таланти розподілені однаково як серед однієї, так й іншої статі. За своєю природою жінка так само, як і чоловік, здатна займатися будь-якою діяльністю. Тільки фізичною силою жінка дещо поступається чоловіку. Отже, дозволимо їй брати участь у всіх справах.

Крім трьох громадянських станів у державі Платона існують ще раби з військовополонених варварів для чорних і найбільш важких робіт. Таким чином, проголошуючи, що всі люди — брати, Платон мав на увазі братство тільки вільних громадян своєї дер­жави, а братства всіх людей, єдності всього людства навіть він, великий мудрець, не усвідомлював.

Є в його плані держави й інші недоліки, але в цілому він багато в чому визначив характер державного управління свого часу і зали­шив наступним вікам, включаючи і наш, багато сміливих і мудрих думок щодо державного устрою. Наведемо лише одне з найактуаль­ніших висловлювань Платона: "Я бачу близьку загибель тієї дер­жави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою".

За методологічну основу своєї теорії Платон взяв філософію об'єктивного ідеалізму, яку сам же й створив. Згідно з цією філо-

Софією, ідеї є первинними стосовно речей навколишнього світу. Вони вічні, досконалі й незмінні. Світ ідей (ідеальний світ) — це "справжня реальність". Світ речей, у тому числі й світ людей, є лише блідою, недосконалою копією, "тінню" реального доскона­лого світу ідей. Здатністю до безпосереднього споглядання ідей володіє людська душа, яка після смерті відділяється від тіла і пе­ребуває певний час у безтілесному (але цілком реальному) царстві ідей. Згодом душа вселяється в нове тіло, "забуваючи" все, що споглядала в царстві ідей. Проте у відповідних умовах душа здатна "пригадати" забуте. Пізнання, за Платоном, у ході якого форму­ються загальні поняття (добро взагалі, краса взагалі, будинок вза­галі, трикутник взагалі тощо), і є процесом такого "пригадуван­ня". Думка Сократа про знання як вищий зразок доброчесності стала провідною у філософсько-політичній теорії міста-держави Платона.

Основні положення цієї теорії Платон розвинув у двох най­більших своїх працях, викладених у формі діалогу "Держава" і "Закони". Окремі її аспекти знайшли втілення в діалогах "Полі­тик" і "Крітон".

Темою праці "Держава" є загальна її природа як взірця. Пред­метом теорії є ідея держави, або справедлива ідеальна держава (тобто реальна держава) як модель конструкція людського розуму, яку можна втілити в життя.

Конструюючи ідеальну державу, Платон відштовхується від положення, що поліс (держава) — це гармонійний союз людей, які взаємно задовольняють потреби один одного і чиї здібності до­повнюють одна одну. Отже, Платон не протиставляє поняття "сус­пільство" і "держава". Запорукою єдності і гармонії полісу є спра­ведливість, яка полягає в рівності всіх громадян перед державою і чесному виконанні обов'язків відповідно до соціального статусу: правителя, воїна (стража), годувальника.

Ідеологічним підмурком ідеальної держави став "благородний вимисел" Платона — міф про походження людей, який він засто­совує з метою переконання громадян (які є рівними перед держа­вою) у доцільності і справедливості розподілу статусу. Виявляєть­ся, люди є синами матері-Землі, в лоні якої їх виліпив Бог. (Отже, всі вони рідняться між собою.) Одним у кров батько-Бог підмішав золото, другим — срібло, третім — мідь і залізо. Ті, у кого кров з домішками золота, від природи мають кмітливий розум, здатні до мислення і розмірковування. Отже, вони мусять бути філософами і виконувати функції правителів. Нагороджені сріблом від природи мають силу волі, запеклий дух воїнів, тобто вони мусять викону­вати функції стражів (воїнів). У тих, хто має кров з домішками міді і заліза, від природи переважає хіть або жага. Вони мусять бути годувальниками. Селянину ніколи не бути філософом, а фі­лософу — селянином або ремісником.

Правителі і воїни з народження ведуть аскетичний спосіб життя і з дитинства розвивають свої природні здібності, щоб якнайкраще реалізувати своє покликання і виконувати обов'язки на благо дер­жави. Годувальники — ремісники і землероби живуть у достатку і багатстві, володіючи землею (власником землі є полісна громада), золотом і сріблом — всім необхідним для щасливого життя. Свобо­да, яку забезпечує держава індивідові, існує не стільки для вільно­го вияву, скільки для реалізації його покликання.

Править державою не родова знать (аристократи за походжен­ням) чи олігархи, а аристократи духу і знання — філософи-царі, бо тільки філософам відкривається істина, що є добро і справедли­вість як для полісу в цілому, так і для кожного індивіда зокрема. Головна функція держави, за Платоном, освітня. Все населення постійно навчається у філософа-царя.

Ідеальна держава не потребує законів, бо верховним законом тут є розум.

Хід думок Платона завершився духовною і соціально-політич­ною моделлю ідеальної держави: "правителі-воїни (стражі) — го­дувальники".

Припускаючи можливість втілення моделі ідеальної держави в недосконалому людському суспільстві і враховуючи вади людської природи, Платон показав шлях еволюції держави від досконалих до "викривлених" форм. Кожна наступна форма держави виникає у відповідь на появу нових цінностей, як правило, менш вартісних, що опановують суспільством.

В ідеальній державі найвартіснішою цінністю є мудрість. Такою державою править цар-філософ. Знання тут вважаються вищою доброчесністю. Така держава не має потреби в законах.

Ідеальна держава еволюціонує в тимократію — правління війсь­кових, здебільшого схильних до наживи. Тимократія виникає тоді, коли суспільство починає цінувати понад усе мужність. Така дер­жава є мілітаристською і постійно перебуває в стані війни.

Тимократія еволюціонує в олігархію — правління багатих, і виникає тоді, коли суспільством опановують цінності меркантиль­ного характеру: схильність до наживи, хіть, жага. Влада в такій державі функціонує на засадах майнового цензу, бідні відсторо­нені від участі в управлінні.

Наступна за олігархією — демократія. До влади приходять бід­няки. Демократія утверджує свою свободу як вседозволеність і свою рівність як "зрівнялівку". Губить демократію надмірність свободи.

Врешті утверджується в суспільстві диктатура тирана. Тира­нія — це тотальне, жорстоке панування брутальної сили, яка не визнає мудрості.

Аналізуючи позитивні і негативні аспекти різних форм держа­ви, Платон віддає перевагу царській владі і владі аристократії. І та і та, на думку філософа, найоптимальніше відповідають меті поліс­ної громади — жити в гармонії, забезпечуючи умови для кращого життя.

У діалозі "Політик" Платон, взявши за критерій ідеальну держа­ву, розробив детальну класифікацію типів держав за формами прав­ління, поділивши їх на держави із законами і держави без законів.

Правління однієї особи — це монархія і тиранія. Монархія (царська влада) — законна влада, тоді як тиранія — протизаконна.

Правління кількох осіб — це аристократія і олігархія. Аристок­ратія уособлює законну владу, олігархія — протизаконну.

Влада народу-черні — це демократія. Тут заміщення посад відбу­вається за жеребом. До влади приходять випадкові люди. Демокра­тію Платон поділяв на помірну законну і украй протизаконну.

Класифікуючи держави за формами правління, Платон керу­вався тим, що у недосконалому людському суспільстві існує неба­гато підстав для того, щоб утвердилась ідеальна держава із закон­ною царською владою. Тому в державах, де немає істинних прави­телів, філософ радить громадянам покладатися на мудрість, втілену в позитивних законах, та природну схильність людей дотримува­тися норми закону і звичаїв. Мислитель наголошує, що закон — це краще, ніж "сваволя", а чесноти правителя, який править відпо­відно до закону, — краще, ніж владна воля тирана або правління плутократії чи сваволя охлократії.

Розчарувавшись у "перевагах" афінської демократії, Платон в діалозі "Закони" намагається розв'язати проблему можливості та доцільності створення змішаної держави і проблему провідної ролі законодавця в державі. На думку Платона, змішана держава по­винна поєднати в собі переваги демократії і монархії: демократич­них принципів свободи і поділу влади, притаманних демократії, та характерних для аристократії принципів правління мудрого уряду, що підкоряється закону.

Така держава згідно із Платоном може виникнути і з найгіршої форми — тиранії за умови, коли закони писатиме мудрий законо­давець. Мислитель радить законодавцеві бути поміркованим і створювати розумні закони, які б обмежували, з одного боку, владу правителя, а з іншого — свободу підданих і жорстко регламентува­ли як публічне, так і приватне життя людей. На сторожі законів повинне стояти правосуддя, оскільки будь-яка держава не в змозі повноцінно функціонувати без правосуддя. Однак правосуддя у Платона не є окремою гілкою влади. Суддею може бути і прави­тель, але за умови обов'язкового залучення громадян до здійснення правосуддя. Запорукою стабільності життя в такій державі є дер­жавна ідеологія, яка формує однодумність підданих. Платон ви­знає, що у такій державі не можливе гнучке пристосування інди­віда до держави, але управління, що здійснюється відповідно до закону, дає змогу пристосуватися загалу. Громадянство зазначеної держави — чітко обмежене класом привілейованих осіб, які можуть дозволити собі перекласти важку фізичну працю на плечі рабів та іноземців. Плин міркувань Платона завершився створенням духов­ної, соціально-політичної моделі суспільства, яка виражається фор­мулою: правитель — воїни — раби. Користуючись сучасною тер­мінологією, можна стверджувати, що в діалозі "Закони" Платон створив модель тоталітарної держави, в якій рабство розуміється не тільки у фізичному, а здебільшого у духовному аспекті.

Учень Платона — один з найавторитетніших мислителів антич­ної Греції — Аристотель (384—322 до н. Е.) У своїй політичній філософії відійшов від схеми ідеальної держави і поставив на меті створити ідеал держави. Він остаточно порвав з міфологічною тра­дицією і першим відмовився від форми діалогу, звернувшись до форми наукового трактату. Дослідивши історію тогочасних міст- держав, недоліки і переваги їх управління, Аристотель вже потім зробив висновки про структуру, мету, функції і завдання поліса (міста-держави), завершивши, започатковану Платоном теорію міста-держави. Погляди Аристотеля на державу і право, співвідно­шення політики і моралі, закону і справедливості викладені ним у наукових трактатах "Політика", "Афінська політія", "Нікомахова етика" та "Риторика".

Батьківщина Аристотеля — поліс Стагіра, розташований на пів­нічно-західному узбережжі Егейського моря, поряд з Македонією, від якої він залежав. Батько Аристотеля був придворним лікарем македонського царя Амінти III, а сам Аристотель — однолітком сина Амінти, майбутнього македонського царя Філіппа II.

У 367 р. До н. Е. Сімнадцятирічний Аристотель прибув до Афін і став слухачем Академії Платона, де залишався до самої його смерті. Платон високо цінував Аристотеля за високий інтелект, Аристотель глибоко шанував свого великого вчителя. Однак вже у школі Пла­тона він побачив вразливі місця платонівського ідеалізму. Пізніше Аристотель скаже: "Платон мені друг, та істина дорожча".

Після смерті Платона він залишив Афіни. Перші шість років жив у малоазійській Греції. Наприкінці 40-х років IV ст. До н. Е. Аристо­тель був запрошений Філіппом II на роль вихователя сина — три­надцятирічного Александра — і переїхав до столиці Македонії Пелли. Аристотель виховував царевича близько чотирьох років. Згодом ве­ликий полководець Александр Македонський скаже: "Я шаную Ари­стотеля нарівні зі своїм батьком, бо якщо батькові я зобов'язаний життям, то Аристотелю тим, що надає життю цінність". Проте як тільки Александр став царем Македонії, він позбавився свого вихо­вателя. Успіхи Александра в підкоренні всієї західної частини старо­давньої ойкумени (цивілізованих країн) і вторгнення до її південно- східної частини — Індії свідчили про розквіт Еллади. Раптова смерть царя викликала в Афінах антимакедонське повстання. Аристотеля звинуватили в богохульстві, він мусив залишити Афіни і незабаром помер на острові Евбея, в будинку своєї покійної матері.

Аристотель як людина не викликав любові до себе. Природа не нагородила його привабливою зовнішністю і м'яким характером: низького зросту, сухорлявий, короткозорий і гартавий, холодний і насмішкуватий, з їдкою посмішкою на губах. Противники боялись його промов, завжди метких і логічних, дотепних, часом саркас­тичних, що, безумовно, додавало йому немало ворогів. Але краще відійдемо від недостатніх і не завжди неупереджених біографічних відомостей.

У своїх творах Аристотель постає людиною з глибокою, щирою любов'ю до правди, ясним розумінням дійсності з усіма її реалія- ми. За складом розуму він був тверезим, спокійним мислителем, вченим-енциклопедистом. Розробляючи проблеми філософії, логі­ки, психології, природознавства, історії, політики, етики, естетики, за суспільно-політичними поглядами Аристотель був ідеологом античного рабовласницького суспільства, прихильником помірко­ваної демократії.

Держава, на думку Аристотеля, утворюється не тільки заради того, щоб жити, а й для того, щоб жити добре. Без держави це неможливо. Держава — не просто союз людей, які живуть на од­ній території. Її функції не вичерпуються охороною особистості або наданням громадянам зручностей взаємного обміну — вони значно ширші. Держава є спілкуванням людей заради якомога кращого існування. Проте блаженним життя може бути лише для рабовласників. Праця рабів — необхідна умова, засіб для досяг­нення благополучного життя в державі. Самі раби, та й вільні ремісники, не можуть скуштувати того блаженства, що забезпечу­ється державою.

Держава обов'язково складається з нерівних. Раби необхідні державі, але перебувають поза державним спілкуванням. Вони не є громадянами держави. Держава — це спільнота лише вільних людей. Водночас і ремісники виключені з числа громадян ідеаль­ної держави, нарис якої дає Аристотель, на тій підставі, що вони не самодостатні. У державі, на думку Аристотеля, мають існувати ремесла, збройні сили, необхідні не тільки для відбиття ворожих зазіхань ззовні, а й для підтримання авторитету влади й боротьби проти тих, хто не підкоряється їй. Необхідні грошові кошти, необ­хідний релігійний культ, необхідне чітке визначення того, що є корисним і справедливим у стосунках громадян.

Звідси, за Аристотелем, випливає й необхідність існування в державі так званих матеріальних придатків. Держава може існувати тільки за умови наявності достатньої кількості землеробів і реміс­ників, які задовольнили б матеріальні потреби суспільства, зброй­них сил, верстви заможних людей, а також жерців і суддів, які охоронятимуть права і власність громадян.

Отже, в державі повинні мати місце армія, релігія і суд; багатії, які користуються благами життя, і бідняки, які забезпечують своєю працею можливість цього розкішного життя.

Така сутність вчення Аристотеля про державу. У концепції ари­стократичної держави необхідно відзначити ще один момент. Ви- знаючи важливу роль насилля і примусу в забезпеченні нормаль­ної життєдіяльності держави, Аристотель разом з тим підкреслює велике значення виховної роботи серед населення.

Для панування над рабами необхідно виховувати в дусі солідар­ності все суспільство вільних. Якщо держава повинна забезпечу­вати щастя громадян, якщо вона повинна виховувати їх для добро­чинного й блаженного життя, то, природно, вона має охоплювати життя вільного всебічно: його особисте життя, виховання, діяль­ність, переконання і вірування. Релігійний культ в античному світі, як відомо, був справою державною, не відокремленою від діяльності органів держави.

Жити, як кому заманеться, — таке розуміння свободи Аристотель вважав притаманним варварам і засуджував "крайню" демократію за те, що за неї, на його думку, переважає подібний спосіб життя.

У дусі античного світогляду Аристотель визнає за державою право діяльно керувати індивідами, піклуватися доброчинністю громадян. Для них вона встановлює моральні норми. Тому керів­ники держави, які прагнуть забезпечити громадянам блаженство, повинні ставити перед собою найширші виховні цілі. Мета полі­тики — прищепити громадянам хороші якості та виховати їх людь­ми, які чинять добро: "Справжня державна людина більш за все піклується доброчинністю, бо вона хоче зробити громадян хоро­шими людьми, які підкоряються закону". Звідси те велике значен­ня, яке Аристотель надає політиці, називаючи її наймогутнішою і архітектонічною наукою.

Громадяни, які ведуть блаженне і самодостатнє життя, не по­винні піддаватися неробству та розвагам. Аристотель засуджував людей, які вважають вищим благом відпочинок або втіхи та насо­лоди. Необхідною умовою досконалого життя є дія, діяльність, передусім діяльність розуму. "Автаркія" (самодостатність) най­більшою мірою притаманна тим, хто веде споглядальне, пізнаваль­не життя. Мудрець — найсамодостатніший з людей".

Якщо блаженне життя неможливе без доброчинності, а держава повинна забезпечити блаженне життя, то на неї неминуче покла­дається величезна виховна робота.

Поліс згуртовував і виховував усіх своїх громадян у дусі солі­дарності і відданості державі. Тому давньогрецьке поняття свободи ніколи не було і не могло бути таким формальним і негативним, яким воно стало в буржуазному суспільстві.

Аристотель надавав грецькому полісу значення абсолютної й вічної форми співжиття. Він визначав дві форми державного уст­рою — демократію і олігархію. За демократії влада перебуває в руках усіх вільних, у тому числі й найбідніших, за олігархії — на­лежить багатим. Бідні й багаті — природні елементи держави. За­лежно від того, який з цих елементів переважає кількісно, вста­новлюється і відповідна форма державного устрою. Великого зна­чення має також вчення Аристотеля про три елементи державної влади, властиві кожному державному устрою: "перший — законо­давчий орган, другий — урядовий, адміністративний і третій — су­довий".

Як зробити державний лад сталим? "Тільки там, — зазначає Аристотель, — де у складі населення середній клас має перевагу або над обома крайностями, або над однією з них, державний лад може розраховувати на сталість".

Аристотель вважав найнебезпечнішим для держави загострення суперечностей між багатими і бідними. Ось чому він закликав ба- гатіїв-рабовласників до поміркованості, засуджував їхнє невтрим­не прагнення до наживи, боячись, що воно призведе до загострен­ня класової боротьби серед вільних.

Принцип демократичної держави — свобода. Вона полягає на­самперед у тому, що всі громадяни користуються рівними політич­ними правами.

У цілому вчення Аристотеля про державу є політичною морфо­логією рабовласницького ладу, вченням про форми, особливості та закони розвитку рабовласницької держави. Про те, якого великого значення він надавав питанням права, свідчить його знаменита теза: "Там, де відсутня влада закону, немає місця будь-якій формі державного устрою".

Методологічною засадою емпірично-теоретичного розв'язання Аристотелем проблем полісного життя стала створена ним концеп­ція природи. Концепція виявилася підсумком ретельного дослід­ження політики як емпіричної і умоглядної науки. Дотримуючись переконання, що політик мусить професійно правити в будь-яких умовах полісного життя, він відокремив політику від етики.

Застосувавши поняття "природа" до умов життя суспільства, Аристотель намагався з'ясувати двояку сутність людини як істоти природної (окремими інстинктами вона не відрізняється від тва­рин, а саме: потребою в їжі, продовженні роду тощо) і як істоти суто політичної. Людину Аристотель називав особливою твари­ною — політичною, такою, що живе в полісі.

У своєму дослідженні міста-держави (полісу) Аристотель від­штовхувався від думки, що людина — єдина жива істота, яка меш­кає в містах, створюючи науку, мистецтво, кориться законам. Вона не може існувати, не виробивши власних форм життя, інакше за­лишилася б твариною або перетворилася в Бога, порушивши, та­ким чином, ієрархічно гармонійну структуру Всесвіту (космосу). Свої людські здібності індивід може реалізувати тільки в державі (полісі). На думку мислителя, держава — це тип суспільства, що є союзом несхожих особистостей, які об'єднуються задля спільного блага, задовольняючи власні потреби через обмін товарів і послуг. Ідеальною спонукою до подібного об'єднання є потреба людей у спілкуванні.

Аристотель відобразив послідовність розвитку форм людського буття від сім'ї до держави (полісу), чим довів, що держава виникає шляхом еволюції природних форм людського буття. Першою такою формою є сім'я, позаяк союз між чоловіком і жінкою є необхідним за законами природи. Із об'єднань кількох сімей формується общи­на. Об'єднання кількох поселень завершується формуванням поліса (міста-держави), що є вищою формою суспільного буття і в якому створюються всі необхідні умови для цивілізованого життя.

Таким чином, Аристотель, розглядаючи причини виникнення полісів (держави), дійшов висновку, що держава, як і будь-які суспільні форми буття, виникає з елементарних потреб життя, за­ради його удосконалення. Отже, держава (поліс) є "самодостат­ньою" формою буття, здатною сама по собі забезпечити умови якнайвищого рівня моральної досконалості своїх громадян.

Підвалиною вчення Аристотеля про державу як самодостатню форму суспільного буття стала ідея конституційного правління. На думку мислителя, головною ознакою самодостатньої держави є верховенство закону як запоруки і умови громадянської злагоди. Навіть наймудріший правитель (нехай це буде і цар-філософ) не може обійтись без закону, вимогам якого мусять коритися всі — як можновладці, так і піддані. Закон (писане право), по суті, є ре­гулятором суспільних відносин і не повинен заперечувати природ­ного права (звичай), більше того він є критерієм справедливості у суспільстві, бо наразі втілює розум громадян полісу, які прагнуть кращого життя.

Аристотель сформулював три основні ознаки конституційного правління: по-перше, на відміну від правління окремих політич­них угруповань, яке здійснюється в інтересах певного класу чи окремої особи, конституційне правління узгоджується з інтереса­ми всіх громадян; по-друге, конституційне правління — це закон­не правління, яке впроваджується на підставі постанов, обов'язко­вих як для урядових виконавців, так і для громадян; по-третє, кон­ституційне правління існує за добровільною згодою громадян, чим відрізняється від деспотизму, який тримається виключно на бру­тальній силі.

Розробляючи теорію про ідеал держави, філософ намагався роз­в'язати проблему форми конституційної держави. Аналізуючи тен­денцію до єднання закону, держави і форми правління, Аристотель розрізняє принципи конституційного і деспотичного правління. Конституційне правління діє на благо всіх, а деспотичне виключ­но на благо правлячого класу. Справедливими конституційними державами є монархія, аристократія і помірна демократія (політія). Деспотичними державами є тиранія, олігархія і крайня демократія (охлократія — правління натовпу).

Найсамодостатнішою державою, на думку Аристотеля, є держава із змішаною формою правління, яка розумно поєднує елементи де­мократії і олігархії. Керуючись ним же запровадженим етичним принципом доброчесності (золотої середини), мислитель вважав, що соціальною основою змішаної держави є середній клас (люди серед­нього достатку). На доведення цього твердження мислитель вибу­дував таку аргументацію. "Кожна держава (тобто поліс), — писав він, — складається з трьох частин: багатих, бідних і тих, хто займає середину — заможних". Помірність і середина — найкращі із чеснот. Наприклад, при середньому достатку легко коритися аргументам розуму. Надто багатому або надто бідному важко дотримуватися цих аргументів. Люди, які належать до першого типу, стають переважно зухвальцями і великими мерзотниками, а ті, хто належить до дру­гого типу, — злодіями і дрібними мерзотниками. Держава, яка складається із рабів і панів, неповноцінна. В ній панують заздрість і презирство, що призводять до суспільних суперечок і внутрішньої війни. Отже, "держава, яка складається із заможних людей (тобто середнього класу), і матиме найкращий суспільний лад".

Змішану форму держави Аристотель назвав політією (консти­туційним правлінням). Пояснюючи змістовно політію, Аристотель зазначав, що олігархія і демократія — це дві основні форми, з яких утворюються всі інші форми держав. Він писав, що види держав­ного ладу, які тяжіють до демократії, як правило, називаються політіями, а ті, що сповідують олігархію — аристократіями. Для кожного типу державного устрою існує своя вища цінність: для аристократії — доброчесність, для олігархії — багатство, для демок­ратії — свобода. Політія — змішана форма, тому вона не має чітко визначених цінностей. Саме цей устрій "поєднує дві частини сус­пільства — заможних і незаможних (бідних)".

Отже, згідно з Аристотелем, поліс є метою і сенсом життя гро­мадян, оскільки покликаний втілити в межах полісної громади (громадянської общини) ідею справедливості. Критерій справед­ливості він убачав у природному праві — звичаї, що уособлює по­літичну справедливість (тобто конституційне правління) і є нор­мою політичних відносин у суспільстві. Аристотель розглядає по­літичну справедливість у двох площинах: зрівняльна і розподільна. Сферою зрівняльної справедливості є цивільно-правові угоди, відшкодування збитків тощо. Сфера розподільної справедливості охоплює пропорційний розподіл суспільних благ відповідно до заслуг (гроші, почесті, влада тощо). В цілому, розробляючи теорію міста-держави, Аристотель створив відповідно до сучасної термі­нології, патріархальну теорію походження держави та морально- правові принципи її функціонування, що заперечують будь-яке насильство: це законність, дискусія і злагода. Запорукою самодос­татньої держави є конституційне правління, яке випливає із доб­ровільної згоди громадян.

Лекція 3. Концепції держави і права елліністичної доби: стрибок від проблем космосу до проблем людини. Раціоналістичне обґрунтування державно-правових відносин. Етика Епікура. Стоїцизм і теорії світової держави і природного права. Полібій. Доля як загальний природний закон, що керує Всесвітом

Аристотель помер у 322 р. До н. Е., коли Афіни втратили свою про­відну роль в античному світі. Це було зумовлено внутрішніми полі­тичними потрясіннями і впливом зовнішнього чинника — завоюван­нями Александра Македонського. Античний світ вступив у період поступово зростаючої кризи, що супроводжувалась суттєвими зміна­ми суспільного організму та згодом трансформувала античне суспіль­ство в якісно нову фазу — феодальну. Хронологічно це збігається з добою так званого еллінізму, коли суттєво змінилася традиційна фі­лософсько-політична парадигма античного суспільства.

В еллінській філософії стався якісний стрибок від проблем Кос­мосу до проблем людини (започаткований ще Сократом), а також підвищився інтерес до суб'єктивної тематики. Не випадково два найбільш розвинені напрями у вивченні та тлумаченні держави і права не виходили за межі двох основних філософських напрямів: стоїцизму та епікурейства. У межах елліністичної політичної філо­софії державно-правові питання набули винятково раціонального обґрунтування, що свідчило про новий етап у розвитку вчень про державу і право.

В елліністичну добу, як і в античну, універсальний порядок бут­тя все ще панує над людиною. Але тепер він вважається не Ло­госом, який створює гармонію Всесвіту і в якому рівнозначно розчиняються природа і людина, а зовнішньою стосовно людини необхідністю. Ця необхідність не стільки наперед визначена як доля (фатум), скільки зобов'язує до реалізації можливостей внутрішнього світу людини (духу), незалежно від зовнішньої необхідності. Таким чином, за людиною визнавалася можливість наперед планувати своє життя, будучи вільною у власному виборі. Фактично ставилося питання про індивідуальну свободу людини (в античному полісі та в античній філософії свобода окремої людини не визнавалась).

Грецькі поліси остаточно втратили незалежність. Через руйна­цію державних інститутів порушився зв'язок між суспільством, державою та особою, а чинні правові норми вже не відповідали новим соціальним відносинам.

Як наслідок змінилися уявлення людей про буття, державний порядок і устрій, а також соціальні норми.

Щодо державно-правових питань, то тут пропагуються аполі­тичність, безтурботність, спокій духу, задоволеність і свобода.

Одним із виразників таких поглядів був Епікур (341—270 до н. Е.), засновник філософської школи в Афінах (306 р. До н. Е.). На думку Епікура та його учнів (епікурейців), природа людини користо­любна. В суспільстві не існує інших чеснот і цінностей окрім праг­нення комфорту і щастя. Ніколи не існувало абсолютної справед­ливості, а лише угода між людьми щодо обмеження і уникнення дій, які завдають страждань, створюють незручності у житті. Як наслідок відповідної угоди виникли держава і закон, покликані врегулювати стосунки між людьми з метою задоволення спільної потреби комфортного, щасливого існування. За відсутності угоди не існує й справедливості. Закон і керування створюються заради спільної безпеки, й вони ефективні лише тому, що покарання за­коном ставить перепону на шляху до несправедливості. Отже, на думку Епікура, закон є формою утвердження справедливості в суспільстві. Однак він підкреслював, що справедливість — кате­горія мінлива: вона своя для кожного місця і часу.

Тобто, якщо застосувати сучасну термінологію в розкритті зміс­ту висловленої Епікуром думки, то треба розуміти, що зміст понят­тя "справедливість" обумовлюється ментальністю кожного окре­мого народу і ментальністю суспільства за певної історичної доби. Фактично епікурейці першими започаткували теорію виникнення і розвитку соціальних інститутів (держави і права включно) на ма­теріалістичних засадах. Природа, згідно з його вченням, розви­вається за своїми законами. "Нечестивий не той, хто усуває натовп богів, — зазначав він, — а той, хто застосовує до богів уявлення натовпу". За переконанням філософа, боги не втручаються ані в природний стан речей, ані в людські справи. Виходячи з цього він обґрунтовував етичну автономію людини, яка лише завдяки піз­нанню природи і розумному дотриманню її законів може звільни­тися від страху і марновірства, досягти щастя.

Етика — основна частина вчення Епікура. Це та ланка, яка пов'язує його фізичні та політико-правові погляди, оскільки в цілому вчення Епікура базується на його етичних ідеях. Осново­положним принципом цієї етики є індивідуальне задоволення. "Отже, — пояснював він основу своєї етики, — коли ми кажемо, що задоволення є кінцевою метою, то розуміємо не задоволення гультяїв і не задоволення, яке міститься в чуттєвих насолодах, як думає дехто, хто не знає або не погоджується, або неправильно розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страждань і від душевних тривог". Розсудливість — основа всіх чеснот. Вона по­лягає в розумінні того, що не можна жити приємно (собі на втіху), не живучи розумно, морально і справедливо.

Основні цінності його етики (задоволення, свобода, "атарак­сія" — безтурботний спокій духу), як і вся вона в цілому, мають індивідуалістичний характер. Свобода людини — це, за Епікуром, її відповідальність за розумний вибір власного способу життя. Сфера людської свободи — це сфера її відповідальності за себе. Свобода не збігається з необхідністю. Необхідність є лихом, ствер­джував Епікур, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю. Він вважав, що держава і закон є результатом договору між людь­ми про їхню взаємну безпеку. Метою державної влади повинно бути гарантування такої безпеки, подолання страху, створення ти­хого, безтурботного життя.

Право, на його думку, — це утвердження справедливості. Але справедливість Епікур розглядав як мінливу категорію: для кожного часу й місця — своя справедливість. З урахуванням цього діяльність владних структур держави, людей, а також самі закони мають відпо­відати природним законам, характерним для конкретного місця й часу. Закони філософ вважав гарантією свободи й незалежності індивіда, але не всіх громадян, а лише морально досконалих. Закони повинні охороняти цю частину суспільства від "натовпу".

Першими, хто заперечив поліс з його державно-правовими інституціями, були стоїки. Стоїцизм як філософська течія проісну­вав з III ст. До н. Е. До II ст. Н. Е. Філософія стоїцизму пояснювала світ (космос) у саморозвитку, як живу, розумну істоту. Всесвітом керує Логос, він є загальним природним законом, який, проте, має божественний характер. Люди є часткою світового космічного циклічного процесу, синами Божими, а відтак і братами один одно­му. Отже, на думку стоїків, у світі повинне існувати загальне пра­во, так зване природне право, підмурком якого є вічний розум універсуму та розум людини. На зміст природного права не впли­вають ні місце, ні час (тут стоїки підтримують Сократа в його су­перечці з софістами). Стоїки твердили, що перед природним пра­вом усі рівні, навіть раби. Збірники законів різних полісів є лише блідою копією природного права. Згідно з їхнім вченням жити у злагоді з природним правом — жити по справедливості.

Стоїки розглядали людей як громадян єдиної світової держави космополісу, а окремого індивіда як громадянина полісу. Громадя­нами космополісу, за їхнім вченням, є боги і люди. У космополісі править закон, який розумно регламентує поведінку людей на принципах міркувань здорового глузду. Здоровий глузд — це за­кон природи (закон Бога), який є універсальним критерієм добра і справедливості, непорушний у своїх засадах, а його приписи є обо­в'язковими як для можновладців, так і для інших підданих. У кос- мополісі не повинно існувати соціальної різниці між громадянами: грек і варвар, аристократ і простолюдин, раб і вільний, багатий і бідний — всі оголошуються рівними перед законом природи. За єдине, що різнить людей, стоїки визнавали розум і вказували на суттєву різницю між розумним і дурнем: "розумного необхідність веде, дурного ж — волочить".

Відтак для всіх і кожного стоїки запроваджували два закони: закон міста (окремого полісу) — закон звичаю і закон всесвітньої держави (космополісу) — закон розуму. Останній мав вищі повно­важення і втілював норму, з якою мусили узгоджуватися закони полісів та їх округів.

Таким чином, стоїки започаткували теорію світової держави і теорію природного права. Всесвітня держава стоїків передувала Граду Божому, що з'явився пізніше в християнській теології. Ідеа­лом стоїків була царська влада — правління наймудрішого.

Ідею стоїків про долю, як загальний природний закон, що керує Всесвітом, обстоював грецький історик Полібій (200—120 до н. Е.), прихильник римського державного устрою. В історії Риму, яку він виклав у сорока книгах, світова держава під орудою імперії роз­глядається ним як єдино реальна дійсність.

Держава, згідно із вченням Полібія, виникла об'єктивним шля­хом. Ідеальною спонукою цього процесу стало прагнення людей до взаємної підтримки і захисту. Очолив об'єднавчий процес най- сильніший, влада якого забезпечувалась виключно шляхом засто­сування сили. Згодом виникла царська влада, яка забезпечувалася вже силою розуму. Вся життєдіяльність у державі врегульовувала­ся звичаями і законами. Поступово в суспільстві сформувалась уява про добро і зло, критерії шкідливого й корисного для загалу. Так виникло право і судочинство.

У пошуках причин могутності Риму Полібій створив теорію циклічності форм держави. Емпіричною підвалиною теорії послу­жив узагальнений істориком досвід функціонування державних інституцій полісу (міста-держави).

Згідно із вченням Полібія історія людства — це історія циклічної зміни форм держави, бо історія людства підкоряється єдиному зако­ну природи — закону розвитку і занепаду. Підпадаючи під його дію, різні форми правління, пройшовши певні етапи свого розвитку, не­змінно занепадають, еволюціонуючи в інші. Причиною й головною умовою величі Риму, на думку Полібія, стало утвердження зміша­ної форми правління із своєрідним механізмом урівноваженої по­міркованості в управлінні, що забезпечувалось поєднанням в одне ціле трьох влад: монархії (консули), аристократії (сенат) і демократії (народні збори). Інтеграція цих трьох влад в єдину змішану форму правління здолала природну тенденцію до занепаду, яка за необхід­ності зростає при надмірному посиленні однієї з цих влад.

Таким чином, згідно із вченням Полібія найдосконалішою фор­мою врядування є змішана форма правління, що створює баланс політичних сил (у Аристотеля це баланс соціальних класів). Ця форма поєднує царську, аристократичну і демократичну форми правління.

Досліджуючи відтинок часу, впродовж якого було встановлено панування Риму над усім Середземномор'ям, він розглядав долю як історичну категорію, що уособлює внутрішні закономірності єдиного історичного процесу.

Держава, за його вченням, виникає звичайним чином завдяки цьому процесу, а на відносини людей суттєво впливає форма дер­жави.

Полібій намагався пояснити процес зміни форм держави. Роз­мірковуючи у своєму творі "Історія в сорока книжках" про цар­ську владу, тиранію, аристократію, олігархію, демократію та охло­кратію, він дійшов висновку, що вони заступають одна одну за велінням долі, згідно з природним законом.

Усього є шість основних форм держави, які, в порядку їхнього природного виникнення і зміни, посідають такі місця в межах сво­го повного циклу: царство (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Первісний вождь-самодержець непомітно і природно перетворюється, за концепцією Полібія, в царя, тією мірою, якою "...царство розуму заступає панування відваги і сили". Царська влада наділяє кожного по заслугах, а під­дані підпорядковуються їй не стільки від страху перед насильством, скільки за велінням розуму і з доброї волі.

З часом царська влада стає спадковою. Царі змінюють попе­редній спосіб життя з його простотою і піклуванням про підданих, починають надміру віддаватися розкошам. Внаслідок спричинених цим заздрощів, ненависті, незадоволення і гніву підданих "царство перетворюється в тиранію". Цей стан і форму держави Полібій характеризував як початок занепаду влади.

Тиранія — час змов проти володарів. Але ці змови походять від людей шляхетних і відважних, які не бажають терпіти свавілля тирана. За підтримки народу ці шляхетні люди скидають тирана і утверджують аристократію. Таку форму держави Полібій характе­ризував як таке правління меншості, що встановлюється за згодою народу і за якого ті, хто править, — "найсправедливіші й найроз- судливіші за вибором".

Попервах аристократичні правителі керуються в усіх справах турботою про "спільне благо". Коли ж влада в аристократії стає спадковою і опиняється в руках людей "абсолютно незнайомих з вимогами суспільної рівності та свободи", аристократія перетво­рюється на олігархію. Тут панують зловживання владою, зажер­ливість і беззаконня.

Виступ народу проти олігархії супроводжується вбивством одних і вигнанням інших. Не довіряючи попереднім формам правління, народ установлює демократію та бере на себе клопіт про державу. Демократією Полібій вважав такий устрій, за якого вирішальна сила належить рішенням більшості народу, панують підпорядку­вання закону і традиційна пошана до богів, батьків і старших. Але поступово відходячи від цих цінностей, натовп вибирає собі вож­дем відважного честолюбця (демагога), а сам усувається від дер­жавних справ. Відтак демократія вироджується в охлократію.

Охлократія за змістом є переродженням демократії, найгіршою формою правління. Соціальні негаразди в суспільстві, що супро­воджують охлократію, підштовхують людей до пошуку способів удосконалення державності; вони об'єднуються навколо найавто­ритетнішої особи і вибирають її правителем — царем. З цього по­чинається, за його вченням, новий цикл розвитку і зміни форм правління.

На початку І ст. До н. Е. Місто-держава втратило своє значення, а народів із політичною свідомістю, яка сформується значно пізніше, у новий час, ще не було. Ідеї ж про всесвітню державу, природне право і всезагальне громадянство, набувши поширення, наповнюва­лися більше етичним, ніж політичним змістом. Поступово в сус­пільній свідомості утверджувалось переконання, що світ підпоряд­кований всеохоплюючій волі Бога; всі люди брати і члени єдиної вселюдської родини (розум уподібнює їх одне одному і споріднює з Богом, незважаючи на існуючу різницю в мові, місцевих звичаях, традиціях тощо). Низка сформованих раннім християнством норм моралі і справедливості, поступово поширювалася на весь загал, зна­ходила відгук і пошану власне через свою самодостатність, а не пе­ред загрозою невідворотної кари за їх невиконання.

Поширення упродовж двох-трьох століть нової ери наповнених моральним змістом ідей світової держави, природного права, світо­вого громадянства завершилося формуванням двох основних течій в розвитку вчень про державу і право: одна розвивалась під впли­вом стоїцизму, започаткувавши римську юриспруденцію, інша — на засадах раннього християнства, за яким держава і закони мис- лились наперед визначеними Божим Провидінням і покликані ке­рувати життям людей.

Через два тисячоліття ці теоретичні постулати були ґрунтовно переосмислені у творах західноєвропейських вчених і стали по­літичною платформою сучасних демократій. Політичні і правові вчення, що виникли в Стародавній Греції, зумовили концептуаль­не обґрунтування таких проблем, як причини виникнення держави і права, їх призначення і функції, роль у збереженні людської сво­боди. Ці проблеми, завдяки провідним мислителям, були зведені в єдиний комплекс взаємопов'язаних понять і доказів. Досвід по­літичної і правової думки Стародавньої Греції — безцінний со­ціальний досвід, що має неперехідне значення в історії людства.

Лекція 4. Розвиток державно-правових

Концепцій у Стародавньому Римі. Цицерон. Сенека та ідея духовної свободи всіх людей. Епіктет. Марк Аврелій. Юристи. Створення юриспруденції як самостійної науки

Естафету розвитку політико-правових вчень, започаткованих в Елладі, перейняли мислителі Стародавнього Риму.

Безперечно, державна і правова думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям рим­ських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому спри­яли нові соціально-економічні умови життя.

Так, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове вті­лення у трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільності. Погляди грецьких стоїків стосовно вільного індивіда було використано римськими авторами (Цицероном і юристами) для створення, власне, нової концепції — поняття юридичної осо­би (правової особи, персони). Значним досягненням давньорим­ської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Римські юристи детально розробили комплекс політико-правових питань у царині загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кри­мінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конст­рукціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогре­цької, історичну і соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі зробили значний внесок в історію вчень про державу і право, помітно вплинули на подальший розвиток політичних і правових вчень за Середньовіччя і в Новий час.

Найсистемнішими і ґрунтовнішими були вчення Марка Туллія Ци­церона (106—43 до н.е.) І римських юристів.

Цицерон створив теорію змішаної форми влади та теорію цик­лічності форм правління, а також наповнив новим змістом ідею природного права, яка поширилась у всій Західній Європі аж до XX ст. Вчення Цицерона розвинули римські юристи, а згодом отці церкви.

У політичних трактатах Цицерона "Про державу" і "Про закон" найліпше відобразилась політична думка Риму напередодні падін­ня республіки.

Цицерон вважав, що держава і право виникли у відповідь на вимогу вродженого прагнення людей до спільного громадського життя і задоволення природної потреби в охороні власності. Дер­жаву Цицерон розглядає як "справу народу" — рориіі" або риьііка", що практично рівноцінне за значенням первинному вжитку англійського "соmmоnwealt" — "співдружність". Тут варто зауважити, що поняття республіка (держава) в теорії Цицерона наповнене більше моральним змістом, аніж політичним. Далі мис­литель намагається з'ясувати сутність такої співдружності. Для цього він запровадив категорію "народ", якою позначив об'єднан­ня людей, які добровільно згуртувалися навколо права і законів у єдиному прагненні користуватися благами суспільства на засадах взаємної вигоди. Відтак згідно із вченням Цицерона держава за своєю сутністю є самоврядним корпоративним об'єднанням, член­ство в якому належить усім громадянам, а головне її завдання — забезпечення умов справедливого урядування.

Цицерон сформулював три основних принципи справедливого урядування, які й надалі не втратили актуальності: 1) влада делегу­ється народом; 2) влада має функціонувати винятково на підставі закону; 3) влада може бути виправданою виключно моральними чинниками. Далі мислитель дає аргументоване тлумачення змісту цих принципів. По-перше, народ є самоврядною організацією і має достатньо засобів, необхідних для самозбереження і розвитку. Благом у державі є закон, оскільки держава і закони — спільна справа народу; по-друге, перепоною на шляху до зловживань по­літичною владою урядовцями, які є ставлениками народу, стає обов'язкове урегулювання їхніх повноважень законом; по-третє, сама держава неодмінно мусить підпорядковувати свою діяльність вимогам природного закону (Божого закону справедливості) — найвищого авторитету в житті людей, а в приписи позитивних за­конів втілювати принципи справедливості. Жодний закон, який встановлюється людьми, не повинен порушувати природний по­рядок і створювати право із безправ'я, благо (добро) із зла, чесне із безчестя. Жодне законодавство, що суперечить вимогам природ­ного права, не може називатися правом.

Суспільство, на думку Цицерона, є фактично космополітичним об'єднанням людей, оскільки всі вони підкоряються єдиному уні­версальному закону природи, творцем якого є Бог. Отже, у пев­ному сенсі всі люди рівні від природи. Власне із рівності громадян єдиної світової держави (космополісу) випливає справедливість, яка утверджується в суспільстві за умови життєдіяльності, під­порядкованої законам. Справедливість полягає в тому, щоб не посягати на чужу власність. Джерелом справедливості є космос і розумна природа людини, а її критерієм — універсальний закон природи: природне право, яке є вищим істинним законом і яке історично і логічно передує державі, а отже, й будь-якому писа­ному закону.

Розробляючи теорію циклічності розвитку форм держави, Ци­церон, спираючись на вчення грецьких мислителів, виокремлює три основні форми держави: монархію (царську владу), аристокра­тію (владу оптиматів), демократію (владу народу). Серед цих форм кращою, на думку мислителя, є монархія. Він дослідив, що кожна із простих форм за необхідності перетворюється в так звані "по­рочні" форми: тиранію, олігархію і владу натовпу (черні). Цице­рон підкреслював, що "хибні" форми в принципі не можна роз­глядати як державу, оскільки там панують брутальне свавілля і на­силля влади, а отже, руйнується держава як об'єднання вільних громадян.

Змішану державу, яка поєднувала б елементи монархії, арис­тократії і демократії, Цицерон називав найбільш життєздатною. На його думку, до такої форми правління наближалась Римська рес­публіка в добу найвищої своєї величі, коли в ній органічно поєд­нувались влада консулів (монархія), аристократів (сенат) і народу (демократичні збори).

У своїх наукових роздумах Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком — сім'я.

Держава, на його думку, — узгоджене правове утворення, здо­буток народу. Він підкреслював особливий зв'язок держави і влас­ності та зауважував, що основною її метою є охорона власності народу і окремо кожного громадянина. Цицерон робив спробу ви­значити категорію "народ", підкреслюючи, що це не будь-яке об'єднання людей, а об'єднання, в основі якого — погодженість стосовно питань права і спільності інтересів.

Значну увагу мислитель приділяв особам державного діяча та ідеального громадянина. Управляти державою повинна людина, наділена доброчинністю, здатна оволодіти знаннями про державу і право та застосовувати їх у дійсності. Без таких знань державний діяч не може бути мудрим і справедливим.

Ідеальному громадянинові мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність.

Розвиваючи попередні природно-правові уявлення, Цицерон апелював до закону природи і права як основи спілкування людей в державі. Право, що спирається на справедливість і розумний за­кон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з її писаними законами, тому останні мають відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливості є відповідність законів, установлених волею людей, законам при­роди.

Справедливість у суспільстві пануватиме лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів.

Але рівноцінними учасниками спілкування Цицерон бачив тіль­ки вільних людей. Для рабів справедливість полягала в тому, щоб ними володіли справедливо. Рабство як таке виправдане, воно об­ґрунтоване природою, і для рабів їхнє становище корисне.

Ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від громадян­ського стану, висловлював представник оновленої школи стоїків Луцій Сенека (близько 4 до н. Е. — 65 н. Е.). Він зауважував, що рабство не поширюється на всю особистість, краща її частина є вільною. Панові підкорене і належить лише тіло раба, а його дух сам собі пан.

У своєму вченні Сенека обстоював ідею, що всі люди, незалеж­но від походження чи майнового стану, повинні стати суб'єктами права. Лише в цьому випадку чинне в суспільстві право може відповідати справедливості.

Сенека висунув власну природно-правову концепцію, в якій не­минучий та божественний за характером "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підпорядковано всі людські прагнення і творіння включно з державою і правом. Він вважає, що Всесвіт — це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого — справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за законом при­роди, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Щодо окремих державних утворень, то вони — випадкові, значимі не для всього людства, а тільки для певного кола людей.

Сенека одним із перших порушив традиційну для античного світу віру в державу (поліс) як засіб реалізації найвищої моральної досконалості. На місце держави як чинного органу удосконалення людини він поставив владу, наділену знаряддям примусу, яка по­кликана зробити земне життя стерпним. Негативно ставлячись до ідеї рівності громадян, Сенека запровадив ідею загальної рівності всіх людей і всіх станів як творінь Божих. На його думку, можна служити людству і не обіймаючи державної влади. Натомість він відійшов від доктрин "стародавньої стоїчної філософії", згідно з якими індивід є одночасно членом двох спільнот: громадянської держави (полісу), підданим якої він є, і всесвітньої держави, що об'єднує всіх людей як розумних істот і до якої він належить як частка людства. Цю більшу спільноту Сенека розглядає не як дер­жаву, а як громаду, об'єднану моральними і релігійними узами, але аж ніяк не політичними чи правовими.

Такою формою організації невдовзі стала незалежна християн­ська церква. Попередні громадянська і політична доблесті знеціню­валися, натомість у суспільній свідомості запанували чесноти ми­лосердя і доброти, чуйність, осуд жорстокості і насилля стосовно підданих і слабких. Наставала ера феодалізму. Відповідно зазнавала змін і державно-правова думка людства.

Схожі ідеї розвивав також Епіктет (50—130 н. Е.), який наголо­шував насамперед на проблемі морального самовдосконалення і належного виконання ролі, визначеної кожному долею. Взаємо­відносини людей повинні чітко базуватися на принципі: "Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим".

Марк Аврелій Антоній (121—180 н. Е.) Розвивав "...уявлення про державу з рівним для всіх законом, якою правлять відповідно до рівності й рівноправності всіх, та царство, в якому найвищим благом є свобода підлеглих". У своїй праці "До самого себе" Марк

Аврелій підкреслював, що зі спільних для всіх людей духовних засад випливає, буцімто всі люди — розумні істоти; якщо ж так, то й розум, який наказує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди — рівні, всі вони є грома­дянами і творять єдиний суспільний устрій.

Подальший розвиток уявлень про сутність права у Стародав­ньому Римі пов'язаний з творчістю видатних юристів II—III ст.: Ульпіана, Гая, Модестина, Павла.

Зусиллями римських юристів створено нову науку — юриспру­денцію. В їхньому полі зору знаходилося широке коло проблем загальнотеоретичного і галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для подальшої історії права мало ґрунтовне розроблення ними юридичних питань майнових відносин з позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, власне, розробили юридичну основу права людини на власність.

Розглядаючи справи, юристи інтерпретували чинні правові нор­ми в дусі їх відповідності вимогам природного права і справедли­вості, а в разі колізії змінювали стару норму, з урахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правотворча діяльність римських юристів мотивувалася пошуками такого фор­мулювання припису, що його дав би за нових обставин сам зако­нодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту як нової норми права, а саме: норми jus civile (цивільне право), що у вузькому розумінні означало право юристів, а в широкому — охоплювало також звичаєве право, зако­нодавство народних зборів і преторське право.

Визнання римськими юристами реальності природного права, яке є частиною права взагалі, а водночас — відсутність у римсько­му праворозумінні спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) оз­начало, що у трактуванні римських юристів природне право, як усяке інше право, що його вони визнавали, належало до чинного права і було його специфічною складовою (компонентом і власти­вістю права взагалі), а не лише теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично чинного права.

Піддаючи аналізу категорію "право", Ульпіан, зокрема, писав, що тому, хто вивчає право, необхідно насамперед знати, звідки походить слово jus (право). Воно отримало свою назву від слова justitia (правда, справедливість). Розглядаючи відмінність природ­ного і позитивного права, він зазначав, що "право народів" (jus gentium) — це те, чим користуються тільки люди у відносинах між собою, а "природне право" (jus naturale) є загальним для всіх жи­вих істот.

Ідею взаємозв'язку та єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово право" вживається в кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справед­ливим і добрим, — таке природне право. В іншому розумінні "пра­во" — це те, що корисне всім чи багатьом у якійсь державі, — це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні в загальному понятті права".

Згадані юристи розробили багато аспектів римського права, яке стало класичним. Своїми правовими концепціями: поділом права на приватне й публічне, вченням про юридичних осіб, права та обов'язки громадян вони зробили суттєвий внесок у розроблення проблематики співвідношення права і свободи.

У 426 р. 345 фрагментам із творів Модестина, значній кількості положень із концепцій Ульпіана, Гая і Павла було надано юридич­ної сили. Згодом положення їхніх учень було включено в Дигести (Кодифікацію Юстиніана).

Утім, слід пам'ятати, що, підкреслюючи, як і стоїки, невідпо­відність рабства природному праву, вони його не заперечували, посилаючись на право народів. Раб не визнавався ними юридич­ною особою і навіть людиною, а тому не міг бути суб'єктом права. Вони пропонували розглядати його як знаряддя праці, а в право­вому аспекті відносити до речей.

Отже, попри важливе значення поглядів римських юристів для з'ясування сутності права, розкриття проблеми співвідношення права і свободи, їхні підходи мали суттєві вади. Римське право було класичною теорією тільки щодо окремих правових питань, і назвати його правом у повному розумінні слова неможливо, оскільки в ньому відсутнє поняття вільної особистості, що поши­рюється на всіх без винятку людей.

Отже, в римському праворозумінні природне право перш за все розглядалося як право справедливості. Його приписи забороняли посягання на приватну власність, попереджали про незворотність відплати кожному за вчинене зло тощо.

Насамкінець важливо наголосити, що здобутки практичної діяльності римських юристів, зокрема в добу імперії, завершились створенням своєрідної правової теорії, яку остаточно розробив римський юрист Ульпіан (період домінату). В теорії вказувалося на основне джерело права. Всі форми права, згідно із вченням Ульпіана, мають своїм джерелом законодавчу діяльність політично організованого народу. Необхідною умовою в законотворчості є те, що законодавче джерело обов'язково повинне мати повноваження на видання законів. Джерелом закону можуть бути рішення народ­них зборів (рlеbеs), результати голосування представників певної частини населення, наприклад зібрання плебеїв (рlebiscita), декрети сенату або імператора ^епаїи сошиїїїа, соnstitutiones), накази уря­довця, уповноваженого видавати постанови.

На основі цього була сформована теорія про поділ правової дійс­ності на приватне та публічне право, яка була визнана багатьма се­редньовічними країнами, що запозичили норми римського права, і згодом стала важливою складовою сучасного європейського права.

Наприкінці XI ст. Центром розвитку юриспруденції був універ­ситет у Болоньї. Головна увага у вивченні права приділялася тлу­маченню (глосам) кодифікації Юстиніана, особливо Дигест. Звідси й назва цього напряму — школа глосаторів. Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Ор­леані). Вибрані глоси всієї школи було видано в середині XIII ст. Аккурсіусом.

Коментатори (постглосатори), які заступили глосаторів у XIII— XV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глос, а також виявляли підвищений інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право як вічне й ро­зумне право, що випливає з "природи речей", та обстоювали його примат і верховенство над позитивним правом.

Діяльність глосаторів і коментаторів значною мірою сприяла процесу рецепції римського права в Західній Європі.

Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходили відображення та інтерпретацію у творчості всіх визначних пред­ставників правової думки Європи. Чимало сучасних понять, тер­мінів і юридичних конструкцій бере початок у працях римських авторів, римському праві.

Лекція 5. Греція "гомерівської доби". Суспільний лад. Органи управління: рада старійшин (буле), вождь (басилевс), Народні збори (агора). Форми правління міст-держав: рання тиранія, демократія, аристократія, олігархія

Історія Стародавньої Греції розвивалася майже одночасно і у взаємозв'язках з історією країн Стародавнього Сходу. Більше того, як засвідчують розкопки останніх десятиліть, південь Балканського півострова є одним з найдавніших місць людського поселення — тут жили люди ще в добу палеоліту. В VIII тис. До н. Е. На Балкан- ському півострові, особливо на півдні та на островах, існувало вже відносно розвинене суспільство, зокрема високорозвинена кріто- мікенська культура і писемність. Жили тут племена пеласгів та ін. Водночас у цей період, як свідчать стародавні джерела, відбува­ються постійні великі переміщення народів. Так, наприкінці III тис. До н. Е. У центральну та південну частини Балканського півострова з півночі переселяються племена ахейців та іонійців, а в XII ст. До н. Е. — грецькі племена дорійців. У І тис. До н. Е. Давньогрецькі племена остаточно переселились і сформувались. Отже, на півночі Греції і частково в середній частині проживали еолійці. Східну час­тину середньої Греції, Аттіку та деякі острови заселяли іонійці. Ахейці оселились на півночі та в центрі Пелопоннесу, а на півдні — дорійці. Упродовж тривалого часу греки розмовляли на різних діа­лектах, а єдина мова сформувалася лише в період еллінізму.

Дорійське завоювання Балкан прискорило розклад первісно­общинного ладу як у завойовників, так і у завойованих. Ще одним наслідком цього завоювання було масове переселення переможе­них (ахейців, іонійців) зі своїх земель на острови та узбережжя Малої Азії. Тут виникають їх численні колонії (у тому числі Троя, Ефес, Галікарнас). Грецькі колонії виникають і у Північній Аф­риці, Італії, навіть Франції (Массалія — нині Марсель) та Іспанії (Сагунт), Криму і Кавказі. Колонізації сприяли й такі фактори, як нестача придатних для заселення й обробітку земель. З тогочасних джерел дізнаємось, що в Греції навіть виникала необхідність обме­жувати дітонародження, зокрема синів, щоб не дробити господар­ство. Адже Балкани — країна гориста, і землеробство було можли­вим тільки на рівнинах, тому хліб довозили. На схилах гір виро­щували виноград, оливки, фрукти, але через бідність грунтів це потребувало багато праці. Розвивалося скотарство, проте через не­стачу прісної води це була переважно дрібна худоба — кози, вівці та ін. Водночас Греція була достатньо багата на корисні копалини: залізо, мідь, срібло, золото, глину, будівельні матеріали (камінь, мармур, граніт). Отже, інтенсивно почало розвиватися ремесло. Географічне становище Греції (тепле море, берегова лінія з чис­ленними затоками, безліч островів тощо) сприяло розвитку море­плавства, рибальства, морської торгівлі. Економічному розвиткові Греції сприяла і близькість до країн Стародавнього Сходу, які були економічно і культурно більш розвиненими.

Таким чином, як зазначалось, дорійське завоювання і перемі­щення племен прискорили розклад родоплемінних відносин. Роз­вивається приватна власність, поглиблюється майнове розшару­вання, відбувається класоутворення. Особливо інтенсивно ці явища спостерігаються в ХІ—ІХ ст. До н. Е. В історії цей період називають "гомерівським" за іменем легендарного сліпого співця Гомера, якого стародавні греки та в пізніші часи вважали автором знаме­нитих епічних поем "Іліада" й "Одіссея" (нині це беруть під сум­нів). Тривалий час майже всі знання про цей період черпали саме з цих творів. Потім вони доповнювались численними археологіч­ними знахідками.

Отже, в ХІ—ІХ ст. До н. Е. Греки жили ще на стадії первіснооб­щинного ладу. Населення поділялося на роди, кілька родів об'єд­нувалися у фратрію, а кілька фратрій — у плем'я, так звану філу. Членів філ пов'язували спільність походження, ведення господар­ства, спільність релігійного культу (власне опікунське божество та осередок його культу). Племена вже об'єднувалися в невеликі на­роди, родові відносини ще були міцними. Людина, котра не нале­жала до якогось роду, перебувала поза суспільством, вона ніким і нічим не захищалась. Зберігається звичай кривавої помсти. Зали­шити вбивство родича без помсти вважали безчесним, це викли­кало б гнів богів і накликало б біду на весь рід. Проте вбивця за згодою роду міг відкупитися — заплатити штраф родичам вбитого або піти у вигнання. Земля перебувала поки що у колективній власності общини (роду), але була розбита на ділянки, якими во­лоділи окремі сім'ї. Спочатку ділянки розподіляли щороку за же­ребом (клери), потім вони закріплювалися за сім'ями назавжди, а врешті перетворювалися у приватну власність і були одним з ос­новних мірил багатства.

Населення, крім землеробства, активно займалося скотарством, ремеслами, торгівлею. У гомерівських поемах згадуються лікарі, ворожбити, гончарі, ковалі, зброярі, кушніри, столяри, каменярі та ін. Здійснюється перехід до використання заліза, золотих і срібних виробів. Виникають численні укріплені міста, які стають осередками господарського, культурного, політичного життя. Роз­вивається торгівля. Платежі здійснюють спочатку зерном, худо­бою та іншим, потім з'являються гроші. Однак загалом господар­ство мало ще натуральний характер, продукція виготовлялася пе­реважно для власного вжитку і споживання. Численні ремісники працюють не у власних майстернях, а вдома у замовника, користу­ючись його матеріалом і знаряддям.

У цю епоху виникає рабство, яке має домашній характер. Рабів ще небагато, здебільшого — це домашні, дворові люди, які допома­гають вести господарство, у польових роботах чи ремеслі, пасуть худобу, їхня праця не є основною в господарстві. Іноді господарі дають їм невеликі земельні ділянки, хату, дозволяють мати сім'ї.

Серед вільних поглиблюється майнова і соціальна диферен­ціація. Верхівка общини поступово виділяється в родову знать — це вожді, старійшини, герої. Вони володіють кращими і більшими наділами землі, мають багато рабів, худоби, золото, срібло. До них потрапляють в економічну залежність щораз більше збіднілих об­щинників, котрі позичають у багатіїв зерно, інвентар, насіння, гроші. Чим людина багатша, тим вона впливовіша, авторитетніша, краща. Вже у поемах Гомера біднота характеризується як елемент ненадійний, хиткий, непевний, словом — жалюгідний. Але багатії і знать ще не зовсім відокремились у суспільстві. Вони особисто працюють у своєму господарстві, виконують різні, в тому числі важкі роботи.

Держави у греків у той час ще не існувало, проте певні органи управління суспільством, безумовно, були. Найважливіші з них такі постійно діючі органи:

1.             Рада старійшин — буле. До її складу входили всі старійшини роду, а якщо їх було надто багато, то обирала осіб з їхнього середо­вища. Своя рада старійшин була не тільки в кожному роді, а й у фратрії та племені. Старійшини виступають представниками цього роду, фратрії, філи, у переговорах з чужинцями чи іншими гре­цькими племенами дають клятви від імені общини, беруть участь у родоплемінному суді. Вони ж разом з вождем розв'язують усі питання стосовно життя і діяльності роду, фратрії, філи. В епоху Гомера рада старійшин — це вже не зібрання мудрих, досвідчених літніх людей, а орган найважливіших представників родової знаті, заможної верхівки суспільства.

2.             Вождь — басилевс. Його обирали всім чоловічим населен­ням роду, фратрії, філи. Це військовий керівник, воєначальник, який командував військом і мав завдання захищати народ і землю. Басилевс — не король, не правитель з необмеженою владою чи щось подібне до того. По-перше, його обирав народ, він відпові­дав перед народом і був його лідером. Він був рівним серед своїх воїнів, спав і харчувався разом з ними, у битвах з ворогами висту­пав у перших рядах війська. Однак накази його були обов'язкові до виконання. На війні він мав необмежене право життя і смерті над своїми воїнами. Він повністю відповідав також за результати битви. Зате в разі перемоги він діставав кращі трофеї, більше, ніж інші воїни, рабів і почесті. У мирний час влада басилевса мала швидше "батьківський" характер: він розглядав і вирішував різні поточні справи, спори і конфлікти, управляв життям колективу, приносив разом з жерцями жертви богам, керував релігійними об­рядами тощо. Разом із старійшинами басилевс вирішував різні важливі справи, судив з ними порушників традицій і звичаїв.

На користь басилевса серед населення було встановлено певні пожертви, якими покривали його витрати, наприклад на прийнят­тя чужоземців, бенкети і подарунки для них та інших почесних гостей. Басилевсу виділяли найкращу ділянку землі — теменос. На випадок його одруження чи одруження його дітей населення ро­било внески, зате всіх запрошували до нього на святкування. Ні корон, ні мантій басилевси не носили. Єдиною відзнакою їхньої влади був скіпетр — багато прикрашений жезл або посох.

3.             Народні збори — агора. Це збори всього дорослого чолові­чого населення роду, фратрії чи філи. Їх скликали басилевс чи рада старійшин у разі потреби, здебільшого для вирішення найважли­віших проблем війни і миру, про хід воєнних подій, з приводу епідемій, стихійних лих тощо. Кожен громадянин міг виступити на зборах, беручи в руки спеціальний жезл, — знак того, що він виконуватиме публічну функцію. Голосування не було, а волю свою народ висловлював криком. Отже, басилевс чи рада старій­шин або вмілі оратори могли легко повести за собою маси. Збори повинні були закінчуватися до заходу сонця.

Подальший розвиток продуктивних сил, удосконалення знарядь і засобів виробництва, поглиблення соціальної та майнової дифе­ренціації, збільшення кількості рабів і посилення їх експлуатації, щораз ширше використання рабської праці в усіх галузях гос­подарства — усе це призводить до остаточного розкладу родопле­мінних відносин, первіснообщинного ладу загалом. У УІІІ—УІІ ст. До н. Е. В Греції зміцнюється влада і збільшуються привілеї родо­вої знаті. Виникає боргове рабство неоплатних боржників. Дедалі більше майнове розшарування породжує гострі соціальні та по­літичні суперечності між родовою аристократією, яка тепер уже пе­ретворилася на правлячу групу багатих землевласників, та простим міським і сільським населенням — демосом — нащадками рядових общинників гомерівської доби. Поступово виникає і посилюється торгово-реміснича верства міського населення, не пов'язана безпо­середньо із сільським господарством. Демос, зокрема міський, зі зміцненням своєї економічної сили почав активніше домагатися своєї участі в управлінні суспільством і водночас обмеження влади родової аристократії. Це був період зародження у Греції держав­ності.

На території Балкан виникло багато невеликих так званих міст- держав (полісів). Форми правління у них були різними. Спочатку здебільшого виникали тиранії. Тирани — одноособові правителі — вихідці з аристократії, які приєдналися до демосу, або з верхніх прошарків самого демосу. Вони проводили енергійну політику об­меження прав старої родової знаті, конфісковували частину її зе­мель, вбивали або виганяли найактивніших прибічників старих порядків. Попри всю недосконалість тиранії це була прогресивна на той час форма влади. Щоправда, тирани часто проводили не­послідовну політику і тим самим налаштовували проти себе демос, що їх обрав. Ранні тиранії були недовгочасними. Поваливши вла­ду аристократії і відкривши простір для діяльності демосу, тирани втрачали свою владу і виявлялися непотрібними. Під час тиранії зростали і набували політичного досвіду політики, які послідов­ніше відстоювали інтереси демосу, в результаті народ знову по­вставав — тепер уже проти тиранії.

Після повалення тиранії в найбільш економічно розвинених полісах звичайно встановлювали нові форми правління демосу. Зокрема, у тих полісах, де майнове розшарування громадян було порівняно незначним, виникала стародавня демократія ("демос" — народ, "кратос" — правління, влада), тобто правління вільних ко­рінних жителів, усього поліса. А в тих полісах, де майнове роз­шарування виявилося різким і вплив багатіїв значним, виникала олігархія (тобто влада небагатьох). Слід чітко розуміти відмінність між аристократією (теж владою небагатьох) і олігархією. Аристок­ратія була владою в ранньорабовласницькому суспільстві, яке щой­но виникло після розкладу родового ладу. Це влада родової знаті. Олігархія виникає на вищому економічному і соціальному рівнях. Олігархами були не обов'язково родові аристократи. Влада олігар­хів ґрунтувалася на їхньому багатстві та пов'язаній з ним еконо­мічній і політичній могутності. У складі олігархів були і найбагат- ші представники демосу, і нащадки родової аристократії.

Рабовласницька демократія й олігархія, які виникли в VI ст. До н. Е., повністю розвинулися в V ст. До н. Е., тобто вже в наступ­ному, класичному періоді.

Отже, на території Греції з розкладом первіснообщинного ладу утворилося багато порівняно невеликих держав. Що зумовило їх виникнення? Причини слід шукати насамперед у природних та економічних умовах розвитку Греції. Природні умови — високі дикі гори, порослі густими лісами, урвища, ущелини, які покри­вають Балканський півострів, не сприяли об'єднанню племен, єди­ному господарському розвитку, формуванню єдиного внутрішнього ринку, встановленню тісних контактів і взаєморозумінню між людьми. Навпаки, природні умови їх роз'єднували. Крім того, Греція була заселена різними народами, які прийшли туди в різні часи, були на різному ступені соціального розвитку, являли собою різні племена, кожне зі своїми мовними, етнічними, релігійними та іншими особливостями.

Лекція 6. Держава і право стародавніх Афін. Утворення Афінської держави. Реформи Тесея. Боротьба демосу з евпатридами. Кілонова "скверна". Закони Драконта. Реформи Солона — пролог до демократії

Серед грецьких держав-полісів, які виникли на території Бал- канського півострова, найбільш могутніми і впливовими були Афі­ни і Спарта.

Афінська держава виникла у південно-східній частині Бал- канського півострова, так званій Аттиці. Аттика — кам'янистий півострів, майже без родючих земель, зате там була якісна глина, родовища срібла, свинцю, мармуру. Природні умови сприяли роз­витку виноградарства, маслинництва та скотарства. Населення ак­тивно займалося й торгівлею, вимінюючи ремісничі вироби на зер­но. Тут поселилися племена іонійців і виникло багато міст-полісів, які між собою вели постійні війни, що гальмувало процес об'єд­нання (сінойкізм) та зумовлювало пізнє утворення державності. Серед полісів Аттики на перше місце незабаром виходять Афіни, де, як і в інших грецьких общинах, діяла рада старійшин басилевс, народні збори. В Х—ІХ ст. До н. Е. Тут розгорнулася гостра боротьба між родовою аристократією і демосом. Влада аристократії була ще міцною. У зв'язку з ускладненням функцій управління суспіль­ством на домагання аристократії створено нову посаду — архонта (начальник, старший), якого обирали на Народних зборах зазвичай із середовища родової знаті. Утворено й спеціальну посаду військо­вого вождя — полемарха. Посада басилевса, хоча й не була оста­точно скасована, стала другорядною. За ним зберігалися лише релігійні функції.

На ці нові посади почали обирати виключно представників ро­дової знаті: спочатку довічно, потім на 10 років, а з першої чверті VII ст. До н. Е. — щорічно. Причому обирали вже не одного, а дев'ять архонтів, які створили колегію. До її складу входили і ба- силевс, і полемарх. Очолював колегію архонт — епонім, який здійс­нював нагляд за управлінням і виконував судові функції. Його іменем називали рік, упродовж якого управляла колегія. Після за­кінчення своїх повноважень архонти автоматично і пожиттєво вхо­дили до складу ареопагу (див. Нижче).

Подібна доля спіткала і раду старійшин — буле, яка за нових умов не влаштовувала родову знать. Вона була витіснена новим органом — ареопагом, який хоча й обирали на Народних зборах, але тільки з представників найбільш знатних і багатих сімей. Аре­опаг збирався на узгір'ї, названому іменем бога війни Ареса. До нього перейшли функції обрання архонтів, він розв'язував усі най­важливіші питання управління суспільством, здійснював контроль за діяльністю службових осіб. Народні збори скликалися зрідка. Держави в той час ще не було.

Першим кроком до утворення держави стали реформи леген­дарного грецького героя і мудреця Тесея (VII ст. До н. Е.). Тесей об'єднав чотири найбільших племені (філи) Аттики в один народ з центром у Афінах. Поряд з племінними органами управління було утворено єдині Народні збори, колегію архонтів та ареопаг. Ство­рено культ богині Афіни — опікунки міста і народу. Кожне з чо­тирьох племен поділено на три фратрії (усього — 12), а кожну фратрію на 30 родів. Усіх вільних повнолітніх громадян чоловічої статі Тесей поділив на три розряди: благородних (евпатридів), зем­леробів (геоморів) і ремісників (деміургів).

До розрядів входили громадяни незалежно від приналежності до племені. Евпатриди — це родова знать, аристократія. Вони по­кликані були управляти суспільством. Землероби і ремісники по­винні були працювати відповідно до роду занять. Отже, влада в суспільстві вочевидь закріплялася за знаттю.

Всі справи, що стосувалися всього народу, вирішували тепер центральні органи. Почало зароджуватись спільне для всіх афін- ське право.

Громадян усіх об'єднаних племен не вважали тепер безправ­ними чужинцями на території будь-якого з об'єднаних племен, як це було раніше — вони стали рівноправними з місцевими громадя­нами.

Згодом, коли утворюється військовий флот для захисту Аттики й охорони морської торгівлі, країна була поділена на невеликі те­риторіальні райони — навкрарії, кожен з них мав збудувати і спо­рядити військовий корабель, їх налічувалося 48 — по 12 на кожну філу. Очолювали такі райони притани, які теж належали до евпа- тридів. Отже, розпочався поділ населення за територіальною озна­кою, і виникла ще одна посада.

Родовий устрій дедалі більше розпадається. Колегія архонтів, ареопаг — це вже не органи всього суспільства, що виражають волю широких мас населення, а органи родової аристократичної, землевласницької та рабовласницької знаті. Все інтенсивніший розвиток ремесла і торгівлі, зростання товарності сільського госпо­дарства, втрата ним замкнутого натурального характеру, розширен­ня функцій грошей — це поступово, але невпинно розхитувало первіснообщинний лад, який був безсилим проти переможного наступу приватної власності, грошей.

Евпатриди на той час захопили майже всю найкращу землю, залишивши колишнім общинникам — геоморам — невеликі неро­дючі ділянки, переважно на схилах гір. Геомори, аби прожити до нового врожаю, часто змушені були брати позики натурою чи грішми під заставу своїх ділянок або навіть під заставу особи са­мого боржника. За вчасне неповернення боргу в геоморів креди­тори забирали частину ділянки або й всю, а боржник ставав залеж­ним орендарем, сплачуючи часто кредитору до 5/6 частин врожаю. Якщо ж позику зроблено під заставу особи чи дітей, дружини боржника, то вони ставали борговими рабами кредитора. Така си­туація ще більше загострювала відносини між родовою аристокра­тією і демосом. Слід зазначити, що серед демосу теж було немало багатих людей — власників торгових домів, ремісничих майсте­рень, кораблів, а також лихварів і купців та політично безправних, які всіма засобами намагалися захистити себе від насилля знаті. Зрештою, і серед самих евпатридів відбувається певне розшару­вання. Декотрі з них починають організовувати торговельні про­мисли, ремісничі майстерні, зближуються за своїми інтересами з багатими елементами міського демосу.

Глибокі соціальні суперечності афінського суспільства в будь- який момент могли призвести до вибуху або політичного перево­роту. Грецький історик Плутарх писав про тодішні Афіни: "...різка нерівність між багатими і бідними дійшла до крайніх меж, сус­пільство було розхитане кризою, весь народ був у боргу в бага­тих". У 30—40-х роках VII ст. До н. Е. Спробував вчинити перево- рот переможець Олімпійських ігор Кілон. Але народ ще не був готовий до активних дій проти евпатридів, і Кілон був змушений утекти, а його прихильників перебили. Евпатриди одержали пере­могу, але змушені були піти на деякі поступки. Зокрема, вони по­годились на запис законів, проти чого тривалий час заперечували, бо відсутність писаного права давала їм змогу судити населення на підставі вигідних їм звичаїв, ними ж придуманих правил та ін. У 621 р. До н. Е. Архонту Драконтові доручено провести запис дію­чого права, що він і зробив. Докладніше про це йтиметься далі.

Проте запис законів не міг покласти край суперечностям між евпатридами і демосом, бо майже не змінював економічного стано­вища демосу і зовсім не торкався його політичного, як і раніше, безправного стану. Сили демосу зростали. Крім власних громадян його ряди поповнювали люди інших полісів, які прибували в Афі­ни, приваблені швидким економічним розвитком. Ці люди нерідко були дуже багатими і мали значний вплив у суспільстві, хоч стоя­ли поза общиною і були позбавлені політичних прав.

Аристотель зазначав, що народ, позбавлений будь-яких прав, нарешті повстав проти своїх правителів, і ця боротьба була трива­лою. На політичну арену вступив Солон (згідно з легендою, один з семи знаменитих грецьких мудреців). Він належав до евпатридів, походив з роду легендарного афінського басилевса Кодра, який свого часу врятував Афіни від дорійців. Солон був поетом, люди­ною середнього достатку, багато подорожував, займався торгівлею. З його ініціативи і під його керівництвом афіняни після багатьох невдач звільнили від мегарців острів Саламін, з якого контролю­вався вхід до афінської гавані Пірей. Цим самим Солон здобув надзвичайну популярність в Афінах. У 594 р. До н. Е. Він був обра­ний архонтом з надзвичайними повноваженнями. Солон добре ро­зумів необхідність проведення докорінних перетворень у Афінах. За переконаннями він твердо стояв на боці демосу, зокрема його торговельно-промислових кіл. За словами Аристотеля, він був тим, хто перший з евпатридів виступив на захист інтересів народу. Спи­раючись на активну підтримку Народних зборів, Солон приступив до проведення реформ. Умовно їх можна поділити на економічні та політичні.

Економічні реформи. Головна економічна реформа Солона ві­дома під назвою "сисахфія", що означає "скидання тягаря" у пря­мому і переносному розумінні. Вона полягала у "скиданні тягаря" боргів, тобто у повному анулюванні будь-яких боргів. Із полів, заставлених земельних ділянок бідняків було прибрано боргові ка­мені, а ділянки повернено їхнім попереднім власникам.

Другим важливим кроком стала ліквідація боргового рабства. Такі боргові зобов'язання, через які заставлялася особа боржника чи його рідня, було заборонено. Всіх афінян, які стали борговими рабами, та членів їхніх родин відпускали на волю. Солон ужив усіх заходів, щоб викупити за рахунок громадських коштів грома­дян, проданих у рабство за межі Аттики.

Аристотель наводить і такий факт, що Солон встановив макси­мум землеволодіння в одних руках, проте іншими джерелами це не підтверджено. Був виданий закон про свободу заповітів, чого ра­ніше не було. У тому випадку, коли заповідач не мав законних дітей, він міг заповісти своє майно будь-якій особі чи віддати його на суспільні потреби. До речі, з цього часу під виглядом запові­дання в Афінах почали продавати і купувати землю, а Аттика на тривалий час перетворилася в країну середнього і дрібного земле­володіння.

До Солона в обігу були різні грецькі гроші, навіть родові міри та монети. Солон запровадив нову єдину монету, нову систему мір і ваги, запозичивши їх у Евбеї, що розширило торговельні контак­ти Афін. В інтересах міського демосу він заборонив на деякий час вивозити з країни продовольство, за винятком олії. Через Народні збори було видано закони, які сприяли створенню нових і розши­ренню старих виноградників, садів, городів і регулювали правила користування городами та колодязями, зрошувальними системами.

Щоб успішніше розвивалися ремесла і торгівля, був виданий закон про обов'язок батька навчити сина будь-якого ремесла, а інакше син мав право відмовитись допомагати батькові чи утриму­вати його в похилому віці. Видано закон проти неробства.

Політичні реформи. У політичній сфері реформи Солона теж були вагомими і глибокими. Він скасував генократію (грецьк. "ге- нос" — рід) — владу родової аристократії, що існувала до цього часу, і замінив її тимократією (грецьк. "тиме" — ціна, вартість) — владою, яка ґрунтувалася на майновому цензі. Аристократію було позбавлено привілеїв, пов'язаних з пережитками родового ладу.

Усіх вільних громадян чоловічої статі було поділено на чотири розряди за майновим цензом. До першого, найвищого розряду, належали громадяни, які одержували з землі не менше 500 ме- димнів сипучої або рідкої сільськогосподарської продукції на рік (медимн становив у середньому 50 кг або літрів). Згодом до них були прирівняні інші громадяни (не тільки землевласники), які мали майна на таку ж суму, їх називали п'ятисотмірниками, вони мали обов'язок оснащувати військові кораблі, тримати їх у належ­ному стані, а також служити у важкоозброєній піхоті. До другого розряду належали громадяни, які одержували не менше 300 медим- нів, їх називали вершниками, оскільки вони повинні були служити у кінноті на власному бойовому коні або у важкоозброєній піхоті. До третього розряду належали громадяни, з прибутком не менше 200 медимнів — зевгіти (грецьк. "зевгос" — запряг волів). Вони та­кож служили в піхотному ополченні й повинні були мати власне важке озброєння. До четвертого розряду належали всі інші грома­дяни, тобто ті, хто мав прибуток із землі менше 200 медимнів або відповідне рухоме майно, їх називали фетами (виробниками), вони служили в легкоозброєній піхоті й на флоті.

Тепер уже політичні права, як і взагалі правове становище лю­дей в суспільстві, повністю залежали не від знатного, родового походження, а від майнового стану громадян. Отже, бути архонта­ми, членами ареопагу, займати інші високі посади в державі могли тільки громадяни, котрі належали до першого розряду. Всі інші посади обіймали громадяни другого і третього розрядів. Фети не могли бути обраними на жодні посади — вони тільки брали участь у Народних зборах. Але й це мало неабияке значення, бо саме На­родні збори обирали всіх службових осіб, тут вони звітували про свою діяльність, тут приймались закони і, власне, в Народних збо­рах фети становили більшість.

Саме ця реформа завдала найвідчутнішого удару пережиткам первіснообщинного ладу. Права і обов'язки громадян почали ви­значатися залежно від їхнього майнового стану, а не від родової знатності. Народні збори з часів Солона стали відігравати значно більшу роль у житті суспільства, компетенція їх розширилась. Вони мали назву "еклесія", тобто збори викликаних, оскільки про день зборів заздалегідь повідомляли оповісники, закликаючи всіх громадян.

Солон також дещо послабив ареопаг, вилучивши з його компе­тенції підготовку справ для обговорення їх у Народних зборах. Для підготовки цих справ, а також загального управління країною він створив новий державний орган — Раду 400. До неї кожне плем'я (всього чотири) обирало на своїх зборах з громадян перших трьох розрядів, які досягли 30-річного віку, по 100 представників (що­річно).

Збереження племен (філ) було поступкою родоплемінній знаті, одним з проявів незавершеності, половинчастості реформ Солона. Це засвідчило також збереження ареопагу, який був і залишався далі оплотом родової знаті. Ареопаг зберігав за собою нагляд за дотриманням законів, контроль за діяльністю Народних зборів і службових осіб, судові функції, які навіть були розширені. За сло­вами Солона, Рада 400 і ареопаг — це ті якорі, які повинні стриму­вати державний корабель від наслідків бурі.

Зберіг Солон і колегію архонтів, яка була наділена виконавчою владою, здійснюючи також судові та релігійні функції. Кожна філа обирала з-посеред своїх громадян першого розряду по 10 канди­датів (усього 40). Народні збори Афін обирали серед них дев'ять архонтів і одного секретаря. Про це йтиметься докладно далі.

Солон заснував ще один новий орган — суд присяжних (ге- ліею). До складу цього суду обирали громадян усіх чотирьох роз­рядів. Геліея була не тільки найвищим судовим органом країни з широкою компетенцією, а й мала важливі політичні функції, зо­крема у сфері законодавства (див. Далі).

Зберігши чотири племені, Солон зберіг і поділ країни на на- вкрарії (48 — по 12 на кожне плем'я) з їхнім обов'язком постав­ляти державі по одному бойовому кораблю на рік. Провів він ще й інші реформи. Так, було прийнято закон про політичну активність громадян, згідно з яким, обговорюючи важливі питання у Народ­них зборах стосовно долі країни, всього народу, присутні повинні були висловити свою думку, відкрито сказати "так" або "ні", не ховатися за спини інших, не відмовчуватись. Будь-який громадя­нин мав право притягнути до суду злочинця, порушника. Раніше таке право мали тільки сам потерпілий або представники його роду. Прийнято закони щодо фізичного виховання молоді, проти мар­нотратства жінок та ін.

Реформи Солона мали надзвичайно велике значення. Він, по- перше, розпочав еру так званих політичних революцій, які давно назрівали в афінському суспільстві. По-друге, Солон завдав рішу­чого удару залишкам первіснообщинного ладу в усій Аттиці. Він продовжив розпочату колись Тесеєм справу розбудови Афінської держави, створив, по суті, цю державу в цілісному вигляді, її ме­ханізм, систему державних органів. Після вилучення в евпатридів земельних ділянок, які вони захопили за борги, скасування боргів і боргового рабства та повернення земельних ділянок селянам з'я­вилося багато дрібних власників, яких евпатриди не могли по­неволювати. Ці реформи призвели до розвитку рабовласницького господарства на основі ввезення рабів з-за кордону і, отже, заклали підвалини для розвитку античного рабства. Реформи Солона, спря­мовані проти засилля евпатридів, зміцнювали становище міського демосу. Розділена за майновими ознаками на різні розряди, родова аристократія втратила колишню силу і вплив. Тому вона активно виступала проти Солона, його реформ, намагаючись відновити старі порядки.

Не зовсім задовольняли реформи Солона і низи демосу, зокрема селян. Вони сподівалися на переділ земель, конфіскацію великих володінь знаті, проте Солон не насмілився на такий крок. Окрім збереження старих племен, впливу знаті в ареопазі, це було ще одне свідчення половинчастості його реформ. Отже, знать вважала реформи надмірними, а низи — замалими, неповними, всі разом вимагали їх вдосконалення.

Отож, гостра політична боротьба в Афінах, щоправда, вже ін­шого спрямування, ніж попередня, продовжувалась.

Намагаючись зберегти реформи, Солон вирішив зректися своєї посади, всіх повноважень, і, взявши з громадян обіцянку не змі­нювати реформи, зберігати їх дію і перевірити її часом до його повернення, на десять років покинув Афіни.

Лекція 7. Тиранія Пісістрата.

Посилення боротьби між демосом та аристократами. Демократичні перетворення Клісфена: демократія з аристократією на чолі. Греко-перські війни. Реформи Ефіальта і Перикла та розквіт афінської демократії. "Пентеконтаетія". Пелопоннеська війна та олігархічний переворот в Афінах

Цей крок Солона не зупинив боротьби. У 584 р. До н. Е. Було вирішено збільшити кількість архонтів до десяти, причому евпат- риди погодились, що троє з них будуть геоморами і двоє — демі­ургами. Але й це не розрядило ситуації. Спираючись на міську і сільську бідноту, у 560 р. До н. Е. Владу захоплює Пісістрат, який в молоді літа прославився, відвоювавши (за ініціативи Солона) у мегарців острів Саламін. Він проголосив себе тираном, ставлени­ком демосу і перебував на цій посаді 33 роки. Реформ Солона він не змінив, усі попередні органи теж залишались. Пісістрат та його сини дбали тільки про те, щоб на всіх важливих посадах були їхні прибічники. Тиран конфіскував частину земель у евпатридів, на­діливши ними бідних селян, запровадив державний довгостроко­вий кредит селянам і ремісникам, увів інститут виїзних суддів, щоб люди з місць не їздили по судових справах до Афін. Він призна­чив єдиний поземельний податок (залежно від розміру землеволо­діння), сприяв створенню афінських колоній, зокрема на крим­ському і кавказькому узбережжях Чорного моря, зробив спробу захопити Дарданелли (Геллеспонт), вів в Афінах велике будівни­цтво. У 527 р. До н. Е. Пісістрат помер і тиранами стали двоє його синів, їхня політика була дещо іншою: збільшувались податки, чинились розправи над політичними супротивниками, посилився терор. Незабаром одного з них вороги тиранії вбили, другий 510 р. До н. Е. Був змушений зректися влади.

Боротьба між аристократією і демосом спалахнула з новою си­лою. Спроба спартанців втрутитись у події і допомогти аристо­кратам відновити свою владу закінчилась невдачею. Демос пере­міг, і на чолі Афін став його вождь, непримиримий противник тиранії, аристократів і спартанців Клісфен, що походив зі знатної родини Алкмеонідів.

У 509 р. До н. Е., ставши першим архонтом, Клісфен провів се­рію реформ. Ці реформи остаточно ліквідували залишки родового ладу і сформували систему афінської демократії, яка зберігалася з невеликими змінами впродовж усього періоду існування Афінської держави. Основною метою Клісфена було остаточно ліквідувати вплив і силу реакційної землевласницької родової знаті, демокра­тизувати суспільно-політичний устрій Афін.

Насамперед Клісфен ліквідував чотири родових племені й нато­мість запровадив територіальний поділ: поділив Аттику на 10 тери­торіальних філ. При цьому враховувався природний поділ країни на три основних регіони: міський (Афіни), прибережний і внут­рішній. У двох перших переважав демос, у третьому — аристокра­тія. Кожна філа поділялася на три частини — тритїї: по одній з кожного регіону. Всього було 30 тритій. Філи не становили єдиної, цілісної території, бо питання, з яких саме тритій складатиметься філа, вирішувалося жеребкуванням. Часто тритії однієї філи не мали спільних кордонів, бо розташовувались далеко одна від одної. Клісфен мав на меті згуртувати раніше розірваних родовими і пле­мінними відносинами людей з різних частин Аттики. Причому в кожній філі 2/3 населення були міські жителі і ті, хто тяжів до міст, і тільки 1/3 — сільські, де відчутними були вплив і влада аристократії. Клісфен увів до складу філ не тільки корінних афі­нян, а й значну частину метеків та інших чужоземців, що оселили­ся назавжди в Афінах.

Водночас ця обставина (розкиданість тритій) у зв'язку з невели­кими розмірами території Аттики не утруднювала управління та­кими черезсмужними філами.

Клісфен поділив територію Афін на 100 ще дрібніших оди­ниць — демів. На тритію припадало по три-чотири деми та по 10 демів на кожну філу. Згодом кількість демів зросла. Кожного афінського громадянина було приписано за місцем проживання до якогось дему. Приналежність ця була спадковою. Називати себе родовим походженням заборонялось. Кожен громадянин поруч зі своїм іменем повинен був зазначати ще й назву дему. Тільки при­належність до дему давала громадянам повноправність. Отже, існу­вала така адміністративно-територіальна структура: 10 філ, 30 три­тій, 100 демів.

Найвищим органом влади філи були Народні збори (агора), поточне управління здійснювала колегія трьох епімелетів, яку оби­рали щорічно Народні збори (здебільшого це були начальники тритій, але не обов'язково). Кожна філа мала свого покровителя — бога або легендарного героя. У тритії діяли свої Народні збори, які щорічно обирали начальника. У демах також управляли Народні збори і староста (демарх), якого вони обирали щорічно. Його обо­в'язками було скликати Народні збори, виконувати їхні рішення, здійснювати поточне управління. Народні збори обирали також скарбника та інших урядовців. Деми, з одного боку, мали свою, внутрішню, автономну компетенцію, з іншого — виконували до­ручені їм державою справи (наприклад, ведення обліку військово­зобов'язаних — каталогів, збирання податків — ейсфора). До демів перейшли всі фінансові, поліційні та інші справи, якими раніше відали навкрарії, проте самі навкрарії збереглися (замість 48 їх ста­ло 50 — по п'ять на філу). Вони і далі повинні були щорічно буду­вати по одному військовому кораблю.

Клісфен утворив нові державні органи. Рада 400 у зв'язку з ліквідацією чотирьох племен була теж ліквідована. Замість неї ут­ворено Раду 500 — по 50 осіб від кожної філи (докладно розгляда­тиметься далі).

Створено також колегію десяти стратегів — по одному від філи. Головно це були військові вожді, але не тільки — вони мали також важливі адміністративно-політичні повноваження.

Інші державні органи — геліея, ареопаг, колегія архонтів — з деякими змінами в їх компетенції залишилися і діяли.

Щоб зміцнити демократичні засади суспільства, зокрема запо­бігти відновленню тиранії чи влади аристократії, Клісфен запрова­див так званий остракізм — суд черепків (грецьк. "остракон" — черепок). Один раз на рік на головних зборах шостої пританії (про це докладніше — далі) присутні повинні були відповісти на запи­тання, чи є в державі людина, яка своєю діяльністю шкодить демо­кратії, існуючому суспільству, устрою. Якщо народ на це запитан­ня відповідав ствердно, то присутнім роздавали глиняні таблички (черепки), на яких вони писали ім'я цієї людини. За більшістю голосів таку людину виганяли з Афін на десять років (згодом на п'ять) без позбавлення громадянських чи будь-яких майнових або спадкових прав.

Отже, реформи Клісфена, завдавши остаточного удару пережит­кам родоплемінного устрою, завершили так звану епоху політич­них революцій і формування афінської державності.

У першій третині V ст. До н. Е. Афінській державі разом з усією Грецією (Елладою) довелося пережити тяжкі часи. На Близькому і Середньому Сході на той час утворилася велика і могутня Перська держава. Вона завоювала Малу Азію, Вавилон, Єгипет та багато інших стародавніх держав і середньоазіатських територій. Перські царі називали себе царями всіх чотирьох сторін світу і претен­дували на світове (в їхньому розумінні) панування. Невеликі, але багаті грецькі держави, які існували буквально під боком Персії, викликали у перських царів бажання негайно їх завоювати, тим паче, що противник, як їм здавалося, був слабкий, сили його роз­порошені. Приводом для нападу послужила допомога Афін і де­яких інших держав Еллади грецьким колоніям у Малій Азії в їх боротьбі проти Персії. У 492 р. До н. Е. Перський цар Дарій І спо­рядив велике військо і флот на Балкани. Над Грецією нависла смертельна загроза бути поневоленою. Ця загроза була цілком реальною, бо серед греків виникали постійні суперечки, грецькі держави ворогували між собою, вели безперервні міжусобні війни. Але грекам, які так і не зуміли на той час об'єднатися, доля дала шанс врятуватися від поневолення. Перський флот потрапив (біля сучасного Афону) у жорстокий шторм і більша частина кораблів була знищена, а сухопутна армія зазнала значних втрат у боях з войовничими фракійськими племенами, територією яких просу­валася до Греції.

Персам тимчасово довелось відступити. Цар, однак, відрядив у Грецію послів з вимогою дати Персії "землю і воду", тобто добро­вільно підкоритися. Деякі грецькі держави так і зробили (у Фес- салії, Беотії), проте більшість з них відмовилися. В Афінах пер­ських послів скинули зі скелі, а у Спарті втопили в колодязі, гово­рячи, що там вони дістануть і землю, і воду.

У 490 р. До н. Е. Відбувся другий перський похід проти Греції. Головний удар був спрямований проти Афін. Афіни до бою залучи­ли всіх, кого тільки можна, і було зібрано 10 тис. Воїнів. Ще тисячу надіслало союзне місто Платеї. Інші держави вичікували. Спарта, до якої афіняни звернулися за допомогою, заявила, що вона готова допомогти, але у зв'язку з релігійним святом воїни не можуть виступити в похід. Персів же було понад 100 тис. Полководець Мільтіад звернувся до воїнів Афін із закликом: перемога або смерть чи неволя — це єдиний вибір. Афіняни перші пішли в наступ і здобули блискучу перемогу. Бій, що відбувся в Марафонській до­лині, увійшов в історію як приклад нечуваного героїзму і безмеж­ної любові до свого краю, народу, прагнення свободи.

З часу реформ Клісфена в соціально-економічному ладі Афін сталися значні зміни. В економіці великого значення набули мор­ська торгівля, ремесла, значно збільшився флот. У державно-по­літичному житті підвищився вплив торговельно-ремісничих верств населення, зміцніли демократичні сили. Великі кошти були виді­лені на будівництво військових кораблів, оборонних споруд. Афіни стали наймогутнішою морською державою Греції, і це було над­звичайно важливо, бо Персія, яку після смерті Дарія очолював цар Ксеркс (486—465 до н. Е.), знову готувала похід проти Греції, який розпочався 480 р. До н. Е. За Геродотом, Ксеркс мобілізував вели­чезні сили: понад 1 млн воїнів, 1200 суден. Хоча пізніші історики вважають ці цифри явно завищеними, не викликає сумніву, що вони були значними. Але й греки, навчені досвідом, не сиділи, склавши руки. Більшість грецьких держав об'єднали сили, хоча Фессалія та Беотія і далі стояли за персів, а Аргос оголосив нейтра­літет. Невеликий загін грецьких воїнів, ядром якого було 300 спар­танців на чолі з царем Леонідом, декілька днів стримували персів у гірському Фермопільському проході. Всі вони героїчно загинули. Перська армія прорвалася в Аттику, Афіни були спустошені, але не підкорені. Війна тривала. У 480 р. До н. Е. Об'єднаний грецький флот на чолі з афінянином Фемістоклом біля острова Саламін вщент розбив перський флот, а в 479 р. Грецькі війська біля Пла- теїв розгромили й сухопутну перську армію. Загрозу перського поневолення було відвернено.

Наслідком греко-перських воєн стало зміцнення Афін, небувале зростання їх економічної і політичної могутності. Афіни організу­вали великий морський союз грецьких держав. Члени союзу по­винні були будувати кораблі для спільного флоту (війна з Персією ще не закінчилася) і робити щорічні внески (форос) у спільну скарб­ницю, що знаходилася на острові Делос. Незабаром будівництво флоту, як і керівництво союзом, було доручено Афінам. Та й скарб­ницю перевели в Афіни. З того часу Афіни щораз частіше вико­ристовували ці величезні кошти для своїх цілей. Вони захопили у знесиленої Персії її численні володіння у Фракії, на малоазій­ському узбережжі. Афінські колоністи, купці, работорговці розосе­реджувались по всіх островах і берегах Егейського, Чорного, част­ково Середземного морів. Афіни почали практикувати втручання у внутрішні справи союзних держав, поширювали на них дію свого права, встановлювали вигідні їм форми правління. У багатьох з цих держав були афінські наглядачі, контролери, там розміщували афінські гарнізони, створювали колонії афінських поселенців (кле- рухії). Встановлено обов'язок для всіх членів морського союзу роз­глядати спірні справи, що стосувалися союзу, в афінських судах, а згодом й усі інші справи, де сторонами були громадяни різних міст-держав. Це збагачувало афінську скарбницю. Афіни само­вільно збільшували або зменшували розміри членських внесків союзників. Вони стали могутньою, хоч і невеликою державою, жвавим центром грецької та міжнародної торгівлі, ремесла тощо. Обіг афінської торгівлі досяг величезних розмірів. "Усе, що є най­кращого в Італії, Сицилії, на Кипрі, в Єгипті, у Лівії, в Понті, в Пелопоннесі і в інших місцях, усе стікається сюди, в Афіни, за­вдяки нашому пануванню на морі", — зазначено в одному з полі­тичних трактатів V ст. До н. Е. Збільшуються населення Афін, кіль­кість рабів, притік іноземців.

Надзвичайно високого розвитку досягла культура Афін, їх вва­жали центром грецької науки і філософсько-політичної думки. Тут процвітають точні, природничі та гуманітарні науки, розвиваються основні напрями філософії, блискучих успіхів досягає образотвор­че мистецтво, література, поезія та інші галузі культури. І сьогодні грецька мова широко вживається в науковій термінології, значна частина наших імен грецького походження. Грецькі трагедії і ко­медії не сходять зі сцен театрів усього світу.

Важливим наслідком греко-перських воєн була дальша демо­кратизація державного ладу та політичного режиму Афін. Цього вимагав демос, зокрема його низи — селяни, ремісники, на яких лягав основний тягар війни. Вже 487 р. До н. Е. Обрання архонтів шляхом голосування було замінено обранням за жеребом. Крім громадян першого розряду допущено до цих посад громадян дру­гого розряду. Роль архонтів, однак, зменшується у зв'язку з поси­ленням колегії стратегів.

Зазначимо, що в Афінах увесь час не припинялася боротьба між демократами і аристократами. Вона дещо стихла в час греко-пер- ських воєн, проте згодом знову активізувалась (остаточний мир між грецькими державами і Персією був укладений 449 р. До н. Е.). У 462 р. До н. Е. Вождь демократів Ефіальт, якого Аристотель нази­вав людиною справедливою і непідкупною, провів додаткові ре­форми. Головним гальмом у зміцненні демократії Ефіальт вважав ареопаг, де й далі гуртувалася аристократія. Ареопагу, нагадаємо, належало право контролювати діяльність Народних зборів і служ­бових осіб. Ареопаг міг накласти заборону на рішення Народних зборів і урядовців, наглядав за виконанням законів, за поведінкою громадян і т. Д. Спочатку Ефіальт повів боротьбу з окремими чле­нами ареопагу, притягнувши їх до судової відповідальності за зло­вживання службовим становищем, за хабарі. Підготувавши такий ґрунт, Ефіальт виступив проти ареопагу загалом і на Народних зборах домігся цілковитої ліквідації його політичної влади. За аре­опагом залишилися лише деякі судові функції (докладно — далі) та нагляд за релігійним культом. Відбулося подальше зниження майнового цензу для зайняття посад архонтів: до них допущено третій розряд громадян — зевгітів. Ефіальт поплатився за здійс­нення своєї реформи життям — його було вбито.

Після Ефіальта фактичним правителем Афін на посаді першого стратега став ще один вождь демократів (хоча й походив з аристо­кратів і мав великий маєток), знаменитий політичний діяч, відо­мий оратор Перикл. Він був глибоко відданий ідеям демократії, піклувався про поліпшення життя афінського демосу і метою свого життя поставив політичну діяльність на користь демосу. Перикл керував державою 15 років (444—429 рр.), помер під час епідемії, як тоді гадали, чуми. Коли перед смертю його запитали, що він вважає найголовнішим у своєму житті, Перикл відповів: "Те, що жоден афінський громадянин з моєї вини не одягнув чорного пла­ща" (знаку жалоби).

Період правління Перикла вважався "золотим віком" Афін, епохою їх найвищого розвитку. На цей час остаточно склалася демократична державність Афін, їх конституційне законодавство, правове становище громадян та ін.

Перикл також здійснив низку реформ. Він, зокрема, зрівняв усіх громадян у політичних правах і допустив їх, незалежно від розряду, тобто від майна, до будь-якої посади в державі. До прав­ління Перикла державна праця, виконання громадських обов'язків не оплачувались. Отож, щоб зробити доступ незаможних представ­ників населення до державної служби реальним, Перикл домігся через Народні збори введення оплати за державну службу. Ввели оплату і за військову службу. Навіть за участь у Народних зборах почали платити гроші (2 оболи — розмір денного середнього заро­бітку ремісника). До речі, Народні збори при Периклі почали відігравати значно більшу роль, ніж раніше. Скликали їх регуляр­но, і вони розв'язували всі найважливіші питання в державі. Всі державні посади обирали за жеребом, щоб усі кандидати були рівноправними, ніхто, особливо знать, не міг скористатися своїм впливом, розгортати закулісну діяльність. Відкритим голосуванням обирали тільки стратегів і скарбників, оскільки вважалось, що для цих посад потрібна спеціальна підготовка.

Дбаючи про науку і мистецтво, просвіту, Перикл сприяв їх роз­витку. Для найбідніших громадян він увів оплату так званих теат­ральних грошей, щоб усі могли відвідувати театри.

Перикл організував велике оборонне будівництво. Афіни і "ко­ридор" до їх порту Пірей були оточені стінами, велике і пишне будівництво велося в самому місті. Зі старого напівсільського міста Афіни перетворилися у велике місто світового значення, яке блис­ком затьмарило всі інші міста Греції. В центрі його, біля храму богині Афіни, стояла статуя цієї богині висотою близько 20 м, ви­готовлена із золота та слонової кістки. Сюди з'їжджалися філо­софи, вчені, письменники, скульптори з усіх навколишніх країн. Тут деякий час мешкали і працювали історик Геродот, філософ Анаксагор, скульптор Фідій та багато інших, імена яких донині відомі всьому світові. Перикл мріяв, щоб афінські громадяни до- сягли людського ідеалу, були прекрасними. А прекрасною греки вважали людину з такими якостями: доброчесність, хоробрість, духовна і фізична краса, почуття міри.

Однак у тому ж V ст. До н. Е. Афіни спіткало ще одне випробу­вання: вибухнула нова війна. На цей раз зі Спартою та грецькими державами так званого Пелопоннеського союзу, який очолювала Спарта. Міжусобний конфлікт між цими двома могутніми дер­жавами назрівав давно. Причин було багато — як економічних, так і політичних (оскільки Спарта була аристократичною державою). У 421 р. До н. Е. Війна розпочалася і зі змінним успіхом тривала близько 30 років. Супроводжувалася вона гострою внутрішньою боротьбою різних політичних сил. Зокрема, в Афінах і деяких їхніх союзників підвела голову аристократія. Аристократія, землевлас­ницька знать, прихильна до Спарти, об'єднувались, створюючи союзи, товариства, так звані гетерії. Афіни придушували їхні ви­ступи, навіть повстання, безоглядно і жорстоко.

У 413—410 рр. До н. Е. Афіняни зазнали серйозної невдачі у Пе­лопоннеській війні. Вони здійснили великий морський похід до Сицилії, яка забезпечувала Спарту продовольством та військовою допомогою. Проте флот потерпів там поразку. На суші афіняни теж були розбиті, воїнів, що уціліли, було продано в рабство. Не­вдача сицилійської експедиції, значні втрати в кораблях і війську, затрати величезних грошових і матеріальних ресурсів — усе це сут­тєво підірвало міць Афінської держави, позиції демократів. До того ж Афіни охопила завезена зі сходу епідемія чуми (або тифу).

У 411 р. До н. Е. В Афінах, за допомогою Спарти, стався олігар­хічний переворот. Було створено комісію у складі 30 осіб для ви­роблення нових законів. Ліквідовано низку демократичних інсти­тутів, посад, усі виплати і допомоги громадянам. Створено новий орган зі знаті та верхівки демосу — Раду 400, до якої перейшли повноваження всіх інших органів афінської демократії. Обмежено кількість повноправних громадян — до 5 тис. Осіб (закон Фера- мена). Оплату за державну службу скасували. Низи народу, отже, знову були усунені від влади. Оскільки олігархи обіцяли закін­чити війну (а це було на той час основним), то народ спочатку їх підтримав, але незабаром відвернувся, бо миру зі Спартою так і не було укладено (з вини Спарти). Олігархи спробували правити за допомогою терору, це скінчилося невдачею.

У 403 р. До н. Е. Демократію в Афінах було відновлено, але внутрішня боротьба політичних сил не припинилася. На рік рані­ше закінчилася Пелопоннеська війна, Афіни були змушені капіту­лювати. Афінський морський союз було ліквідовано, більшість грецьких держав, у тому числі Афіни, ввійшли до складу Пелопон­неського союзу. Афіни втратили колишню свою славу і могутність, пальму першої у Греції держави.

Як сталося, що відстала Спарта перемогла набагато розвиненіші в економічному і політичному відношенні Афіни?

Причина полягає в тому, що Афінський демократичний уряд припустився суттєвих військових помилок, серед них найгрубішою була сицилійська експедиція. Спарта мала кращу і міцнішу вій- ськову організацію, та головне те, що Спарті надавала велику фінансову допомогу Персія. Тому Спарта мала змогу постійно відновлювати свій економічний і військовий потенціал. Неміцним був і Афінський морський союз, де Афіни правили методами ди­ктату. Нестійкою, небезпечною для демократії була внутрішня си­туація Афін, де підривну роботу постійно проводили аристократи, знать.

Згодом Афінська держава дещо зміцніла, демократія знов пере­могла. У 378 р. До н. Е. Навіть відновлено Афінський морський союз. Але Афіни вже не відігравали в ньому такої домінуючої ролі, як раніше. Скарбниця Афін збідніла, суспільство роздирають со­ціальні та політичні суперечності. Різко поляризуються розкіш не­багатьох і бідність низів.

У другій половині IV ст. До н. Е. Грецькі держави стикаються з новою небезпекою: підноситься на півночі Греції Македонія (еллі­ни, до речі, не вважали македонців греками). Македонія, створив­ши потужну армію, починає захоплювати одну за одною грецькі держави. У битві при Херонеї 338 р. До н. Е. Було розбито й афін- ське військо. Майже всі грецькі держави, крім Спарти, ввійшли до складу імперії Александра Македонського. Після її розпаду (323 р. До н. Е. Александр Македонський помер) усю Грецію (II ст. До н. Е.), в тому числі Спарту, захопив Рим.

Лекція 8. Суспільний лад в Афінах. Права

І обов'язки громадян. Право грецького громадянства у зв'язку із розвитком міжнародних відносин: проксенія, ісополітія, арбитраж. Метеки, раби, вільновідпущеники. Правове становище жінки

Громадяни. Населення стародавніх Афін поділялося на дві ос­новні категорії — вільних і рабів. Серед вільних, у свою чергу, теж існував принциповий поділ: на громадян і негромадян. До ос­танніх належали метеки, чужинці, вільновідпущеники. Кожен грецький поліс, кожна держава, в тому числі Афіни, — це була тісно згуртована община громадян.

Повноправним громадянином вважали в Афінах тільки ту лю­дину, чиї батько і мати були афінськими громадянами і прожи­вали в законно оформленому шлюбі. Щоправда, спочатку деякий час діяло правило, що для наявності громадянства було достатньо, аби тільки батько мав таке право, а мати могла бути й чужозем­кою, але при законно оформленому шлюбі. Згодом з'явився закон, згідно з яким для повноправності дитини необхідно мати афінське громадянство обом батькам (час його прийняття невідомий). Його, однак, не завжди дотримувались. Тому Перикл у 461 р. До н. Е. До­мігся через Народні збори підтвердження цього закону, встановив­ши так зване "чисте громадянство". Водночас проведено перевірку всіх афінських громадян, внаслідок якої близько 5 тис. Осіб ви­ключили зі списків з усіма наслідками, що з цього випливали. Другу велику "чистку" було проведено у 345 р. До н. Е. За архонта Арея. Позбавлення громадянства неодноразово супроводжувалося конфіскацією майна і продажем "самозваних" громадян у рабство.

Дієздатність афінських громадян наставала з 18-річного віку, коли вони набували права бути внесеними до списків членів дему, в якому числився їхній батько. За правильність внесення людей до цих списків стежили окремі службовці. Приймали гро­мадян у члени дему на його загальних зборах. Кожен повинен був скласти клятву і прийняти громадянську присягу такого змісту: "Я не посоромлю священної зброї і не залишу товариша в бою, захищатиму сам і з усіма все священне і заповітне, не при­меншу сили і слави вітчизни, але збільшу їх, розумно корити­муся існуючій владі та законам, встановленим і тим, що мають бути прийняті, а якщо хтось намагатиметься знищити закони або не коритиметься їм, я не допущу цього і боротимуся проти нього і сам, і з усіма. Також шануватиму вітчизняні святині. В цьому хай будуть мені свідками боги". Відмову в прийнятті у громадян­ство можна було оскаржити до суду — геліеї, але якщо суд під­твердив рішення зборів дему, то скаржника віддавали в рабство. В тому ж разі якщо суд визнавав скаргу правомірною, людину вписували до списків громадян дему.

Стародавні греки право громадянства вважали священним, ре­тельно оберігали його, бо воно вважалось за честь. Вчинки і дії, які плямували цю честь, тягли за собою (постійну або тимчасову, часткову або повну) втрату прав громадянства ("атімія"). Старо­давні письменники та історики наводять чимало фактів атімії. Повне позбавлення прав означало для засудженого і його нащадків позбавлення права з'являтися в публічних місцях, на святах, рин­ках, у Народних зборах, бути позивачем і відповідачем у суді, слу­жити у війську. Як додаткове покарання могла бути конфіскація майна. Повернення громадянських прав допускалось тільки за рішенням Народних зборів. Афінські громадяни — і тільки вони — користувалися всією повнотою цивільно-правових, економічних і політичних прав. Уся їх сукупність називалася tame — честь. Звід­си й атімія — безчестя.

Серед найважливіших прав були: право брати участь у Народних зборах, право бути обраним на різні державні, а також громадські посади (з 30 років), право на службу у війську (з 20 років), отри­мання у випадку успішних воєн землі, рабів, трофеїв, право на різну державну допомогу тощо. За важливі заслуги перед суспільством і державою, згідно з постановою Народних зборів, громадян наді­ляли пільгами і почесними правами, зокрема, звільняли від літургії (див. Далі) чи податків, правом займати почесні місця на святах і в Народних зборах, носити почесний вінок, правом на почесний обід чи постійне харчування в приміщенні Ради 500 та ін.

Політичні права громадян тривалий час (до реформ Перикла) залежали ще й від належності до одного з чотирьох розрядів (див. Реформи Солона). Нагадуємо, що вищі посади в державі діставали тільки громадяни першого розряду, а фетів на жодну посаду не можна було обирати. Після реформ Перикла, як зазначалось, усі громадяни були зрівняні в політичних правах. Проте розподіл гро­мадян на чотири майнові розряди і у зв'язку з цим певні переваги і привілеї громадян вищих розрядів збереглись. Наприкінці IV ст. До н. Е., однак, були введені деякі зміни: замість прибутку із землі критерієм належності до того чи іншого розряду слугував грошо­вий прибуток. Отже, до першого розряду віднесено громадян з річним прибутком 6 тис. Драхм, до другого —3 тис., до третього — 1 тис. Драхм. Усіх інших з нижчим прибуток віднесено до четвер­того розряду.

Врешті, як вважають дослідники, в Афінах повноправними гро­мадянами була тільки 1/10 частина населення.

Громадяни Афін мали й певні обов'язки, серед яких найважли­вішим була військова служба. Звільняли від неї тільки членів Ради 500, державних урядовців і власників кораблів, які служили дер­жаві. Важливими були й обов'язки брати участь у роботі Народних зборів, виконувати певні повинності й сплачувати податок на ко­ристь суспільства, держави. Найбагатші громадяни (перший розряд) мали ще один обов'язок перед суспільством — так звані літургії. Чим багатше громадянин, тим складнішими були літургії, пов'язані зазвичай зі значними видатками. Літургії поділяли на звичайні, тобто такі, які повторювалися регулярно, щороку, і надзвичайні. До звичайних належали хорегії (організація і фінансування музичних, хорових, поетичних змагань, театральних вистав тощо), гімнасіархії (організація і харчування учасників спортивних змагань), фінансу­вання спільних обідів під час різних святкувань та ін.

До надзвичайних літургій належала трієрархія — обов'язок спо­рядити військовий корабель. Держава давала громадянину готовий корпус корабля з тим, щоб він повністю його обладнав, забезпечив усім необхідним для плавання. За це такому громадянинові дава­лась змога рік командувати цим кораблем з правом отримання пев­ної частки воєнних трофеїв.

Не можна було призначати комусь літургію двічі на рік, як і два роки підряд. Якщо громадянин вважав, що літургія для нього надто обтяжлива, то він мав право не погодитись з її прийняттям, назвавши при цьому багатшого громадянина. Коли ж і той запере­чував, то перший міг запропонувати другому обмінятися майном і тоді виконати літургію. Такі випадки насправді траплялися. Вод­ночас зазначимо, що багаті громадяни самі нерідко пропонували взяти на себе різні літургії — щоб заслужити в суспільстві повагу і славу, популярність й політичні дивіденди. Як засвідчують джере­ла, щорічно виконували літургії близько 60 громадян.

Афінські громадяни, зокрема чоловічої статі, користувалися всією повнотою прав тільки в межах своєї держави, зрештою, як і громадяни всіх інших держав — полісів Греції. За межами свого поліса вони були безправними іноземцями. Це викликало гостру критику прогресивних політичних діячів, філософів Стародавньої Греції. Але до зрівняння в правах усіх греків незалежно від того, звідки вони були родом, не дійшов жоден поліс. Виникли, однак, міждержавно-правові інститути, які регулював відносини різних міст-держав. Це зумовлювалось щораз тіснішими торговельними, дипломатичними, військовими та іншими зв'язками між грецьки­ми державами. Так виникла проксенія — інститут "гостинності", що регулював ставлення громадян до іноземців-греків за принци­пом взаємності. Проксенія здійснювалась між окремими особами чи категоріями громадян різних полісів, а згодом між державами. Уряд доручав піклування про таких іноземців спеціальним упов­новаженим — проксенам або одні держави посилали своїх про- ксенів до інших, щоб ті були захисниками і посередниками для своїх громадян перед громадянами і властями інших держав. Через проксенів вели й дипломатичні переговори з іншою державою, спершу звертаючись до свого проксена, який там проживав. Але поза цією системою "гостинності" іноземець не міг користуватися правами нарівні з місцевими громадянами, не мав жодних полі­тичних прав, більшості цивільно-правових та інших (не міг, на­приклад, купувати нерухомість).

Потім виникає інститут "ісополітії" — коли дві чи більше дер­жав бажають поєднатися узами дружби і взаємного сприяння. За такою угодою громадянам однієї держави надавали в іншій ті самі політичні та приватні права, що й місцевим громадянам. Ісополітія була двох видів: двостороння, тобто взаємна, або одностороння, тобто однобічна. Наприклад, платейці користувались ісополітією в Афінах. Ісополітія була й персональна, коли її отримували при­ватні особи, політичні діячі та ін.

У безпосередньому зв'язку з практикою ісополітій виникла ідея арбітражу, яка втілилась в організації третейських судів — для роз­в'язання мирним шляхом спірних питань. Почало зароджуватися й міжнародне, точніше, загальноеллінське право, яке відповідало новим умовам економічного і політичного життя.

Отже, узагальнимо: всією повнотою економічних і політичних прав в Афінах користувалися громадяни-чоловіки. Жінки-афінянки політичних прав не мали. Не мали їх і чужинці, метеки і, звичайно, раби. Крім чужинців-гостей була в Афінах ще одна категорія віль­них людей — метеки. Це теж чужинці, але ті, хто постійно прожи­вав в Афінах. Звідси й їхня назва — "спільнопроживаючі". Пере­важно це греки, вихідці з інших грецьких полісів, хоча було немало людей з-поза Греції. Вони займалися переважно торгівлею і ремес­лом, бо купувати землі чи отримували їх якимось іншим шляхом (наприклад, через дарування) не мали права. Афінські власті зага­лом сприяли їх появі та поселенню в країні, тому кількість їх зрос­тала і становила в певний період понад 10 тис. Осіб. Прав громадян вони не мали, хоч іноді цілі їх покоління проживали в Афінах. Отже, вони не мали права брати участь у Народних зборах, обіймати державні посади, позивати і відповідати у суді, набувати нерухомість. Згодом їм дозволили купувати дім, але не дорожче 2 тис. Драхм, і навіть землю вартістю не більше 12 тис. Драхм.

Шлюб метека з афінянкою (чи навпаки) вважався незаконним, діти від такого шлюбу прав громадянства не мали. Водночас це були люди особисто вільні, могли вільно пересуватись по терито­рії країни, оселитись, де хотіли, виїжджати за межі Афін. Кожен метек повинен був, однак, вибрати собі серед громадян опікуна- простата. Цей опікун був посередником між метеком і властями, захищав інтереси метека (можливо, й за оплату).

Метеків включали по демах у спеціальні списки, тобто реєстру­вали. Вони сплачували державі окремий податок (метейкон). За нереєстрацію, несплату податку або навіть необрання опікуна ме­тек міг бути проданий в рабство. Метеки служили в афінському війську — в допоміжних загонах, легкоозброєній піхоті (лучники, пращники). Майнове становище метеків було дуже різним: серед них траплялися бідняки, люди середнього достатку і багаті. На ба­гатих також покладався обов'язок літургій.

Деяким метекам за заслуги перед Афінами надавали певні піль­ги: право купувати будівлі й землю, вступати у шлюб з афінськи- ми громадянами, безпосередньо (без простата) спілкуватись з влас­тями, звільняли від податку. Іноді їм надавали й афінське грома­дянство.

Подібним до метеків було правове становище вільновідпуще­ників — звільнених на волю рабів. Вони теж мусили мати проста­та, котрий представляв їх перед властями і в суді, платили той са­мий податок (метейкон) та ще й спеціальну оплату (тріоболон).

Раби. Коли йдеться про античні суспільства, античну демокра­тію і культуру, не слід забувати, що ці суспільства були рабовлас­ницькими. Рабоволодіння накладало відбиток на політичний лад, спосіб життя грецьких держав, у тому числі Афін. Раби становили основну масу трудового населення стародавнього світу.

Рабоволодіння і використання рабської праці почалося ще в найдавніші часи середземноморської культури, але провідним раб­ський спосіб виробництва у Греції став лише у так званий класич­ний період — У—ГУ ст. До н. Е. Соціально-економічна роль рабської праці залежала не тільки від епохи, а й від рівня економічного розвитку тієї чи іншої грецької держави. Рабовласницькими у пов­ному розумінні суспільствами були суспільства з розвиненим то­варно-грошовим господарством, до яких належали й Афіни (Ко­ринф, Мілет та ін.). В економічно відсталих країнах рабство збері­гало патріархальний характер, зокрема у Фессалії та Македонії.

Існування рабства вважалося природним і необхідним. Людей, які жили тільки зі своєї праці, наприклад ремісників, сприймали зверхньо. Принципом рабського способу виробництва було засто­сування праці рабів не тільки як робочої сили, а й як знарядь пра­ці. Найчастіше перше і друге збігалося. Адже недаремно Аристо­тель, висловлюючи думку сучасників, називав раба живим знаряд­дям, інструментом, що вміє розмовляти.

Характерною ознакою рабського стану з юридичного погляду було абсолютне безправ'я. Рабів взагалі не вважали за людей, тому рабовласник міг вільно розпоряджатися рабом, який йому нале­жав. Єдиним обмеженням сваволі рабовласника, та й то не всюди і не завжди, була заборона (в Афінах) вбити раба. Раб часто не мав навіть імені. Його називали якимось прізвиськом або назвою тієї країни, в якій він народився, наприклад, скіф — сирієць.

Рабів у Греції було багато. Так, грецький письменник Афіней зазначає, що в епоху Александра Македонського, тобто в період найвищого розквіту рабоволодіння, кількість рабів у Егині стано- вила 470 тис., Коринфі — 460 тис. (при вільному населенні 40 тис. Осіб), в Афінах—400 тис. При 21 тис. Вільних громадян і 10 тис. Метеків. Пізніші дослідники вважають цифру рабів завищеною, визначаючи її в Афінах у 100 тис. При 100 тис. Вільного населення і 30 тис. Метеків і вільновідпущеників. Проте, документів щодо точної кількості не знайдено.

Головним джерелом рабства були війни з негрецькими держа­вами і племенами (варварами). Зберігся переказ, що стратег Кімон після однієї з поразок персів вивів на ринок близько 20 тис. Рабів. Захоплених у полон держава доставляла на спеціальні рабські рин­ки і продавала їх громадянам. Частину рабів використовували на державних роботах. Крім того, джерелами рабства були купівля рабів за кордоном, народження дітей від батьків-рабів, віддача в рабство за злочини та інші правопорушення, а до реформ Соло­на — за борги.

Розрізнялися раби державні і приватні. Державні були в дещо кращому становищі. Вони могли мати своє господарство, купувати й продавати майно, створити свою сім'ю. Державні раби працюва­ли на копальнях, на будівництві оборонних споруд, фортець, про­кладанні доріг, на публічних роботах, у державних майстернях тощо. З них вербували тюремних наглядачів, обслуговуючий пер­сонал, виконавців судових вироків (у тому числі катів), писарів. Вони служили у відділах охорони громадського порядку (в полі­ції), оскільки афінські громадяни таку службу вважали ганебною. Іноді, у надзвичайних випадках, їх залучали до участі у військовому поході. Не раз за заслуги перед державою вони здобували волю.

Чимало рабів становили приватну власність громадян. Вони працювали в домашньому господарстві, ремісництві, полі, були серед них лікарі, масажисти, вихователі, будівельники, веслярі на кораблях та ін. Окремі рабовласники мали по 300, 400, 600 і навіть 1000 рабів. У середньому на афінського громадянина припадало по 8—12 рабів. Відомо, що Аристотель мав близько 15 рабів, його учень Феофраст — 9, Стратон — 6, оратор Лісій — 12. Це були люди середнього достатку. В заможному домашньому господарстві, за словами Платона, працювало близько 50 рабів.

Багато рабів працювали у приватних ремісничих майстернях, дуже поширених в Афінах (по кілька десятків у кожній). Майс­терні називалися ергастеріями, в них виробляли одяг, взуття, зброю, прикраси, вози, меблі та ін. Багато з цих виробів вивозили за кор­дон. Підрахунки свідчать, що ергастерії приносили їх власникам великі прибутки. Так, ціна раба у V—IV ст. До н. Е. Становила 100— 150 драхм (1 драхма дорівнювала 6 оболам). Щоденний прибуток від раба дорівнював 1 оболу. Отже, за півтора року раб себе пов­ністю окуповував. У збройовій майстерні батька афінського ора­тора і політичного діяча Демосфена (густ. Дон.е.) Працювало 32 раби, які приносили щорічний прибуток близько 3200 драхм. Хоча ергастерії й були дещо подібні до пізніших мануфактур і ба­гато рабів-майстрів досягали іноді високої досконалості, однак за­галом таке виробництво було дрібним, без застосування складних приладів. Тут працювали простими, часто примітивними інстру­ментами. Примітивною була й організація праці. В такій економіці спостерігалося ще багато елементів натурального господарства, надто повільним був розвиток виробничої техніки.

Дуже популярною формою експлуатації рабів було здавання їх в оренду. Рабовласник Нікій мав, наприклад, близько тисячі рабів, котрих здавав в оренду для роботи в копальнях. Інший багач, Гіп- понік, здавав в оренду з 10% чистого прибутку 700 рабів.

Раб в Афінах, як зазначалось, був повною власністю госпо­даря. Раб не міг без дозволу пана мати своєї сім'ї, придбати май­но. Все, що йому вдалось зберегти або придбати, вважалося влас­ністю його господаря, який з ласки міг дозволити йому дечим користуватись. За шкоду, завдану будь-ким здоров'ю раба, при­суджену винагороду отримував його господар. Він же відповідав за шкоду, завдану його рабом третім особам. У такому разі госпо­дар міг звільнитися від відповідальності, віддавши раба особі, якій було завдано шкоду. Однак убити свого раба господар не міг. За це він ніс відповідальність перед судом. Тільки суд був правомочний присудити раба до смертної кари. За вбивство чу­жого раба в публічному місці вільного громадянина могли засу­дити на вигнання. Проте власники рабів мали інші можливості тримати їх у покорі. Вони широко застосовували до них фізичні покарання, морили голодом, жорстоко били. Навіть коли раб ги­нув від побоїв чи голоду, господар відповідальності не ніс — до­статньо було принести очищувальну жертву богам. Водночас рабу дозволялося шукати захисту від жорстокостей господаря у спе­ціальних притулках для рабів, якими оголошено храм Тесея і вів­тар еріній в ареопазі. Раб у такому випадку міг просити суд про­дати його іншому господареві. Засуджений на смерть раб, якщо йому вдалось звільнитися з в'язниці, міг шукати порятунку в храмі богині Афіни.

У суді раб самостійно виступати не мав права. В разі потреби від його імені виступав господар. Свідчення рабів у суді зазвичай до уваги не брали, доказом вони не слугували, хіба що це було вкрай необхідно або якщо такі свідчення здобували під тортурами. Проте були й винятки. Так, раб міг самостійно вносити скаргу чи повідомляти про суспільно небезпечні та антидержавні дії будь- якого громадянина або іноземця, навіть свого господаря. Якщо таке звинувачення підтверджувалось, раб винагороджувався, а іно­ді відпускали на волю.

Звичайно, деякі раби, котрі перебували у приватній власності, мали кращі умови, ніж усі інші. Це раби-лікарі, вихователі, акто­ри, музиканти. Були навіть раби-філософи. Дехто з них користу­вався повним довір'ям господаря, мав своє житло, господарство, сім'ю. Так, раб Перикла Евангел завідував усім його господар­ством, був достатньо заможним, мав у своєму розпорядженні інших рабів, виконував різні серйозні доручення господаря.

Для збільшення прибутку, підвищення продуктивності праці рабів деякі господарі їх всіляко заохочували: краще харчували, да­вали одяг, взуття, дозволяли мати сім'ю, іноді відпускали на волю. Зазвичай це зазначалося в заповіті.

Такими були характерні риси та особливості рабства в Афінах. Слід зазначити, що воно було легшим, ніж у багатьох інших гре­цьких державах. Це пояснюється, напевне, демократичнішим по­літичним устроєм Афін, високим рівнем економічного розвитку. Однак і тут становище рабів було нелегким. Достатньо згадати, що під час Пелопоннеської війни понад 20 тис. Рабів втекло з Афін до спартанців, у місто Декелею (413 р. До н. Е.).

Лекція 9. Афінський державний устрій.

Найвищі органи влади і управління: Народні збори (еклесія), Рада 500 (буле), виборні службові особи (стратеги, архонти та ін.). Закони і постанови. Судова система. Скарга на протизаконня ("graphe paranomon"). Збройні сили. Фінансова система

Розглянемо найважливіші органи державної влади й управлін­ня в Афінах.

Народні збори — еклесія. Це юридичне і фактично найважли­віший орган Афінської держави, який вирішував найважливіші справи країни. В засіданнях Народних зборів мали право й обов'я­зок брати участь тільки повноправні громадяни Афін чоловічої статі, які досягли 18 років, але фактично — з 20 років, бо молодь з 18 до 20 років навчалася військової справи у спеціальних таборах і служила в охороні кордонів. Не мали права участі у зборах позбав­лені політичних прав громадяни, жінки, метеки, чужинці та раби. Отже, кількість учасників Народних зборів була невеликою. Та ще й не кожен уповноважений до участі у зборах громадянин у зв'яз­ку з різними обставинами міг з'явитися в Афінах на збори. Отож, незабаром було встановлено кворум — 6 тис. Осіб. З меншою кіль­кістю громадян збори не проводились. Місцем зібрань слугував пагорб Пнікс біля Акрополя, згодом афінський театр або агора (площа в Афінах). Спочатку Народні збори скликали раз на місяць (місяців у греків було десять), пізніше (у IV ст. До н. Е.) — чотири рази на місяць, тобто 40 разів на рік. У разі потреби скликалися позачергові, надзвичайні збори. Скликала збори урядова колегія Ради 500 — притани (див. Далі). Вона визначала й порядок денний Народних зборів, який вивішувався за чотири дні до скликання зборів.

Збори скликали спеціальні герольди. При вході урядовці (сіар- хи) перевіряли за списками правомочність учасників. Кожному громадянинові видавали значок (символ), на підставі якого потім виплачували за присутність на зборах гроші. За головні збори — по 9 оболів, за всі інші — по 6 (з IV ст.). За порядком стежили 30 наглядачів, які мали загін поліцейських — токсотів. Перші збори кожного місяця (пританії) вважалися головними (кугіа екк^іа). На них приймали найважливіші закони і загальнодер­жавні рішення, перевіряли діяльності вищих службових осіб (епі- хайротонія). Кожне з питань, що виносилось на Народні збори, попередньо обговорювалось у Раді 500, яка пропонувала свій про­ект рішення. Він, однак, не був обов'язковим для зборів. Другі збори призначалися для розгляду заяв і прохань громадян (зокре­ма, про надання громадянства). Кожен громадянин мав право звернутися до Народних зборів з приводу як державних справ, так і особистих проблем, які не могли бути вирішені органами виконавчої влади. Треті і четверті збори призначалися для роз­гляду всіх інших державних питань, причому три питання по­рядку денного могли стосуватися культу, три — прийому послів і три — інших справ.

На головних зборах шостої пританії (шостого місяця) заслухо­вувалося питання про остракізм (докладніше про остракізм далі).

Присутні на зборах громадяни сиділи, де хто хотів, за винятком випадків, коли обговорювали надзвичайний закон стосовно долі громадянина. Тоді розміщувались і голосували по філах. Голову­вав на зборах один з пританів, призначений шляхом жеребкування. Згодом (з IV ст. До н. Е.) Рада 500 обирала спеціальну колегію (президію) у складі дев'яти осіб.

Перед початком зборів приносили жертви, читали молитву. Обговорення питань починалось з викладення їх суті й оголошен­ня проекту рішення Ради 500 — пробулевми. Після цього присту­пали до голосування: 1) чи погоджуються збори з пробулевмою; 2) чи слід знову розпочати обговорення питання. В обговоренні питань міг брати участь кожен громадянин. Виступаючий вставав на відведене місце й одягав на голову миртовий вінок — знак того, що він виконує державну функцію і в цей момент є недоторканною особою. Оскільки в Афінах цінувалось і було високорозвинене ораторське мистецтво (існували спеціальні ораторські школи), то виступали зазвичай професійні політики, оратори ("демагоги").

Щоб пропозиції громадян і рішення самих Народних зборів не суперечили існуючим законам країни, чинному праву, збори що­річно обирали спеціальну колегію з семи номофілаків, які разом з головуючим зборів стежили за цією справою. Крім того, будь- який громадянин, покликаючись на незаконність пропозиції ін­шого, міг домагатися зняття її з голосування і навіть з обговорен­ня, заявляючи, що порушить проти автора пропозиції судове зви­нувачення (graphe paranomon) (докладніше йтиметься далі).

Голосування в Народних зборах проводилось у давні часи кри­ком, згодом — піднесенням рук (хейротонія). Таємне голосування іноді також мало місце (білими і чорними камінцями) — у справах, що стосувалися окремих громадян. Остракізм проводили шляхом таємного голосування глиняними черепками, де писали ім'я люди­ни, яку вважали за потрібне вигнати з Афін.

Компетенцію Народних зборів не було чітко визначено. Вони, як уже зазначалось, могли розглядати будь-які питання, що стосу­валися як внутрішнього життя, так і зовнішньої політики Афін, як загальнодержавних, суспільних справ, так і справ окремих грома­дян. Компетенція Народних зборів постійно розширювалась пара­лельно з демократизацією афінського суспільства та політичного ладу. Народні збори передусім були законодавчим органом, а та­кож найвищою інстанцією у сфері політичній, адміністративній і судовій. Вони ж обирали всіх службових осіб.

У законодавчій сфері розрізняли загальнообов'язкові закони (nomos), а також постанови, що стосувалися конкретних справ чи осіб ^sephisma).

Прийняття законів становило собою демократичну, проте склад­ну процедуру. Щорічно на перших Народних зборах нового року можна було висувати питання про зміну існуючих законів чи ви­дання нових. Якщо збори проголосували за таку необхідність по­зитивно, то громадянину, який вносив цю пропозицію, пропону­вали подати у Раду 500 проект нового закону. Там його й обгово­рювали. Якщо проект Рада схвалювала, то разом з її рішенням його виносили на найближчі головні Народні збори. Законопроект од­ночасно оприлюднювали для всезагального ознайомлення. Схва­лений Народними зборами законопроект, однак, законом ще не був — його передавали в суд присяжних — геліею, де на спеціаль­ній колегії номофетів проводили судову процедуру розгляду зако­нопроекту. Народні збори шляхом жеребкування обирали п'ятьох офіційних опонентів нового проекту, захисників старих законів — синдиків, або синегорів. Так відбувався своєрідний судовий про­цес: громадяни, які пропонували законопроект, доводили його доцільність і необхідність, а синдики захищали старі закони. Но- мофети вирішували долю проекту голосуванням. У разі позитив­ного рішення законопроект набував сили закону. Отже, роль геліеї у прийнятті законів була, по суті, вирішальною.

З процесом законодавства пов'язана ще одна процедура. Йдеть­ся про graphe раranomon. Суть її полягає в тому, що на будь-якій стадії проходження законопроекту, навіть у колегії номофетів, про­ти нього міг виступити кожен громадянин, заявивши під прися­гою, що впродовж року порушить проти ініціатора законопроекту судову справу. Подальше проходження законопроекту чи його дія, навіть якщо він був апробований колегією номофетів, призупиня­лись. Справу передавали в геліею, де її розглядали під головуван­ням шести архонтів — фесмофетів. Ініціатор проекту відстоював його доцільність і корисність, а позивач, навпаки, доводив його шкідливість для суспільства, антидемократичний чи навіть анти­державний характер. Якщо вигравав справу скаржник, то ініціато­ра законопроекту карали штрафом або чимось іншим, а в особливо серйозних випадках його навіть могли засудити до страти. Законо­проект вважався скасованим. Той, хто тричі був засуджений на підставі graphe paranomon, надалі позбавлявся права вносити на Народних зборах законопроекти. І навпаки, коли справу програвав скаржник, то він втрачав велику грошову заставу (1 тис. Драхм), яку мусив внести, складаючи скаргу (за умови, якщо не було зібра­но хоча б 1/5 голосів суддів).

Народні збори розглядали також питання про війну чи мир, фінансові питання (накладання податків, встановлення зборів, мит), питання заборони чи дозволу ввозити або вивозити певні товари, культові справи, обрання державних урядовців, а у воєнний пе­ріод — військового командування. У будь-який час вони могли за­жадати від урядовців звітувати про свою діяльність, притягати їх до відповідальності та віддавати до суду.

Народні збори виступали і як найвища судова інстанція. Вони розглядали справи про антидержавні злочини (зрада, перехід на бік ворога, видача державної таємниці, спроба повалити існуючий лад, бунт) і будь-які інші справи, розслідуючи їх від початку і до кінця, або тільки в принципі висловлювали думку стосовно винного з тим, щоб детальніше цю справу розглянув суд. Такий спосіб роз­гляду справи переважно застосовували в тому разі, коли виникали сумніви, що суд може виправдати впливових, знатних громадян, незважаючи на їхню очевидну вину.

Народні збори розглядали скарги громадян з питань хабарни­цтва, зловживань державних урядовців владою, на зловмисних до­нощиків ("добросовісні" донощики одержували половину майна засуджених ворогів держави). В Афінах навіть були спеціальні люди, які порушували звинувачення проти недобросовісних уря­довців і політичних діячів — сикофанти.

У Народних зборах, як згадувалось, піддавали й остракізму. Для законності рішення на зборах потребувався кворум — не менш 6 тис. Громадян. Засуджений на остракізм повинен був упродовж десяти днів залишити Афіни. Остракізм тривав десять років, зго­дом — п'ять. Засуджений не позбавлявся ні громадянських, ні інших прав, майно теж не конфісковувалось.

Рада 500 — буле. Раду, як зазначалось, створено, Клісфеном. Членів Ради обирали за жеребом у кожній філі — по 50 осіб. До реформи Перикла обраними могли бути тільки громадяни перших трьох розрядів, потім усі громадяни незалежно від розрядів, які до- сягли 30-річного віку і не позбавлені політичних прав. Потрібна була також згода самого громадянина. Особи, обрані до Ради, — булевти, проходили спеціальну перевірку Радою попереднього скликання — з'ясовували громадянську позицію булевтів, політичні погляди, мо­ральність, відсутність компрометуючих фактів, боргів тощо. В разі виявлення якихось негативних відомостей булевта переобирали. Раду обирали на рік. Переобирати булевтів можна було тільки один раз. Булевти складали клятву, що сумлінно виконуватимуть свої обов'яз­ки і діятимуть відповідно до закону. Спочатку виконання функцій булевтів було безплатним. З часів Перикла їм виплачували по 5 оболів на день і ще по 1 оболу на обід. Під час засідань булевти накладали миртові вінки (на знак виконання державних функцій), у театрі, на видовищах їм виділяли кращі, почесні місця.

Після закінчення строку повноважень кожен булевт складав звіт про свою роботу. Під час діяльності Ради будь-який громадянин мав право оскаржити дії булевтів до Народних зборів. За вчинені злочини булевти притягались до кримінальної відповідальності. Рада 500 виключала такого булевта зі свого складу, його могли від­дати до суду і кинути до в'язниці.

Засідання Ради відбувалися щоденно, крім святкових і траур­них днів. На засіданнях могли виступати з власної ініціативи або викликані для цього службові особи держави.

З самого початку виявилося, що Рада 500 є надто численним органом і тому обговорення рішень затягувалось, приймалися вони з труднощами. У зв'язку з цим виникла необхідність поділити Раду на 10 колегій по 50 осіб у кожній. Кожна колегія управляла краї­ною місяць, а який саме — вирішували за жеребом. Період уря­дування називався пританією, а члени цієї колегії — пританами. З-поміж пританів щодня обирали головуючого (epistate — епістат). Таку функцію можна було виконувати під час своєї пританії тільки один раз. Головуючий постійно, а в разі потреби, то й вночі, мусив знаходитись з третиною пританів у приміщенні Ради — фолосі. Тут вони вирішували всі справи, приносили жертви, обідали. Го­ловуючий мав державну печатку і ключі від головної святині, де зберігались державна скарбниця й архів. Він головував на засі­даннях Ради і в Народних зборах. У IV ст. До н. Е. Такий порядок управління змінюється: головування у Раді та в Народних зборах перейшло до дев'яти так званих проедрів, яких обирали за жере­бом на один місяць — по одному від кожної з дев'яти неправлячих колегій Ради. За жеребом обирали і головуючого — епістата про- едрів. Ніхто не міг бути обраний на цю посаду двічі упродовж року.

Раду 500 за потреби збирали у повному складі в спеціальному приміщенні — булевтерії або у храмі Деметри чи в інших місцях.

Засідання Ради, як і пританій, були переважно відкриті, хоча в окремих випадках їх оголошували закритими. На весь рік обирали трьох секретарів: один вів протоколи засідань Ради і Народних зборів, відав архівом; другий доповідав суть справ і скарг, оголо­шував рішення Ради і Народних зборів; третій контролював веден­ня фінансових справ.

Компетенція Ради 500 була широкою (це був своєрідний уряд країни), вона охоплювала законодавчу, виконавчу і судову сфери. Рада попередньо слухала і підготовляла всі питання, які виносили на обговорення Народних зборів, пропонуючи свій проект рішен­ня (пробулевму). Без рішення Ради збори не могли прийняти жод­ного закону чи іншої відповідальної постанови. Рада брала участь у процесі прийняття законів: усі законопроекти Народні збори спрямовували до Ради для детального обговорення й оцінки. В разі відхилення законопроекту Радою здебільшого його, не обгово­рюючи, відхиляли й Народні збори.

Рада 500 відала також впровадженням прийнятих законів у життя. Вона повинна була чітко дотримуватися рішень Народних зборів. Проте нерідко збори залишали Раді широке поле діяльності, навіть надавали їй майже необмежені повноваження щодо реалі­зації законів.

Раді належали широкі повноваження у сфері фінансового уп­равління. Вона визначала джерела державних прибутків, статті витрат, відала всіма надходженнями до державної скарбниці, стя­гувала державні борги, здійснювала продаж конфіскованого май­на, розподіляла допомогу між малозабезпеченими громадянами. Рада визначала розмір внесків у загальну скарбницю афінських союзників — членів Морського союзу, укладала різні угоди, давала на відкуп державні прибутки, відала випуском грошей. Під загаль­ним керівництвом і наглядом Ради перебували військо і всі вій­ськові справи — військовий флот, армія, кіннота, будівництво но­вих кораблів, укріплень, нагляд за арсеналами, доками, гаванями, забезпеченням війська.

У галузі цивільної адміністрації Рада здійснювала поточне уп­равління країною, контролювала діяльність усіх органів адмініст­рації та службових осіб, могла порушити справу про притягнення їх до відповідальності. Рада відала дипломатичними зносинами з іншими державами: приймала чужі й виряджала свої посольства, вела переговори, укладала міжнародні угоди, заслуховувала звіти афінських послів про виконання ними доручених справ та ін.

Раді належала також судова влада. Спочатку вона була широ­кою, але із IV ст. До н. Е. Скоротилась, бо чимало судових повнова­жень Ради перейшло до Народних зборів і геліеї. До Ради, щоп­равда, надходили заяви про державні злочини, службові порушен­ня та ін. Однак права стосовно покарання винних у неї були обмежені: вона могла накладати штраф — до 500 драхм, але й такий вирок можна було оскаржити в геліею.

Рада піклувалася про храми, громадські будівлі, влаштовувала свята тощо.

Виборні службові особи. Колегії архонтів і стратегів, інші служ­бовці. В Афінах, окрім Народних зборів і Ради 500, важливу роль у системі управління країною відігравали службові особи — державні урядовці. На ці посади їх обирали на Народних зборах чи зборах філ відкритим голосуванням або шляхом жеребкування. Особи, яких обирали, повинні були дати згоду на зайняття цієї посади. Щоправда, така згода була не обов'язковою для тих, хто обирався за жеребом. Обраний не міг відмовитися від посади, хіба що в нього були на це важливі підстави, підтверджені свідками або осо­бистою присягою. Жеребкування здійснювали білими і кольоро­вими квасолинами: з однієї урни витягали квасолину, з іншої — табличку з іменем кандидата. Витягнута біла квасолина засвідчу­вала обрання даного громадянина на посаду.

Обирали таких осіб шляхом голосування:

А)    військових командирів і службовців — 10 стратегів (коман­дирів загонів), двох гіппархів (командирів кінноти), 10 філархів (командирів окремих загонів кінноти), каталогістів, які відали на­бором кінного війська, софроністів і епімелетів — осіб, котрі ві­дали набором і військовою підготовкою ефебів — юнаків з 18 до 20 років;

Б)     урядовців фінансового управління; державних скарбників- елленотаміїв; військових скарбників, скарбника видовищного фонду;

В)     інших урядовців: відповідального за водопостачання і стан криниць і джерел; відповідального за будівництво суден; завіду­вача театральних вистав (містерій) і 10 осіб, які відали влаштуван­ням свят Діонісія та інших видовищ і урочистостей.

Більшість кандидатур на названі посади попередньо розглядали на Раді 500. Необхідним було їх схвалення (рекомендація) Радою (зокрема, стратегів, гіппархів, скарбників).

Обрані шляхом відкритого голосування урядовці належали до категорії хейротонетой (хейротонія — голосування). Всіх інших урядовців обирали шляхом жеребкування за філами. Вони нале­жали до категорії клеротой (жереб). Це архонти, атлотеки (органі­затори ігор, розваг) та ін. Крім звичайних, так би мовити, постій­них урядовців, іноді обирали ще надзвичайних, тимчасових — для виконання одноразових доручень — послів, наглядачів за будів­ництвом якоїсь громадської споруди тощо.

Службових осіб обирали строком на один рік. Не можна було обіймати дві посади одночасно або одну і ту ж саму посаду двічі підряд (за винятком військових посад, зокрема стратегів).

Спочатку за виконання своїх функцій, як зазначалось, службові особи ніякої винагороди не одержували (крім тих, хто обіймав дру­горядні посади — герольди, писарі та ін.). З часів Перикла майже усі вони почали отримувати певну платню — дієти. Лише стратеги і скарбники й надалі залишалися безоплатними, отже, ці посади могли займати люди заможні.

Всі урядовці, обрані на посади за жеребом чи голосуванням, повинні були пройти спеціальну перевірку, так звану докимасію, її метою було виявити професійні якості урядовця, відсутність (чи наявність) компрометуючих фактів, моральне обличчя та ін. Перевіряли його громадянство, вік, відсутність боргових зобов'я­зань, зокрема перед державою, ставлення до військової служби тощо. До деяких урядовців висувалися спеціальні, професійні ви­моги. Так, архонти повинні були довести своє громадянство що­найменше до трьох поколінь (по батькові і по матері), стратеги мусили мати землю в Аттиці та дітей від законного шлюбу, а та­кож військові знання і досвід.

Архонти підлягали докимасії в Раді 500 і геліеї, інші урядовці — лише в геліеї.

До загальних ознак афінських урядовців належали: 1) безоп­латність (до реформ Перикла); 2) колегіальність; 3) виборність; 4) підзвітність; 5) короткотерміновість.

Спочатку здебільшого посади були в Афінах колегіальними — колегії архонтів, стратегів та ін. Тільки деякі з них були одно­особовими, наприклад скарбник військового фонду. Колегії мали свого голову, всі інші члени колегії посідали приблизно рівне ста­новище. Згодом, починаючи з середини IV ст. До н. Е., тобто в пе­ріод занепаду Афінської демократії, спостерігається щораз частіше встановлення одноособових посад.

Між різними урядовцями, як правило, не було безпосереднього ієрархічного підпорядкування. Однак воно існувало у сфері вій­ськового управління.

Всі службові особи були підзвітні, підлягали повсякчасному контролю. Зокрема, на перших зборах кожної пританії порушува­лося питання, чи сумлінно виконують свої функції службові осо­би. Вони перевірялися, і залежно від результатів перевірки служ­бовця або затверджували на його посаді, або звільняли з посади чи навіть віддавали під суд.

Усі службовці після закінчення строку служби звітували про свою діяльність перед геліеєю, їхні письмові звіти, зокрема фінан­сові, до розгляду у геліеї перевіряла комісія 10 логістів, виділена Радою 500, та комісія Народних зборів теж у складі 10 логістів і виділених їм для допомоги 10 синегорів. До закінчення перевірки жоден урядовець не міг бути обраний на іншу посаду, не міг віль­но розпоряджатись своїм майном або від'їжджати за межі держави. Затвердження звіту геліеєю, тобто схвалення діяльності урядовця, ще не означало кінця справи, бо впродовж трьох днів після рішен­ня геліеї будь-який громадянин міг висунути звинувачення проти урядовця (наприклад, у зловживанні службовим становищем тощо). Справу розглядали у суді.

Виконання розпоряджень службовців було для всіх громадян обов'язковим. За непослух, невиконання чи порушення законів у межах своєї компетенції службовці могли на порушників наклада­ти штраф. Це рішення, однак, можна було оскаржити до геліеї. Для накладання суворішого покарання винного можна було при­тягнути до відповідальності перед геліеєю.

Колегія архонтів. Тривалий час архонти були найвищими служ­бовими особами Афін. У їхніх руках знаходилось управління дер­жавними справами, судочинство. Із реформами Клісфена їх зна­чення почало втрачатись, оскільки зростала роль колегії стратегів. Спочатку архонтів у кількості дев'яти осіб обирав за жеребом із середовища знаті ареопаг. З часу реформ Солона громадяни кожно­го племені, яких було чотири, обирали по 10 кандидатів — усього 40 осіб. З них на Народних зборах шляхом жеребкування обирали дев'ять архонтів. Клісфен встановив відкрите голосування, ар­хонтів обирали тільки з громадян першого розряду. 487 р. До н. Е. Жеребкування було відновлено, але з-поміж більшої кількості кан­дидатів (500), яких обирали за демами. Тоді ж було дозволено обій­мати посади архонтів і громадянам другого розряду, а в 457 р. До н. Е. — третього. Після одного року урядування всі архонти ав­томатично входили до складу ареопагу.

Архонти обирали голову колегії — архонта-епоніма. Його іме­нем називали рік, упродовж якого діяла колегія. Він не тільки го­ловував на засіданнях колегії — до його компетенції входив також попередній розгляд сімейних справ, які потім за необхідності спря­мовували до суду. Це, зокрема, справи про негідну поведінку дітей стосовно батьків, жорстоке ставлення до сиріт, незлагоди між под­ружжям, марнотратство, опіку, розподіл майна, спадкування та ін. Архонт-епонім здійснював загальну опіку над сиротами, вдовами, організовував деякі свята, споряджав посольства у священні місця (у Дельфи, о. Делос та ін.).

Другий архонт, басилей, спадкоємець колишніх родоплемінних басилевсів, наглядав за здійсненням релігійних культів і водночас був ніби верховним жерцем. Він також відав містеріями та іншими святами, проведенням різних змагань, пов'язаних з деякими уро­чистостями. Він же приймав і скарги та головував у суді по спра­вах з релігійного культу (безбожність, богохульство та ін.) І про­лиття крові (вбивство, поранення), оскільки це вимагало сакраль­ного очищення і покарання, яке відвернуло б гнів богів. Басилей був також головою ареопагу.

Третій архонт — полемарх. Спочатку це був військовий вождь (до греко-перських воєн). Потім від керівництва військовими справами його усунули. Наприкінці першої половини V ст. До н. Е. Він здійснював жертвоприношення на честь богів війни Артеміди й Еніалія, влаштовував похорони загиблих воїнів і на їх честь — надгробні змагання. Полемарх також відав цивільними справами метеків та іноземців, переважно сімейними і спадковими. Він був для них тим, чим архонт-епонім для громадян. Полемарх порушу­вав справи проти вільновідпущеників, які виявляли невдячність стосовно своїх колишніх господарів, проти метеків, які не обирали собі патрона (простата). Кожен з трьох архонтів міг підібрати собі двох помічників (так званих паредрів). Перед тим як приступити до виконання своїх обов'язків на термін один рік, вони повинні були пройти докимасію в геліеї, а після його закінчення — про- звітувати перед нею про свою діяльність.

Інші шість архонтів становили судову колегію фесмофетів. Вони порушували та приймали до розгляду судові позови про не­законне присвоєння громадянських прав, про одержання їх нечес­ним шляхом, хабарництво, фальшиві показання свідків та ін. Самі вони судові справи не розглядали, а скликали для цього судові за­сідання геліеї чи її колегій, головували на них, особливо в таких важливих справах, як звинувачення в державних злочинах, при докимасії службових осіб, розгляді їх звітів тощо.

Їхнім обов'язком було щороку переглядати діюче законодавство щодо його доцільності й ефективності та подавати Народним збо­рам пропозиції про необхідність прийняття нових законодавчих актів, уточнення чи зміни старих, усунення в них суперечностей, недоліків тощо.

Отже, в епоху розвиненої демократії компетенція колегії архон­тів зводилась до справ релігійних, культових і судових. Та й судо­ві повноваження полягали не в безпосередньому розгляді справ, а у прийнятті скарг, позовів, підготовці до розгляду справ у відпо­відних судових інстанціях та головуванні в цих судах.

Колегія стратегів. Замість військового вождя-полемарха, згідно з реформами Клісфена, для військового керівництва був утворе­ний колегіальний орган — колегія десяти стратегів. Згодом (у V ст. До н. Е.) Вони стали не просто військовими вождями, а найвищими державними урядовцями країни.

Стратегів спочатку обирали по філах — по одному від філи. Кожен стратег командував ополченням своєї філи. З середини V ст. У зв'язку зі змінами в організації збройних сил обрання стра­тегів перейшло до компетенції Народних зборів. Вони обирали стратегів незалежно від приналежності до філ. Від кандидатів ви­магали знань свого фаху — військової справи і певного майнового цензу (володіння землею в Аттиці). До них єдиних не застосову­вали річного строку обрання: стратегів могли переобирати без обмежень у строках. Перикла, наприклад, 15 разів обирали на цю посаду. Стратеги мали право вносити свої пропозиції до Ради 500 (нарівні з членами Ради), потім — безпосередньо Народним збо­рам.

Усі стратеги займали рівне становище і мали однакові права. У випадку війни всі вони вирушали на чолі війська і кожного дня інший очолював верховне командування. Народні збори могли визначати одного з них на увесь час походу як головнокоман­дувача. Траплялися випадки, коли одному чи кільком стратегам вручали всю повноту військової і державної влади з правом вирі­шувати державні справи незалежно від Народних зборів і Ради 500, їх називали стратегами — автократорами.

У другій половині IV ст. До н. Е. Кожному стратегу шляхом го­лосування у Народних зборах визначають певну компетенцію. Дехто з них командував військом поза межами Аттики, інші віда­ли такими ділянками: важкоозброєною піхотою; легкоозброєним військом; охороною країни і веденням війни в її межах; опікою портів і доків (двоє); командуванням флотом; наглядом за будів­ництвом і оснащенням кораблів. Всі інші стратеги виконували за­вдання залежно від обставин. Як керівники армії та флоту стратеги мали широкі повноваження у сфері закордонної політики (могли вести мирні переговори, укладати перемир'я, вносити свої про­позиції Народним зборам). У походах вони представляли державу, розв'язували від імені держави конфлікти і спори, затверджували заповіти воїнів, головували в судах, які розглядали справи про військові злочини, та ін. Стратеги мали право одноособово визна­чати винним воїнам покарання — усунення з рядів війська або штраф.

Колакрети, аподекти й управління фінансами. Колакрети до ре­форм Клісфена відали державним майном, контролювали всі при­бутки й видатки держави. Потім їх компетенцію значно обме­жили — вони почали відповідати лише за деякі державні видатки (на культові потреби, утримання пританів тощо). У IV ст. До н. Е. Ці урядові посади були ліквідовані у зв'язку зі створенням колегії аподектів. Вона складалася з 10 осіб, яких обирали на Народних зборах. Аподекти стали скарбниками Афін, контролювали надход­ження до державної скарбниці всіх платежів, вели книгу прибутків, видавали всім службовцям кошти на утримання та витрати, спря­мовані на управління. Аподекти розглядали спори з питань по­датків, дрібні (до 10 драхм) вирішували самі, а суттєвіші переда­вали в геліею. Наприкінці IV ст. Замість колегії аподектів створено посаду одноособового державного скарбника, а згодом — фінан­сову колегію.

Скарбницею храму богині Афіни завідували 10 скарбників свя­щенних скарбів. Це була окрема від державної скарбниця, але дер­жава в разі потреби часто нею користувалася (у вигляді позик). Були також скарбниці храмів інших богів.

У середині IV ст. До н. Е. Створили касу для розподілу "театраль­них" грошей між населенням. Нею завідувала окрема колегія скарб­ників. Кошти колегії складалися зі залишків державного бюджету. Наприкінці IV ст. До н. Е. Ці кошти передусім почали використову­вати на військові цілі, для чого було створено окрему військову скарбницю. Очолював її скарбник військового фонду.

На місцях, у філах, діяли спеціальні урядовці (їх обирали На­родні збори по одному на філу) — полети, котрі відповідали за збирання податків і мита в дохід держави, укладали від імені дер­жави угоди з орендаторами її маєтків, копалень та іншими, прода­вали конфісковані землі, майстерні.

Обирали в Афінах і службовців державної поліції (в широкому розумінні цього слова). До них належали астиноми, які відпові­дали за чистоту, наглядали за будівельними роботами, благоуст­роєм міста; агораноми — наглядали за ринками, якістю продоволь­чих товарів; метрономи — контролювали за мірами і вагами; сито- філаки — контролювали ціни на ринках; інспектори портів і гава­ней (митна служба); урядовці, котрі стежили за порядком під час видовищ, свят тощо. Це були колегіальні органи, по десять осіб у кожному. Обирали їх Народні збори шляхом жеребкування. Існу­вали й інші службові посади.

Геліея, або суд присяжних. Утворена в результаті реформ Соло­на. Складалася з 6 тис. Членів (геліастів), яких за жеребом щорічно обирали архонти з-поміж повноправних громадян чоловічої статі кожної філи (по 600 осіб), які досягли 30-річного віку. Після же­ребкування геліасти складали клятву, потім, також жеребкуванням, у делегації кожної філи визначали по 500 основних суддів і 100 запасних. Утворювалось у такий спосіб десять колегій — дикасте- рій. Кожна колегія виконувала свої безпосередні функції упродовж місяця. В разі потреби (для розгляду важливих справ) скликали дві—три колегії разом. У повному складі геліея засідала рідко. Вона діяла передусім як найвищий суд країни в ролі першої і другої (апеляційної) інстанцій, а також здійснювала контроль за діяльніс­тю службових осіб, заслуховувала їхні звіти (докимасія), притягала в разі потреби до відповідальності. Геліея брала активну участь у процесі законодавства: їй належало право вирішувати долю зако­нопроекту, прийнятого Народними зборами.

Ареопаг. У Стародавніх Афінах — найвищий орган судової та політичної влади. Він контролював роботу службових осіб, діяль­ність Народних зборів, затверджував їхні рішення, мав судові й релігійні функції. Після реформ Ефіальта (462 р. До н. Е.) Ареопаг втратив політичне значення і став органом майже виключно судо­вим, частково — релігійним. До його складу входили діючі й ко­лишні архонти, які успішно пройшли докимасію. Члени ареопагу обиралися на все життя, щорічно звітували про свою діяльність, їх можна було притягнути до відповідальності. Винних засуджували, і вони втрачали свою посаду. Засідання ареопагу відбувалися на пагорбі Ареса і були переважно закритими. Головував на засідан­нях архонт — басилей. Крім розгляду судових справ, про що йти­меться далі, ареопаг доглядав священні місця, святині, стежив за мораллю, додержанням звичаїв. Народні збори іноді доручали аре­опагу проводити розслідування антидержавних злочинів, про ре­зультати якого треба було доповісти на зборах, після чого справа передавалась на розгляд геліеї.

Судова система. Судові органи Афінської держави також за­знали певних змін. Найдавнішим судовим органом країни був ареопаг, після нього — суд ефетів. Солон утвердив як найвищий судовий орган країни геліею — суд присяжних. При Пісістраті для розгляду дрібних справ, полегшення громадянам можливості вирі­шувати свої справи були створені суди за демами. Згодом створено ще інші судові органи — колегію одинадцяти та колегію тридцяти (згодом — колегію сорока). Крім того, для розгляду цивільних справ існував суд діететів — третейських суддів. Були також своє­рідні спеціальні суди, зокрема у справах заморської торгівлі, копа­лень, щодо порушення порядку проведення містерій та ін. Розгля­немо детальніше судові органи Афінської держави.

Ареопаг. До його компетенції після реформ Ефіальта належали справи про навмисне вбивство, поранення чи спричинення калі­цтва при замаху на життя людини, підпал і отруєння незалежно від того, закінчилися вони смертю людини чи ні (з мотивів, що могли закінчитися смертю). Справа підлягала компетенції ареопагу тільки в тому випадку, коли потерпілою стороною був повноправ­ний афінський громадянин. Убивство громадянина вважалось не тільки антидержавною справою, а й антирелігійним вчинком, який викликає гнів богів. Тому такі справи слухали під відкритим не­бом, щоб присутніх не опоганювало перебування під спільним да­хом зі злочинцем. Обвинувач і обвинувачений стояли на двох ка­менях: один — на камені образи, другий — камені прощення. Най­поширенішим покаранням за вбивство була смертна кара, а за навмисне каліцтво, поранення — вигнання з країни з конфіскацією майна. Вирок виносили більшістю голосів. У разі рівності голосів підсудного вважали виправданим. Після того як потерпілий вису­нув звинувачення, перед вироком звинувачений міг оголосити, що йде у вигнання. Тоді вирок не виносили, але злочинець не мав більше права з'являтися у країні.

Ареопаг, як зазначалося, за дорученням Народних зборів міг розслідувати, але не розглядати справи про антидержавні злочини. Компетенція ареопагу знову розширилася після битви при Херонеї (338 р. До н. Е.), коли йому було доручено судити всіх громадян, які не захищали батьківщину, покинули її напризволяще, а також під час римського панування.

Суд ефетів. Складався з 51 особи, по п'ять від філи, і головую­чого. Обирали ефетів на Народних зборах громадян, яким випов­нилося 50 років. До його компетенції належало: 1) вбивство з нео­бережності; намовляння до вбивства або співучасть у ньому; вбив­ство негромадянина; 2) справи про вбивство, дозволене законом (при самообороні; вбивство злодія, спійманого на гарячому, кохан­ця дружини та ін.); 3) справи громадян, засуджених на вигнання за ненавмисне вбивство, але котрі знову вчинили вбивство. У цьому випадку злочинця, який не мав права вступати на територію Афін, саджали біля берега моря в човен, а судді були на березі; 4) справи про вбивство, коли злочинця не встановлено або якщо воно спри­чинено твариною чи предметом (упав камінь). Невстановленому злочинцю теж виносили вирок, а тварину чи предмет виставляли за межі Афін.

Геліея — найвищий судовий орган держави — діяла як перша і друга інстанції. Як перша судова інстанція вона розглядала най­важливіші публічні та приватні справи. До публічних належали антидержавні — зрада, перехід на бік ворога, видання державної таємниці, завдання шкоди суспільству, державі та ін.; службові злочини і проступки. Приватні справи розглядали за приватними скаргами. Згодом приватні справи з компетенції геліеї вилучили і передали іншим судам. Антидержавні справи могли розглядати й Народні збори та Рада 500.

Як друга інстанція геліея розглядала скарги щодо рішень інших судових органів.

Колегія одинадцяти. Створена для розгляду інших важливих кримінальних справ: стосовно розбійників, злодіїв, викрадачів дітей і дорослих громадян та ін. Спійманого на гарячому також відводили до колегії. Якщо злочинець визнавав себе винним, то колегія тут же виносила вирок (здебільшого смертну кару). Якщо не визнавав або заперечував проти розгляду справи колегією, то злочинець залишався в ув'язненні, а його справу передавали на розгляд геліеї. Колегія одинадцяти здійснювала також нагляд за місцями ув'язнення і відповідала за виконання вироків (засудже­них до смертної кари, тілесних покарань, ув'язнення).

Членів колегії одинадцяти обирали шляхом жеребкування На­родні збори (по одному від філи і секретаря).

Колегія тридцяти (згодом — сорока). Вона замінила демних суддів, які діяли недовго — тільки в часи правління Пісістрата. Обиралася Народними зборами жеребкуванням по чотири особи з кожної філи. Судді цієї колегії постійно виїжджали в населені пункти, розглядаючи дрібні цивільні (до 10 драхм), сімейні та кри­мінальні справи.

Вищою інстанцією з цивільних, зокрема майнових справ (по­над 10 драхм) і дрібних кримінальних, були суди діететів, що дія­ли у філах і демах. Це були своєрідні третейські суди, але дер­жавні. На посади діететів обирали громадян з 60-річного віку, тоб­то тих, які вже не були військовозобов'язаними. Діяли діетети одноособово, а не колегіально, їх завданням було мирно, за згодою сторін, вирішувати справи. Якщо ж це не вдавалось, то діетет ви­носив рішення від імені держави. Сторони могли з ним погоди­тись (тоді справа закінчувалась) або не погодитись (тоді справу передавали до геліеї).

Крім публічних, тобто державних третейських судів, були при­ватні, котрих обирали самі сторони. Оскарженню їх рішення не підлягали.

Існував ще інститут так званих ейсагогейсів і аподектів. Ейсаго- гейси (їх було п'ять — по одному від двох філ) здійснювали на­гляд за справами, для розгляду яких надавався термін не більше місяця. Зокрема, це були справи про повернення приданого вдові після смерті чоловіка чи дружині після розірвання шлюбу, неспла­ту відсотків за позиками, скарги про вчинення образи та ін. Після закінчення терміну ейсагогейси вилучали нерозглянуті чи незавер­шені справи з місцевих судів і передавали геліеї. Аподекти розгля­дали скарги відкупників і проти відкупників.

Справи, пов'язані з мореплавством і морською торгівлею, перебу­вали в компетенції наутодиків (їх обирали жеребкуванням — 10 осіб).

Збройні сили. Основою збройних сил Афін було ополчення гро­мадян. З цією метою всі фізично здатні громадяни чоловічої статі у віці від 18 до 60 років повинні були нести військову службу. Молодь від 18 до 20 років (ефеби) проходила військове навчання під керівництвом спеціально виділених фахівців (софроністів, пе- дотрибів та ін.). Вони відповідали за фізичну справність, військо­вий вишкіл і морально-патріотичне виховання юнаків. Ухилятися від військової служби було ганьбою. Це загрожувало позбавлен­ням громадянських прав. І навпаки, хоробрість, взаємовиручку, мудрість у бою всіляко стимулювали, вшановували і відкривали шлях до політичної кар'єри, високих посад у державі. Воїни стар­шого віку (понад 20 років) теж постійно загартовувались, займа­лись фізичними і військовими вправами.

Головну частину війська становили загони важкоозброєної пі­хоти — гоплітів. У них служили громадяни перших трьох розрядів. Військо гоплітів поділялось на десять загонів, так званих таксейс (за кількістю філ) на чолі з таксіархами (яких обирали Народні збори). Загони, в свою чергу, поділяли на так звані лохи, команди­рів котрих призначали таксіархи. Фети (громадяни четвертого роз­ряду) служили у легкоозброєній, рухливій піхоті, їх теж поділяли на загони за філами. Фети служили і на флоті. З метеків формува­ли допоміжне військо.

Згодом з'явилися і наймані війська, легкоозброєна піхота — з крітян, родосців та ін. Була в Афінах і кіннота. Всі багаті громадя­ни (перший розряд) зобов'язані були мати коней і в разі потреби служити в кінноті (або в гоплітах). Налічувалося десять загонів кінноти, нею командували два обраних гіппархи. З часів Пелопон­неської війни в Афінах створено постійні професійні війська, заго­ни періполой — для охорони кордонів, фортець тощо. Переважно це були найманці, частково — ефеби. Армія, коли майже перма­нентно відбувалися оборонні або наступальні війни, відігравала велику роль у механізмі держави.

Фінанси. Бюджет країни складався з двох основних частин: при­буткової і видаткової. Прибутки афінської скарбниці поділялись на звичайні (постійні) та надзвичайні (непостійні, одноразові).

До звичайних прибутків належали:

А) надходження від державних маєтків, земель, лісів, рудників (зокрема срібних і золотих); б) податки, що сплачували метеки та вільновідпущеники (12 драхм на рік), а також податок за володін­ня рабами (3 оболи за одного раба); в) мита за ввіз і вивіз товару (2 % його вартості), ринкові сплати (за право торгівлі) та портові;

Г)       судові мита, штрафи та інші надходження від судових присудів;

Д)       членські внески членів Афінського морського союзу.

Надзвичайні прибутки: а) добровільні внески і пожертвування

Афінських громадян і чужинців; б) майновий податок, який стягу­вався за надзвичайних умов (для поповнення скарбниці) з грома­дян, які мали майно вартістю понад 1 тис. Драхм; в) трофеї, захоп­лене на війні майно, цінності тощо.

Витрати держави також поділялись на звичайні та надзвичайні. До звичайних (постійних) належали:

А) оплата нижчих урядовців (герольдів, писарів, наглядачів), а з часів Перикла — всіх урядовців; б) одноразові або регулярні вип- лати і допомоги громадянам (наприклад, виплати біднішим грома­дянам "театральних" грошей — по 2 оболи для оплати права входу в театр); допомога непрацездатним, які мали майна менше ніж на 13 мін (міна = 100 драхм = 600 оболів; міна = 436 г срібла); допо­мога сиротам (за полеглих воїнів) — до досягнення ними повно­ліття; в) витрати на культові урочистості, ігри з нагоди свят тощо. Щоправда, покриття останніх видатків значною мірою здавна по­кладалося на найбагатших громадян (літургії); г) витрати на вій­ськові цілі, до речі, найбільші за питомою вагою: виробництво зброї, будова кораблів, фортець та інших оборонних споруд, вер­фей, обладнання гаваней тощо; д) витрати на громадські будівлі і споруди (храми, театри, службові приміщення, статуї та ін.); в) оп­лата воїнам (з часів Перикла) за період походу.

Лекція 10. Джерела і характерні риси права.

"Іліада" й "Одіссея". Твори античних авторів. Судові промови: Лісій, Ісократ, Демосфен. Закони. Договори. Способи забезпечення інтересів кредитора. Види злочинів. Система покарання. Судовий процес

Джерела права. Пам'яток давньогрецького права знайдено по­рівняно небагато. До найдавніших нам відомих належать досить великі фрагменти законів міста-держави Гортин на Криті (V ст. До н. Е.). Вони стосуються сімейного і спадкового права, частково кримінального. Знайдено фрагменти законодавства багатьох інших грецьких держав, численні документи практики (договори купівлі- продажу, позики, поручництва, застави та ін.).

Однак більшість інформації про грецьке право маємо з джерел посередніх, зокрема, з уже згадуваних епічних поем Гомера — "Іліади" й "Одіссеї", з творів істориків, зокрема Геродота (V ст. До н. Е.), Фукідида (V ст. До н. Е.), Ксенофонта (У—ІУ ст. До н. Е.), Діодора Сіцилійського (І ст. До н. Е.), Плутарха (І—ІІ ст. Н. Е.), філософів Платона й Аристотеля. Так, Аристотель написав ґрун­товну працю, присвячену Афінам, "Афінська політія", де йдеться і про право.

Важливим джерелом пізнання афінського зокрема і грецького загалом права є судові промови спеціальних промовців-ораторів. Вони виголошували їх самі або писали для інших. У цих промовах оратори покликаються на різні нормативні акти, а іноді наводять їх зміст. Це промови Лісія (У—ГУ ст. До н. Е.), Ізайоса (IV ст. До н. Е.), Ісократа           ст. До н. Е.) І, зокрема, знаменитого Демосфена

(IV ст. До н. Е.). До нас дійшло 42 його судові та численні полі­тичні промови. Однак повернімось до Афін. Отже, найдавнішим джерелом права в Афінах, безперечно, був звичай. Дуже часто по­кликався на звичай на ранніх стадіях своєї діяльності ареопаг, при- стосовуючи ті звичаї, що походили з епохи первіснообщинного ладу, до нових умов, відповідно їх трактуючи. Поступово з'яв­ляється щораз більше законів.

У 621 р. До н. Е. В Афінах архонт Драконт уперше видав систе­матизовані писані закони. Найвірогідніше, вони були записом дію­чих норм звичаєвого права, які втілювали в судову практику. Не випадково джерела називають Драконта фесмофетом (архонтом- суддею) на відміну від Солона, котрого називають законодавцем (номотетесом). Якщо це були звичаї, то їх пристосували до нових умов, аби захищати інтереси власників, їх запис, створення писа­ного права — це результат посилення ролі міських торговельно- промислових кіл, які були в цьому зацікавлені, бо писане право обмежувало сваволю евпатридів, родової знаті, що монополізувала владу й судочинство.

Закони Драконта до нас не дійшли, хіба що окремі фрагменти. Як зазначає Плутарх, вони славились своєю суворістю. Не тільки святотатцям і вбивцям, а майже всім іншим злочинцям загрожу­вала смертна кара, наприклад, за крадіжку овочів, плодів, предме­тів ужитку, навіть за лінощі та небажання працювати. Недарма деякі грецькі історики й оратори зазначали, що Драконт писав свої закони не чорнилом, а кров'ю. Поряд зі смертною карою закони передбачали й тілесні покарання, штрафи, безчестя та ін. Було встановлено різницю між навмисним і випадковим убивством. Якщо сталося випадкове вбивство, то винний міг уникнути пока­рання — піти у вигнання або відкупитись у рідних убитого. Для розгляду таких справ Драконт створив колегію ефетів, а справи про навмисне убивство розглядали в ареопазі.

Із V ст. До н. Е. Головним джерелом права в Афінах стали зако­ни, які приймали тільки Народні збори і вони містили загальні, обов'язкові для всіх правила поведінки, діяльності. Від законів відрізняли псефізми, що стосувалися конкретних осіб, справ, пред­метів. Тексти багатьох законів дійшли до наших днів (на металах, камені, у викладенні пізніших істориків).

Як же в Афінах регулювалися правовідносини людей? Як ви­глядали основні галузі та інститути права?

Нагадаємо, що повністю право- і дієздатними були лише пов­нолітні громадяни чоловічої статі, вільні, не обмежені в грома­дянських правах. До 18-річного віку громадянин не був дієздат­ним і перебував під опікою так званого киріоса, тобто опікуна в широкому розумінні цього слова: батька чи опікуна в правовому, буквальному розумінні. Щоправда, проти малолітнього чи непов­нолітнього (до 18 років) можна було внести скаргу, але у суді його представляв киріос.

Жінка завжди перебувала під опікою киріоса. Спочатку це був батько, якщо не було батька, то повнолітній брат або його опікун, після одруження — чоловік. Удову опікував її повнолітній син. А втім, у Афінах жінка мала деяку обмежену дієздатність. Вона, зо­крема, могла самостійно укладати угоди, якщо вартість предмета угоди не перевищувала вартості одного медимна зерна. Коли ж вар­тість предмета угоди була більшою, то вимагали згоди опікуна. Дочка, яка через відсутність братів спадкувала після смерті батька майно, не ставала його власницею; власником майна був тільки її син.

Обмеженою була право- і дієздатність метеків.

Право власності. Спочатку приватна власність у Афінах була слаборозвиненою, оскільки зберігалися общинна, колективна влас­ність. Проте в V—ГV ст. До н. Е. Вона набула вже значного розвит­ку. Але і тоді ще не склалося уявлення про абсолютні права при­ватного власника типу римських. Не було навіть термінів, які б означали ці права чи поняття власності взагалі. Термін "ошіа" означав майно, сукупність речей, благ, якими володів власник, але не право власності. Приватну власність розглядали як сукупність майна і благ, наданих державою. Недаремно кожен архонт, обій­нявши посаду, оголошував, що зберігає за кожним громадянином те майно, яке йому належить. А земельні володіння називалися kleros — жереб, що відображало колишні общинні порядки, коли землю надавали за жеребом. До того ж приватні власники, зде­більшого багаті, були обкладені на користь держави, суспільства значними повинностями (літургіями, хорегіями та ін.), що означа­ло, без сумніву, обмеження права приватної власності в інтересах усього суспільства. Це засвідчують часті експропріації державою за надзвичайних обставин у громадян майна чи його частини.

Не знало грецьке право також розмежування понять і суті влас­ності та володіння. Зате відомий поділ на різні види речей, зокрема на рухомі й нерухомі. На рухомі речі індивідуальна власність ви­никла раніше. Власником рухомих речей міг бути як афінський гро­мадянин, так і чужоземець. Власником нерухомих — тільки афін- ський громадянин, а чужоземець — лише після одержання спеціаль­ного дозволу. В Афінах громадянин мав право отримати нерухомість без будь-яких обмежень у межах свого дему (землі, будівлі). Якщо ж ця власність знаходилася в іншому демі, то сплачували певний податок адміністрації цього дему. Придбати власність можна було первинним або похідним способами. Первинний — це коли річ ра­ніше не була чиєюсь власністю. Похідний — коли річ раніше вже перебувала в чиїйсь власності. Похідні способи — це купівля, обмін, дарування тощо. При похідних способах обидві сторони діяли на підставі публічної угоди: наявність свідків або укладення угоди у присутності відповідного урядовця, публічне оголошення або реєст­рація факту придбання речі у спеціальних реєстрах.

Право власності охоронялось кількома позовами. Один з них — це позов власника майна до володільця (скажімо, орендатора) про сплату домовленої ціни за оренду чи стягнення прибутків за ко­ристування майном. Ще одним видом позову, складнішим, був по­зов про власність — dike ousias. Можливо, що це стадії однієї про­цедури: якщо першого позову виявилось недостатньо для захисту права власності, то подавали другий. Для першого достатньо було мати свідків або подати письмову угоду, для другого існували склад­ніші докази. Власник майна мав ще третю можливість, щоб захис­тити свої права, а саме: він мав право подати спеціальний позов про порушення володіння його майном з боку інших осіб. Сторона, яка програла справу, сплачувала ще й штраф на користь держави. Такий своєрідний позов міг подавати, наприклад, власник поля, якщо хтось заважав йому обробляти поле чи збирати врожай.

Зобов'язальне право. Грецьке право розрізняло два види зобо­в'язань (synallagmata) — добровільні та примусові, які виникали відповідно на підставі договору (угоди) або правопорушення (де­лікту).

Договірні зобов 'язання. Поняття договору Аристотель розкрив у "Риториці", зазначаючи, що договір — це начебто спеціальний за­кон, який пов'язує між собою особи. Кількість договорів не була обмежена. Будь-яка угода між сторонами (крім злочинної) могла слугувати підставою для договірного зобов'язання. Спочатку будь- якої спеціальної форми укладення договорів не існувало — достат­ньо було лише згоди сторін. Особливо це стосувалося простих угод, наприклад купівлі продуктів на ринку. Однак у подальшому з метою полегшення доказу факту, укладаючи договори, почали застосовувати письмову форму. Текст договорів підписували обид­ві сторони. Виник й інститут свідків. Нарешті, договір можна було укласти у присутності урядовця, зареєструвати його у спеціальних книгах. Отож, форму укладення договору вибирали самі сторони. Формалізм порівняно швидко зник з афінського права, хоч, на­певне, він мав місце на ранніх стадіях його розвитку (в гомерів­ський період, наприклад, велике значення мало виголошення пев­них сакраментальних слів, формул). Невиконання договірних зо­бов'язань до появи реформ Солона тягнуло за собою особисту відповідальність боржника, котрому загрожувало боргове рабство. Згідно з реформами Солона, встановлено лише майнову відпові­дальність. Визначено й способи забезпечення виконання зобов'я­зань — завдаток, застава, поручництво.

Завдатком (аггаьоп) називали суму, яку виплачувала одна сто­рона іншій при укладенні угоди або незабаром після її укладення в рахунок майбутніх платежів і на підтвердження укладеного дого­вору. В разі невиконання зобов'язання: а) сторона, яка дала завда­ток, його втрачала; б) сторона, яка його отримала, повертала у под­війному розмірі.

Другим способом забезпечення інтересів кредитора була застава. Під заставу боржник міг давати рухомі або нерухомі речі. Рухомі речі, здебільшого, передавали у володіння кредитора, який зберігав їх у себе до сплати боржником боргу (а після сплати повертав). Прибутки від такої речі (якщо такі були) кредитор присвоював собі як відсотки за позичене. При невчасній сплаті боргу кредитор міг ці речі продати, компенсуючи позичене, а решту віддати боржникові.

Щодо нерухомості, наприклад землі, то вони могли або зали­шатися у володінні боржника, або їх передавали у володіння кре­дитора, який мав право використовувати, навіть здавати їх в орен­ду, одержуючи від орендарів за це платню. Щоправда, здебільшого нерухомість залишалася у володінні боржника. Така застава дістала назву іпотека (мрошека). Боржник не міг своє заставлене майно подарувати, продати чи своїми діями заподіяти цьому майну якусь шкоду. При несплаті боргу нерухомість переходила в розпоряджен­ня кредитора, який міг її продати, погасивши кредит.

Третім способом забезпечення виконання зобов'язань було по- ручництво. Третя, стороння особа, брала на себе відповідальність за своєчасну сплату боргу боржником. Це зазначали в договорі.

У разі невиконання боржником зобов'язання кредитор мав пра­во звернутися з позовом до поручника, який повинен був повністю або частково (залежно від умов договору) віддати позичене.

Окремі договори. Купівля-продаж. Цей договір укладали у ви­гляді простої неформальної угоди сторін. Предметом договору мог­ли бути різні рухомі та нерухомі речі, не вилучені з обороту, раби. Продаж чужих речей без дозволу їх власника заборонявся, договір вважався недійсним. Як виняток це стосувалося тільки конфіс­кованого майна. Укладення договору призводило до безпосеред­нього, без зайвих формальностей переходу права власності на річ до покупця. Однак попередньою умовою цього переходу була ви­плата домовленої оплати. Якщо цього не зробили або суму випла­чували не повністю, то до повної оплати власником речі залишав­ся продавець. Однак навіть у такому разі ризик випадкової втрати речі брав на себе покупець.

Отже, покупець залежно від умов договору повинен був випла­тити продавцеві одразу всю встановлену за річ суму або сплачу­вати її частинами. Це допускалося. Продавець був зобов'язаний передати річ з усіма її приналежностями покупцеві й гарантувати неможливість її вилучення в покупця третіми, сторонніми особа­ми. Насамперед це стосувалося нерухомості.

Крім того, на випадок продажу землі, будівель тощо сторони мусили повідомити про свій намір властям, котрі вивішували відпо­відне оголошення на агорі або про це доводили до відома громад­ськості через герольдів. У такий спосіб виясняли, чи не має хтось претензій до продавця або майна, яке він збирається продати.

Чи була відповідальність продавця за приховані недоліки ре­чі — невідомо. Відомо тільки те, що в Афінах існував закон, який передбачав відповідальність за продаж хворого раба. Цей закон передбачав, крім того, можливість для покупця в такому разі розір­вати укладений договір.

Договір позики також був поширений в Афінах. Він укладався в письмовій або усній формі у присутності свідків. Жінка без зго­ди опікуна не могла укладати цього договору — ні як кредитор, ні як позичальник. Предметом договору позики були переважно речі, визначені родовими ознаками — вагою, кількістю, мірою (гроші, зерно, вино). В більшості випадків цей договір передбачав сплату боржником відсотків. В Афінах, як і в інших грецьких державах, процвітало лихварство. Були навіть спеціальні банкіри (трапезити), котрі займалися майже виключно кредитними операціями. Займа­лися ними і храми. Нормальним вважалося стягнення 12—18 % на рік, хоч часто розмір відсотків досягав 25 і навіть 30 %. У разі не­вчасної сплати відсотків практикувалося нарахування відсотків на відсотки.

Позичка була і безвідсоткова: позичка у друзів для викупу з полону, оплати штрафу тощо. Позичене слід було повернути одно­разово або частинами. Кредитор і в цьому разі мав право на судо­вий позов (у разі неповернення боргу).

Взяте в позику боржник повинен був повернути у зазначений в договорі строк. У разі прострочення сплати боргу кредитор, по- перше, міг звернутися в суд з позовом до боржника. По-друге, якщо боржник мав поручника, то до поручника. По-третє, якщо в договорі було передбачено, що кредитор самостійно може задо­вольнити свої претензії за рахунок майна боржника, то він це ро­бив сам (ніби судове рішення відбулося).

Договір наймання. Його предметом було наймання рухомих (до них належали й раби) і нерухомих речей та наймання послуг (рабів, худоби, судна, будівлі, землі та ін.). Зокрема, був поширений до­говір наймання будинків метеками, оскільки вони як іноземці не мали права купувати нерухомість на території Афінської держави. Наймали майстерні чи підприємства разом з рабами, земельні ді­лянки, сади.

Договір укладали зазвичай в письмовій формі, його підпису­вали сторони і свідки. Згідно з договором, наймодавець зобов'язу­вався надати на певний час у користування наймача якусь річ. Вона мала бути якісна, гарантована від будь-яких претензій з боку третіх осіб. Наймодавець не мав права (і це часто передбачалось у тексті договору) продати цю річ третій особі до закінчення терміну договору.

Основне зобов'язання боржника — своєчасне внесення обумов­леної платні, яка, зокрема за землю й будівлі, була достатньо висо­кою (іноді становила 7—8,5 % вартості нерухомості щорічно). При несвоєчасній сплаті орендної плати власникові надавалося право звернутися до суду або самому вжити заходів для вигнання недо­бросовісних наймачів (розібрати дах, познімати вікна, двері тощо). Наймач був зобов'язаний ставитись до найнятої речі як добрий, уважний господар, а після закінчення терміну договору повернути річ у такому ж стані, в якому він її отримав.

Термін, на який укладався договір, встановлювали самі сторони. Відомим було і безстрокове наймання (землі, будівель). Наймач навіть міг передавати найняті речі у спадок.

Щодо особистого наймання, то такий договір поширення не набув, бо в Афінах здебільшого використовували працю рабів, а не найнятих працівників. Однак договори особистого наймання в ті часи відомі, зокрема в сільському, домашньому господарстві, для надання різного виду послуг, особливо кваліфікованих (лікаря, будівельника тощо). Наймані працівники споруджували громадські будівлі, храми, кораблі та ін. Наймач повинен був забезпечити найнятого роботою та оплатити його працю (поетапно або після повного її виконання — залежно від умов договору), а найнятий — сумлінно і якісно виконати працю. Обидві сторони для захисту своїх прав та інтересів могли звертатись до суду.

Дещо відрізнявся від договору наймання договір підряду. Будь- яка особа чи група людей укладала договір на виконання громад­ських робіт, наприклад на проведення каналу, будівництво чи ремонт будівлі, дороги, осушення боліт тощо. Ця особа могла, в свою чергу, наймати працівників, спеціалістів, забезпечувати їх будівельними матеріалами, але несли відповідальність перед замовником за якість і своєчасність виконаної роботи не вони, а підрядчик.

Договір зберігання речей (поклажа). За цим договором особа віддавала іншій на безоплатне зберігання певну річ без права ко­ристування нею. Особа, котра прийняла річ, була зобов'язана доб­росовісно зберігати її і повернути власнику на першу його вимогу.

Якщо зберігач відмовлявся повернути річ, її власник її міг звер­нутися до суду. В свою чергу, зберігач мав право вимагати відшко­дування збитків, яких він зазнав, зберігаючи річ. Своєрідним різ­новидом цього договору було передавання на зберігання грошей банкірам (трапезитам). Вони могли користуватися грішми, повер­таючи на вимогу вкладника інші монети. Цей договір близький до договору позики, але афіняни розглядали його саме як договір збе­рігання. Вкладники грошей також мали вигоди: за свої вклади вони отримували певний відсоток, за їхніми вказівками банкіри виплачували гроші кредиторам вкладників, так вони уникали ще й ризику бути обкраденими чи пограбованими.

Договір товариства. В Афінах існували різні об'єднання грома­дян, свобода створення яких була визнана ще реформами Солона. Громадяни об'єднувалися на підставі договору товариства, який укладали переважно в письмовій формі, який передбачав утворен­ня спільного майнового фонду. З цією метою всі члени товариства робили певні внески. Відповідно до їхніх вкладів (або порівну) вони ділили прибутки, несли один перед одним відповідальність за збитки через недбале, безгосподарне ведення справ.

Товариства користувалися правом набувати через своїх пред­ставників майно (рухоме й нерухоме), розпоряджатися ним. У Афі­нах були відомі торговельні товариства, корабельні, банківські, то­вариства співтрапезників (звичайно нежонаті, вдівці об'єднувалися для організації спільного харчування), релігійні товариства, това­риства поетів, артистів, музикантів (своєрідні клуби) тощо.

Афінське право знало й інші договори, наприклад, коли якусь річ передавали в безоплатне користування, договір доручення.

Зобов'язання з правопорушень (деліктів). У афінському праві не- дозволені дії, правопорушення, які завдавали шкоду особі чи майну громадян, інколи тягнули за собою не кримінальні покарання, а штрафи на користь потерпілих. Ці штрафи нерідко були великими, іноді перевищували за розмірами шкоду, заподіяну деліктом. Отже, покарання винного, яке відбувалося з ініціативи і в інтересах по­терпілого, було відчутним.

Особа, майну котрої неправомірними діями іншої особи завда­но шкоду, мала підставу для подання спеціального позову — dike blabes. Позов цей подавали, наприклад, на сусіда, з вини якого вода залила поле чи худоба якого потравила посів; на особу, з вини якої пожежа знищила майно чи втрачено річ. Можна було подати цей позов й особі, з вини якої зірвалась прибуткова справа чи по­зов про збитки, спричинені недбалим веденням справи, що була комусь доручена.

За шкоду, заподіяну чужому майну неповнолітніми, відповідав їхній батько, а рабом — його господар. В останньому випадку гос­подар раба міг уникнути відповідальності, віддавши раба потерпі­лому. Деякі дослідники афінського права вважають, що позов dika blabes можна було застосовувати й в разі заподіяння шкоди вна­слідок невиконання або неналежного виконання договору. Проте єдиної думки з цього питання немає.

Шкода, завдана не майну, а особі, була підставою для інших позовів і скарг. Це образа дією, словами, побої, різного виду на­сильства тощо. Тут вже йшлося, швидше, про злочини проти осо­би й суспільства, ніж про майнові інтереси.

Шлюб і сім'я. Шлюб в Афінах був обов'язковим. Платон зга­дує про закон, який зобов'язував громадян укладати шлюб. Неба­жання одружуватись, однак, не каралося, а розглядалося як лихо, нещастя, оскільки безшлюбність призводила до припинення роду, культу предків. Безшлюбність не давала можливості обіймати де­які державні посади, наприклад архонта-басилея, стратегів та ін.

Важливе значення мала форма укладення шлюбу. Законним, особливо з часів Перикла, вважався тільки шлюб між повноправ­ними афінськими громадянами. Одруження з негромадянами, чу­жинцями засуджувалось. Для чоловіків шлюбний вік встановлено 18 років, тобто з досягненням повноліття і прийняттям у члени дему; для жінок — 14 років. Платон у своїх працях, однак, вислов­лює думку, що для жінок вік найкращий для шлюбу від 16 до 20 років, для чоловіків — 30—35 років; Аристотель — відповідно 17— 18 і 35—37 років.

У гомерівську епоху шлюб укладали у вигляді договору між батьком нареченої та нареченим про купівлю дівчини. Наречений платив батькові дівчини чи її опікунові худобою, золотом та ін­шими цінними речами, а батько, в свою чергу, робив нареченому подарунок.

Сліди договірної форми укладення шлюбу зберігаються і піз­ніше. Першим і головним актом була угода, укладена між май­бутнім чоловіком нареченої та її батьком чи опікуном. Наречена грала пасивну роль, її згоди не питали. Платня за наречену — гед- на — і далі була необхідною умовою укладення угоди. Обов'язко­вою була також присутність свідків. У процесі укладення угоди узгоджувався розмір приданого нареченої. На підставі цієї угоди вона переходила з-під влади батька під владу чоловіка, який ставав її опікуном.

Доповненням угоди була шлюбна процедура (гамос), а також різні церемонії, переважно релігійного характеру.

Крім цієї, найпоширенішої форми одруження, існувала ще одна, коли шлюб оформлявся у присутності державних урядовців або в суді. Цю форму застосовували в особливих випадках: у разі одруження дочки-спадкоємиці, а також усиновленого.

Дівчина-спадкоємиця (якщо в батька не було синів), згідно з афінським правом, мусила вийти заміж за найближчого кровного родича, щоб успадкована нею земля чи інше майно не перейшли до чужого роду (геносу).

Перешкодою до укладення шлюбу були: близька спорідненість по висхідній і низхідній лініях, між братом і сестрою. Між ними допускався шлюб, якщо спільним був батько, а різні матері.

Афінська сім'я була моногамною (парною), при цьому дружина посідала в ній другорядне становище. Для чоловіка допускалося співжиття з рабинями, відвідування гетер — жінок легкої поведін­ки. Такі зв'язки не мали жодних правових наслідків. Дружина пов­ністю підпорядковувалась волі чоловіка, вела замкнений спосіб життя. Вона мешкала в окремій, жіночій частині будинку, куди не допускали сторонніх чоловіків. Виходили жінки з дому тільки в супроводженні рабинь чи служниць. Інтереси дружини обмежува­лись турботами про сім'ю, домашніми справами, управлінням ра­бинями.

Припинення шлюбу наставало зі смертю одного з подружжя, внаслідок позбавлення чоловіка громадянських прав (атімія) та че­рез розлучення.

Розлучення для чоловіка не становило труднощів. Він мав пра­во в будь-який момент, без жодних формальностей відіслати дру­жину до батьків чи опікуна, повертаючи, однак, її придане. Якщо ж розлучення було спричинено негідною поведінкою дружини, то приданого чоловік їй не повертав. Чоловік міг пробачити про­винність дружини, але йому в такому разі (якщо він все-таки не прагнув до розлучення) загрожувало позбавлення громадянських прав (атімія). Дружина, бажаючи розлучення, мусила звернутись з письмовою скаргою до архонта-епоніма, який і вирішував цю справу. Підпорядковане становище жінки в сім'ї дуже ускладню­вало її домагання розлучитися із чоловіком. Чоловік міг (за згодою дружини) видати її заміж за іншого. Так, Перикл (за свідченням Плутарха) віддав свою дружину другові, а банкір Сократ видав заміж за вільновідпущеника Сатира.

Навіть перебуваючи у шлюбі, дружина підлягала, крім влади чоловіка, ще й владі батька (чи опікуна).

Майнові відносини подружжя були такими: придане залишало­ся власністю дружини, чоловік лише ним управляв. Воно перехо­дило у спадок дітям. Для забезпечення його цілісності встановлю­вали заставу (іпотека) майном чоловіка. Якщо сім'я дітей не мала, то придане після смерті дружини повертали її батькам чи спад­коємцям. Предметами (речами) особистого вжитку дружина роз­поряджалась сама.

Влада батька над дітьми також була дуже сильною. Впродовж перших п'яти днів після народження дитини батько вирішував, чи це його дитина. Тільки після визнання дитини батьком вона ставала членом сім'ї. До Солона існувало право батька продати або віддати своїх дітей в рабство за борги. Солон ліквідував це право, але ви­знав право батька вигнати дитину із сім'ї за недостатню повагу, пуб­лічно зректися її. В такому разі сина виключали зі списку членів деми, позбавляли права спадкування батьківського майна. Батько мав право віддати дитину на виховання в іншу сім'ю, призначити опікуна на випадок своєї смерті, вибирав для дочки чоловіка та ін.

Навіть дорослі діти, які мали сім'ї, повинні були слухати бать­ків, поважати їх, у разі потреби — утримувати. За невиконання цих обов'язків їх могли притягнути до відповідальності.

Відомим було всиновлення (удочеріння), на яке мали право по­вноправні, дієздатні громадяни, котрі були бездітними або мали тільки дочок. Усиновлювати можна було не тільки при житті, а й в заповіті. Коли в усиновителя згодом народжувався син, то уси­новлення все одно залишалося дійсним, а усиновлений був рівний у правах з рідними дітьми та успадковував майно батьків нарівні з ними. Не мав права усиновлювати той громадянин, який сам був усиновленим.

Здебільшого всиновлення мало на меті збереження в сім'ї ро­динного майна, традицій, вшановування культу родинних богів, принесення жертв богам і померлим предкам (це могли робити тільки чоловіки) тощо. Усиновлення спричиняло вихід усиновле­ного з фратрії і дему попередньої родини, припинення спорідне­ності, звільнення від будь-яких попередніх обов'язків.

Усиновлення могло бути розірваним тільки за взаємною зго­дою обох сторін. Усиновлений міг зробити це й односторонньо, з власної ініціативи, але тільки тоді, коли залишав названому бать­кові свого сина.

Поширена була й опіка, яку встановлювали над неповнолітніми, жінками й душевнохворими шляхом запису в заповіті або урядово (державою). Опікун повинен був утримувати підопічного, забезпе­чити навчання і здобуття професії, захищати його інтереси, управ­ляти його майном. Опікуна за невиконання чи недобросовісне ви­конання обов'язків можна було притягнути до відповідальності. Таке право мала родина підопічного або архонт-епонім.

Опіка закінчувалася з досягненням підопічним 18 років і прий­няттям його до складу дему або з одруженням дівчини. Опікун звітував про свою діяльність. Упродовж п'яти років після припи­нення опіки підопічний міг оскаржити дії опікуна.

Спадкове право. На ранніх етапах розвитку афінське право зна­ло тільки спадкування згідно із законом. Реформи Солона встано­вили спадкування і за заповітом.

Отже, за законом спадок мали передусім сини померлого. Доч­ки за наявності синів не спадкували. Однак вони мали право при виході заміж на отримання від братів приданого. Між синами май­но ділили порівну. Вони не могли відмовитись від спадку. Якщо син помер до отримання спадку, то його частку успадковували його сини.

У разі відсутності синів майно батька успадковували дочки. Позашлюбні діти права успадкування не мали. Закон дозволив виділяти їм з батьківського майна не більше ніж по одній тисячі драхм.

Якщо померлий не мав дітей, то спадкували майно його по бічній лінії родичі — передусім брати і племінники (в раз їх відсут­ності — сестри й племінниці); потім — дядьки, двоюрідні брати та їхні діти. Чи мали право спадкувати батько та дід померлого — науці не відомо. В кожній покликаній до спадкування категорії кровні родичі ближчої лінії виключали родичів дальших ліній.

Успадкування за заповітом передбачало такі умови: заповідач повинен був бути діє- і правоздатним, при здоровому розумі, не складати заповіту під фізичним чи психічним примусом. Заповіда­ти майно мав право тільки той громадянин, у якого не було дітей чоловічої статі. Не могли заповідати неповнолітні й жінки, як і усиновлений син, а також особи, які обіймали державні посади, пов'язані з матеріальними засобами, аж до затвердження їх служ­бових звітів. Якщо у спадкодавця була дочка, то він міг заповідати майно сторонньому, але за умови, щоб той одружився з нею (або з однією з них), а іншим виділив придане.

Заповіт укладали в присутності свідків у письмовій чи усній формі. Письмовий заповіт передавали на зберігання довіреній особі або властям. Заповідач міг у будь-який момент відкликати (анулювати) свій заповіт.

Кримінальне право. Злочином у грецькому праві упродовж три­валого періоду вважали тільки таку дію, що викликала будь-які негативні наслідки. До уваги не брали характер волі правопоруш­ника (злочин вчинено з наміром чи з необережності), посягання на злочин (коли дія не наставала з незалежних від волі злочинця при­чин) та ін. Однак уже Драконт у своїх законах розрізняв навмисне й ненавмисне вбивство. Проте й далі в питаннях щодо злочинів й покарань зберігалося чимало пережитків первіснообщинного ладу. Це виявлялося насамперед у тому, що ініціатива в порушенні кри­мінальної справи, покаранні злочинця належала потерпілому чи його родичам, а не державним органам. Вважалося цілком нор­мальним явищем домовленість родичів убитого з убивцею про ма­теріальну компенсацію за злочин. Якщо близьких родичів не було, то винагороду одержували 10 членів фратрії, до якої належав уби­тий. Позов, порушений родичами, мав приватний характер (dike), а не публічний (graphe). Допускали й самосуд: чоловік міг убити коханця дружини на місці вчинення зради; вбити на місці злочину можна було й нічного злодія.

Держава виступала ініціатором у порушенні справи й винесенні вироку тільки в разі скоєння таких злочинів, як зрада, втеча до ворога, виказування державної таємниці, ухилення від військової служби. Ці злочини вважали такими, що порушували інтереси за­галу, суспільства. Власне тому й виникли два види процесу: dike й grарhе — приватне звинувачення і публічне. Причому до при­ватного звинувачення належали дуже серйозні правопорушення, зокрема, як зазначалося, вбивство, підпал, пограбування, отруєн­ня, зґвалтування та ін. У приватному процесі винний переважно відшкодовував потерпілій стороні матеріальним способом, а у пуб­лічному — ніс покарання аж до смертної кари включно. Потерпілій стороні нерідко надавали право вибирати між обома видами про­цесу. Є відомості, коли зі скаргою проти правопорушника ви­ступала не тільки потерпіла сторона, а й будь-який громадянин Афін.

Згодом, у V—IV ст. До н. Е., кримінальне право Афін досягло значного розвитку. Розрізняли такі види злочинів.

Антидержавні. Це насамперед зрада, яку тлумачили достатньо широко: перехід на бік ворога, виказування державної чи військо­вої таємниці, якщо здавали ворогові міста або здавалися в полон, поїздка у ворожий край без дозволу влади, поселення в чужому краї та інше, а також спроби повалити існуючий лад, шкодити демократії, спроби відновити тиранію. За зраду загрожувала смерт­на кара з конфіскацією майна й вивезення тіла злочинця за межі країни. За спроби повалити існуючий лад — позбавлення грома­дянських прав (атімія), причому не тільки самого злочинця, а й близької його родини.

Антидержавними злочинами вважали також обдурювання на­роду (неправдива інформація, фальшиві обіцянки) та підробку гро­шей.

Проти порядку управління. До них належали розтрати держав­них грошей (розтратник повинен був повернути суму в 10-кратно­му розмірі); зловживання владою; несумлінне виконання дипло­матичної місії.

Проти релігії, блюзнірство (богохульство); зневіра в існуванні богів; невиконання обрядів. Оскільки релігія мала державний ха­рактер, то за такі злочини засуджували до смертної кари або ви­гнання з конфіскацією майна.

Проти особи. Насамперед це злочини проти життя і здоров'я людини, вбивство, кваліфікованим видом якого було поранення інших людей при спробі когось убити, каліцтво, поранення. До них належали й підпал.

Проти честі. Це образи словесні й дійові. В разі дійової знева­ги, якщо зневажений у свою чергу відповів словесною чи дійовою образою, карали тільки ініціатора, призвідника.

Проти моралі. Це передусім подружня зрада. Коханця дружи­ни, спійманого на місці злочину, можна було безкарно вбити; не спійманому на аморальному вчинку, але винному, загрожувало безчестя. З невірною дружиною чоловік мусив розлучитися, в про­тивному разі йому загрожувало позбавлення громадянських прав. Невірна дружина навіть після розлучення не мала права з'являтися на свята, видовища, у храми.

До цих злочинів належало розтління малолітніх — за це засуд­жували до смертної кари, або атімії.

Проти майна. Це крадіжка (явна або прихована) — злодій мусив повернути викрадену річ і платив штраф у подвійному розмірі її вартості. До кваліфікованих видів крадіжки належала крадіжка з храмів, предметів культу тощо (смертна кара). Пошкодження чу­жого майна, вчинення комусь збитків також вважалося злочином проти майна.

Покарання за злочини були різними. Одним з найсуворіших покарань була смертна кара, що здійснювалася різними засобами. Так, злочинців скидали у провалля або застосовували отруту. Вони могли прийняти її самі, іноді на вибір пропонували ще й меч чи шнурок. Розбійників, злодіїв і рабів зазвичай вішали або вбивали, закидаючи камінням.

Ще один вид покарання — продаж у рабство. Іноді так карали розбійників і грабіжників, метеків чи вільновідпущеників, але не афінських громадян.

Відомі й тілесні покарання. Найсуворішим було калічення чле­нів (відрубування рук і ніг, кастрація), що застосовувалось тільки до рабів, чужинців, та й то дуже рідко. Частішим видом було по­биття батогами (рабів).

Поширені види покарань — штрафи і конфіскація майна. Ос­тання була як основним, так і додатковим покаранням.

Ув'язнення як самостійний вид покарання не застосовували. В ув'язненні злочинця тримали тимчасово, до суду, а державних боржників — до сплати боргу.

Достатньо широко застосовували позбавлення прав — атімію. Вона полягала в повному або частковому позбавленні політичних або громадянських прав — на певний час чи пожиттєво. В деяких випадках атімія супроводжувалась конфіскацією майна. В разі пов­ного позбавлення прав засуджений не міг обіймати жодних гро­мадських чи державних посад, брати участь у Народних зборах, відвідувати храми, театри, видовища й свята, не мав права зверта­тися до суду.

Ще одним видом покарання було тимчасове (наприклад, при остракізмі) або пожиттєве вигнання. Якщо засуджений до пожиттє- вого вигнання зволікав з виїздом чи повертався в Афіни без дозво­лу, то він підлягав смерті. Карався і той громадянин, який будь- чим допомагав вигнанцеві (переховував його, годував та ін.).

Процес. Подавати скарги, порушувати судові справи могли тіль­ки афінські громадяни чоловічої статі. За жінок це робили опіку­ни, за метеків — їхні простати, за рабів — їхні господарі. Як відо­мо, в Афінах розрізняли два види судових справ і відповідно два процеси.

Процес приватний — dike — порушували за заявою потерпілої сторони або її законного представника — куг^а. Процес публіч­ний — gгарhе — починали з ініціативи державних органів або за заявою повноправного громадянина незалежно від того, чи були порушені його особисті інтереси чи ні.

Процес приватний потерпілий мав право в будь-який момент припинити, а процес публічний обов'язково треба було довести до завершення справи (під загрозою штрафу в тисячу драхм). Жод­них матеріальних вигод при виграші справи зазвичай ініціатор процесу не мав, а програвши справу, сплачував штраф у сумі 1 тис. Драхм, якщо при голосуванні у суді на його користь було подано менше 1/5 голосів суддів. Ініціатори приватного процесу сплачу­вали судове мито. Ініціатори публічного процесу були від нього звільнені. Однак зауважимо, що під час процесу grарhе громадя­нин у деяких випадках міг мати матеріальну вигоду, якщо він скар­жився на порушення фінансових інтересів держави (несплата по­датків, мита тощо) будь-якою особою. Якщо процес закінчувався виграшем, то ініціатор отримував частку конфіскованого майна чи штрафу, присуджену винному. Такий порядок призводив до появи специфічної групи людей — професійних донощиків (сикофантів). Водночас звинувачені громадяни мали право подати скаргу на дії сикофантів і почати проти них судовий процес.

Виклик обвинуваченого чи відповідача до суду здійснювали не органи держави, а потерпіла сторона, яка при свідках повідомляла його про день і годину розгляду справи. Якщо обвинувачений не з'являвся, справу слухали без його участі.

Службова особа чи судовий орган, котрим подавали скаргу, вивчали справу. Відповідачеві (злочинцеві) давали можливість по­дати докази для свого виправдання (раrаgгарhе).

Доказами вважали власне признання, документи, показання свідків, у тому числі навіть рабів (їх допитували здебільшого під тортурами), присягу сторін. Жінки, діти і раби свідчити не мали права.

Після закінчення попереднього слідства всі докази, зафіксовані в усній формі та на письмі, вміщували в спеціальні посудини, які опечатували. Нові докази до уваги вже не брали. Після цього призначали день суду. На суді виступали сторони, яким надавався однаковий час: зачитували закони, документи, покази свідків та ін.

Судове засідання закінчували таємним голосуванням суддів без попередньої наради. Голосували білими і чорними камінцями. Якщо голоси розподілялися порівну, підсудного вважали виправ­даним. Оскільки не з усіх видів справ у законах було передбачено конкретне покарання, то відбувалося голосування щодо вибору міри покарання. Свої пропозиції щодо цього могли вносити як потерпілий, так і засуджений. У відомому процесі Сократа, якого обвинувачували в зневазі богів, він не визнавав себе винним, за­явивши, що за заслуги перед суспільством його належить нагоро­дити, а у крайньому разі він погоджувався заплатити невеликий штраф. Суд, однак, погодився з пропозицією обвинувача і засудив Сократа до смертної кари.

Судові рішення і вироки можна було оскаржити, подавши скар­гу до геліеї. До неї можна було апелювати навіть на рішення На­родних зборів. Рішення геліеї було остаточним.

Виконання вироку (смертна кара чи тілесні покарання) нале­жало до обов'язків колегії одинадцяти. Засуджений до штрафу на користь держави ставав її боржником, і якщо у вказаний термін його не було сплачено, то боржника ув'язнювали і тримали за ґра­тами, доки він не виплачував штраф. Через деякий час борг под­воювався. У приватних позовах боржнику також надавали певний термін для його сплати. В разі його порушенні позивач мав право захопити майно боржника, а при вчиненні йому опору подати ще один позов, унаслідок якого боржник сплачував на користь дер­жави ще й штраф, рівний сумі позову.

Лекція 11. Утворення і розвиток Спартанської держави. Законодавство Лікурга. Суспільний лад. "Община рівних". Основні категорії населення: спартіати, періеки, ілоти. Система виховання. Правове становище жінки

Спарта є другою державою, на якій переважно зосереджується історія класичної Греції, представлена в традиціях, легендах і мі­фах, творах істориків та археологічних розкопках. Це була своєрід­на країна — у розумінні як соціального ладу і побуту, так і держав­но-політичного устрою і права. Значною мірою ці особливості по­яснюються природними умовами. Спарта знаходилась у південній частині Балканського півострова — в Пелопоннесі. Південь Пело­поннесу, де була стародавня Спарта, — це Лаконська долина, зро­шувана рікою Еврот, близько 30 км завдовжки і 10 км завширшки. З півночі вона була оточена високими горами, а з півдня болота­ми, які тяглися до самого моря. Для Лаконської долини характерні родючі землі, гарні пасовища, схили гір, покриті лісами, дикорос­тучими фруктовими деревами та виноградниками. Однак незначна площа цієї долини і відсутність зручних гаваней сприяли, з одного боку, замкненості місцевого населення, а з іншого — спонукали до загарбницьких походів на своїх сусідів, зокрема на західну терито­рію Мессенію.

Із найдавнішої історії Спарти, або Лакедемону, відомо, що її територія була населена племенами ахеян. У Спарті, за переказа­ми, правив басилевс Менелай, чоловік прекрасної Єлени, через яку розпочалася Троянська війна. Близько XI ст. До н. Е. Лако- ніку повністю завоювали дорійці, що просувалися з півночі. Пе­реможені племена ахеян були частково перетворені на рабів — безправних ілотів, а частково (у важкодоступних гірських райо­нах) — поставлені в залежність від дорійців і обкладені різними повинностями. Спарта стала економічним і адміністративно-по­літичним центром дорійців, їх столицею. Дорійці були настільки впевнені в міцності свого панування над Лаконікою, що навіть не збудували навколо акрополя укріплення. Це був єдиний неук- ріплений поліс у Греції.

Підкорення Лаконіки, необхідність тримати в покорі завойовані племена та керувати завойованими територіями прискорювали роз­клад первіснообщинного ладу в дорійців, стимулювали процес ут­ворення держави. Сприяли цьому й часті сутички із сусідами, внутрішня боротьба, зростання продуктивних сил, поглиблення майнового та соціального розшарування. Таким чином, після заво­ювання Лаконіки в дорійців досить швидко — приблизно в X— ІХ ст. До н. Е. — розкладаються родоплемінні відносини й утво­рюється рабовласницька держава.

Крім того, що вона виникла, як для Греції, дуже рано, держава мала тут ще й інші характерні особливості. Суспільно-економіч­ний та державно-правовий розвиток країни відбувався повільно, носив застійний характер. Довгий час зберігалися численні елемен­ти общинного ладу; міста, міське життя, торгівля й ремесло розви­валися слабо. Розташована на сприятливих для землеробства й ско­тарства землях Спарта стала країною аграрною, землеробство було основним заняттям переважної більшості населення. Господарство мало натуральний характер, практично не пов'язане з ринковими відносинами.

З іншого боку, необхідність підтримувати своє панування над масами поневоленого населення, яке значно перевищувало кіль­кість спартанців-дорійців, потребувало міцної держави, централі­зованого апарату примусу. Держава у спартанців набувала харак­теру військового табору зі збереженням аграрних рис.

Міцна, централізована влада в поєднанні з численними елемен­тами первіснообщинного ладу, з домінуючим в економіці земле­робством становлять особливість всього спартанського (і взагалі дорійського) ладу.

Багато суспільно-політичних і державно-правових інститутів Спарти пов'язують з іменем легендарного мудреця і законодавця Лікурга, в образі якого злилися, згідно з легендою, риси людини і бога (VIII ст. До н. Е.). Лікург, який був дядьком і вихователем спартанського царя, за повелінням дельфійського оракула склав збірник законів — ретру (буквально — "угоду"), оскільки в сус­пільстві на той час значно поглибилася майнова диференціація, загострилися соціальні відносини, зростало незадоволення бідно­ти, почалися заворушення. Закони ці мали на меті згладити гострі суперечності, стабілізувати основи суспільного ладу й державного устрою країни.

Лікург, окрім того, провів велику земельну реформу, яка по­кінчила з існуючим доти засиллям аристократії, накопиченням в її руках земельних володінь. За переказами, Лікург поділив усю те­риторію Спарти на дев'ять чи десять тисяч рівних ділянок (клерів) за кількістю спартанців-чоловіків, котрі становили ополчення. Ко­жен за жеребкуванням отримав ділянку, якою користувався, але не міг розпоряджатися (купувати, продавати, дарувати тощо). Вва­жаючи свою місію виконаною, він покинув країну, взявши з гро­мадян присягу не порушувати встановлених законів і порядків. Після смерті Лікурга йому в Спарті збудували храм та оголосили героєм і богом. Згодом ім'я Лікурга для спартанців стало симво­лом справедливого та ідеального вождя, патріота.

В наступні століття відбувається значне розширення території Спарти, оскільки загарбання сусідніх земель стало рушійною си­лою зовнішньої політики країни. Однією із перших захопили Мес- сенію і поневолили її населення. Далі було підкорено ще кілька територій і полісів Пелопоннесу, решту примусили вступити у створений Спартою Пелопоннеський союз (Коринф, Мегари, Мі- кени, Мантінею та ін.). В результаті Спарта стала однією з най- впливовіших і наймогутніших держав Стародавньої Греції.

Усе населення Спарти поділялось на три групи: спартіатів, пе- ріеків та ілотів. Пануючою верствою були, звісно, спартанці. Вони були наділені всією повнотою особистих, економічних і політич­них прав і привілеїв. Всі здатні носити зброю і озброюватись влас­ним коштом спартанці, тобто воїни, становили "общину рівних". Община довгий час поділялася на три дорійські філи (племені), а вони — на фратрії. Кожен спартанець належав до якої-небудь філи. Але чимдалі родовий лад витіснявся державним, і родові філи змінювалися територіальними. Спарта досить рано перетво­рилася на класичний тип олігархічного полісу.

Рівноправних спартанців у VIII ст. До н. Е. Налічувалося близь­ко 9—10 тис. Чол., а у Vст. До н. Е. — не більше 6 тис. Повноправ­ним спартанцем вважався тільки той, батьки якого були грома­дянами Спарти, або якщо батько-громадянин визнавав своєю ди­тину, народжену від нього періечкою або ілоткою.

У віці з 20 до 30 років спартанець ніс регулярну службу (зазви­чай на кордоні), а в 30 років ставав повноправним громадянином і мав право одружитися.

Всі повнолітні спартіати об'єднувалися в "общину рівних", що була військовою громадою з колективною власністю і колектив­ною робочою силою. Всі її члени вважалися рівноправними. Ма­теріальну основу общини становила земля, яку обробляло підко­рене населення — ілоти. З колективної землі кожен спартанець за жеребкуванням одержував ділянку (кleros) разом з ілотами, плода­ми праці яких і користувався. Ця земля передавалася у спадок, але не підлягала відчуженню. Продажу, даруванню та ін. Земельні на­діли спочатку були однаковими, проте згодом з'явилася нерівність у майновому становищі різних громадян, хоча й надалі вони імену­валися гомеї ^отоіоі) — "рівні". Нерівність виникала насамперед внаслідок поділу землі між спадкоємцями після смерті батьків. Ко­жен із спадкоємців мав меншу ділянку, ніж той громадянин, чия земля залишалася неподільною.

Сам спартанець не міг займатися господарством, працювати. Він повинен був мешкати у столиці, яка була, по суті, військовим табором.

Весь лад і все життя в Спарті мали військовий характер. Побут мирного часу спартанців мало чим різнився від умов воєнного часу. Більшу частину часу спартанці-воїни проводили разом в ук­ріпленому таборі. Займалися військовими вправами, гімнастикою, фехтуванням, боротьбою, бігом тощо. Кожен спартанець щоміся­ця вносив певну кількість продуктів для спільних трапез — так званих сиситій, участь в яких була обов'язковою. Нікому не до­зволялось харчуватися вдома. Обов'язковою стравою на цих тра­пезах була так звана "чорна юшка" — суп зі свинячих кісток з об­різками м'яса, зварений в бичачій крові, куди додавали зелень і рідину з нутрощів чорної каракатиці, ця страва нібито додавала сили й мужності.

Ті громадяни, які через бідність не могли робити внески, вик­лючалися з числа "рівних" і переходили в категорію "гіпомейо- нів" — збіднілих, опущених. Нових учасників спільних обідів приймали шляхом голосування (хлібними кульками). Якщо хоча б один голос був проти (хлібна кулька роздушена) — кандидата відхиляли. У побуті тривалий період домінували звичаї колекти­візму, сувора простота, невибагливість. Житло спартанця повинно було бути збудованим за допомогою сокири й пилки, як і всі меблі. В обігу були тільки важкі й громіздкі гроші (залізні прути), які доводилось перевозити возами (щоб не виникло бажання до їх накопичення).

Виховання дітей у Спарті було справою держави. Новонарод­жену дитину батько повинен був принести геронтам (див. Далі), які вирішували: жити їй чи ні. Якщо дитина була слаба, мала фізичні вади, то її вбивали (скидали у скелясте урвище). Залишали тільки міцних і здорових дітей, з яких виростали добрі воїни і ма­тері. З семирічного віку хлопчиків забирали в батьків, об'єднували у спеціальні загони по 10—15 дітей, так звані агели — "стада" і віддавали у спеціальні табори, де вони під керівництвом спеціаль­них вихователів (педономів) і старших підлітків — іренів проходи­ли спеціальну виучку, ставали фізично загартованими, нечутливи­ми до болю, голоду, втоми. Виховували почуття глибокого патріо­тизму, дисциплінованості, безумовного підпорядкування наказам властей і командирів. Дітей привчали споживати грубу, абияку їжу, одягатися у грубий, невибагливий одяг, спати на твердому ліжку або без нього, у простих будинках (без вікон і дверей) чи просто неба.

Діти постійно перебували разом: вчилися грамоти, гралися, їли, спали. Голови стригли їм наголо, ходили босі. Голодним дозволя­лося самим добувати собі додаткову їжу, навіть шляхом крадіжки. Але спійманих на цьому жорстоко били. Хлопці купались і мились тільки в холодній воді, нічим не змащували свого тіла. У старшому віці і до 20 років починався війський вишкіл. Хлопців вчили скром­ності, невибагливості, лаконічності — висловлюватись просто, ко­ротко.

Для перевірки фізичної витривалості у храмі Артеміди часто влаштовували справжні бичування підлітків (ініціації — випробу­вання). За екзекуцією стежили жриці. Підлітків призначали на важкі фізичні роботи, які вони мусили виконувати без будь-якого ремствування. За поведінкою молоді спостерігали не тільки вихова­телі, а й усі громадяни під загрозою штрафу і безчестя за недбалість. В основу всього виховання був покладений принцип: перемагати в бою і підкорятися вождям. Це робилось, як вважали, з благородною метою: процвітання держави і добробуту її населення.

У віці з 20 до 60 років кожен спартанець повинен був відбувати військову службу. Із 30 років наставала громадянська рівноправ­ність, коли спартанець не тільки мав право, а й зобов'язаний був одружуватись, міг бути обраним на посаду ефора (див. Нижче), мав право голосу в апелі — народних зборах. Небажання одружуватись, затягування з цим або одруження з іноземкою з корисливих мірку­вань підлягали покаранням, найсуворішим з них було обмеження в громадянських правах.

Значну увагу в Спарті приділяли й вихованню жінок, які посі­дали в суспільстві вельми своєрідне становище. Молоді спартанки до заміжжя вчилися грамоті, веденню домашнього господарства, займалися тими ж фізичними вправами, що й юнаки. Гімнасти­кою, бігом, боротьбою, киданням диска, дротика тощо. Виховання жінок вважалося важливою державною справою, бо їхнім обов'яз­ком було народження здорових дітей, майбутніх захисників бать­ківщини. Одружившись, спартанка цілком віддавалася сімейним обов'язкам. Формою шлюбу була парна сім'я, хоча зберігалося чи­мало пережитків групового шлюбу. Бездітні шлюби розривалися або чоловік міг брати ще одну дружину. З іншого боку, інколи кілька братів могли мати спільну дружину; чоловік, якому сподо­балася дружина його друга, за згодою останнього міг ділити її з ним. Але таємне порушення подружньої вірності жорстоко кара­лось, аж до смертної кари включно. Жінки користувались у Спарті більшою повагою, самостійністю й авторитетом, ніж в інших гре­цьких державах.

Що стосується чоловіків-спартанців, то військові заняття, тре­нування, фізичні вправи були їхнім основним заняттям. Якщо спартанець порушив військову дисципліну, виявив на полі бою боягузтво, не допоміг товаришеві або втратив зброю, його позбав­ляли честі (накладали атімію), громадянських політичних і особис­тих прав. Тоді ніхто з ним не розмовляв, не подавав руки, не ба­жав знаходитись поруч. Земельну ділянку забирали. Він потрапляв у категорію, так би мовити, прокажених.

На протилежному боці суспільної сходинки перебували ілоти. Як зазначалось, у процесі утворення Спартанської держави велику роль відіграли завоювання, внаслідок яких маси поневоленого на­селення було перетворено в рабів — ілотів. В їхньому становищі теж було чимало своєрідного. Це були не приватні, домашні раби, а колективні, державні, котрі не мали ані політичних, ані цивіль­них прав. Вони були розписані за клерами (ділянками) спартан­ців — по 10—15 осіб, могли мати сім'ю.

Спартанець міг карати ілотів, в тому числі вбити, але не міг відпустити на волю, передати іншому громадянину чи продати. Ілоти були прикріплені до спартанського клеру, який повинні були обробляти, мали власне житло і сільськогосподарський реманент. Вони були зобов'язані щорічно платити господареві-спартанцю натуральний оброк — 70 медимнів (мір) зерна та 12 мір його дру­жині. Крім того, давати ще певну кількість масла, вина, виногра­ду, м'яса тощо. Зменшувати розмір податку заборонялося. Крім того, господар міг використовувати ілотів у своєму домашньому господарстві, як і військовополонених — рабів, яких держава про­давала на публічних торгах.

Ілотам зобов'язувалось у разі потреби відбувати військову служ­бу в легкоозброєній піхоті, яка починала бій, маючи на меті роз­ладнувати ряди і тил противника. Після бою зброю в них відби­рали.

Кількісно ілотів було значно більше, ніж спартанців. Вони не­одноразово, як засвідчують грецькі історики, піднімали повстання, які нещадно придушувались. Своє панування над ілотами спар­танці підтримували методами залякування і терору, тому й жили вони, по суті, в постійній бойовій готовності, в умовах військово­го табору. Навіть богиня кохання Афродіта у спартанців завжди зображувалася у повному військовому спорядженні. Не задоволь­няючись окремими актами терору стосовно ілотів, спартанці щоріч­но оголошували беззбройним ілотам "священну війну" (так звані криптії), під час якої вбивали найміцніших, найрозумніших, най- відважніших рабів. Недарма в центрі своєї столиці спартанці побу­дували храм Страху, а в Афінах стояв храм Милосердя.

За будь-якої нагоди і без неї ілотів нещадно били, щоб "вони ніколи не забували почуватися рабами". Господарі-спартанці по­винні були під страхом покарання вбивати тих із них, хто був сильним, здоровим, розумним.

Тож не дивно, що ілоти за будь-якої нагоди бунтували, повста­вали, іноді дуже загрозливо. Так, під час землетрусу 464 р. До н. Е. Ілоти масово повстали, боролись майже 10 років, і Спарті навіть довелось звернутися по військову допомогу до Афін. Історик Ксе- нофонт, характеризуючи настрої ілотів, пише, що вони "готові були негайно з'їсти своїх панів зі шкірою і волоссям".

Іноді рабів держава відпускала на волю за військові подвиги. Це мало місце, зокрема, під час Пелопоннеської війни, коли відразу 2 тисячам ілотів надали волю. Щоправда, як розповідає Фукідид, вони тут же зникли невідомо куди. Очевидно, спартанці їх знищили. Відпущені на волю ілоти йменувалися неодамодами. Про їхнє пра­вове становище точаться суперечки в історичній науці й до сьогодні.

Періеки (грецьк. Рег^^ — дослівно, проживаючі довкола) — це жителі сусідніх зі Спартою територій, на які вона поширила вплив, підпорядкувала собі (але не шляхом завоювання, бо тоді підкорене населення перетворювали в ілотів). Порівняно з абсо­лютно безправними ілотами правове становище періеків було знач­но кращим. Вони були особисто вільні, мали сім'ї, майно, в тому числі землю, яку могли продавати й купувати. Займалися пе­реважно ремеслом і торгівлею, скотарством, менше — сільським господарством, оскільки проживали здебільшого на неродючих землях, у гірських районах тощо. Могли укладати різноманітні торговельні угоди, вільно розпоряджалися своїм майном. Проте політично вони залишалися безправними, оскільки не були гро­мадянами Спарти. На них не поширювались правила виховання, побуту спартанців, їхні права і привілеї. Виконували на користь держави різні повинності (фізичні роботи, сплата натуральних і грошових податків), служили у війську як допоміжні загони — переважно, як важкоозброєні піхотинці (гопліти).

У сфері управління періеки користувались певною автономією, обираючи свою адміністрацію, різних службових осіб. Проте над ними був встановлений нагляд і контроль Спартанської держави в особі спеціальних урядовців — гармостів. Вказівки гармостів були обов'язковими до виконання. Для утримання періеків (а їх було значно більше, ніж вільних громадян) у покорі спартанці теж засто­совували до них режим страху і терору. Зокрема, ефори на власний розсуд без суду й слідства могли карати смертю періеків за справж­ні або уявні провинності.

Намагаючись залишити незмінним такий суспільний устрій Спарти, повноправні громадяни змушені були тривалий час збері­гати консерватизм у поглядах, звичаях і традиціях, нормах пове­дінки, побуті та побоюватися всього нового та невідомого, що ви­ходило за межі звичайного способу життя, підозріло ставитись до чужинців та ін. Однак спартанський лад за всією зовнішньої ста­більністю і непохитністю поволі руйнувався як ззовні, так і зсере­дини.

Лекція 12. Державний устрій Спарти.

Царі. Рада старійшин (герусія). Народні збори (апелла). Ефорат. Суд. Збройні сили

Основи державного ладу Спарти були, як вважають, закладені реформами Лікурга. Згодом, у VII ст. До н. Е., за царювання Полі- дорі та Феопомпі сталися реформи державного управління. Так, було розширено права ради старійшин (герусії), якій надали по­вноваження скасовувати рішення Народних зборів, створено но­вий орган державної влади — ефорат.

Отже, в кінцевому вигляді структура органів державної влади й управління Спарти виглядала так: два царі; рада старійшин — геру­сія; Народні збори — апелла; колегія ефорів.

Царська влада. Очолювали державу два царі, влада яких, поза всяким сумнівом, походила з влади племінних вождів гомерівської доби. Подвійна царська влада пояснюється об'єднанням, згідно з легендами, у давнину двох дорійських племен, очолюваних двома відгалуженнями знатного роду Гераклідів (потомків Геракла) — Агіадами (одне плем'я) і Еврипонтидами (інше плем'я). Царська влада була спадковою. Після смерті батька царем ставав його стар­ший син. У випадку передчасної смерті сина успадковував трон його син. Якщо цар не мав синів, то трон переходив до його най­ближчого кровного родича.

Владу здійснювали царі колегіально. Кожне їхнє рішення мало бути узгодженим. Це часто зумовлювало спори між ними, конф­лікти, які послаблювали царську владу, зміцнювали вплив інших органів, зокрема, ради старійшин і ефорату, які розглядали і вирі­шували ці спори. Існувала постійна ворожнеча і між двома цар­ськими родами.

Посідаючи трон, царі перед ефорами і жерцями складали при­сягу, що дотримуватимуться законів і звичаїв країни. Далі прися­гали ефори, що шануватимуть владу царів, якщо останні дотриму­ватимуться присяги.

Спочатку царі мали дуже широкі повноваження: скликали На­родні збори і раду старійшин, головували на їх засіданнях, оголо­шували війну й укладали мир, розглядали і вирішували будь-які спори і конфлікти громадян, здійснювали культові (жрецькі) функ­ції, командували військом та ін. Згодом в їхній компетенції зали­шились тільки військові, культові й деякі судові функції. Лише у військовому поході цареві належала вся повнота влади. Тільки він у цей час віддавав накази, йому доповідали про всі військові і не­військові справи, рішення та накази царя були обов'язковими.

За непослух, недисциплінованість, боягузтво цар міг карати воїнів на місці на власний розсуд — аж до смертної кари. Царі були зобов'язані очолювати військо в поході. Звільнялись вони від цьо­го тільки в разі фізичної неможливості йти в похід (наприклад, хвороба), а також з досягненням 60-річного віку.

З V ст. До н. Е. В поході (чи на війні) кожного царя супро­воджували два ефори, які контролювали його дії, але вмішува­тись у командування військом не мали права. Потім вони склада­ли звіт про дії царя і могли висувати питання про притягнення його до відповідальності. В такому разі суд над обвинуваченим царем чинили ефори, герусія і другий цар. Найлегшою карою, яка могла спіткати винного, був штраф, найтяжчою — смертна кара. Могло бути ще позбавлення царського сану, вигнання, конфіска­ція майна.

Крім того, кожні дев'ять років ефори ворожили за зірками сто­совно діяльності царів. Якщо на небі з'являлась літаюча зірка (яка рухається по небосхилу), це означало негативну оцінку царської діяльності богами. Тоді влада царями призупинялася аж до отри­мання роз'яснення від так званого Дельфійського оракула і якщо воно було негативним для царів (чи так його інтерпретували ефо- ри), то їх судили і позбавляли влади.

Царі, як зазначалось, здійснювали культові функції. Вони вва­жалися представниками народу і держави перед богами, приносили богам жертви, власкавлювали їх, просили допомоги й підтримки. Щодо судових функцій, то за царями було збережено право роз­глядати й вирішувати справи про успадкування майна померлого батька його дочками і виданні їх заміж, усиновлення й удочеріння, будівництво і стан доріг.

Царям віддавали почесті, вони були оточені увагою й повагою, їм відводили спеціальні місця на зборах, іграх, видовищах, коли вони появлялися, всі вставали (крім ефорів). На користь царів встановлено з громадян різноманітні збори (переважно натуральні), вони отримували значну частину військової здобичі. Царів пишно ховали, у Спарті оголошувалась десятиденна жалоба.

Герусія. Другим важливим органом державної влади у Спарті була рада старійшин — герусія. Вона бере початок, очевидно, з ко­лишньої родоплемінної організації — ради племінних старійшин. Проте з утворенням держави до її складу входили вже не просто люди досвідчені, заслужені, а представники знаті, верхівки сус­пільства, а саме, 30 осіб — два царі та 28 членів — геронтів. Оби­ралися геронти на Народних зборах до кінця життя з найповаж­ніших повноправних громадян, які досягли 60-річного віку, тобто не служили вже у війську (царі — з 30-річного віку). Вибори відбу­вались примітивно: голосом, криком (за кого кричали голосніше, той і обраний).

Це відкривало можливості до зловживань з боку тих, хто керу­вав виборами. Геронти не несли жодної відповідальності за свою діяльність. Герусію скликали спочатку лише царі, бо в ранню епо­ху вона вважалася дорадчим органом при них. Тому вони й голо­вували на засіданнях. Потім мали право скликати її й головувати на засіданнях також ефори.

Компетенція герусії, спочатку невелика, з часом зростала (в міру того як звужувались повноваження царів). Вже з VI—V ст. До н. Е. Герусія стала, по суті, найважливішим органом влади й управління Спарти.

Отже, герусія розглядала й вирішувала всі важливі державні справи щодо внутрішньої та зовнішньої політики, приймала чужо­земні посольства і відправляла свої, попередньо обговорювала пи­тання, які вважала за доцільне винести на обговорення Народних зборів, готувала проекти рішень зборів, які від імені герусії допов­ідав на зборах хтось з геронтів. На обговорення зборів герусія ви­носила й ті державні справи, з яких серед її членів не було одно­стайності, тобто панували розбіжності. Герусія мала право (з VIII ст. До н. Е.) Накладати заборону, призупиняти будь-яке рішення На­родних зборів. Для цього достатньо було геронтам і царям встати й піти зі зборів.

Герусія мала й судові функції. Вона розглядала кримінальні справи, з яких обвинуваченому загрожувала смертна кара, вигнан­ня або позбавлення честі. До таких злочинів належали передусім державна зрада, скоєння вбивства, зловживання владою, хабар­ництво тощо. Герусія розглядала й справи зі звинувачення царів.

З IV ст. До н. Е., зокрема під час Пелопоннеської війни, значен­ня герусії зменшується у зв'язку з підвищенням у державному житті ролі ефорів.

Народні збори — ареііа. У Спарті їх поза всяким сумнівом мож­на вважати чи не найхарактернішим пережитком первіснообщин­ного ладу. Однак на відміну від демократичних Афін тут вони не відігравали домінуючої ролі, не мали такого ж великого, як у Афі­нах, значення. Участь у Народних зборах мали право брати лише повноправні громадяни чоловічої статі, тобто ті, хто досяг 30-річ- ного віку, мав земельні наділи та був міцно пов'язаний з військо­вою службою. Отже, спартанські жінки, молодь до 30 років, чу­жинці, періеки та ілоти в Народних зборах участі не брали.

Стосовно регулярності їх скликання є певні розбіжності серед різних дослідників. Одні вважають, що Народні збори скликались у разі потреби, інші — що регулярно, в певні строки, але не час­тіше одного разу на місяць. Заздалегідь вивішувався порядок ден­ний. Скликали збори за розпорядженням царів, а згодом — ефорів. Вони ж і головували на зборах — спочатку обидва царі, а приблиз­но з V ст. До н. Е. — ефори.

Виступати на зборах мали право не всі, як у Афінах, а тільки царі, геронти, ефори, інші службові особи, чужоземні посли, іноді (з дозволу властей) деякі інші особи. Згодом цей порядок дещо демократизувався і виступати дозволили й рядовим громадянам. За необхідності могли скликатись позачергові, надзвичайні збори, в яких брали участь наявні на даний момент у місті громадяни. Ці збори називали малими (тікга ареііа).

Народні збори обговорювали і приймали закони, розв'язували питання війни чи миру, обирали геронтів, ефорів, інших службо­вих осіб, командувачів військами, яких доводилось посилати на різні фронти, вирішували, хто з царів здійснюватиме верховне ко­мандування. Вони виносили рішення в разі виникнення спорів з приводу успадкування престолу, укладення чи розірвання союзу з іншими державами, вибирали послів. Тут обговорювались справи Пелопоннеського союзу, заслуховувались посланці його членів. Збори надавали або позбавляли права громадянства.

Питання на засідання зборів і проекти рішень готували герусія та ефори. Народні збори могли їх прийняти або відхилити, але дискутувати з цього приводу, вносити поправки не могли. Голосу­вання проводилось криком (у зачиненому будиночку спеціальна комісія слухала і вирішувала: кричать голосніше "за" чи "проти"). Якщо були сумніви, то учасники зборів розходились у різні боки: в один — ті, хто "за", в інший — хто "проти".

Народні збори іноді виступали як судовий орган — коли пору­шувалось питання про усунення з посади за скоєний злочин будь- кого зі службових осіб. Обвинувачем тоді виступав хтось з герусії або ефорів, а Народні збори лише голосували — усувати чи ні.

Ефори. Вони посідали у Спарті виняткове становище. Коли виник інститут ефорату, точно не встановлено. Не було єдиної думки з цього приводу навіть у стародавніх істориків. Одні дослідники вва­жають, що ефорат виник ще до Лікурга, інші — що його створив Лікург, дехто — що цар Феопомп у 755—754 рр. До н. Е., бо саме з цього часу збереглись листи й рішення ефорів, і роки стали називати іменами ефорів — епонімів (тобто тих ефорів, які у цей рік очолюва­ли колегію). Немає також єдиної думки щодо компетенції ефорів у ті давні часи. Так чи інакше, за часів Лікурга вони вже існували. Та обставина, що в своїх реформах, рішеннях, законодавчих актах Лікург про них не згадує — засвідчує, ймовірніше, про те, що він не вважав за потрібне змінювати їх правове становище чи компетенцію.

Вважається, що спочатку компетенція ефорів була обмеженою: вони наглядали за способом життя і поведінкою громадян, належ­ним вихованням молоді, періеками та ілотами. Під час першої так званої Мессенської війни (середина VIII ст. До н. Е.) Царі Феопомп і Полідор, перебуваючи тривалий час у походах, доручили ефорам, як пише Плутарх, здійснювати судочинство.

Влада ефорів почала чимдалі зростати. Вони нібито виступали як представники й захисники інтересів народу, а насправді — знаті, яка побоювалась царів і не була певна щодо їхньої відданості, ос­кільки влада царів була спадкова, отже, мало залежала від ради ста­рійшин. Власне тому спартанська еліта зробила свою ставку на ефорів, обрання яких узалежнила від себе. З цією метою було вста­новлено, що ефори призначатимуться не царем, а їх обиратимуть Народні збори (кандидатури пропонувала герусія, котра, як відо­мо, керувала тоді діяльністю Народних зборів). Час проведення цієї реформи невідомий.

Ефорів (п'ять осіб) обирали на рік. Вони створювали єдиний колегіальний орган — колегію ефорів, під головуванням ефора — епоніма, іменем якого називався рік. Рішення колегії, яка засідала в разі потреби, приймалися більшістю голосів.

Отже, влада ефорів, як зазначалося, за підтримки знаті зростала і у другій половині V ст. До н. Е. Досягла свого апогею.

Ефорам надали право скликали Народні збори та герусію і голо­вували на їхніх засіданнях, тобто очолювали їхню діяльність. При­чому скликали ці органи незалежно від волі царів, а іноді і всупереч їхньому бажанню. Крім того, саме ефори відали зовнішніми зноси­нами — вели переговори з іноземними послами, висували перед Народними зборами питання про війну чи мир з різними країнами, а у випадку війни оголошували і керували мобілізацією війська, видавали наказ про виступ у похід. Двоє ефорів супроводжували кожного царя в поході та на війні, контролювали його дії, допові­даючи про все це усій колегії ефорів. Фактично в їхніх руках пере­бувало все внутрішнє управління країною. Ефорам і далі належали функції нагляду за способом життя і поведінкою громадян, періеків та ілотів, а також вихованням молоді, їм належали широкі полі­цейські функції, зокрема нагляд за дотриманням законів і звичаїв країни, збереженням правопорядку. Обіймаючи посаду, вони звер­талися до всього населення з вимогою голити вуса й шанувати за­кони, тобто неухильно підпорядковуватись суворій дисципліні вій­ськового табору, за якою жила уся Спарта. Хоча самі ефори не так неухильно її дотримувались. Так, вони не вставали при появі царів, харчувались не на спільних трапезах, а окремо.

Ефори контролювали всіх службових осіб, перевіряли їх звіти, в тому числі військових командирів, будь-яку службову особу за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків могли усу­нути з посади і віддати до суду: справу розглядала герусія або На­родні збори. До відповідальності ефори могли притягнути й царів, котрих теж судила герусія чи Народні збори. Приватних осіб могли судити самі ефори, виносячи й вирок до смертної кари включно. Вони мали право видалити за межі держави (вигнати) й будь-якого чужинця. Ефорам належали судові функції з цивільних справ гро­мадян, які вони мали право розглядати одноосібно.

Після закінчення однорічного терміну врядування ефори звіту- вались про діяльність перед новообраною колегією ефорів. Остання могла за необхідності притягнути попередніх до відповідальності.

Судові органи. Окремих судових органів у Спарті, наскільки відомо, не існувало. Судовими повноваженнями були наділені царі, ефори, герусія і Народні збори. Царі розглядали дрібні кри­мінальні справи, справи про успадкування, видання заміж дочок- спадкоємиць, спори про стан і користування дорогами, справи воїнів під час військових походів. Ефори розглядали кримінальні справи приватних осіб, у тому числі чужинців, цивільні справи громадян, періеків і чужинців. Герусія і Народні збори розглядали найважливіші кримінальні справи, справи про службові злочини і проступки службових осіб, як царів.

Збройні сили. Всі фізично здатні громадяни чоловічої статі у віці від 20 до 60 років були зобов'язані нести військову службу як важ- коозброєні воїни (гопліти). Це ж стосувалося і періеків. За необ­хідності як легкоозброєну піхоту залучали до служби ілотів. Пе- ріеки, ілоти, частково спартанці служили й на флоті, який, однак, був невеликим. Гопліти поділялися на 12 лохів — по 500 воїнів у кожному. Очолював лоху лохаг. Лохи (згодом мори) поділялися на дрібніші військові загони — еномотії (по 40—50 осіб) на чолі з еномархами. Командував армією (чи окремими арміями) цар, котрого визначали Народні збори чи герусія. Якщо одночасно з однією армією йшли обидва царі — то один визнавався старшим, головнішим. Помічниками царів у війську були полемархи. Кіль­кість спартанців — гоплітів — у різні часи коливалась від 7 до 9 тисяч. За часів Пелопоннеської війни їх було близько 6 тисяч (хоча все військо разом із союзниками досягало за різними даними від 40 до 60 тис.). Тисячу воїнів — наймолодших і найстаріших — залишали для охорони спартанського полісу.

У складі війська була й кіннота — невеликий загін у 300 осіб, де служили найбагатші громадяни, які могли мати й утримувати ко­ней. У мирний час цей загін охороняв і супроводжував царів, за­безпечував безпеку держави.

У війську панувала залізна дисципліна, безумовне підпоряд­кування наказам командирів. Утеча з поля бою, боягузтво, нена- дання допомоги товаришам вважались негідними для спартанця вчинками. За це воїна позбавляли громадянства, земельного на­ділу, політичних прав, а іноді й карали смертю (залежно від тяж­кості проступку). Хоробрість і стійкість воїнів у Спарті цінувались вище, ніж будь-які інші людські якості та цінності. Смерть на полі бою вважалась набагато ціннішою, ніж непомітне життя.

Лекція 13. Джерела та характерні риси права. Звичаєве право. Закони. Законодавство Лікурга. Реформи Агіса і Клеомена III

Джерелами права у Спарті були звичаї, звичаєве право, потім закони. У VIII ст. До н. Е. З'явився, як зазначалось, збірник за­конів — законодавство Лікурга. Однак незважаючи на це, у Спарті переважало неписане, звичаєве право, законодавство тривалий час не отримувало помітного розвитку. Загалом право країни було спрямоване на забезпечення прав і привілеїв спартанців та закріп­лення безправного становища ілотів.

Право власності. Пануючи над масами поневоленого населен­ня, спартанці були змушені постійно турбуватись про забезпечен­ня повсякчасної консолідації вільних громадян, дотримання повної солідарності між ними. Власне тому тривалий час у Спарті збері­галась общинна власність на землю, а держава докладала чимало зусиль, щоб не допустити до різкої майнової диференціації серед "рівних".

Общинна земля, як зазначалось, була розділена на наділи, які щорічно за жеребкуванням перерозподілялись між громадянами. Відчужувати ці землі не можна було. Проте згодом створено при­ватну власність на землю. Це були передусім землі, які надавались державою громадянам за певні заслуги. Ними можна було вільно розпоряджатись. Далі — це землі, заселені періеками, тобто в гір­ських і передгірських районах, на околицях держави. Щоправда, їх купівля вважалася недостойною, мало чи не ганебною справою. Втім, соціальна нерівність, у тому числі в земельних питаннях, все одно виникала.

У першій половині IV ст. До н. Е. Діяв закон, який дозволяв да­рування і заповідання будівель і земельних ділянок, що раніше суворо заборонялося. Хоча продаж-купівля землі все одно не доз­волявся, але це вже був серйозний крок до майнового розшару­вання.

Існувала в Спарті й заборона громадянам займатися торгівлею, ремеслом, але й це не слугувало ефективною гарантією проти по­яви приватної власності, до речі, як і введення важкої, громіздкої монети.

Крім спільної земельної власності збереження елементів пер­віснообщинних відносин проявлялося й в тому, що вважалось допустимим безоплатно користуватись чужими рабами, чужим ре­манентом, кіньми, мисливськими собаками, навіть брати з чужих комор харчові припаси. Це не означає, що у Спарті зовсім не було торгівлі, норм зобов'язально-договірного права тощо. Вони, оче­видно, існували, діяли, але загалом договірне право було нерозви- нене, непоширене, бо в країні домінувала не приватна, а спільна, колективна власність, існували численні пережитки первісно­общинних відносин. Купівля-продаж, позичка, обмін речей три­валий час відбувалися у простій, усній формі, щоправда, при свід­ках, зазвичай не за гроші, а у бартерній формі (товар за товар, річ за річ).

Сімейне право. У Спарті існував парний шлюб, але з багатьма специфічними рисами, елементами групового шлюбу. Як зазнача­лось, кілька братів могли мати одну дружину, а одна жінка — кілька чоловіків. Не вважалось ганебним "позичити" дружину то­варишеві або запропонувати гостеві — спартіату. Водночас жінки посідали в суспільстві високий стан, користувались повагою і по­шаною. Спартанка сама вибирала чоловіка, без згоди дівчини шлюб не укладався. Жінки мали своє майно, розпоряджались ним, а коли у Спарті почали активніше розвиватись торговельно-грошові від­носини, то виявилось чимало багатих жінок, котрі мали свої землі та рабів.

У сім'ї жінка теж користувалась повагою, авторитетом. Вона керувала домашнім господарством, вихованням малолітніх дітей, оскільки чоловік, постійно перебуваючи у військовому таборі і там харчуючись, вдома з'являвся нечасто. Однак влада чоловіка в сім'ї була великою, авторитет — беззаперечним, слово — вважалось за­коном.

Розлучення відбувалося без зайвих формальностей, за згодою сторін. У разі сімейного конфлікту справу розглядали царі або ефори.

Успадкування майна померлого батька або чоловіка відбувалося згідно із законом. Успадковували передусім сини, за їхньої відсут­ності — дочки. Дружині померлого поверталось її придане, за­лишалися подарунки чоловіка. Якщо дітей не було, майно помер­лого успадковували його найближчі кровні родичі за чоловічою лінією — брати, батько, дід та ін.

Кримінальне право. Норм кримінального характеру, як і інших галузей права, існувало дуже мало. Діяли звичаї, традиції. Норми кримінального права обмежувались, зазвичай, вказівкою на забо­рону тих чи інших вчинків. Вид покарання обирали судді. Це мог­ли бути штрафи, конфіскація майна або земельного наділу (клеру), вигнання, позбавлення прав, позбавлення громадянства, смертна кара (мечем, задушенням чи скиданням зі скелі).

Позбавлення громадянських прав (атімію) вважають одним із найтяжчих покарань. У такому разі людина не могла звертатися до суду для захисту своїх інтересів, брати участь у політичному жит­ті, зазнавала постійної зневаги, бойкоту громади. Атімією карали за боягузтво на полі бою, втечу з бою, здачу в полон ворогові. За якість у подальшому героїчний вчинок, подвиг атімія могли з воїна зняти.

Оскарження судових вироків не допускалось. Тільки у винят­кових випадках засуджений міг апелювати до Народних зборів.

Судовий процес між громадянами мав змагальний характер, але часто звинувачення брали на себе державні органи — царі, ефори, геронти. Доказами слугували власне признання, показання свідків, речові докази, документи, присяга.

Упродовж кількох століть Спарта зберігала зазначені риси вій­ськово-землеробської держави, з владою аристократії, численними пережитками родоплемінних відносин. Більш-менш серйозні змі­ни в її суспільно-політичному ладі, економіці позначились аж у V—IV ст. До н. Е. Сприяли цьому передусім греко-перські війни, а також Пелопоннеська війна (431—404 рр.).

Ставши в VI—V ст. До н. Е. Наймогутнішою державою Пелопон­несу, в період греко-перських воєн Спарта стала поряд з Афінами фактичним організатором і керівником антиперської боротьби гре­ків. Після перемоги в цій кривавій війні між Спартою і Афінами виник конфлікт, який завершився спочатку укладенням на 30 років перемир'я (446 р. До н. Е.), а далі — Пелопоннеською війною. На боці Спарти виступили держави Пелопоннеського союзу та інші, де правила аристократія, на боці Афін — держави Афінського морського союзу та ті, де існувала демократія. Хоча чіткого такого розподілу не існувало, бо, як засвідчують Фукідид та інші істо­рики, в кожній грецькій державі постійно діяли і боролися дві партії, дві сили — аристократична і демократична, і залежно від того, яка на цей момент перемагала, відповідно приєднувалась або до Спарти, або до Афін.

Отже, війна була виявом антагонізмів — економічних, політич­них, соціальних, які давно вже визрівали, накопичувались, двох різних укладів, двох систем. Не останню роль відігравала й торго­вельна конкуренція між Афінами та деякими членами Пелопон­неського союзу. Війна продовжувалась 27 років і закінчилась пе­ремогою Спарти з покладенням на переможені Афіни великої контрибуції.

Пелопоннеська війна спричинила серйозні зміни в політичному ладі багатьох грецьких держав. По-перше, розпався Афінський морський союз, втратили свою економічну і політичну гегемонію у південній Греції Афіни, у багатьох державах прийшли до влади або зміцніли аристократичні кола, олігархії. Та й саму Спарту пе­ремога, притік афінського золота й срібла призвели до послаблення Лікургівського устрою, поглиблення майнової диференціації, роз­витку приватної власності, торгівлі. Війни значно скоротили кіль­кість повноправних громадян — спартанців. У V ст. До н. Е. Їх на­лічувалось вже 8 тисяч, а наприкінці густ.— 2 тисячі, далі — ще менше. Власті намагалися запобігти цьому процесові, вживали за­охочувальних заходів щодо збільшення народжуваності дітей. Так, громадянин, який мав трьох синів, звільнявся від військової служби, а чотирьох — ще й від будь-яких податків. Але, з іншого боку, це призводило до роздрібнення земельних ділянок, і чимало спартан­ців потрапляло в категорію так званих гіпомейонів. Багатьом з них не подобався постійний військовий режим життя, побуту. Перша відома спроба здійснити суспільно-політичний переворот стосується 399 р. До н. Е., коли владу, щоправда, невдало спробував захопити спартанець з названої категорії Кінадон. Зростало невдоволення свавільним, диктаторським пануванням Спарти в багатьох грецьких державах, де спартанці настановили своїх гармостів (намісників). Першими виступили Фіви. У битві 371 р. До н. Е. Під Левктрами спартанці уперше у своїй історії потерпіли нищівної поразки. Не­вдовзі гегемонії Спарти у Греції було покладено кінець.

Крім того, наслідком цієї поразки було чергове повстання ілотів і відродження держави Мессенії (369 р. До н. Е.).

У 243 р. До н. Е. Проект докорінних реформ запропонував цар Агіс. Він спробував відновити суворі лікургівські звичаї і порядки, зокрема "спартанського" способу життя: із метою збільшення кіль­кості повноправних громадян (яких тоді налічувалося всього близько 700 осіб) було запропоновано надати громадянських прав частині періеків та деяким чужинцям; провести перерозподіл землі, надавши кожному спартанцю однакову ділянку; ліквідувати всі борги та ін. Він перший віддав усі свої землі і майно для перероз­поділу. Проте знать і багаті виступили проти Агіса та цих реформ, віддали його до суду герусії і домоглися страти.

Але на цьому спроби реформувати суспільно-політичний устрій країни не закінчились. У 226 р. До н. Е. Цар Клеомен III, спираю­чись на бідноту, періеків і найманців, яких було чимало у війську, все-таки здійснив переворот. Він перебив ефорів та їхніх при­бічників, ліквідував ефорат взагалі, а компетенцію герусії значно обмежив. Згодом йому вдалося відновити сиссітії і спартанські методи виховання молоді. Крім того, Клеомен III надав грома­дянські права багатьом періекам, через що кількість повноправних громадян зросла до 4 тис. Осіб. Було перерозподілено землі, а над­лишки конфісковано. Нарешті, ілотам надали право викуплятися на волю, чим і скористалося близько 6 тис. Рабів.

Перелякана спартанська знать запросила допомоги македон­ського царя Антігона. У 221 р. До н. Е. Військо Клеомена було роз­бито, він утік до Єгипту, де незабаром загинув. Усі його реформи у Спарті було скасовано. Наприкінці III ст. До н. Е. Тут знову роз­гортається широкий рух за реформи, в якому поруч з біднотою активну участь беруть ілоти. До влади приходить тиран Набіс. Він надав права громадянства всім періекам та ілотам, ліквідував бор­ги, конфіскував землі у знаті та наділив ними всіх безземельних, створив сильну армію. Але знову ж таки проти нього виступили Македонія, власна знать та ін. Війська Набіса було розбито, а незабаром вбили і його. Спарту змусили вступити в так званий Ахейський союз, створений під егідою Македонії. В 146 р. До н. Е. Спарта разом з усією Елладою потрапила під владу Риму.

Лекція 14. Джерела римської історії:

Праці античних авторів, археологічні матеріали, документи, закони, договори. Періодизація римської історії держави і права. Природні умови та населення Стародавньої Італії. Грецькі колонії

Історія держави і права Стародавнього Риму є частиною історії античних суспільств, що вивчає процеси виникнення, розвитку і причини загибелі найбільшої та найвизначнішої рабовласницької держави Стародавнього середземноморського світу.

На прикладі історії Риму, яка охоплює кілька епох, що станов­лять разом понад тисячоліття, можна простежити зародження, роз­виток і занепад рабовласницького суспільства і держави в най­більш розвинених, класичних формах.

Рим набув всесвітньо-історичного значення не відразу. Почат­кова його історія припадає на ту епоху, коли багато рабовласниць­ких держав, зокрема на Близькому і Середньому Сході, існували вже не одне тисячоліття. Та й у Греції почали виникати міста-дер- жави, які згодом відіграли виняткову роль в історії світової куль­тури, коли землероби і пастухи, що мешкали по нижній течії ріки Тибру, ще тільки об'єдналися в первісні общини і створили неве­лике поселення, назване Roma.

Отже, виникнувши і розвинувшись значно пізніше від східних деспотій і грецьких держав, використавши їх державницький до­свід, досягнення науки, культури і техніки, удосконаливши їх, Рим піднявся на новий, вищий щабель у розвитку людства. Рабовлас­ницька суспільно-економічна формація в межах Римської держави досягла найвищого ступеня свого розвитку. Проте згодом вся си­стема суспільних відносин у рабовласницькому суспільстві при­звела до його кризи, і в надрах його зароджуються елементи фео­дальних відносин.

Римська держава, на відміну від грецьких полісів, поступово перетворилася з примітивної замкненої общини на могутню світо- ву державу навіть за нинішніми оцінками, під владою якої пере­бували численні народи Європи, Азії та Африки різних ступенях соціального розвитку. Рим створив найдосконалішу за тих часів структуру державного механізму, який став своєрідним осново­положником, зразком для наступних поколінь і держав, що виник­ли на руїнах Римської держави. Чимало його елементів, термінів, назв використовуються й досьогодні.

Підкоривши багато народів, племен, Рим управляв ними за до­помогою тонко розрахованої політики "батога і пряника", поклав­ши в її основу широко застосовуваний пізнішими різноплемінни­ми і багатонаціональними імперіями принцип "divide et impera" — "поділяй і володарюй".

Римська держава у своєму тисячолітньому розвитку пройшла етапи від республіки через тривалий перехідний період до імперії, яка теж проіснувала кілька століть.

Християнство, що зародилося в перші століття нашої ери як релігія знедолених, у Римі незабаром перетворилося в державну релігію, яка відіграла величезну роль у всій подальшій історії люд­ства і яку нині сповідує майже 1,5 млрд людей в усіх куточках земної кулі.

Виняткове значення в історії становлення і розвитку багатьох правових систем світу має й римське право, що також пройшло у своєму розвитку кілька етапів. У свою класичну епоху воно досяг- ло апогею, ставши найдосконалішою і найуніверсальнішою для античності системою права, своєрідним всесвітнім правом суспіль­ства і економіки, побудованих на засадах приватної власності, сус­пільства приватних товаровиробників з його неперевершеною за логічністю, завершеністю і точністю розробкою всіх приватновлас­ницьких правових відносин. Римляни вперше розробили право приватної власності, абстрактне право, право абстрактної особис­тості. Тут набуло завершеного формулювання чимало основопо­ложних правових принципів.

Римське право стало найдосконалішою формою права, заснова­ною на приватній власності. Це стосується не тільки власне рим­ської епохи. Річ у тім, що римське право пережило державу, воно живе, існує, застосовується донині, зокрема цивільна, зобов'язаль­на його галузь.

Звичайно, не можна вважати римське право "писаним розу­мом" (ratio scripta), як його часто називають. Однак не слід запере­чувати того факту, що воно було прогресивним явищем порівняно з усіма іншими правовими системами стародавнього часу і навіть Середньовіччя. Римське право має велике історичне значення не тільки як право однієї з найбільших, хоча й давніх держав світу, а й взірцем високого досягнення в галузі юридичної техніки: точ­ність і чіткість визначень, логічність і послідовність юридичної думки в поєднанні з життєвістю і ясністю висновків засвідчують високий професіоналізм і майстерність римських юристів, які відіграли величезну роль у розвитку юридичної думки, юридично­го мислення.

Отже, вивчення історії держави і права європейських країн епо­хи Середньовіччя, Нового і Новітнього часу значною мірою ґрун­тується на дослідженні історії держави і права Стародавнього Риму. Недарма дослідники історії людства дійшли думки, що без основ, закладених Стародавніми Грецією і Римом, не було б сучас­ної Європи і сучасної цивілізації.

Історію Стародавнього Риму почали вивчати ще в античну епоху. Писемність у Римі виникла в VI ст. До н. Е. Хоча твори письмен­ників, істориків чи пам'ятки народної творчості, які були б анало­гічні грецьким поемам "Іліада" й "Одіссея", з цієї ранньої епохи до нас не дійшли, проте збереглися складені на їхній основі історичні твори видатних римських істориків. Це відомі праці Марка Катона Старшого (ІІІ—ІІ ст. До н. Е.), Марка Тулія Цицерона (ІІ—І ст. До н. Е.), Гая Салюстія Кріспа (І ст. До н. Е.), Тіта Лівія (І ст. До н. Е. — І ст. Н. Е.), Корнелія Тацита (І—ІІ ст. Н. Е.), грецьких істориків Полі- бія (II ст. До н. Е.), Плутарха (І—ІІ ст. Н. Е.) Тощо.

Достовірні відомості зі стародавньої історії Риму дають архео­логічні матеріали і документальні джерела. Часто документальні джерела історики цитують у працях. Зокрема, це закони, договори, частково текст першої римської кодифікації — законів XII таблиць. Багатий документальний матеріал виявлено у написах (на каменях, колонах у залишках храмів, гробниць), зокрема в імператорський період (знайдено близько 100 тис. Написів).

Багато праць з історії Риму опубліковано середньовічними та пізнішими дослідниками — Карлом Сигонієм, Шарлем Монтеск'є, Едуардом Гіббоном, Теодором Моммзеном, Густавом Ферреро, Р. Віппером, М. О. Машкіним, І. С. Перетерським та ін. Опуб­ліковано низку римських документів, текстів угод, законів, дого­ворів тощо.

Упродовж тривалого існування — з VI ст. До н. Е. По V ст. Н. Е. — Римська держава і право зазнавали безперервних змін. Розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, збільшення кількості ра­бів і загострення соціальних суперечностей, розширення території і зростання чисельності населення та інші фактори зумовлювали змі­ни в системі органів державної влади й управління, у формах і ме­тодах діяльності, врешті, у формі держави, правових інститутах.

Отже, для систематизації навчального матеріалу з урахуванням тих змін, які відбувалися упродовж століть у системі державних органів, історію Римської держави дослідники поділили на такі періоди:

1.             Період розкладу родоплемінних відносин і становлення дер­жави і права (753 р. До н. Е. — середина VI ст. До н. Е.).

2.            Період Республіки (середина VI ст. До н. Е. — 27 р. До н. Е.). Його можна поділити на три епохи:

А)     епоха ранньої Республіки (середина VI ст. До н. Е. — 60-ті роки III ст. До н. Е.);

Б)     епоха розвиненої Республіки і боротьби за підкорення Се­редземного моря (кінець III ст. До н. Е. — початок 30-х років II ст. До н. Е.);

В)     епоха пізньої Республіки і громадянських воєн (початок 30-х років II ст. До н. Е. — кінець 30-х років І ст. До н. Е.).

3.            Період монархії (імперії) (27 р. До н. Е. — 476 р. Н. Е.). Цей період поділяється на дві епохи:

А)     принципат (27 р. До н. Е. — 284 р. Н. Е.);

Б)     домінат (абсолютна монархія) (284—476 рр. Н. Е.).

Щодо римського права, то, на думку окремих дослідників, ета­пи його розвитку не зовсім збігаються з періодами розвитку дер­жави.

Перший етап — від утворення держави до середини III ст. До н. Е. Його межею є закінчення першої Пунічної війни (264—242 рр. До н. Е.). Тоді виробляється так зване квіритське, або громадянське право (громадянське у тому розумінні, що воно стосувалося лише римських громадян). У праві в цю епоху ще зберігаються пере­житки первіснообщинного ладу, спостерігається значний вплив релігії, складність і формалізм правових інститутів, замкнутий на­ціональний характер права.

Другий етап — середина III ст. До н. Е. — кінець III ст. Н. Е. Його межею є панування імператора Діоклетіана. Римське право розквітає, виходячи за національні межі. Поряд з квіритським ви­никає і розвивається преторське, більш гнучке, оперативне, до­ступне, дієве право, а з нього, у свою чергу, виділяється так зване загальнонаціональне право, або право народів (jus gentium), яке регулювало правовідносини римлян з чужоземцями та між самими чужоземцями (на території Римської держави). Право цього періо­ду добре розроблене, чітке, усунуто його попередній консерватизм, символічність, казуїстику. Розвиваються найважливіші інститути права, що врегульовують відносини приватної власності, товарно- грошові відносини.

Третій етап — кінець III ст. — VI ст. (до кінця правління імпе­ратора Юстиніана у Візантії). Право продовжує розвиватися, удос­коналюватись, починає систематизуватись, створюються його пер­ші кодифікації. Із зародженням феодальних відносин, визнанням християнства державною релігією відбуваються зміни і в праві. Завершується процес його розвитку кодифікацією Юстиніана (Corpus juris civilis) 528—533 рр.

Природні умови. Апеннінський півострів, здавна знаний як Іта­лія, займає центральне становище в північній частині Середземно­го моря. Зі заходу він омивається Тірренським морем, зі сходу — Адріатичним. Ці моря є частинами Середземного моря. Берегова лінія порізана менш, ніж на Балканах, у багатьох місцях берег на­мивний, існують численні обмілини. Отже, зручних гаваней для суден мало, тому боротьба серед місцевих племен за вихід до моря і морські шляхи велась уже здавна. З півночі Апеннінський півост­рів відмежовується від інших європейських країн високими і в давнину важко прохідними Альпійськими горами. Відгалуженням Альп є Апеннінські гори, що простягаються майже по всій Італії. Тут було чимало рік, здебільшого невеликих, несудноплавних. Найбільші зі судноплавних — ріки По і Тибр. Італія вирізняється м'яким середземноморським кліматом. Сніг, окрім північних райо­нів, випадає зрідка.

Флора країни дуже багата і різноманітна — від середньоєвро­пейської до субтропічної. Фауна така ж, як і в інших європейських країнах. Назва "Італія" (спершу — "Віталія", від слова вітулус — теля, тобто країна телят) походить від греків. Спочатку вона стосу­валася тільки області розселення племені італів, які жили в нижній частині Калабрії, згодом поширилась на всю країну, а букву "в" з часом загубили.

Кліматичні та ґрунтові умови сприяли розведенню різноманіт­них культурних рослин, злаків. Сільське господарство стало ос­новним заняттям жителів Стародавньої Італії. Найродючішими були на півночі області долини ріки По, в середній Італії — Кам­панія. Гористі райони північної та східної Італії зручні для скотар­ства. Сприятливими були умови для садівництва, ремесла. У гори­стих районах добували мідь, олово, інші метали, глину тощо. Загалом корисними копалинами, лісами Італія поступалася іншим країнам Середземномор'я (зокрема Піренейським та Балканським півостровам).

Найдавніші пам'ятки людської культури були знайдені у різних частинах Італії — камінна і кремінна зброя, предмети господарства тощо приблизно IV тис. До н. Е.

Населення. Згодом виникають культурні й торговельні центри, відбувається перехід до міді та бронзи, заліза, розвиваються внут­рішня і зовнішня торгівля з островами (Сицилією, Сардинією, Мальтою), Іспанією, Балканами. Отож, Італія була заселеною краї­ною з давніх-давен.

Значну роль відігравали також часті переселення — міграції на­родів і племен, які відбувалися в далекі часи. Переселенці змі­шувалися з тубільним населенням і створювалися нові етнічні формування. Так, в історичну епоху населення Італії етнічно було дуже строкатим. Найдавнішими поселенцями прийнято вважати лігурів, які жили на півночі Італії, а також сикулів і сиканів, котрі заселяли інші частини Італії й Сицилію. В середині І тис. Дон.е. Більшість жителів Італії вже становили італіки, які складалися з відмінних між собою племен і союзів племен. Очевидно, ці племе­на утворилися внаслідок злиття різних етнічних груп. Найбільшою була група сабельських племен (самніти, умбри, оски, латини). Поряд з італіками в деяких областях жили племена іллірійського, балканського та інших походжень (венети, япіги та ін.).

Тривалий час італіки жили в умовах первіснообщинного ладу. Племена поділялися на курії (або фратрії), а курії — на роди. Всі вони зберігали пережитки тотемізму, маючи кожне за свій тотем певну тварину або птаха, яких вважали священними, наприклад бика, вовка, дятла.

На півдні Італії, як і в Сицилії, у IX—VIII ст. До н. Е. Виникають грецькі поселення. Наявність грецьких колоній сприяла швидкому розвитку рабовласницьких відносин у племен Італії.

Розклад первіснообщинного ладу відбувається тут у різні періо­ди. Першими народами, в котрих виникає і набуває домінуючої ролі рабовласницький устрій, були етруски і греки.

Етруски — численні племена. Вони жили у VIII ст. До н. Е. На півночі й частково в середній Італії. Питання про походження, соціальний лад цих племен — одне з найскладніших і заплутаних у науці про античний світ. Серед дослідників ще й до сьогодні немає єдиної думки про їхню етнічну приналежність. Не було твердого переконання щодо цього і у стародавніх істориків. Одні дослідники вважають, що етруски прийшли зі сходу морським шляхом, інші — що це місцеві жителі, автохтони.

Не розшифрована донині й мова етрусків (знайдено бронзові таблички, камені, надгробні плити з етруськими написами та ін.). Важко навіть встановити, до якої мовної групи вона належить.

Археологічні пам'ятки та інші дані засвідчують високий рівень етруського економічного і соціального розвитку. В Етрурії рано виникли міста, які за типом наближаються до грецьких міст- полісів. Вони правильно сплановані, здебільшого складаються з кам'яних будинків знатних родин і обгороджені міцними оборон­ними стінами й баштами. В етрусків тих часів відбуваються суспіль­ний поділ праці, соціальне розшарування, розвивається зовнішня торгівля. Розкладається родовий лад, виникають приватна влас­ність, майнова і соціальна нерівність, виділяються аристократичні, панівні сім'ї. Особливістю етруського соціального ладу було неза­лежне становище жінки. Жінок поважали, шанували, вони корис­тувалися привілеями. Правдоподібно, що невдовзі в Етрурії ви­никло рабство. Одним з доказів його існування можна вважати бої гладіаторів, які влаштовувались при дворах аристократів. Згодом бої полонених-рабів перейняли інші італійські народи.

Суспільно-політичний устрій етрусків, найімовірніше, був ари­стократичним. Військово-жрецька знать становила привілейовану частину суспільства, якій підлягали всі інші верстви населення. Містами-общинами управляли царі. Царська посада здебільшого була виборною, і в ході політичного розвитку послаблювалась аристократією. В деяких містах існували виборні урядовці-магіст- рати (цілати, або марунухи). Символами царської чи магістратської влади були зв'язки прутів із встромленими в них сокирами (їх нес­ли попереду царя спеціальні урядовці), тога з пурпурною облямів­кою і так зване курульне крісло, на якому засідав цар чи магістрат.

Ці символи влади перейняв пізніше Рим, зрештою, як і саме по­няття вищої влади (ітрегіит).

Етруські міста були здебільшого самостійними містами-держа- вами. Дванадцять з цих міст утворювали своєрідну федерацію — союз етруських держав.

Головну роль у господарському житті етрусків відігравало зем­леробство. Заболочені ґрунти вимагали значних осушувальних, дренажних робіт, що було можливе лише за умови масового вико­ристання робочої сили і відповідної її організації. З одного боку, це спричинило ранню появу рабства, а з іншого — створення різних велетенських дренажних споруд, рештки яких збереглися до наших днів. Щодо цього, етруски мають багато спільного з єгиптянами й вавилонянами. Етрурія була першою в Італії країною великого землеволодіння. Розвиненими були ремесла і торгівля, в тому числі морська. Етруски торгували з Грецією, Карфагеном, Фінікією, Єгиптом. Вони добували мідь, залізо, славилися висо­кою технікою обробки металів, керамічними виробами. Знайдені саркофаги зі скульптурними зображеннями, статуї, фрески, рештки архітектури засвідчують також про високий рівень етруського мис­тецтва.

Політичне зміцнення етрусків припадає на УП—У! Ст. До н. Е. Вони захопили Корсику, на півночі їхні володіння досягли Альпій­ських гір, на півдні вони підкорили деякі області Лація і Кампанії. Етруське місто Адрія на північному сході Італії дало назву Адріа- тичному морю.

Етруски в союзі з Карфагеном постійно воювали з грецькими містами-полісами. Оскільки Етруська федерація ніколи не була єдиним цілим і достатньо міцною, то розквіт її тривав недовго, і з кінця VI ст. До н. Е. Настає період її послаблення. Між містами то­чилися постійні незгоди, та й усередині цих міст-держав, добробут яких ґрунтувався на надмірній експлуатації нижчих верств насе­лення, загострювалися соціальні суперечності.

524 р. До н. Е., коли етруски в союзі з умбрами напали на м. Ку­ми, демократичний правитель цього міста Аристодем завдав їм нищівного удару. Потім він переміг їх у Лації та під Арицією. Приблизно з цього часу й починається розпад Етруської федерації.

У 474 р. До н. Е. Грецький флот розбив морські сили етрусків. Водночас італійські народи піднімаються на боротьбу проти етру­ської гегемонії. На півночі їм доводилось безупинно боротися ще й з кельтськими племенами, серед яких почались заворушення. Територія етруських володінь зменшується, слабшають внутрішні зв'язки між їхніми містами-державами. Поступово, проте безпово­ротно, вони поступаються місцем сусіднім народам, зокрема рим­лянам. У середині І ст. До н. Е. Етруська народність зовсім занепала, а незабаром була забута й етруська мова.

Грецькі колонії. Велику роль у розвитку італійської культури, соціальному розвитку півдня Італії і Сицилії відіграли грецькі ко­лонії. Грецька колонізація розпочалася в ГХ—УШ ст. До н. Е. І три­вала до кінця VI ст. До н. Е. Завдяки грецьким містам Італія мала міцні зв'язки з Грецією, і це відбилося на її економічному житті. Після перемоги над етрусками в У ст. До н. Е. В Сицилії набуває великої сили Сиракузька держава, а в Італії зміцнюється політич­на роль грецьких міст-держав. Проте вже з другої половини У ст. До н. Е. Починається їх послаблення. Причини цього, насамперед, приховуються в соціальних відносинах, гострій соціально-класовій боротьбі, яка відбулася всередині грецьких полісів і часто призво­дила до кровопролитних воєн між містами. До того ж у цих містах переважали аристократичні, або олігархічні, форми правління, що зумовило опір широких народних мас.

Поряд із внутрішніми суперечностями і ворожнечею між окре­мими містами-державами велику роль у послабленні грецького полі­тичного й економічного впливів відіграло посилення місцевих іта­лійських племен: самнітів, луканіїв і бругіїв. Близько 491 р. До н. Е. Самніти розбили об'єднані сили греків і з цього часу грецькі міста- держави (Тарент, Фурії, Регій та ін.) Були неспроможні протистояти вторгненням італійських племен.

У Сицилії з IV ст. До н. Е. Посилюється вплив карфагенян, і вона майже повністю підпадає під їхню владу.

Грецькі міста-держави Італії та Сицилії, будучи центрами зем­леробства, ремесла і торгівлі, сприяли поширенню їх вищих, удос­коналених форм на Апеннінському півострові. Значною мірою був вплив і грецької культури, соціальних та політичних установ, грецької техніки, мистецтва, архітектури, релігії, міфології, літера­тури.

Лекція 15. Виникнення Риму:

Легенди та реальність. Римське суспільство в додержавний період (VIII-VI ст. До н. Е.): патриції і плебеї, патрони і клієнти. Органи управління: Народні збори, цар (rex), сенат (senatus), жрецькі колегії

Становлення Римської держави. Історія виникнення Римської держави характеризується надзвичайною складністю за браком епі­графічних пам'яток, сучасних ранній епосі. Історична наука не має достатніх достовірних відомостей про найдавніший період римської історії. Дані переплітаються з легендами, переказами, факти — з припущеннями. У загальних рисах вимальовується така картина. На відміну від інших областей Італії район на півдні від нижньої течії ріки Тибру — Лацій почав заселятися порівняно пізно. Найдавніші археологічні пам'ятки належать до початку І тис. Або навіть X ст. До н. Е. Згодом тут поселилися племена латинів. Як і умбро-сабель- ські племена, вони довго жили в умовах первіснообщинного ладу, спочатку родовими, потім сусідськими, територіальними общинами. Сусідами латинів були екви, герніки і вольски.

Легенда про заснування Рима пов'язує цей факт зі Стародав­ньою Грецією, з однією з популярних грецьких легенд про Троян­ську війну. Згідно з легендою, після цієї війни до Італії із сорат­никами приплив троянець Еней, який заснував тут поселення і поріднився з місцевим правителем Латином та його племенем. Саме нащадки Енея — Ромул і Рем, котрих, за легендою, виго­дувала вовчиця, заснували у 753 р. До н. Е. Місто Рим ^ота). Рем під час будівельних робіт був вбитий братом, а Ромул завершив будівництво, давши місту своє ім'я.

Цю історичну легенду певною мірою підтверджує наука. Стра­тиграфією розкопок встановлено, що в VIII ст. До н. Е. На лівому березі Тибру приблизно за 25 км від його гирла на пагорбах Па- латині, Есквіліні, Целії і Квіриналі з'явилися перші поселення. Згодом заселяються пагорби Авентинський, Капітолійський та Вімінальський (всього сім). Саме на них і розмістився стародавній Рим. На Капітолії було збудовано цитадель, що стала фортецею й осередком святинь молодого міста. Центром його економічного і політичного життя був Форум, виникнення якого відносять до першої чверті VI ст. До н. Е.

Ромулу приписується організація римської общини: населення розділили на три триби — общини (Тіциїв, Рамнів, Луцерів). Кож­на триба складалася з 10 курій, кожна курія — з 10 родів, у кож­ному роді було 10 сімей. Отже, римський народ налічував 3 триби, 30 курій, 300 родів і 3000 сімей. Така чітка організація суспільства, очевидно, не була природною чи випадковою. Вона має сліди про­думаної, створеної керівниками суспільства організації у вигляді воєнної демократії, бо війна стає однією з регулярних функцій суспільного життя.

Суспільний устрій Стародавнього Риму. Сукупність римських громадян — римський народ — називалася у старовину квіри- тами — рориіш шшапш         (дітьми бога Квірина). Основною

Суспільною одиницею був батьківський екзогамний рід, члени якого були пов'язані спільним правом успадкування, мали спільні релігійні свята, спільне кладовище. В ранню епоху рід мав і спіль­ні земельні володіння. Родичі повинні були захищати один од­ного. Риси родового ладу довго зберігались у римських іменах. Імена складалися з двох частин: перша — особове ім'я (скажімо, Публій), друга — родове ім'я (Корнелій). Потім ще почало дода­ватись третє — прізвисько, що стосувалося частини роду або ок­ремої сім'ї — Сціпіон, або почесне прізвисько (Африканський). Окремі сім'ї могли приймати до свого складу чужинців, котрі ста­вали й членами роду.

Роди перетворились у своєрідні замкнуті корпорації, які свято зберігали родові традиції, обряди, пам'ять предків, мали святили­ща, опікунів-богів тощо. Незважаючи на розклад первіснообщин­ного ладу деякі його елементи ще довго зберігалися (у вигляді тих же традицій, обрядів та ін.). Разом з послабленням родових зв'яз­ків посилювалась римська сім'я ^атша). Вона впродовж століть залишалася основною суспільною і господарською одиницею сус­пільства. Римська сім'я — це не тільки подружжя та їхні діти, а ор­ганізм значно ширший. Сюди входили й усиновлені діти, і клієнти (див. Далі), інші близькі й залежні від сім'ї люди, раби. Очолював сім'ю її глава (батько — pater famïhas). Влада його над дружиною, дітьми та іншими членами сім'ї була необмеженою. Він мав над ними право життя і смерті. Всі особи, котрі перебували під владою батька, називалися агнатами. До них належали не тільки його дру­жина і власні діти, а й усиновлені, дружини синів, онуки, якщо вони жили в його сім'ї. Поряд з поняттям агнатства існувало ще поняття когнатів. Це кровні родичі, які вийшли з-під влади батька (наприклад заміжня дочка, котра пішла в іншу сім'ю, де стала аг­натом).

У цю ранню епоху виникає рабство, переважно за рахунок військовополонених, оскільки з часу виникнення Рим майже по­стійно вів війни з сусідами. Даних про кількість рабів і їхнє стано­вище в ті часи не виявлено. Можна лише сказати, що рабів було порівняно небагато і рабство мало патріархальний характер — раби вважалися "нижчими" членами сім'ї (famulus). Права голосу раби, як і жінки, діти та чужинці, у вирішенні справ сім'ї, роду, общини не мали.

Отже, найпершою основною ланкою суспільства був рід (gens). Справи роду вирішувалися на зборах роду, до складу яких входили всі члени роду (чоловічої статі). Очолював рід виборний старійши­на ^rinceps gentis). Разом з майновою і соціальною диференціа­цією владу в родах захоплюють найбагатші впливові люди, з сере­довища яких і обираються старійшини. Так формувалась спадкова аристократія з її привілейованим становищем. За нею закріплюєть­ся назва патриції. Згодом патриціями стали називати всіх повно­правних римлян — членів 300 родів. Кількість членів роду не була однаковою. У складі роду Фабі'їв у VI ст. До н. Е., наприклад, на­лічувалось понад 300 воїнів. Рід Клавдіїв разом із жінками і клієн­тами становив майже 5 тис. Осіб.

Крім повноправних громадян-патриціїв у складі римського на­селення були ще клієнти та плебеї.

Клієнти (лат. Сlіеntіs — вірний, слухняний). Вірогідно, ця со­ціальна верства утворилася, зокрема, з чужинців, відпущених на волю рабів, незаконнонароджених дітей. Клієнти перебували в особистій і спадковій залежності від повноправних римлян — так званих патронів ^tones). Клієнтів у патрона могла бути необме­жена кількість — від декількох до кількох десятків чи сотень. Клієнт діставав від патрона землю, худобу, інвентар, входив у сім'ю патрона на правах молодшого члена, брав участь у релігій­них, сімейних і родових обрядах, святах, йшов разом з патроном на війну (проте у війську не служив), був зобов'язаний надавати патрону всіляку моральну і матеріальну підтримку. Клієнти — вільні люди, котрі могли розпоряджатися своїм майном, торгувати на ринку тощо. Однак не мали права набувати нерухомості. На одруження клієнт потребувався дозвіл патрона. У свою чергу пат­рон опікував клієнта, захищав його інтереси, честь і гідність, май­но тощо.

Стосунки між клієнтами, а також між патронами та клієнтами ґрунтувалися на взаємному довір'ї, вірності (fides), закріплювалися звичаями, релігією і законами. У законах XII таблиць (див. Далі) порушення патроном вірності вважалося релігійним злочином. Зокрема, у таблиці VIII наголошувалося: "Буде відданий підзем­ним богам" (тобто проклятий) той патрон, який (навмисне) за­вдасть шкоду клієнтові.

Іншу велику групу вільного, але нерівноправного, другорядного населення становили плебеї (лат. Plebs— простий народ, просто­людини). Це населення Риму, яке складалося з жителів сусідніх, підкорених і приєднаних до Риму латинських общин. Вони були близькими до римлян за мовою, релігією, звичаями, способом життя (на відміну від клієнтів, котрі вважалися "віддаленими" чу­жинцями, здалеку). Вони стояли поза сімейною і родовою орга­нізацією римської общини патриціїв, не брали участі у зборах об­щини, не мали жодних політичних прав. Плебеї не мали доступу до общинної землі, проте володіли невеликими ділянками навколо Риму на праві власності. Вони повинні були сплачувати податки, виконувати різні громадські функції, служили в римському вій­ську, могли самостійно придбати будь-яке майно, укладати угоди, захищати в суді свої інтереси, тобто мали цивільну (але не по­літичну) громадянську правоздатність (jus commercii). Отож, вони не потребували патронів. Однак їм не дозволялось брати шлюб з патриціями, їх не обирали на жодні громадські посади; вони не одержували частки під час поділу державних чи захоплених у сусідів земель. Це викликало обурення серед плебеїв: адже вони нарівні з патриціями виконували суспільні обов'язки, платили по­датки, служили в римському війську, захищали вітчизну. Через усю давню історію Риму простежується невпинна боротьба пле­беїв і патриціїв. Будь-якою ціною плебеї намагаються зрівнятися в усіх своїх правах з патриціями, які завзято оберігають свою знатність, привілейованість, замкненість

.

Органи управління суспільством. Держави у Римі в той час ще не існувало. Але певні органи управління суспільством сформовані достатньо чітко. Розглянемо їх структуру.

Народні збори. Ранній Рим ще зберігав риси військової демо­кратії — для розв'язання найважливіших питань, що стосувалися всього населення, скликалися Народні збори. В них брали участь усі дорослі повноправні громадяни, чоловіки. Жінки, діти, клієнти, плебеї, чужинці, раби права участі в них не мали. Народ збирався по куріях, тому збори називалися куріатними коміціями (соткіа curiata). На зборах вирішували питання війни і миру, прийняття нових общин до складу римського народу, обирали службових осіб і вождя, заслуховували звіти попередніх. Тут же розглядали пи­тання культу, спорудження нових храмів і громадських будівель. Коміції могли судити громадян, винних у скоєнні тяжких зло­чинів, розглядали скарги громадян, засуджених до смертної кари, затверджували усиновлення та заповіти.

Рішення приймалося більшістю голосів. Але голосування відбу­валося не так, як у Греції (скажімо, в Афінах, де кожен голосував особисто, сам за себе). Тут голосування проводили по куріях, яких налічувалося 30. Кожна курія мала один голос. Для цього кожна курія збиралася окремо і більшістю голосів приймала рішення, яке потім на зборах від імені курії висловлював її старійшина.

Цар (вождь — rex). Очолював римський народ цар. Посада була не спадкова, а виборна. Обирали царя на Народних зборах, оче­видно, на все життя. В урочистій обстановці у супроводі певних обрядів його "вводили у посаду", надаючи від імені народу вищу владу (ітрегіит). Народні збори в будь-який момент могли зняти царя з посади, притягнути до відповідальності. Зовнішні відмітні знаки царя — пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло зі слонової кістки — так зване курульне крісло. Попереду царя завжди йшли ліктори (охоронці) зі зв'язаними пучками прут­тя на плечі, куди була встромлена сокира. Майже всі ці інсигнії, тобто відзнаки верховної влади, запозичені в етрусків.

Рекс одночасно виконував функції воєначальника, верховного жерця, судді. Він здійснював поточне управління суспільством, розв'язував різні суперечки, конфлікти тощо. Межі його влади визначали звичаї. Він не був самодержцем, не мав необмеженої влади. Над ним стояли Народні збори, а нарівні з ним — сенат. Отже, рекс не міг бути визнаний абсолютним монархом, ймовір­ніше він був племінним вождем.

Після смерті (або зміщення) рекса тимчасове виконання його функцій покладали на спеціальних службовців — іmterreges, при­значених із сенаторів. Кожен іnterreges володарював упродовж п'яти днів. Їхнім головним завданням була підготовка обрання но­вого рекса. Близько 509 р. До н. Е. Посаду рекса було скасовано. Замість нього стали обирати (з середовища патриціїв) двох кон­сулів.

Римська традиція і легенди засвідчують правління в Римі сімох царів (рексів). Серед них були не тільки власне римляни-латини (до них належали, наприклад, Ромул, Тул Гостілій), а й сабіняни (Нума Помпилій), етруски (вся династія Тарквініїв) — (Тарквіній Давній, Сервій Тулій, Тарквіній Гордий). Вигнання царів і лікві­дація царської влади стало, як засвідчує традиція, визволенням Риму від етруського панування.

Сенат (senatus). За римською традицією вважається, що сенат створив Ромул у кількості 100 осіб, взявши за взірець стародавню раду вождів родів, яку за потреби скликали для розв'язання спіль­них справ. Потім кількість його членів було збільшено до 300 — за кількістю родів. Це сталося, ймовірно, після об'єднання римської та сусідньої сабінської общин. Слово senatus походить від sеnех — старий, старійшина. Членів сенату ще називали батьками (раtrеs). Очевидно, в ранню епоху сенат складався зі старійшин родів — людей врівноважених, старших за віком, з певним життєвим до­свідом, життєвою мудрістю.

Сенат вважався дорадчим органом при рексі, який повинен був узгоджувати з ним усі важливі ухвали. Насправді сенат відігравав значно більшу роль у суспільстві. В сенаті попередньо обговорю­валися усі основні питання, що розглядали Народні збори, і вно­силися свої пропозиції щодо їх розв'язання. Всі рішення куріатних коміцій повинні були схвалені сенатом (аисшгіїа ра^т), який мав значний вплив на обрання рекса і яке мав затверджувати. Сенат оберігав батьківські традиції, брав безпосередню участь у справах управління, мав право укладати мир, договори з іншими народами тощо.

Жрецькі колегії. Наступникові Ромула рексу Нумі Помпилію, котрий був сабіном, приписують релігійний устрій Стародавнього Риму. В тогочасному суспільстві жерці мали величезний вплив. Як вважалось, боги керують кожним кроком людини в земному житті, тому їм треба поклонятися, виконувати їхню волю, прино­сити щедрі дари. Жерці ж вважалися виразниками волі богів. Отже, при цьому рексі створено три основні колегії жерців, котрі відігравали велику роль у житті суспільства. Це були колегії ав­гурів, понтифіків і феціалів.

Авгури на основі релігійних ворожінь (за зорями, нутрощами жертовних тварин і птахів, іншими прикметами) визначали волю богів стосовно тих чи інших дій і вчинків (так звані ауспіції). Вони не передбачали майбутнє, а визначали, чи сприятимуть боги заду­маним діям.

Понтифіки оберігали і тлумачили звичаї, а в подальшому — звичаєве право. Вони наглядали за усіма громадськими і приват­ними богослужіннями, дотриманням обрядів, відали складанням календаря, веденням літописів; розглядали спірні справи і супе­речки громадян, зокрема на релігійному тлі. Вони мали право за­суджувати людей за релігійні злочини навіть до страти. Напри­клад, жриць богині Вести, яка вважалась хранителькою загально­громадянського і домашнього вогнища — весталок, які відповідали за горіння цього вогнища у святилищі Вести і мусили зберігати чистоту та непорочність. За втрату непорочності або загашення вогню їх засуджували до смерті — закопували в землю або замуро­вували живцем у стіну.

Феціали займалися "міжнародними" відносинами: виконували посольські функції, вели переговори з іншими общинами і наро­дами, укладали з ними договори, які затверджувалися потім На­родними зборами чи сенатом, а також відали й ритуалом оголо­шення війни: вмочували спис у кров жертовної тварини, йшли на територію ворога й встромлювали у неї спис.

Норм права в цей період ще не існувало. Суперечки і конф­лікти розв'язувалися рексом і понтифіками на основі звичаїв, священних книг, традицій, іноді через самоуправство й кровну помсту. Зрештою, це самоуправство згодом було навіть легалізова­не в законах XII таблиць (див. Далі). Будь-які провини, злочини тлумачили не тільки як порушення встановлених звичаїв, допус­тимої поведінки, батьківських традицій, а й розцінювали як ви­ступ проти релігії, богів. Наприклад, за порушення межевих знаків, знищення чи викрадення посівів, плодів, тварин, за чаклування винного не тільки карали люди, а ще й піддавали прокляттю ('^сег esto") — тобто йому загрожувала й помста богів.

Лекція 16. Реформи Сервія Туллія.

Виникнення Римської держави. Зміни в соціально-політичному устрої римського суспільства. Кінець царського і початок ранньореспубліканського періоду

Розвиток приватної власності, поглиблення майнового розша­рування та соціальної диференціації дедалі більше розхитували ро­доплемінний устрій. Успішні війни з сусідніми общинами давали змогу збільшити кількість рабів, захопити нові землі, трофеї.

Проте стару родову римську общину найбільш розхитувала без­перервна і все гостріша боротьба плебеїв з патриціями. Плебеї, які на той час становили основну масу трудового населення, завдяки військовій виучці, озброєнню становили серйозну силу. До того ж серед них було чимало заможних людей, впливових сімей, не менш давніх, з родинними традиціями і бойовими заслугами, ніж патри­ціанські. У плебеїв зосереджувалась майже вся римська торгівля, ремесла. Постійні конфлікти з приводу політичного безправ'я пле­беїв, неможливість користуватися привілеями воєнної демократії (хоча й вони несли тягар повинностей і військової служби) не­рідко призводили майже до громадянської війни. Були випадки, коли плебеї відмовлялися вступати у бій з ворогом і на знак проте­сту проти несправедливості стосовно них покидали межі Риму ра­зом зі своїми сім'ями. Назрівав соціальний вибух.

Вирішальний удар родовій організації і привілейованості патриціїв завдав шостий рекс Риму Сервій Туллій (578—534 рр. До н. Е.). Реформи Сервія Туллія за змістом і значенням можна прирівняти до реформ Солона і Клісфена в Афінах. Отже (і це найголовніше в його реформах), усе чоловіче вільне населення Риму — патриціїв і плебеїв — він розділив за майновим цензом на п'ять розрядів. При цьому до уваги бралося не будь-яке май­но, а земля.

Відповідно до цієї класифікації поділяли обов'язки військової служби, рід військ і вид озброєння, а також (що дуже важливо) політичні права. Плебеї фактично були прирівняні до патриціїв, за ними визнавали майже повні політичні права: право браги участь у Народних зборах, голосувати, займати виборні посади (щоправ­да, не всі), брати участь у розподілі державних і захоплених зе­мель, рабів та ін. Отже, правове становище людини в суспільстві стало визначатися не за походженням чи знатністю, а за майно­вими ознаками (землею).

Римська армія також будується залежно від класифікації на розряди. Кожен з п'яти розрядів повинен виставляти певну кіль­кість військових одиниць — сотень (центурій) і мати певний вид озброєння. За тих часів воїни озброювались власним коштом. Пер­ший розряд, наприклад, повинен був мати повне озброєння: шо­лом, круглий щит, поножі, панцир (усе з бронзи), меч і спис. Дру­гий розряд — все те ж, окрім панцира; третій — те, що перший, окрім панцира і поножей. Четвертий мав на озброєнні лише списи і дротики; п'ятий — луки і пращі. Воїнів у кожної центурії поділя­ли на дві частини — молодшу (від 17 до 45 років) — junіоres, яка призначалась для бойових походів, і старшу — sеnіоrеs (від 46 до 60 років), котрі виконували гарнізонну службу.

Центуріатна організація мала такий вигляд:

 

Найбагатші громадяни, земля яких оцінювалася понад 100 тис. Асів, виставляли 18 центурій вершників, які повинні були служити у війську на конях (кіннота). Коней їм давали громадським кош­том, але утримували вони їх за свій рахунок.

Окрім того, було утворено ще дві центурії ремісників та дві — музикантів. Найбідніші громадяни, які не мали свого майна, не входили до жодного із розрядів і отримали назву пролетарії (лат. Рго^ — потомство, оскільки окрім дітей в них нічого не було).

Отже, всього налічувалось 193 центурії, що були не тільки вій­ськовими, а й політичними одиницями. Сходячись на збори, гро­мадяни відтепер шикувалися за центуріями. Кожна центурія мала один голос, який подавав командир центурії — центуріон. Перши­ми голосували вершники, потім громадяни І розряду тощо. Вони разом мали 98 центурій, тобто забезпечену більшість голосів у На­родних зборах. У разі одностайності голосування цих центурій інших уже не треба було запрошувати до голосування. В разі роз­біжностей голосів вершників і І розряду, запрошували до голосу­вання II розряд, і т. Д. Як пише римський історик Тіт Лівій, до участі в голосуванні останніх розрядів справа майже ніколи не до­ходила. Центуріатні збори незабаром стали основними в суспіль­стві.

Сервій Туллій розпорядився також провести, не відкладаючи, перепис населення, розподіливши його за розрядами. За свідчен­ням Тіта Лівія, було переписано 80 тис. Громадян. Тим, хто ухи­лявся від перепису, згідно із законом, загрожували рабство або смерть.

Друга частина реформи Сервія Туллія полягала в тому, що він чітко визначив межі поселення римського народу, поділивши їх на територіальні одиниці — триби (не плутати їх з попередніми три­бами-племенами). Цих триб спочатку було створено 20 або 21, з них — 4 міські та 16 (або 17) сільських. До територіальної триби зачисляли всіх римських громадян, які мешкали в даному окрузі. Триби проводили свої Народні збори. У трибах здійснювався набір війська і стягували податок на військові цілі — ітіьишт.

Кінець царського періоду. Реформи Сервія Туллія були справж­ньою політичною революцією, яка завдала нищівного удару пере­житкам первіснообщинного ладу в Римі, родоплемінній організації суспільства і завершила перехід до держави. Ці реформи заклали ос­нови нового поділу суспільства — не за родовою ознакою, знатністю, походженням, а за майновим і територіальним принципами. Зміц­нення Риму в результаті реформ, консолідація населення, послаблен­ня боротьби патриціїв і плебеїв забезпечило йому провідну роль у латинському союзі міст, а незабаром — в усій Центральній Італії.

Важливо, однак, мати на увазі, що залишки родового ладу не могли бути ліквідовані відразу повністю й беззастережно. Тому ці реформи, які приписують Сервію Туллію, на думку істориків, не можна вважати одиничним актом, який водночас призвів до зміни соціально-політичного устрою римського суспільства. Ці зміни є результатом тривалих процесів, що відбувалися впродовж кількох століть. Органи родового устрою поступово модифікуються і стають органами державної влади; царська влада занепадає, і в Римі вста­новлюється республіка. Отже, організація влади, заснована на ро­довому ладі, продовжувала ще деякий час існувати поряд з органі­зацією, заснованою на територіальному і майновому принципах. Ще майже понад 200 років тривала боротьба з первіснообщинними пережитками, а плебеї не припиняли домагатися рівних з патри­ціями прав. Але було очевидним, що військова демократія як фор­ма організації влади в період існування і розкладу родоплемінного устрою зжила себе безповоротно. Свідченням завзятої боротьби між старою і новою владою, старими і новими відносинами є збереження ще деякий час після реформ Сервія Туллія царської влади (рекса). Останнім римським царем вважають Тарквінія Гор­дого, який правив Римом після смерті Сервія Туллія ще близько 25 років

.

Історична традиція змальовує його дуже самовпевненим і жор­стоким, що викликало загальну неприязнь до нього. Безчинства і свавілля Тарквінія стали приводом до загального повстання (при­близно 510-507 рр. До н. Е.). Тарквіній і вся його родина були ви­гнані з Риму і повернулися до Етрусії, звідки й походили родом. Так закінчується в Римі царський період.

Замість царя вища світську владу у сфері управління було вру­чено двом магістратам — консулам, котрих щорічно обирали на Народних зборах тільки із середовища патриціїв. До них перейшли основні функції царів, за винятком жрецьких обов'язків. Свою владу вони ще тривалий час використовували в інтересах родової аристократії.

Ранньореспубліканський період. Молода Римська держава міцніла і розвивалася. Водночас їй доводилося вести напружену боротьбу із сусідами, які з усіх боків натискали на неї, але сміливими діями і вдалою зовнішньою політикою вона переможно виходила зі склад­них ситуацій, розширюючи свою територію, збільшуючи населен­ня за рахунок приєднання сусідніх общин. Зокрема, на півночі Рим довго воював з етрусками, на сході та півдні — з іншими ла­тинськими племенами (сабінянами, еквами, вольсками, герніками та ін.). Ніхто з цих племен не мав наміру добровільно поступатися своєю владою Риму. Молода Римська республіка тільки почала зміцнюватись, як несподівано на початку IV ст. До н. Е. Рим (і вся Італія загалом) зазнає жорстокого нашестя галлів (кельтів), котрі прийшли з-за Альп. Римське військо потерпіло жорстоку поразку. Рим спустошено, спалено. Але галли не змогли взяти Капітолій, який облягали впродовж семи місяців і який було врятовано, за легендою, під час нічного штурму криком священних гусей. Вреш­ті, з'явилося римське військо із Вей, розбило галлів і вигнало їх з Риму

.

У цей період загострюються і внутрішньополітичні ситуації в Римі. Час від часу вибухають конфлікти між плебеями і патриція­ми. Плебеї продовжують домагатися рівноправності. Вони і далі не могли обіймати посади консулів, не могли бути сенаторами, їм не дозволяли брати шлюб з патриціями, закони встановлювали борго­ве рабство і навіть смертну кару за несплачені борги, патриції воло­діли кращими землями та ін. Плебеї чинили тиск на патриціїв, ви­магаючи нових, справедливих законів і порядків. Їхня боротьба на­була своєрідних форм протесту, яких, мабуть, не знає світова історія в інших державах — так званих сецессій. Так, у 494 р. До н. Е. Плебеї на знак протесту вперше покинули Рим, маючи намір заснувати ок­реме плебейське місто. Оскільки саме вони становили більшість римського війська, контролювали торгівлю тощо, то це надто спо­лошило римський сенат і патриціїв, яким, щоб повернути народ, довелося піти на поступки. Отже, плебеї здобули право обирати на своїх зборах у трибах двох народних (плебейських) трибунів — своїх уповноважених (потім їх стало 10). Вони захищали інтереси пле­беїв, забороняли рішення державних органів і урядовців (окрім На­родних зборів), якщо ці рішення були несправедливі стосовно пле­беїв. У подальшому трибуни домоглися права брати активну участь в управлінні справами всього римського суспільства.

Другою значною перемогою плебеїв було прийняття в 450 р. До н. Е. Збірки перших писаних законів — Законів XII таблиць (див. Далі). Згодом плебеї домоглися більших успіхів. У 445 р. До н. Е. На пропозицію трибуна Канулея нарешті було прийнято закон про легалізацію шлюбів між патриціями і плебеями, а у 367 р. До н. Е. Трибуни Гай Ліциній і Луцій Секстій провели ще три дуже важливих закони, а саме: 1) відсотки за позику зарахову­валися в рахунок сплати боргу, причому сплата боргу дозволялася рівними частками впродовж трьох років; 2) кожному громадяни­нові дозволили володіти ділянками землі з громадського (держав­ного) поля не більше 500 югерів (югер = 0,25 га); 3) було віднов­лено владу консулів, яку було під час воєн ліквідовано і замінено владою військових трибунів, і встановлено, що один з консулів має бути плебеєм. Крім того, плебеїв було допущено і в сенат.

У 326 р. До н. Е. За законом Петелія ліквідували боргове раб­ство, чого давно і наполегливо домагалися плебеї. Близько 300 р. До н. Е. Плебеїв було допущено в жрецькі колегії понтифіків, авгу­рів і феціалів. І, нарешті, після останньої сецессії у 287 р. До н. Е. За диктатора плебея Квінта Гортензія було прийнято закон про те, що рішення плебейських трибутних зборів набувають силу закону для всіх громадян і не потребують схвалення сенату.

Так у загальних рисах закінчилась боротьба плебеїв за зрівнян­ня в усіх правах з патриціями. Саме ця боротьба і призвела до швидкого розкладу родоплемінного ладу, прискорила процес утво­рення держави в Римі.

Лекція 17. Римська держава в період Республіки (VI—I ст. До н. Е.). Завоювання Італії. Суспільний лад. Поділ римського населення: вільні і раби, громадяни і чужинці

Римляни називали свою державну організацію республікою, що означає "народна справа" (rеs — річ, справа і риьіісш— публічна, громадська, народна). Це немовби наголошувало, що державна організація, що прийшла на зміну родоплемінній, також є справою всього народу.

V—! Ст. До н. Е. Відзначився як період інтенсивного розвитку і зміцнення Римської держави. З одного боку — внутрішнього, тобто поступової, хоча й відносної консолідації різних соціальних верств вільного населення (зокрема, патриціїв і плебеїв), а з іншого — підвищення міжнародного авторитету, впливу Римської держави, значне розширення її території, зростання кількості населення.

Проте на шляху до панування над усією !Талією римлянам доводилось долати немало серйозних перепон як у внутрішніх справах, так і в зовнішній політиці. Довго і напружено триває бо­ротьба плебеїв з патриціями, постійні конфлікти між заможними і неімущими верствами населення, громадянами і негромадянами, рабами і рабовласниками. На зовнішньому фронті також були чи­малі невдачі та прорахунки. Однак римляни наполегливо й чітко йшли до своєї мети — підкорення спочатку найближчих, а потім і віддалених сусідів — народів і племен, які жили не тільки в !Талії, а й далеко за її межами. Зокрема, у IV—!!! Ст. До н. Е. Були остаточ­но розбиті й підкорені етруски, а до того — латинські племена Цен­тральної Італії. Після відбиття двох нашесть галлів, у 332 р. До н. Е. З ними було укладено мирний договір. В ході трьох кривавих Сам- нітських воєн (І^ІІІ ст. До н. Е.) Підкорили могутнє плем'я сам- нітів, які теж претендували на панування над Італією. Деякі з підкорених народів були частково винищено або продано в рабство чи переселено на інші території, їхні міста і фортеці зруйновано, а землі приєднано до Риму й заселено римськими поселенцями (така доля спіткала велітрійців, тибуртинців, пренестинців). Інші общи­ни добровільно приєдналися до Риму, їм були надані права пов­ного римського громадянства (ланувійцям, жителям Ариція, Но- мента, Педа) або тільки цивільного громадянства, без політичних прав (кампанцям, фунданцям, форміанцям).

Невдачі спіткали римлян у битвах з епірським царем Пірром, якого запросила на допомогу з Греції грецька колонія на півдні Італії Тарент. Поблизу Гераклеї, а згодом в Апулії римські війська було розбито. У цих битвах вони вперше зіткнулися з бойовими слонами. У другій битві Пірр зазнав таких втрат, що сам запропо­нував Риму мир (звідси походить вислів "Піррова перемога", тоб­то перемога, але надто дорогою ціною). Проте римський сенат відмовився вести переговори. У 275 р. До н. Е. В битві біля Бене- вента римляни під командуванням Манія Курія Дентата розгроми­ли військо Пірра і здобули Тарент.

Цим завершилось завоювання Італії, яке тривало майже 200 ро­ків. У процесі боротьби за гегемонію Риму довелося зіткнутися, з одного боку, з такими противниками, які за суспільним розвитком стояли нижче від римлян — у більшості італійських племен збері­гався ще родовий лад. Водночас Рим боровся й з народами, які стояли вище від нього в культурному відношенні: з етрусками, іта­лійськими греками та ін. Проте в цих народів не було політичної єдності, їхнє військо складалося переважно з найманців, тому вони були підкорені Римом. В успіхах Риму велику роль відіграла дип­ломатія: принцип divide et impera ("поділяй і володарюй") став провідним у зовнішній політиці держави. Майже в кожній війні Рим виступав у союзі з якими-небудь племенами і містами, вод­ночас розладнував союзи своїх противників, що й приносило йому перемогу.

Зовнішньополітичні успіхи Риму не можна розглядати незалеж­но від внутрішніх відносин. Рим був молодою рабовласницькою державою, і перемога його над італійськими племенами була пере­могою нового рабовласницького ладу над старим, первіснообщин­ним. Зрештою, не всі народи, племена й міста-общини Рим завойо­вував силою зброї. Чимало з них добровільно визнали його зверх­ність у зв'язку з різними факторами й обставинами.

Наслідком встановлення римської гегемонії в Італії було ство­рення своєрідної федерації племен і міст під керівництвом Риму і поширення рабовласницького устрою на всьому Апеннінському півострові.

Так виникла велика Римська держава, до складу якої увійшло багато племен і народів разом з територіями, на яких вони прожи­вали.

Поділ римського населення. Стародавній Рим був рабовласни­цькою державою. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, в свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужин­ців. Громадяни — на повноправних і неповноправних.

Усією повнотою цивільних і політичних прав спочатку корис­тувалися тільки патриції. Патриціат не втратив політичного зна­чення навіть після реформ Сервія Туллія. Його вплив ґрунтувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній підтримці членів одного і того ж роду. Деякі роди дотри­мувались певної політичної лінії, зокрема Фабії виступали як не­примиренні супротивники вузькокласової аристократичної полі­тики; для Еміліїв характерною була політика компромісу з пле­беями. Видатні діячі знатних родів домагались обрання на вищі посади своїх родичів та осіб, котрі перебували з ними у клієнт­ських зв'язках.

У міру посилення впливу плебеїв поряд з патриціанськими ви­никають впливові плебейські династії, політика яких нагадує по­літику патриціанських родів. У І^ІІІ ст. До н. Е. Значний вплив ма­ють роди-династії Ліцініїв, Лівіїв, Генуціїв. Інколи дуже високі по­сти (консулів, диктаторів) обіймали інші видатні люди, не пов'язані з патриціанською чи плебейською знаттю (наприклад, Маній Курій Дентат), але це, швидше, було винятком, аніж правилом.

Римська знать була тісно пов'язана з аристократичними родами латинських і деяких інших італійських народів. У ранню епоху сабінські та деякі латинські роди увійшли до складу римського патриціату. Але рід Клавдіїв був, очевидно, останнім, що удостоїв­ся цієї честі. З середини V ст. До н. Е. І далі латинські, а потім інші італійські роди зараховували тільки до римського плебсу. Однак і тут траплялися винятки. До складу римської аристократії увійшли Огульни і Перперни з Етрусії, Фульвії та Мамілії з Тускула, Атілії з Кампанії. З деякими іншими римська знать перебувала в родин­них чи ділових зв'язках. Окремі роди були пов'язані договорами "гостинності".

Як зазначалося, вільне населення Риму і завойованих ним те­риторій поділялося на кілька груп, що розрізнялися за ступенем правоздатності. Правоздатність називалася сири! (буквально — го­лова), суб'єкт права — регеопа (особа). Повну правоздатність мали тільки римські громадяни, вільнонароджені. Для цього треба було відповідати трьом статусам: статусу волі (status lіbеrtаtіs), статусу громадянства (status familiae) і статусу сімейному (status fаmіlіае). Статус волі вважали чи не найголовнішим, бо раби, наприклад, були не суб'єктами права, а об'єктами. Дуже важливим був і ста­тус громадянства. Воно набувалося: а) народженням від шлюбу римських громадян або хоча б від матері-римлянки (щодо цього в різні періоди Римської держави різним було й правове становище дитини); б) звільненням римським громадянином свого раба; в) усиновленням (удочерінням) римським громадянином чужо­земця; г) наданням державою громадянства цілим общинам чи ок­ремим особам.

Громадянство втрачалося: якщо громадянин потрапив у рабство за борги чи у полон, де став рабом; був засуджений за тяжкі кри­мінальні злочини (відданий у гладіатори чи вигнаний з держави із забороною повернення і надання йому "хліба, води й притулку").

Римляни, будучи великими патріотами, зокрема в давнину, дуже пишалися своїм походженням і громадянством. Для них не було жорстокішого покарання, ніж втрата громадянства. Маючи іноді вибір — смерть або втрата громадянства — вони зазвичай обирали смерть. Наприклад, коли епірський цар Пірр 279 р. До н. Е., розбивши римське військо і взявши у полон кілька тисяч рим­ських воїнів, похвалив їх за хоробрість і запропонував зректися римського громадянства та перейти до нього на службу, погро­жуючи в разі непогодження смертю, його пропозицією не скорис­тався жоден римлянин.

Що ж означала повна правоздатність? Це: а) jus conubii — право шлюбу, тобто право брати квіритський шлюб, який супроводжу­вався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сімейства та ін.); б) jus соттегсіі — по­вна майнова правоздатність із правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів; в) jus suffragu — пра­во подання голосу, тобто право участі у Народних зборах; г) jus ^потт — право висувати свою кандидатуру на магістратські та інші посади.

Римському праву належала повна або часткова втрата правоздат­ності. Повна втрата (саріtіs dоmіnutіо mахіmа) була наслідком втра­ти свободи. Часткової втрати (саріtіs dоmіnutіо mеdіа) зазнавали люди, позбавлені громадянства, але при збереженні свободи (на­приклад, засуджені на вигнання). Відомо ще обмеження або міні­мальна втрата правоздатності (саріtіs dоminutіо mіnіmа) — одру­ження дівчини, усиновлення (коли самостійна особа потрапляла під владу домовладики).

Патриції та плебеї на початок III ст. До н. Е. Своєю правоздатніс­тю вже не розрізнялися — плебеї також були повноправними гро­мадянами Риму (сіvеs орйшо jure).

З найбагатіших і знатніших патриціанських і плебейських родів- династій наприкінці IV—III ст. До н. Е. Став формуватися так званий благородний стан, або "нобілі" (поый^). Переважно це були великі земле- і рабовласники. За деякими винятками, власне з цього стану обиралися вищі магістрати, комплектувався сенат. Саме нобілітет, ця нова (майнова) аристократія, захопила управління державою. Згодом їх стали називати сенаторським станом (омо sеnаtоrшs). Це становище мало різні почесні звання, права (зокрема, право носити спеціальний золотий перстень, право мати почесні місця на видо­вищах, урочистостях, святах, право виставляти на похоронах зобра­ження своїх предків). Для сенаторського становища згодом було встановлено майновий ценз у 1 млн сестерцій.

З II ст. До н. Е. Формується ще один стан — вершники (омо еguеstеr), проте це не колишні вершники, що відбували військову службу в кінноті. До нього зачисляли громадян, майно яких ста­новило не менше ніж 400 тис. Сестерцій. Це були здебільшого ве­ликі торговці, банкіри, лихварі, землевласники. З них комплекту­вали штат вищих і середніх магістратур, вони брали участь у судо­вих коміціях (див. Далі), мали деякі почесні права (носити золотий перстень, мати почесні місця на видовищах, у театрі тощо).

Обидві ці верстви пануючого класу рабовласників (нобілі та вершники) були наділені такою повнотою прав і привілей, які навіть важко перелічити, в розв'язанні різних соціальних і полі­тичних проблем вони зазвичай виступали одностайно. Однак не­рідко і між ними виникали гострі конфлікти, що закінчувались тривалою ворожнечею.

Категорію неповноправних громадян (cives non optimo jure) ста­новили, як відомо, вільновідпущеники (libertini). Вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами (jus conubii), не могли бути магістратами (не мали jus honorum) i мали обмеження щодо права голосування (jus suffragii), брали участь лише у трибут- них коміціях і виключно в чотирьох міських трибах.

Чужоземці. У римському суспільстві додержавного періоду і часів існування Республіки непорушним було положення, згідно з яким жодна особа, яка не належала до римського народу, не мала ніяких прав і не користувалася ніяким захистом. Чужинця вважа­ли потенційним ворогом — hostis, і тому його можна було безкарно вбити або перетворити в раба. Це положення в давнину випливало із замкнутості общини, із специфіки родоплемінних відносин і було характерним не тільки для римлян, а й для багатьох інших народів, коли зв'язки общин між собою були нерозвиненими, обмін і торгівля слаборозвинені, общини жили відокремлено. Що­правда, це положення ніколи не втілювалося в життя в кате­горичній формі — не всіх чужинців повністю позбавляли прав. З найдавніших часів, зокрема, визнавались деякі права за лати­нами — найближчими сусідами римлян. У подальшому таке кате­горичне положення про безправ'я чужинців шораз більше пом'як­шується, хоч загалом діє. За чужинцями починають визнавати певну, обмежену правоздатність, причому тільки тією мірою, якою вона визнавалася римськими законами за тією чи іншою чужою громадою, групою чи народом. Безправне загалом положення чу­жоземців було виразом привілейованого становища римлян як за­войовників інших народів чи племен.

Поступове пом'якшення цього положення в роки пізньої Рес­публіки та імперії пояснюється головно розвитком виробництва, розширенням ринків збуту, а отже інтенсифікацією торгівлі — внут­рішньої і зовнішньої. Ринкові відносини зумовили необхідність удосконалення форм і засад їх правового регулювання, створення відповідної правової основи. Договірні відносини між громадянами і негромадянами вимагали хоч би деякої правоздатності останніх.

Тому вже в давню епоху виникли спочатку індивідуальні, а потім, і групові винятки із правила безправ'я чужинців. Це вияв­лялось у встановленні для них інституту "гостинності" (hosрitium). Для охорони чужих купців і торговців використовувався й інсти­тут клієнтели. Гість-купець як клієнт вже користувався у Римі за­хистом і міг через свого патрона брати участь в укладенні угод з римлянами чи іншими чужинцями (котрі теж діяли через своїх патронів). Його права охороняли як звичаї (згодом — закони), так і релігія. Зокрема, в Законах XII таблиць записано: "Хай буде про­клятий патрон, який завдасть шкоду клієнту".

Отже, зміцнення торговельних контактів римлян з близькими і далекими сусідами поряд з іншими причинами сприяли виникнен­ню інституту "гостинності" та збереженню інституту клієнтели. З подальшим розвитком господарського життя повна або неповна правоздатність визнаються за категоріями негромадян.

Зазначимо, що римляни не виробили якихось загальних правил про правоздатність чужинців. Правове регулювання цього питан­ня відбувалося шляхом установлення певної правоздатності окре­мих осіб чи їхніх категорій. В цьому плані треба розрізняти дві основні категорії негромадян-чужинців: 1) латини; 2) перегрини (про плебеїв у Стародавньому Римі йшлося вище).

Латини (Iatini). Це поняття спершу стосувалося жителів вільних латинських міст — общин, що входили до складу Лація ще до підкорення його Римом. Після їх завоювання чи добровільного входження до складу Римської держави вони не набували прав громадянства, а зберігали своє. В Римі їм надавалося право jus commercii (майнова правоздатність), право виступати в суді, іно­ді — jus conubii (право на шлюб з римлянами), проте вони не бра­ли участі у політичному житті Риму.

Згодом спеціальне право — jus mіgrаtіоnis — надало можливість громадянам союзних латинських міст дістати повне римське гро­мадянство при переселенні в Рим, у тому числі політичні права.

Правове становище "латинів" римляни згодом почали надавати жителям інших латинських общин (з-поза Лація) і приєднаних до Риму територій, навіть цілих регіонів (крім права на шлюб з рим­лянами). Вони становили окрему категорію латинів — latini соїопіагіі (латини колоній) — на відміну від "старих", корінних латинів (Іайпі vеtеrеs або рrіsсі).

Після "латинської війни" (340—338 рр. До н. Е.) Більшість жи­телів міст Лація отримали право римського громадянства. Інші ж і далі називалися латинами, за ними зберігалося власне громадян­ство, однакова з римлянами майнова правоздатність, право на шлюб, проте вони не брали будь-якої участі у римському політич­ному житті.

Перегрини (peregrini). До категорії перегринів належали: 1) жи­телі провінцій, котрі входили до складу Римської держави, які не набули ані прав громадянства, ані прав латинів, зокрема, ті, які без бою здалися на милість римлян (dediticn); 2) жителі общин і дер­жав, незалежних від Риму, але чимось з ним пов'язані, які дістали в Римі майнову правоздатність; 3) римські громадяни, засуджені на вигнання з втратою громадянства.

Перегрини у своїй общині зберігали громадянство, жили за своїми звичаями і правом. Правове становище їх у Римі ви­значалося конкретними договорами Риму з тим чи іншим наро­дом (общиною, містом). Згодом для регулювання правових, ін­ших відносин перегринів з римлянами або між самими перегри­нами на території Риму було створено спеціальну правову систему — "право народів" (jus gentium), обирались і спеціальні магістрати, які розв'язували правові проблеми перегринів — ргаешг рeregrіnus.

Раби. Рабство виникло в Римі ще до утворення держави. Його поява призвела до першого соціального, класового поділу людей на вільних і рабів, а його подальший розвиток — до розкладу пер­віснообщинного ладу.

Напередодні утворення і на початку існування Римської держа­ви, як зазначалося, рабство мало патріархальний характер: раби були нечисленними, жили в сім'ях господарів, разом з ними пра­цювали, їх навіть називали гатиіш (від лат. Familia — "сім'я", "до­мочадці".) Проте в III ст. До н. Е. Внаслідок постійних завойов­ницьких війн кількість рабів зростає, їхня праця використовується в щораз ширших масштабах. Рабство набуває античних форм, воно стає основою всього виробництва, витісняючи здебільшого працю вільних селян і ремісників. Максимального рівня досягає експлуа­тація рабів, які перетворилися в основних виробників матеріаль­них благ. Рабовласники вдаються до найжорстокіших методів екс­плуатації, примушуючи їх працювати до повного виснаження. Раба не вважають за людину, його власник мав над ним право життя і смерті. Позбавлені найелементарніших умов людського існування, напівголодні та напівголі раби працювали від зорі до зорі, а за найменшу провину терпіли найстрахітливіші покарання. Раба мож­на було продати і за безцінь купити. На зміну терміна fаmulus при­ходить поняття — rnstrumentum vocale (знаряддя, що розмовляє). Раб стає просто рабом — servus або sclаve.

На цьому ґрунті неухильно зростав антагонізм між рабовласни­ками і рабами, щораз частіше виникали повстання рабів, які набу­вають дедалі більшого обсягу (зокрема 419, 217, 198, 192, 182, 133, 104, 100 рр. До н. Е.).

З юридичного погляду раб не був суб'єктом, а лише об'єктом права. За ним не визнавалося жодного права. До раба з боку гос­подаря чи інших громадян було таке ж ставлення, як до речі жи­вої, тілесної, але речі, проте не більше. Отже, як об'єкт права влас­ності його можна купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заставу. Раба можна було і вбити. Держава у відносини господарів з рабами не втручалась (за винятком окремих випадків), жодних гарантій захисту рабів не встановлювала, навпаки, підтри­мувала стосовно них політику терору і насильства.

Раби перебували у приватній і державній власності. Способи встановлення рабства були такі: 1) військовий полон або захоплен­ня чужої людини, належної до общини-міста чи держави, не по­в'язаної з Римом жодним договором. Рим, як зазначалося, вів із сусідами та іншими країнами постійні війни, причинами яких серед інших було захоплення рабів, котрі користувалися великим попитом на внутрішньому ринку. Продавались вони великими партіями і за кордон — для поповнення державної скарбниці; 2) на­родження від рабині, навіть якщо батько був вільним (окрім ви­падку усиновлення ним цих дітей); 3) купівля рабів за кордоном; 4) у стародавньому праві — продаж римського громадянина в раб­ство (за межі Римської імперії) у випадку скоєння особливо тяж­ких злочинів або віддання в рабство при несплаті боргів. У період монархії передавання в рабство іноді заміняло вирок до смертної кари, а також пов'язувалось з вироком до праці у рудниках, що називалось рабство як покарання.

Способами припинення рабства були:

1. Відпущення на волю раба його господарем. Це робили у при­сутності магістрату, який оголошував раба вільним. Господар міг звільнити раба й своїм заповітом. Тоді раб ставав вільним після вступу заповіту в дію (смерті господаря). Спочатку жодних обме­жень у цій справі в законах чи звичаях не існувало. Але згодом вони виникають (наприкінці існування Республіки — на початку імперії). Отже, господар, котрий не досягнув 20 років, не міг від­пускати рабів на волю без вагомих підстав. Звільнення рабів на шкоду кредитору (при житті господаря-боржника чи за його запо­вітом) вважалося недійсним. Встановлюється також максимальна кількість рабів, яких можна відпустити за заповітом. Отже, якщо господареві належало від двох до десяти рабів, то можна було відпустити не більше третини; якщо від 30 до 100 — не більше чверті, понад 100 — не більше п'ятої частини, але всього не більше 100 рабів. У 10 р. До н. Е. Було видано сенатусконсульт, згідно з яким підлягали страті всі раби, які перебували під одним дахом з господарем, якщо його вбили, за винятком коли доведено, що раб захищав господаря з небезпекою для свого життя.

Щоправда, іноді намагалися обмежити жорстокість у поведінці господарів з рабами. Так, на початку нашої ери видано закон Пет- ронія, згідно з яким господар міг віддати раба на розправу диким звірам лише за вироком судді.

Звичайно, не в усіх рабів становище було таким тяжким. Раби (зокрема з Греції, Єгипту) могли бути вчителями дітей господаря, лікарями, скульпторами, поетами, управителями маєтків та довіре­ними особами. Вони інколи мали навіть своїх рабів, заробляли гроші, одержували від господаря подарунки (землю, будинок), але нерухомість залишалася все ж таки власністю господаря. Такі раби могли користуватися ринком, тобто продавати — купувати, але від імені господаря. За деякими винятками, така діяльність рабів на господаря жодних зобов'язань не накладала. Матеріальне стано­вище його в разі дій раба могло лише поліпшуватись, однак не погіршуватись, бо тоді дії раба, що завдавали господареві шкоди, вважались недійсними.

2. Звільнення на волю рабів за ініціативою держави. Це мало місце переважно в разі значної заслуги рабів перед суспільством, державою. Неодноразово, як засвідчує історія, римські урядовці, сенат довідувались від рабів-донощиків про антидержавні змови, заплановані повстання, таємні переговори з іноземними держава­ми, наближення і плани чужих військ тощо. Таких рабів-доно- щиків держава викупляла у власників, звільняла від рабства, дава­ла грошову винагороду, іноді навіть надавала право римського гро­мадянства.

Інші випадки викупу рабів у власників (примусові) — у зв'яз­ку з систематичною надзвичайно жорстокою поведінкою госпо­даря з рабами. Рабів тоді не звільняли, а продавали іншому гос­подареві.

Держава могла продати або дати волю покинутому (вигнаному) господарем рабові (наприклад, господар його вигнав як непотріб­ного через хворобу, старість).

Правове становище відпущених з рабства людей (libertini) ви­значалося становищем їхнього останнього господаря. Вони набу­вали його родового імені й потрапляли у правову категорію віль­новідпущеників. У всіх випадках їхня правоздатність була обмеже­ною. Вільновідпущеники не могли обіймати виборних посад у державі, брати шлюб з вільнонародженими. Зберігалася моральна і матеріальна залежність звільнених від їхніх колишніх господарів. Вільновідпущеник повинен був на свята і з нагоди інших урочис­тих подій приносити господареві подарунки, надавати різні послу­ги, підтримку, працювати певну кількість днів у його господарстві. Без дозволу магістрату він не мав права пред'явити господареві чи його дітям позов у суді. Господар на випадок смерті вільновідпу­щеника, якщо в того не було дітей, успадковував його майно. Інте­реси патрона гарантувались ще й тим, що коли вільновідпущеник не виконував передбачених під час обряду звільнення обов'язків стосовно господаря, то колишній господар мав право карати вин­ного на свій розсуд. У випадках значних проступків винний карав­ся державними органами. В період імперії "невдячного" вільно­відпущеника могли знову віддати в рабство його колишньому власникові або продати, а його вартість віддавали господареві.

Якщо звільнення раба відбувалося без дотримання встановле­них правил і обрядів або якщо власник раба був латином, то звільнені набували права латинян. Вони не тільки не мали полі­тичних прав і не могли брати з римлянами шлюб, а й не мали права заповідати своє майно, взагалі складати заповіти, їх діти без дозволу влади не могли спадкувати майно батьків; якщо власни­ком раба був перегрин, то й звільнений ставав перегрином; якщо ж власник (римський громадянин) був визнаний негідним мати права римського громадянина, то й звільнений позбавлявся цих прав. Інтереси таких людей захищались лише нормами jus gentium, і вони не могли мешкати в Римі і в межах 100 миль довкола.

Лекція 18. Державний устрій в період Республіки. Органи управління: Народні збори, сенат, магістратури. Судова система. Збройні сили. Фінанси. Організація місцевого управління. Управління провінціями

V—I CT. До н. Е. — період швидкого розвитку Римської держави. Внаслідок успішних воєн територія Риму безперервно зростає. Рим поширює панування на Апеннінський півострів, потім на Іспанію, Францію, Британію, Балкани, частину Малої Азії, Сирію, Пале­стину, Північну Африку.

У перші століття після утворення держави в Римі формується правління у вигляді республіки, в якій ще порівняно довго збері­гались органи первіснообщинного ладу — Народні збори, сенат, жрецькі колегії.

За суттю це була аристократична республіка, оскільки керівну роль у державі, незважаючи на реформи Сервія Туллія, відіграва­ли патриції. Упродовж тривалого часу лише з них складався сенат, який в Римі мав більшого значення, ніж Народні збори, з них оби­ралися найвищі урядовці — консули, претори, диктатори, цензори, тільки вони чинили судочинство, обіймаючи високі судові посади. З них обирався рекс — цар, посада котрого певний час зберігалася навіть після реформ Туллія (щоправда, в царя було відібрано пов­ністю вся світська влада, але залишено релігійні функції). Зберіга­ли вплив жрецькі колегії (авгурів, понтифіків і феціалів), у складі яких до IV ст. До н. Е. Були тільки патриції.

Незважаючи на загалом домінуюче становище патриціїв у сус­пільно-політичному житті та державі, яке зберігалося упродовж майже двох століть після реформ Сервія Туллія, римляни називали свою державу, як зазначалося, res publika (суспільна, громадська справа), чим наголошували на верховенстві, суверенітеті народу. З будь-якої нагоди зазначався демократичний, народний характер державних інститутів. Безумовно, певні підстави для цього існува­ли, адже формально Народні збори були найвищим, найавторитет­нішим органом держави, і рішення їх вважалось остаточним.

Народні збори. В Римі з давніх-давен, ще до виникнення дер­жави, Народні збори вважалися носієм вищої влади. Називали їх коміціями (сошіїїіа). Від зборів відрізнялися звичайні сходки насе­лення, де попередньо обговорювалися різні поточні питання. На відміну від коміцій, рішення яких мало найвищу юридичну силу, рішення сходок юридичної сили не мали.

У період республіки існувало три види Народних зборів:

1)          Куріатні коміції (сошіїїіа сигіаііа);

2)          Центуріатні коміції (сошша сепііигіаііа);

3)          Трибутні коміції (сошіїїіа іігіьиіа).

Куріатні коміції. Це найдавніший вид Народних зборів, які існували ще до виникнення держави. В нових умовах вони збері­гаються як пережиток старого ладу, не відіграючи жодної політич­ної ролі. Основні функції — затвердження усиновлень (удочерінь) і релігійний обряд надання магістратам, обраним на центуріатних і трибутних коміціях, владних функцій (Іех de ішрегіо). З часом ці збори взагалі припинилися. Остання з функцій перейшла до пред­ставників курій — 30 лікторів (за кількістю курій) і трьох авгурів (жерців).

Центуріатні коміції. Цей вид Народних зборів виник внаслідок реформ Сервія Туллія і був, по суті, зборами війська. Вони збира­лися за межами міста (вважалося, що військо не може диктувати свою волю у священному місті Римі) на так званому Марсовому полі. Всі присутні на зборах воїни шикувалися за центуріями, яких налічувалося 193. Кожна центурія мала один голос (голосував її командир — центуріон, попередньо обговоривши питання на збо­рах центурії).

Центуріатні збори невдовзі стали основним, найважливішим видом Народних зборів у Римі, оскільки саме воїни вирішували долю народу, країни загалом, захищаючи її від ворогів, оберігаючи свій край, його населення від поневолення, захоплюючи нові зем­лі, рабів тощо.

До компетенції центуріатних зборів належали такі питання:

А)    обрання вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів);

Б)    розв'язання питань про оголошення війни, укладення миру;

В)    прийняття нових общин, племен чи народів до складу Риму, надання громадянства;

Г)       прийняття законів, обговорення законодавчих пропозицій магістратів і прийняття з цього приводу рішень;

Д)      розгляд скарг на вироки про смертну кару;

Е)      інші справи.

Ухвали з винесених питань приймалися більшістю голосів. Як зазначалося, голосування починалося з центурій вершників, потім І розряду та ін. Викликали ім'я центуріона кожної центурії, і він подавав голос "за" чи "проти". Якщо було набрано 97 голосів ("за" чи "проти"), голосування припинялося, бо ця кількість становила більшість.

У ГУ—ІІІ ст. До н. Е. Центуріатну систему було реформовано. У IV ст. Згідно з реформою, запропонованою цензором Аппієм Клав- дієм, до розрядів і центуріїв введено не тільки землевласників, а й інших громадян, котрі мали будь-яке майно зазначеної вартості (100, 75, 50, 25 і 11 тис. Асів).

III ст. Було проведено ще одну реформу. Кількість центурій в розрядах змінили: кожному розряду надано по 70 центурій. Збере­жено 18 центурій вершників, 2 — музикантів і 2 — ремісників та 1 — пролетаріїв. Отже, кількість центурій зросла до 373. Ця ре­форма ліквідувала домінанту вершників і І розряду. Тепер для роз­в'язання питання потрібно було 187 голосів. Вершники позбавля­лися права голосувати першими, оскільки порядок голосування визначався жеребом.

Ще більшого значення набули центуріатні збори після видання в III ст. До н. Е. Закону Менія, згідно з яким сенат позбавлено права затверджувати рішення зборів.

Трибутні комісії — наслідок реформ Сервія Туллія. На відміну від центуріатних зборів — зборів війська, трибутні були зборами всього населення триб (але громадян), тобто зборами за терито­ріальним принципом. Розрізнялись два види трибутних зборів — спільні (патриціїв і плебеїв) і суто плебейські. Залежало це від того магістрату, який скликав збори. Якщо це був консул, претор чи цензор, то збори зазвичай скликали спільні; якщо плебейські ма­гістрати — плебейські трибуни чи едили, збори були плебейськи­ми. У практику увійшло, що трибутні збори здебільшого були пле­бейськими. Постанови спільних зборів називалися рорulisсіtа, пле­бейських — рlеbіsсіtа.

Спочатку трибутні збори порівняно з центуріатними вважалися другорядними. На них ухвалювали менш важливі рішення, обира- ли середнього рангу і нижчих магістратів (квесторів, курульних едилів та ін.), плебейських магістратів (плебейських, або народних трибунів і плебейських едилів), обговорювали й ухвалювали про­екти законів, внесені преторами (lеgеs ргаеіюгіае), розглядали скар­ги громадян на вироки про стягнення штрафів.

Трибутні збори скликалися в Римі, в самому місті. Триб, як зазначалося, налічував 20 або 21 особу. Однак кількість їх постій­но зростала, і в III ст. До н. Е. Їх вже налічувалось 35, в тому числі 4 міські і 31 сільська. До цих триб потім входили й ті громадяни, котрі проживали в інших місцевостях (щойно завойованих Ри­мом). Тобто триби вже не були територіальними об'єднаннями громадян за місцем проживання. Належність до тієї чи іншої три­би ставала спадковою. Звичайно, жителі віддалених сільських місцевостей навряд чи могли регулярно з'являтися на збори трибів. Здебільшого в них брали участь мешканці міста і навколишніх ре­гіонів. Але оскільки кворуму як такого тоді не існувало, то й збори відбувалися за будь-якої кількості громадян. Голосування прохо­дило за трибами. Кожна триба (35) мала один голос.

Роль трибутних зборів з часом зростала. Згідно зі законом Гор­тензія (287 р. До н. Е.), рішення цих зборів стали обов'язковими для всього римського народу, всієї держави. Вони не потребували схвалення сенату. До трибутних зборів після закону Гортензія пе­рейшла майже вся законодавча діяльність. Тільки питання війни і миру завжди вирішувалося центуріатними зборами.

Щодо порядку скликання зборів у Римі, винесення ними рі­шень, то скликалися вони не регулярно, а в разі потреби вищими магістратами, які мали верховну владу (докладно про це див. Далі). Заздалегідь населенню повідомлялися питання, які заслуховувати­муться на зборах. Якщо центуріатні збори, як відомо, обов'язково проводили за межами міста, то трибутні — спочатку в місті (на Форумі чи Капітолії), а згодом щораз частіше за містом — на Мар­совому полі.

Починались центуріатні й трибутні збори на світанку і повинні були закінчитися до заходу сонця. Спочатку виконувались різні релігійні обряди, потім оголошувались питання і пропозиції сто­совно їх розв'язання. В разі потреби відбувалося обговорення. Якщо не виникало такої потреби або були відсутні промовці, про­водили голосування. В ранній період Республіки воно було відкри­тим, а з II ст. До н. Е. Введено таємне голосування. Обираючи ма­гістратів, кожен громадянин діставав табличку, на якій писав ім'я кандидата. Потім центуріон чи представник триби голосували вже від імені центурії чи триби (теж табличками). Тим, хто голосував за закони, видавали дві таблички. На одній було написано букву "и" — ии гс^ — "як пропонуєш", на іншій — буква "А" — айщио — "як було попередньо". В урну кидали одну з табличок. Тим, хто розглядав скарги на вироки, також роздавали дві таблички з бук­вами 'Ъ" (ііьего) — "виправдати, звільнити" і ^атпо) — "за­судити, винен".

Якщо потребувалось збори можна було продовжити. Вони мог­ли бути призупинені (але не під час голосування) жерцями, зокре­ма з приводу "несприяння богів", вищими (ніж той, хто скликав збори) магістратом, плебейськими трибунами.

У ранньореспубліканський період Народні збори відігравали значну роль у державному житті Риму, проте не таку велику, як, скажімо, в Афінах. Тільки збори могли вирішувати питання війни чи миру, тільки вони приймали і скасовували закони, обирали службових осіб тощо. Однак на відміну від Афін їх скликали нере­гулярно, за бажанням сенату чи магістратів, багато важливих пи­тань суспільного і державного життя вирішувалось поза ними.

3 часом роль Народних зборів занепала. Про причини цього занепаду йтиметься далі.

Сенат. У Римській державі сенат мав дуже велике значення. Він зберігався ще з додержавного періоду, і з утворенням держави став, по суті, відігравати серед державних органів домінуючу роль. У давнину кількість сенаторів становила 300 осіб — кожен рід (300) представляв старійшина. Хоч з утворенням держави родова органі­зація втратила значення, проте кількість сенаторів збережено.

Спочатку сенаторів призначали консули, а з IV ст. До н. Е. — цензори. Вони складали список сенаторів (аіьит), записуючи їх у строгому порядку залежно від рангу (від попередньої посади, до­свіду, авторитету). До складу сенату входили найперше колишні магістрати — консули (сошиїаге), претори (ргаешгіі) та інші по­важні, заслужені особи, зокрема глави сімей, родів, полководці. Сенатора, який був у списку першим, називали рrinceps senatus. Він був своєрідним головуючим сенату (офіційно такої посади не існувало).

Сенат формувався на п'ять років. Після закінчення цього тер­міну список сенаторів переглядався. До наступного списку цен- зори могли декого і не внести (якщо попередній сенатор чимсь себе скомпрометував). Тривалий час сенаторами могли бути тіль­ки патриції, а приблизно з 444 р. До н.е. — і плебеї (з найбагат- ших і найзнатніших родин). Обирали сенаторів здебільшого з вершників або громадян І розряду, тобто з найбагатших і впли­вовіших родин. Згодом ця знать виділилась у так званий сена­торський стан. Наприкінці існування Республіки почали вимага­ти навіть певний майновий ценз для введення до складу сенату (значно вищий, ніж колись для "вершників" чи І розряду — не менш як 1 млн сестерцій). Так сенат став органом служилої спад­кової аристократії.

Призначали засідання сенату і головували на них вищі магіст­рати — консули чи претори, а з густ. До н. Е. — ще й плебейські (народні) трибуни. Сторонніх осіб на засідання не допускали. Після доповіді головуючого й обговорення питання сенат висловлював свою думку (за підсумками голосування) — sеnаtуs сошикит або dесrеtum. Оскільки сенат вважався формально дорадчою установою при вищих магістратах, то його рішення не було для них обов'язко­вим. Проте фактично рідко який магістрат наважувався виступати проти або не виконувати рішення органу, де засідали найвпливовіші знатні та заслужені представники римського суспільства. Отже, се­нат почав швидко і неухильно набувати авторитету, його рішення чимдалі більше впливають на хід державних справ, на розвиток римської історії загалом.

Визначилася й компетенція сенату — певне коло справ, які він розглядав в обов'язковому порядку. Прийняті рішення стали обо­в'язковими до виконання.

Це, насамперед, були повноваження в законодавчій сфері, зо­крема в VI—V ст. До н. Е. Закони, прийняті центуріатними і трибут- ними Народними зборами, а також рішення плебісцитів і прове­дені зборами вибори службових осіб потребували затвердження сенату (ра^т аисшг^). Однак у III ст. Дон.е. Затвердження сенатом законів центуріатних зборів і результатів виборів було ска­совано і замінено попереднім (до внесення в Народні збори) за­твердженням проектів законів і списку кандидатів на посади. Оче­видно, ці заходи мали на меті уникнути конфліктів сенату з На­родними зборами, оскільки тепер вони виражали свою волю лише з питань, уже схвалених сенатом. У 287 р. До н. Е., як зазначалось, була також скасована вимога щодо схвалення сенатом постанов плебейських зборів і законів, прийнятих трибутними коміціями. Але й після цієї реформи сенат, якщо були порушені формальні обставини під час скликання і проведення Народних зборів, міг анулювати їхні рішення.

По-друге, повноваження в адміністративній сфері. Сенат вида­вав розпорядження стосовно благоустрою, громадської безпеки. Зрештою, стало звичаєм, що кожен більш-менш важливий захід обговорювався спочатку в сенаті, від думки якого залежало його здійснення. Шляхом, скажімо, відмови в субсидуванні того чи іншого заходу сенат міг остаточно вплинути на його впровадження чи невпровадження в життя.

По-третє — це повноваження у фінансовій сфері. Сенат скла­дав п'ятирічний бюджет внутрішніх державних видатків і річний бюджет військових витрат. Від сенату залежало надання дозволу на понадбюджетні витрати. Він же розпоряджався встановленням деяких податків і додаткових джерел прибутків, зокрема неоднора­зово звертався до громадян з проханням віддати на потреби держа­ви особисті збереження — золото, срібло, прикраси тощо. Так було у критичні для Риму періоди його боротьби з ворогами. Сенат здійснював нагляд за управлінням державним майном, землями, їхнім розподілом. У розпорядженні сенату знаходилась державна скарбниця, під його наглядом — недоторканний запас золота і срібла, який зберігався у храмі Юпітера.

По-четверте, повноваження в галузі зовнішньої політики. Се­нат вів переговори з іншими державами й народами, приймав і відправляв посольства, укладав мирні угоди (вони, щоправда, ви­магали схвалення центуріатних зборів).

По-п'яте, повноваження в галузі військовій. Сенат затверджу­вав розподіл провінцій (вони розподілялися за жеребкуванням) і армій між воєначальниками.

По-шосте, повноваження в галузі культів. Сенат керував будо­вою храмів, призначав релігійні церемонії, вводив культи нових богів тощо.

По-сьоме, за необхідності сенат був уповноважений вживати надзвичайних заходів щодо управління чи порятунку держави. Отже, сенат у разі особливої воєнної загрози Риму або виникнен­ня внутрішніх масових конфліктів міг: 1) давати консулам розпо­рядження про призначення диктатора; 2) надавати магістратам над­звичайну і необмежену владу (це почало практикуватися з кінця

II ст. До н. Е., тобто в період різкого зростання соціально-еконо­мічних і політичних суперечностей в суспільстві).

Отже, як бачимо, сенат мав великі повноваження і відігравав важливу роль в управлінні суспільством. Особливо його роль зро­стає в другій половині періоду існування Республіки, коли сенат зосереджує всі найважливіші державні справи. Значення сенату посилювалось передусім за рахунок зменшення ролі Народних зборів. Не випадково в той час (в останні століття республіки) всі офіційні документи, в тому числі дипломатичні, підписувались: Senatus рориіш que готапш (SPQR) — "сенат і народ римський".

Магістратури. Цей державний інститут також виник внаслідок упровадження в життя реформ Сервія Туллія. Виник він не відра­зу, а поступово, "поструктурно". Магістрати — це службові особи держави, урядовці — вищі, середні, нижчі, — уповноважені пред­ставляти Римську державу і від її імені здійснювати державні акти в галузі управління і судочинства. Магістрат, як засвідчує зміст цього слова (mаgister — начальник), очолює народ, разом з наро­дом є носієм державної "величі". Образа його, зневага вважалися образою всього римського народу. Під час перебування на посаді магістрат не міг бути притягнений до відповідальності або усуну­тий, зміщений з неї. Виконання обов'язку магістрату — не служба, а honor — честь, пошана.

Магістратури поділялися на ординарні (звичайні) й екстраорди­нарні (надзвичайні). Магістрати не були наділені законодавчою владою, бо право видавати закони належало тільки Народним збо­рам. Не мали вони й права змінювати, виправляти чи доповню­вати закони.

Інститут магістратури характеризується певними загальними рисами: 1) виборність; 2) колегіальність; 3) недовгочасність; 4) від­повідальність перед народом; 5) безоплатність.

Виборність. Усі магістрати, за двома винятками, обирались На­родними зборами — центуріатними або трибутними. Тому не слід називати їх чиновниками, як це іноді зустрічається в літературі, бо чиновники призначаються вищестоящими урядовцями. До неви­борних, призначуваних магістратів належали диктатор і начальник кінноти.

Спочатку формально будь-який римський громадянин, який мав право брати участь у Народних зборах, міг виставити свою кандидатуру під час виборів на будь-яку посаду. Згодом (згідно із законом 180 р. До н. Е.) Було встановлено такі обмеження: 1) кан­дидат у магістрати повинен був упродовж десяти років відбувати військову службу, яка починалася з 17 років, отже, він повинен досягнути 27-річного віку; 2) для кандидатів на найвищу посаду — консула — вимагали попереднього перебування на посадах квесто­ра або курульного едила чи претора; 3) після виконання обов'язків однієї магістратури й обранням на нову посаду потрібна була двор- чіна перерва.

При Суллі у 81р. Дон. Е. Для посад магістратур було законо­давчо встановлено віковий ценз: квестора — 30 років, претора — 40 років, консула — 42 роки.

Колегіальність. На кожну посаду (окрім диктатора і начальника кінноти) обирали по кілька осіб. Особливість цієї колегіальності полягала в тому, що вони не мусили повсякчас діяти спільно, ко­лективно, а працювали окремо, тобто розв'язували питання одно­осібно. Кожного з магістрів було наділено всією повнотою влади в межах даної магістратури. Але розв'язуючи важливі питання, уря­довці кожної магістратури повинні були ці питання між собою уз­годжувати (скажімо, військовий похід). В іншому разі магістрат міг рішення колеги позбавити юридичної сили, заявляючи протест словом "забороняю" — veto. Такий протест-заборона називався інтерцесією. Акт інтерцесії застосовувався не тільки щодо рішення рівних за посадою урядовців, а й нижчих за рангом магістратів (але не вищих).

Недовгочасність. Ординарні (звичайні) магістрати зазвичай оби­ралися на рік (крім цензорів, яких обирали на п'ять років). Рим­ські політичні діячі вбачали в цьому джерело свободи громадян (libеrtаtіs оrіgіnеm).

Відповідальність перед народом. Кожен магістрат за діяльність відповідав перед зборами, які його обрали. Це також є свідченням, що магістратів не можна називати чиновниками. Однак вищих магістратів можна було притягнути до відповідальності перед су­дом Народних зборів тільки після закінчення строку їхніх повно­важень, а середніх і нижчих — і в процесі їхньої діяльності. Фак­тично не несли відповідальності цензори і плебейські трибуни. Проти них можна було порушити справу лише у приватному по­рядку. Є, однак, відомості, що і їх іноді притягали до відповідаль­ності перед зборами. Часом, зокрема в період пізньої республіки, магістрат засуджували під тиском його політичних противників (так, Цицерона І ст. До н. Е. Було вигнано з Риму за те, що, будучи консулом, домігся без суду страти соратників свого супротивника Катіліни).

Безоплатність. За працю магістрати не діставали винагороди. Праця магістрату вважалася почесною, тому ганебним вважали брати гроші за службу батьківщині. У багатьох випадках самим магістратам доводилось зазнавати чималих витрат, зокрема на ви­борчу кампанію, офіційні й неофіційні прийоми, оснащення вій­ська тощо. Тому обіймати ці посади могли переважно тільки люди заможні. Водночас магістратура була й джерелом різних прибутків, часом і збагачення (наприклад, якщо походи були успішними).

Влада магістратів характеризувалася поняттями роtеstаs та ітрегіит. Роtеstаs — це загальне поняття влади. Нею були наді­лені всі магістрати. Ттрегіит — вища, верховна влада, якою були наділені тільки вищі магістрати.

Отже, за обсягом повноважень магістрати можна поділити на дві групи — наділених ітрегіит (mаgistrаtus cum ітрегіо) і не наді­лених нею (mаgіstrаtus s^ ітрегіо).

Ті, хто був наділений ітрегіит, мали такі повноваження:

1)                       Вища військова влада (право командувати військом, право укладати перемир'я);

2)                      Право скликати сенат і Народні збори та голосувати на їхніх засіданнях;

3)                       Право управляти суспільством, вирішувати спірні справи і проблеми, чинити суд, накладати покарання аж до смертної кари (в окремих випадках такі вироки могли бути оскаржені до Народ­них зборів);

4)                         Право видавати загальнообов'язкові нормативні акти, які могли навіть доповнювати чи уточнювати закони, прийняті На­родними зборами;

5)                      Право здійснювати певні релігійні функції, обряди (ауспіції).

Середні та нижчі магістрати, наділені роtеstаs, мали право: а) на­кладати штрафи на громадян за різні вчинки і порушення, в тому числі за невиконання їхніх розпоряджень; б) видавати обов'язкові до виконання розпорядження.

Вища влада мала межі й залежала від того, де діяв магістрат: якщо в межах міста і території не більше милі навколо його стін (ітрегіит dоmі), то влада магістрату була обмежена, і його дії можна було оскаржити (до сенату або Народних зборів); якщо ж магістрат діяв за межами міста (у воєнному поході) — ітрегіит тішае, то влада його була необмеженою, рішення оскарженню не підлягали.

Магістрати були наділені правом у разі невиконання їхніх роз­поряджень вдатися до примусу: затримувати порушників, віддава­ти їх до суду, накладати штраф або арешт на їхнє майно. Під тис­ком плебеїв штрафи обмежили певним розміром.

Кожен з вищих магістратів мав допоміжний апарат урядовців, яких підбирав собі сам і які перебували на утриманні держави. Це рада при магістраті, канцелярія, до якої входили секретарі, писарі ^сгіьае), ліктори (воїни-охоронці, котрі носили на плечі пучок пруття зі встромленою в нього сокирою — fаsсеs — фаски), глаша­таї, посильні тощо.

Кожен, хто бажав висунути свою кандидатуру на посаду того чи іншого магістрата, повинен був заздалегідь повідомити про це діючого магістрата, який мав право скликати Народні збори. На­звавшись кандидатом, він одягав білу тогу (саndidаtus — людина, одягнута в білу тогу) і міг проводити передвиборну кампанію — виступати перед народом та ін. У ході виборів кандидатів могли підтримувати різні політичні групи, товариства (упродовж трива­лого часу — патриції та плебеї), які вживали всіх дозволених і час­то недозволених заходів, щоб обрали саме їхніх кандидатів.

Окремі магістратури. Ординарні (звичайні) магістратури.

Консули. Найвищими і найранішими за часом утвореннями були посади двох консулів. Ця магістратура виникла відразу після скасування посади рекса — приблизно 510—509 рр. До н. Е.

Спочатку консулами могли бути тільки патриції, але з 376 р. До н. Е. (за законами Ліцінія і Секстія) плебеї домоглися доступу до цієї посади. Консулів обирали на центуріатних зборах і вони наділялися верховною владою (ітрегіит). Їм належала вся повнота адміністративної влади, в тому числі право на вирок будь-яких покарань, аж до смертної кари. Якщо в Римі їхня влада ще обме­жувалась Народними зборами і сенатом, то поза Римом вона була необмеженою. Консули мали великі повноваження і у військовій сфері, їм належало верховне командування військом — кожен кон­сул мав свою армію.

Отже, консули оголошували набір громадян у дві консульські армії, призначали всіх командирів, чинили правосуддя, розпоряд­жалися військовою здобиччю, мали право укладати перемир'я з ворогами. Консулів усюди супроводжували ліктори (12 осіб), з їхньою появою всі громадяни повинні були вставати.

Претори. У відповідь на здобуття плебеями однієї з двох кон­сульських посад патриції у 366 р. До н. Е. Домоглися створення посад двох преторів — заступників консулів, які обиралися на цен- туріатних зборах з патриціїв. Щоправда, патриції недовго тішили­ся успіхом, бо з 337 р. До н. Е. Ця магістратура стала доступна й плебеям. Оскільки консули здебільшого перебували поза Римом (на війні), то претори повинні були виконувати всі їхні обов'язки, і тому вони також наділялися ітрегіит. Головним обов'язком пре­торів була так звана сші^іа urbis — охорона порядку в місті. Звід­си випливала їхня кримінальна і цивільна юрисдикція, яка згодом стала основною компетенцією преторів. Із 242 р. До н. Е. Один з них розглядав судові позови і спори римських громадян, інший, так званий ргаеііог реrеgrіnі, — позови і справи іноземців та інших осіб, які не були римськими громадянами. Володіючи правом ви­щої влади, претори вирішували справи, навіть якщо не було від­повідного закону чи всупереч нормам існуючого, але застарілого права. Цим пояснюється значна роль, яку відіграли претори в роз­витку римського права. Незважаючи на часто архаїчні, застарілі квіритські закони, посилаючись на свою ітрегіит, вони розглядали справи і ухвалювали рішення, які були більш доцільними, спра­ведливими, зрозумілими людям і відповідали вимогам часу.

Претори мали право (якщо був хворий або помирав консул) командувати військом, скликати Народні збори, сенат та ін. Кож­ного претора звичайно супроводжувало шість лікторів, а під час судочинства — два.

З розширенням території Римської держави і збільшенням на­селення кількість преторів зросла до восьми осіб.

Цензори. 443 р. До н. Е. За ініціативи патриціїв і з їхнього сере- довиша центуріатні збори почали обирати двох цензорів. Із 351 р. До н. Е. Доступ до цієї посади відкрили і плебеям. Законом Публія Філона (339 р. До н. Е.) Встановлено, що один з цензорів має бути плебеєм. Цензорів обирали на п'ять років, оскільки сенат також переобирався кожних п'ять років. До обов'язків цензорів входило: 1) визначення майнового стану громадян і розподіл їх за розряда­ми, центуріями і трибами; 2) складання списку сенаторів (згідно із законом Овінія 312 р. До н. Е.). Цензори мали право викреслювати з цього списку всіх, хто був, на їхню думку, не гідний цієї посади, і вписувати інших. Так само вони могли викреслювати з розрядів і триб тих громадян, хто втратив потрібне для цензу майно або чи­мось себе скомпрометував (з цим пов'язувалась втрата політичних прав), а натомість могли вписувати нових громадян.

У зв'язку з цими обов'язками виникли й нові функції цензорів, а саме: здійснювати нагляд за поведінкою, моральністю громадян, боротися з розкішшю, марнотратством (видавали, наприклад, едик­ти проти розкоші, встановлювали опіку над марнотратниками).

Цензори також брали участь у фінансовому управлінні держа­вою, завідували державним майном, здавали на відкуп збір подат­ків і орендної плати з громадських земель, керували будівництвом громадських споруд.

Рішення цензорів не могли бути опротестовані народними три­бунами, хоча їхня влада визначалася тільки як роtеstаs, тобто вони не мали ітрегіит — необмеженої влади. На ці посади обирали ви­датних громадян, дуже часто з тих осіб, хто раніше обіймав кон­сульську посаду.

Трибуни (плебейські або народні). Ця магістратура мала особ­ливе значення. Вона виникла в процесі революційної боротьби плебеїв з патриціями як певний результат — здобуток плебеїв (близько 494 р. До н. Е.). Народні трибуни були із середовища пле­беїв. Основне їхнє завдання — завжди і всюди захищати еко­номічні, політичні та особисті права плебеїв. Обирали щорічно двох, потім п'ятьох (з 471 р. До н. Е.), а згодом десятьох (з 457 р. До н. Е.) Трибунів на зборах плебеїв у трибах.

Особа трибуна вважалася недоторканною. Трибуни дістали пра­во контролювати дії всіх магістратів (крім диктатора і цензорів) та сенату (jus intercessionis). Їхнє veto скасовувало розпорядження ма­гістратів, рішення сенату і навіть пропозиції, які виносились на розгляд Народних зборів. Вони скликали плебейські трибутні збо­ри і головували на них.

У подальшому трибуни домоглися права вносити законодавчі пропозиції до Народних зборів, виступали з обвинуваченнями ко­лишніх магістратів у зловживаннях чи порушенні законів і зви­чаїв, домоглися доступу в сенат, засідання якого фактично були закритими, і навіть набули права скликати засідання сенату.

Отже, повноваження трибунів були достатньо широкими. Про­те їхня компетенція не виходила за межі міста. Це дещо полегшу­вало ускладнення, які виникали через їхнє постійне втручання в усі сфери життя суспільства, іноді й пряме зловживання владою чи зведення особистих і політичних рахунків із супротивниками, що часто дезорганізовувало державно-політичне життя країни, ос­кільки право veto було майже необмеженим.

Едили. Належали до магістратів середнього рангу. Прийнято вважати, що в тому ж 494 р. До н. Е., коли було започатковано посаду плебейських трибунів, встановлено й магістратуру їхніх по­мічників — плебейських едилів. Плебейські трибутні збори щорічно обирали двох едилів. Місцем їхньої перебування був храм найша- новнішої плебеями богині Церери. Там зберігався і громадський скарб плебеїв, їхній архів, святощі.

Патриції не поступилися і цього разу. Із 366 р. До н. Е. На три- бутних (але не плебейських) зборах почали обирати ще двох так званих курульних едилів, які були патриціями, їх вважали дещо вищими за рангом ніж плебейських едилів, оскільки під час вирі­шення справ вони користувалися правом сидіти у так званому ку­рульному кріслі, що було привілеєм вищих магістратів.

З часом різниця між плебейськими і патриціанськими едилами стерлась. Усі четверо створили єдину колегію.

До їхніх обов'язків входили: нагляд за порядком у місті, проти­пожежним, санітарним станом, керівництво поліцейською та по­жежною службами. Вони повинні були піклуватися забезпеченням міста продовольством, паливом, наглядати за дотриманням правил торгівлі на ринках, за правильністю мір і ваги, відали влаштуван­ням масових ігор, видовищ, на організацію яких нерідко витра­чали значні власні кошти. Це сприяло їхній популярності, відкри­вало доступ до вищих посад, хоча посідати їх могли переважно люди заможні.

У зв'язку з широкою сферою діяльності едилів з часом у них виникла й своя юрисдикція (підсудність): цивільна, в торговель­них справах і кримінальна — з різних порушень громадського по­рядку. Ось чому, вступаючи на посаду, едили, як і претори, у своїх едиктах оголошували засади своєї майбутньої судової діяль­ності.

Квестори. Спочатку вони призначалися консулами і були їхніми службовцями — помічниками без чітко визначеної компетенції. Найчастіше консули доручали їм проведення попереднього слід­ства. З переходом розгляду судових справ до преторів ця функція квесторів відпадала.

З 447 р. До н. Е. Трибутні збори почали обирати чотирьох квес­торів. Це були магістрати середнього рангу, наділені роtеstаs. З 409 р. До н. Е. Ця посада стала доступною для плебеїв. Квестори відали державною скарбницею, вели прибутково-видаткові книги, були охоронцями державного архіву, супроводжували в поході консулів і відали військовою скарбницею, розподілом і продажем воєнної здобичі.

Есктраординарна (надзвичайна) магістратура. Диктатор. До цієї магістратури вдавалися за надзвичайних обставин: під час значної військової загрози або великих внутрішніх заворушень. Час виникнення посади диктатора невідомий. Очевидно, римляни запозичили її від сусідів. Відомо, що за давніх часів диктатори очо­лювали деякі міста-общини (Альбу, Арицій, Цере); диктатор стояв на чолі Латинського союзу. Перші римські диктатори очолювали союзне військо.

Диктатора призначали консули за пропозицією сенату (якщо в Римі на той час перебував тільки один консул, то він сам і призна­чав). Кандидатуру на диктатора підбирав сенат, зазвичай з ко­лишніх консулів. У Народних зборах ця кандидатура не обгово­рювалась (хіба що в сенаті) і ними не обиралась. Призначали дик­таторів спочатку тільки з патриціїв терміном на шість місяців. Першого диктатора з плебеїв було призначено 356 р. До н. Е. Якщо висунуте завдання він виконував швидше, то відразу складав свої повноваження. Диктатора ще називали magister populi. Собі на до­помогу він призначав так званого начальника кінноти.

Упродовж усього терміну його діяльності диктатору підпоряд­ковувались інші магістрати, які не припиняли діяльності, військо, всі громадяни; можна було не скликати Народні збори, сенат. Отже, диктатору належала вся повнота військової та адміністра­тивної (однак не законодавчої) влади. Вона називалася ітрегіит summum. Ніяке veto, в тому числі плебейських трибунів, на нього не поширювалося. На знак його виняткової влади диктатора суп­роводжувало 24 ліктори.

Починаючи з V ст. До н. Е. По 215 р. До н. Е. Диктаторів призна­чали дуже часто. Потім, у зв'язку зі зміцненням влади сенату, ця магістратура вийшла з ужитку. Проте наприкінці існування Рес­публіки, в період громадянських воєн, знову частішають випадки призначення диктаторів, причому на значно триваліший або навіть невизначений строк. Таку владу здобули, наприклад, Сулла — у 84 р. До н. Е., Цезар — у 48 р. До н. Е., а 45 р. До н. Е. Цезаря наді­лили диктаторськими повноваженнями пожиттєво. Це були перші кроки переходу до імперії.

Начальник кінноти — це ще один екстраординарний магістрат. Називався він також mаgіstеr еguіtum, влади ітрегіит не мав, бу­дучи наділений лише роtеstаs. Як зазначалося, його призначав дик­татор на період своєї діяльності, він був помічником, заступником диктатора у військових та адміністративних справах. Veto магіст­ратів на нього теж не поширювалося.

Як начальника кінноти, так і самого диктатора можна було при­тягнути до відповідальності перед Народними зборами, однак тіль­ки після припинення ними своїх повноважень, тобто закінчення діяльності як магістратів.

Судова система. У найдавніший період особливих судових органів і спеціального порядку розгляду спірних справ не існува­ло. Здебільшого громадяни та інші жителі Риму самі повинні були захищатися від правопорушників, тобто широко практикували само­суд. У подальшому захист прав та інтересів особи й власності став вкладатися в чітко визначені релігією та правом форми і відкрите самоуправство було заборонене під загрозою покарання.

Розгляд спірних і судових справ уже в VII ст. До н. Е. Перейшло у відання спеціально створеної жрецької колегії понтифіків. Зреш­тою, звичаєві правила поведінки та зароджуваного права тоді тісно й безпосередньо перепліталися з релігією, оскільки вважалося, що поведінка, взаємовідносини і загалом життя людей цілком зале­жать від волі богів, які постійно їх контролюють. Жерці вирішува­ли справи, посилаючись на волю богів, дотримуючись складних релігійних обрядів, жертвоприношень, віщувань. Органи держави, що частково виникли з попередніх органів родоплемінного періо­ду, а частково вперше, відразу почали здійснювати, поряд з інши­ми державними функціями, й ті, що потім диференціювалися як судові. Навіть претори, котрі згодом стали основними суддями Риму, мали окрім судових ще функції управління, в тому числі навіть правотворчі. Судові функції, отже, мали Народні збори, се­нат, окремі магістрати (консули, едили). Навіть у період імперії до компетенції імператора і вищих службових осіб входили і судові функції. Взагалі Рим упродовж свого розвитку не встановив окре­мої системи судових органів, відмежованої від органів державної влади.

На початку утворення держави судочинство здійснювала стара колегія понтифіків. Щоправда, значення її як судового органу де­далі зменшувалось, а з виникненням магістратури преторів основні судові функції перейшли до них.

Хоча самозахист і самосуд державою вже обмежувались, а зго­дом були повністю заборонені (крім необхідної оборони), оскільки держава зосередила монополію на провадження судочинства, все ж таки цей процес тривав довго. Навіть, скажімо, у II ст. До н. Е. Крадіжка вважалася доведеною лише тоді, коли були свідки її скоєння або у злодія виявляли украдену річ (також при свідках). Отже, розслідування крадіжки було "приватною справою", так само як і справи щодо різних майнових, особистих угод. Отож, сфера державного захисту порушених прав поширювалася посту­пово і повільно. Упродовж століть римляни були далекі від розу­міння того, що будь-яке законне право повинно бути захищене на вимогу потерпілої сторони державою, що судовий захист прав не­розривно пов'язаний з існуванням і суттю самого права. Крім того, в давнину права особи захищалися лише тоді, коли органи держа­ви встановлювали для даної категорії справ можливість пред'явити позов. Не встановлено позову — немає можливості захиститися за допомогою держави. Це стосувалося приватних справ.

Якщо ж порушувались інтереси суспільства, держави, то і в най­давніший період органи держави застосовували каральні засоби, які вважали необхідними: смертну кару, вигнання, конфіскацію май­на, штрафи тощо. Жодного особливого порядку розгляду таких справ не існувало. Злочини й проступки переважно розглядалися як порушення релігії, її законів і тягнули за собою релігійні санк­ції — прокляття винного.

З перебігом часу судочинство, судовий процес, підходи до служ­бової ролі права змінюються. Зокрема, виникають поняття judirium (jus d^re) — встановлення права, тобто розв'язання конфлікту вла­стями або застосування відповідною владою встановлених правил.

Поступово встановлюються дві категорії справ: а) judісіа риь- Ііса — справи, пов'язані з порушенням публічних, державних інте­ресів; б) judicia рггуаїїа — справи, що стосуються окремих осіб. Ви­никають і дві галузі римського права: публічне і приватне. Док­ладніше про це йтиметься далі.

Поки що, з огляду на зазначене, розглянемо органи, які здійс­нювали судочинство. Отже, до утворення магістратури преторів справи розглядалися консулами, частково понтифіками. Не слід забувати, що колегія понтифіків (3, потім 6 осіб) — це не суто жрецький орган, бо жрецтва як численної, ізольованої верстви (на зразок східних деспотій) в Римі не існувало. Жрецькі колегії були своєрідними магістратурами, тільки релігійними, що теж обира­лись або затверджувались на Народних зборах.

Як засвідчують джерела, консули, котрі спочатку належали ви­ключно до стану патриціїв, стосовно плебеїв чинили сваволю. Тому 509 р. До н. Е. На вимогу останніх видано закон Валерія, за яким смертні вироки, винесені консулами в межах міста, могли бути оскаржені до центуріатних Народних зборів. За межами міста вироки консулів були остаточними. Крім того, плебеї домоглися видання закону про обмеження розміру штрафів, накладених кон­сулами, — до 30 биків або 3 тис. Асів (закон Атернія Тарпея 454 р. До н. Е.).

Розслідуванням справ займалися квестори.

Із середини IV ст. До н. Е. Функції судочинства перейшли до преторів, а слідчі — до постійних слідчих комісій при них. Зі зрос­танням населення збільшувалась кількість спірних і судових справ, і претори, навіть коли їх стало більше, та курульні едили не могли охопити обсяг навантаження. Тому при преторах формуються ко­легії професійних судів — спочатку невеликі, по кілька осіб, потім щораз численніші — по кілька десятків і навіть по 150—200 осіб. Суддями претори призначали осіб з числа внесених у спеціальний список. Спочатку вони мали належати тільки до сенаторського ста­ну, згодом призначали й інших заможних громадян (tribum аегагіі), які мали майно вартістю не менш ніж 300 тис. Сестерцій. До спис­ку суддів (judex unus) наприкінці республіканського періоду вно­сили імена 900 осіб.

Поряд з преторами, едилами і суддями judex unus спори вирі­шувались і деякими іншими органами. Зокрема, в давніші часи існували ще агьйті (арбітри), котрі, очевидно, розглядали спори між родичами і сусідами (наприклад, про межі ділянок, розподіл май­на). Вони чинили суд на місці знаходження майна, з приводу яко­го виникали спори. Можливо, арбітри розглядали й інші справи (наприклад, сімейні конфлікти). Арбітр відрізнявся від офіційного судді тим, що його обирали самі сторони, не звертаючись до офі­ційних властей (претора), і велике значення у вирішенні справи мало його особисте переконання. Справи він міг вирішувати на власний розсуд, покликаючись або на закон, або на звичаї, тра­диції чи власну думку.

Деякі спори між римськими громадянами і перегринами та між самими перегринами розглядали так звані рекуператори (гесирега- tores) у колегіальному складі (5—7 осіб). Іноді суд рекуператорів встановлювався за договорами Риму з іншими державами. Проте про порядок його утворення і компетенцію достатніх відомостей немає.

Існувала ще колегія deсemvігі stlitibus judicandi — судова колегія децемвірів, яка в період республіки вирішувала справи про те, чи є ця людина вільною чи рабом (на початку імперії вона припинила існування).

Діяла також колегія œntumviri — центумвірів, яка складалася зі 105 членів — по три від кожної триби і поділялася на декілька сек­цій. До компетенції цього органу входили деякі категорії справ про право власності та спадкування. Докладних відомостей про неї та­кож немає.

Суд над членами сім'ї продовжував чинити домовладник (ter familias). Розправу над рабами чинили їхні господарі або (в особ­ливо небезпечних випадках) служителі поліції безпеки, що перебу­вали в розпорядженні вищих магістратів. Для придушення по­встань використовували гарнізонні війська або армію.

Збройні сили. Піднесенню Риму, зростанню його володінь спри­яла міцна і дисциплінована армія. В найдавнішу епоху римське військо, яке поділялося за родами і племенами, складалося з усіх громадян чоловічої статі, здатних носити зброю. Ця система, на­звана міліційною, збереглася й надалі. Отож, професійної армії не було, а римлянин водночас був і громадянином, і воїном, і госпо­дарем у своєму маєтку, і сім'янином. Після бойових походів, війни він повертався до повсякденних справ. Воювали римляни, не до­тримуючись якихось правил, а беручи до уваги обставини. Не ма­ючи спеціальної бойової виучки, вони вже в давні часи вирізня­лися стійкістю і хоробрістю, почуттям патріотизму. Це засвідчують численні римські та інші історики.

Відома, наприклад, розповідь про патриціанський рід Фабіїв, який вирішив покарати ворогів Риму за спустошливі напади на римські землі. Всі 306 чоловіків і юнаків цього роду вирушили в похід, хоробро воювали, проте були замануті в пастку і загинули, але ворогові не здалися. Цей рід продовжив хлопчик, якого зали- шили в Римі як неповнолітнього. Відомий і легендарний Горацій Коклес, котрий ще з двома хоробрими римлянами завдавав нищів­них ударів ворогові, безстрашно бився, поки інші римські воїни організувались для відсічі. Цікава розповідь про подвиг юнака Муція Сцеволи, який пробрався в табір ворогів, які оточили Рим, — етрусків, з наміром убити їхнього царя Порсену. Помилково він замість царя убив пишно вбраного писаря. Етруські воїни схопили його і відвели до Порсени, котрий, погрожуючи юнакові торту­рами, вимагав видати змовників, що мали намір його вбити. Але Муцій на знак зневаги до ворогів і до тортур сам простягнув праву руку над вогнем і спалив її. Вражений Порсена уклав з Римом почесний мир, а громадяни прозвали Муція "Сцеволою" — лівшею.

Реформа Сервія Туллія змінила склад і структуру римської армії. Військову службу могли і повинні були відбувати тільки римські громадяни, зачислені в розряди, тобто ті, котрі мали відпо­відний майновий ценз — мінімум 5 югерів землі, а в подальшо­му — інше майно на суму не менш ніж 11 тис. Асів. Відповідно до тогочасної ідеології військова служба вважалась не тільки обов'яз­ком громадян, а й справою честі. Ухилення від неї викликало за­гальну зневагу або погрожувало втратою громадянства. Пролетарії, тобто неімущі громадяни, іноземці, раби не мали права служити в армії. Урядовці вважали, що неімущі громадяни не мають що за­хищати, отже, і служити в армії вони не повинні.

Військовозобов'язані громадяни поділялись на дві військові ка­тегорії за віком: від 17 до 45 років — juniores, які брали участь у всіх військових походах, і від 46 до 60 років — sеnіоrеs, що були в резерві, несли гарнізонну службу.

Набирали армію консули за кожною конкретною потребою на основі складених цензорами списків. Після бойових дій армію роз­формовували. Воїни повинні були мати своє озброєння, військове спорядження, продукти харчування. Кожному розряду приписува­лось мати певне озброєння, та й шикувались воїни на полі за роз­рядами й центуріями. Найменш почесною вважалась служба на флоті, який упродовж тривалого часу був нечисленний, оскільки римляни займалися військовими і політичними діями на суші.

У V ст. До н. Е. Проведено реформу збройних сил, яку припи­сують знаменитому полководцю диктатору Марку Фурію Каміллу. Військове спорядження та харчування війська взяла на себе держа­ва. Воїни за час воєнних дій одержували платню ^іре^іит). Змі­нилась структура армії. Місце у строю визначалось уже не майно­вим становищем, а бойовою виучкою і досвідом. Так, основною бойовою одиницею війська став легіон — 4500 осіб, з них 3000 були важкоозброєні піхотинці, 1200 — легкоозброєні, 300 — верш­ники. Важкоозброєні піхотинці поділялися на три групи — мо­лодші воїни — гастати (hаstаtі), досвідчені воїни середнього віку— принципи (рrinсіреs) та старші, ветерани — тріарії ^гіагіі). Гастатів і принципів у легіоні було по 1200, тріаріїв — 600. Кожен легіон поділявся на дрібніші структурні підрозділи — когорти (по 400 осіб), когорта — на два маніпули (по 200 осіб), маніпул — на дві центурії (по 100 осіб). Кіннота кожного легіону (300 осіб) — ала (аіа) по­ділялась на 10 турм (по 30 осіб). Вона була привілейованою части­ною війська, в ній служили здебільшого юнаки зі знатних патри­ціанських родів.

У той час було дві основні армії, якими командували консули або диктатор. Заступниками консулів були легати, а диктатора — начальник кінноти. Легатів спочатку призначали консули, а зго­дом їх обирали Народні збори (центуріатні). Легати командували легіонами, їм допомагали військові трибуни, які також належали до старших офіцерів. Вони обиралися Народними зборами (по шість на кожен легіон). Маніпулами й центуріями командували відповідно старші центуріони і центуріони.

До епохи Пунічних воєн основні збройні сили у римлян скла­далися з чотирьох легіонів

.

Бій розпочинали легкоозброєні воїни-новобранці, котрі заки­дали ворога короткими списами і камінням з пращ. Після цього в бій вступали гастати, вишикувані в 3—4 ряди, за ними — прин­ципи. Тріарії були резервом, своєрідною гвардією. Перші ряди га- статів, озброєні дротиками (рііит), кидали їх з близької відстані у ворога. Далі йшли у бій з мечами — короткими, двосічними, при­стосованими для битви впритул. Задні ряди мали довгі списи. Усі воїни були одягнуті в панцири, шоломи, мали щити. Кіннота роз­ташовувалась на флангах, воювала в кінному або пішому строю (за розпорядженням командувача).

Велику роль відігравали римські укріплені табори, влаштовані за певним планом, обов'язково оточені ровом, валом і частоколом, їх завжди будували в тих місцях, де римське військо зупинялося хоча б на одну ніч і обов'язково — на полі битви. Вони були не тільки місцем ночівлі, спочинку воїнів, а й в разі відступу служи­ли захистом і опорним пунктом у всіх воєнних операціях.

В армії панували дисципліна й усталений порядок. Командувач армії мав право засуджувати винних навіть до страти, і цей присуд оскарженню не підлягав. На свій розсуд могли карати воїнів й інші командири (окрім смертної кари). Широко застосовували тілесні покарання. За втечу з поля бою воїну загрожувала смертна кара або втрата громадянства, а всього військового підрозділу — так зва­на децимація, тобто кожний десятий підлягав страті — відразу після бою, перед усім строєм.

Однак не покарання підгримували дисципліну в армії, та їх і не доводилось часто застосовувати. Римська армія складалася з віль­них, патріотично налаштованих і хоробрих громадян, які розуміли, що захищають свій край, свій народ, свої сім'ї, і в переможних боях здобували для себе нові землі, рабів, багатство. Майже завж­ди саме воїни і командири діставали значну частину здобичі (інша надходила до державної скарбниці, громадського фонду — земля, частина скарбів).

Римські воїни, які відзначалися в боях, діставали особливі по­чесні нагороди. Зокрема, полководець, який виграв велику битву чи війну, набував право на тріумф — урочистий в'їзд у місто на чолі переможного війська. Він їхав на колісниці в пурпурній, оз­добленій золотом тозі, увінчаний лавровим вінком. За ним несли здобуті трофеї, вели полонених тощо

.

Нижчі командири і воїни за хоробрість також одержували від­знаки: за врятування римського громадянина — почесний вінок з дубового листя (согопа сшса); за те, хто перший піднімався на стіну ворожого міста, палубу ворожого корабля, чи в табір против­ника — золотий вінок (согопа muralis). Надавались і значні мате­ріальні заохочення.

Часті війни сприяли тому, що воєнне життя стало в Римі яви­щем повсякденним, воїни постійно загартовувались й набували воєнного досвіду. Для представників вищих станів римлян тільки служба в армії могла відкрити шлях до політичної кар'єри. З кінця III—II ст. До н. Е. Римська армія поступово перетворюється у про­фесійну.

Фінанси. Фінансова система Стародавнього Риму була організо­вана в такий спосіб, що витрати визначалися прибутками. Найваж­ливіші статті витрат — утримання війська, будівництво фортець, оборонних споруд, військових кораблів, храмів, громадських спо­руд, потреби релігійного культу, утримання службового персоналу.

На військові потреби в період ранньої Республіки з громадян стягували спеціальний податок (tributum). Але успішне ведення війн, значні трофеї, захоплення нових територій дедалі збагачують державну скарбницю, і цей податок скасовують (у 168 р. До н. Е.). Вважалося, що римські громадяни повинні бути звільнені від спла­ти будь-яких податків, і оподатковувались тільки негромадяни, котрі мешкали в Римі. Щоправда, існували непрямі податки у ви­гляді різних митних зборів, наприклад увізне мито на закордонні товари, мито за відпуск на волю рабів (5 % їхньої вартості). Не сплачували податків і ті общини й міста в Італії, які добровільно приєдналися до Риму. Згодом звільнили від них, за словами німе­цького дослідника римської історії Теодора Моммзена, з нечува- ною в історії проникливістю і великодушністю всіх італіків — у межах італійського союзу не було жодної оподаткованої общини.

Щораз зростаючі витрати держави покривали за рахунок загар­бницьких воєн.

Засобом розрахунків між людьми тривалий час (упродовж кіль­кох століть від заснування Риму) були рогата худоба і мідь на вагу. Монет довго не карбували. Монетною одиницею служив фунт міді (дорівнював 327,45 г), яку не карбували, а відливали. На ній були зображення бика, пегаса або орла. Цю монету називали асом, і вартість її становила 1/288 фунта срібла. В Римі були в обігу кар­бовані монети етрусків, інших італійських міст, грецькі монети. Перші римські монети (мідні, потім срібні, а далі золоті) почали карбувати тільки наприкінці III ст. До н. Е. Найдрібніша з них — секстант (мідна) становила 1/6 частину аса; квадрант — 1/4 части­ну аса. Лише в 268 р. До н. Е. Римляни перейшли до самостійного карбування срібної монети. Нова монета називалася денарієм і до­рівнювала 10 бронзовим асам, які карбували поряд із мідними. Встановлено відношення срібла до бронзи як 1:20. Дрібною сріб­ною монетою був сестерцій, який дорівнював 1/4 денарія. Денарій став загальноіталійською монетою.

Місцеве управління. Тільки в І ст. До н. Е. Остаточно склалося місцеве управління Римської держави. До того часу в управлінні приєднаними добровільно чи захопленими силою зброї Римом землями в Італії і поза нею не було чіткої системи. Зрештою, і сам Рим певний час на рівноправних засадах входив до федерації Ла­тинських міст-держав, яка в різні періоди налічувала від 10 до 30 членів.

Зміцнення Риму і підкорення ним італійських племен і міст- общин ще не означало створення централізованої держави. Тим паче, що це був тривалий і складний процес, який попередньо за­вершився тільки після перемоги Риму над Пірром (III ст. До н. Е.), а остаточно — у II ст. До н. Е.

Спочатку приєднані міста й племена жили ще самостійно, відокремлено. Сам же Рим зберігав характерні ознаки держави, з якою приєднані міста і області перебували в договірних відноси­нах. Проте ці договори (fоеdus) здебільшого були примусовими. Різні племена й міста увійшли до цієї примусової федерації не на однакових правах. Виокремимо їх категорії.

Першій категорії міст-общин було дароване римське громадян­ство (інколи повне, інколи обмежене, без політичних прав). Такі міста-общини називалися муніципіями. Вони зберігали автономію в розв'язанні внутрішніх проблем, свої органи самоврядування. Щоправда, іноді їх очолювали римські службові особи. Для вирі­шення судових справ туди надсилалися спеціальні урядовці (рrаеfeсtі jure dісundо), тому ці території іноді називали префектурами.

Другу категорію становили міста-общини, що приєднувалися повністю до Риму (теж з повним або обмеженим громадянством), їх населення приписувалося до однієї з римських триб. Тут управ­ляли римські урядовці (магістрати).

Третя категорія — міста-общини, жителі котрих мали латинське громадянство. Вони також мали власне самоврядування, яке діяло під контролем римських магістратів. У всіх цих містах-общинах стояли римські гарнізони. Всі вони мали певні зобов'язання щодо Риму — поставляти визначені Римом контингенти допоміжних військ, продовольство, озброєння тощо, їхні мешканці податків Риму не платили.

Ще одну категорію становили так звані союзники — васальні держави, або міста-общини, пов'язані з Римом відповідними дого­ворами. У внутрішньому і зовнішньому житті вони зберігали знач­но більшу самостійність. Римських урядовців і гарнізонів у них не було. Проте без відома і згоди Риму вони не могли укладати дого­ворів з іншими державами, зобов'язувалися виставляти на допо­могу Риму війська, не могли карбувати своєї монети. Такі союз­ники називалися сміа^ foederatae.

Іноді союзники зберігали повну самостійність. З Римом їх пов'я­зували рівноправні договори: про ненапад, взаємодопомогу тощо.

Особливу категорію міст-общин становили колонії. Перші ко­лонії було створено Латинським союзом. Серед поселенців у цих колоніях могли бути і латини, і римляни. Згодом і самі римляни стали засновувати колонії. Це були військово-землеробські посе­лення римських або й неримських громадян, засновані в новоза- войованих областях. Колонії користувалися автономією аж до кар­бування монети включно і мали міський устрій, що нагадував римський: обиралися магістрати (дуумвіри), місцеві сенати або ради декуріонів та ін. В колонії в середньому мешкало від 2 до 6 тис. Осіб. Кожному поселенцю виділялася земля (2—3 югери в давніші часи, 30—50 югерів у період пізньої республіки). Поселенці відбували гарнізонну службу, в разі потреби їх призивали до римського війська. Такими суто римськими колоніями були, зо­крема, Остія, Анцій, Сена Галльська та ін. Головна мета заснуван­ня колоній в цю епоху — стратегічна. Розкидані по різних пунктах завойованих земель, вони повинні були захищати римські інте­реси, стримувати місцеве населення від виступів проти Риму, а в разі повстань — придушувати їх. Водночас засновуючи колонії, усували з Риму "зайве", переважно малоімуще населення, забезпе­чували його землею.

Дуже часто, невдоволені другорядною роллю в Римській дер­жаві, італійські общини, які брали активну участь у завойовни­цьких походах Риму, виявляли непокору, бунти, що іноді вилива­лися в так звані союзницькі війни. Вони вимагали повної рівно­правності з Римом та римського громадянства. У війнах Риму з Пірром чи карфагенянами, коли Пірр і Ганнібал воювали в самій Італії, деякі італійські общини перейшли на їхній бік. Щоправда, після перемоги Риму над цими грізними ворогами вони жорстоко поплатилися за зраду.

Запекла боротьба союзників за рівноправність з римлянами врешті-решт завершилась перемогою: у 91—88 рр. До н. Е. Всім вільним жителям латинських общин і союзних італійських міст надано повне римське громадянство. Близько 150 міст-общин уві­йшло до складу римської держави, їхніх жителів розподілили між вже існуючими і новоствореними трибами.

Управління провінціями. Іншим було управління провінціями — позаіталійськими територіями, завойованими Римом. Залежно від того, чи ці території (племена, держави) здавались Риму добро­вільно, чи були завойовані силою зброї, їхні жителі або ставали підданими Риму (зберігаючи свободу, але не набуваючи прав гро­мадянства), або перетворювались у рабів, в обох випадках їхні землі переходили у власність Римської держави. Ці землі частково віддавали під колонії римським громадянам, частково їх передавали в користування місцевому населенню, яке сплачувало за них значні податки і побори (грішми та натурою). Щораз частіше стягування податків надавалось у відкуп приватним особам, так званим пуб- ліканам, які не забували при цьому і про власні інтереси.

Провінції спочатку очолювали вищі римські магістрати, котрі отримували їх в управління за жеребом (консули, претори та ін.). Але оскільки вони не могли постійно перебувати у провінціях, то від їхнього імені часто там управляли легати, квестори, військові трибуни та інші магістрати.

Згодом, з ІІІ—ІІ ст. До н. Е., порядок управління провінціями (і розмір податків, обсяг повинностей) визначав сенат, який не­рідко посилав у новозавойовані території спеціальні комісії з числа сенаторів для організації управління. Очолювали провінції спе­ціальні римські намісники з колишніх вищих магістратів, котрим присвоювались титули проконсулів (якщо він був у Римі консу­лом), пропреторів, процензорів.

Кожен намісник оголошував відповідні правила і засади свого управління провінцією в особливому акті — Іех dаtа або Іех рrоvm- сіае. Намісникові належала вся повнота влади: він був верховним адміністратором, воєначальником і суддею (лише римські грома- дяни могли оскаржити його вироки і рішення в Рим). При на­місникові, який сам формував місцевий апарат управління, пере­бував присланий з Риму квестор, котрий відав фінансовими пи­таннями.

Основу управління підкореними територіями і народами стано­вив широко відомий в пізніші часи принцип усіх колонізаторів: dіvіdе еt етрега — "розділяй і володарюй". Створюючи привілеї одним, пригноблюючи і утримуючи за їх допомогою інших у по­корі, він правив усіма. Характерний приклад — надання привілеїв і прав римського громадянства аристократії міста Капуї, що за­лишилась на боці Риму під час латино-кампанського повстання проти Риму в 414 р. До н. Е. Це значною мірою зумовило його поразку. Кампанська аристократична кіннота своєю хоробрістю вирішила битву римлян з союзниками при Сентіні на користь пер­ших. Таких прикладів можна навести багато.

Лекція 19. Криза і падіння Республіки.

Зовнішня політика Римської держави. Зміни в системі, формах і методах управління провінціями. Внутрішня політика. Повстання рабів. Боротьба між оптиматами та популярами. Реформи Гракхів

Зіткнення з Карфагеном. Пунічні війни. Після перемоги Риму над епірським царем Пірром і встановлення гегемонії над усією Італією Рим перетворився в одну з найсильніших держав Серед­земномор'я. Не випадково, у 273 р. До н. Е. Навіть Єгипет встанов­лює з ним дипломатичні зв'язки. Проте зростання римської мо­гутності призвело до зіткнення Риму з іншою могутньою держа­вою Середземномор'я — Карфагеном

.

Перша Пунічна війна (карфагенян називали пунійцями) між Римом і Карфагеном почалась за панування над Сицилією і три­вала 23 роки (264—241 рр. До н. Е.). Ця війна змусила римлян роз­почати будівництво великого військового флоту, якого раніше вони не мали. У 260 р. До н. Е. Римляни в морській битві поблизу Ліпарських островів вперше здобули велику перемогу над карфа­генським флотом. Карфагеняни були змушені віддати Риму Сици- лію, Корсику, деякі менші острови, виплачувати протягом 10 років контрибуцію в 3200 талантів срібла (талант — від 25,5 до 30,3 кг).

З 218 р. До н. Е. По 201 р. До н. Е. Тривала друга Пунічна війна. Карфагенський полководець Ганнібал з великим військом, у складі якого були бойові слони, вирушив з Іспанії через Галію і Альпи до Італії, де римляни зазнали від великого полководця чимало нищів­них поразок — поблизу рік Тиціна і Требії, біля Тразименського озера, нарешті, поблизу міста Канни в Апулії (216 р. До н. Е.). В останній битві загинуло близько 50 тис. Римських воїнів, багато вищих офіцерів, сенаторів, консул. Рим опинився на межі повної катастрофи, але не здався. Мобілізувавши всі свої сили й резерви, римляни продовжували боротьбу. Було обрано іншу тактику — замість відкритих рішучих битв з головними силами Ганнібала пе­рейшли до тактики вимотування противника й очікування (її про­повідував диктатор Фабій Максим).

Натомість римляни активізували дії в Іспанії, Галії та Сицилії, яку знову захопили карфагеняни. Найбільш вдалими для римлян були бої в Іспанії, де римськими військами командував таланови­тий молодий (25 років) полководець Публій Корнелій Сципіон. Він, захопивши Іспанію і Сицилію, висадився з добірним військом (30 тис. Осіб) у самій Африці, де розбив карфагенян. Вони в паніці відкликали з Італії Ганнібала з його військом, котрий воював там упродовж 16 років. У вирішальній битві біля міста Зами (на пів­день від Карфагену) у 202 р. До н. Е. Ганнібал зазнав першої (і єди­ної у своєму житті) нищівної поразки. Сципіону сенат і народ влаштували пишний тріумф, йому присвоїли почесне ім'я Афри­канський.

Через рік потому було укладено мир, за яким Карфаген зберігав володіння лише в Африці, не мав права вести війни без згоди Ри­му, мусив платити йому впродовж 50 років контрибуцію в сумі 10 тис. Талантів тощо.

В результаті третьої Пунічної війни 149—146 рр. До н. Е. Карфа­ген було здобуто штурмом і стерто з лиця землі. Нечисленних уці­лілих жителів римляни частково переселили в інше місце або про­дали в рабство. Володіння Карфагену були оголошені римською провінцією, яку названо Африкою.

"Звільнення" Греції. Проте війни Риму не закінчились. Ще в ході другої Пунічної війни розпочалися військові дії у Греції, де Македонський цар Філіпп V, скориставшись тяжким становищем Риму, у 200 р. До н. Е., почав з ним і його грецькими союзниками (афінянами, етолійцями) так звану другу Македонську війну

, за­хопивши багато грецьких міст і територій.

Але вже 197 р. До н. Е. Філіпп був розбитий римськими вій­ськами під командуванням Тіта Квінція Фламініна. Рим велико­душно оголосив про "повну свободу" грецьких міст-держав, звіль­нених з-під македонської тиранії, хоча й тут зберігав власні інте­реси, відіграючи роль своєрідного арбітра в усіх грецьких справах. У Греції були розташовані численні римські гарнізони, під владою Риму залишились важливі у стратегічному відношенні міста, рим­ські купці й торговці мали привілеї.

Щораз помітнішу роль у здійсненні вигідної для Риму зовніш­ньої політики виконувала й дипломатія. Для її розвитку римляни немало запозичили з виробленої дипломатичної практики еллі­ністичних країн (наприклад, лозунг боротьби за свободу грецьких міст, систему протекторатів, розподіл сфер впливу).

Як і в інших країнах античного світу, в Римі не було постійних дипломатичних представників типу сучасних послів і консулів. Упродовж тривалого часу обов'язки послів виконували жерці — феціали. Згодом за ними збереглися тільки функції проведення традиційних релігійних обрядів, що супроводжували різні зовніш­ньополітичні акти, а переговори та інші дипломатичні місії дору­чали спеціальним посольствам (lеgаtіоnеs), які призначав і якими керував сенат. Особа посла вважалася в міждержавних відносинах священною і недоторканною. Вбивство або образа послів неодно­разово ставали приводом до війни. Ще в ранню епоху в Римі сформувався певний церемоніал прийому чужоземних послів.

Війна з Антіохом. Уладнавши справи на Заході та в Греції, Рим пильнішу увагу приділяє Сходу. Назріває, зокрема, конфлікт із сирійським царем Антіохом (кінець II ст. До н. Е.), котрий захопив чимало грецьких міст-держав у Малій Азії, володінь союзних з Римом єгипетських царів династії Птоломеїв, а потім вирушив з військом ще й в Грецію. Проте під тиском римських військ Антіо- хові довелось покинути Грецію і війну було перенесено в Малу Азію, де римські війська очолив Луцій Корнелій Сципіон. Антіох, до речі, дав притулок давньому й непримиренному ворогу Риму Ганнібалові, який в 195 р. До н. Е. Утік з Карфагена.

У битві коло Магнезії (190 р. До н. Е.) Антіоха було розбито на­голову. В результаті Сирійської війни римляни не збільшили своїх територіальних володінь, оскільки надшили ними союзників: пер- гамського царя Євмена Другого та родосців. Володіння Антіоха було значно урізано, він зобов'язався виплатити римлянам 15 тис.

Талантів, передати їм свій флот і всіх бойових слонів тощо. За мир­ним договором Антіох повинен був видати Риму Ганнібала, але той втік до Вініфії, де в 183 р. До н. Е. Закінчив життя самогубст­вом, прийнявши отруту. За дивним збігом обставин у тому ж році помер і його переможець — Сципіон Африканський.

Невдовзі знову стало неспокійно в Греції. Заступництво Риму перетворилось тут у сувору опіку, що виразилася в систематично­му втручанні у внутрішні справи грецьких міст-держав. Окрім того, точилася постійна боротьба між аристократією і демосом (Рим переважно підтримував аристократичні кола). Грецькі демо­крати дедалі глибше переймалися антиримськими настроями. По­ступово знову нарощувала свої сили Македонія, її цар Персей (син Філіппа) оголосив себе захисником усіх, хто втік від римського засилля, від боргової кабали, хто був засуджений на вигнання за політичні злочини тощо. У самій Македонії він подарував борги державним боржникам, звільнив державних злочинців. Симпатії до Персея зростали, створювалася серйозна антиримська коаліція.

Римські провінції. В 171р. Дон.е. Почалася третя Македонська війна. 168 р. До н. Е. В битві біля Підни війська Персея і його со­юзників зазнали поразки. Македонія як окрема держава припинила своє існування, а 148 р. До н. Е. Взагалі була оголошена римською провінцією. Союзні Персею епірські міста розгромлено, 150 тис. Їхніх мешканців продано в рабство. Пергамський цар Євмен, запі­дозрений в таємних зносинах з Персеєм, втратив колишній вплив. Його навіть не допустили до Риму, оскільки було прийнято поста­нову, згідно з якою царі взагалі не повинні з'являтися в Римі.

Ахейський союз, що виступив проти Риму, теж був розбитий. Низку грецьких міст захоплено, зруйновано, населення продано в рабство, територію перетворено в аgеr риьіісш (державну влас­ність). Лише Спарта і Афіни вважалися самостійними, союзними з Римом державами, всі інші грецькі території були приєднані до Риму.

Після Македонії та Греції такої ж долі зазнало й Пергамське царство в Малій Азії. В 133 р. До н. Е. Пергамський цар Аттал, вва­жаючи неминучим підкорення Риму, офіційно заповів йому цар­ство, яке перетворилось у римську провінцію Азію.

Власне тоді відбувся чіткий розрив між офіційними гаслами і справжніми цілями римської зовнішньої політики. Офіційні гасла, на проголошення яких, безумовно, вплинула модна в II ст. До н. Е.

Стоїчна філософія, були: lіbеrtаtіs — свобода; ^тапііа —людя­ність; justіtіа — справедливість; fіdеs — вірність. Насправді ж рим­ська політика була егоїстичною і зважала тільки на інтереси Риму. Зі зміцненням Риму римські дипломати починають розмовляти з незалежними державами дедалі різкіше, безапеляційніше. Рим пе­реходить до відвертої політики анексії ослаблених держав. Харак­терний такий приклад. Коли 169 р. До н. Е. Сирійський цар Ан- тіох IV Єпіфан напав на Єгипет, то Рим негайно відрядив до нього посольство. Антіох вийшов йому назустріч, простягнувши руку для привітання головному послові Гаю Попілію Ленату. У відповідь той не подав руки, накреслив палицею на піску навколо царя коло і передав цареві вимоги сенату, зазначивши, що Антіох не вийде з цього кола, поки не дасть відповіді. Збентежений цар мусив пого­дитись на римські вимоги.

Значно жорстокішими стали система, форми і методи управлін­ня римськими провінціями (ними вважались усі позаіталійські во­лодіння Риму). Створювалися посади провінціальних преторів, яким доручалося управління певними провінціями, їх, як і інших магістратів, обирали Народні збори терміном на один рік. Строк управління провінцією міг бути продовжений спеціальною се­натською постановою (рrоrоgаtіо ітрегіі). У провінції іноді поси­лали колишніх магістратів (після закінчення ними строку магіст­ратських повноважень у Римі) з титулами проконсулів або про- преторів.

Провінціальні намісники в межах провінцій мали вищу владу — ітрегішп, але за межами своєї області вони були приватними осо­бами. Правове становище кожної провінції визначалося сенатом і конкретизувалося розпорядженнями намісників. Кожна провінція повинна була сплачувати певну суму прямих і непрямих податків (грішми), поставляти Риму продовольство, зброю, ремісничі та інші товари, утримувати римських урядовців і гарнізони, постав­ляти допоміжні війська, будувати за вказівкою Риму фортеці, військові кораблі тощо. Землі захоплених провінцій в основному перетворювались у громадське, державне добро — аgеr риьіісш, як і копальні, ліси тощо, їх здавали намісники в оренду або на цих землях працювали державні раби. Менша частина таких земель за­лишалась іноді у володіння місцевому вільному населенню.

Разом з римськими військами й урядовцями в завойовані та союзні держави проникають римські й італійські ділки, і римсько- італійський лихварський капітал починає відігравати помітну роль у житті цих територій. Зрештою, як зазначалось, і самі війни суп­роводжувались захопленням великої здобичі й полонених, яких перетворювали в рабів. Описи тріумфів, влаштовувані римськими полководцями, засвідчують величезні розміри здобутих трофеїв: золота і срібла, дорогоцінного посуду і прикрас, монет, дорогої зброї, витворів мистецтва, які несли попереду тріумфатора. Чима­ло трофеїв розподілялось відразу після бою серед війська.

Внутрішня політика Римської держави. Економіка, соціально- політичні відносини. Перетворення Риму в світову державу зумо­вило в економіці та суспільно-політичному житті країни суттєві зміни. Ця обставина була предметом гордощів римлян, викликала почуття їхньої зверхності над іншими народами.

Давньогрецький політичний діяч та історик Полібій (II ст. До н. Е.) Писав: "Де знайти людину таку легковажну або рівнодушну, яка не захотіла б зрозуміти, яким чином ... Майже увесь відомий світ підпав під єдину владу римлян протягом неповних п'ятдесяти трьох років?" (він мав на увазі період з кінця другої Пунічної війни до перемоги над Македонією і захоплення всієї Греції). Сам Полібій був схильний пояснювати піднесення Риму, як зазнача­лося в першому розділі, досконалістю його політичного устрою. Він вважав, що в римському державному ладі поєднувались усі три форми правління: монархія, аристократія і демократія. Це по­єднання різних форм і стало, на думку Полібія, запорукою успіху Риму в його зовнішній і внутрішній політиці. Проте, насправді, це можна пояснити комплексом внутрішніх і зовнішніх обставин і факторів.

У II ст. До н. Е. В соціально-економічному устрої Риму відбули­ся глибокі зміни. Війни стали у житті країни майже постійним явищем і саме вони були рушійною силою, яка впливала на роз­виток економіки і суспільно-політичного ладу. Під впливом за­войовницьких воєн з їх величезною здобиччю і територіальними надбаннями остаточно сформувалась і стала домінуючою рабовлас­ницька система господарства. Значно швидшими темпами, ніж в інших країнах, тут розвивалася приватна власність на засоби ви­робництва, встановлювалися товарно-грошові відносини, розши­рявся ринок.

Заможна верхівка суспільства концентрує щораз більші земель­ні володіння. Створюються великі сільськогосподарські маєтки — латифундії (від лат. Latifundium; latus — широкий, великий; fun­dus — помістя, маєток). У них працювали сотні, а іноді й тисячі рабів. Вироблена ними сільськогосподарська продукція, ремісничі вироби та інші товари за собівартістю були надзвичайно дешеві, та й на ринку їх цінили невисоко. Праця ж рабів не оплачувалася, їхні утримання, одяг, харчування не потребували великих затрат, про що писав у своєму трактаті, зокрема, Катон Старший.

Крім того, із завойованих Римом провінцій (Сицилії, Афри­ки, Азії) надходили дешевий хліб та багато інших товарів. Отже, ціни на продовольство, ремісничі вироби й інші товари, а також рабів були низькими. Це призводило до розорення дрібних то­варовиробників — римських селян, ремісників, котрі не витри­мували конкуренції з латифундіями та заморськими товарами. Тягарем для їхнього господарства була й обов'язкова військова служба, коли через безперервні війни їм доводилось постійно за­лишати своє господарство, яке без господаря занепадало, а для його відновлення позичати гроші, часто під заставу землі, а то й продавати її. Під час нашестя ворогів (зокрема, Ганнібала, Пірра) господарства, будівлі, майстерні селян і ремісників вороги спа­лювали, руйнували, посіви знищували. Відновити це все не­заможні прошарки населення були неспроможні. В результаті кількість вільних громадян, які мали відповідний земельний ценз (для внесення в розряди) в ІІІ—ІІ ст. До н. Е. Почала зменшува­тись. Так, згідно з показниками проведеного в 164 р. До н. Е. Цен­зу кількість рівноправних громадян становила 337452 осіб, у 159 р. До н. Е. — 328316, у 147 р. До н. Е. — 322000, у 136 р. До н. Е. — 317993. Процес розорення селянства описано й істориками Ста­родавнього Риму, зокрема Аппіаном.

Основна маса розорених селян через особливості рабовласни­цького способу виробництва не перетворювалась у вільних робіт­ників (рабська праця була дешевшою), а йшла на пошуки кращої долі у Рим, де жила випадковими заробітками, різними подачками і користувалася допомогою держави. Цей люмпен-пролетаріат ста­новив значну частину населення багатьох великих міст античного світу. Разом із розоренням селянства зростали пролетарські вер­стви і в Римі, що у свою чергу породжувало негативні соціальні наслідки, оскільки переважно це були декласовані, деморалізовані елементи, здатні на будь-які проступки, заворушення, розбій. Го­ловним гаслом їхнього життя було "хліба і видовищ!"

Тим часом зміцнювалося економічне й політичне становище нобілів — багатої верхівки римського суспільства, серед якої ви­різнялися старі патриціанські роди — Еміліїв, Корнеліїв, Клавдіїв, Валеріїв та ін. Їм не поступалися багатством і впливом окремі пле­бейські роди — Лівіїв, Семпроніїв і, зокрема, Цециліїв, Метеллів. Саме з представників таких родів комплектувався тоді сенат. З кін­ця III ст. До н. Е. Доступ у сенат для нових членів став складнішим, зокрема для представників латинських і кампанських міст. Лише у виняткових випадках досягали вищих посад ті, хто не належав до сенаторської знаті. Це були нові люди — hоmіnеs novi.

Представники нобілітету поділялися на різні угруповання — своєрідні "партії", які мали розбіжності в питаннях зовнішньої політики, а найчастіше конкурували між собою в боротьбі за здо­буття вищих магістратур, важливих жрецьких посад, провінціаль- них намісників тощо.

Окремі сімейства і роди утворювали коаліції, закріплюючи полі­тичні союзи династичними шлюбами, взаємно підтримували один одного, коли кого-небудь з них притягали до відповідальності.

Колишня простота в побуті, одязі, невибагливість змінюються надмірною розкішшю. Будинки обставляють дорогими меблями, виробами мистецтва, скульптурами, столи сервірують золотим та срібним посудом, вживають заморські страви і вина, одяг, взуття виготовляють з дорогих матеріалів, з дорогоцінними прикрасами. Знатні сімейства дуже дбали про свій престиж: в очах громадської думки велике значення мали давність роду, наявність знаменитих предків. З цією метою нерідко фамільні записи фальсифікувались, кількість знатних предків збільшувалась, з'являлися герої, яким приписували фантастичні подвиги. Стало престижним мати вос­кові зображенні предків, які зберігалися у парадній частині дому. В будинках знаті товпилися численні клієнти, котрі супроводжу­вали свого патрона, голосували за нього на виборах, агітували за нього, захищали.

Економічною основою могутності нобілітету було велике зем­леволодіння: землі власні та виділені їм для користування з гро­мадського фонду. Успішні війни також збагачували насамперед командирів, котрі належали до того ж нобілітету, знатних родин. Величезні прибутки давало знаті й управління провінціями. Ос­кільки за законом Клавдія 218 р. До н. Е. Сенаторам було заборо­нено займатися торгівлею і промислами, то землеволодіння, доро­гоцінні метали, мистецькі вироби стали формами капіталовкла­день, які набули поширення серед нобілітету.

Разом із зникненням дрібного селянського господарства дедалі більше зростають величезні рабовласницькі латифундії. На вели­ких земельних масивах розгортається садове господарство, ство­рюються пасовища для худоби. У зв'язку з дешевизною хліба площі орних земель скорочуються. Виробництво сільськогоспо­дарських культур в Італії невпинно скорочується.

Водночас поступово зміцнюються позиції незнатної верхівки плебсу — вершників (не плутати з центуріями вершників часів ре­форми Сервія Туллія).

Після заборони сенаторам-нобілям займатися комерційною діяльністю саме ці вершники зосередили у своїх руках, велику тор­гівлю і фінансові справи. Отже, вершники поступово перетворю­ються у торговельну і фінансову знать. Під їхнім контролем пере­бували й різні відкупи, серед них здебільшого відкупи провін­ційних податків. Для цього створювалися спеціальні відкупні товариства (societates риьіісапотт), до яких могли належати й люди середнього достатку. Всі члени товариства вносили свій пай і відповідно до нього одержували прибутки. Головну роль у цих товариствах виконували вершники. Членів цих товариств називали публіканами. Стягаючи в провінціях з населення податки, вони чинили при цьому різні зловживання, вдавались і до лихварства: якщо у платників податків не було коштів, публікани давали їм необхідну суму в позику (під відсотки).

Зовнішня торгівля теж опинилася під контролем вершників. Багатство та їхній вплив чимдалі зростали. Вони й у Римі в широ­ких масштабах стали займатися лихварськими операціями, набу­вали землі як в Італії, так і за її межами.

З нобілями вершники переважно виступали в союзі, спільно. Але часто між ними відбувалися конфлікти. Зокрема, вершники почали брати активну участь в антисенаторських коаліціях, які ви­никали в міру поглиблення соціальних суперечностей у другій по­ловині II ст. До н. Е. Пояснюється це тим, що сенатори-нобілі, во­лодіючи величезними маєтками й землями, через сенат і магістра­туру ще й управляли державою, визначали основні напрями її внутрішньої і зовнішньої політики, а вершники, тримаючи під контролем торгівлю та фінанси, тобто володіючи дуже серйозними економічними позиціями, не мали реальної політичної влади.

Повстання рабів. Реформи Гракхів. Втім, слід пам'ятати, що не суперечності між нобілями і вершниками були на той час у Римі основними. Дедалі більшої гостроти набували конфлікти між ве­ликими (нобілями) й дрібними (селянами) землевласниками та су­перечності протиріччя між рабовласниками і рабами.

Зубожіння і розорення італійського селянства тривало упро­довж багатьох десятиліть. Цей процес вкрай несприятливо позна­чився на становищі Римської держави, передусім на бойовій мо­гутності Риму, оскільки саме селянство становило основну масу війська. Адже, згідно з цензовим принципом комплектування армії, громадяни, позбавлені землі, вибували зі складу військових контингентів. Отже, чисельність армії, її боєздатність зменшува­лися. Водночас надзвичайно тяжке становище, нещадна експлуата­ція рабів викликали наростаючий протест, відкриті бунти і щораз більш грізні повстання. Більшість рабів була з військовополоне­них. Ще в недалекому минулому вільні люди, вони з неприхова­ною ненавистю ставились до своїх господарів, протестували проти свого рабського становища і завжди були готові боротися за ви­зволення.

Упродовж тривалого часу ці протести мали вигляд незначних виступів, які не впливали на політичне життя Риму. Приблизно з початку II ст. До н. Е. Ситуація змінюється і неодноразово відбува­ються заворушення рабів, що придушуються за допомогою зброй­ного втручання центральних римських властей.

У 199 р. До н. Е. У м. Сетії поблизу Риму карфагенські заручни­ки організували велику змову рабів, провели агітацію серед під­невільного населення інших місцевостей. Проте два зрадники-раби повідомили власті про змову. Виряджений з Риму з військовим загоном претор упіймав і стратив призвідників. Повстання рабів у м. Пренесте закінчилося стратою 500 осіб. У 196 р. До н. Е. Повста­ло декілька тисяч рабів у Етрусїї. Повстання було придушено, а його організаторів розіп'ято на хрестах. В Апулії у 80-х роках за участь у повстанні страчено майже 7 тис. Осіб.

Сицилійське повстання рабів. Перше справді велике й найбільш тривале повстання рабів почалось 138 р. До н. Е. В Сицилії, де над­звичайно жорстоко поводилися з рабами. Керівником повстання був сирієць Євн, якого вважали пророком. Об'єднаними зусил­лями рабів було розбито і вигнано римські гарнізони, спалено римські вілли, вбито багато рабовласників. Євна проголошено ца­рем і названо іменем сирійських царів — Антіохом. Повстанню рабів співчували і підтримали деякі верстви неримського вільного населення. Для допомоги цареві в управлінні створено раду, куди обрано "значних розумом людей". Рабство, однак, не ліквідували. Дістали свободу лише ті, хто приєднався до повстання.

Римляни довго не могли розправитись з повсталими. До Си- цилії довелось відрядити консула Публія Рупілія з армією, який 132 р. До н. Е. Ліквідував це повстання. Сицилія знову опинилася під владою Риму.

Загострення соціальних суперечностей серед вільних, поширен­ня повстань рабів були безсумнівними симптомами назріваючої кризи в римському суспільстві. Безроздільне панування нобілітету зумовлювало все більше невдоволення серед широких верств віль­ного населення. Селянські маси, які витіснялися з землі нобілями і латифундистами, голосніше і наполегливіше вимагали земельного переділу, ліквідації боргових зобов'язань, протестували проти роз­дачі фонду багатіям, як це робила держава, віддаючи землі тим, хто за них більше платив. Отож опозиція сенатові, котрий очолю­вали нобілі, зростала.

Вже з 145 р. До н. Е. Народні трибуни на зборах, виголошуючи промови, поверталися обличчям до народу, а не до сенату, як це було прийнято. В 139 р. До н. Е. За законом Габінія було введено у Народних зборах таємне голосування.

Аграрна реформа Тиберія Гракха. Проте початком могутнього демократичного руху слід вважати обрання в народні трибуни у 134 р. До н. Е. Тиберія Гракха, ініціатора і рішучого прихильника аграрних реформ. Він належав до відомого плебейського роду Сем- пронїїв. Його батько був видатним полководцем і політичним дія­чем, мати Корнелія, дочка Сципіона Старшого, вирізнялася розу­мом і освітою. Тиберій і його молодший брат Гай здобули блиску­чу освіту. Тиберій брав участь у боях за здобуття Карфагена.

"Дикі звірі, — говорив Тиберій, — і ті мають нори та лігва, а люди, які вмирають, борючись за Італію, як кочівники тиняються всюди з жінками і дітьми ... Їх називають володарями, а в них немає і клаптя землі, нема ні вівтаря, ні кладовища предків".

Тиберій Гракх вважав за необхідне відродити вільне селянство, піднести боєздатність римської армії, скоротити кількість рабів, використання робочої сили котрих витісняло працю вільних лю­дей, розкладало, розбещувало їх.

Він запропонував проект аграрного закону, згідно з яким глава сім'ї міг мати не більше ніж 500 югерів (125 га) землі для себе і по 250 югерів для дорослих синів, але не більше 1000 югерів на всю сім'ю. Йшлося про державну землю, віддану у володіння або про­дану приватним особам. Надлишки земель відбирали (за винаго­роду), ділили на ділянки по 30 югерів і віддавали селянам у спад­кове користування, але без права відчуження і з вимогою обов'яз­кової сплати певних внесків (натурою і грішми). Для введення цього закону в життя слід було обрати спеціальну комісію у складі трьох осіб.

Законопроект Тиберія Гракха викликав у Римі бурхливі супе­речки. Переважна більшість багатих землевласників виступили ка­тегорично проти нього. Проте окремі нобілі, які розуміли нагальну потребу в проведенні аграрної реформи, у пом'якшенні соціальних суперечностей, підтримали Гракха (в тому числі принцепс сенату Аппій Клавдій, з дочкою якого Тиберій був одружений, Публій Муцій Сцевола, Ліциній Муціан та ін.). Підтримали Гракха і ши­рокі народні маси. "Маси селян стікались у Рим, — писали істори­ки, — наче ріки в море".

Боротьба за аграрну реформу перетворювалась у масовий рух. Коли законопроект обговорювали в трибутних Народних зборах, інший народний трибун, Марк Октавій, пов'язаний з нобілями ве­ликий землевласник, наклав на законопроект veto. Тоді Гракх засто­сував нечуваний доти захід, поставивши на голосування питання, чи може бути народним трибуном той, хто йде проти інтересів наро­ду. І збори одностайно дали заперечну відповідь. Октавія усунули з посади. Це було справжнім революційним актом, оскільки вперше в історії Риму трибун, який мав право припиняти розпорядження ма­гістратури, сенату, відхиляти проекти законів, що вносились на На­родні збори, був достроково позбавлений повноважень.

Законопроект Гракха було затверджено і для його реалізації об­рали відповідну комісію. Комісія приступила до роботи, проте їй перешкоджали великі землевласники. Іноді майже неможливо було визначити межі аgеr риьіісш — громадських земель. Великі уск­ладнення виникали під час установлення прав володіння. Крім того, в процесі розмежування земель нерідко порушувалися права союзників.

У цей час помер (133 р. До н. Е.) Пергамський цар Аттал III, за­повівши своє царство Риму. На пропозицію Тиберія, скарбницею царя мав розпоряджатися не сенат, а Народні збори, і ці гроші по­винні були піти на допомогу селянам, новонаділеним землею. Це був новий удар, завданий сенатові, який дотепер безконтрольно розпоряджався фінансами країни.

Після закінчення строку річного перебування на посаді Гракх висунув свою кандидатуру на повторний строк, ввівши до своєї програми низку демократичних реформ (судову реформу, скоро­чення строку військової служби та ін.). Але повторне обрання на­родного трибуна суперечило римським конституційним традиціям. Розпалилися пристрасті. Збори тривали два дні, і суперечки закін­чилися збройною сутичкою. Вороги реформи зі своїми озброєними прихильниками і клієнтами напали на Гракха. У сутичці він і по­над 300 гракханців загинули.

Проте аграрна комісія продовжувала розподіляти землі. Аграрна реформа була життєво важливою, і сенат не відважувався її відра­зу скасувати.

Таким чином, вороги Гракха і його реформ тимчасово перемог­ли. Позиції сенату, його політична сила, державницькі вікові тра­диції виявились міцними, а демократичний рух недостатньо об'єд­наним, недостатньо цілеспрямованим. Зрештою, не підтримували Гракха не лише нобілі, а й вершники, численні міські жителі, котрі були пов'язані зі знаттю клієнтськими зв'язками.

Трибунат Гая Гракха. Придушення руху Гракхів. Після смерті Тиберія Гракха політична боротьба не припинилась. Власне з цьо­го часу можна говорити про виникнення двох основних римських політичних партій — оптиматів (орйтш — кращий) і популярів (рориіш — народ).

Метою оптиматів, як згодом констатував Цицерон, була охоро­на і захист консервативних основ Римської держави, зокрема вла­ди сенату, привілеїв нобілів. Популяри ж були партією римського плебсу (міського і сільського), опирались на Народні збори, хоч їх керівники здебільшого виходили не з низів, а з тих же нобілів. Це не були партії в нинішньому розумінні слова — вони не мали ста­тутів, чіткої програми, оформленого членства, керівного органу. Нерідко політична боротьба посилювалася інтригами між різними групами нобілітету, перепліталася з чварами між окремими родами і сім'ями, але в центрі боротьби між оптиматами і популяторами все-таки перебувало аграрне питання і питання про демократиза­цію суспільно-політичного устрою Римської держави.

Початок нового етапу демократичного руху пов'язаний з трибу­натом Гая Семпронія Гракха — молодшого брата Тиберія. Джерела описують його як людину рішучу, енергійну, стійку, високоосві­чену, з блискучими ораторськими здібностями. Він був членом комісії у справі надання селянам землі, квестором у Сардинії. На 123 р. До н. Е. Його обрали народним трибуном, а потім переобрали і на 122 р. До н. Е. (у 131 р. До н. Е. Прийнято закон про можливість переобрання на посаду трибунів на другий строк). У своїй полі­тичній діяльності він став спадкоємцем справи брата — продов­жувачем аграрних реформ. Першим законом, прийнятим з його ініціативи, був закон про суд над тими, хто розправився з його братом. Потім він вигнав з країни без суду всіх інших його уцілі­лих противників. Закон був насамперед спрямований проти тодіш­нього консула Попілія Лената, котрий допустив це свавілля. Лена- та було засуджено і вигнано з Італії. Надалі цей закон почали за­стосовувати дуже часто, причому навіть в армії, де до того часу не можна було оскаржувати рішень командира.

Гракх домігся прийняття й інших законів — на військову служ­бу не можна було приймати молодь до 17 років (раніше часто це правило порушувалось), а також було заборонено вирахування з солдатської платні за обмундирування та ін.

Важливим був і так званий хлібний закон, згідно з яким кожен бідний громадянин міг купувати у держави хліб за дешевшою, ніж на ринку ціною (один модій за 6 асів; модій = 8,7 л, або 1 кг). Такі випадки мали місце і раніше, але відтепер матеріальна, зокрема "хлібна", допомога незаможним визнавалася обов'язком держави.

Боротьба проти нобілітету вимагала залучення до популярів вершництва, економічна сила котрого зростала. Водночас у верш­ників були і свої певні політичні вимоги. З цією метою Гай Гракх провів закон "Про провінцію Азію" (Іех dе рrоvіnсіа Абія), згідно з яким на території колишнього Пергамського царства вводився по­даток — десятина з прибутку. Збирання цього податку доручалось відкупним компаніям, які вигравали це право на аукціоні, що влаштовували цензори в Римі. Цим усувалася конкуренція з боку місцевих (у Азії) фінансистів. Отже, вершникам були гарантовані необмежені права економічної експлуатації багатої східної про­вінції.

Велике значення для вершників мав і судовий закон (Іех judі- сіагит), згідно з яким у постійних судових комісіях з розгляду справ про зловживання у провінціях повинні були засідати і пред­ставники вершників. Це завдало тяжкого удару нобілітетові, з се­редовища якого підбиралися намісники та інша вища адміністрація провінцій.

Для пожвавлення економічного життя Італії Гракх розпочав бу­дівництво шляхів. Це давало заробіток незаможному населенню, було вигідне сільським жителям, а вершники діставали підряди.

Гай Гракх почав активно створювати нові колонії римських громадян як в самій Італії, так і за її межами. Тим самим, з одного боку, з Риму відселялося "зайве", непрацююче населення, а з ін­шого — зміцнювалась влада Риму на місцях. Колонії створюва­лись на пожвавлених торговельних шляхах і мали значення не тільки як військово-землеробські поселення, а й як торговельні центри. Гракх вирішив заснувати колонію навіть на місці зруйно­ваного римлянами Карфагена — тобто місці, оголошеному римля­нами проклятим, і тому ніхто не повинен був там селитися. Це рішення Гракха викликало серед населення гостру полеміку.

Гракх мав великий авторитет серед демократичних і ділових кіл римського населення. У своїй діяльності він вийшов за межі, ви­значені народним трибунам. Він очолював діяльність аграрної комісії, втручався в зовнішньополітичні справи, відав будівни­цтвом шляхів, засновував колонії тощо. Сенат був безсилим йому протидіяти. За старими звичаями народний трибун не повинен за­лишати Риму, проте Гай Гракх поїхав до Африки, щоб особисто керувати заснуванням на місці Карфагена колонії Юнонії. Посе­ленцям (6 тис. Осіб) там виділили небувало великі наділи — по 200 югерів.

Водночас з успіхами Гракха зростала й опозиція проти нього, насамперед нобілів та й інших громадян, прихильників старих по­рядків і традицій. Особливо різкої протидії зазнав законопроект Гая Гракха про надання прав римського громадянства союзникам, які нарівні з римлянами брали участь у всіх війнах, проте на відміну від них продовжували сплачувати військовий податок (ыьишт), не мали права брати участь у розподілі громадських і завойованих земель, їхня особа не охоронялася правом провокації, римські магістрати нерідко зловживали своєю владою. Допускало­ся навіть їхнє публічне тілесне покарання. Надання їм прав римсь­кого громадянства значно збільшило б кількість політично повно­правних громадян, зміцнило б позиції римської демократії.

Цей законопроект зачіпав інтереси різних верств римських гро­мадян — не тільки сенаторів, а й плебсу, який не мав наміру по­ступатися своїми перевагами на користь союзників. Законопроект було відхилено. Противники Гракха розпочали проти нього ша­лену агітацію. Заснування ним колонії Юнонії оголосили пору­шенням волі богів. Використавши загін крітських найманців, оп- тимати в Римі вчинили заколот. Майже 3 тис. Прихильників Грак- ха було вбито, сам він покінчив життя самогубством.

Отже, в цій рішучій сутичці з римською демократією оптимати здобули перемогу. За сенатською традицією обидва брати-трибуни вважалися "заколотниками". Але плебс шанував їх пам'ять, спору­див їм статуї, люди приносили до їх підніжжя квіти, пожертви. Вони обидва стали жертвами реакції, однак і римській олігархії було завдано відчутного удару.

З часів Гракхів починається період напруженої політичної бо­ротьби в Римі, який тривав понад століття. Незважаючи на заги­бель обох братів-реформаторів, їхню діяльність слід вважати од­ним з великих успіхів римської демократії. Становище окремих соціальних угруповань змінилося: позиції оптиматів послабилися, а вершників — зміцнилися. Збільшилась кількість дрібних селян­ських господарств: за цензом 136 р. До н. Е. Їх було 317933, а у 125 р. — 394736. Отже, майже 80 тис. Громадян одержали земельні ділянки, в той час як у попередній період їх кількість не збільшу­валась, а зменшувалась.

Проте успіх аграрних законів був лише частковим. Гракхи не усунули причин, які призводили до обезземелення селянства, про­шарок нових дрібних власників не міг відновити попередню се­лянську армію.

У подальшому було видано ще декілька аграрних законів. Най­більшої уваги заслуговує закон трибуна Спурія Торія (111р. До н. Е.). За цим законом різні категорії громадських і завойованих земель, які були у володінні римських громадян, ставали їхньою влас­ністю. Громадяни мали право ними вільно користуватися й розпо­ряджатися.

Лекція 20. Загострення зовнішньополітичної

Ситуації. Військова реформа Тая Марія. Початок громадянських воєн. Диктатура Сулли. Повстання Спартака. Перший тріумвірат. Диктатура Цезаря. Другий тріумвірат. Кінець Римської республіки

Тоді як у Римі точилася відчайдушна боротьба між оптиматами й популярами, майже на всіх рубежах Римської держави йшли війни з сусідніми народами. Це вимагало значного військового й матеріального напруження. Крім того, необхідно було тримати в покорі вже завойовані народи, де час від часу вибухали завору­шення.

Завоювавши величезні території в Європі, Азії й Африці, Рим став великою світовою за тогочасними масштабами державою. Це значно ускладнювало функції державного управління. Форми дер­жавного устрою невеликої держави-міста уже не задовольняли по­треби величезної країни: і Народні збори, що складалися з воїнів- громадян, і сенат, і магістратура стали непридатними для нової держави. У провінціях, які до того були лише об'єктом експлуа­тації, виникають впливові групи місцевих рабовласників — земле­власників, торговців, фінансистів. Вони прагнули рівності з рим­лянами, вимагали політичних прав і функцій. Дедалі більше рим­лян переселялось у провінції. Державний апарат повинен був представляти інтереси рабовласників усієї держави, а не тільки Риму.

Новим умовам не відповідав і давній принцип організації зброй­них сил як тимчасового ополчення вільних селян і ремісників. Армія мала бути і, по-суті, вже стала професійною, постійною. До того ж для збереження військової могутності Риму потрібна була численна армія — адже вона воювала на різних фронтах далеко за межами Італії.

Таким чином, все очевиднішою була потреба реформування си­стеми державного управління, збройних сил та інших невідклад­них перетворень, продиктованих вимогами часу. Тим часом про­стежується початок занепаду державної і військової системи Риму, поширюються продажність, підкупи, хабарництво. Ці явища спос­терігаються і в середовищі воєначальників.

Югуртинська війна. З усією яскравістю це виявилось напри­кінці II ст. До н. Е. Під час Югуртинської війни. Онук вірного со­юзника Риму в Карфагенській війні царя Масинісси Югурта праг­нув силою захопити нумідійське царство, поділене Масиніссою між декількома синами. Югурта підкупив кількох римських сена­торів, різних політичних діячів, трибунів, домагаючись влади. Навіть командир римськими військами в Африці, отримавши від Югурти великі хабарі, відвів свої війська з території Нумідії. І хоч під тиском широкої громадськості Югурті було оголошено війну (111р. До н. Е.), велась вона Римом бездарно. Римські війська були змушені капітулювати.

Громадськість, обурена сенаторською олігархією, підкупною та корумпованою, і таким самим командувачем військами, вимагала над ними суду. Багатьох сенаторів, різних магістратів було засуд­жено і вигнано з Риму, а їхнє майно конфісковано. Командувачем в Африку призначено Квінта Цецилія Метелла, аристократа, але досвідченого полководця, сувору і непідкупну людину. Він завдав Югурті поразки, проте нумідійський цар перейшов до партизан­ської боротьби. Війна набула затяжного характеру. Для її завер­шення в Африку був виряджений новообраний консул Гай Марій. Він був з верстви "нових людей" ^ото novus), походив з ла­тинської сім'ї, яка жила в селі біля м. Арпіна. Марій з раннього віку служив в армії, був народним трибуном, претором. Потім слу­жив легатом в Югуртинській війні у Метелла. Вирізняючись вій­ськовими здібностями, він мав великий авторитет серед війська, був близький до солдатів за складом думок і способом життя. Спеціальним рішенням Народних зборів Марію було доручено продовжувати війну з Югуртою. В 105 р. До н. Е. Він остаточно розбив і захопив у полон Югурту, якого незабаром у Римі було страчено.

Одночасно з Югуртинською війною римлянам довелось вести війну на півночі з кельтськими і германськими племенами кімврів і тевтонів. У битвах біля Аквілеї (113 р. До н. Е.) І Араузіона (105 р.

До н. Е.) Римляни зазнали поразку. В останній битві загинуло близь­ко 80 тис. Римських воїнів. Подальше ведення війни знову дору­чили Гаю Марію.

Реформа збройних сил Гая Марія. Спочатку Гай Марій присту­пив до реформи збройних сил (106—105 рр. До н. Е.). Передусім він скасував попередній принцип комплектування легіонів, коли в армії могли служити лише громадяни, які мали земельну власність. Надалі вона повинна була комплектуватися лише на добровільних засадах, незалежно від майнового цензу, тобто вперше набирали в армію всіх бажаючих — неімущих, пролетаріїв, котрих було в дер­жаві дуже багато. Брали до уваги лише громадянство і придатність до військової служби. Оскільки воїни і офіцери одержували певну платню, озброєння, обмундирування і харчування, вони не були обтяжені турботою про своє господарство, сім'ї. Строк служби ста­новив 16 років. Після цього воїни могли йти у відставку і наділя­лись землею. Так формувалося постійне професійне добре навчене військо.

Дещо було змінено структуру війська. Основною бойовою оди­ницею, як і раніше, залишався легіон, який поділявся на десять когорт. Когорта стала головною тактичною одиницею римської армії, замінивши маніпулу. Когорти ділилися на центурії, які те­пер складалися не зі 100, а з 80 воїнів. Вони ділилися на 10 конту- берніїв по 8 легіонерів у кожному. В кожному легіоні перша ко­горта мала більшу чисельність, ніж усі інші. В ній нараховувалося 10 центурій (800 воїнів). Деякі з них були кінними гонцями, куха­рями або писарчуками і, зазвичай, в бою участі не брали. Інші 9 когорт нараховували по 6 центурій (480 воїнів). Таким чином, їхня загальна чисельність становила 4320 легіонерів. У кожній ко­горті були свої центурії гастатів, принципів і тріаріїв. І озброєння, і місце в строю визначалися командирами, а не за майновим цен­зом. Кожний легіон мав свій прапор — срібного орла (аквіла — символ могутності), номер і назву. В бою аквіла ніс воїн — акві- ліфер. У разі втрати прапора легіону останній розформовувався. На чолі легіону стояв легат, когорту очолював військовий трибун, а центурією командували центуріон та його помічник — опціон. Кожна центурія мала свою емблему, яку носив воїн сігніфер (пра­пороносець), який до того ж відповідав за організацію поховаль­ного загону. В армії було встановлено жорстку дисципліну, солда­ти мусили постійно навчатися, працювати в таборі, прокладати дороги, споруджувати укріплення. Будівництвом і організацією військового табору в легіоні керував досвідчений воїн — префект табору. Щоб у розташування армії не зміг проникнути ворог, в кожній центурії був свій пароль, що змінювався щодня. До кож­ного легіону були приписані аукзілії — загони воїнів, що комплек­тувалися з тих, хто не мав римського громадянства. Ці воїни об'єд­нувалися в когорти по 500 або 1000 солдат. Вони отримували знач­но меншу платню, ніж легіонери, служили в армії довше і були не так добре навчені. Втім, після закінчення терміну служби в армії вони отримували римське громадянство. Досить часто ці солдати служили в кавалерії.

У результаті військової реформи Марія замість громадського ополчення сформувалася професійна, добре навчена римська ар­мія, чисельність її зросла, боєздатність значно посилилась.

Реформа мала і значні політичні наслідки. Якщо раніше воїни прагнули якнайшвидше повернутись з військових походів додому, до господарства, сім'ї, то маріанські воїни перетворились у солдат- професіоналів, інтереси котрих були цілком пов'язані з армією. Вони прагнули нових походів, воєн, які обіцяли їм здобич і збага­чення. Змінились і відносини між полководцем та військом, яке самовіддано служило обдарованим, хоробрим командирам у пере­можних битвах. Солдати вірно служили полководцям не тільки в зовнішніх війнах — за потреби вони зі зброєю підтримували їхні політичні вимоги.

Перехід до системи добровільної професійної армії значною мірою сприяв виникненню громадянських воєн наступного періо­ду, наклав певний відбиток на весь хід внутрішньої боротьби пе­ріоду республіки. З реформованою армією Марій 102 р. До н. Е. Розбив тевтонів, а в 101р. До н. Е. У грандіозній битві біля Варцелл у Північній Італії майже повністю знищив близько 70-тисячну ар­мію кімврів. Марій досяг у державі великої влади і популярності. Всупереч тодішнім законам упродовж короткого часу (восьми ро­ків) його 6 разів обирали консулом. Це був один з перших кроків до встановлення довготривалої військової диктатури.

Військова реформа Марія сприяла перетворенню армії в серйоз­ну політичну силу.

Напружена ситуація в результаті тяжких воєн, ускладнилась наприкінці II ст. До н. Е. Внутрішніми подіями. У 104 р. До н. Е. Ви­бухнуло повстання рабів у Кампанії (Італія), того ж року — друге велике повстання рабів у Сицилії, де знову вони проголосили своє царство, обрали царя (сирійця Сальвія, який взяв собі ім'я Три­фон). Обидва ці повстання були жорстоко придушені.

Союзницька війна. Боротьба популярів з оптиматами супровод­жувалась актами насильства та індивідуального терору. Не припи­няли боротьби й італійські "союзники" Риму, які домагалися прав повного римського громадянства. Оптимати ж докладали всіх зу­силь, щоб не допустити прийняття відповідних законів. Це при­звело до вибуху так званої Союзницької війни (90—88 рр. До н. Е.), тобто війни між італіками і власне римлянами. Італіки створили свою державну організацію — федерацію міст, обрали свій сенат (50 осіб), двох консулів, 12 преторів. Столицею федерації стало м. Корфіній, перейменоване в м. Італія. Італіки почали карбувати свою монету, створили об'єднане військо.

Війна була запекла. Тяжкі втрати і небезпека відмежування пле­мен етрусків та умбрів, котрі залишалися поки що вірними Ри­мові, змусили римлян піти на поступки. Консул Луцій Юлій Це­зар увів у 90 р. До н. Е. Закон (Іех Julіа), за яким союзники, які зберегли вірність Риму, набували права повного римського грома­дянства.

У 89 р. До н. Е. Законом народних трибунів Сильвана та Карбо­на такі ж права отримали ті італіки, хто впродовж двох місяців склав зброю. Війна незабаром припинилася. Майже все вільне на­селення Італії набуло прав римського громадянства. В італійських містах збереглося місцеве самоврядування, хоча тепер вважалося, що вони населені римськими громадянами, які мають повне право брати участь у політичному і громадському житті країни. Водночас широких масштабів набула романізація Італії.

Диктатура Сулли. Між тим спокій тривав недовго. Знову заго­стрюється боротьба між оптиматами, котрих очолив Луцій Кор- нелій Сулла, що прославився в Югуртинській та Союзницькій війнах, і популярами, яких після деяких хитань очолили Гай Марій та Луцій Корнелій Цінна. Коли Сулла вирушив на Схід на війну з понтійським царем Мітридатом, який захопив майже всю Малу Азію та висадився у Греції, в Італії дійшло до збройної бо­ротьби між популярами — маріанцями і оптиматами та іншими прихильниками Сулли — сулланцями. У запеклій боротьбі маріан- ці перемогли. При цьому війська Цінни і Марія нещадно розправ­лялися з сулланцями, знищуючи їх і грабуючи їхнє майно.

У 86 р. До н. Е. Відразу після вступу на посаду консула Марій помер, але його прихильники залишалися при владі. В цей час Сулла вів на Сході успішну війну з Мітридатом. Розбивши його, Сулла переможцем, з великими трофеями, повернувся до Італії. Війська Сулли в кількох битвах завдали маріанцям поразки.

Перемога Сулли супроводжувалася жорстокими розправами над супротивниками в Італії та в самому Римі. Було складено спе­ціальні списки (проскрипції) оголошених поза законом осіб, які підлягали страті, а їхнє майно — конфіскації. При цьому часто зводились особисті рахунки або чинились вбивства з корисливих мотивів. Було вбито близько 40 сенаторів і 1600 вершників.

З цього часу починаються радикальні зміни у структурі і функ­ціях державних властей. Оскільки обох консулів не стало (Марій помер, а Цінна загинув), згідно з давньоримською традицією, країною тимчасово управляв інтеррекс (іnterreges), котрого призна­чив сенат до виборів нових консулів. Наприкінці 82 р. До н. Е. Інтеррекс Луцій Валерій Флакк провів через збори закон про пере­дачу верховної влади на необмежений строк диктатору — Суллі.

Диктатура Сулли нагадувала колишню лише за назвою. Дикта­тор і раніше мав необмежені права, проте призначався він за над­звичайних обставин з певною метою — для ведення війни, приду­шення повстання, і строк диктатури суворо обмежувався часом — до 6 місяців. Сулла ж був вперше в історії Риму призначений на невизначений час. Крім того, йому надавалися необмежені права: він міг видавати закони, регулювати соціально-політичний устрій держави, призначати державних службовців, надавати їм верховну владу (ітрегіит), вести зовнішню політику, засновувати колонії, оголошувати війни, виносити смертні вироки, проводити конфіс­кацію майна та ін. Самі римські історики характеризували його владу як rеgnum або топагсыа (царську). Вето народних трибунів на його рішення поширювалось. Республіка припинила існування. Римом почав правити одноосібно Сулла. Він належав ло оптиматів, і всі його нововведення були пройняті консервативним духом, спрямовані проти римської демократії, мали на меті охорону інте­ресів оптиматів і відновлення того ладу, який існував у Римі до реформ Гракхів.

Сенат згідно з установленими Суллою законами формально пе­ретворювався у вищий державний орган. Склад його збільшено до 600 осіб, до нього ввійшли воєначальники та інші прибічники

Сулли. Посади сенаторів фактично стали довічними. Було роз­ширено судові функції сенату та значно збільшено кількість пос­тійних судових комісій (guаеstiones регрешае). Крім того, створю­ються судові комісії для розгляду справ про підкуп, отруєння, підробку заповітів тощо. Суддями цих комісій, як і до реформ Гракхів, призначалися тільки сенатори, а головували претори, їхні вироки не підлягали оскарженню в Народних зборах.

Збільшилась кількість магістратур. Замість шести преторів оби­рали восьмеро, замість восьми квесторів — 20. Консули і претори повинні були постійно перебувати в Римі. Претори відали тільки судами і судочинством. Владу консулів також обмежили: вона по­ширювалась в основному на Рим та Італію. Існувала певна по­слідовність у проходженні магістратур і віковий ценз: квестором можна було стати лише досягнувши 30 років, претором — 39, кон­сулом — 42. Для обрання на вищу посаду потрібна була перерва — два роки. Переобрання на ту саму посаду дозволялось лише через десять років. Цензорів позбавлено їхніх основних функцій (роз­поділ громадян за цензами-розрядами, обрання сенаторів). Трибу­ни мали право вносити до Народних зборів тільки ті законопроек­ти, які попередньо схвалив сенат. Право інтерцесії було значно обмежене.

Народні збори збереглись, але були змушені беззастережно схва­лювати численні закони Сулли. Плебс позбавили хлібних роздач, що регулярно проводили з часів Гракхів. Народ залякували терором.

Безпосередньо опорою влади Сулли, крім оптиматів, було вій­сько, завдяки якому він прийшов до влади. Заради війська прове­дено конфіскацію частини земель в італійських містах. У Лації і Кампанії на конфіскованих землях засновано колонії, в яких осе­лилося майже 100 тис. Сулланських ветеранів. У самому Римі, крім своїх ветеранів, Сулла опирався на 10 тис. Так званих корнеліїв — відпущених на волю і наділених правами громадянства рабів, за­суджених і загиблих під час проскрипцій громадян.

Сулла був необмеженим володарем Риму, але в 79 р. До н. Е. Він несподівано склав повноваження диктатора (як вважають, через важку невиліковну хворобу) і в 78 р. До н. Е. Помер.

Встановлення диктатури Сулли було виявом кризи старого рес­публіканського ладу. Ця перша спроба збройного захоплення полі­тичної влади стала прецедентом, прикладом, який наслідували в майбутньому інші римські полководці-політики.

Відразу після смерті Сулли активізувалась опозиція. У завору­шеннях брали участь різні верстви населення. Міський плебс праг­нув повернути владу народним трибунам, відновити хлібні роз­дачі; вершники відстоювали своє значення в суспільстві; родини проскрибованих домагались повернення конфіскованих земель, майна; боржники сподівались на проведення соціальних реформ. Навіть чимало нобілів вважали, що слід відновити деякі старі по­рядки, коли в політичному житті могла брати активну участь ши­рока громадськість, а не обмежена купка олігархів.

Збройну боротьбу проти сулланців, центром якої стала Іспанія, очолив Квінт Серторій, хоробрий і талановитий полководець. Про­те між його прихильниками загострилися суперечності, і надісла­ний в Іспанію сулланець Гней Помпей розбив його військо.

Повстання Спартака. У той час коли точилася запекла соціаль­но-політична боротьба в Римі, війни з Серторієм в Іспанії і з Міт- ридатом в Азії, розпочалося найбільше у стародавньому світі по­встання рабів. Війни наводнили Італію великими масами рабів, серед яких були різні етнічні групи: галли, германці, фракійці, си­рійці та ін. Рабів за людей не вважали — вони були частиною май­на, їх нещадно експлуатували, хворих і старих викидали, мов не­потрібну річ.

Найбільш нестерпним було становище рабів-гладіаторів. Жодне свято, жодне видовище не проходило без гладіаторських боїв. Рабів-гладіаторів готували у спеціальних школах. В одній з таких шкіл у Капуї й почалося 74 або 73 р. До н. Е. Повстання, під прово­дом Спартака, фракійця за походженням. Отаборившись на Ве- зувії, повсталі залучали до своїх рядів усіх, хто тікав від гноби­телів, боргів і зневаги. До них збігалися раби, вільні бідняки, ро­зорені селяни та інші знедолені. Повстанці розгромили декілька римських загонів, навіть пропретора Клавдія Глабра з 3-тисячним військом, а потім і претора Публія Варінія з легіоном вояків. За словами Плутарха, Спартак став великою і грізною силою. За дея­кими даними, чисельність його армії сягала 100 тис. Вона була поділена на племінні загони (зокрема, германців, галів, римлян), які очолювали здібні командири — Еномай, Крікс та ін. У Піцені Спартак розбив армії обох консулів — Клодія і Варінія, виявивши блискучий полководницький талант і надзвичайну хоробрість. Відмовившись від походу на Рим, Спартак спочатку повів військо на південь Італії, плануючи переправитись у Сицилію. Коли це йому не вдалося, він пішов на схід, у Брундизій, маючи намір пе­ревести армію в Грецію.

Вести війну зі Спартаком було доручено преторові Марку Ліци- нію Крассу. Він зміцнив розхитану дисципліну в римський армії, відновивши кару децимації (десяткування), що вже давно не засто­совувалась, поповнив легіони і вщент розбив великий загін по­встанців, які відокремились від Спартака. Загинуло понад 12 тис. Рабів. Однак сенат, не будучи впевненим у остаточній перемозі, викликав з Іспанії Помпея з військом і з Фракії Марка Ліцинія Лукулла. Не бажаючи ділити з ними славу, Красс одноосібно почав наступ на Спартака. У 71р. Дон.е. В Апулії відбулась вирішальна битва, повстанців було розбито, Спартак загинув. Красс і Помпей, який незабаром висадився в Італії, з неймовірною жорстокістю розправлялися з повсталими. 6 тис. Полонених розіп'яли на хрестах по дорозі з Капуї до Рима, інших убивали на місці.

Повстання рабів під проводом Спартака завдало тяжкого удару Римській рабовласницькій республіці. Повстання розкрило гли­бинну антагоністичну, аморальну суть системи рабоволодіння, і хоч загалом у ті часи ще не визріли умови для її ліквідації, проте основи Римської держави різко похитнулися. Однак ця система була ще міцною, вкоріненою в тогочасні відносини і порядки, і могутність Римської держави ще не було зламано. Водночас по­встання Спартака, як і інші заворушення, було грізною пересторо­гою для рабовласників, змусило урядові кола Риму внести корек­тиви до системи управління, краще пристосувати її до нових со­ціально-економічних і політичних відносин.

Повстання позначилося й на економіці, зокрема на сільському господарстві. Багато селянських господарств, навіть латифундій, було знищено. Винищення і втеча рабів, а також небезпека нових повстань примушували власників великих маєтків щораз частіше ділити землі на дрібні ділянки і здавати їх в оренду так званим колонам. У пам'ятках цієї епохи вперше знаходимо термін "соїопш" саме в значенні дрібного орендаря.

Повстання Спартака сприяло певній консолідації панівних кіл римських рабовласників — нобілітету і вершників. Невипадково обидва полководці, які між собою суперничали — Красс і Помпей, хоча й були сулланцями, коли їх обох на 70-й рік обрали консу­лами, мусили здійснити низку заходів для відновлення досуллан- ських законів і порядків. Зокрема, було повністю відновлено владу народних трибунів, посади і владу цензорів, у постійні судові комісії в ролі суддів, окрім сенаторів, знову були допущені верш­ники та представники інших заможних верств населення. До речі, саме в цей час розгортається діяльність уславленого римського політичного діяча, письменника і юриста Марка Туллія Цицерона (106—43 рр. До н. Е.), відомого ораторським мистецтвом і блиску­чими судовими промовами.

Підвищуються в той період і політичні акції Помпея, що усла­вився як талановитий полководець, розумний політик. Крім пере­моги над маріанцем Серторієм у Іспанії, він звільнив Середземне море від засилля піратів, зробивши його безпечним для плавання і торгівлі, остаточно розбив у Малій Азії Мітридата, який після смерті Сулли знову активізувався. У 65 р. До н. Е. Помпей з вій­ськом дійшов аж до Закавказзя, в район нинішнього міста Поті, підкорив Іудею, включивши її до складу створеної провінції Си- рія. Він же утворив з завойованих земель ще одну римську про­вінцію на сході — Вініфію і Понт. Прибутки Римської держави від цих завоювань збільшились майже на 70%. Помпей щедро нагородив воїнів, вніс великі суми до державної скарбниці.

Політика Цезаря. Перший тріумвірат. Серед народу зростала і популярність іншого політичного діяча і полководця — Гая Юлія Цезаря (100—44 до н. Е.). Він походив зі знатного і багатого пат­риціанського роду Юліїв, підтримував популярів, хоча й діяв дуже обережно. Намагаючись здобути популярність серед плебеїв, Цезар часто організовував для народу розкішні видовища. Згодом він прославився в багатьох битвах як талановитий і хоробрий воєна­чальник. На 62-й рік до н. Е. Його обрано претором.

Першу спробу досягти в республіці вищих посад шляхом змови і державного перевороту було зроблено у 66 р. До н. Е. У змові бра­ли участь переважно розорені нобілі, в тому числі сенатори. Очо­лив її Луцій Сергій Катиліна, свого часу сулланець, намісник провінції Африка, де був звинувачений у здирстві. Він домагався посади консула в Римі, даючи багато обіцянок народному загалу. Але змову за активною участю Цицерона було розкрито. Чимало її учасників страчено, Катиліна загинув у битві.

У цей час в Італію зі Сходу повернувся Помпей, а з Іспанії — Цезар. Цезаря на 59-й рік до н. Е. Було обрано консулом, а Помпея в сенаті, де великий вплив мав його противник Лукулл, зустріли вороже та не затвердили багато його реформ на Сході.

Тим часом Цезарю вдається примирити Помпея з Крассом, котрі суперничали між собою, борючись за владу. Цим примирен­ням було підірвано владу сенату. Отже, троє могутніх людей в Римі — Помпей, Цезар і Красс уклали неофіційний союз і зобо­в'язалися допомагати один одному. Це об'єднання отримало в історії назву першого тріумвірату ("союзу трьох"), античні автори його часто називали "союзом влади, грошей і розуму", а в народі іронічно охрестили "триголовим чудовиськом". Опорою тріумвірів були вершники, народ і армія. Сенаторська знать цю угоду зуст­ріла вороже.

У 59 р. До н. Е. Цезар як консул всупереч сенатові провів два аграрних закони, в яких йшлося про наділення землею незамож­ного населення за рахунок державного фонду та викупу землі в Італії у приватних осіб (за їхньою згодою). Окремими законами затверджувалися усі заходи Помпея на Сході та зменшувалася відкупна сума податків в Азії, що задовольняло Красса та його прихильників з вершницького стану. На інтерцесію трибунів Це­зар просто не звертав уваги. Під страхом суворого покарання сена­торів зобов'язали присягнути на вірність усім законам.

Цезар провів і низку інших законів: закон (Іех Julіаnus) про здирництво посилював кару за цей злочин у провінціях і точніше визначав компетенцію провінціальних намісників; закон про обо­в'язкову публікацію усіх рішень сенату тощо.

На пропозицію народного трибуна Публія Ватинія, Цезар після консульства взяв під своє управління Галлію та Іллірію (терміном на п'ять років), завдяки чому здобув військову славу і багатства, а також скомплектував віддане військо. Цезар остаточ­но завоював і підкорив Риму цю величезну провінцію, яка охоп­лювала території нинішньої Франції та Бельгії, частину Голландії, більшу частину Швейцарії. Розбивши ще й германців, Цезар пер­шим серед римських полководців перейшов Рейн. Усе це принес­ло римлянам величезну здобич. Успіхи Цезаря викликали захоп­лення в Римі, на його честь було проведено урочистості, які три­вали п'ятнадцять днів.

За час відсутності Цезаря в Римі між Помпеєм і Крассом знову розгорілась ворожнеча. Помпей зблизився з сенатом і оптиматами. Красс незабаром вирушив до Сирії, де очолив війну із сильним Парфянським царством, яке підкорило усю Месопотамію і частину Сирії, але був убитий парфянськими воїнами.

У самому Римі політична ситуація загострювалася. Судові про­цеси, здебільшого у фінансових справах і справах управління в провінціях, розкривали неймовірні зловживання римських адмі­ністраторів і ділових людей у підвладних Риму областях. Проте підкупні судді виправдовували навіть тих, у злочинності кого ніхто не сумнівався.

Боротьба під час виборів магістратів досягла надзвичайної гос­троти, передвиборні збори переходили у збройні сутички. Сенат надає Помпеєві надзвичайні повноваження для встановлення спокою в столиці. Він вперше зосередив у своїх руках, всупереч звичаям, різні магістратури (консульство, намісництво в Іспанії, повнова­ження з виняткового постачання Риму харчами). Таке суміщення раніше ніколи не практикувалося, але відтепер стало прецедентом для майбутніх подій.

Діяльність Помпея в тісному союзі з сенатом і оптиматами, іде­ологом яких був Цицерон, призвела до розриву його з Цезарем. Чутки, що Цезар вирушає до Риму, примусили сенат доручити Помпеєві командування усіма військами. Оптимати і сенат готува­лися до збройної боротьби проти Цезаря. У 49 р. До н. Е. Цезар з одним легіоном справді перейшов р. Рубікон, яка відділяла галль­ську провінцію від Італії, і рушив до Риму. На його бік перейшло багато війська, його підтримували широкі верстви населення, спо­діваючись змін на краще. Помпей з прихильниками, в тому числі більшістю сенаторів, утік у Грецію. Тут у 48 р. До н. Е. Відбулася вирішальна битва (біля м. Фарсала у Фессалії). Переможений Це­зарем Помпей, шукаючи порятунку, втік до Єгипту, де його було підступно вбито і обезглавлено (його голову і перстень надіслали Цезареві).

Згодом римська політична традиція стала представляти його як мученика за свободу, республіку, батьківські традиції. Проте це не так. Помпей неодноразово змінював свої політичні позиції, як і Цезар, прагнувши єдиновладдя. Недаремно він вважав себе "но­вим" Александром Македонським і намагався його наслідувати.

Після перемоги над Помпеєм Цезар вирушив до Єгипту, де, втрутившись у династичний конфлікт, посадив на престол царицю Клеопатру. Невдовзі в Сирії він переміг сина Мітридата — Фарна- ка. Саме з приводу перемоги в цій битві він надіслав знамените повідомлення до Риму: veni, vidi, vici — прийшов, побачив, пере­міг. У подальшому Цезар розбив значні сили помпеянців у Африці (46 р. До н. Е.), потім в Іспанії, де на чолі супротивників виступали сини Помпея Гней і Секст. Цезар пишно відзначив свій тріумф. З цього часу він став єдиновладним правителем Риму. У 44 р. До н. Е. Цезаря було обрано на посаду пожиттєвого диктатора ^іс- Шог регрешш).

Отже, громадянська війна 49—45 рр. До н. Е. Була результатом кризи, яку переживала Римська держава. Соціальна боротьба в Римі вступала в нову фазу, набуваючи щораз гостріших форм. Почалася ера громадянських воєн — кривавих, затяжних, ера вій­ськових диктатур, що стали не винятком, а правилом як форма управління країною. Класова боротьба рабів здебільшого поєдну­валася із соціальною боротьбою міських і сільських низів. Сис­тема управління величезною державою, форми і методи цього уп­равління чимдалі не відповідали новим умовам. Та й провінції роз­глядалися не як частини єдиного цілого, а як маєтки римського народу, чужорідні області, на які поширюється влада Риму.

Нещадна експлуатація провінцій призводила до повного розо­рення деяких регіонів, викликала протести, які загрожували рим­ському пануванню. Римське законодавство передбачало суворі по­карання за зловживання у провінціях, проте судові процеси, що часто відбувалися в цей період, не захищали населення провінцій, а були засобом боротьби між окремими групами чи особами панів­них кіл.

Об'єктивною потребою був перехід до такого політичного ладу, який змінив би форми і методи управління провінцій, пригальмо­вував соціальну і політичну боротьбу в самому Римі. Події засвід­чили, що нобілітет неспроможний самостійно здійснити радикальні зміни в державному устрої, а вершинство в середині І ст. До н. Е. Не виконувало самостійної політичної ролі.

Разом з розоренням селянства та розкладом демократії зникли передумови для подальшої демократизації римського політичного ладу. А проте в ході боротьби між різними рабовласницькими уг­рупованнями представники пануючих верств часто зверталися за підтримкою до вільної бідноти і навіть до рабів, що певною мірою перешкоджало придушенню виступів рабів і низів вільного насе­лення.

Досвід соціально-політичної боротьби цих років власне показав неминучість встановлення твердої одноособової влади. Цезар у цьому плані був більш послідовний, ніж Помпей, котрий домагав­ся єдиновладдя і водночас мав намір зберегти панування нобіліте­ту, що звужувало соціальну опору його боротьби.

Цезар вийшов на політичну арену як керівник демократичної партії, партії популярів. Гасла популярів зберігали значення і в наступні періоди його діяльності. Він прагнув залучити на свій бік значні групи провінційного населення, щедро роздаючи права римського громадянства не тільки окремим особам, і й містам, ре­гіонам (зокрема в Цізальпінській (приальпійській) Галлії).

Здобувши перемогу, Цезар милостиво вчинив з противниками. Було конфісковано лише майно Помпея та його найзавзятіших прихильників. Усі інші дістали амністію. Цезар неухильно стає на шлях примирення зі старою аристократією. Він наділяє привілея­ми визначних сенаторів, представники старої знаті обираються на вищі державні посади, одержують великі земельні володіння тощо. Для соціальної політики Цезаря, отже, було характерним прагнен­ня знайти підтримку різних соціальних груп римського населення. В інтересах італійських жителів він запропонував закон про мі- ніципії, який надавав автономію в розв'язанні місцевих питань, встановлював правила проведення цензу і виборів міських магіст­ратів, надавав привілеї воїнам-ветеранам.

Цезар виселив з Риму в колонії 80 тис. Представників міської бідноти, наділивши їх земельними ділянками. Паралельно з цим було зменшено кількість громадян з 320 до 150 тис., які мали пра­во отримувати від держави безоплатно хліб. Було прийнято зако­ни, що оберігали особу боржника. Близький до Цезаря відомий історик Саллюстій Крісп закликав його до значніших соціальних реформ, навіть до ліквідації грошей, що породжують розкіш — го­ловну ваду римського суспільства, але Цезар лише обмежив суми грошей, які могли мати окремі особи на руках. Було видано закони проти розкоші та розпусти. Цезареві належать широкі проекти щодо осушення боліт, дренажу ґрунтів, прокладання доріг, водо­проводів тощо. Було затверджено раніше проголошений суворий закон проти зловживання у провінціях, що значною мірою сприя­ло впорядкуванню податкової системи та дало можливість взяти під контроль діяльність публіканів (відкупників податків). Відку­пи на прямі податки було ліквідовано і відтепер їх вносили дер­жаві безпосередньо представники общин.

Цезар провів також реформу календаря. З 1 січня 45 р. До н. Е. Було введено нове літочислення (так званий юліанський календар), який набагато пережив Римську державу, а в Росії та Україні існу­вав до кінця 1917 р. Цезар мав намір кодифікувати римське право, але не встиг цього зробити.

Для всієї системи заходів і проектів Цезаря характерно праг­нення примирити, задовольнити усі верстви населення, уміння ла­вірувати між соціальними групами, серед яких точилася боротьба. Згодом таку політику, такий режим було названо цезаризмом. Со­ціальна опора Цезаря не була стійкою через суперечності інтересів різних її прихильників. За цих умов особливого значення набува­ла армія, за допомогою якої Цезарю вдалося домогтися слави і ба­гатства. Його популярність серед війська була надзвичайна, отже, опора на армію є також однією з характерних рис цезаризму.

Як відомо, Цезар обіймав різні високі посади в державі — пос­тійно обирався консулом, був верховним понтифіком, йому пожит- тєво надали звання диктатора. В 48 р. До н. Е. Він отримав довічну владу народного трибуна, а в 46 р. До н. Е. Йому було підпорядкова­но префектуру нагляду за моральністю. Згодом він дістав почесний титул батька вітчизни (раїег раtriаs), а війська проголосили його імператором. Цезар мав права вирішувати питання війни і миру, визначати кандидатів у магістрати, розпоряджатися державною скарбницею. Сукупність цих повноважень надавала Цезарю, по суті, довічну монархічну владу. Він реорганізував сенат, довівши кіль­кість його членів до 900. Також було збільшено кількість магіст­ратів: преторів — до 16 осіб, едилів — до 6, квесторів — до 40.

Статуї Цезаря ставили у храмах поруч із зображеннями богів, а його прихильники неодноразово улесливо намагалися об'явити правителя царем. Так, зокрема, 44 р. До н. Е. У святковий день пе­ред величезним натовпом друг Цезаря Марк Антоній намагався увінчати його царською діадемою, але Цезар не прийняв її, що викликало вибух оплесків. Це була своєрідна політика "заграван­ня" з римським народом, котрий ще не відійшов від республікан­ських звичаїв. Безперечно, цей вчинок Цезаря не був щирий (як і в інших випадках, коли він нібито відхиляв відкрите звеличення своєї особи). Насправді ж він схвалював усі урочистості, органі­зовані на його честь.

Серед верхів римського суспільства було чимало незадоволених порушенням республіканських традицій, усуненням їх від держав­них посад, зосередженням необмежених повноважень однією осо­бою, тенденцією до встановлення монархічної влади. І проти Це- заря почали готувати змову, в якій брало участь близько 60 сена­торів. Замах вчинили в 44 р. До н. Е.

На початку засідання сенату Цезар увійшов у курію і сів у своє крісло. За умовним знаком на нього накинулись змовники з кинд­жалами, серед них був і Марк Юній Брут, котрого Цезар вважав другом. Побачивши його, закривавлений Цезар вигукнув: "І ти, Брут?" Цей вислів увійшов в історію як символ зради (античні історики писали: "І ти, дитя", що з часом послужило причиною двоякої інтерпретації взаємовідносин Цезаря і матері Брута).

Отже, Цезаря було вбито. З 23 ран, нанесених диктатору, тільки 2 були смертельними. У заповіті Цезар всиновлював і оголошував спадкоємцем свого внучатого племінника Гая Октавія (його батько був одружений з племінницею Цезаря), якого було названо Гаєм Юлієм Цезарем Октавіаном. Октавіан не наважився правити дер­жавою одноособово, тим більше, що умови для єдиновладдя в країні не склалися — знову настав період конфронтацій, грома­дянських воєн, дестабілізації. Тому в 43 р. До н. Е. Прихильники цезаризму утворили так званий другий тріумвірат у складі Окта- віана, Марка Антонія і Марка Емілія Лепіда, який суттєво від­різнявся від першого тим, що його офіційно затвердили Народні збори (центуріатні коміциї). Тріумвірам вручили консульську вла­ду і необмежені повноваження "для облаштування держави". Рес­публіканці вчинили проти них збройний виступ, однак їх у вирі­шальній битві було розбито.

Другий тріумвірат довго не проіснував. Лепід зійшов з полі­тичної арени, між Октавіаном і Антонієм почалась ворожнеча, що закінчилася війною. Накреслився чіткий поворот до зміни форми правління — до монархії.

Лекція 21. Римська держава в період ранньої

Імперії (І ст. До н. Е. — кінець III ст. Н. Е.). Політика Октавіана Августа. Система принципату. Органи управління. Фінанси. Збройні сили. Управління Італією і провінціями. Суспільний устрій. Римська імперія після Августа: Юлії— Клавдії, Флавії, Антоніни, Севери. Виникнення християнства

Після тривалих громадянських воєн, які супроводжувалися проскрипціями, конфіскаціями земель, примусовими податками, наборами в армію, втечами і бунтами рабів, пануванням військо­вих, насильствами і розправами, римське населення прагнуло пе­редусім миру, відновлення стабільного життя. Рах Rоmаnа ("рим­ський мир") став гаслом, що об'єднувало різні верстви й угрупо­вання рабовласницького суспільства.

Найнебезпечніші противники Октавіана загинули у громадян­ських війнах. Ті представники антицезарівських угруповань, котрі залишилися живими, були політично ослаблені й деморалізовані. Заради збереження свого громадянського становища, майна, спо­кою вони ладні були підтримати Октавіана, піти з ним на угоду. Політичні бурі та війни породжували тугу за ідеалізованими мину­лими щасливими, мирними часами, простим, невибагливим жит­тям благочестивих предків. Очевидно, зважаючи на ці настрої, Октавіан постійно наголошував, що братовбивчі війни припини­лися і почалось повернення до добрих звичаїв старого Риму. Тому одним із перших заходів Октавіана була реставрація старих храмів, побудова й освячення нових.

Принцепс. У 36 р. До н. Е. Октавіан одержав довічну владу на­родного трибуна. З 31р. Дон. Е. Він щороку обирався консулом, а в 29 р. Дістав ще й цензорські повноваження, на підставі яких у 29—28 рр. До н. Е. Склав новий список членів сенату і провів ценз римських громадян, який не проводили вже понад 40 років. Кіль­кість сенаторів на той час збільшилась до 1 тис. Осіб, оскільки ще Сулла, а згодом Цезар вводили до його складу своїх прибічників. Щоправда, в січні 27 р. До н. Е. Октавіан на засіданні сенату заявив, що він складає з себе всі повноваження і повертається до приват­ного життя у зв'язку з тим, що термін його повноважень як тріум- віра скінчився. Він оголосив про відновлення республіканських порядків. Проте вірні сенатори (а ворожих він своєчасно позбувся) "умовили" Октавіана залишитися при владі, на що він милостиво дав згоду. Того ж дня Октавіану присвоїли почесне ім'я Августа (звеличений божеством), титул голови сенату — першого сенатора (рrіnсерs senatus). Звідси і пішла назва форми правління — принци­пат. Цікаво, що від запропонованого Октавіанові почесного титулу "батька вітчизни і третього Ромулу"(другим називали переможця галлів Камілла) колишній тріумвір "скромно" відмовився.

Діставши владу ішрегіиш шаіш, яка поширювалась на всю дер­жаву, всі провінції, а з 19 р. До н. Е. Ще й звання довічного кон­сула, Октавіан набув ім'я "Імператор Цезар Август, син божест­венного" (мається на увазі — Юлія Цезаря). Отже, відновлення республіки було лише формальністю. Август став єдиновладним правителем держави.

Титул імператора тоді ще не набув значення необмеженого прави­теля, владики всього народу, всієї держави. Однак таку владу давала йому сукупність усіх титулів і посад, які він одержав. Зрештою, сам титул "імператор" хоча й був почесним, але тимчасовим. Він нада­вався військом полководцеві за певну видатну перемогу і зберігався за полководцем лише до "тріумфу". Але вже Сулла залишив його за собою довічно. Август приєднав цей титул до свого імені — він почав означати верховну військову владу до кінця життя. Влада Августа дістала і релігійну санкцію. Це символізували титул "Август" і ви­значення "син божественного" Юлія. Крім того, у 12 р. До н. Е. В над­звичайно урочистій обстановці, при напливі народу з усієї Італії Августа обрали великим понтифіком (ропшех шахішш). Він став вер­ховним жерцем, главою римської релігії. Найтісніший зв'язок Авгус­та з усім римським народом засвідчував ще й титул батько вітчизни (раtеr райіае), на який він нарешті погодився у 2 р. До н. Е.

Головною опорою Октавіана, джерелом його могутності та ав­торитету було військо. Він також мав величезну моральну підтрим­ку римського народу, котрий був переконаний, що зосередження великої влади в руках однієї сильної і достойної особистості є неодмінною умовою досягнення миру й спокою.

Юридично принцепс-імператор вважався найвищим респуб­ліканським магістратом, який (як і його урядовці) лише приєд­нувався до старого республіканського апарату державної влади. Фактично ж його влада майже нічого спільного не мала з республі­канською магістратурою, оскільки вона була пожиттєвою, надзви­чайною і зосереджувала повноваження кількох магістратів. Його влада ґрунтувалася на вищому імперіумі, ніж у будь-якого іншого магістрату. Не обмежений ні місцем, ні часом, цей вищий імпе- ріум давав Августові такі повноваження:

1)   Командувати усіма збройними силами і мати особисту військо­ву охорону — три (потім дев'ять) преторіанські когорти;

2)    Укладати міжнародні угоди, приймати і посилати послів;

3)   Розв'язувати питання війни і миру;

4)     Безпосередньо управляти імператорськими провінціями (їх бу­ло три);

5)    Видавати загальнообов'язкові рішення і тлумачити закони;

6)    Чинити вище цивільне і кримінальне судочинство;

7)    Голосувати в сенаті й рекомендувати кандидатів на посади ма­гістратів;

8)    Верховні релігійні та жрецькі права;

9)    Звільнення з-під дії деяких законів і звичаїв;

10) на нього не поширювалось вето жодних магістратів.

Влада народного трибуна і верховного понтифіка робила Авгус­та особою недоторканною, давала право накладати вето на рішення сенату чи будь-якого магістрату.

Влада принцепса-імператора спочатку, зокрема за Августа, не була спадковою. На випадок його смерті нового принцепса обирав сенат, причому принцепс міг сам призначити кандидата на обран­ня у випадку своєї смерті. За звичаєм принцепс міг призначити своїм помічником брата чи сина, які потім найперші претендували на цю посаду. Отже, обрання принцепса сенатом часто перетворю­валось у просту формальність. До того ж значний, іноді вирішаль­ний вплив на цю процедуру мала армія — преторіанці чи про- вінціальні легіони. Нерідко, зокрема в III ст., коли розгорнулася нова соціально-політична криза, принцепсів часто усували і при­значали нових — за вказівкою правлячої верхівки і війська, які влаштовували "палацові перевороти".

Влада принцепса за наступників Октавіана Августа щораз зміц­нювалась. Під час їхнього обрання сенат уже видавав закон Іех de ітрегіо, згідно з яким принцепс наділявся всією повнотою влади, йому присвоювали титули імператора й Августа. Титул імператора мав уже не тільки військовий характер, а й набував всеохоплю- ючого значення — правителя держави. Здебільшого принцепсами ставали сильні особистості, але іноді ними були безвольні креа­тури, маріонетки правлячих верхів.

Старі римські державні установи продовжували існувати і фор­мально не зазнали істотних змін. Сенат і за часів перших прин- цепсів вважався найвищим органом управління державою. Крім цього, до сенату переходять деякі функції Народних зборів, за ним закріплюється законодавча і судова влада. Август проводить певні реформи сенату щодо процедури скликання і порядку його роботи, кількісного складу (600 чол). Постанови сенату одразу набирають сили закону.

За Августа було здійснено розподіл провінцій на дві категорії — імператорські (Сирія, три галльські, Північна Іспанія та інші — вони вважалися прикордонними) і сенатські, "замирені" (Африка, Нарбоннська Галлія, Македонія, Азія). Перші управлялися наміс­никами, яких призначав сам Август, а другі — проконсулами чи пропреторами, призначеними сенатом. Після цього поділу Август заявив, що сенату війська не потрібні, оскільки в його провінціях "панують мир і спокій".

Була поділена і державна скарбниця та фінанси загалом. Поряд зі старою скарбницею — аерарієм, яким розпоряджався сенат, ство­рюється окрема імператорська скарбниця — фіск. В аерарій надхо­дили кошти з сенатських провінцій, у фіск — з імператорських. Се­натська скарбниця карбувала мідну монету, імператорська — срібну та золоту.Єгипет було оголошено особистою власністю Августа.

Зі складу сенату при принцепсі було створено дорадчий орган — раду (сошінит рrіnсіріs), що обиралася жеребкуванням. Сенат, на засіданнях якого головували принцепси, здебільшого слухняно приймав їхні пропозиції, хоча інколи справа доходила до гострих суперечок і конфронтацій.

Народні збори (коміції) продовжували скликатися. На них при­ймалися закони, запропоновані Августом (lеgеs Julіае), а згодом іншими прнцепсами. Обиралися і магістрати, проте ці вибори вже не були вільними, бо громадяни голосували за тих, кого називав

Август за так званим jus recomendationis — правом рекомендації. Коміції при Августі стали слухняним знаряддям принцепса, втра­тивши своє попереднє політичне значення. Після смерті Августа (помер у віці 76 років, практично нічим за своє життя не хворів­ши, хоча весь час скаржився на слабке здоров'я), з 14 р. Н. Е., ви­борчі коміції не скликалися. Законодавчі коміції іноді ще склика­лись, але щораз рідше. Адже зібрати громадян з усієї величезної держави ставало справою надто складною. Збори були позбавлені судових функцій. Вони втратили будь-яке реальне політичне зна­чення. Востаннє Народні збори скликалися при принцепсі-імпе- раторі Нерві 98 р. Н. Е.

Щодо магістратури, то при Августі зберігалися майже всі поса­ди магістратів, але і їх політичне значення втрачається. Обрання магістратів з І ст. Н. Е. Переходить до повноважень сенату. Канди­датів на ці посади рекомендував принцепс.

Консулат, як і раніше, був тим званням, якого прагнули особи сенаторського стану. Щоб задовольнити честолюбство багатьох з них, за розпорядженням Августа на рік стали обирати не два, а кілька консулів. Двоє з них займали посади 1 січня і називали рік своїм ім'ям (сопси^ оміпагіі). Після них за чергою в управління (по два-три місяці) ставали інші пари (сопси^ suffe^). Консули втратили, однак, право командувати військом та адміністративні функції (це все перейшло до принцепса). Вони стали виконавцями розпоряджень принцепса і сенату, їхні функції безперервно зву­жувались.

Магістратури цензорів було ліквідовано взагалі. Розподіл гро­мадян за цензами, розрядами та визначення складу сенату перейш­ло, як зазначалось, до принцепса та його урядовців.

Народні трибуни ще обирались трибутними зборами, але ос­кільки їх влада обмежувалась тільки роком, а збори скликались значно рідше, то дедалі більшими були проміжки часу, коли три­бунів не було. Зрештою, їхнє вето не поширювалося на рішення принцепса і сенату.

Магістратура преторів зберігалась. Август збільшив їх до 18, але щораз більше судових функцій переходило до нього і до призначе­них ним урядовців. Передусім це стосується кримінальних справ. У галузі цивільної юрисдикції повноваження преторів зберігалися, вони розглядали основну частину цивільних справ, яких ставало все більше. Але вони не були вже колишніми повновладними ма­гістратами у сфері судочинства. Розвиток приватного права шля­хом преторського едикту поступово послаблювався, оскільки Ав­густ особисто розглядав важливі кримінальні та цивільні справи, ухвалював вироки, в тому числі й смертні. А претори стали відпо­відати за влаштування різних видовищ, урочистостей. Карні зло­чини розглядали ще й постійні судові комісії (questiones регрешае). Звертатися з апеляцією щодо їх рішень (як і рішень преторів) мож­на було до принцепса.

Функції едилів обмежувались наглядом за громадським поряд­ком і юрисдикцією в галузі торговельних справ.

Квестори втратили повноваження в галузі фінансів, перейшов­ши в розпорядження принцепса, консулів, преторів і намісників сенатських провінцій. Вони відповідали також за охорону і збері­гання архівів.

Отже, загалом інститут магістратури хоча й зберігся, але втра­тив попереднє державно-політичне значення. Магістрати поступо­во перетворились у помічників принцепса, виконавців його розпо­ряджень. Згодом їх було ліквідовано зовсім.

Органи принцепса. Управління величезною державою вимагало розвиненого і розгалуженого апарату управління, кваліфікованих урядовців — адміністраторів. Цей апарат складався вже не з вибор­них службовців, а з вірних слуг принцепса, котрих він призначав і звільняв на свій розсуд, які беззаперечно виконували його волю і яких він особисто винагороджував за самовіддану працю.

Створюючи цей апарат, Август використовував насамперед осо­бисті зв'язки, сміливо висував на ці посади навіть осіб низького походження, вільновідпущеників та ін. Імператорські чиновники, які спочатку залежали особисто тільки від принцепса, поступово набували загальнодержавного значення. На найвищі посади Август в основному призначав осіб, які належали до вищих станів, а їхня платня визначалася посадою, яку вони обіймали.

З цих чиновників при принцепсі утворилася рада (сошіїіит рrіnсіріs), до якої увійшли і юристи. На засіданнях (у присутності принцепса) обговорювались важливі питання внутрішньої і зов­нішньої політики держави. Вона поступово замінила і витіснила сенат, з яким у принцепса час від часу виникали різні колізії — сенат намагався зберегти свій вплив у державі, а принцепс — об­межити його на свою користь. Згодом принцепси стали відкрито демонструвати свою нехіть, зневагу до сенату. Зокрема, принцепс- імператор Гай Цезар Калігула (37—41 рр.) Змушував деяких сена­торів бігти поруч зі своєю колісницею, під час трапези ставив їх за спинкою свого ложа в полотняних фартухах як прислужників, призначив до складу сенату свого коня.

Спочатку консиліум не був офіційним державним органом, але вже при принцепсі-імператорі Адріані (117—138 рр.) Став держав­ною установою.

Створено посаду префекта м. Рима (рrаеfесtus игьі), який пере­дусім забезпечував охорону порядку, відповідав за забезпечення міста продуктами харчування та ін.

Великого значення набула й посада префекта Преторія (началь­ника преторіанців — імператорської гвардії). Він незабаром став найближчим помічником, заступником принцепса-імператора, здійс­нюючи командування не тільки преторіанцями, а й військами в Італії. Він дістав велику юрисдикцію з кримінальних і цивільних справ, згодом здійснював ще й нагляд за діяльністю всіх інших органів й окремих службових осіб принцепса, міг приймати за­гальнообов'язкові рішення.

Також було організовано імператорську канцелярію з різними відділами: відділ з підготовки розпоряджень імператора; фінан­совий; відділ з розслідування різних справ тощо. Їх очолювали прокуратори (рrосurаtоrеs) або магістри (mаgіstrі), яким підпоряд­ковувався численний штат нижчих чиновників, яких призначав імператор з числа своїх вільновідпущеників або навіть з рабів. Прокураторам доручався контроль за збиранням податків, управ­ління невеликими провінціями, їх призначали й для виконання різних господарських функцій.

Спеціальні органи створювались для управління громадськими будівлями, виконання суспільних робіт, видачі хлібних пайків, ре­гулювання цін на ринках тощо.

До створеної окремої імператорської скарбниці (£юсш), як за­значалось, надходили прибутки з особистих маєтків імператора, з державного майна в імператорських провінціях, данина і податки з підкорених народів та ін. У ній зосереджувались величезні багат­ства, які давали принцепсу-імператору можливість здійснювати свою політику, бути незалежним від загальнодержавної скарбниці (аегагіит), якою відав сенат.

Збройні сили. Як відомо, з часів другого тріумвірату головну роль у житті держави виконує армія. Упродовж певного часу вона протистояла майже всьому цивільному населенню. В боротьбі за владу на неї покладалися різні політичні діячі й полководці. Вона іноді ставала небезпечною і для них самих — чимало з них було вбито, наприклад, бунтівними солдатами (маріанців Цінну, Серто- рія, державного діяча Помпея, імператора Калігулу та ін.).

Август реорганізував армію так уміло, що, використовуючи її, він міг панувати над усією державою.

Командний склад армії призначав імператор, який вважався го­ловнокомандувачем збройними силами країни. Усе військо повинно було усвідомити, що Август є його командиром і саме від нього зале­жить кар'єра кожного воїна. Значну частину війська, яке на тому чи іншому боці брало участь у громадянських війнах, було розпущено. Вірні Августу воїни дістали землю у новозаснованих колоніях або значну грошову винагороду й повернулися в рідні місця.

За правління Августа завершено перехід до постійної найманої армії. Регулярна армія, розташована у прикордонних провінціях, складалася з 25 легіонів та інших частин загальною чисельністю майже 250 тис. Легіонери вербувалися з римських громадян, пере­важно жителів Італії. Оскільки добровольців часто не вистачало, то доводилось вдаватися до примусового набору, навіть набирати відпущених на волю і наділених правами громадянства рабів.

Поряд з основними, суто римськими військами існували до­поміжні, які приєднувались до легіонів і комплектувалися з союз­ників Риму та провінціалів.

Легіоном командував легат, якого призначав принцепс (^аіи А^шіі lеgіоnіs) або намісник відповідної (де розміщувався легіон) провінції у званні пропретора чи проконсула (^аііш рго рrаеtоrеs). До вищого командного складу належали й військові трибуни (по кілька на легіон). Вони, як і легати, призначалися принцепсом з осіб сенаторського стану. До середнього командного складу нале­жали центуріони, котрі переважно призначалися з вершників. До посади центуріона міг дослужитися й простий воїн. Допоміжними загонами командували префекти, які також відали зброєю, табо­рами, постачанням армії тощо.

В армію набирали з 17-річного віку і служили впродовж 30 або 40 років. Воїни присягали на вірність Августу, дисципліну підтри­мували суворими заходами: тілесними покараннями, призначенням на важкі роботи, службовими пониженнями, переведенням цілих частин у гірші провінції.

У привілейованому становищі перебували преторіанські когор­ти, розквартировані в самому Римі й Італії. Вони служили для охо­рони особи імператора та підтримання внутрішнього порядку. Пре­торіанці одержували високу платню, мали різні привілеї, термін їхньої служби був коротший.

Особливі когорти виконували в Римі та інших містах полі­цейську службу (со^Ге ирьапае і со^Ге vigilum).

Армія, дисциплінована й реорганізована, була реальною мате­ріальною опорою влади Августа та інших принцепсів-імператорів, але її виняткова роль приховувала в собі й небезпечні для імпера­торської влади моменти: військо, особливо преторіанці, могло ски­нути, вбити імператора, проголосити іншого. Таких прикладів можна навести немало. І протистояти цьому ніхто не був у силах.

Управління Італією і провінціями. Італія, як і в попередній пе­ріод, поділялася на муніципії (типісіріа) і соїопіае сшит готапо- гит (такі колонії засновувались і раніше, переважно через розда­вання земель солдатам-ветеранам). У вирішенні своїх внутрішніх справ муніципії і далі користувалися певною автономією. В них функціонували свої Народні збори, сенат, муніципальні магістрати. Але компетенцію цих органів значно обмежили. Муніципії пере­бували під наглядом принцепса і його урядовців. Прокуратори з часу імператора Траяна (98—117 рр.) Постійно перебували на місцях і здійснювали урядовий нагляд за діяльністю місцевих органів уп­равління.

Август поділив Італію на 11 адміністративних одиниць. Італія втратила привілейоване становище, різка відмінність у правовому відношенні між Італією і провінціями поступово згладжувалася. Вся територія Римської держави отримувала однорідний устрій. Провінції стали невіддільними складовими Римської держави.

У внутрішніх справах деякі общини ще зберігали залишки ко­лишньої самостійності і правові відносини між громадянами вре­гульовували місцевим правом. Але ця самостійність обмежувалась, місцеві провінціальні державні установи все більше зазнавали утисків у своїй компетенції, втрачали своє значення, держава по­ступово централізувалась.

У провінціях утримувались постійні римські гарнізони, римська поліція, римські чиновники набували дедалі більшого значення. Вони здійснювали функції управління, судочинства, збирали по­датки тощо. Місцеве право витіснялось римським.

Водночас певний час зберігався поділ провінцій на дві кате­горії — імператорські і сенатські. Імператорські перебували безпо­середньо під управлінням принцепса-імператора внаслідок його проконсульської влади. До них належали ті провінції, де боротьба місцевого населення проти римлян ще не була остаточно приду­шена, і тому там перебували римські армії (Сирія, Північна Іспа­нія та ін.). Управляли ними призначені принцепсом легати (^ай А^шш рго ргаешге), наділені владою пропреторів, які поєднували найвище цивільне управління з військовим командуванням. У ле­гатів були помічники — легат, котрий командував військом, і про- претори, які відали справами цивільного управління, фінансами, збиранням податків, судочинством та ін.

Сенатські провінції формально підпорядковувались сенату. Це були спокійніші, "замирені" провінції, де римляни не тримали значних збройних сил (Африка, Сицилія, Сардинія та ін.). Очо­лювали їх проконсули, призначені сенатом. Помічниками прокон­сулів були легати (командували військами і відали судовими спра­вами), квестори (відали фінансами).

Такий поділ провінцій не означав цілковитої відмови імперато­ра від втручання у справи сенатських провінцій. Маючи вищу вла­ду — ітрегіит, принцепс-імператор здійснював нагляд і за се­натськими провінціями. Він скеровував розпорядження місцевим магістратам, виряджав туди урядовців, зокрема представників фіс­ку, для контролю над надходженням податків для утримання вій­ська, в разі потреби посилав війська, своєю владою запроваджував новий порядок судочинства (наприклад, у Кіренаїці). Август вер­шив суд над римськими громадянами в сенатських провінціях, звинуваченими у скоєнні тяжких злочинів. До нього надходили апеляції на рішення місцевих судів навіть у тих випадках, коли їх ухвалювали суди вільних міст і общин.

У всіх провінціях Августа вшановували як найвищу особу в дер­жаві, віддавали релігійні почесті, будували присвячені йому храми. У головному храмі кожної провінції щороку збиралися жерці для урочистого моління і подяки Августові. Август теж не залишався в боргу: старі провінції діставали пільги, упорядковувалась податкова система. Відкупи остаточно не було скасовано, але вони втратили колишнє значення, оскільки багато податків збирали безпосередньо прокуратори. Припинився колишній безконтрольний грабунок про­вінцій окремими намісниками і відкупниками.

У деяких провінціях привілейовані групи місцевого населення поряд з римлянами дістали право обиратися до складу судів, де розглядалися кримінальні справи, за які загрожувала смертна кара. Тільки з провінціалів формувалися суди з розгляду цивільних справ. Спеціальною постановою було запроваджено спрощений порядок розгляду справ про здирство у провінціях. У Римі прий­мали й уважно вислуховували делегації міст і общин, які нерідко скаржились на правителів провінцій.

У всіх провінціях виникли так звані провінціальні збори, які складалися з представників усіх верств населення. Влаштовуючи торжества на честь імператора, посилаючи йому з різних нагод поздоровлення, вони водночас висловлювали прохання з місцевих проблем, скарги на правителів — до цього Август ставився дуже уважно.

Всі ці заходи були спрямовані на те, щоб привернути симпатії населення провінцій до римської влади, римського панування. Верхівці місцевого населення надавалось усе більших прав і при­вілеїв, вона допускалась до місцевого управління справами. Тим самим Август створював надійну опору своїй владі. Звичайно, таку політику проводили не в усіх провінціях. На новозавойованих зем­лях римляни рішуче і жорстоко експлуатували місцеве населення на правах завойовників.

Зазначимо, що завойовницькі війни Риму в період принци­пату тривали. Ще при Августі було завершено підкорення Піре­нейського півострова, потрапили в залежність або були винищені гірські племена в Альпах, захоплені великі території по Дунаю, де утворили провінцію Паннонію. Римські війська підходили аж до Дністра. У північній Греції було засновано провінцію Мезію. Наступальні дії велись проти германців, де римляни встановили свою владу в гирлі Рейну і наблизились до Ельби. Між Рейном і Ельбою було утворено нову провінцію — Германію. Щоправда, влада римлян тут не була міцною і згодом їх витіснили назад за Рейн.

На сході значних завоювань не відбулось, оскільки Август на­магався зміцнити тут римські позиції, зберігши раніше завойовані території.

Загалом Римська імперія за часів Августа мала великий автори­тет у світі. Август двічі приймав посольства індійських царів, по­сольства різних народів з причорноморських територій, Кавказу та ін. З іншого боку, жорстока політика римлян на новозавойова- них землях неодноразово зумовлювала грізні повстання підкоре­них народів. Зокрема, це повстання великих племен астурів і кан- табрів в Іспанії, паннонців у Східних Альпах і на півночі Балкан, постійні заворушення серед германських племен.

Поділ провінцій на імператорські і сенатські незабаром втратив значення. У зв'язку з падінням ролі сенату до III ст. Усі провінції стають імператорськими. В них утворюються спеціальні округи, які не підпорядковувались загальному провінціальному управ­лінню. Це були обширні особисті володіння імператорів — ко­пальні, великі маєтки (saltus) тощо.

Римське суспільство в період заснування принципату. Установ­лені за Августа політичні порядки завершували кризу, яку впро­довж десятиліть переживала Римська держава. Вони означали торжество військової диктатури і зростаючого бюрократизму. По­силення одноособової влади, створення постійної армії та бюро­кратичного апарату — неодмінний наслідок перетворення Риму з міста-держави в імперію, до якої ввійшли майже всі країни Серед­земномор'я.

Правління Августа стало часом економічного піднесення держа­ви, яка поступово приходить до рівноваги від спустошень, завданих їй безперервними громадянськими війнами. З часів встановлення принципату ці війни припиняються, упорядковується система уп­равління. У провінціях відособлені раніше римські поселення зли­ваються з місцевою верхівкою, яка засвоїла латинську мову і рим­ську культуру. У новозавойовані землі ввозять італійські товари, а звідти поступає сировина. Утворюється єдиний політико-економіч- ний організм, єдине ціле. Саме Август заклав основи цієї нової про- вінціальної політики, яку розвинули далі його наступники. Це був рішучий поворот у розвитку політичного, господарського і культур­ного життя всієї держави.

Характерна й розважлива політика лавірування Августа між різними соціальними верствами населення в період встановлення його одноособової влади. Він всіляко намагався наголосити на своєму консерватизмі, показати, що в римському житті не відбу­вається жодних небажаних нововведень, а відновлюються лише старі, "батьківські" порядки й звичаї. Передусім це стосувалось взаємовідносин його з сенаторським станом, в якому в роки гро­мадянських воєн загинуло або зійшло з політичної арени багато представників старих римських родів. У сенаті з'явилося чимало "нових людей", прибічників тріумвірів з багатих італіків, заслуже­них військових та ін. Август остаточно затвердив для сенаторів майновий ценз в 1 млн сестерціїв. Він особисто тричі складав нові списки сенаторів, що було заходом малопопулярним серед сена­торів. Невипадково Август робив це у панцирі, із захованим під одягом мечем, а сенаторів перед входом у приміщення обшукува­ли. І все-таки представники старих родів зайняли в сенаті почесні місця, принцепс виявляв до них увагу, призначав і на інші високі посади. За прикладом Цезаря Август збільшив кількість патриціан­ських родів і завжди наголошував, що привілейоване становище старої аристократії залежить від милості принцепса. Він надавав матеріальну допомогу збіднілим аристократам, визначні сенатори виконували його доручення як його друзі (атісі), супроводжували його як супутники (соmitеs). Без дозволу принцепса ніхто із сена­торів не міг покидати Італію.

Водночас Август щедро надавав сенаторські звання "новим лю­дям", переважно з італійських колоній і муніципій. Зате серед ста­рих сенаторів, ідеали яких були повернуті в минуле, незважаючи на "благодіяння" Августа, було немало його противників, організо­вувались змови, проте їх викривали, а винних нещадно карали.

Другий привілейований стан після сенаторського і далі займали вершники. Август встановив для них ценз у 400 тис. Сестерціїв. Вершництво розглядалось як стан (омо), складались його списки, які систематично переглядав Август, виключаючи недостойних. Щороку влаштовували паради вершників, у яких повинні були брати участь усі, віком до 35 років, вершники. У складі вершни- цтва можна виділити дві частини: стару, "спадкову", пов'язану з римською аристократією, і нову, що склалась з вислужених легіо­нерів, найвидатніших представників італійської муніципальної знаті, розбагатілих вільновідпущеників.

Якщо наприкінці періоду республіки вершники не відігравали особливої ролі в політичному житті, надаючи перевагу розв'язан­ню економічних проблем, наприклад, збагаченню, то за часів Ав­густа і в подальшому нові елементи вершництва набули вагомого значення. Саме цей прошарок був переважно серед населення ос­новою принципату. Вершництво керувало різними торговельними і лихварськими операціями, тому Август (та інші принцепси) ши­роко використовував їхній діловий досвід, їм доручали різні гос­подарські справи, в провінціях призначали прокураторами. Посту­пово вершництво отримало значення служилого стану.

Ставлення Августа та інших принцепсів до римського плебсу характерне тим, що він довів до логічного завершення систему хлібних й інших роздач, започатковану братами Гракхами. Понад 200 тис. Найбідніших громадян щомісяця безкоштовно одержували зерно. Август, крім того, досить часто роздавав їм гроші, причому кожен діставав по 400 сестерціїв. З метою відвернути плебс від політики значну увагу приділяли організації розкішних видовищ. Проте коли одного разу юрба почала вимагати вина, то Август відповів, що в Римі є добрий водопровід і вистачає води. Загалом плебс підтримував політику принцепса. Втрата політичної актив­ності майже нікого не хвилювала, адже заходи Августа щодо забез­печення основної вимоги плебсу — хліба і видовищ — повністю їх задовольняли. Втім від можливих заворушень чи бунтів юрби Рим охоронявся преторіанською гвардією, міськими когортами, заго­нами нічної поліції.

Підтримувала Августа й італійська муніципальна знать, оскіль­ки за часів принципату вона зберегла привілейоване становище. А те, що Август встановив громадянський мир і в Італії настав спо­кій, сприяло розвитку виробництва, торгівлі, припливу багатства. Італійські купці вели торгівлю в найвіддаленіших куточках Рим­ської держави і далеко за її межами, отже, ринок збуту товарів був великий. Видатні представники італійських міст досягли верш­ницького й сенаторського станів. У виборах місцевих магістратів брали активну участь усі верстви населення.

Проводячи політику умиротворення, консолідації (хоча б і тим­часової) різних прошарків населення, повернення до старих доб­рих римських звичаїв (mores majorum), традиційної вірності (fіdеs), благочестя (ріеііаб), Август видав низку законів (18 р. До н. Е.). Мета їх зводилась до зміцнення сім'ї, збільшення кількості римських громадян. Для осіб сенаторського і вершницького станів встанов­лювалося обов'язкове одруження; спеціальними законами проти розпусти встановлено суворі покарання за порушення подружньої вірності. Закон 9 р. Н. Е. (Іех Раріа Рорреа) розмежовував неодру­жених і бездітних та сімейних громадян з дітьми в майновому плані. Майнові права перших двох категорій громадян були обме­жені, зокрема, щодо розпорядження своїм майном, можливості ус­падкування та ін.

Одним з головних завдань у політиці принципату було забез­печити покірність рабів. Август провів чимало заходів, які й надалі повинні були засвідчувати принципову відмінність між вільними і рабами. Це було дуже важливо, тому що під час громадянських воєн похитнулася влада рабовласників над рабами, багато рабів утекло від господарів, воювало в різних арміях. Август розшукав і повернув господарям близько 30 тис. Рабів-утікачів; провів реві­зію кількості державних рабів; обмежив відпускання рабів на волю. Зокрема, закон Сентія (4 р. Н. Е.) Передбачав вік звільняючого і звільнюваного; закон Канінія (2 р.) Обмежував кількість рабів, котрих відпускали на волю за заповітом; у 9 р. Підтверджено ста­рий закон, згідно з яким за вбитого господаря до страти засуджу­вали всіх рабів, які перебували в маєтку.

Так виглядала Римська держава в період принципату, зокрема у ранній його період. Новий державний лад, реставраційні тенденції в законодавстві — все це відповідало вимогам часу. Принципат був особливим, раннім видом монархії в Римі.

Римська імперія після Августа. Після смерті Августа Римом править династія Юліїв — Клавдіїв: усиновлений Октавіаном Ти- берій (14—37 рр.) Та його наступники — Гай Юлій Цезар Тиберій Германік (37—41 рр.), прозваний Калігулою, Клавдій (41—54 рр.) І Нерон (54-68 рр.).

Влада імператорів у цей період продовжувала зміцнюватися, а се­нату і магістратів — падати, слабшати. Знову почастішали повстання рабів, активізувалась визвольна боротьба поневолених народів. На­стали фінансові труднощі. Хронічно в державній скарбниці не виста­чало грошей, оскільки слабшала інтенсивність зовнішніх воєн і похо­дів, а отже, і приплив здобичі. Крім того, ввіз товарів у Рим та Італію значно перевищував вивіз, отже, торгівля мала пасивний баланс. Підвищувати ж податки імператори спочатку не наважувалися.

Значно розрослась імператорська бюрократія, що поділялась на кілька відомств. Розширились політичні права провінційної знаті. В І ст. Право бути обраним до римського сенату надали жителям Галлії, а потім і деяких інших провінцій. Це зумовило все гост­рішу опозицію сенатського стану. Загострилась його боротьба з імператором. Дедалі більшу роль виконували імператорський двір і всесильні вільновідпущеники імператорів. Вони не тільки завіду­вали імператорськими канцеляріями, а й брали діяльну участь у всіх придворних справах та інтригах.

За часів правління Нерона в Римі відновили проведення пиш­них видовищ, церемоній, розгорнулось грандіозне будівництво. Це, як і утримання великої армії та чиновницько-бюрократичного апарату, потребувало величезних коштів. У результаті збільшились побори з провінцій, накладались податки (прямі й непрямі) на все населення держави.

Економіка країни в цілому продовжувала розвиватися. Зросла кількість міст, щоправда, переважно дрібних, збільшилась кіль­кість населення (у І ст. В Італії воно становило близько 16 млн осіб). В економіці домінувало сільське господарство, в якому і далі широко застосовувалась рабська праця, зокрема у великих маєтках. З часом вона стає все менш продуктивною, оскільки раби не були зацікавлені в результатах своєї роботи. Тож недарма досить часто великі землевласники скаржились, що "раби завдають полям вели­чезної шкоди... Погано пасуть худобу, погано орють землю... Усе крадуть, не дбають про майно господарів" та ін. Припливу ж "но­вих" рабів не було через відсутність великих переможних завойов­ницьких війн. У зв'язку з цим, щоб знайти вихід зі скрути з робо­чою силою, землі ділили на дрібні ділянки і здавали їх в оренду. Орендарі цих ділянок дістали, як зазначалось, назву колони (со- Іопш). Спочатку це слово означало будь-якого землероба, який обробляв землю; колонами називали й поселенців у колоніях. По­няття соїопш у значенні дрібного орендаря виникає наприкінці існування Республіки.

Великого значення набула здача землі в оренду колонам вже за часів Августа. Із середини І ст. Вона стала досить поширеним яви­щем. Почали розрізняти дві категорії колонів: 1) місцеві жителі, які обробляли землю своєю працею; 2) міські жителі, котрі поси­лали своїх рабів працювати на поля великих землевласників. Орен­да була грошовою, проте колони мусили виконувати і деякі нату­ральні повинності (наприклад, поставляти певну кількість зерна, вина чи дров). Уже на той час заборгованість колонів була однією з рис, характерних для їх відносин із власниками маєтків. Ця за­боргованість приковувала дрібних орендарів до землі. Поширення колонатних відносин було одним з симптомів кризи рабовласни­цького способу виробництва.

Після смерті Нерона (68 р.) За півтора роки змінилося три імпе­ратори, доки принцепсом не було проголошено Веспасіана Флавія (69-79 рр.), який не належав до римської знаті, вийшов з середніх італійських верств і став засновником нової династії Флавіїв. Він був досвідченим полководцем, людиною розумною, невибагливою, енергійною і суворою. Сенатським законодавчим актом йому на­дали верховну владу. Виконання його розпоряджень, які могли скасовувати закони, що діяли раніше, було обов'язковим. Веспа- сіан одночасно займав посади консула, цензора, принцепса, імпе­ратора. Він оновив склад сенату, ввівши туди не тільки нових представників італійської муніципальної аристократії, а й романі­зованих римських провінцій. Веспасіан ужив усіх заходів, щоб зміцнити державу та поновити дисципліну у війську. Під час його правління дістали права римського або латинського громадянства романізовані міста Іспанії, багатьом з них надани автономію. Вес- пасіанові вдалось налагодити справу з державними фінансами, по­повнити скарбницю за рахунок упорядкування податків і конфіс­кації маєтків опозиційних сенаторів.

Наступниками Веспасіана були його сини Тіт (79—81 рр.) І До- міціан (81—96 рр.), які продовжували політику батька. Але слід мати на увазі, що за часів правління Доміціана значно посилився терор у державі і це викликало невдоволення різних верств насе­лення.

Із 96 р. До влади приходить династія Антонінів: Марк Нерва (96-98 рр.), Траян (98-117 рр.), Адріан (117-138 рр.), Антонін Пій (138-161 рр.), Марк Аврелій (161-180 рр., до 169 р. У нього був співправитель Луцій Вер) і Коммод (180-192 рр.). Найвидат- нішою постаттю в цій династії був Траян, часи правління якого характерні новими завоюваннями Риму. Він завоював Дакійське царство, збудував систему прикордонних укріплень, розбив на сході парфян, захопивши всю Вавилонію, і дійшов до Перської затоки. Для внутрішньої політики Траяна характерним було по­дальше зміцнення імператорської влади. Монархія (або імперія) оголошувалась громадянським служінням, загальним благом. Ве­лику увагу Траян приділяв провінціям. Він дбав про упоряд­кування провінційних і загальнодержавних фінансів, будівни­цтво, права різних міст, їх охорону тощо. В Італії створюється спеціальний грошовий фонд (аліментарний), з якого під невеликі відсотки (5 % річних) надавали позички дрібним землевласникам. Відсотки з цих позичок йшли на виховання малолітніх сиріт і дітей незаможних батьків. Відновились роздавання хліба і грошей бідним, грандіозні видовища для населення (гладіаторські бої, бої з дикими звірами), дотримувались усіх старих традицій і звичаїв. Траян намагався бути добрим і турботливим імператором для всіх. Недарма ж після його смерті стало традицією бажати на­ступному імператору бути "щасливішим за Августа і кращим за Траяна".

За його наступника Публія Елія Адріана, якого проголосили імператором сирійські легіони, для подальшого зміцнення імпера­торської влади було запроваджено низку реформ. Рада принцепса (сошіїіит pгmcipis), утворена ще Августом, стала при Адріані уста­новою офіційною і постійною, причому до її складу, крім сена­торів, ввели вершників. Велику роль в імператорській раді почали відігравати юристи. Члени ради одержували встановлену платню, а звання члена ради вважалося високим службовим становищем. Рада висловлювала свою думку, а принцепс-імператор ухвалював рішення. За часів Адріана виробляється та норма, яку римські юристи згодом сформулювали висловом: воля принцепса є зако­ном. Імператорські канцелярії стали загальнодержавними устано­вами. Замість вільновідпущеників їх очолили солідніші люди, пе­реважно вершники. Штат різних імператорських чиновників знач­но розширився.

За дорученням Адріана найвидатніший юрист тих часів Сальвій Юліан опрацював преторські едикти, вибрав і систематизував ті з них, які зберігали значення для цього періоду. Кодифікаційна ро­бота завершилась виданням так званого Вічного едикту (Еdiсtum регрешит), після чого ініціатива у зміні правових норм перейшла від преторів до імператора. У Вічному едикті було поєднано едик­ти звичайних преторів і преторів для перегринів. Перша його час­тина стосувалася судочинства перед магістратом, друга — формул і позовів, третя містила постанови про судові рішення та їх вико­нання.

За період свого правління Адріан об'їздив майже всі провінції, приділяючи велику увагу зміцненню обороноздатності імперії та її кордонів. Навіть у далекій Британії було споруджено прикордон­ний вал. Плавав він і вверх по Нілу. Адріан дозволив приймати в римську армію чужоземців. Кількість війська збільшилася, але ар­мія з цього часу почала варваризуватися.

Його наступники — Антонін Пій, Марк Аврелій і Луцій Вер усе життя присвятили продовженню політики зміцнення Римської держави, кордони якої були значно розширені за рахунок успіш­них завоювань, які, зокрема, активно проводив Марк Аврелій. При Коммоді ж спостерігається занепад у всіх галузях економіки, на­стає соціальна криза, що було зумовлено насамперед нераціональ­ною політикою самого імператора, який розтринькував кошти і майже не приділяв уваги державним справам. Це і стало причи­ною його вбивства найближчим оточенням.

Зі 193 р. Править династія Северів, яку започаткував Септімій Север (193-211 рр.), котрого знову ж таки військо проголосило імператором. Він проводив послідовну антисенаторську політику. Сенат був усунений від управління аерарієм — державною скарб­ницею, яка повністю підпала під контроль імператора, а фіск на­був загальнодержавного значення. Невдовзі обидві скарбниці зно­ву були об'єднані. Поступово зростає значення імператорської ради та збільшується кількість юристів у ній (найвідоміший з них — Папініан). Таку ж політику проводили син Севера — Марк Аврелій Антонін, прозваний Каракаллою (211-217 рр.) Та Алек­сандр Север (222-235 рр.)

.

За Каракалли 212 р. Едиктом Сошііііиііо апопішапа права рим­ського громадянства було надано майже всьому вільному населен­ню імперії.

Після вбивства у 235 р. Внаслідок змови Александра Севера на­став період так званих солдатських імператорів. Солдати їх легко проголошували і так само легко усували, найчастіше — преторіанці. Такий стан тривав, поки імператором не став Діоклетіан.

Щодо економіки держави, то в цей період інтенсивно розви­вається інститут колонату. Високі орендні ціни зумовлювали все більшу заборгованість колонів, їхні недоїмки можна було віддава­ти в заставу, продавати, передавати у спадщину. У зв'язку з цим власники земель заміняли грошову ренту орендою за частину ви­рощеної продукції. Водночас колон поки що залишався вільним орендарем. В основі відносин між ним і власником землі лежав двосторонній договір майнового наймання. Колонат поширювався і в провінціях.

Колонатні відносини вплинули і на становище сільськогоспо­дарських рабів. Власники переводили їх на пекулій, тобто надава­ли їм ділянку і можливість господарювати на ній, зобов'язуючи вносити встановлений оброк. Усе це засвідчувало, що старі форми господарювання у великих маєтках за допомогою рабів остаточно втрачали своє значення. Раби, котрі одержували землю як пекулій, називались sеrvі саsаtі. Їх правове становище частково прирівнюва­лось до колонів, зокрема їх не можна було зарахувати в інвентар маєтків, передавати за заповітом. Колони, як і ці раби, були, за­звичай, більше зацікавлені в результатах своєї праці. Проте земле­власники, зловживаючи владою, часто стягували з колонів більше, обтяжуючи їх все новими поборами. Зловживали своєю владою і місцева адміністрація, дрібні урядовці. Колони повставали, бунту­вали, тікали з землі. Часто виступали вони разом з рабами. Щоб запобігти втечам і заворушенням, землевласники прагнули при­кріпити селян-колонів до землі, обмежити їхню свободу.

Виникнення християнства у Римській державі. За тих часів ста­лося ще одне соціальне явище — виникла нова релігія — христи­янство. В Римі як серед знаті, так і серед нижчих верств населен­ня, навіть бідноти, яка втратила віру у свої сили і сенс існування, поширювались різні ворожіння, забобони, магія, східні релігії і вірування. З усіх релігійних систем особливого значення набуло саме християнство. Воно виникло у І ст. Н. Е. Ранньохристиянська література, що збереглась, з'явилася значно пізніше, коли христи­янство було сформованою організацією. В ній тісно переплітались легенди і дійсність.

Перша писана історія християнства і його церкви (єпископа Ев- сенія) належить до IV ст. Н. Е. Контури ранньохристиянського вчення можна відновити й за деякими християнськими літера­турними пам'ятками, найдавніші з них є "Апокаліпсис" ("Одкро­вення") Іоанна, написана близько 67-68 рр., послання апостолів (Павла), Євангелія (від Матвея, від Марка, від Луки і від Іоанна) та ін.

Отже, зародилась нова релігія, творцем якої став Ісус Христос. У Римі виникли християнські громади, яким не була притаманна національно-релігійна замкнутість. Ідеї рівності, братерства людей, взаємної любові, пошани і поваги, байдужості до земних мате­ріальних благ, терпіння, засудження багатства та інші приваблю­вали багатьох. Християнство проголосило блаженними злидарів, обіцяло втіху скорботним і плачучим. Раннє християнство харак­теризується як релігія рабів і вільновідпущеників, бідняків і без­правних, підкорених і поневолених.

Особливе значення в християнських громадах мали особи, кот­рих вважали наділеними божою благодаттю — пророки та апосто­ли. З них утворилася харизматична ієрархія (харизма означає бла­годать). Вони проповідували нову віру, створювали громади, залу­чаючи все більше людей. Виділяються також так звані пресвітери (старійшини) — найповажніші члени громад, які керували грома­дами, наглядали за порядком під час молитовних зборів. Допома­гали їм диякони.

Християнство на відміну від інших тогочасних релігій значно спростило культ, скасувало жертвопринесення. Найдавнішими християнськими обрядами (таїнствами) було хрещення при вступі у громаду та причащання хлібом і вином. Християнин не міг брати участі в жодній язичницькій (поганській) релігійній церемонії, але оскільки тоді будь-які громадські акти в муніципіях, колегіях, ви­довища і свята супроводжувались релігійними обрядами, то хрис­тияни і в них не брали участі, не справляли римських свят. Це був своєрідний пасивний опір римським порядкам, старим звичаям, державі, що зумовлювало вороже ставлення римських правителів до християн, спричиняло їхнє переслідування.

Поширення християнства, поступова зміна соціального стану християн (оскільки спочатку у громадах переважали не римляни, а перегрини) зумовили зміни в християнській організації та ідео­логії. Представників харизматичної ієрархії, яких через переслі­дування і страти стає щораз менше, замінюють єпископи, котрі керують громадами. Нижче за них стоять пресвітери, далі — дия­кони. Тільки цим особам доручали відправлення культу, організа­цію повсякденного життя громад.

Наприкінці II ст. Остаточно виробляється структура єдиної хри­стиянської церкви, що організаційно складалась з окремих церков, якими управляли єпископи, їхня влада в общинах була необмеже­ною.

Хоча християнська релігія постійно твердила про неодмінну покору владі, бо "немає влади, щоб була не від бога", проте не всі християни додержувались цієї вимоги, протестуючи проти рим­ських порядків. Тому на них поширюються наклепи, нібито вони займаються розпустою, вбивають малих дітей, причащаючись їх­ньою кров'ю, проти них виступають різні чаклуни, ворожбити, представники інших релігій. Та й римській знаті вкрай небезпеч­ними видаються заклики християн до рівності, милосердя, відмови від матеріальних благ. Християн переслідують, убивають, мучать, кидають у цирки для боїв з дикими звірами. Особливо цим "про­славився" Нерон, який, за словами римського історика Тацита, віддав на мученицьку смерть величезну кількість християн, зва­ливши на них вину за велику пожежу в Римі. Спеціального зако­ну проти християн не було, проте їх звинувачували здебільшого в безбожності, опорі властям тощо.

Гоніння не послабили християнські громади. Релігійний фана­тизм призводив навіть до жадання мученицької смерті, оскільки смерть за віру означала безсмертя в потойбічному світі. Пам'ять про загиблих за віру свято вшановувалася у громадах. Періоди гонінь чергувалися іноді з періодами відносного віротерпіння, коли християн не переслідували і їхні общини нічим надзвичай­ним не відрізнялися від інших колегій і общин. У такі періоди серед певної частини християн виникла думка про можливе при­мирення церкви і держави.

Лекція 22. Пізня Римська імперія (М^ ст. Н. Е.).

Встановлення домінату. Тетрархія. Реформи Діоклетіана: адміністративно- територіальна, військова, податкова, грошова. Правління Костянтина: остаточний розрив з традиціями принципату. Перетворення християнства в державну релігію. Феодосій: остаточний поділ імперії на Східну і Західну. Падіння Західної Римської імперії

Соціально-економічне становище Римської імперії. Починаючи з III ст. Римська держава переживає розпад рабовласницької сис­теми господарства. Численні повстання рабів і колонів, визвольна боротьба підкорених народів, безперервні напади на Рим агресив­них сусідів — "варварів", збідніння під тягарем податків і поборів широких верств населення підривають могутність Римської дер­жави, її соціально-економічний устрій. Кидають або продають за безцінь чи віддають за борги земельні ділянки і майстерні селяни та ремісники. Італія поступово втрачає економічні переваги, про­стежуються відплив коштів, запустіння земель. У результаті госпо­дарського розвитку Галлія, придунайські провінції, Африка та Іс­панія не потребують імпорту товарів з інших регіонів. Накреслю­ється своєрідний економічний сепаратизм провінцій.

Події III ст. Ще більше поглибили кризу. Обмін між провінція­ми порушився, ремісничі майстерні обслуговували переважно міс­цевий ринок. Більш-менш значні підприємства зникли, оскільки посилився фіскальний гніт. Податки і побори дедалі зростали. Розлад обміну, нерегулярне надходження до Риму податків, привласнення значних коштів окремими узурпаторами в столиці і на місцях, не­рівномірне надходження дорогоцінних металів з провінцій у зв'яз­ку з повстаннями і великими відстанями, величезні витрати коштів на утримання армії, двору, урядовців і малоімущого римського населення, на влаштування видовищ — усе це призвело до краху фінансової системи. Нестачу коштів доводилось покривати збіль­шенням грошової емісії, розпродажем земель і цінностей, що нале­жали імператорам, випуском неповноцінних монет. Зокрема, вміст срібла у срібних монетах зменшився за правління Каракалли на 75 і навіть 90 %, отже, фактично це були посріблені мідні монети. Вага золотих монет зменшувалась і їх випускали дедалі менше. Знецінення грошей у свою чергу призводило до зростання цін, до розладу обігу. Повноцінні монети зникали — їх перетворювали на скарби і зберігали в різних схованках.

Отже, економіка держави занепадала, посилювались децентра- лізаторські тенденції в її провінціях, Рим зазнав серйозних пора­зок у війнах з "варварами".

У політичне життя країни все відчутніше втручалась армія, на­в'язуючи цивільному населенню свою волю, своїх імператорів. До того ж армія була вже не суто римською, в ній дедалі збільшується відсоток чужоземців, тих самих "варварів". Війська, розквартиро­вані в тій чи іншій провінції, набували самостійного значення. Міцний зв'язок серед легіонерів ґрунтувався вже не стільки на військовій дисципліні, яка всюди занепадала і спроби її відновити викликали їх різкий опір, скільки на професійній солідарності, що сформувалась упродовж тривалої спільної служби, умовами табір­ного і похідного життя. Коли складалися сприятливі умови, то ті чи інші легіони виходили з-під влади правлячого імператора і прого­лошували імператором свого ставленика, щоб тим самим здобути привілейоване становище в державі. Проголошені ними імператори часто не були навіть римлянами. Зокрема, проголошений військом імператор Гай Юлій Максиміан (235—238 рр. Н. Е.) Був сином фракій­ського селянина; Марк Юлій Філіпп (224—249 рр. Н. Е.) За поход­женням — араб; з 268 р. До 270 р. Країною правив іллірійський урод­женець Марк Аврелій Клавдій, після нього — знову іллірієць Луцій Доміцій Авреліан (270—275 рр. Н.е.). Спроби деяких з так званих солдатських імператорів відновити дисципліну і порядок у війську, зміцнити кордони і державу загалом закінчувались тим, що солдати їх убивали (Проба, Авреліана, Галлієна та ін.)

Часто, як зазначалось, незважаючи на те, що країною правив імператор, провінціальні легіони проголошували своїх імператорів і підкорялись тільки їм, проте лише доти, поки ці імператори ви­конували волю солдатів, надавали їм всілякі пільги, роздавали ма­теріальні блага. Офіційним, законним імператорам навіть доводи­лось іноді з цими "провінціальними" імператорами воювати (на­приклад, з Марком Постумом у Галлії). Із 235 до 283 р. В Римі було 19 офіційно обраних законних імператорів і 30 місцевих, про­голошених в окремих провінціях військами.

Відтак перед широкими політичними колами держави постала необхідність створення міцної централізованої влади, своєрідної військово-бюрократичної монархії. Така влада була встановлена 284 р., коли імператором проголосили Гая Валерія Аврелія Діокле- тіана.

Встановлення домінату. Реформи Діоклетіана. З цього часу почався новий період в історії Римської держави — епоха розвине­ної, або пізньої, імперії — домінат. Імператора вже визнали абсо­лютним монархом, котрий стоїть над законами, оскільки сам їх творить. Це вже не перша службова особа в державі, яка очолює республіканських магістратів, а владика — dоminus, звідки і пішла назва всієї системи, встановленої Діоклетіаном.

Усе населення держави перетворилось в його підданих — шьуеей. Було остаточно визнано, що імператор — особа божественна. Це виявляється в релігійному обожнюванні імператора, складному і пишному придворному церемоніалі, запозиченому в східних царів. Щоправда, після визнання християнства державною релігією (див. Далі) імператори вже не вважались богами, але їхня влада розгля­далася як божественна інституція, а вони самі представниками бога на землі.

Імператор Гай Валерій Аврелій Діоклетіан, син вільновідпуще­ника, народився в Далмації. Вступивши до армії, досяг найвищих чинів, став досвідченим полководцем, улюбленцем солдатів, які й проголосили його імператором. Він правив державою 21 рік — з 284 р. До 305 р. (помер 313 р.).

Діоклетіан остаточно порвав із заснованою Августом системою принципату, коли імператор не був монархом, а тільки першим сенатором, першим магістром і першим громадянином, котрий має найвищий авторитет і наділений особливими повноважен­нями.

Автократичні тенденції в Римі виявляються вже під час прав­ління династії Антонінів, а ще виразніше — Северів. Саме таку політику продовжили імператори-іллірійці (зокрема Авреліан). Але тільки Діоклетіан відкрито порвав зі старою конституційною тра­дицією. З часів його правління імператора почали вважати втілен­ням божества, його воля — це земне волевиявлення римських богів. Присутні під час його появи ставали на коліна, падали до­лілиць, цілували край одягу, взуття. Його появлення супроводжу­валась складним і пишним церемоніалом, він одягався в пишний одяг пурпурного кольору, оздоблений золотом і дорогоцінним ка­мінням, голову його увінчувала золота діадема.

Людина енергійна й рішуча, Діоклетіан приступив до прове­дення реформ у державі, які докорінно змінили її державний уст­рій, систему органів влади й управління, збройні сили, фінанси. Складність управління великою державою, необхідність тримати під контролем хоча б найважливіші галузі державного життя при­мусили Діоклетіана обрати собі співправителя (такі випадки були відомі й раніше: Марк Аврелій і Луцій Вер, Септимій Север і два його сини, Валеріан і Галлієн). Ним став його земляк і соратник Марк Аврелій Валерій Максиміан, котрий також дістав титул імпе­ратора та ім'я Августа. Обидва імператори призначили особистих заступників із титулами цезарів (Діоклетіан — Гая Галерія Макси- міана, Марк Максиміан — Гая Флавія Хлора).

Держава була поділена на дві частини — Західну, якою управ­ляв Максиміан і Східну на чолі з Діоклетіаном

. Кожен з прави­телів був наділений усією повнотою імператорської влади.

Діоклетіан і Максиміан вважалися рівноправними. Цим ніби відновлювався старий принцип колегіальності влади (двох кон­сулів). Як і консули, обидва імператори спільно правили, спільно вирішували важливі справи, проте ця колегіальність була суто умовною, бо фактично Діоклетіан вважався основним імператором, мав більший авторитет і більший вплив на вирішення всіх справ, у тому числі західних.

Зрештою й розподіл імперії на дві частини мав тоді ще умов­ний характер (фактично це сталося в 395 р. За імператора Феодо­сія). Це були частини єдиної держави з єдиним законодавством. Створено навіть видимість єдиної імператорської сім'ї. Августів вважали братами, цезарів — їхніми синами. Діоклетіан віддав доч­ку заміж за цезаря Гая Максиміана, родичами були Марк Аврелій Максиміан і Хлор. Обом імператорам належала законодавча влада, закони видавалися від їх імені — цим також наголошувалась єдність держави. За задумом Діоклетіана, таке колегіальне правління по­винно було забезпечити певний порядок престолонаслідування, запобігти можливості узурпації влади іншими людьми в умовах послаблення торговельних, політичних і культурних зв'язків між окремими частинами імперії. Згодом цей політичний режим стали називати тетрархією — "правлінням чотирьох".

Цей захід дав результати. До кінця III ст. Майже на всій тери­торії імперії вдалось ліквідувати децентралістські узурпаторські тенденції, зміцнити державу, її кордони і навіть ще більше розши­рити римські володіння. Будь-які повстання придушувались (зо­крема, в Галлії). Германців, котрі вторглись у межі імперії, розби­ли і відкинули за Рейн.

Деякі старі республіканські органи ще зберігалися, зокрема се­нат, магістратура. Сенат, однак, справами законодавства, судочин­ства, управління вже не займався. Він відав організацією всіляко­го роду ігор, видовищ, святкувань, контролював виконання різних повинностей сенаторами. На всі його ухвали потрібна була санкція імператора. Збереглися також ще окремі магістратури (консули, претори, квестори), проте це були тільки почесні звання. Народні збори не скликалися.

Діоклетіан здійснив низку реформ з метою зміцнити політичну, воєнну й економічну могутність імперії. Оновлено і розширено за рахунок юристів і фахівців раду при імператорі (соnsistorium), яка стала головним центром управління країною. Крім неї, при імператорі створено низку нових галузевих органів (управлінь, комісій та ін.), багато нових посад. Зокрема великого значення набули управитель імператорського палацу (guaestor sacri palatii), начальник особистої канцелярії імператора, управитель його скарб­ниці, управитель імператорських маєтків. Затверджено суворі правила про ранги численних чиновників, права, надані кожному рангові, порядок підвищення по службі тощо. Всі ці органи і по­сади мали чітко виражені риси бюрократичного апарату. Кадри чиновників нерідко поповнювались вихідцями з різних верств суспільства.

Діоклетіан здійснив новий адміністративний поділ держави. Ос­новні засади цього поділу — сувора централізація, збільшення кількості чиновників і відокремлення цивільного управління від військового (це було завершено вже при Костянтині).

Отже, вся імперія поділялася на 12 діоцезів, межі яких здебіль­шого збігалися з межами колишніх провінцій. Діоцези, у свою чергу, поділялися на провінції. Італія тепер остаточно втратила привілейоване становище: її було поділено на два діоцези, куди входили не тільки італійські, а й інші області (приальпійські райо­ни, Сицилія, інші острови).

Невідкладного реформування потребували й збройні сили, що служили опорою монархічної влади і мали забезпечувати внутрішній спокій країни й оберігати державні кордони. Діок- летіан з розумінням і відповідальністю взявся за цю справу, яку після його смерті продовжив Костянтин. До проведення рефор­ми легіони були розквартировані в окремих провінціях на пос­тійно. Це їх пов'язувало з місцем розташування і в разі потреби їх було надзвичайно важко перекинути в іншу місцевість. Діок- летіан розпорядився поділити війська на дві основні категорії: прикордонні, які постійно перебували у певній прикордонній смузі, і мобільні частини, які за необхідності, не оголюючи кор­донів, можна було перекидати з місця на місце. Це дало пози­тивні наслідки. Велику увагу приділено зміцненню військової дисципліни. "Вірність солдата" (fides militum) і "хоробрість сол­дата" (virtus militum) — ці слова часто карбувалися навіть на монетах.

Водночас було значно збільшено кількість війська. До Діокле- тіана війська переважно комплектувались добровольцями. Цей принцип зберігся, але водночас введено правила обов'язкового, рекрутського поповнення армії. Діоклетіан зобов'язав великих і середніх землевласників давати державі певну кількість рекрутів — відповідно до кількості наявних рабів і колонів. Зобов'язано слу­жити в армії летів — полонених варварів, яких оселили на рим­ській території. Нарешті, за спеціальну винагороду на військову службу почали приймати загони вільних варварів.

Реформа армії, зростання чиновницько-бюрократичного апара­ту потребували величезних коштів, що витрачались також і на ней­мовірну розкіш імператорського двору, будову грандіозних па­лаців, громадських споруд, цирків, доріг, мостів, водопроводів. Тим часом економіка імперії, фінанси, незважаючи на окремі захо­ди Авреліана та інших імператорів, були розхитані.

Діоклетіан і тут провів низку реформ. Вводилася нова система оподаткування населення, оскільки для ранньої імперії характерна різноманітність податків, причому істотна роль відводилася подат­кам непрямим, які втратили значення через занепад господарсько­го життя і падіння цінності грошей.

У фінансовій системі основного значення набули прямі податки і передусім поземельні. Для цього складено кадастр усіх земель. Одиниця оподаткування визначалася певною кількістю орної землі, її якістю та кількістю голів худоби. З кожної одиниці стя­гувався певний податок — у натуральній формі або грішми. Від податку ніхто не звільнявся, навіть сенатори. Міських жителів, котрі не мали землі, обклали подушним податком (аріміо). Жителі Італії, які до того часу не платили податків, тепер їх сплачували. За регулярне надходження податків відповідали міські ради і персо­нально декуріони (або куріали), а також власники земель. У свою чергу це спричинило особисте закріплення колонів за своїми гос­подарями.

Податкова реформа Діоклетіана гарантувала державі певну кіль­кість продуктів, потрібну для утримання двору, армії, столиці. Отже, державне господарство будувалось на натурально-господар­ській основі, не залежало від інфляції, ринкових цін, ввозу про­дуктів із провінцій.

Грошове господарство, яке, безумовно, виконувало важливу роль, також потребувало оздоровлення. З цієї метою Діоклетіан провів монетну реформу. Почала карбуватися повноцінна золота монета (аигеш), що важила 1/60 римського фунта (5,45 г), срібна і бронзова. Однак особливого успіху ця реформа не мала, оскільки реальна вартість монети не відповідала її номінальній вартості, співвідношення між цінністю металів було визначено довільно. В результаті повноцінна монета зникла в обігу, її перетворювали в зливки, ховали; ціни на товари і далі зростали.

Для боротьби зі зростаючою дорожнечею 301р. Було видано едикт, яким визначалися максимальні ціни на різні продукти, а також максимальні ставки оплати праці. За незаконне підвищення цін передбачалися суворе покарання і смертна кара. Але оскільки було прийнято єдині ціни для всієї імперії, без урахування особ­ливостей регіонів, зручностей шляхів сполучення та інших місце­вих умов, то вони не узгоджувались з реаліями життя. Отже, едикт не мав ефективних правових наслідків і його, найімовірніше, про­сто не виконували — свідчень істориків або документів про пока­рання перекупників, спекулянтів не збереглося.

У політичній системі Діоклетіана значна увага приділялася ре­лігійним проблемам. Діоклетіан, як і Август, виступав відновни­ком традиційної римської релігії, старих римських богів на чолі з Юпітером. Водночас, як це спостерігається у східних монархіях, підтримувалось божественне походження імператорської влади, са­мого імператора. Це суперечило вченню християн, і вони чинили певний пасивний опір релігійній політиці імператора, відмовля­лися брати участь у релігійних культах, ігрищах, солдати-христия- ни не віддавали релігійних почестей імператору. Держава, імпера­тор починають знову переслідувати християнство, яке на той час набуло великого поширення (навіть дружина і дочка Діоклетіана, чимало придворних були християнами) і в останні десятиліття

III     Ст. Користувалося значною терпимістю держави. На початку

IV  Ст. Проти християнства видається чотири жорстоких едикти, по­новлюються їх гоніння.

Намагаючись зміцнити і розширити кордони держави, Діокле- тіан, Максиміан та їхні заступники — цезарі Галерій і Хлор вели численні війни: із франками в Галлії, карпами і язигами на Дунаї, мавританськими племенами в Африці, з персами на Сході. Про­тивники і повстанці були розбиті, розширено кордони держави, відновлене панування римлян у Месопотамії. Проте 305 р. Діокле- тіан і його співправитель Максиміан зреклися влади.

Оцінюючи реформи Діоклетіана, зазначимо, що різноманітна законодавча діяльність, військові походи засвідчують неабияку енергійність, ініціативність, авторитет цього імператора, якому вдалось упродовж 20 років твердо утримувати владу. Безперечно, він був політиком консервативного напряму, намагався відтворити колишню славу "Вічного міста", старі звичаї, релігію, але водночас розумів нагальну потребу проведення різноманітних реформ і рі­шуче їх проводив. Зокрема, він реформував і змінив податкову систему, оздоровив фінанси, зміцнив збройні сили. Діоклетіан до­тримувався основних реалій римського суспільства, використову­вав досвід інших держав, зокрема перської монархії. З часів Діок- летіана влада імператорів визнавалася абсолютною, більше того — вона обожнювалась.

Правління Костянтина. Після зречення Діоклетіана і Макси- міана державою недовго правили цезарі Хлор і Галерій. Але коли у

Британії 306 р. Помер Хлор, північні легіони проголосили імпера­тором його сина Флавія Валерія Костянтина, а в Римі імператором став син Максиміана — Максенцій. Розпочалася шалена боротьба між претендентами за імператорську владу, яка завершилась пере­могою Костянтина.

Співправителем він оголосив Валерія Ліціана Ліцинія. Разом вони правили імперією упродовж десяти років, проте 324 р. Між ними виникла сутичка, внаслідок чого Ліцинія було заслано у Фес- салоніки, а Костянтин правив державою разом із синами.

Правління Костянтина (306—337 рр.) Ознаменувало остаточний розрив з традиціями принципату. Він провів низку важливих ре­форм, видав у Мілані 313 р. Так званий Міланський едикт про вільне сповідання християнства. Християни вже не зазнавали го­нінь, утисків, вони користувались такими ж правами, як і пред­ставники інших релігій. Християнство з переслідуваної релігії пе­ретворилось у релігію державну, пануючу. Тепер церква почала вимагати від віруючих цілковитої покори існуючим державним порядкам, сприяла зміцненню імператорської влади. В свою чергу імператор всіляко підтримував церкву, вважаючи, що в єдиній державі повинна бути і єдина церква. До імператора часто почали звертатися єпископи для розв'язання різних церковних проблем і навіть спірних догматичних релігійних питань, імператор брав діяльну участь в їх обговоренні під час церковних зібрань.

Єпископи, обрані общинами, збиралися на собори, які на той час стали найвищою церковною інстанцією. Рішення соборів по­давали на затвердження імператорові. В Нікеї 325 р. Відбувся важ­ливий собор, який з приводу різних догматичних суперечок серед єпископів ухвалив основні засади догматів християнства. Напри­кінці ІІІ — на початку IV ст. Виникає чернецтво, а згодом — мо­настирі.

У політичній і соціальній сферах Костянтин продовжує систе­му реформ, основи якої заклав Діоклетіан. Зберігши попередній адміністративний поділ на діоцези і провінції, Костянтин створив ще більші адміністративно-територіальні одиниці — префектури, їх налічувалось чотири — по дві на кожну частину імперії. Західна частина поділялась на Італію з Африкою і Галлію з Іспанією; Схід­на — на Схід та Іллірію. Очолювали префектури префекти Прето­рія (рraefectus ргаешгіо), їх призначав імператор. Префектури по­ділялися на діоцези (у двох західних префектурах було разом шість діоцезів, у двох східних — сім) на чолі з вікаріями (исагіш), котрі вважалися заступниками префектів, але мали самостійні повнова­ження в галузі управління, фінансів, юрисдикції. Вікаріїв також призначав імператор, і в деяких питаннях вони підпорядковува­лись безпосередньо йому.

Діоцези поділялися на провінції (в середньому по 15—20 у кож­ному). Провінції очолювали ректори (rectores або соnsularis чи соггесіюг), котрих також призначав імператор. Провінції поділялись на округи (раgi або ^сі), якими управляли препозити (рrаероsitus pagi або исі). В округах створено органи місцевого самоуправління населення — сенати і муніципальні магістрати, щоправда, вони повністю були підпорядковані окружній адміністрації.

Управління Римом здійснювалось окремим способом. На чолі його стояв претор міста (ргаеіогіш сегьі), безпосередньо підпоряд­кований імператору. Сенат ще зберігався, але тільки зовні: він ви­конував роль міського колегіального дорадчого органу і відав лише міськими справами. Як і при Діоклетіані зберігались ще посади консулів, преторів і квесторів, але жодного реального значення в системі управління вони не мали.

За часів Костянтина цивільну владу остаточно відокремили від військової. Всі управителі префектур, діоцезів, провінцій, округів були цивільними посадами. Військо очолювали військові коман­дири. У збройних силах зберігся і розвинувся поділ війська на при­кордонні та мобільні легіони. В армії виділились особливо вірні, надійні привілейовані частини — раміпі. Замість значно скороче­ної ще за Діоклетіана преторіанської гвардії утворились особливі частини при імператорі — доместики (dоmestici).

Оскільки армія і далі була основною опорою імператора, то вої­ни діставали щораз більші привілеї. Військова служба стала також професією, причому привілейованою. Доместики мали найліпші місця на видовищах, церемоніях, високу платню, значну частину воєнних трофеїв та ін. Солдати не повинні були мати сім'ю, а іс­нуючі шлюби на час служби припинялися. В армії знову запану­вала чітка дисципліна, суворо дотримувались військової ієрархії. Права і обов'язки воїнів, армійські порядки були закріплені у спеціальному військовому статуті.

За правління Діоклетіана і Костянтина зміцнились органи по­ліції, сформувалась таємна поліція. За громадський порядок у Римі відповідав префект міста, в розпорядженні якого перебувало шість когорт озброєних поліцейських сил. Існувала ще нічна поліція та поліція боротьби з пожежами. Поліційні сили були в розпоряд­женні правителів всіх міст. Під час домінату керівником поліції всієї імперії став начальник імператорської канцелярії (mаgistеr раміі або magister оїїісютт). Він зосереджував також й інші важ­ливі державні функції.

У таємній поліції було встановлено посаду фрументаріїв, котрі отримували державну платню і повинні були інформувати владу про всі важливі події у місцевому суспільстві. Широко практику­валась і підтримувалась політика доносів, нагляду. Донощики на державних злочинців отримували 25 % вартості майна засуджених.

У період правління Діоклетіана і Костянтина відбулися серйоз­ні зміни в судоустрої та судочинстві. Ще раніше магістрати, а потім сенат були позбавлені права чинити суд. Ці уповноваження пере­йшли до імператора та його урядовців. У м. Римі кримінальною юрисдикцією відав префект міста, в Італії та інших префектурах — префекти-преторії, а в діоцезах, провінціях, округах — відповідні правителі (вікарії, ректори, препозити). Всі вони могли призна­чати для допомоги собі суддів, котрим доручали розгляд тих чи інших справ. Окрім цього були спеціальні судді у справах нічних пожеж, постачання міст продовольством (останнім навіть надавали право виносити смертні вироки та ін.).

Розгляд цивільних справ теж перейшов від преторів до імпера­торських урядовців і суддів. Сторони для розгляду спору могли обирати собі приватних, третейських суддів. Були створені нові посади державних суддів з розгляду справ про опіку, аліменти тощо.

За імператора Костянтина внаслідок послідовно проведеної фіс­кальної політики відбулося своєрідне закріплення станів: заняття певною професією стало явищем примусово-спадковим, зокрема діти селян мали бути селянами, ремісників — ремісниками тощо. Низка едиктів (316, 317, 325 рр.) Людям певних станів забороняла залишати без дозволу властей місця проживання, село чи місто, де вони народилися. Ніхто не міг (навіть імператор) звільняти насе­лення від виконання визначених повинностей, сплати податків.

На вимогу землевласників 332 р. Костянтин заборонив колонам переходити від одного власника до іншого. Власник землі, в якого виявлено чужого колона, мусив його повернути господареві, спла­тити штраф і всі податки за нього за час перебування в його маєт­ку. Колонів-утікачів заковували в кайдани і повертали власникам. Колонів, як і посаджених на землю рабів, не можна було прода­вати без землі. Водночас будь-який вільний, хто обробляв чужу землю впродовж 30 років, ставав колоном. Колонам заборонялося виступати у суді проти землевласників.

У 324—330 рр. На місці грецького міста Візантія Костянтин збу­дував нову столицю держави, названу його іменем, — Константи­нополь, куди збирався переселитися з Риму з усім двором і уря­довцями. Він вів успішні війни з варварами: на Рейні — з фран­ками, на Дунаї — з готами. За Костянтина різні області імперії продовжували заселятись варварами. Зокрема, не маючи змоги з допомогою зброї вигнати сарматів, їм відвели для поселення землі в придунайських провінціях, а вандалам — у Паннонії. Цим імпе­ратор мимовільно сприяв варваризації держави.

Продовжуючи реформи Діоклетіана, позбавлений властивого йому римського консерватизму Костянтин діяв з більшою рішу­чістю. Управляв він імперією твердо і деспотично, нещадно роз­правляючись з опозицією. Християнська церква оголосила Костян­тина за його заслуги перед нею (перед смертю Костянтин прийняв християнство) святим і рівноапостольським. Помер він 337 р.

Реформи Діоклетіана і Костянтина мали на меті подолати кри­зу, яку переживала Римська імперія. Проте вони тільки загальму­вали, а не припинили той занепад, що розпочався III ст., причини якого коренилися в загальній кризі рабовласницької системи гос­подарства.

Упродовж 16 років після смерті Костянтина між його синами та іншими претендентами на імператорську владу тривала гостра бо­ротьба. В економіці, фінансах, політичному житті знову наступив хаос, деградація. Значно скоротився грошовий обіг, домінувала натурально-господарська система. Внутрішня і зовнішня торгівля різко загальмувалась. Велика земельна власність (імператорів та їхньої родини, сенаторського стану) досягла небачених розмірів. Знову зросли податки і побори з населення. Стало дедалі важче охороняти кордони імперії від нашестя варварів і загалом державу від внутрішніх повстань. Розширився управлінський апарат — кількість посад, органів тощо.

Серед чиновників, на зразок армії, встановилась чітка субордина­ція. Запроваджено посаду особистого секретаря імператора (guaestor sacri palatii), влада котрого дедалі зміцнювалась. Відомство двора очолили впливові рraepositus sacri сиьісуіі (цю посаду часто обійма­ли євнухи).

Вищі чиновники називались комітами (соmіtеs). Вони поділя­лись на розряди. Кожен вищий імператорський чиновник мав кан­целярію (ойісіит). За комітами йшли nоtаrіі. Десятки тисяч дріб­них чиновників (у центрі і на місцях) перебували на ще нижчих сходинках. Усі чиновники мали власну уніформу, ранги, а після закінчення терміну служби отримували пенсію. Створено і спе­ціальну дипломатичну службу. Розрослося фінансове відомство, яке поділялося на дві частини: загальнодержавних прибутків і податків (аегатт sасrum) на чолі з соmеs sасrym Іа^іїіопит і приватних коштів імператора, котрими управляв соmеs кит ргі- vаtаrum.

Перехід до оборонних воєн різко скоротив приплив рабів. Та й тих, котрих захоплювали (а їх було щораз менше), перетворювали у колонів. Відживши свій час, рабство поступово зникало.

Римська імперія від середини IV ст. Дедалі більше занепадала.

Падіння Римської імперії. Крах рабовласницького ладу в імперії супроводжувався переворотами, внутрішнім розбратом, народними повстаннями, кривавими війнами, котрі остаточно підірвали ко­лишню могутню Римську державу. Наприкінці IV ст. Риму дове­лося зіткнутися з сильним натиском германського племені вест­готів, котрих, у свою чергу, тіснили племена гунів, що насунулись зі степів сучасного Казахстану. Вестготи біля Адріанополя (в Гре­ції) 378 р. Вщент розбили і майже знищили римське військо. Це був страшний удар для Риму. Могутня колись імперія вже не могла зібратись з силами і почала розпадатись. Знову появилися різні узурпатори, самозванці. Дещо зміцнив державу імператор Феодосій, але в 395 р., в рік його смерті, вона остаточно розпа­дається на дві частини — Західну і Східну, дві самостійні, по суті, держави, зі своїми імператорами на чолі — його синами Аркадієм і Гонорієм.

У 406 р. Германські племена (франки) перейшли Рейн і спусто­шили Галлію, 408 р. Вестготи зайняли Паннонію і вирушили в Іта­лію. До них приєдналось понад 40 тис. Римських рабів. Війська вестготів 410 р. Здобули і пограбували "Вічне місто", що мало ве­личезний резонанс у тогочасному світі.

Незабаром з-під влади Риму звільнилась Іспанія, значну части­ну території якої захопили племена вандалів, свевів і аланів.

У 30-х роках на Римську державу напали гуни на чолі з Атіл- лою. Деякі римські провінції (Паннонія, Мезія, Галлія) та Італія були спустошені, хоча у вирішальній Каталаунській битві (451 р.) Ніхто не здобув перемоги. 455 р. Рим захопили і розграбували ван­дали.

У 475 р. Римський патрицій Орест посадив на престол сина Ро- мула Августула, котрий і став останнім римським імператором. Але проти нього повстали варварські найманці на чолі з вождем Одо- акром, які вбили Ореста, позбавили Ромула Августула влади, а зна­ки імператорського звання Одоакр відіслав у Константинополь.

476 рік, коли все це сталося, і є останнім роком існування Ста­родавньої Римської держави, яка зникла, проіснувавши близько тисячі років. Розхитана глибокою кризою рабовласницької систе­ми, послаблена повстаннями рабів і колонів, поневолених народів, гострою внутрішньою боротьбою різних верств суспільства, кину­та напризволяще розбещеною знаттю і громадянами, задушеними злигоднями, численними податками і поборами, вона впала під натиском варварів.

Лекція 23. Джерела права в період Республіки: звичаї, закони, сенатусконсульти, едикти магістратів. Право народів (jus gentium). Діяльність юристів: Секст Елій Пет, Катон Старший, рід Муціїв, Юній Брут, Марк Манілій, Муцій Сцевола

Звичаї та звичаєве право. У Стародавньому Римі в найдавніші часи єдиним джерелом права був звичай — mоrеs mаjоrum. Старо­давні звичаї регулювали життя общини, порядок ведення госпо­дарства, виконання суспільне корисних робіт, побут, шлюбні та сімейні стосунки, вшанування родинних і общинних богів та ін. Звичаї були родові, які стосувалися тільки членів окремих родів, та общинні — всієї общини, всього племені. В обох випадках вони поширювались на весь колектив без будь-яких винятків для окре­мих осіб чи груп. Хоча звичаї й не були пов'язані з правовим при­мусом (бо й самого права в нинішньому розумінні ще не існува­ло), однак вони регулювали поведінку людей в суспільстві, органі­зовували їхнє суспільне життя, і тому від населення вимагали обов'язкового їх виконання.

Постає запитання: що примушувало людей підпорядковуватись звичаєвим правилам поведінки, якщо не було державного приму­су? Насамперед, це — виховання, повага до загальної думки, до­тримання традицій загальної поведінки, зрештою потреба певного порядку і правил співжиття в колективі. За недотримання звичаїв на винних чекали такі покарання: зауваження, загальний осуд, вигнання з роду, общини або навіть страта. Поруч з родовими зви­чаями в перехідний період від родового ладу до державної органі­зації все більшого значення набувають звичаї, котрі виробляла практика нових органів — сенату, жрецьких колегій, а згодом і ма­гістратів. Так поступово склалися точні формули майнових право- чинів, релігійних обрядів, міжнародних угод тощо.

З виникненням держави частина старих звичаїв зберігається: їх бере до уваги і використовує держава, вони застосовуються під державним примусом, мають державний захист. З них формується ще одне джерело права — звичаєве право, тобто сукупність загаль­нообов'язкових правил поведінки, які відповідали інтересам пев­ної, домінуючої частини населення Риму — громадян-рабовлас- ників. Звичаєве право складалося не тільки з санкціонованих дер­жавою старих звичаїв, а й з нових, які або створювалися самими державними органами, або внаслідок багаторазового повторення громадянами типізувалися; виникало правило, вироблялася норма поведінки, яка знову ж таки санкціонувалася державою.

Звичаєве право не фіксувалося в письмовій формі, його прави­ла ніде не оголошувалися. Жерці були його зберігачами і тлума­чами та водночас першими суддями в Римі. Тим самим стародавнє римське право було тісно пов'язане з релігією. Його ще називали сакральним правом ^асгит — священне, релігійне), оскільки вва­жалося, що вся поведінка людей, всі вчинки, в тому числі правові акти, визначаються і творяться з волі богів.

Отже, жерці, покликаючись на волю богів, розв'язували спірні питання і конфлікти, призначали для їх розгляду певні дні, зумов­лювали певні формальності щодо їх проведення, оформлення, вели календар, брали участь в укладенні угод, шлюбу.

Водночас уже тоді, у стародавній, ранньодержавний період по­чали розрізняти суто правові та релігійні норми. Поруч з jus-пра- вом існували fаs-норми поведінки, що стосувалися відносин з бо­гами.

З перебігом часу право втрачає релігійний характер, виходило з-під впливу релігії і жерців, ставало суто світським.

Закони. Зі становленням і розвитком римської державності ос­новним джерелом права став закон (Іех). Закони затверджувались тільки Народними зборами (куріатними, центуріатними, трибут- ними) і врегульовували щораз ширшу сферу суспільних відносин. Спочатку термін "lex" означав норму поведінки, що регулювала, визначала діяльність громадян. Воно могло бути встановлене жер­цями, сенатом, магістратами чи самими громадянами (як певне зо­бов'язання). Тільки згодом, зі зміцненням державності, цей термін набув значення повеління народу (через прийняття відповідного рішення Народними зборами). За словами відомого юриста Гая, "закон — це те, що народ наказує і встановлює".

Ініціаторами прийняття тих чи інших законів були зазвичай ма­гістрати, які часто саме з цією метою і скликали Народні збори. Тому й закон називали іменем того магістрата, який вніс його про­ект (наприклад, закон Гортензія, закон Валерія). Іноді до імені ма- гістрата додавалась коротка вказівка щодо змісту закону. Наприклад: Іех Liсіnіа аgrаriа (367 р. До н. Е.) — "аграрний закон Ліцинія".

Певного порядку опублікування законів у Римі не існувало. Однак іноді в центрі міста встановлювали дошки з текстом прий­нятих важливих законів. Зберігались тексти законів у храмах і дер­жавній скарбниці (аегагіит).

У республіканський період було видано чимало законів, які мали переважно конкретний характер, тобто стосувалися конкрет­них питань, важливих саме в цей час. Тоді ще не було кодексів, які б регламентували ту чи іншу галузь права, не було писаної, встановленої єдиним актом конституції. Римські закони мали на меті організацію діяльності держави, її органів, її безпеки, охорону системи політичних відносин, правового становища населення, землеволодіння, власності на рабів, судочинства. У ранній період було мало законів стосовно договорів, застави, спадкування, сер­вітутів та ін. Ці правові проблеми розробляли і ґрунтовно врегульо­вували пізніше — в період розвиненої республіки та імперії.

Сенатусконсульти. В період ранньої республіки виникло ще одне джерело права — рішення сенату — сенатусконсульти. Це не були закони і законами вони не називалися. Нагадаємо: сенат певний час вважався дорадчим органом при вищих магістратах — консулах, преторах. Але оскільки його влада і компетенції швидко і неухильно зростали, розширювалися, то й рішення сенату набули загальнообо­в'язкового характеру, стали юридичними нормами. А в останні часи існування республіки і період ранньої імперії сенат навіть здобув право видавати закони нарівні з Народними зборами.

Закони XII таблиць. Появу збірника стародавніх законів 'Ъех duоdесіm іаьиктт" римська історія відносить до 451—450 рр. До н. Е. Як засвідчують стародавні історики, запис і публікація законів були проведені з ініціативи плебеїв, котрі цього наполегливо ви­магали, оскільки існуючі звичаї і закони довільно тлумачились патриціями, що захопили владу в державі і використовували непи­сане право виключно у своїх інтересах. Під тиском плебеїв 451 р. До н. Е. Було обрано комісію з десяти осіб (децемвірів) для запису законів. Незважаючи на протести плебеїв, до складу комісії ввій­шли тільки патриції, яким надавалися найширші повноваження. Того року не обирали ні консулів, ні народних трибунів. Однак упродовж року децемвіри не встигли закінчити роботу над скла­данням зводу законів. Вона була продовжена наступного року ко­місією вже в іншому складі: до неї було введено п'ять патриціїв і п'ять плебеїв.

Висічені децемвірами на 12 мідних дошках закони були вистав­лені в центрі Рима до загального відома і ввійшли в історію як За­кони XII таблиць. У Законах XII таблиць зафіксовані положення і норми, що, за деякими винятками, відображали інтереси патриціїв. Отже, плебеї мало що виграли від появи цих законів. Первісний текст законів до нас не дійшов. Найімовірніше, вони були знищені під час завоювання Риму галлами в IV ст. До н. Е. Про зміст цих законів людство дізналось з різних праць пізніших римських ав­торів (юристів, істориків, політиків), де цитувалися ці закони. В ре­зультаті дослідники і науковці пізніших часів достатньо повно, хоча не вичерпно, реконструювали зміст законів. Зараз вони опубліко­вані в багатьох спеціальних збірниках і хрестоматіях.

Закони XII таблиць не були кодексом у розумінні систематизо­ваних норм, які з достатньою повнотою регулювали правовідноси­ни в суспільстві. Це збірник коротких звичаєвих норм з найваж­ливіших питань тогочасного життя. Всіх галузей права вони не охоплювали, і стосувались переважно цивільного, шлюбно-сімей­ного, кримінального, судового процесу, постанов про порядок по­ховання. Вони означали ліквідацію родоплемінних відносин, хоча елементи родового ладу ще залишались.

Закони передбачали обов'язкову судову процедуру розгляду спірних справ. Відповідач за викликом позивача повинен був з'я­витися в суд. Закони починались словами: Sі іп jus vосаt, іїо ("Якщо викликають на суд, нехай іде"). Проте сама влада не вжи­вала заходів для виклику відповідача, прихід останнього до суду мав забезпечувати сам позивач.

Судова процедура являла собою змагання сторін перед судом, які самі надавали докази своєї правоти. Державні органи регулю­вали судовий процес, вислуховували сторони, свідків, виступаючи в ролі своєрідного третейського судді. Водночас передбачалось обо­в'язкове виконання рішень, ухвалених судовою владою.

Ці постанови законів засвідчили успіхи світського права, але судовий розгляд справи ще супроводжувався формулами та обря­дами, недотримання яких могло призвести до втрати позову чи програшу справи.

З цього збірника можна судити про наявність міцної римської сім'ї з майже необмеженою владою батька, про сімейну власність, яка вже перебувала у стадії розпаду. Зафіксовано в певних межах і приватну власність, якою можна було розпоряджатися: продавати, дарувати, заповідати.

Регулювались певні майнові правовідносини, зокрема один зі способів набуття власності — манципація. Це був складний, специ­фічний обряд, що передбачав обов'язкову присутність власника речі і покупця. Крім того, мали бути присутні як свідки п'ять по­внолітніх громадян і шостий, котрий тримав ваги. Власник речі, торкаючись її паличкою або рукою, проказував передбачені за­коном слова, передаючи своє право власності на річ покупцеві. У свою чергу, покупець приймав це право, також торкаючись ру­кою речі і проказуючи обрядові слова. На ваги клали саму річ або її частину, символ (пригорщу землі, зерна тощо), а покупець — символ платні (наприклад зливок міді).

Закони поділяли речі на дві основні категорії: речі, відчужувані шляхом манципації (гех тапсірі), і речі, які не потребували обряду манципації (гех пес тапсірі). До перших належали нерухоме май­но (землі та будівлі), раби і тварини, якими користувалися для пе­реїздів і перевезення вантажів, сільські сервітути (права на чужі речі — право проходити чи провести воду або прокласти дорогу через чужу землю). Інші речі не підлягали манципації.

В цю епоху зароджується поняття про необмежену квіритську власність ^отіпіит ех jure Qrnritium), яка могла бути тільки в римлян і суворо охоронялася ранніми римськими законами. По­сягання на цю власність жорстоко каралися. Зокрема, той, хто ви­пасав або жав уночі квіритське поле, оброблене плугом, був при­речений до страти в жертву підземним богам. Смертна кара загро­жувала паліям і тим, хто крав серед ночі. За крадіжку, вчинену вдень, за самовільну порубку чужих дерев та інші злочини накла­дався великий штраф.

Значну увагу приділяли борговому праву. Найдавнішим видом боргового зобов'язання був пехит — кабала, самозаклад. За цим зобов'язанням боржник, який не сплатив борг, підпадав під владу кредитора. Останній заволодівав усім майном боржника, а його самого, дружину, дітей перетворював у боргових рабів, які від­різнялися від інших рабів лише тим, що знову ставали вільними, коли сплачували борг. Якщо ж кредитор не хотів брати боржника кабальним рабом, то його впродовж 60 днів у базарні дні тричі виводили на площу, оголошуючи суму боргу. Якщо не знаходи­лось бажаючих сплатити цей борг, то боржника карали смертю або продавали за кордон у рабство (табл. III). Отже, боргове право було надзвичайно жорстоким. Водночас Закони обмежували від­сотки за позику, встановлювався їх максимальний розмір — не більше 1% на місяць і 8,3% річних.

Про інші види договорів у Законах написано мало. Зокрема, згадується договір зберігання. У таблиці"УШ (п. 19) записано, що коли хтось дав свою річ на зберігання іншій особі, яка не хоче її повернути, то власник має право на позов у подвійному розмірі вартості речі.

Закони XII таблиць торкались і сімейних відносин. Батько сім'ї мав над підвладними дітьми, родичами, усиновленими та усіма іншими, що мешкали в його сім'ї, необмежену владу. Він міг відда­вати своїх дітей в боргове рабство. Щоправда, сина можна було віддати тільки тричі. Якщо після цього син, відробивши борг бать­ка, діставав свободу, то виходив з-під влади батька (табл. IV).

Дружина також повністю підлягала владі чоловіка. Чоловік міг у будь-який момент наказати дружині покинути його дім, повер­нувши належні їй речі (табл. IV).

Відомим було усиновлення (удочеріння), опікунство тощо. В разі розтрати опікунами майна підопічного до них подавали позов щодо повернення розтраченого у подвійному розмірі (табл. VIII, п. 20).

Успадкування проводилося згідно зі законом і заповітом. Зако­ни XII таблиць визнавали свободу заповіту (табл. V). Проте прин­цип колективної (родової) власності ще існував. Наприклад, якщо римський громадянин помирав без заповіту, то згідно з п.4 таб­лиці V спадщина переходила до "його спадкоємців" ^иі hеrеdеs), під якими малися на увазі особи, котрі перебували безпосередньо під батьківською владою померлого — агнати. Коли ж не було аг­натів — то до інших кровних родичів ^емі^) — когнатів.

Про колективну (державну) земельну власність ^ег риьіісш) Закони XII таблиць не згадують, хоча вона на той час існувала.

Закони передбачали різні злочини і систему покарань за них. Кровної помсти вже не було, проте зберігався старовинний таліон (Ілііо — відплата) — рівним за рівне. У п. 2 таблиці VIII зазначено: "Якщо причинить тілесне пошкодження і не помириться з потер­пілим, то нехай і йому самому буде вчинене те ж саме".

Серед покарань домінували штрафи. Вони стягувались в асах, які на той час являли собою куски міді. Статті Законів мали казуїс­тичний характер. Наприклад, за перелом людині кістки належало сплатити штраф 300 асів, але якщо це був раб, то сплачували його власникові 150 асів; за образу людини — 25 асів. За крадіжку пе­редбачались значно суворіші покарання. Так, коли крадія впіймали "на гарячому", то його піддавали тілесному покаранню і віддавали "головою" потерпілому. Рабів за крадіжку сікли канчуком і скида­ли зі скелі у прірву. Якщо ж крадену річ знаходили у крадія через деякий час, то він сплачував штраф у трикратному розмірі її вар­тості. Неповнолітніх за крадіжки піддавали тілесному покаранню та стягували збитки з їхніх батьків. Закон забороняв придбання краденої речі. В деяких випадках допускався й самосуд: наприклад, коли злодія вночі впіймали "на гарячому" (п. 12, табл. VIII), то його можна було вбити на місці.

За навмисний підпал будівель або скирд хліба засуджували до покарання батогом і страти. Якщо це сталося через необережність, то винний був забов'язаний відшкодувати збитки, а неспроможні підлягали м'якшому покаранню. За таємне знищення чужого вро­жаю призначалась смертна кара "більш тяжка, ніж за вбивство людини" (п. 24, табл. VIII), очевидно, з тортурами.

У таблиці IX записано, що смертні вироки римським грома­дянам мали право виносити тільки центуріатні коміції (п. 1, 2). Позбавляти громадянина життя без суду зазвичай заборонялось. Водночас ніхто з громадян не міг вимагати для себе будь-якого відступу від закону, пільг чи привілеїв.

Злочини, скоєні підвладними особами і рабами, покладали на господаря цих осіб обов'язок відшкодувати збитки потерпілому або видати йому "голову" винних для покарання (п. 2 табл. XII).

Закони XII таблиць не торкалися основ державного ладу, проте встановлювали низку заходів щодо порядку управління: заборо­няли в місті "нічні зборища", не дозволяли поховання всередині міста, забороняли міняти ширину доріг, пишні похорони та захо- ронення із золотими речами тощо.

Декілька пунктів Законів стосувалися доказового права. Так, у п. 22 таблиці VIII зазначалось, що коли особа, котра брала участь в укладенні угоди як свідок, потім відмовлялася цю угоду засвідчи­ти, то її визнавали безчесною, вона втрачала право надалі виступа­ти в цій ролі. Неправдиві свідчення перед судом карали смертю — кидали у прірву.

Отже, Закони XII таблиць відбивали соціальні відносини рим­ського суспільства в період переходу його від епохи первісно­общинного ладу до рабовласницького. В них зафіксована ще на­явність общини, родової сім'ї, колективної, родової власності та ін. Водночас у них відображена достатньо розвинена приватна влас­ність, на захист якої чітко і послідовно ставали Закони. Вони ре­гулювали ще вузьке коло правовідносин, зокрема в цивільному, зобов'язальному праві, пройняті символічністю, формалізмом, консерватизмом.

Закони XII таблиць високо оцінювали римляни впродовж усього періоду республіки, і вони мали велике значення в історії римського права. Історик Тіт Лівій називає Закони XII таблиць "джерелом усього публічного і приватного права". Коментуванню їх положень були присвячені численні праці римських юристів. На їх зміст посилалися як на найвищий авторитет. За свідченням Цицерона, він змолоду, як і інші юнаки, вивчив XII таблиць напа­м'ять як вкрай необхідну річ.

Едикти магістратів. Наголосимо, що записані в Законах XII таблиць правила поведінки поширювались тільки на римських громадян — корінних жителів римської общини (сге^) і тому на­зивались громадянським або цивільним правом — jus civile. По­дальший розвиток цивільного права відповідно до потреб госпо­дарсько-політичного життя відбувався шляхом інтерпретації, тобто розширеного тлумачення Законів XII таблиць у процесі їх прак­тичного застосування або ж шляхом прийняття Народними збо­рами нових законів. Але цього для врегулювання все нових і но­вих правовідносин виявилось замало.

Розвиток рабовласницької системи, торгівлі й обміну, різних галузей сільськогосподарського і ремісничого виробництва різко змінили правову ситуацію в державі. В умовах бурхливого еконо­мічного піднесення, розширення внутрішнього і зовнішнього рин­ків виникали в цивільно-правовому житті такі випадки, такі відно­сини, які не були достатньо врегульовані чи взагалі передбачені в старому цивільному праві, в Законах XII таблиць. З часом ці Зако­ни виявились недостатніми як за обсягом, так і за змістом.

Очікувати, поки потреба правового врегулювання нових відно­син, нових явищ повсякденного життя буде усвідомлена всім зага­лом, зміцниться в його правосвідомості і набуде вияву у формі нових законів Народних зборів — надто довгий і складний шлях. Він був спрощений і значно прискорений практичною діяльністю римських вищих урядовців-магістратів.

Як відомо, справи судочинства були передані преторам, наділе­ним владними повноваженнями (ітрегіит). Отже, якщо вади в законодавстві завдавали громадянам шкоду, створювали проблеми у вирішенні справи, вони могли звернутися до претора з прохан­ням допомогти їм своєю владою. Претор проводив розслідування і, якщо вважав прохання справедливим і скаргу обґрунтованою, вирішував справу поза законом, своєю владою (проте не всупереч законові, якщо такий існував). Наприклад, загрожуючи штрафом або арештом, змушував особу, котра необґрунтовано заволоділа чужою річчю, повернути її власникові. Чи, скажімо, між двома громадянами угоду купівлі-продажу було укладено без передбаче­ної законом складної та формальної процедури — манципації, то непорядний продавець, одержавши від покупця гроші за річ, у та­кому разі міг вимагати через суд повернення речі, бо формальної сили угода не мала. Але претор відмовляв йому в позові, якщо угода була в усіх інших параметрах законною, а непорядність про­давця доведено. Тобто претор робив виняток із закону, користую­чись своєю владою і керуючись справедливістю.

З часом, коли скарги і прохання римських громадян з питань, не врегульованих законодавством, стали повторюватися, у преторів виробилися однотипні рішення. Спочатку вони оголошували їх усно, потім (не пізніше II ст. До н. Е.) Стало звичаєм запроваджува­ти нові правила в письмовій формі. Претори, вступаючи на поса­ду, публікували вироблені ними правила і норми. Вони дістали назву преторських едиктів. Це була своєрідна програма дій пре­торів у сфері судочинства. В едиктах претори виходили за межі старих звичаїв, понять старого права, вони врегульовували по- новому, без зайвого формалізму і консерватизму найрізноманітніші відносини між людьми, що виникали у сфері зобов'язального, сімейного, спадкового та інших галузей права. Претор визначав, у яких випадках він надаватиме громадянам для захисту своїх інте­ресів позов, і цими правилами керувався сам претор та інші судді. Щоправда, виданий претором едикт мав юридичну чинність тільки впродовж року, тобто терміну, на який обирався сам претор. Зате едикт мав загальнообов'язковий характер і тим відрізнявся від роз­поряджень претора з окремих індивідуальних питань.

Із закінченням повноважень претора автоматично втрачав чин­ність і виданий ним едикт, натомість мав чинність новий едикт — еdісtum Mvum, виданий новим претором. Проте часто новий претор офіційно залишав у дії попередні едикти, де чітко і обґрун­товано було сформульовано нові правовідносини. Такі едикти на­зивалися еdісtum tradittium. Так безперервно розвивався і сам пре­торський едикт, і римське приватне право загалом.

Хоча встановлені преторськими едиктами правовідносини і ма­ли загальнообов'язковий характер, однак вони не розглядались як справжнє право — jus. Їм не вистачало формального затвердження "народу", тобто Народних зборів. "Правом" у власному розумінні цього слова і далі визнавались тільки ті норми, що приймались Народними зборами, або традиції, звичаї, що були загальноприй­няті та загальновідомі, існували здавна. Юристи зберегли за цим правом назву jus civile — цивільне, або громадянське право, тобто таке, що регулює відносини між римськими громадянами.

Право, сформульоване шляхом едиктів, визначали терміном jus ргаешгіит, або jus ^погагіит ^опог — честь, словом tomres ви­значали магістратів). Так виникло ще одне, до того ж дуже важливе джерело права — преторське право. Воно йшло в ногу із життям, було гнучким, зрозумілим, оперативним.

Jus gentium — право народів. Цивільне і преторське право врегу­льовували правовідносини тільки між римськими громадянами. Тим часом у другий період республіки Римська держава в резуль­таті завойовницьких війн значно розширила свою територію, за­хопивши чимало нових племен і народів. Рим став центром світо­вої торгівлі. Різко збільшилась кількість негромадян — перегринів, чужоземців, у тому числі купців, торговців та ін. Для них було створено спеціальну магістратуру — претори для перегринів (про них уже йшлося). Обіймаючи посаду, вони теж видавали едикти, в яких визначали правила своєї судової діяльності. Ці правові норми вироблялися не лише на основі римського законодавства і претор­ського права, а й загальних звичаїв міжнародного обігу, торгівлі, інших правових відносин, що складались у процесі контактів Риму з різними країнами і народами. У цих нормах використовувалось, отже, не тільки римське право, а право й звичаї інших держав. Це право, покладене в основу едиктів преторів для перегринів, отри­мало назву право народів — jus gеntіum.

За природою jus gеntіum було близьким до римського претор­ського права, однак відрізнялося від нього за сферою дії. Воно врегульовувало правові відносини між римлянами та іноземцями (перегринами) і між самими іноземцями на території Риму. Ос­кільки право народів створювалось хоча і римськими магістрата­ми, але з урахуванням правових норм і звичаїв інших держав і народів, тому його небезпідставно вважали і вважають першим у світі своєрідним міжнародним, інтернаціональним правом товаро­виробників.

Поступово ця галузь права, яка вирізнялася великою свободою і гнучкістю, відсутністю формалізму і консерватизму, стала щораз більше впливати на jus civile, витісняючи специфічні, але застарілі, архаїчні римські правові інститути.

Коли за едиктом Каракалли 212 р. Всі жителі Римської імперії здобули римське громадянство, і перегрини як такі зникли, разом з ними відпала потреба в окремій системі права і воно злилося з римським. Але до цього часу й римське право настільки багато за­позичило з міжнародних правовідносин, правил торгівлі, що саме стало "всесвітнім правом суспільства товаровиробників" і характе­ризувалося неперевершеною за точністю розробкою всіх існуючих на той час правових відносин простих товаровласників (продавець- покупець, кредитор-боржник, договір, зобов'язання та ін.).

Значення права народів полягало ще й у тому, що його поява дала поштовх до теоретичного осмислення такого складного со­ціального явища, як право. Стикаючись з однотипністю, схожістю деяких звичаїв, норм і правил у різних народів, римські юристи для пояснення цього збігу висунули концепцію про існування за­гальнолюдського природного права — jus пашгаїе. На їхню думку, цей збіг стосувався конкретних державно-правових систем і від­різнявся від них загальністю, всеосяжністю і незмінністю.

Це був певний крок уперед у розробці теорії права, оскільки римські юристи не займалися науковою обробкою законодавства, теоретичними проблемами права, їхня діяльність зводилась до тлу­мачення окремих законів і сприяння щодо їх практичного застосу­вання.

Діяльність юристів. Першими юристами в Римі були понти- фіки — члени жрецької колегії, які, крім вищого нагляду за спра- вами культу, зберігали і тлумачили стародавні звичаї, вирішуючи на їх підставі спори і конфлікти між громадянами. Про поход­ження світської юриспруденції збереглася легенда, згідно з якою близько 300 р. До н. Е. Вільновідпущеник цензора Аппія Клавдія писець Флавій викрав у жерців і опублікував жрецький календар "сприятливих" для ведення справ днів і книгу позовних формул, доповнивши їх своїми інструкціями і вказівками. Опублікований матеріал дістав назву jus civile Flavianum — цивільне право Флавія.

У III ст. До н. Е. Плебеї здобули право обрання до складу колегії понтифіків, і перший же понтифік — плебей Тиберій Корунканій зробив свої юридичні консультації відкритими та доступними для всіх. З цього часу юриспруденція вже не була таємним мистецтвом жерців, а стала світською. Римські громадяни мали змогу навчи­тися тлумачити закони, складати позовні формули. Це сприяло розвитку теорії і практики права.

Понтифіки вважали себе виразниками волі богів і не турбу­валися про мотивацію своїх рішень і консультацій. Світські ж юристи вже не тільки вмотивовували свої консультації, а й осмис­лювали зміст як окремих юридичних норм, так і всієї їх системи. І якщо праці стародавніх юристів мали здебільшого суто практич­ний характер і являли собою збірники конкретних юридичних по­рад і формул, то розвиток юриспруденції, вивчення грецької філо­софії допомагали римським юристам привести право в логічну си­стему. Вони визначали також певні загальні принципи права, наприклад, те, що благо народу є найвищою метою права, а закон не має зворотної сили тощо.

Юристи розробили вчення про різні типи цивільно-правових відносин, яке значною мірою впливало на подальший розвиток права в Європі.

У період пізньої і ранньої імперії римська юридична наука до­сягла найвищого ступеня свого розвитку. Тому цей період в історії римського права називають класичним. Розвиткові правознавства сприяла низка обставин.

По-перше, формалізм старого цивільного права потребував су­ворого дотримання чітко визначених форм для кожної юридично значущої дії. В іншому разі така дія втрачала правовий захист. Тому, укладаючи угоди, треба було добре знати закони, звичаї, вміти їх тлумачити та застосовувати. Отже, потрібні були спеціа­лісти, які б могли дати кваліфіковану пораду.

По-друге, діяльність магістратів, зокрема консулів, преторів, едилів передбачала знання законодавства або ж залучення як по- радників-консультантів досвідчених спеціалістів. Власне магіст­рати, набувши за час своєї діяльності правових знань і досвіду, після складення повноважень часто ставали консультантами з пра­вових питань, юристами.

У Стародавньому Римі елементарна юридична освіта була скла­довою загальної освіти. Як зазначалося, за свідченням Цицерона, діти в школі вчили Закони XII таблиць напам'ять. Глибшу юри­дичну освіту набували спочатку у процесі практики: бажаючі вив­чати право могли бути присутніми на консультаціях будь-якого юриста, і він за потребою давав необхідні роз'яснення.

З ускладненням законодавства і юридичної практики виникали своєрідні юридичні школи, якими керували видатні юристи. Юри­дичне навчання в них поділяли на два етапи. На першому — ішіі- Шііо — початківці ознайомлювалися із загальними засадами і по­няттями цивільного права, вивчали законодавство. На другому — ішігисйо — давали практичні поради щодо тлумачення і застосу­вання законодавства, складання формул, позовів та ін.

У Стародавньому Римі юристи користувались великою пова­гою, авторитетом, чимало з них обіймали високі посади. Зокрема, Секст Елій Пет у 200 р. До н. Е. Був обраний едилом, у 198 р. — консулом, а у 190 р. До н. Е. — цензором. Саме Пет склав нову кни­гу позовних формул замість застарілої, яку свого часу опублікував Флавій.

Історія зберегла чимало імен й інших видатних юристів періоду республіки та імперії, зокрема старшого і молодшого Катонів, кількох видатних юристів з роду Муціїв, Юнія Брута, Марка Мані- лія. Серед юристів, які почали розробляти теоретичні проблеми права, відоме ім'я консула Квінта Муція Сцеволи (95 р. До н. Е.). У 18 книгах він замість простої "інтерпретації" Законів XII таб­лиць виклав цілісну систему римського права. Серед видатних юристів пізніших часів виділяються, зокрема, Гай, Юлій, Павло, Доміцій Ульпіан, Гереній Модестин, Емілій Папініан, Сальвій Юліан.

За Цицероном, діяльність юристів зосереджувалась у трьох ос­новних формах:

1) надання громадянам консультацій, юридичних порад щодо тих

Чи інших спірних ситуацій (resроndere);

2)     Вироблення формул для юридичних дій (cavere);

3)    Керівництво процесуальними діями під час ведення справ у су­дах (agere).

Законодавчої влади юристи, зрозуміло, не мали, проте консуль­таційною практикою безпосередньо впливали на розвиток права, своїми тлумаченнями звичаїв і законів надавали їм потрібний зміст, необхідний напрям і тим самим фактично створювали нові норми. Завдяки авторитету юристів і їхнім консультаціям такі тлумачення набували майже обов'язкового характеру і вже в рес­публіканський період стали своєрідним джерелом права. Отже, діяльність юристів, основною метою яких було допомагати засто­суванню діючих норм права, фактично набула значення само­стійної форми правотворення.

Правотворчий порядок діяльності юристів в епоху принципату було формально визнано. Принцепси, починаючи з Августа, стали надавати найвидатнішим юристам особливе право на проведення офіційних консультацій (jus риьіісе resроndendі). Висновки цих юристів, викладені у спірних правових питаннях, набули на прак­тиці обов'язкового значення для суддів: вирішуючи справи, на них посилалися.

Юристи, котрі дістали таке право, давали консультації ніби від імені принцепса, посилаючись на його авторитет, тому для суддів цього було достатньо. Зрештою, не тільки офіційні консультації цих юристів мали правову силу, по суті нормативний характер, а навіть їхні міркування, публічно висловлювані думки щодо тих чи інших правових проблем (legіs vrcem).

Сила юристів, творчість яких зберегла значення упродовж бага­тьох століть, полягала в нерозривному зв'язку юридичної практи­ки із життям і наукою. Вони творили право на основі розв'язання конкретних життєвих казусних ситуацій, в які потрапляли грома­дяни і державні урядовці, які зверталися до них за допомогою. Свої юридичні мотивування римські юристи будували відповідно до вимог реальної дійсності.

Лекція 24. Джерела права в період принципату:

Преторські едикти та постанови сенату. Джерела права в період домінату — розпорядження імператора (конституції*): едикти, декрети, рескрипти, мандати та загальні розпорядження службових осіб. Уніфікація права. Основні напрями діяльності юристів: Сабіна, Ульпіана, Лабеона, Гая, Павла, Папініана, Цельза, Помпонія, Модестина. Головні юридичні школи: прокуліанська і сабіанська. Кодифікація Юстиніана

Основні джерела права. На першому етапі Римської імперії (за принципату) ще зберігали певне значення деякі попередні джерела права. Іноді скликались Народні збори (зокрема, у перші десяти­ліття нашої ери), на затвердження яких виносились різні законо­проекти. Проте таке затвердження було лише формальністю і неза­баром цей порядок видання законів зник.

У період принципату силу законів набули постанови сенату — сенатус-консульти. Законодавча компетенція була закріплена за се­натом у першій половині II ст., хоча визнавалась ще раніше. Сенат, щоправда, не мав законодавчої ініціативи, і його постанови були лише законодавчим оформленням пропозицій імператора — прин- цепса (оratіоnes ad semtum). Наприкінці III ст. Сенат втратив зако­нодавчу компетенцію.

Зі зміцненням імператорської влади і переданням більшості су­дових справ до компетенції імператора та його урядовців посту­пово втратила значення діяльність преторів, у тому числі пра- вотворча. Преторський едикт перестав бути передовою формою вираження діючого права, що постійно вдосконалюється і розви­вається. Основні інститути права, типи позовів і способів захисту права переважно вже склалися і не потребували постійного пере­гляду і доповнення. Зосередження в руках імператора повноти за­конодавчої влади зрештою усунуло потребу попередньої діяльності преторів. Отже, преторський едикт вичерпав себе як джерело пра­ва. Близько 130 р. Сальвій Юліан за дорученням імператора склав текст (збірник) преторських едиктів — Edісtum регрешит. Цей збірник набув загальнообов'язкової чинності в подальшому. До нас не дійшов текст збірника едиктів Юліана. Збереглися лише його уривки, цитовані в працях римських юристів пізніших часів.

Головним джерелом права в період домінату стали розпоряджен­ня імператора. Формальною підставою для видання ним загально­обов'язкових розпоряджень було наділення його після обрання вер­ховною владою (Іех de ітрегіо). Невипадково Ульпіан зазначав: "Те, що вирішив принцепс, має силу закону", а сам "принцепс вільний від обов'язку дотримуватись закону". Зі зміцненням імператорської влади, переходом до періоду домінату законодавча влада імператора розглядалась уже як одне з виявлення божественності, невід'ємної суті цієї влади. Тим самим імператор ставився вище за закон, його одноособова воля мала беззаперечний характер. Цю тезу обґрунто­вували всі римські юристи часів імперії.

Інші форми правотворчості в період домінату фактично припи­нилися. Розпорядження імператора дістали загальну назву консти­туцій (сошйшйо — встановлюю). Конституції поділяли на чотири види: едикти, декрети, рескрипти, мандати.

Едикти — це загальні розпорядження для всього населення імперії (не плутати з едиктами республіканських магістратів, зо­крема преторів, у яких вони викладали програму своєї діяльності).

Декрети — рішення імператора з конкретних спірних, зокрема судових, справ.

Рескрипти — письмові відповіді на скарги і запити, що наді­йшли імператору з різних питань.

Мандати — інструкції службовим особам.

Пізніше усі розпорядження імператорів називали законами. За­конодавство імператорів установлювало для всієї імперії право, а місцеві закони, звичаї, порядки ставали недійсними. Право уніфі­кувалося. Якщо ж місцеві порядки ще де-не-де зберігалися, то тільки як другорядні норми для регулювання суто внутрішніх взаємин мешканців провінцій.

Уніфікація права, безумовно, була позитивним явищем. Але водночас імператорські розпорядження, що складалися в канцеля­ріях, видавались у величезній кількості, характеризувалися бага­тослів'ям, важким і заплутаним стилем, різними відступами, наго­лошуванням з будь-якої нагоди і без нагоди на необмеженості та божественності влади імператора. Між різними розпорядженнями простежувались неузгодження, суперечності. Тільки деякі юристи- канцеляристи могли розібратись у цьому лабіринті нормативного матеріалу.

У період домінату набували значення (як джерело права) за­гальні розпорядження таких високих службових осіб, як префект Преторія і префект міста (рrаеfесtі ргаешгіо і praefecti игьі). Вони видавали розпорядження з питань, не регламентованих законами імператорів.

Збереглась як джерело права в період імперії і діяльність рим­ських юристів, які й далі користувалися авторитетом і популярністю завдяки глибоким знанням права, умінням кваліфіковано аналізу­вати конкретні правовідносини. У зв'язку зі зменшенням ролі пре­торів у період принципату правотворча діяльність у цивільних пра­вовідносинах покладалася на юристів. Оскільки юристи користу­валися в суспільстві великою повагою, то принцепси, починаючи з Августа, намагалися залучити їх на свій бік. Значною мірою саме тому найвидатнішим юристам надавалося право офіційних консуль­тацій. Склався своєрідний союз принцепсів — імператорів і юристів, вигідний для обох сторін, які взаємно підтримували один одного. Юристи, зрештою, підтримували політику принцепсів через спіль­ність станових інтересів, обґрунтовували верховенство і божествен­ність імператорів, а держава створювала їм широкий простір для правотворчої діяльності, підтримувала їхній авторитет.

Класична юриспруденція (І—III ст.) Розвивалася дуже інтенсив­но, її основу становили дві юридичні школи — прокуліанська, яку очолював Лабеон, новатор у галузі права (школа названа на честь одного з його найвидатніших учнів і продовжувачів — Прокула), і сабіанська, заснована Капітоном і названа на честь його учня Сабі- на — найвидатнішого юриста І ст.

До основних напрямів діяльності юристів цієї епохи можна віднести твори, присвячені подальшій розробці цивільного права (Сабіна, Ульпіана та ін.); коментарі до преторського права (Лабео- на, Гая, Павла); збірники праць юристів, що об'єднували цивільне і преторське право; підручники права — інституції (зокрема Гая); збірники казусів (Цельза, Помпонія та ін.).

У період пізнього домінату значення діяльності юристів як дже­рело права у Римі зменшилось, оскільки посилилася влада імпера­торів та їх урядовців. Однак практика надання окремим видатним юристам права офіційного тлумачення законів продовжувалась до V ст. У 426 р. Прийнято закон "Про цитування юристів", згідно з яким основу судових рішень могли становити лише праці Папі- ніана, Павла, Ульпіана, Гая, Модестина і тих юристів, на яких вони посилались.

Кодифікація Юстиніана. Незважаючи на різнобічний розвиток римського права у класичний період, питання про його кодифіка­цію упродовж довгого часу не ставилось. Право розвивалось, і ко­дифікація могла обмежити преторів і юристів у їхній діяльності щодо пошуку найдоцільніших рішень в окремих справах. Тому й не було втілено в життя ідею Цезаря привести все громадянське право до певної системи.

Спроби кодифікації почалися тоді, коли римське право, досяг­нувши високого ступеня розвитку, вже так інтенсивно не вдоско­налювалося. Реальною стала й практична потреба привести хоча б у якусь систему величезну кількість імператорських законодавчих актів, закріпити в систематичній формі існуюче право. Перші спроби систематизації імператорського законодавства (звертаємо увагу — не кодифікації, а систематизації) були зроблені приватни­ми особами (юристами). Зокрема, наприкінці III ст. (295 р.) Було укладено кодекс

 Грегоріана, названий на його честь. У ньому зібрані конституції імператорів починаючи від Адріана. Кодекс дістав офіційне визнання і використовувався аж до появи кодифі­кації Юстиніана.

Як доповнення до кодексу Грегоріана наприкінці III ст. Було створено кодекс Гермогеніана, також названий на честь його укла­дача. Він містив 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титу­лів. У 438 р. За імператора Феодосія II було видано перший офіцій­ний збірник конституцій — cоdeх Тheоdоsіanus. У ньому зібрані розпорядження імператорів з початку IV ст. Вони систематизовані за окремими питаннями: кодекс поділяється на 16 книг, а книги — на титули. В кожному титулі розпорядження наведено у хроноло­гічному порядку.

Проте найважливішою стала кодифікація римського права, про­ведена після падіння Західної Римської імперії, східно-римським імператором Юстиніаном (527—565 рр.) У Візантії. За часів прав­ління Юстиніана Східна Римська імперія набула значної сили і впливу. В результаті успішних воєн значно розширено кордони держави. Юстиніан намагався відновити колишню територію, ве­лич і славу Римської імперії. Він провів низку внутрішніх реформ у державі — в системи управління, збройних сил, фінансів, розпо­рядився кодифікувати право. Йшлося вже не про систематизацію римського права, а про його кодифікацію — зібрання, опрацюван­ня, усунення архаїзмів, застарілих, недіючих джерел, пристосуван­ня права до сучасних потреб.

Для здійснення кодифікації 528 р. Юстиніан призначив комі­сію у складі 10 осіб на чолі з константинопольським професором права Теофілом. Комісії було доручено систематизувати імператор­ські конституції. Три попередні кодекси імператорських консти­туцій значно полегшили справу і вже через рік було опубліковано зібрання конституцій усіх римських і візантійських імператорів під назвою Кодекс Юстиніана. Це була не проста систематизація, а творча праця з усуненням архаїзмів, повторень, недіючих розпо­ряджень тощо. Кодекс містив 12 книг, які поділялись на титули. Кожен титул мав свій заголовок. У титулах містилися окремі кон­ституції, пронумеровані із зазначенням дати їх прийняття та імені імператора, котрий їх видав. Великі конституції було поділено на параграфи.

Кодекс є цінною пам'яткою римського права, але цей період його занепаду з домінантою церковних приписів, "божественних повчань". Невипадково вже перша книга містить конституції з церковного права. Вона починається з санкцій за богохульство, ганьблення Святої Трійці, церкви тощо. Далі йде викладення прав і привілеїв церкви, обмеження правоздатності єретиків, іудеїв та ін. З 2-ої по 8-му книги присвячені приватному праву, 9-та — кримі­нальному, 10—12-ті — положенням про державне управління.

Кодекс дійшов до нас не в оригіналі, а лише у вигляді руко­писів ІХ—ХІІ ст. Для вивчення суті справжнього римського права він має значно менше значення, ніж три наступні частини коди­фікації.

Для кодифікації іншого римського права Юстиніан утворив 530 р. Нову спеціальну комісію у складі 17 осіб під керівництвом одного з вищих імператорських урядовців Трибоніана. До комісії увійшли визначні юристи того часу, зокрема професори правових шкіл у Константинополі і Бериті — Костянтин, Теофіл, Леонтій, Доротей, Анатолій та ін. Вона мала переглянути всі праці юристів класичного періоду, вибрати найцінніші з них, привести їх до пев­ної системи, вилучити повторення суперечності. При цьому комісії було надано повну свободу дій — вона могла скорочувати праці, змінювати тексти уривків, пристосовуючи їх до нових умов життя, доповнювати, змінювати застарілі поняття та терміни новими. Такі зміни та оновлення згодом дістали назву інтерполяцій.

Через три роки роботу над кодифікацією праць видатних рим­ських юристів було завершено і опубліковано як Дигести, або Пандекти. Вони, по суті, — найважливіша частина кодифікації, складаються з 50 книг, які, однак, не мають заголовків. Кожна книга поділяється на титули (окрім 30—32 книг, що не мають ти­тулів). Усього в Дигестах є 432 титули, поділені на фрагменти, великі фрагменти — на параграфи. Кожен фрагмент містить ури­вок з праць одного юриста, котрий стосується конкретного пи­тання чи інституту права, із зазначенням імені юриста і назви його праці.

У Дигестах зібрано уривки з 2 тис. Праць 39 найвідоміших римських юристів. Основним їх змістом є фрагменти, що стосу­ються приватного права. Дигести прийнято цитувати так: Д.5.2.7 (Д — Дигести, 5 — книга, 2 — титул, 7 — фрагмент). Дигести дійшли до нас у декількох пізніших списках, найдавніший з яких датується УІ—УИ ст.

Кодифікаційна комісія здійснила також переробку Інституцій Гая, видавши в 533 р. Нові Інституції. Це третя частина кодифі­кації. Вони підготовлені як елементарний підручник права для юридичних шкіл і юристів-початківців. У Інституціях наголошено, що вони є "першими елементами всієї юридичної науки" і при­свячені молоді, "жадібній до вивчення законів". Одним з основних джерел Інституцій є знову ж таки праці римських юристів, зокрема Гая. Інституції складаються з 4 книг, 98 титулів, титули поділено на фрагменти, а великі фрагменти — на параграфи.

Проте цей підручник мав силу закону: на нього можна було посилатися у процесі вирішення справ.

Текст Інституцій відомий з пізніших списків, найдавніші з яких належать до IX ст.

Коли Дигести та Інституції було опубліковано, то Кодекс 529 р. Певною мірою вже застарів. Довелось його переробляти, доповню­вати. З цією метою Юстиніан видав близько 50 нових конституцій, а всього за всіма кодифікаціями — близько 300. У 534 р. Видано нову редакцію кодексу.

На цьому кодифікаційні роботи було завершено. Юстиніан мав намір кодифікувати все подальше законодавство, об'єднавши його в самостійну частину під назвою "Новели". Це було здійснено, але вже після смерті Юстиніана.

Всі чотири частини згодом склали єдине ціле, і в XII ст. Їх було названо "Зводом цивільного (або громадянського) права" — Согрш juris civilis. Значення цієї кодифікації надзвичайно велике. Хоча пізніші дослідники критикували Юстиніана і кодифікаторів за чис­ленні зміни оригінального римського права (інтерполяції), тобто за те, що вони частково змінили, "спотворили" чисте римське право, проте ця критика втрачає значення на тлі значущості для всього людства тієї величезної кодифікаційної роботи, проведеною за Юстиніана. Якби не його кодифікація, яка хоч і в дублюючих списках, але все ж таки дійшла до наступних поколінь, то ми б нічого конкретного не знали про суть, зміст, цінність римського права. Невипадково саме ця кодифікація служила основою для ре­цепції римського права як Середньовічною Європою, так і всім сучасним світом. Зрештою, інтерполяції, які диктувалися вимогами життя, потребою пристосувати римське право до нових, дещо змі­нених правовідносин Візантії, не були такими значними і суттє­вими, щоб могли спотворити римське право.

Лекція 25. Основні риси права в період Республіки. Судовий процес. Суб'єкти права. Речове право. Основні способи захисту приватної власності. Зміни у праві власності. Нові види власності. Права на чужу річ. Зобов'язальні відносини. Зобов'язання за договорами. Види контрактів. Шлюбно-сімейне і спадкове право. Кримінальне право. Судочинство

Суб'єкти права. Суб'єктами цивільного приватного права в пе­ріод республіки могли бути тільки римські громадяни, які воло­діли правоздатністю. Проте не всі вільні люди її мали. Право­здатність у Римі мала назву сари (голова), а суб'єкт права — регеопа (особа). Розрізняли повну і неповну правоздатність. Повну правоздатність визнавали за трьох умов — так званих статусів:

1)                      Статус волі               lіbеrtаtіs);

2)                       Статус громадянства (status сivіtаtіs);

3)                       Статус сімейний (status fаmшае).

1. За статусом волі люди поділялися на вільних і рабів. Втрата особистої свободи внаслідок продажу у рабство або захоплення в полон призводила до повної втрати правоздатності. Раб вважався річчю, тому ні волі, ні майна він мати не міг. Отже, воля і будь- які дії раба в юридичному житті жодного значення не мали. За нього відповідав господар. Однак за скоєння серйозних проти­правних дій раба карали особисто. Хоч усі надбання раба належали господареві, однак цивільно-правові зобов'язання раба на нього не поширювались, він за них не відповідав. Найпоширенішим спосо­бом припинення рабства було звільнення раба його господарем. Звільнений раб спочатку став клієнтом колишнього господаря, і його воля охоронялася тільки релігією. Потім воля рабів стала охоронятися і правом. Звільнення рабів потребувало дотримання певних формальностей, без яких воно вважалося недійсним.

2.                       Повноправними громадянами в римському праві вважалися тільки ті особи, які належали до римської общини — римського народу (рориіш Rоmаnus). Тривалий час навіть плебеї не були рівноправними з патриціями, а чужоземців взагалі вважали потен­ційними ворогами, яких можна вигнати з країни або перетворити в рабів. Винятком були лише жителі латинських общин, які разом із римлянами входили до складу Латинського союзу (федерації).

Статус громадянства полягав у праві обирати (jus sufferagii) і бути обраним (jus ^потт) у магістрати; в майновій (jus сот- тегсіі) та сімейній (jus соппиьіі) дієздатності.

Деякі групи населення мали обмеження у правоздатності за ста­тусом громадянства. Це:

А)      вільновідпущеники, які вважалися римськими громадянами з обмеженою право- і дієздатністю, їхній колишній господар ставав для них патроном, що покладало на них певні обов'язки. Вільно­відпущеники не могли бути обрані в магістрати, а відомості про їхній допуск до голосування у трибутних коміціях дуже супереч­ливі та непевні.

Б)      латини — населення латинських общин, союзних з Римом або підкорених ним. Вони набували громадянських прав тільки у виняткових випадках, проте й тоді користувалися тільки майно­вою дієздатністю.

3.                      За сімейним статусом римські громадяни поділялись на пов­новладних (регеопае sui juris) і підвладних (регеопае аііепі jrnris). Стародавня римська сім'я являла собою замкнену, відокремлену від зовнішнього світу групу, главою і представником якої був батько сімейства (раїег Гаті^). Його влада мала назву тапш (рука). Він розпоряджався всім майном і мав право його набувати, всі інші члени сім'ї перебували під його владою. Іноді главою сім'ї міг бути і не батько (скажімо, якщо він загинув), а дід, батьків брат та ін. Стосовно прав членів сім'ї, то вони відрізнялися від рабів лише тим, що не вважалися речами, а були особами. Набуте ними майно ставало власністю глави сім'ї, а їхні зобов'язання згідно з угодами упродовж тривалого часу, як і у рабів, були неправочинними. Пе­ребування під владою глави сім'ї не мало, однак, впливу на полі­тичні права членів сім'ї. Син, скажімо, обіймав високу посаду (був консулом), а в сім'ї господар міг його принижувати, покарати, поки він не вийшов з-під влади батька (створивши сім'ю, своє господарство). Єдність давньоримської сім'ї, однак, створювалась не на основі кровної спорідненості, а єдністю влади. Всі, хто під­падав під владу глави сім'ї, ставали її членами і родичами; хто ви­ходив з-під влади глави, ставали для сім'ї чужими, сторонніми людьми.

Така спорідненість, заснована на підпорядкуванні главі сім'ї, називалася агнатичною. Кровноспоріднені, котрі вийшли з-під влади глави родини, називалися когнатами.

Відомі в римському праві й позбавлення або втрата правоздат­ності, а саме:

1.                       Повна втрата правоздатності (саріtis dеmіnutіо тахіта) вна­слідок втрати волі (свободи). Наприклад, коли римський громадя­нин потрапляв у полон або його було продано в рабство чужозем­цям. Проте повернувшись з полону, він знову ставав вільним і рівноправним.

2.                      Часткова втрата правоздатності (саріtіs demіnutіо mеdіа) за­стосовувалась до осіб, котрі зберегли свободу, але втратили право громадянства (наприклад, у випадку вигнання).

3.                       Мінімальна втрата правоздатності (саріtіs demіnutіо тіпіта) була наслідком зміни соціально-правового становища особи в сім'ї: а) усиновлення (чи удочеріння), коли раніше самостійна особа по­трапляла під владу господаря дому; б) одруження дівчини і вход­ження до нової сім'ї.

Отже, у перший період Римської республіки суб'єктами права визнавали тільки римських громадян. Згодом, коли панування Риму поширилось на Італію та за її межі і він став центром серед­земноморської торгівлі, чисельність суб'єктів права зросла. По- перше, римське громадянство поступово отримали усі вільні жителі Римської держави і, отже, вони стали суб'єктами права. По-друге, коли тривалий час суб'єктами права вважалися тільки громадяни, тобто фізичні особи, то в другому періоді Римської республіки виникла категорія юридичних осіб.

Ще Закони XII таблиць допускали об'єднання громадян у ко­легії (товариства) і надавали їм права укладати будь-які угоди, аби вони не мали протиправного характеру (табл. VIII). У цей період й почали виникати різні релігійні та професійні товариства. Проте вони ще не виступали в ролі юридичних осіб. Як представник то­вариства виступав хтось один і укладав угоду з іншою стороною.

Тільки до нього (а не до товариства) висувалися претензії, позови до суду тощо.

Коли ж до складу Римської держави було введено різні міські общини (муніципії), які раніше були самостійними, виникла по­треба не тільки у наданні їм самоуправління, а й господарської са­мостійності. Для цього слід було розв'язати питання організації участі цих общин у товарообігу і якому судові їх підпорядкову­вати. Це було зроблено на основі преторського права. У своїх едик­тах претори стали визнавати за муніципіями право позивати і відповідати в суді через своїх представників — муніципальних магістрів або осіб, спеціально призначених декретом муніципаль­ного сенату.

Вироблений стосовно муніципій підхід як до юридичної особи згодом було перенесено на різні приватні колегії (товариства). Пер­шим кроком і тут було визнання за ними у преторському едикті права позивати і відповідати в суді через своїх представників.

Розвиток товарообігу, внутрішньої та зовнішньої торгівлі пев­ною мірою відбилися на правовому становищі рабів. Спочатку, як зазначалось, раб вважався тільки річчю, об'єктом права, отже, нія­кої правоздатності він не мав. Його дії в юридичному плані не мали жодного значення. З часом виникли нові, вигідні для рабов­ласників форми експлуатації рабів. Однак ними передбачалася пев­на юридична відповідальність рабовласників за дії своїх рабів. На­приклад, рабовласник міг призначити раба управителем торговель­ного закладу чи торговельного корабля, і тоді раб міг сам укладати різні угоди, але від імені господаря. У такому разі була обов'язко­вою відповідальність рабовласника за угодою, укладеною його ра­бами в межах дорученої їм справи. Рабовласник міг виділити рабу частину свого майна — пекулій для самостійного ведення госпо­дарства в своїх інтересах.

У такому разі раб мав змогу вступати в договірні відносини зі сторонніми особами. Проте ці особи укладали угоди з рабами, пе­реконавшись, що їхні права гарантовані у правовому відношенні. Отже, щоб забезпечити можливість господарської діяльності рабів, державі потрібно було створити для цього певні правові гарантії. Саме тому з ініціативи рабовласників претори в едиктах почали визнавати за рабами право здійснювати юридичне значущі дії. Але позови в разі порушення договорів, укладених рабами, подавали до їхніх господарів, за дорученням яких раби діяли.

Речове право. З давніх часів в основі права власності лежало володіння якою-небудь річчю. Під правом власності римські юри­сти розуміли найповніше, виняткове панування над річчю у ви­гляді володіння, використання і розпорядження нею (jus utendi et abutend^. Проте володіння і власність не були поняттями тотож­ними. Для наявності факту володіння треба було мати річ і ста­витись до неї, як до своєї. Власник речі завжди був і її володіль­цем. Однак володілець не завжди був власником речі (наприклад, злодій). Власник у певні моменти міг і не володіти річчю (здавши її в оренду або позичивши), а володілець мусить мати річ у себе. Проте не кожне фактичне панування над річчю, її наявність у ко­гось визнавали юридичним володінням, а лише таке, що поєдну­валось з наміром ставитись до речі, як до власної.

За римським правом, усі речі поділялись на категорії. Особливе значення мав поділ на речі, вилучені з цивільного обігу (res ех^а соттегсіит), і речі, які перебували в цивільному обігу (res іп соттегсіо).

До першої категорії належали храми, предмети релігійного куль­ту, місця поховання, міські укріплення, громадська земля, море, береги, проточна вода, повітря, тобто речі, які перебували в за­гальному користуванні.

Всі інші речі зараховували до другої категорії. У свою чергу, речі, які перебували в обігу, тобто були предметом майнових угод, поділяли на: а) рухомі й нерухомі; б) манциповані та неманципо- вані. Нерухомістю були земля і все, що з нею органічно пов'язане (дерева, криниці, копальні тощо), а також капітальні будівлі. Всі інші речі вважались рухомими.

Різниця між манципованими (res тапсірі) та неманципованими (res ms тапсірі) речами полягала в тому, що перенесення права власності для перших передбачало особливо урочистий акт — ман- ципацію. Нагадаємо: у присутності повноправних римських гро­мадян — п'ятьох свідків і вагаря з вагою покупець торкався речі, вдаряв міддю по вазі або клав на неї символ речі, якою розрахову­вався за куплену річ, і промовляв певну формулу. Продавець теж торкався речі, "передаючи" право на неї покупцеві, й також про­мовляв обрядові слова. Без цього договір вважався недійсним.

До манципованих речей належали землі в Італії, раби, велика свійська худоба (що ходила під ярмом і сідлом), сільські сервітути (право користування чужою річчю). Всі інші речі належали до не- манципованих, тобто могли переходити з рук у руки шляхом прос­тої передачі, без зайвих формальностей.

Поділ речей на рухомі та нерухомі, манциповані й неманципо- вані засвідчив, що об'єктом приватної власності спочатку були ру­хомі речі. Акт манципації переконував, що частина рухомих речей, які мали значення для сільського господарства, а також земля були об'єктами родової і сімейної власності значно більше, ніж інші речі. Тому в процесі виникнення приватної власності зберігалась і тенденція стосовно захисту інтересів сім'ї та роду.

Набути право власності, крім купівлі-продажу, можна було та­кож шляхом фіктивного судового процесу (іп jurе сеssіо). Покупець і продавець з'являлися до претора, і покупець заявляв, що на під­ставі квіритського права ця річ належить йому. Якщо продавець не заперечував, то претор визнавав за покупцем право власності на цю річ. Отримане таким способом право власності називали кві- ритською власністю, оскільки воно ґрунтувалося на Законах XII таблиць. Сюди ж належали і такі формальні способи набуття влас­ності, як її присудження в спорі про розподіл майна ^ judісаtіо); розпорядження влади про виділення з державної землі ділянок у власність громадян; отримання частки майна, захопленого в за­войовницьких війнах і розділеного між воїнами.

Простішими були способи набуття власності, що ґрунтувалися на праві народів. Вони здійснювались без зайвих формальностей і публічності. Найважливішими з них були традиція (trаdіtiо), тобто проста передача речі в присутності свідків; окупація (оссирайо) — захоплення речі; володіння за давністю (ишрано).

Основним способом захисту права приватної власності (квірит- ської) була віндикація (геі vіndісаtіо). Це речовий позов власника речі щодо людини, незаконно володіючої його річчю. При цьому власник речі повинен був довести своє право на спірну річ. Закони XII таблиць призначали певні строки щодо можливості за давністю вирішувати належність речей: рухомих — рік, нерухомих — два роки. Тобто, якщо упродовж цього часу до володаря речі претензій ніхто не висував, то річ ставала його власністю (крім крадених ре­чей).

Зміни у праві власності. Нові види власності. У другому періоді Римської республіки відбуваються суттєві зміни у праві власності. Воно втрачає сімейний характер і стає суто індивідуальним. Зросла кількість суб'єктів права власності, стали простіші та різноманіт­ніші способи придбання речей. Поруч з квіритською власністю виникли нові види власності: власність перегринів, преторська (бо- нітарна) власність, провінційна власність (муніципій) та ін.

Власність перегринів спочатку не користувалась визнанням і правовим захистом у Римі. Але після Пунічних воєн (III—II ст. До н. Е.) Рим перетворився з суто італійської у середземноморську державу, став одним із центрів світової торгівлі й змушений був визнати право власності осіб, які не були римськими громадянами.

Внаслідок діяльності преторів створюються формули судових позовів спеціально для захисту права власності перегринів. Отже, з'явився новий інститут права власності — власність перегринів.

Розвиток торгівлі, концентрація приватної власності на землю та інші речі, що належали до категорії манципованих, у руках знаті призводили до того, що тривала, складна й урочиста процедура манципації не дотримувалась, втрачала первісне значення. Якщо річ набували без формальностей, які передбачало квіритське право, то в разі потреби людина для захисту своїх прав могла звернутися до претора. У свою чергу претор, не маючи права порушити форми і вимоги старих цивільних законів, як виняток, своєю владою міг дати потерпілому право на позов проти тих, хто порушував його інтереси як володільця. З погляду квіритського права володілець не був власником речі, бо не дотримав формальних вимог при ук­ладенні угоди, проте набута ним річ рішенням претора вводилась до складу його майна, і він мав право на її захист (іп tonis). Звідси походить термін для цього виду власності — бонітарна власність.

Преторська, або бонітарна, власність поступово набула такого ж захисту, як і квіритська. Зусиллями преторів для бонітарних влас­ників створювали формули позовів на зразок віндикаційних. Вна­слідок цього дедалі частіше суперечності між старим квіритським правом і правом преторським завершувались перевагою остан­нього, а квіритське ставало jus gumtum nudum, тобто суто квірит- ським правом, не захищеним претором.

Преторська власність сприяла звільненню приватної власності від пережитків родоплемінних відносин, що закріплювались кві- ритським правом.

Крім власності перегринів і преторської (бонітарної), у другому періоді республіки виникає провінційна власність, яка мала своїм об'єктом землі та інше нерухоме майно завойованих територій (провінцій). Вважалося, що землі у провінціях належать усій рим­ській общині, її громадяни мали доступ до цієї землі на правах володіння за певну орендну плату. Однак невдовзі ця форма воло­діння стала самостійним видом права власності, для захисту якого були створені формули спеціальних позовів, які нагадували вінди- каційні.

Права на чужу річ. Зростання чисельності населення в Італії, наявність дрібного і середнього землеволодіння, сімейні поділи землі та майна, близькість сусідських ділянок, будівель — усе це потребувало, з одного боку, певного обмеження права власності людини, а з іншого — надання їй права користування чужими ре­чами для певних цілей, при цьому нічим суттєвим не ущімлюючи власника речі. Отже, ще у квіритському праві виникли так звані сервітути, що розглядалися спочатку як право на частину чужої речі для повного і найліпшого використання власного майна.

Римському приватному праву вже раннього періоду були відомі дві групи сервітутів — особисті та речові, або реальні.

Особисті сервітути надавали право користуватися чужою річчю певній (або декільком) особі. Речові сервітути надавали таке право не конкретній особі, а будь-кому. Саме вони були найдавнішими і стосувалися переважно землі. Речові сервітути поділялись на сіль­ські та міські. Найдавнішими були сільські. Серед них:

•      Іїег — право переходу через чужу землю;

•      Аstus — право переходу, прогону худоби, а також проїзду на во­зах;

•     Vіа — право проходу, прогону і проїзду (отже, кожний наступ­ний сервітут включав у себе попередній);

•              Аguаеdustus — право проведення через чужу ділянку води. Значно пізніше виникли міські сервітути. Як вважається, це зу­мовлено новою забудовою Риму після галльського нашестя і зни­щення міста в 390 р. До н. Е. Серед них можна виділити такі:

•      Право проведення через чужу ділянку стоку нечистот до спільної клоаки;

•      Право відведення дощової води через ділянку сусіда;

•      Право споруджувати будівлю впритул до глухої стіни сусідсько­го будинку;

•      Право вимагати, щоб будівлі сусіда не закривали доступу світла у вікна інших будинків.

Наприкінці раннього періоду Римської республіки виникли й особисті сервітути, очевидно, як результат заповітів. Серед них:

•      Usus — право особистого користування чужою річчю, причому плодами дозволяли користуватися тільки для особистих потреб, а не для продажу;

•      Usufructus — пожиттєве право користуватися чужою річчю та її плодами для продажу без права міняти суть речі (наприклад, не можна викопати став на ділянці). Річ можна було здавати в оренду третій особі;

•      Hаbіtаtіо — пожиттєве право мешкати в чужому будинку;

•      Орегае sеrvоrum vel animalium — пожиттєве право користувати­ся працею чужого раба чи тварини.

Всі ці особисті сервітути відрізнялися від звичайної оренди тим, що право користування чужими речами, надане конкретним осо­бам, було для них пожиттєвим і не залежало від зміни власника речі. Крім того, воно здебільшого було безоплатним. Суб'єкт цих сервітутів міг за винагороду передавати іншим особам здійснення за цими сервітутами своїх прав.

Сервітути впродовж тривалого часу належали до категорії ман- ципованих речей. Отже, надавали сервітутні права формальним актом манципації або в процесі фіктивного спору щодо права влас­ника на річ. Їх захист здійснювався на підставі спеціального позо­ву — асйо соnfessоrіа. Цей позов суб'єкт сервітуту подавав проти будь-якої особи, котра перешкоджала здійснювати його права.

Поява преторської і провінціальної власності висунула питання про захист відповідних їй сервітутів, наданих без квіритських фор­мальностей.

Крім того, практика виробила два нові способи встановлення сервітутів.

1.                        Особи, які бажали встановити сервітут, укладали між собою неформальну угоду (расш). Вона потім підкріплювалася вже фор­мальною обіцянкою особи, на чию річ сервітут накладався (s^u- Міо), надати реальну можливість користуватися цим сервітутом іншій особі.

2.                       Фактичне надання користування сервітутом. Діяльністю преторів були створені ще два нові види користу­вання чужими речами:

•      Право побудови на чужій землі будівлі та користування нею за щорічну платню;

•      Право користуватися чужою землею з умовоіо щорічної платні за це.

Останній сервітут майже збігався з орендою.

Ще одним видом прав на чужі речі було заставне право. В пер­ший період історії римського права інституту застави не існувало. Воно виникло пізніше. Проте спочатку (якщо річ давалась креди­тору як гарантія стосовно повернення боргу) боржник мусив роз­раховувати тільки на "добру совість", порядність кредитора, бо обов'язок останнього повернути річ після сплати боргу не був юридичне забезпеченим. Цю прогалину знову ж таки заповнили претори, надаючи боржникам (якщо сплачено борг) право на позов у разі, коли кредитор не повертав заставленої речі.

Водночас неодмінно треба було забезпечити й інтереси кредито­ра. З цією метою, зберігаючи за боржником право власності на закладену річ, кредитору надано право розпоряджатися нею на ви­падок несплати боргу. Практика складалась так, що кредитор мав змогу або взяти заставлену річ у свою власність або продати її. Якщо після продажу отримана сума чи вартість речі перевищували борг, то надлишок слід було повернути боржникові.

Проте якщо заставлена річ передавалась кредиторові, то боржник вже не міг користуватись нею, отримувати прибутки. Тому для нього важливо було одержати позику та ще й зберегти заставлену річ у себе (скажімо, землю) до настання терміну платежу. Такий вид застави зі збереженням речі в боржника виник спочатку обхідним шляхом: річ, передана в заставу кредиторові, поверталась боржнику кредитором тимчасово, до вимоги. Це називалось прекарієм.

Згодом претори узаконили таку форму застави, коли закладена річ залишалась у володінні боржника до настання строку виконан­ня ним зобов'язання, і продавалася тільки тоді, коли боржник був неспроможний сплатити борг, тобто якщо він не виконав зобов'я­зання. Така форма називалася іпотекою.

Зобов'язальні відносини. Зобов'язальні відносини між людьми передбачають певний юридичний зв'язок між ними з певними юридичними наслідками. У результаті таких відносин одна особа мала забезпечене державою право вимагати від іншої виконання або невиконання певних дій на свою користь.

Спочатку в римському праві були відомі дві основні підстави виникнення зобов'язань: з договору і з порушення прав приват­них осіб (з правопорушення — делікту).

Характерною рисою обох видів зобов'язань була не тільки май­нова, а й особиста відповідальність.

Зобов'язання з деліктів виникли у римському суспільстві пер­шими, тоді, коли саморозправа і кровна помста поступилися міс­цем перед системою грошових стягнень, що накладалися владою на правопорушників.

У Законах XII таблиць передбачалися такі делікти.

1.          Посягання на особу (rnjuria). Найперше це стосувалося тілес­них пошкоджень. Якщо між сторонами не було досягнуто згоди щодо компенсації, то, як уже відомо, діяв принцип таліону — "око за око, зуб за зуб". Якщо пошкодження були тяжкими (голови, костей, ока), то таліон не застосовувався, а винного зобов'язували сплатити штраф: 300 асів за потерпілу вільну людину і 150 асів — за раба. За образу, легкі побої та інше встановлювали штраф 25 асів (табл. VIII, п. 2-4).

2.           Крадіжка ^алит). Зобов'язання з цього делікту мали два види:

А)    якщо злочинця було схоплено на місці злочину, то його віддавали в розпорядження потерпілого. Коли злодій чинив опір, то його можна було вбити, скликавши перед покаранням народ (очевидно, як свідків — табл. VIII, п. 12, 13). У першому випадку, за свідченнями одних римських юристів, злодій потрапляв у ста­новище раба, за іншими — неоплатного боржника, який міг упро­довж 60 днів відшкодувати потерпілому збитки, а якщо був не­спроможний це зробити, то ставав рабом;

Б)    якщо ж злодія не спіймали "на гарячому", але потім вияв­ляли факт крадіжки, то його піддавали тілесному покаранню і мог­ли віддати в розпорядження потерпілого або (якщо крадіжка була незначною) він мусив сплатити потерпілому подвійну вартість речі.

3.           Пошкодження або знищення чужих речей ^аипит іціигіа datum). У Законах XII таблиць передбачено тільки окремі випадки знищення чи пошкодження чужих речей: якщо з необережності зламано чужу річ, то винний відшкодовував її вартість (табл. VIII, п. 5); якщо це зробила хатня тварина, то її слід віддати потерпіло­му або відшкодувати збитки (табл. Ill, п. 6); якщо потравлено або зжато чужий врожай, особливо таємно, вночі, то винного нале­жало вбити; якщо це вчинив неповнолітній — сікти його або зобо­в'язати батьків повернути збитки у подвійному розмірі (табл. VIII, п. 9); підпалювачів чужої будівлі або складених скирд хліба — сікли і страчували; якщо підпал зроблений з необережності — від­шкодовували збитки (табл. VIII, п. 10); за злісну порубку чужих дерев належало сплатити по 25 асів за кожне дерево.

У другому періоді Римської республіки сталася реформація де­ліктів старого цивільного права і на підставі преторських едиктів передбачалися нові їх види. Деліктами стали вважатися такі дії, що, по-перше, причиняли реальну шкоду іншій особі; по-друге, на від­міну від старого цивільного права, яке звертало дуже мало уваги на суб'єктивний бік дії, вимагалось, щоб цю дію було визнано або на­вмисною, або скоєною з необережності. В іншому разі вона вважа­лася випадковою (саsus) і відповідальність за неї не передбачалась.

У разі посягань на особу таліон уже не застосовували. Претор­ський едикт скасував фіксовані суми штрафів у 25—300 асів. Штра­фи тепер призначалися залежно від конкретних обставин справи претором або суддею, оскільки попередні їх розміри були надто мізерними

.

За деякі посягання на особу, крім цивільної, було передбачено і кримінальну відповідальність. Такі правопорушення, які стосува­лися окремих осіб, але одночасно порушували інтереси суспільства загалом, держави, стали називатися публічними деліктами ^ііісіа риьііса), а згодом — злочинами (сгітіпа).

Отже, тілесні покарання за крадіжку було скасовано, а замість них призначено майнову відповідальність у вигляді штрафу. Крім того, потерпілий міг вимагати повернення вкраденого на підставі віндикації. Потім відмінено і систему штрафів за навмисне зни­щення чи пошкодження чужого майна. За законом Аквілія 287 р. До н. Е., той, хто вб'є чужого раба, коня, бика чи вівцю, зобов'яза­ний заплатити господареві найвищу ціну, яка існувала на них уп­родовж поточного року. За поранення чужого раба чи тварини, а також навмисне знищення чи пошкодження будь-якої іншої речі належало заплатити господареві найвищу їх вартість, що існувала впродовж останніх 30 днів. Отже, закон Аквілія закріпив перехід від системи штрафів за спричинену шкоду до відшкодування ре­альних збитків. Римські юристи, розробляючи в подальшому вчен­ня про вину, нерідко здійснювали це у формі коментування зако­ном Аквілія.

Внаслідок діяльності преторів і юристів були законодавчо пе­редбачені нові види деліктів.

1.           Грабунок (гаріла), виділений едиктом претора Лукулла (27 р. До н. Е.) З деліктів старого цивільного права. Грабунком вважалося групове пошкодження або крадіжка майна, пов'язані з насиль­ством. Відповідальність за це встановлювали в чотирикратному розмірі спричиненої шкоди чи вартості вкраденої речі. Крім того, винні підлягали громадянському безчестю (Матіа), що відбива­лось на їхній правоздатності.

2.          Погроза (те^). На основі едикту претора Октавія не визна­вались дійсними дії, вчинені під впливом насильства чи страху. Потерпілий мав право вимагати стягнення чотирикратної вартості шкоди, яку було йому завдано внаслідок погроз.

3.           Обман (dolus). Якщо особа діями чи словами навмисно ви­кликала дезорієнтацію іншої особи або призводила її до помилко­вих вчинків, унаслідок чого була завдана майнова шкода, то для таких справ претор Галлій у 66 р. До н. Е. Встановив позов про просте відшкодування збитків.

Зобов'язання з договорів. Види контрактів. Зобов'язання, що виникали між громадянами в результаті угод, договорів, називали­ся договірними. Договори називали контрактами — домовленість двох або більше осіб, згідно з якою одна (чи більше) особа мала право вимагати від іншої (інших) здійснення (нездійснення) пев­них дій.

Контракти старого цивільного права характеризувалися пев­ними особливостями. По-перше, вони були суто формальні, тобто юридичну чинність мали тільки ті, що вкладалися в передбачену законом форму. При цьому зміст контрактів не мав суттєвого зна­чення (якщо не був протиправним), тобто до них могли входити угоди різного характеру. По-друге, контракти були односторон­німи, тобто надавали одній особі право вимагати, а на іншу покла­дали обов'язок виконати цю вимогу; по-третє, обіцянку виконати угоду давали у вигляді клятви, тим самим контракти ставили під захист релігії; по-четверте, невиконання договору не передбачало судового розгляду, а безпосередньо тягнуло за собою юридичні наслідки — особисту відповідальність боржника.

З найдавніших контрактів виділимо позичку (лехит). Такий контракт укладався з обов'язковим дотриманням форми манци- пації. За такими ж обрядовими процедурами відбувалось і повер­нення боргу. Якщо ж борг не повертали, наслідки наставали не­гайно — без судового позову, у вигляді так званого накладення руки (тапш іціесііо), тобто боржник потрапляв у повне розпоряд­ження кредитора. Однак упродовж 60 днів, як зазначалось, креди­тор був зобов'язаний тричі виводити закованого в кайдани борж­ника на ринкову площу і оголошувати його борг. Якщо не було бажаючих сплатити борг і між боржником і кредитором не досяг­нено домовленості про, скажімо, відробіток боргу, то боржника можна було продати в рабство або навіть убити. Кредитори, якщо їх було кілька, могли розчленувати тіло боржника на частини (які, можливо, потім його родина мусила викуповувати для поховання).

Згодом законом Петелія 326 р. До н. Е. Було заборонено заареш­товувати боржників, продавати їх у рабство чи вбивати. Відпові­дальність за борги переносили з особи на майно боржника. Тому, позбавлений безпосереднього забезпечення особистістю боржника, договір позички у стародавньому вигляді вийшов з ужитку.

Його змінив значно спрощений за формою контракт — стипу- ляція ^ириыю), яка не передбачала спеціальних обрядів. Креди­тор ставив боржникові одне або кілька запитань, на які той відпо­відав за встановленою формою у присутності свідків. Переваги стипуляції, крім простоти, полягали ще й у тому, що таким усним способом можна було надати юридичну силу угодам різноманіт­ного характеру: позичити гроші чи річ, сплатити борг, подарувати або обміняти якусь річ тощо. Якщо боржник у визначений термін не виконував зобов'язання, то кредитор міг притягнути його до судової відповідальності.

Із розвитком торговельно-грошових відносин у зобов'язаннях з договорів сталися суттєві зміни. По-перше, укладаючи контракти, приділялася увага справжньому змісту волі сторін, а не тільки зов­нішній формі її вираження. По-друге, виникли і набули значного поширення контракти з двосторонніми зобов'язаннями. По-третє, для забезпечення виконання зобов'язання стягнення остаточно пе­реносяться з особи на майно боржника. Римські юристи звели всі відомі їм контракти в певну систему і виділили з них чотири гру­пи: вербальні, літеральні, реальні та консенсуальні. Підставою для наведеної класифікації договорів були відмінності в умовах і фор­мі укладення угоди.

Усі інші види зобов'язань з договорів не вважались контрак­тами, їх називали пактами (расіїо) і спочатку вони не мали право­вих гарантій захисту. Лише деякі з них згодом стали користува­тись юридичним захистом на підставі преторського едикту.

Вербальними контрактами називали такі угоди, які набували юридичної сили внаслідок виголошення певної, але простої сло­весної формули (vеrbіs — слово). До них належали стипуляція, за­присягання вільновідпущеника патрону, визначення посагу.

Літеральні контракти (ііиегае — буква) — це угоди, юридична сила яких базувалася на певній формі письмової угоди. Напри­клад, записи в господарських книгах, які римляни вели дуже пунк­туально, могли служити одним із доказів існуючого зобов'язання; або контракт, заснований виключно на записах у книгах обох сто­рін; або у взаємовідносинах римлян з перегринами існував так зва­ний хірограф — документ (розписка), складений боржником про його борг, чи синграф — документ, складений від імені обох сторін про взаємні зобов'язання з їхніми підписами.

Реальні контракти. Якщо перші дві категорії контрактів вважа­лися формальними, то третя категорія — неформальні, їх юридич­на сила ґрунтувалася на фактичній передачі речі, що була предме­том угоди.

Саме з цього моменту, а не після досягнення згоди, реальний контракт вважався дійсним. Назва походить від слова rеs — річ.

До реальних належали такі контракти:

1)           Позика (шишиш) — неформальна передача однією стороною іншій стороні грошей або інших визначених кількістю, вагою тощо речей, які друга сторона зобов'язана повернути в певний термін;

2)           Позичка (соmmodаtum) — одна сторона передає іншій якусь певну індивідуально визначену річ у тимчасове і безоплатне кори­стування. Інша сторона повинна в домовлений термін цю ж саму річ у цілості і тієї ж якості повернути;

3)           Зберігання (dероsіtum), або поклажа — це договір, згідно з яким одна сторона віддає іншій на безоплатне зберігання якусь річ із зобов'язанням цієї другої сторони (особи) повернути цю річ за першою ж вимогою її власникові;

4)           Застава (ріgnus) — одна сторона передає іншій якусь річ для забезпечення боргу, але з умовою, що річ буде повернено в момент сплати боргу чи припинення застави.

Консенсуальні контракти (сошешш — домовленість, угода). Тут юридичні наслідки наставали з моменту досягнення і оформлення угоди, а не передачі речі, як у попередній категорії.

До групи консенсуальних контрактів належали такі договори:

1)          Купівлі-продажу (етріїіо-уе^ісіо) — двостороння угода, коли одна сторона зобов'язується передати іншій стороні у власність якусь річ і одержати за це винагороду, а інша — одержати річ і заплатити за неї домовлену ціну;

2)           Наймання (lосаtіо-соnduсtіо) — договір, за яким одна особа зобов'язується за певну плату дати іншій особі в користування будь-яку річ або використати працю людини (вільної);

3)           Товариства (sосіеtаs) — угода кількох осіб, які об'єднували своє майно і зусилля для досягнення певної мети (що не супере­чила закону). Кожен з учасників повинен був діяти з урахуванням спільних інтересів і всією одержаною винагородою ділитися з то­варишами. Контракт був суто особистим і припинявся у випадку смерті чи відмови від угоди будь-кого з учасників;

4)          Доручення (та^ашт) — особиста угода, за якою одна особа зобов'язувалась безоплатно виконати будь-які дії за дорученням іншої.

Шлюбно-сімейне і спадкове право. На ранніх стадіях розвитку римського суспільства встановилася, як зазначалося, майже не­обмежена влада хазяїна дому над членами сім'ї. Одружена жінка займала в сім'ї другорядне становище, перебуваючи під владою чоловіка (сит тапи — "під рукою чоловіка"), який водночас на­бував усіх прав на її майно. Однак уже в ранню епоху виникла й інша, дещо м'якша для жінки форма шлюбу — зіпе тапи, тоб­то шлюб без необмеженої влади чоловіка. В такому шлюбі жінка мала дещо ширші права, не була такою безправною, приниже­ною, як у шлюбі сит тапи. Вона, зокрема, не відповідала за дош­любні борги чоловіка, він не міг її віддати в боргову кабалу іншій особі. Наприкінці другого періоду розвитку римського права набуло поширення позашлюбне тривале співжиття — кон­кубінат.

Упродовж майже всіх періодів розвитку римського права батько зберігав також необмежену владу над дітьми. Нагадаємо, що на ранніх етапах розвитку спадкового права законними спадкоємця­ми вважалися тільки агнати, тобто ті особи (вільні), які проживали в сім'ї, були під владою раїег fаmіlіаs, незалежно від кровної спо­рідненості. Кровні родичі, які звільнилися з-під влади глави сім'ї, виходили з сім'ї — когнати, впродовж тривалого часу не мали пра­ва успадкування.

Невдовзі в римському праві поряд зі спадкуванням згідно із законом виникло спадкування за заповітом. Проте воно обмежува­лось низкою умов, і для надання йому законної сили потрібно було дотримуватись певних формальностей. В подальшому визначено обов'язкові частки спадкового майна для законних спадкоємців у тих випадках, коли майно заповідалось чужим особам. Спрощува­лись умови для укладення заповітів воїнами та деякими іншими категоріями громадян.

Кримінальне право. В ранньому римському кримінальному праві зберігаються численні риси родового ладу. Власне, кримінальне право як окрема галузь тоді ще не виокремилось, оскільки основна частина правопорушень розглядалась у порядку приватного обви­нувачення і мала характер позову до порушника. Як відомо, право було тісно пов'язане з релігією, упродовж тривалого часу вирі­шуючи кримінальні справи. Керувалися не законами, а встановле­ними звичаями і традиціями. Кровну помсту змінили штрафи і таліон.

У кримінальному праві починають розрізняти правопорушення приватного і публічного (громадського) характеру. У Законах XII таблиць зафіксовано, наприклад, тільки приватні правопорушен­ня, тобто такі, що стосувалися приватних осіб. Громадські, або публічні, правопорушення ^енйа риьііса), що торкалися інтересів держави, спочатку не було передбачено законодавством. Визначен­ня того, що є публічним правопорушенням, а також розв'язання питання про відповідне покарання за нього було компетенцією магістратів.

Зокрема, до публічних деліктів належали злочини проти держа­ви (зрада або зносини з ворогом, опір владі), вбивство, образу жіночої честі (зґвалтування), підпал, неправдиві свідчення, паск­вілі, знищення чи крадіжку врожаю, порушення межових знаків. Для їх розслідування і розгляду створюються спеціальні комісії. Діяли вони згідно з інструкціями, де визначалось, які саме делікти вони повинні розслідувати і які покарання за ці злочини належало накладати. Першу з них було створено за законом Кальпурнія (149 р. До н. Е.) — це комісія у справах хабарництва і здирництва службових осіб у провінціях. Згодом було створено комісії у спра­вах розбоїв з убивством, отруєння, крадіжки й розтрати держав­ного майна та ін. Найбільше таких комісій створено за часів дикта­торства Корнелія Сулли.

Через тісний зв'язок права з релігією численні правопорушен­ня вважалися образою богів і, крім звичайних світських покарань, тягнули за собою релігійні прокляття (гасег еstо) або вимогу неод­мінного очищення перед ображеними богами. До них передусім належали порушення патроном обов'язків перед клієнтом, пору­шення присяги, порушення межевих знаків, посягання на особу народних трибунів, порушення весталками обітниці невинності тощо.

До деліктів приватного характеру ^енсіа ргіуаіа) належали кра­діжка, посягання на особу (честь, гідність, тілесні ушкодження), знищення чи пошкодження чужих речей.

Покарання, які застосовували в Римській республіці, поділяли на тяжкі та легкі. До тяжких належали смертна кара і вигнання з позбавленням громадянства, до легких — тілесні покарання і штра­фи.

Смертну кару застосовували в Римі з найдавніших часів. За За­конами XII таблиць, той, хто підбурює ворога до нападу на Рим або віддає римського громадянина ворогові, підлягає смерті (табл. IX, п. 5). Вирок виконували мечем. Проте винних у вбивстві батьків сікли палицями, потім зашивали у мішок разом із собакою, півнем, змією і мавпою та кидали в море. Прелюбодіїв сікли різ­ками на смерть. Весталок, котрі порушили обітницю невинності, живими закопували в землю. Рабів за злочини (а іноді й вільних, зокрема за неправдиві свідчення) кидали у прірву з Тарпейської скелі.

На початку II ст. До н. Е. Смертну кару для римських громадян замінили вигнанням, однак у період громадянських воєн її було відновлено і часто разом із конфіскацією майна. В умовах масових виступів рабів з метою залякування смертна кара здійснювалась у мученицьких формах (наприклад, розп'яття на хресті).

Вигнання, відоме з часів родового ладу, називали в Римі "поз­бавленням води і вогню". Воно поєднувалося з утратою громадян­ства. Римський громадянин, щоб уникнути вироку смертної кари, міг добровільно піти у вигнання. Повернення вигнанця на бать­ківщину означало для нього смерть або захоплення в рабство.

Тілесні покарання широко застосовували як у найдавніші часи, так і пізніше, їх накладали за розпорядженням Народних зборів чи магістратів. Невипадково вищих магістратів супроводжували лік­тори з пучками прутів. Переважно тілесні покарання полягали у побитті різками, батогами, але коли застосовувався таліон, то були й калічницькі кари — відрізання пальців, вух тощо.

Штрафи накладали магістрати без дотримання особливих фор­мальностей. Таке право вони дістали з самого початку. Спершу штраф сплачували переважно худобою, його верхня межа була встановлена у 30 биків і дві вівці. З кінця V ст. До н. Е. Штрафи здебільшого стягують грішми з розрахунку вартості бика 100 асів, вівці — 10 асів. Магістрат не міг штрафувати на суму, яка переви­щувала вартість половини майна винного. Якщо ж таке трапляло­ся, то рішення магістрату можна було оскаржити до Народних зборів.

З поглибленням соціальної нерівності, загостренням класової боротьби суворішають і покарання. За найменші провини рабів жорстоко карають. Якщо раніше рабів карали їхні власники, то згодом їм допомагали магістрати, зокрема ті, котрі наглядали за порядком. Як зазначалося, наприклад, закон 10 р. Н. Е., згідно з яким за вбивство рабом свого пана карали смертю всіх рабів, які на той час перебували в будинку чи на подвір'ї (за винятком тих, хто протидіяв убивству з небезпекою для життя). Різні покарання за одні й ті самі злочини застосовували й щодо римлян і пере- гринів.

Водночас у другому періоді існування республіки спостеріга­ється значний розвиток інститутів кримінального права (загальної його частини). Виникають поняття вини (сиіра), умислу і необе­режності ^оїш, таїш), випадковості (саsus). Різними у зв'язку з цим були і покарання. Щоправда, за часів Республіки спробу вчи­нити злочин ще не виокремлювали від здійснення його і за це ка­рали так само, як і за сам злочин. Проте не карали злочинний намір, який не був реалізований, і за приготування до злочину.

Збереглися залишки самосуду — навіть у період пізньої Респуб­ліки допускалось безкарне убивство батьком заміжньої дочки та її коханця. Чоловік такого права не мав (хіба якщо коханець був осо­бою "низького походження").

У цей період значно збільшилась кількість публічних злочинів, їх поділяли на чотири категорії: проти держави, проти релігії, про­ти моралі та проти приватних осіб.

Злочинами проти держави вважали, крім зради і збройного опо­ру владі, образу величі римського народу, заподіяння шкоди дер­жаві, опір виконанню своїх функцій магістратами, застосування недозволених засобів під час виборчих кампаній, казнокрадство, підробку монет тощо.

Релігійними злочинами вважалися: образа богів, недотримання релігійних обрядів, святотатство та ін.

Злочинами проти моралі вважалися подружня зрада, статеві стосунки з незаміжньою жінкою, звідництво, кровозмішання, ба­гатомужжя, гомосексуалізм.

До четвертої категорії — злочинів проти приватних осіб — на­лежали вбивство, підпал, насильство, примусове перетворення в рабів вільних людей, неправдиві свідчення, захоплення чужих рабів, стягування за борги надмірних відсотків, крадіжку зі зломом уночі та ін.

До приватних злочинів належали крадіжка звичайна (без об­тяжливих обставин), тілесні пошкодження, грабунки, образи, по­шкодження чи знищення чужого майна.

Єдиного збірника законів чи кодексу, де були б систематизо­вані злочини і покарання, не існувало. Діяли різні закони, сена- тус-консульти, преторські едикти.

Судочинство. Щодо судочинства Стародавнього Риму можна виокремити три основних етапи.

На першому ще незміцніла державна влада не вважала за обо­в'язок розглядати спори, що виникали між громадянами, захи­щаючи їхні інтереси та права. Громадяни повинні були захищати самі себе. Проте швидко це стало вкладатися в чітко визначені пра­вові форми, і відкрите самоуправство під страхом покарання було заборонено. На цьому етапі вже спостерігається відокремлення ци­вільних справ від кримінальних, хоча втручання державних влас­тей в галузі цивільного права поширюється тільки на незначне коло справ.

На другому етапі — друга половина існування Республіки, коли посилилась правотворча роль преторів, у цивільному процесі зрос­тає значення магістратів, зокрема преторів, хоча у вирішенні май­нових спорів значну роль поки що відігравали приватні третейські суди. На третьому етапі, в період абсолютної монархи, цивільний процес стає виключно монополією державних органів.

Цивільний процес, коли справу розглядали державні органи, складався з двох стадій. На першій (іп jure) сторони з'являлися перед магістратом, де позивач в урочистих і чітко дотримуваних формулах оголошував своє право і претензії до відповідача. Ма­гістрат констатував справедливість і правомірність позову, і якщо відповідач не заперечував йому, то справа вважалася вирішеною. Якщо ж відповідач не погоджувався з позивачем, то також про­мовляв відповідні формули (їх було всього п'ять). Сукупність цих формул, які промовляли сторони, називалась 1еgis асіо, що озна­чало діяти згідно із законом, а не самочинно. Тому і процес нази­вався легісакційним. Отже, він вирізнявся формалізмом.

У разі заперечення відповідачем претензій позивача справа пе­реходила у другу стадію — іп judicio, і її міг знову ж таки розгля­нути магістрат (претор) або спеціальні судові колегії, створені в період розвиненої республіки. Наприклад, одна колегія (до її скла­ду входило 105 суддів — по п'ять від усіх 21 триб) розглядала спра­ви про спадкування; інша (10 суддів) — справи про свободу осіб (чи людина є вільною або рабом). Крім колегій, справу могли роз­глядати і судді (один чи більше), котрих за згодою сторін призна­чав претор.

Для виголошення промов сторони могли запрошувати спеціаль­них ораторів, а для консультацій — юристів. На відміну від першої стадії у другій не треба було промовляти формул, робити відпо­відні жести. Рішення суду оскарженню не підлягало.

У кримінальному процесі жодних правил судочинства не вста­новлювалося. Самі магістрати спочатку проводили розслідування, самі й розглядали справу, керуючись законодавством, звичаями або й на власний розсуд. Цього дотримувались і центуріатні чи три- бутні коміції під час розгляду апеляцій на рішення магістратів.

У II ст. До н. Е., як зазначалось, для розгляду кримінальних справ створюються постійні судові комісії. Особливістю розгляду справ у цих комісіях було те, що ініціатива в порушенні справ і обвинуваченні належала тільки приватним особам. Ті особи, котрі порушували справу, були зобов'язані збирати докази, запрошувати свідків, доводити свою правоту в суді. Коли позивач відмовлявся від продовження справи, вона негайно припинялась. За бездо­казовість чи наклепницьке обвинувачення позивача могло бути покарано. Судочинство в комісіях проводилось усно і відкрито, супроводжувалось обвинувальними і захисними виступами ора­торів та ін.

У другому періоді розвитку римського права виникла потреба в реформуванні судового процесу, більш гнучких його формах, які б давали право на позовний захист широкому колу майнових відно­син. Велика роль у цьому належала розвитку товарно-грошових відносин, перетворення Риму в світову державу, потреба надавати судовий захист перегринам та іншим торговцям, які не були рим­ськими громадянами і не мали права брати участі в легісакційному процесі.

У II ст. До н. Е. Спеціальними законами проведено реформу ци­вільного процесу. Суть змін полягала в тому, що на першій стадії сторони вже не повинні були промовляти обрядові формули, ро­бити певні жести, а магістрат виконував пасивну роль, спостері­гаючи лише за їх правильністю. Раніше через найменшу помилку в цій обрядовості справа програвалась. Відтепер сторони виклада­ли перед магістратом суть справи в будь-якій формі, а вже він сам був зобов'язаний надати претензіям сторін відповідне юридичне оформлення. Отже, магістрат складав письмову юридичну фор­мулу, в якій викладав суть справи і направляв її судді, котрого призначав для конкретного розгляду справи. Звідси і процес дістав назву формулярного, хоч і зберіг дві попередні стадії розгляду. Формула обов'язково повинна була містити:

1)          Виклад претензій позивача і заперечень відповідача;

2)          Особливі обставини, на які судді слід було звернути увагу;

3)           Вказівку судді задовольнити претензії, якщо вони обґрунто­вані, а якщо ні, то звільнити відповідача від відповідальності;

4)          Призначення судді.

На другій стадії суддя розглядав справу за суттю і виносив рі­шення, яке знову ж таки оскарженню не підлягало. Формулярний процес передбачав залучення юристів на допомогу сторонам у ви­кладі їхньої позиції, забезпеченні доказами, для консультацій у процесі розгляду справи, тим самим він сприяв розвиткові рим­ської юриспруденції. Формулярний процес майже повністю ви­тіснив легісакційний і став звичайним, ординарним процесом у Римській республіці.

Лекція 26. Римське право в період імперії.

Суб'єкти права. Розширення кола юридичних осіб. Вплив віросповідання на обсяг право- і дієздатності. Речове право. Зобов'язальне право. Зміни у спадковому праві. Кримінальне право. Поняття осудності. Зміни у судочинстві

Суб'єкти права. В період імперії, коли політичні права рим­ських громадян почали втрачати своє значення, виник процес за­гладжування правових відмінностей між населенням країни, зо­крема римлянами та перегринами. Після видання едикту Каракал- ли (212 р.), згідно з яким все вільне населення Римської держави дістало права римського громадянства, основним поділом населен­ня країни став поділ на вільних і рабів. Відпущення раба на волю перетворювало його в римського громадянина.

Водночас у римському суспільстві виникає нова категорія на­селення — не громадяни, але й не раби, права і дієздатність котрих були обмеженими, колони, кількість яких дедалі зростала. Впро­довж тривалого часу вони вважалися вільними, проте вже з III ст. Почався процес їхнього закріпачення, а 332 р. Едиктом імператора Костянтина колонам заборонялося самовільно залишати господаря та землю, на якій вони працювали. Колони стали "рабами землі", яку дозволялося продавати лише разом з ними, а їх самих у разі втечі били батогами і в кайданах повертали до господарів. Отже, колони, котрі формально не були рабами і вважалися вільними, фактично займали проміжне становище між громадянами і рабами. Як зазначалося, вони мали обмежені право- і дієздатність: могли торгувати, набувати і продавати речі, що їм належали, тобто ви­ступали суб'єктами права, проте без дозволу господаря не мали права набувати нерухомості. В суді від їхнього імені виступав гос­подар.

Своєрідну категорію населення становили воїни. За часів ім­перії армія була вже постійною, професійною і однією з основної опори державної влади, а солдатська служба спадковою — діти ве­теранів теж ставали воїнами. Ця категорія населення користува­лася багатьма пільгами і привілеями, їхня служба високо оплачу­валася. Проте в правовому відношенні воїни були обмежені — під час служби вони не могли вступати у шлюб, займатися торгівлею, промислами тощо.

Перетворення християнства в державну релігію призвело до того, що обсяг право- і дієздатності почав залежати від віроспові­дання. Зокрема, язичники та євреї не мали права обіймати дер­жавні та громадські посади. Іновірцям заборонялося мати рабів — християн, а євреям — брати шлюб з християнами. Відступників від християнської віри позбавляли права складати заповіти і діста­вати спадок, бути свідками в суді. Єретики, тобто ті, котрі не ви­знавали догматів релігії, рішень вселенських соборів, не мали пра­ва обіймати державні посади, діставати спадок, дарувати що-не- будь іншим особам.

У період імперії жінок у майново-правовому відношенні зрів­няли з чоловіками. У сфері сімейних і спадкових відносин стано­вище жінки залишалось другорядним, хоча в законодавство й було внесено зміни стосовно правового зрівняння статей, піднесення ролі та значення матері в сім'ї. Не змінилося становище жінок і в галузі публічного права. Вони й надалі залишалися неправоздат­ними, не мали політичних прав, не допускалися до жодних дер­жавних чи громадських посад.

Розширюється коло юридичних осіб. Поряд з муніципіями і товариствами права юридичних осіб набувають ремісничі цехи, церковні общини і монастирі. На ґрунті християнської доброчин­ності виникло поняття про встановлення фондів (майна і грошей) для створення сиротинців, лікарень, притулків для хворих і ста­рих. Такі фонди-установи були самостійним суб'єктом права.

Речове право. Існуюча з часів Республіки складна система прав, пов'язана з наявністю різних форм власності, — квіритської, пре­торської (бонітарної), перегринської і провінціальної, створювала безліч практичних незручностей. Після едикту Каракалли припи­нила існування як окрема категорія власності перегринів, що свого часу справила великий вплив на розвиток самого поняття влас­ності у римському праві.

За правління імператора Діоклетіана після нового адміністра­тивно-територіального поділу і ліквідації попереднього державно- правового статусу провінцій зникла й система особливих про- вінціальних речових прав. Збереглися ще деякі відмінності між квіритською і преторською (бонітарною) власністю, але головно в різних позовних способах захисту, оскільки поділ речей на манци- повані та неманциповані припинив існування. Остаточно різницю між цими двома видами власності було ліквідовано за імператора Юстиніана.

Значно спростилися способи передачі права власності. Замість складного обряду манципації чи фіктивного судового процесу зви­чайним способом перенесення права власності стала традиція — неформальна передача речі.

Сталися зміни і щодо терміну давності. Право власності за дав­ністю володіння набувалося особою, якщо вона володіла рухомою річчю три роки, а нерухомістю — десять (потім 20) років. При цьому власник повинен бути добропорядним, а річ — не вилуче­ною з обігу і не краденою.

Проте під час імперії виникли нові заборони відчужувати деякі речі. Зокрема, не дозволялось відчуження церковного майна, рабів, котрі обробляли земельні ділянки, колонів окремо від землі.

Права на чужі речі були розширені. Це так званий емфітевзис — довгострокова оренда необроблених ділянок землі. На суб'єкта цього права покладався обов'язок платити за земельне користуван­ня певну суму. Це право можна було передавати третій особі й у спадок. Від звичайної оренди емфітевзис відрізнявся тим, що орен­дар був зобов'язаний обробляти землю і в обробленому вигляді повернути власникові, а головне — орендар не мав надійного спо­собу захисту своїх прав від третіх осіб. Той, хто володів емфітев- зисом, набував захищеного речового права користуватися чужою землею сільськогосподарського призначення, не мусив її обробля­ти, а міг, скажімо, використовувати як пасовище. Його право не обмежувалося жодними строками (на відміну від оренди, де вказу­валися терміни).

Виник ще один вид права на чужу річ — суперфіцій: довгостро­кове (вічне), відчужуване й успадковуване право користуватися чужою землею для забудови. Не будучи власниками землі, особи, котрі її отримали за емфітевзисом чи за суперфіцієм, фактично здійснювали всі правомочності власника (володіння, користування і розпорядження). Вони мали для захисту своїх прав і відповідні позови, однак не як власники, а як володільці.

Сервітутне право загалом було спрощене. Ліквідовано різницю між цивільними і преторськими способами встановлення серві­тутів. Звичайним способом їх встановлення стали договірні відно­сини.

Розвинулося заставне право. Застава існувала у двох формах: з передаванням речі (ріgnus) і без передавання заставленої речі (Мроіека). Поряд із звичайною заставою окремих речей існує за­става у формі іпотеки на все майно боржника — генеральна іпотека. Вона переважно застосовувалась тоді, коли кредитором була казна.

Зобов'язальне право. Вироблена юристами в період Римської рес­публіки система зобов'язань зазнала певних змін, хоч і не дуже сут­тєвих. Поділ зобов'язань на основні чотири категорії зберігся, однак класичні літеральні контракти поступово вийшли з ужитку. Підви­щилось юридичне значення письмових документів, що видавались на підтвердження вербальних контрактів. Стипуляція втратила пер­вісний абстрактний характер. З реальних контрактів виділили так звані безіменні, які спочатку не мали правового захисту, а потім його дістали. Це реального виду контракти, що виникли заново і не вкладались у чотири категорії раніше усталених контрактів.

Вони також були систематизовані в чотири групи:

Dо и dеs — "даю, щоб і ти дав", тобто обмін речами;

Dо и fасіаs — "даю, щоб ти зробив", тобто віддання речі за по­слугу;

Fасіо и des — "роблю, щоб ти дав" — послуга за річ;

Fасіо и fасіаs — "роблю, щоб ти зробив" — послуга за послугу.

Отже, як бачимо, за часів імперії майже всі угоди (не злочинні, реальні) дістали правового захисту. Це був крок уперед на шляху до здійснення засади: "Договір треба виконувати".

У галузі зобов'язань із деліктів серйозних змін не сталося. З'я­вились ще дві нові підстави виникнення зобов'язань — зобов'я­зання ніби з контрактів (guаsі ех соптасш) та зобов'язання ніби з деліктів (guаsі ех dеlісtо).

До перших належали:

1) ведення чужих справ без доручення і навіть без відома гос­подаря (неодмінна потреба ремонту будинку за відсутності госпо­даря; порятунок його майна під час пожежі; сплата боргу за борж­ника без його прохання та ін.). У результаті здійснення подібних справ між господарем і особою, котра це зробила, виникали взаєм­ні зобов'язання;

2) безпідставне збагачення (наприклад, платіж неіснуючого бор­гу, позика в неповнолітнього, передання речі за певну майбутню дію чи подію, яка, однак, не сталася). У такому разі потерпілому надавався позов про повернення його речей чи грошей.

До зобов'язань ніби з деліктів належали такі, що виникли з протиправних дій, які не підпадали під категорію деліктів, це:

1)           Відповідальність власника будинку за те, що біля будинку щось поставлено або підвішено так, що воно може впасти і завдати шкоди іншим;

2)           Відповідальність власника будинку за те, що з його вікон щось викинуто або вилито на вулицю;

3)           Відповідальність судді за ухвалу незаконного рішення або його неявку без поважних причин на розгляд справи.

Відбуваються зміни у спадковому праві. Не змінюючи співвід­ношення основних видів спадкування (якщо був заповіт, то спад­кування за законом не виконувалось), законодавці розширюють коло спадкоємців за законом, причому за рахунок насамперед кровних родичів — когнатів. Окрім цього, спостерігається певне обмеження свободи заповітів на користь близьких кровних роди­чів. Вводиться в практику поняття обов'язкових законних спад­коємців — дітей, батьків, подружжя, які, незважаючи на існування заповіту, мають право на певну частку майна померлого.

У період пізньої імперії кровне споріднення остаточно виз­нається основною ознакою при спадкуванні, повністю витіснивши агнатичне. Встановлено черговість (класи) кровних родичів, котрі спадкують майно померлого, якщо немає заповіту (але завжди кожний наступний клас має право на спадок тільки в разі відсут­ності або відмови від спадкування попереднього): 1) нисхідні ро­дичі (діти без урахування статі та віку, онуки); 2) висхідні родичі (батько, мати, дід, баба), а також повнорідні брати і сестри; 3) не- повнорідні брати і сестри; 4) всі інші кровні родичі.

Той, хто перебував у подружжі, мав право спадкувати тільки тоді, коли не було спадкоємців основних чотирьох класів або в разі їх відмови від спадку, оскільки вважалось, що він повинен був мати особисте майно чи придане. Якщо ж цього не було, то для нього встановлювали так звану обов'язкову частку в розмірі четвертини спадщини.

Кримінальне право. У період імперії значною мірою зберігалося і діяло республіканське кримінальне законодавство, яке доповню­валося численними імператорськими конституціями. Коментуючи це законодавство і в багатьох випадках коригуючи судову прак­тику, юристи впливали на зміст подальших нормативних актів.

Наприклад, у період республіки злочинними вважалися тільки навмисні дії, а необережність здебільшого не каралася. Відсутність наміру ^оіш) перетворювала суспільно небезпечні дії у звичайну випадковість (саsus). Однак за часів імперії юристи, дотримуючись практики договірних відносин, де безвідповідальне виконання своїх зобов'язань мало велике значення для наслідків, звернули увагу на злочини, вчинені з необережності. В результаті в імператорських конституціях і за них було встановлено відповідальність, щоправ­да, меншу, ніж за навмисні. Отже, за злочини і проступки почали карати, беручи до уваги ступінь вини.

У республіканському законодавстві посягання на злочин не від­різняли від скоєння злочину і карали однаково. Юристи імпера­торського періоду почали розрізняти приготування і посягання на злочин від скоєного злочину, і покарання за це були різні, а іноді у першому випадку взагалі звільняли від покарання.

Оскільки підставою для кримінальної відповідальності стало вважатися навмисне чи необережне діяння, виникло й поняття осудності. Неосудними, тобто такими, хто звільнявся від кримі­нальної відповідальності, були малолітні та психічнохворі.

У період імперії розширилась система складів злочинів, що по­яснюється подальшим загостренням соціальних суперечностей. Зазначимо, що в римському кримінальному праві, на відміну від цивільного, численні теоретичні питання ще не були розроблені. Не існувало навіть чіткого визначення самого поняття злочину, не чітко розмежовувались види і склади окремих злочинів. Кримі­нальне законодавство тлумачилося по-різному, іноді ці тлумачен­ня були суперечливими і такими, що прямо не ґрунтувалися на законі. Тому нерідко одна і та сама протиправна дія могла бути віднесена до різних груп злочинів.

За часів імператора Юстиніана нормативний матеріал, що сто­сувався злочинів і покарань, було зібрано в 47 і 48 книгах Дігест, хоча і в них правопорушення не були систематизовані за суттєви­ми, загальними ознаками. Проте в римському кримінальному праві імператорського періоду можна виділити такі види злочинів:

1.           Злочини проти держави (вони значно розширені): державна зрада, збройний опір властям, самовільне ведення війни, підбурю­вання війська до бунту, підробка державних документів, убивство державного службовця тощо. Ці злочини карались смертю.

2.           Написання і розповсюдження образливих стосовно імпера­тора й існуючого ладу матеріалів. Каралися смертю.

3.            Злочини проти релігії (тепер уже християнської): образа релігії, церкви, священиків, проповіді різних єресей, богохульство. Накладалися різні покарання, навіть смертний вирок.

4.          Злочини проти порядку управління і правосуддя:

А)     публічне насильство (будь-які дії проти порядку управління і громадського порядку, перешкоди у здійсненні правосуддя, підбурювання рабів до бунту, незаконне зберігання зброї тощо). Каралось смертю або іншими суворими покарання­ми;

Б)     здобуття виборних посад недозволеними способами. Кара­лось великим штрафом або громадянським безчестям;

В)     змова обвинувача з обвинуваченим. Обвинувач (державний), котрий злочинно зрадив свою справу, підлягав тому ж пока­ранню, яке загрожувало обвинуваченому;

Г)     підробка або фальшивка (домовленість про те, щоб давати неправдиві свідчення, підкуп судді, підробка в рахунках і до­кументах, привласнення чужого імені, зміна встановлених державою мір і ваги). Високопоставлених осіб карали зас­ланням, усім іншим присуджували перебування на рудниках або розп'яття на хресті;

Д)     хабарництво службових осіб. Покарання були такими ж.

5.          Злочини проти власності:

А)     крадіжка державного чи церковного майна (повішання або віддання на поталу диким звірам). За пом'якшуючих обста­вин або коли це скоєно у невеликих розмірах — заслання або тілесні кари чи штраф;

Б)     крадіжка худоби (у великій кількості — смертна кара, мен­шій — копальні);

В)     знищення або переміщення межових знаків (копальні, штраф або заслання);

Г)     підпал (у містах — смертна кара; на селі — копальні або за­слання).

6.          Злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи:

А)     убивство, а також виготовлення і носіння приватними осо­бами знарядь для вбивства, в тому числі отрути, наклепни­цькі обвинувачення в злочині, за який загрожує смертна кара (смертна кара або копальні чи тілесні покарання);

Б)     особисте насильство, під яким розуміли побиття когось за допомогою залучених з цією метою осіб; вигнання з власно­го дому, самовільний вступ кредитора у володіння майном боржника (копальні, штрафи та ін.);

В)     викрадення вільних людей, а також заманювання і перехо­вування чужих рабів (копальні);

Г)     зґвалтування, а також розтління неповнолітніх, подружня невірність та інші подібні злочини (копальні, а для осіб привілейованих станів — заслання).

Отже, система покарань у період імперії значно ускладнилася і ще більше диференціювала залежно від соціального стану винного і потерпілого. Покарання вирізнялися надзвичайною суворістю, вони мали на меті не тільки відплатити злочинцеві за скоєний зло­чин, а й залякати інших.

Ще наприкінці існування Республіки було відновлено смертну кару для громадян, що широко застосовується і в період імперії, причому і в простій, і у кваліфікованій формах (винних спалювали, розпинали на хресті, кидали на поталу диким звірам). Однак з прий­няттям християнства спостерігається пом'якшення покарань: лік­відовано найбільш жорстокі їх форми — розп'яття на хресті, клей­мування розжареним залізом, криваві видовища в цирках.

Водночас суворо карали за злочини проти моралі: за викраден­ня жінки або дівчини, незалежно від того, давала вона на це свою згоду чи ні, загрожувала смертна кара; за статевий зв'язок вільних жінок з рабами і за кровозмішення також карали смертю; за гомо­сексуалізм — спалювали. Набували поширення й такі покарання, як каторжні роботи на державних рудниках, виселення за межі дер­жави, заслання в певне місце на визначений строк або навічно, ув'язнення, тілесні кари і штрафи.

Як додаткове покарання часто застосовували конфіскацію май­на. Як основне це покарання застосовували, якщо порушувались певні заборони у шлюбно-сімейних стосунках.

Важливо зазначати, що з появою постійної армії виникають норми, які регулюють поведінку воїнів, порядок проходження служби, встановлюють дисциплінарну і кримінальну відповідаль­ність воїнів за порушення. Ці норми у порівняно систематизо­ваному вигляді збереглись у вигляді уривків з праці римського юриста ІІ—ІП ст. Арія Менандра "Про військову справу".

Військовий злочин визначався як порушення вимог військової дисципліни. Найтяжчим серед них вважалася зрада (винних роз­жалували, допитували під тортурами і карали смертю); далі — не­послух командирам і заклики до бунту (смертна кара); невиконан­ня наказу (те саме); образа командирів, фізичний опір (смертна кара); втрата зброї у воєнний час (смертна кара); дезертирство під час війни або повторне у мирний час (смертна кара).

Менш серйозні порушення: самовільний відхід з частини, але з поверненням (розжалування, биття батогами або переведення у штрафну частину); дезертирство у мирний час (розжалування, биття батогами); ухилення від військової служби (направляли у штрафну частину); за переховування сина від військової служби у воєнний час батькові загрожувало вигнання і конфіскація частини майна, а в мирний час — побиття палицями.

Злочинне ставлення до озброєння і військового майна теж су­воро каралось. Продаж панцира, меча, шолома чи щита прирівню­вався до дезертирства. Під час походу за це карали смертю.

Якщо під впливом якихось страждань, розчарування в житті, хвороби, безумства воїн вчиняв собі тілесні ушкодження або спро­бу самогубства, то його з ганьбою виганяли з армії.

Під страхом смерті заборонялася служба в армії рабам (якщо раб видавав себе за вільного), а також тим, кого було покарано за тяжкі злочини чи раніше з ганьбою вигнано з армії.

За загальнокримінальні злочини до воїнів застосовували різні види покарань (окрім повішення — віддання на поталу диким зві­рам, відсилання в копальні). Проте за одні й ті самі злочини воїнів карали суворіше, ніж цивільних осіб.

Судочинство. В період імперії в судочинстві відбулися суттєві зміни. Ще за часів республіки, якщо потерпілий не знаходив захи­сту своїх майнових інтересів у цивільному праві чи формулярному процесі, він міг звернутися до вищого магістрату з проханням захистити його інтереси своєю владою. Якщо магістрат вважав прохання обґрунтованим, він розглядав справу і ухвалював своє рішення. Такий адміністративний розгляд, на відміну від звичай­ного формулярного процесу, був надзвичайним і дістав назву ек­страординарного (ехітаомтагіа соgnitio).

Під час Республіки така форма розгляду справ була справді над­звичайно рідкісним явищем. Але в часи імперії екстраординарний процес поступово витіснив звичайний — формулярний.

Імператор особисто або через своїх урядовців розглядав спірні справи, якщо вони привертали його увагу або про які його проси­ли зацікавлені особи. Найбільш широкого застосування цей про­цес набув у провінціях, де їх правителі як найвищі урядовці імпе­ратора самостійно почали розглядати майже всі справи і ухвалю­вали свої рішення. У 294 р. Імператор Діоклетіан спеціальною конституцією офіційно надав правителям провінцій право самим вирішувати всі справи.

Заміна формулярного процесу екстраординарним зумовила лік­відацію двох стадій в розгляді цивільних справ — іп jurе та іп judісіо. Справа від початку до кінця тепер слухалась одним урядов­цем.

Виклик до суду здійснювався офіційно, за участю представника державної влади. Скаргу позивача вносили в судові протоколи й офіційно повідомляли відповідачеві. Весь процес ґрунтувався вже не на домовленості сторін і не на принципі третейського розгляду справи, а на засадах ініціативи державного урядовця чи судді, владного рішення державного органу.

У новій форми процесу були й спільні риси з попереднім, фор­мулярним процесом: справу починали з ініціативи позивача, сто­рони самі збирали докази, суд не присуджував більше, ніж вима­гав позивач. Водночас обмежувався принцип гласності: засідання відбувалося за закритими дверима; сторони вносили судове мито на покриття судових витрат, увесь хід процесу вносили у судові протоколи.

У галузі кримінального суду діяльність постійних слідчих ко­місій поступово втрачала своє значення. Кримінальні справи, як і цивільні, розглядали імператорські чиновники за порядком екст­раординарного процесу на інквізиційних, слідчих засадах. При цьому розслідування і суд зосереджувались в одного і того самого урядовця — префекта Преторія або префектів міст чи правителів провінцій. Кримінальна справа порушувалась і з ініціативи потер­пілої сторони, і за розсудом урядовця, іноді навіть на підставі до­носів і чуток. Слідство мало таємний і письмовий характер, його проводили дрібніші урядовці. Оцінка доказів залежала від судді. Вирішальне значення серед доказів мало признання підсудного, якого домагались умовляннями, погрозами, тортурами. Тортури не застосовували тільки до осіб з привілейованих станів і до воїнів. Судові засідання часто зводилися до формальної процедури ознайом­лення з протоколом слідства, без допиту свідків, а іноді — самого обвинуваченого.

Оскарження цивільних рішень і кримінальних вироків допус­калося до вищестоящих урядовців, навіть до імператора. Однак у всіх інстанціях вирішення справи здебільшого залежало від чинов­ників судових канцелярій (як вони підготують справу, як допові­датимуть), де панували тяганина та хабарництво.

У період імперії створено спеціальні станові суди, котрі розгля­дали справи сенаторів, придворних, духовенства, військових.

Лекція 27. Підсумки. Роль античної філософсько- правової думки в розробці проблем розвитку суспільства та з'ясуванні питань походження держави і права. Історичне значення Римської держави і права. Вплив римського права на розвиток правових систем світу. Рецепція римського права. Глосатори та постглосатори

Виходячи з вищезазначеного, доречно зробити висновок, що мрії про справедливе суспільство з давніх часів володіли умами великих вчених і мислителів. Вони шукали відповіді на запитання, які ставило життя, зводячи на цьому шляху своєрідні містки.

Отже, якщо все людство порівняти з одним великим містом, то окремі держави будуть схожі на вулиці, майдани, провулки. Протя­гом усієї людської історії життя цього "міста" було і залишається дуже складним. Багато труднощів, зусиль волі, напруження розуму було витрачено на пошуки відповіді, як зробити кращим життя люд­ства. Окремі мислителі навіть лякалися цього завдання, відсуваючи його вирішення на майбутнє. І лише віддані, які вболівали за долю свого народу, намагалися дати рецепти щодо кращого устрою окре­мих держав. Вони радили людям спробувати влаштувати по-новому власне життя, зазначаючи, що оскільки різні суспільні верстви в державі перебувають у тісних відносинах, вони повинні підкоря­тися встановленим законам. Якими є ці закони, стосунки між окре­мими членами держави, — ось що головною мірою визначає життя кожного громадянина зокрема і суспільства в цілому. Можна пропа­гувати найпрогресивніші ідеї, але якщо закони не відповідають реа­ліям життя, якщо, прикриваючись законом, сильні пригноблюють слабких, владні знущаються над безвладними, — в народі не буде їм довіри. Народ розбещуватиметься недосконалими законами, держа­ва отруюватиметься беззаконням під виглядом законів.

Часом ми звикаємо до такого становища і тому вважаємо, що це — майже норма. Не помічаємо згубної дії поганих законів на собі. Закон зобов'язаний підтримати слабкого, уберегти його від спокуси. Це не закон, якщо ним можна маніпулювати.

Закон — це огорожа правди, керівництво до правди. Це сама правда, що стала правилом.

Все у світі змінюється, щоправда, дуже повільно. Видатні вчені, мислителі й письменники протягом історії людства складали пла­ни повної та докорінної перебудови держави. Вони розглядали різні системи правління, але жодна їх не задовольняла. Міркували щодо удосконалення державного устрою, який, на їхню думку, влаштовував би всіх людей. Вони були представниками різних на­родів, кожен з них мав свої звичаї, свій менталітет, своє уявлення про достойне життя. У поглядах давньогрецьких і давньоримських мислителів було багато утопічного, проте ця обставина не зменшує цінності їхньої величної інтелектуальної та духовної спадщини.

Ідеї і концепції більшості мислителів були пов'язані з політич­ною практикою. Деякі з них не втратили своєї актуальності й до­нині.

Ознайомлення з історією державно-правових поглядів антич­них мислителів дало нам можливість простежити, як формувалися політичні цінності стародавніх греків і римлян, як еволюціонувало їхнє національне мислення.

Вищевикладене свідчить про те, що погляди на найважливіші соціальні інститути — державу і право, пройшли великий і склад­ний шлях. В основі ж історичного процесу розвитку філософсько- правової думки лежала активна практична діяльність людини, врешті-решт — розвиток матеріального виробництва і боротьба класів, а однією з найважливіших рушійних сил цього процесу був прогрес науки.

Вже у різних формах античних держав існували в зародку всі найважливіші типи державного устрою суспільства. На їх основі розвивалася правова думка, що розкривала загальні закони функ­ціонування тих чи інших типів держав. Як свідчать праці видат­них мислителів, розвиток державно-правових вчень відображав прагнення кращих умів людства практично пізнати і теоретично осмислити світ в інтересах прогресу суспільства.

Антична філософсько-правова думка займалася соціологічними проблемами законів розвитку суспільства, питаннями місця люди- ни в суспільстві, сенсу її життя тощо. Від патріархальних уявлень про державно-правовий устрій, характерних для давньогрецьких мислителів (Солон, Сократ, Демокрит, Платон, Аристотель таін.), громадська думка дійшла до кодифікації римського права в Дигес- тах Юстиніана.

З цього часу змістом державно-правових вчень стало намагання за допомогою впровадження нового понятійно-категоріального апарату з'ясувати питання походження держави і права, осмислити правові форми, основні принципи побудови державного устрою та права, визначити соціальне призначення держави і права, встано­вити співвідношення права й держави, права й закону, держави й індивіда. Так, вже римський оратор і політичний діяч Цицерон, намагаючись показати, що держава є корпоративною організацією, членство в якій належить усім громадянам, ввів поняття "res- риьііка" (або res рориіі).

Уявлення про державу і право в античних країнах спиралися на раціоналістичні історико-філософські засади. Якщо в країнах Ста­родавнього Сходу людина незмінно перебувала в підпорядкуванні держави, яка виступала стосовно індивіда як відчужена самодос­татня сила, то на Заході, вже з часів античної Греції, з'являється феномен вільного громадянина, який є (хоча ще й не у новоєвро­пейському розумінні) економічно самостійним приватним власни­ком, котрий разом з іншими, такими ж як він власниками, ство­рює громадянське суспільство в межах полісу. Такому громадя­нинові суспільства (за умов ідеальної реалізації демократичної форми правління) підпорядковані державні інститути. Інакше ка­жучи, на відміну від тотального панування держави та її первісної ролі в суспільстві на Сході, держава на Заході стала феноменом похідним, вторинним щодо громадянського суспільства приватних власників.

Відповідно до цього, східнодеспотична модель суспільного уст­рою передбачала нероздільну єдність влади і держави та її фактич­ну верховну власність на землю, природні й людські ресурси, а також соціально-політичне й соціально-економічне панування дер­жавного апарату над індивідом, позбавленим (гарантованих якоюсь третьою, незалежною силою) громадянських прав. Характерно, що і влада земна і влада небесна усвідомлювались як тотальні, цілісні й органічно єдині у своїй основі начала, а визнання божествен­ності земної влади санкціонувало (виправдовувало, більше того, освячувало) служіння цареві. Західна ж модель суспільного устрою передбачала оптимальне вписування людини у наперед визначені її походженням чи іншими обставинами суспільні межі наявних ранньодержавних структур, освячених авторитетом богів і предків. Тут людина відчувала за собою свободу і моральне право, санкціо­новане вищими силами буття на незгоду з суспільною владою, на моральний осуд персоніфікаторів цієї влади і навіть на відкриту їй непокору. Відповідно до цього, основна увага в раціоналістичних побудовах зосереджувалася на теоретичному визначенні і класифі­кації форм правління, пошуку причин переходу однієї форми правління в іншу, прагненні визначити найкращу з них.

Не менш важливою закономірністю щодо розвитку державно- правових учень в античних країнах став їх взаємозв'язок на аль­тернативних засадах, що сприяло прогресивному поступу держав­но-правової думки.

Згідно зі структурно-функціональним підходом до аналізу пуб­лічної влади, як ознаки державної форми організації суспільства Стародавньої Греції та Стародавнього Риму його прибічники, зок­рема американський соціолог-теоретик Т. Парсонс, розглядають її як знаряддя узгодження інтересів різних соціальних груп (знаряд­дя для інтеграції суспільства). Представники ж іншого, так званого конфліктного підходу, в основному марксисти, пов'язують виник­нення публічної влади з протистоянням антагоністичних інтересів у суспільстві, з утвердженням теорії панування й підлеглості. Відповідно така влада виражає волю вже не всіх членів суспіль­ства, а лише окремих панівних соціальних груп. Ця влада під впливом соціальної диференціації суспільства інституціоналізуєть- ся в систему політичного гегемонізму, провідною силою якого є сама держава. Ретельне вивчення зазначених вище підходів до ана­лізу публічної влади дало нам підстави стверджувати, що кожний з них не позбавлений сенсу і має раціональне зерно, сутність якого полягає насамперед у тому, що державна влада завжди пов'язана з примусом. Питання полягає в іншому — якими методами цей при­мус здійснюється: методом переконання чи залякування.

Закономірним є й те, що формування вчень про державу і пра­во в давньогрецькій і давньоримській цивілізаціях відбувалось у розгалуженій системі ідеологічних впливів, а спосіб обґрунтування політико-правових доктрин був пов'язаний з домінуючим історич­ним типом світогляду та світоглядом самого мислителя.

Отже, в античних країнах панував міфологічний світогляд з центральною ідеєю космоцентризму, згідно з якою світопорядок мислився як родова цілісна єдність людини з природою і космо­сом, в якому жодна із частин не вирізняється як щось особливе. Характерними рисами міфологічного світогляду є антропоморфізм і анімізм, що виявляються в одухотворенні явищ природи, перене­сенні на них душевних і навіть тілесних властивостей людини. Метою держави, на думку стародавніх греків і римлян, було втілення космічної справедливості в людському житті.

Найдієвішою силою, що забезпечувала стабільність у суспіль­стві, була суспільна влада, що зародилася саме як концентроване вираження спільних інтересів, як втілення єдиної соціальної волі для забезпечення потреби у збереженні своєї цілісності. З часом відбулося відокремлення влади від населення, відчуження її від окремих індивідів. Із виникненням держави влада поступово зосе­редилась в руках обмеженого кола людей, суспільна влада ево­люціонувала в державну, сформувався самостійний апарат влади, тобто спеціальний апарат управління, який згодом став однією з головних ознак держави. Інтереси державного апарату управління (чиновників) перестали збігатися з інтересами соціуму. Держава перетворилась в інституцію, яка протиставила себе суспільству. Такий перебіг подій створив ситуацію, коли держава, перетворив­шись в самодостатню інституцію, перестала виконувати свою ос­новну онтологічну функцію — узгодження суспільних інтересів й захисту індивіда незалежно від расової, соціальної й майнової при­належності. Онтологічно ж державна влада покликана на підставі правового закону створювати умови для узгодження різноманітних інтересів у суспільстві заради забезпечення загального інтересу (створення умов для задоволення потреби свободи). Це мета, якої прагне будь-яке суспільство. Однак, як свідчить історія, держав­ний апарат управління за певних історичних і політичних обста­вин перетворився на один із чинників відчуження індивідів від вирішення загальносуспільних справ.

У процесі аналізу державно-правових вчень із застосуванням основних принципів філософії права також виявлено суттєві відмінності між правом природним і правом позитивним (зако­ном), з'ясовано роль наукових абстракцій в побудові системи кате­горій права, зміст і природу понять "правова держава" і "грома­дянське суспільство".

Причини падіння Риму. Проіснувавши близько тисячі років, Римська держава у 476 р. Припинила існування. На її окремих те­риторіях виникли нові держави, засновані переможцями — "вар­варами". Багато століть над усією Європою, Північною Африкою, Малою Азією панували римляни, непорушним здавалося Вічне місто — Рим. Проте у природі, зокрема і в людській історії, немає нічого вічного. Все перебуває в русі, розвивається, виникає, живе і гине. Загинув і Рим. Вчені різних часів і народів написали багато праць, досліджуючи причини падіння Риму: внутрішні та зов­нішні, суб'єктивні й об'єктивні, економічні та політичні, соціальні й військові.

Не викликають сумніву такі причини, як загострення до крайніх меж класових і соціальних суперечностей між вільними і рабами, між різними прошарками в середовищі самих вільних людей, зок­рема зневажливе ставлення знаті до низів, їхніх потреб, життєвих проблем, суспільних питань, інтересів народних мас загалом. Отже, це: разюча прірва між розбещеною, розніженою знаттю і трудя­щими масами; безперервна боротьба за владу між самою знаттю; постійне намагання римлян захопити все нові землі, підкорити все більше народів; нещадний визиск нових земель і народів, які, в свою чергу, неодноразово повстають проти поневолювачів — рим­лян, ведуть невпинну боротьбу за звільнення; натиск на Рим так званих варварів — навколишніх племен і держав, який Рим вреш­ті-решт не зміг стримувати; гостра криза рабовласницького спосо­бу виробництва, що віджив свій вік, став гальмом соціального роз­витку, гальмом прогресу.

Побудована на підвалинах рабства, Римська держава існувала за його рахунок, і як тільки рабство почало зникати, поступаючись прогресивнішим соціально-економічним відносинам, вона була приречена на загибель, оскільки до нових умов пристосуватися не могла.

Вплив римського права на розвиток правових систем світу. Рим­ська держава залишила надзвичайно глибокий слід в історії роз­витку народів Європи й світу, їх державності, права, культури, мистецтва, архітектури, історії тощо. Римляни дали людству чис­ленні зразки іноді доведених до досконалості ланок державного механізму, розвиненої політичної системи тощо. Багато державних термінів, понять, інститутів, введених римлянами, використовува­ли наступні покоління. І хоч падіння Західної Римської імперії супроводжувалось руйнуванням продуктивних сил, економічної інтеграції, зовнішньої та внутрішньої торгівлі, занепадом культу­ри, проте саме в цій державі було закладено основи нового, про­гресивнішого суспільства — феодального.

Велике значення в загальному розвитку юриспруденції мало й римське право. Проте одна його частина — право публічне — фак­тично не пережило Римської держави. Збереглися тільки окремі його інститути, окремі поняття — сенат, консул, імператор, окремі положення в галузі злочинів і покарань, організації та діяльності державних органів, судів тощо, застосовувані в державотворчій і законодавчій практиці держав пізніших часів.

Водночас римське приватне право пережило Римську державу і мало величезний вплив на розвиток наступних правових систем — Середньовіччя, Нового і Новітнього часів. Це була найдоскона­ліша система права, що ґрунтувалася на приватній власності. До логічних меж можливого в ньому були розроблені засади найбіль­шої свободи господарського самовизначення, приватної власності, її правового забезпечення.

Поряд з правом власності юридично майже досконалу, технічну і чітко розроблену регламентацію набули зобов'язальні відносини, зокрема ті, що виникали з договорів. Розробкою вчення про дого­вори римські юристи повністю задовольнили потреби зростаючого торговельного і взагалі ділового обігу. Тому вчення про договори багато в чому зберегло своє значення і до сьогодні.

Право приватної власності знайшло логічне завершення у спад­ковому праві. В ньому були детально регламентовані умови спад­кування за законом і за заповітом, чітко проводився принцип сво­боди заповітних розпоряджень з деякими обмеженнями на користь найближчих родичів.

Після падіння Риму римське приватне право зберігало свою чин­ність, оскільки колишні римські громадяни продовжували вже в новостворених державах залишатися під дією римського права. Се­ред римського населення поселялися і варвари, які хоч і мали своє право, але не таке досконале, і воно зазнавало впливу більш розви­неного римського права. У "варварських" державах почали з'явля­тися нові законодавчі обробки римського права, зокрема "Римські закони вестготів", або "Вестготський збірник" короля Аларіха II (506 р.), згодом — "Бургундський збірник римського права" (VI ст.), "Е&сіит Тhеоdоriсі" (VI ст.) В Остготській державі та ін.

Рецепція римського права. В ХІ—ХІІ ст. В Західній Європі роз­виваються внутрішня і зовнішня торгівля, товарно-грошове гос­подарство, зростає значення міст. Розвиток продуктивних сил ви­магав гнучкої, розвиненої, пристосованої до нових умов правової системи, значно розвиненішої, ніж консервативне і бідне за змістом феодальне право. Виходом з цієї ситуації стало одне з найсвоє­рідніших явищ людської державно-правової історії — рецепція, тобто відновлення дії римського права (передусім приватного). Рецепцію ще розуміють як запозичення однією чи кількома дер­жавами більш розвиненого права іншої держави. Отже, починаючи з XII ст. Рецепцію римського права в Європі зумовили насамперед розвиток промисловості й торгівлі, приватної власності загалом, зародження капіталістичних відносин, що потребувало їх юридич­ної регламентації, правового забезпечення. Римське право з його високими досягненнями в галузі юридичної техніки, з точністю і чіткістю визначень, формулювань, логічною послідовністю викла­ду в поєднанні з дохідливими практичними висновками якнайліп­ше відповідало новим вимогам. Воно стало незаперечним автори­тетом у регулюванні нових правовідносин, оскільки в умовах фео­дальної роздробленості численні суперечливі, дріб'язкові, сугубо місцеві норми звичаєвого феодального права не відповідали еко­номічним вимогам розвитку суспільства.

У рецепції римського права найбільше були зацікавлені купці, банкіри, торговці, котрі побачили в цьому визнання і закріплення необмеженої приватної власності, вільної від феодальних обмежень і дріб'язкової регламентації, свободу договорів і завершену систе­му врегульованих договірних відносин.

У римському праві в розвиненому вигляді містилось усе те, чого становище середньовічних міщан вимагало у феодальній дер­жаві.

Королі, імператори та інші правителі також підтримували ре­цепцію римського права. Дотримуючись римського права, королі та їхні юристи відстоювали необхідність єдиної міцної влади, централізованої держави, єдиного законодавства, єдиної міри, ваги, фінансової системи та ін. Вони доводили, що саме король має бути верховним правителем держави, виступали проти все­владдя і сваволі феодалів, верховенства церкви у світських справах тощо. Але й самі феодали використовували формули римського права з метою захоплення селянських і общинних земель, вста­новлення своєї необмеженої приватної власності на землю, все­бічного захисту цього права. Вони вбачали в нормах римського права обґрунтування для закріпачення селян і збільшення феодаль­них повинностей.

Рецепція римського права меншою чи більшою мірою захопила всі країни Європи, навіть віддалені Англію чи Росію, де його вплив відчувався через дію церковних судів, які, вирішуючи спра­ви своєї великої юрисдикції, користувалися римсько-візантій­ськими кодифікаціями, через Литовські статути XVI ст. І правові збірники прибалтійських губерній та Царства Польського.

Значним був вплив римського права на правову систему Украї­ни, де діяли ті самі Литовські статути, Магдебурзьке право. З ви­користанням норм та інститутів римського права тут проводили свої кодифікації: "Суд і розправа" Ф. Чуйкевича, "Права, по яких судиться малоросійський народ" та ін.

У деяких країнах до XV—XVI ст. Римське приватне право було рецептоване майже в повному обсязі, наприклад у Німеччині, де Закон 1495 р. Прямо наказував судам керуватися римським правом (і правом римсько-католицької церкви, тобто канонічним правом).

Об'єктом рецепції були не всі джерела і збірники римського права, а переважно завершена і вичерпна кодифікація Юстиніана, відома в Європі під назвою Согрш juris civilis.

Спочатку римське право мало зазвичай субсидіарне (допоміж­не) значення, тобто воно застосовувалось здебільшого лише тоді, коли те чи інше питання не розв'язувалося прямими нормами місцевого (даної держави) права. Але обмеженість, бідність і роз­біжності феодального цивільного права фактично призвели до того, що римське приватне право набуло домінуючого значення. I навпаки, в галузях державного, кримінального і процесуального права рецепція мала значно менше значення, бо в цих галузях пра­ва в середні віки вже було розроблено нові закони, нові інститути або існували свої звичаї.

У середні віки (та й пізніше) відбувається ґрунтовне вивчення римського права. Воно почалось ще XI ст. В Італії. Юристи того часу вивчали текст за текстом в юстиніанівській кодифікації, скла­дали узагальнюючі правила, пояснення, усували застарілі тексти, суперечності, їх зауваження, примітки до текстів називалися гло­сами. Тому юристи цього напряму дістали назву глосаторів. Вва­жалось, що ті місця кодифікації Юстиніана, які не були пояснені глосами, не є рецептованими і, отже, не мали сили діючого права. На "глосовані" норми та інститути римського права посилалися урядовці, вирішуючи державні справи, судові справи — судді. Римське право почали викладати в юридичних школах та універ­ситетах XII ст. В Італії, Іспанії, Франції.

У ХГУ—ХУ ст. Виникла школа постглосаторів. Предметом їхніх розробок було не стільки римське право, скільки коментування складених раніше глос. Вони вивчали також канонічне право, нове законодавство, їхні праці мали значне практичне спрямування.

Зародження буржуазної ідеології та культури заклало підвалини суспільно-політичного і культурного руху, що дістав назву Рене­сансу, або Відродження. На зміну феодальній схоластиці прийшла світська наука — гуманізм. У галузі розробки римського права гу­манізм особливо виявився у Франції (ХУ—ХУІІ ст.). Цей напрям характерний поверненням до історичного вивчення оригінальних джерел римського права, безпосередньо до текстів, їх критичного аналізу й осмислення. На цій основі ґрунтовно вивчається рим­ське право з метою його широкого застосування в умовах зарод­ження і розвитку нових буржуазних відносин.

У Німеччині в ХУІ—ХУП ст. У зв'язку з тим, що римське право остаточно стало діючим правом, знову виник практичний напрям, який, однак, ігнорував наукове історичне значення вивчення рим­ського права. У римському праві шукали підстав для розв'язання того чи іншого практичного питання. Цей напрям, по суті, був пристосуванням римського права до практичних потреб.

У ХУІІІ—ХІХ ст. З'являється чимало фундаментальних праць французьких, бельгійських, німецьких, італійських юристів і вче­них, присвячених римському праву (Потьє, Жирардо, Вільямса, к'юї, Гроція, Савіньї, Ієринга, Моммзена та ін.).

Однак суто римське право було для багатьох з них лише осно­вою, матеріалом для створення струнких і переконливих логічних структур завершеними визначеннями, чіткою структурою, теоре­тичними висівками, з допомогою яких треба було виправдати й обґрунтувати нові соціальні відносини, економічний устрій, новий спосіб виробництва.

Кінець ХІХ — початок XX ст. Характеризуються новою посиле­ною увагою до вивчення історії римського права, яке вже переста­ло бути загалом діючим правом. У цей період вивчаються нові римські тексти, інститути римського права, робляться висновки, даються глибші оцінки, з'являються узагальнюючі праці, просте­жується критичний підхід окремих попередніх гіпотез, накопи­чується багато нового фактичного матеріалу.

Римське право, точніше його досконало розроблені інститути і норми зобов'язального характеру, спадкового права, було одним із важливих джерел у процесі створення знаменитих буржуазних кодифікацій в Європі ХІХ—ХХ ст. Мається на увазі насамперед Цивільний (1804 р.) І Торговельний (1807 р.) Кодекси Наполеона Бонапарта, Німецький цивільний кодекс (1900 р.).

Норми римського приватного права використовуються (в дещо видозміненому, пристосованому до нових умов вигляді) і зараз під час розробки конкретних законів і кодексів з цивільного, зобов'я­зального, сімейно-спадкового права в багатьох країнах Європи, Латинської Америки, Африки, в тому числі і в Україні, де триває робота над створенням нового Цивільного кодексу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.     Adcock F., Mosley D. J. Diplomacy in Ancient Greece // Thames and Hud­son, 1975,— 287 p.

2.      Barber P. Diplomacy // Published by the The British Library, 1979. — 143 p.

3.      Barnarda. History and Theory in Anthropology // Cambridge University Press, 2000. — 243 p.

4.      Bauslaugh R. A. The Concept of Neutrality in Classical Greece. — Los An­geles. Oxford: Un-ty of California Press. Berkeley, 1991. — 305 p.

5.      Bernarda. Guerre et Violence dans la Grece Antique. Histoires. Hachette Litteratures, 1999. — 452 p.

6.      Brown E. D. Law of the Sea, History // Encyclopedia of Public International Law. Vol. 11. North — Holland. Amsterdam. New York. Oxford. Tokyo, 1989.— P. 191-196.

7.      Casson L. Ancient Trade and Society. — Detroit: Wayne State University Press, 1984.— 284 p.

8.      Cunliffe B. Greeks, Romans and Barbarians. Spheres of Interaction. Lon­don: B. T. Batsford Ltd., 1988.— 243 p.

9.      Dickinson E. The equality of states in international law. — Cambridge: Harvard University press, 1920. — 424 p.

10.     Edmondson J. Instrumenta Imperii: Law and Imperialism in Republican Rome // Law, Politics and Society in the Ancient Mediterranean World / Edited by B. Halpern, D. W. Hobson, Sheffield Academic Press, 1993. — P. 156-192.

11.    Finley M. I. Marriage, Sale and Gift in the Homeric World // Revue In­ternationale des Droits de l'Antiquité faisant suite à Archives d'histoire du droit oriental et Revue internationale des droits de l'antiquité. — Bru­xelles: Office International de Librairie, 1955. — 3-e Sér; Vol. 2. — P. 167­194.

12.     Hedeager L. Money Economy and Prestige Economy in the Roman Iron Age // Trade and Exchange in Prehistory. Studies in Honour of Berta Stjernquist. / Edited by B. Hardh, L. Larsson, D. Olausson, R. Petre Lund, 1988.— P. 147-153.

Hillers D. R. Treaty — Curses and the Old Testament Prophets. — Rome: Pontifical Biblical Institute, 1964. — 101 p.

Jones C. P. Kinship Diplomacy in the Ancient World. Harward University Press. — Cambridge, Massachusetts; London, England, 1999. — 193 p.

Kelly J. M. A Short History of Western Legal Theory. — Oxford: Claren­don Press, 1992. — 466 p.

Frey L. S., Frey M. L. The History of Diplomatic Immunity. — Columbus: Ohio State University Press, 1999. — 727 p.

Mazara. Some Aspects of the "Sea Peoples" Settlement // Society and Economy in the Eastern Mediterranean (c. 155— 1000 B. C.). Proceedings of the International Symposium held at the University of Haifa from the 28^th of April to the 2^nd of May 1985. Edited by Heltzer M., Lipinski E. Uitgeverij Peeters. Leuven, 1988.— P. 251-260.

Mccarthy D. J. Treaty and Covenant. — Rome: Pontifical Biblical Insti­tute, 1963.— 220 p.

Phillipson C. The international Law and Custom in Ancient Greece and Rome: In two vol.— London: Macmillan and C^o., Limited, 1911.— Vol. 1.— 419 p.

Puskas I. Trade contacts between India and the Roman Empire // India and the Ancient World. History, Trade and Culture Before A. D. 650. Department Orientalistiek. Leuven. 1987. — P. 141-156.

Rostovtseff M. International relations in the ancient world // The History and Nature of International Relations / Ed. By E. Walsh. — New York: The Macmillan Company, 1922. — P. 31-65.

Saggs H. W.F. Civilization before Greece and Rome. — New Haven and London: Yale University Press, 1989. — 320 p.

Singer I. The Origin of the Sea Peoples and their Settlement on the Coast of Canaan // Society and Economy in the Eastern Mediterranean (c. 155­1000 B. C.). Proceedings of the International Symposium held at the University of Haifa from the 28^th of April to the 2^^d of May 1985 / Ed. By M. Heltzer, E. Lipinski. — Uitgeverij Peeters. Leuven, 1988. — P. 239-250.

The Seaborne Commerce of Ancient Rome: Studies in Archaeology and History. Ed. By J. H. D'Arms, E. C. Kopff. American Academy in Rome, 1980. — 338 p.

Trade in the Ancient Economy / Ed. By P. Garnsey, K. Hopkins, C. R. Whit- taker. — London: Chatto&Windus. The Hogarth Press, 1983. — 230 p. Watsona. International law in archaic Rome. War and religion. — Bal­timore and London: The Johns Hopkins University Press, 2000. — 100 p.

Wiseman D. J. Tis it peace? — Covenant and Diplomacy // Vetus Testamen- tum. Leiden. E. J. Brill, 1982. — Vol. XXXII.— P. 311-326.

28.              Аврелий Виктор Секст. О цезарях // Вести. Древней истории. — 1963. — № 4. — С. 227-257.

29.              Александров Г.Ф. Аристотель. — М., 1940.

30.              Алексидзе Л. Некоторые вопросы теории международного права. Импе­ративные нормы jus cogens. — Тбилиси: Изд-во Тбил. Ун-та, 1982. — 406 с.

31.              Альтернативные пути к цивилизации: Кол. Моногр. / Под ред. Н. Н. Кра- дина, А. В. Коротаева, Д. М. Бондаренко, В. А. Лынши. — М.: Логос, 2000.— 368 с.

32.              Аммиан Марцеллин. Римская история / Пер. С лат. Ю. А. Кулаковского, А. И. Сонни. — М.: АСТ: Ладомир, 2005. — 631 с.

33.              Андреев В. Афинская рабовладельческая демократия в западной исто­риографии // Вестн. Древней истории. — 1960. — № 4 (74). — C. 131-146.

34.              Андреев Ю. В. Гомеровское общество. Основные тенденции социаль­но-экономического и политического развития Греции в XIII-XI вв. До н. Е. — 1979.

35.              Аннерс Э. История европейского права. — М.: Наука, 1994. — 393 с.

36.              Антология мировой правовой мысли: В 5 т. — Т. 1. Античный мир и Восточные цивилизации. — М.: Мысль, 1999. — 750 с.

37.              Анцилоттид. Курс международного права. — Т.1. Введение. Общая теория. — М.: Изд-во иностр. Лит., 1961. — 447 с.

38.              Аристотель. Аналитики первая и вторая. — М., 1952.

39.              Аристотель. Афинская полития. — М.; Л., 1936. —198 с.

40.              Аристотель. Категории. — М., 1939.

41.              Аристотель. Метафизика. — М.; Л., 1934.

42.              Аристотель. Никомахова этика: В 4 т. — М., 1983.

43.              Аристотель. О душе. — М., 1937.

44.              Аристотель. Об искусстве поэзии. — М., 1957.

45.              Аристотель. Политика // Хрестоматия по истории древней Греции / Под ред. Каллистова.— М., 1964.— С. 127-129.

46.              Аристотель. Сочинения: В 4 т. — М., 1975-1983.

47.              Аристотель. Этика Аристотеля. — спб., 1908.

48.              Арктотель. Поетика. — К., 1967.

49.              Арский Ф. Н. Перикл. — М., 1971.

50.              Архтектура: Короткий слов.-довщ. / А. П. Мардер, Ю. М.Сфрешов, О. А. Пламеницька та ш.; За заг. Ред. А. П. Мардера. — К.: Буд1вельник, 1995. — 335 с.

51.              Асмус В. Ф. Демокрит. — М., 1960.

52.              Асмус В. Ф. Платон.— М.: Мысль, 1975.

53.              Асмус В. Ф. Античная философия. — М., 1976.

54.              Бартошек М. Римское право: Понятия, термины. — М.,1995.

55.              Баскиню. А., фелъдманд. И. История международного права. — М.: Междунар. Отношения, 1990. — 208 с.

56.              Бергер А. К. Политическая мысль древнегреческой демократии. — М.: Наука, 1966.— 359 с.

57.              Блаватская Т.В. Греческое общество II тыс. До н. Э. И его культура. — М., 1976.

58.              Богомолов А. С. Античная философия. — М.: Изд-во МГУ, 1985.

59.              Бокщанин А. Г. История международных отношений и дипломатии в Древнем мире.— М.: Высш. Шк. Партийных организаторов при ЦК ВКП (б), 1945.— 66 с.

60.              Бокщанин А. Г. Документальные и археологические источники по ран­нему христианству // Источниковедение истории Древнего Рима. — М., 1981.

61.              Боннар А. Греческая цивилизация: В 3 т.; Пер. С фр. — М.: Искусство, 1992.

62.              Бузескул В. П. Афинская демократия. — Харьков, 1920.

63.              Бузескул В. П. Перикл: Личность, деятельность, значение. — Прага, 1923.

64.              Варрон Марк Теренций. Сельское хозяйство. — М.; Л., 1963.

65.              Василенко В. А. Основы теории международного права. — К.: Выща шк., 1988.— 288 с.

66.              Вебер М. А. Аграрная история Древнего Рима. — М., 1994.

67.              Вебер М. Аграрная история Древнего мира. — М., 1923.

68.              Велишский Ф. История цивилизации: Быт и нравы древних греков и римлян. — М.: ЭКСМО-Пресс, 2000. — 704 с.

69.              Вергилий. Буколики. Георгики. Энеида. — М., 1971.

70.              Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой мысли. — М.: Мысль, 1991.

71.              Видалъ-Накэ П. Черный охотник. Формы мышления и формы обще­ства в греческом мире: Пер. С фр.; Под ред. С. Карпюка. — М.: Ладо- мир, 2001.— 419 с.

72.              Винделъбанд В. История древней философии. — К.: Тандем, 1995.

73.              Винделъбанд В. Платон.— спб., 1909.

74.              Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима / Пер. С польск. В. К. Ронина. — М.: Высш. Шк., 1988. — 496 с.

75. Виноградов П. Г. Римская империя: библиотека для самообразования. — М., 1900.

76. Виппер Р. Очерки по истории Римской империи. — М., 1908.

77. Виппер Р. Ю. Лекции по истории Греции. Очерки истории Римской им­перии (начало). — Ростов н/Д: Феникс, 1995. — Т. 1. — 480 с.

78. Виппер Р. Ю. Очерки истории Римской империи (окончание). Рим и ран­нее христианство. — Ростов н/Д: Феникс, 1995. — Т. 2. — 479 с.

79. Виппер Р. Ю. История древнего мира. — М.: Ред. Газ. "Труд", 1997. — 208 с.

80. Виц Б. Б. Демокрит. — М., 1979.

81.Всемирная галерея: Древняя Греция.— спб.: Александр ПРИНТ, 1995.— 640 с.

82. Всемирная история / Под ред. А. В. Поляка. — М., 1999.

83. Всемирная история: В 24 т. — Минск, 1999. — Т. 4.

84. Всемирная история: В 10 т. / Под ред. Е. М. Жукова. — М.: Госполитиз­дат, 1956.— Т. 2.— 899 с.

85. Всеобщая история архитектуры: В 12 т. / Под ред. Н. В. Баранова. Т. 2. Архитектура античного мира (Греция и Рим). — 2-е изд., испр. И доп. — М.: Стройиздат, 1973. — 712 с.

86. Всеобщая история государства и права / Под ред. Батырина. — М., 1998.— 456 с.

87. Всеобщая история искусств: В 6 т. / Под ред. Б.В. Веймарна. Т. 1. Искус­ство древнего мира. — М.: Искусство, 1956. — 467 с.

88. Вятр Е. Социология политических учений. — М., 1979.

89. Гаспаров М. Л. Занимательная Греция. — М., 1996. — 382 с.

90. Геродот. История // Историки античности. — М., 1989. — Т. 1. — С. 33­202.

91.Гиро П. Быт и нравы древних греков. — Смоленск: Русич, 2002. — 624 с.

92. Гиро П. Быт и нравы древних римлян. — Смоленск: Русич, 2002. — 576 с.

93. Гомер. Илиада / Пер. С древнегр. Н. Гнедича. — М., 1985.

94. Гомер. Илиада. — М., 1935.

95. Гомер. Илиада. — М., 1986.

96. Гомер. Илиада. Одиссея. — М., 1967.

97. Гомер. Ыада.— К., 1987.

98. Гомер. Одиссея: Пер. С древнегр. В. Жуковского. — М., 1985.

99. Гомер. Одиссея.— М., 1986.

100.           Гомер. Поэмы. — М.; Л., 1953.

101.           Грабарь В. Римское право в истории международно-правовых учений. Элементы международно-правовых учений в трудах легистов XII- XIV вв. — Юрьев: Типогр. Матиссена. —1901. — 293 с.

102.           Грабарь В. Э. Первоначальное значение римского термина jus gentium // Ученые зап. Тартуск. Гос. Ун-та. — Тарту, 1964. — Вып. 148. — 42 с.

103.           Грант М. Цивилизация Древнего Рима / Пер. С англ. И. Ю. Мартьяно­ва. — М.: ЗАО Центрполиграф, 2003. — 397 с.

104.           Графский В. Г. Всеобщая история права и государства. — М., 2000.

105.           Грейвс Р. Мифы Древней Греции. — М., 1992.

106.           Гроссман Ю. М., Лісовий І. А. Історія стародавнього світу: Практикум. — Львів: Вища шк., 1985. — 219 с.

107.           Грот Н. Я. Очерки философии Платона. — М., 1987.

108.           Гроций Г. О праве войны и мира. — М.: Госюриздат лит., 1956. — 868 с.

109.           Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хресто­матія / Уклад. В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000. — 328 с.

110.           Демокрит в его фрагментах и свидетельствах древности. — М., 1935. — 382 с.

111.           Джеймс С. Древний Рим. — М., 1994.

112.           Дигесты Юстиниана. — М., 1956.

113.           Доватур А. Политика и политии Аристотеля. — Л., 1965.

114.           Доватур А. И. Рабство в Аттике в VI-V вв. До н. Э. — Л., 1980.

115.           Донини А. У. У истоков христианства. — М., 1974.

116.           Древнее право. — М.,1996.

117.           Древние цивилизации. — М., 1989.

118.           Древняя Греция. — спб., 1995.

119.           Дроніков В. К. Римське приватне право. — К., 1961.

120.           Дуров В. С. Юлий Цезарь: Человек и писатель. — Л.: Изд-во Ленингр. Ун-та, 1991.— 208 с.

121.           Дуров В. С. История римской литературы. — спб.: Филол. Ф-т Санкт- Петербург. Гос. Ун-та, 2000. — 624 с.

122.           Дьяконов И. М. Основные черты древнего общества. — М., 1971.

123.           Дюрант В. Жизнь Греции. — М., 1997.

124.           Егунов Н. Н. Гомер в русских переводах XVIII-XIX вв. — М., 1964.

125.           Ейхельман О. Очерки из лекций по международному праву. — 2-е доп. Изд. — К.: Типогр. И. И. Чоколова, 1905. — 394 с.

126.           Елъницкий Л. А. Возникновение и развитие рабства в Риме. — М., 1964.

127.           Жизнъ Иисуса Христа и история первой церкви: Пер. С англ. — Хрис­тианское изд-во, 1990.

128.           Заборовский Я.Ю. Очерки по истории аграрных отношений в Римской республике. — Львов, 1985.

129.           Законы XII таблиц // Хрестоматия по истории Древнего Рима / Под ред. В. И. Кузищина.— М., 1987.— С. 25-35.

130.           Законыi XII таблиц // Хрестоматия по истории Древнего Рима / Под ред. С. Л. Утченко. — М., 1962. — С. 62-72.

131.           Зарубежная политическая мысль: Истоки и эволюция. — М., 1997. — 832 с.

132.           Зелинский Ф. Ф. Римская империя / Пер. С польск. Н. А. Папчинской. — спб.: Алетейя, 2000. — 489 с.

133.           Зелъин К. К. Борьба политических группировок в Аттике в VI в. До н. Э. — М., 1964.

134.           Золоева Л. В., Поръяз А. В. Мировая культура: Древняя Греция. Древ­ний Рим. — М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2001. — 447 с.

135.           Зубов В. П. Аристотель. — М., 1963.

136.           Институции Гая. Текст и перевод с введением и примечаниями. — Изд. Ф. Дыдынского. — Варшава: Типогр. К. Ковалевского, 1892. — 540 с.

137.           Историки античности: В 2 т. — Т. 1. Древняя Греция; Т. 2. Древний Рим. — М.: Правда, 1989.

138.           История Геродиана от Римской империи по кончине Марка Аврелия до избрания Младшего Гордиана: В 8 кн. — М., 1829. — 367 с.

139.           История государства и права зарубежных стран: В 2 ч. / Под ред. Проф. О. А. Жидкова и проф. Н. А. Крашенинниковой. — М., 1997. — Ч. 1. — 610 с.

140.           История Греции со времени Пелопоннесской войны: Сб. Ст. / Под ред. Н. Н. Шамонина, Д. М. Петрушевского. — М., 1986. — Вып. 1-2.

141.           История древнего мира. — 3-е изд., испр. И доп. / Под ред. И. М. Дьяко­нова, В. Д. Нероновой, И. С. Свенцицкой. — М.: Наука, 1989. — Кн. 1-3.

142.           История Древнего мира. — спб., 1998.

143.           История Древнего мира. Ч. 2. Греция и Рим / Ред. И. Н. Пикус. — М., 1982.— С. 213.

144.           История Древнего мира. Древний Рим / А. Н. Бадак, И. Е. Войнич, Н. М. Волчек и др. — Минск: Харвест, 2000. — 864 с.

145.           История Древнего Рима: Учеб. Для вузов по спец. "История. — 4-е изд., перераб. И доп. / В. И. Кузищин, И. Л. Маяк, И. А. Гвоздева и др.; Под ред. В. И. Кузищина. — М.: Высш. Шк., 2001. — 383 с.

146.           История Древнего Рима: Учебник. — 2-е изд., перераб. И доп. / Под ред. В. И. Кузищина. — М.: Высш. Шк., 1981. — 336 с.

147.           История Древней Греции / Под ред. В. И. Кузищина. — М.: Высш. Шк., 1986. — 166 с.

148.           История Европы. — М., 1988.— Т. 1.

149.           История политических и правових учений: Домарксистский период. — М., 1993.

150.           История политических и правовых учений. — М.: Юрид. Лит., 1991.

151.           История политических и правовых учений: Учеб. Для юрид. Вузов / Под ред. В. Нерсесянца. — М., 1999.

152.           История политических и правовых учений: Древний мир. — М.: Наука, 1985.— 349 с.

153.           Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія: Навч. Посіб. — К.: Вид. Дім "Ін Юре". — 2002. — 716 с.

154.           Історія стародавнього світу. — К.: Вища шк., 1976. — Ч. 2. — 416 с.

155.           Казанский П. Учебник международного права публичного и граждан­ского. — Одесса. Типолитогр. Штаба Одесского Военного округа, 1904.— 534 с.

156.           Камаровский Л. Основные вопросы науки международного права. — М.: Универ. Типогр., Страстной бульвар, 1892. — 201 с.

157.           Кареев Н. И. Учебная книга древней истории. — М.: Просвещение, 1997. — 320 с.

158.           Катон Марк Порций. Земледелие. — М.; Л., 1950.

159.           Катон, Варрон, Колумелла, Плиний. О сельском хозяйстве. — М.; Л., 1973.

160.           Катрич В. М. Історія рабовласницької держави та права стародавньої Греції. — К., 1969. — 80 с.

161.           Каутский Карл. Происхождение христианства. — М., 1990.

162.           Кельман М. С. Загальна теорія держави і права. — Л., 2003.

163.           Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія права. — К., 2002. — 355 с.

164.           Кессиди Ф. X. Сократ. — 2-е доп. Изд. — М.: Мысль, 1988.

165.           Кечекьян С. Ф. Всеобщая история государства и права. Древний мир: В 2 ч.— М., 1944.— Ч. 1.

166.           Кечекьян С. Ф. Государство и право Древней Греции: Учеб. Пособие. — М., 1963.

167.           Ковалев С. И. История Рима: Курс лекций. — Л.: Изд-во Ленингр. Ун­та, 1986.— 743 с.

168.           Ковалев С. И., Штаерман Е. М. Очерки по истории Древнего Рима. — М., 1956.

169.           Ковалев С. И. История Рима. — Л.: Изд-во Ленингр. Гос. Ун-та, 1948. — 807 с.

170.           Ковалев С. И. Основные вопросы происхождения христианства. — М.; Л.: Наука, 1964.— 258 с.

171.           Ковальов С. І., Штаерман О. М. Нариси з історії Стародавнього Риму. — К., 1957.

172.           Кожевников Ф. И. Учебное пособие по международному публичному праву: Очерки. — М.: Юриздат Минюста СССР, 1947. — 265 с.

173.           Корбишли М. Рим и древний мир. — М., 1994.

174.           Корзун М. С. Социально-политическая борьба в Афинах в 444-425 гг. До н. Э. — Минск, 1975.

175.           Коровин Е. А. История международного права: Пособие к лекциям. Вып. 1. От древности и до конца XVIII века. — М., 1946. — 107 с.

176.           Косарев А. Философия мифа. Мифология и ее эвристическая значимость: Учеб. Пособие для вузов. — М.: ПЕР СЭ; спб.: Универ. Кн., 2000. — 304 с.

177.           Косарев А. И. Римское право. — М.,1986.

178.           Косидовский Зенон. Сказания евангелистов. — М., 1987.

179.           Косідовський З. Біблійні оповідання. — К., 1968.

180.           Котлюк В. О. Загальна теорія держави і права. — К., 2005.

181.           Кравчук А. Перикл и Аспазия. — М., 1991.

182.           Крист К. История времен римских императоров от Августа до Кон­стантина. — Ростов н/Д, 1997. — Т. 1-2.

183.           Крывелев И. А. Библия: историко-критический анализ. — М., 1985.

184.           Ксенофонт. Греческая история // Историки античности. — М., 1989. — Т. 1.— С. 405-500.

185.           Ксенофонт. Лакедемонская полития // Хрестоматия по истории Древ­ней Греции / Под ред. Каллистова. — М., 1964. — С. 123-126, 130-133, 135-137.

186.           Кто есть кто в античном мире. — М., 1993.

187.           Кубланов М. М. Возникновение христианства. — М., 1974.

188.           Кузищин В. И. Античное классическое рабство как экономическая сис­тема.— М., 1990.

189.           Кузищин В. И. История Древнего Рима. — М., 2001.

190.           Кузищин В. И. Очерки по истории землевладения Италии ІІ в. До н. Э. — І в. Н. Э. — М., 1966.— 430 с.

191.           Кузищин В. И. Римское рабовладельческое поместье II в. До н. Э. — I в. Н. Э.— М., 1973.— 395 с.

192.           Кузищин В. И. Генезис рабовладельческих латифундий в Италии II в. До н.э. — I в. Н. Э. — М., 1976.

193.           Кузищин В. И. Очерки по истории земледелия Италии II в. До н. Э. — I в. Н.э.— М., 1966.

194.           Кулаковский Юлиан. Наделение ветеранов землей и военные поселения в Римской империи. — К., 1881.

195.           Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Древнего Рима. — М., 1990.

196.           Кун Н. А. Легенды и мифы Древней Греции. — М., 1986.

197.           Курс международного права. — М.: Наука, 1967. — Т. 1. — 284 с.

198.           Левин Д. Б. История международного права. — М.: Изд-во ИМО, 1962. — 136 с.

199.           Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима. — М., 1990.

200.Лисовый И. А., Ревяко К. А. Античный мир в терминах, именах и на­званиях: Слов.-справ. По истории и культуре Древней Греции и Древ­него Рима / Науч. Ред. А. И. Немировский. — Минск: Беларусь, 1996. — Т. 2. — 253 с.

201.           Лист Ф. Международное право в систематическом изложении: Пер. С 6-го нем. Изд.; Под ред. Проф. В. Э. Грабаря. — Юрьев (Дерптъ): Ти- погр. К. Матиссена, 1912.— 574 с. + ^ХХХГУ.

202.Лісовий I. А. Античний світ у термінах, іменах і назвах. Довідник з історії та культури Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. — Львів: Вища шк., 1988.— 200 с.

203.Лосева. Ф. Гомер. — М., 1960.

204.Лосева. Ф., Тахо-Годи А. А. Платон.— М., 1977.

205.Лукашук И. И. Международное право. Общая часть: Учебник. — М.: БЕК, 1996.— 371 с.

206.Лурье С. Я. Демокрит. — Л., 1970.

207.Любовь земная и любовь небесная. — М., 1991.

208. Мадіссон В. В., Ларченко Л. I., Степіко В. П., Діденко Л. Я. !Сторія роз­витку політичної думки: Курс лекцій. — К.: Либідь, 1996. — 176 с.

209. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. — К.: Атіка, 2001. — 624 с.

210.Макарчук В. С. Основи римського приватного права: Навч. Посіб. — К.: Атіка, 2000. — 176 с.

211.           Малая история искусств. — М., 1972.

212.Малков А.Д. Сущность договора в римском праве // Древнее право. — М.: Спарк, 1999. — 1(4). — С. 180-187.

213.Манукян К. А. Принцип равноправия государств в международном праве. — Ереван: Изд-во Ереван. Ун-та. — 1975. — 201 с.

214.Маркс Энтони, Тинджей Грэхем. Римляне: Пер. С англ. — М.: Росмэн, 1997.— 96 с.

215.Мартенс Ф. Современное международное право цивилизованных на­родов. — 4-е изд., доп. И испр. — спб.: Типогр. А. Бенке. — 1898. — Т. 1. — 434 с.

216.Мартиненко П. Ф. Функції джерел права: внесок в теорію правової по­літики // Вісн. Київського ун-ту. Суспільно-політичні науки. Вип. 6. — К.: Либідь, 1992.— С. 3-16.

217.Масперо М. Древняя история. — спб., 1892.

218.Массон В. М. Экономика и социальный строй древних обществ (по дан­ным археологии). — Л., 1976.

219.Материалисты Древней Греции. — М., 1995.

220. Матюшин Г. Н. У истоков человечества. — М., 1972.

221.Матюшин Г.Н. У колыбели истории. — М., 1982.

222. Машкин Н. А. История Древнего мира: Учеб.-метод. Пособие для сту­дентов-заочников пед. Ин-тов. — М., 1951.

223. Машкін М. О. Історія Стародавнього Риму. — К., 1952.

224. Маяк И. Л. Рим первых царей: генезис римского полиса. — М., 1989.

225. Мирзаев С. Б. Полибий: древнегреческий мыслитель и политик. — М., 1985.

226. Міжнародне право / За заг. Ред. 1.1. Лукашука, В. А. Василенка. — К.: Вища шк., 1971. — 378 с.

227. Мірошниченко М. І., Мірошниченко В. І. Історія вчень про державу і пра­во: Навч. Посіб. — К.: Атіка, 2001. — 224 с.

228. Моммзен Т. История Рима. — М., 1937. — Т. 2.

229. Моммзен Т. История Рима. — М., 1949. — Т. 5.

230. Моммзен Т. История Рима: В 5 т. — Т. 2; Кн. 4. От битвы при Пидне до смерти Суллы. — М.: ООО "Изд-во АСТ"; Харьков: Фолио, 2001. — 525 с.

231.Моммзен Т. История Рима. Т. 3; Кн. 5. От смерти Суллы до битвы при Тапсе. — М.: ООО "Изд-во АСТ"; Харьков: Фолио, 2002. — 655 с.

232. Моммзен Т. История Рима. Т. 5; Кн. 8. Провинции от Цезаря до Диок­летиана. — М.: ООО "Изд-во АСТ"; Харьков: Фолио, 2002. — 749 с.

233. Мыслители Греции. От мифа к логике. — М., 1998.

234.Мыслители Рима. Наедине с собой. — М., 1998.

235.Назарова Н. С. История политической мысли. — Одесса, 1991.

236.Немировский А. И. История Древнего мира: Античность: В 2 ч. — М.: Владос, 2000.

237.Немировский А. И. История раннего Рима и Италии. — Воронеж, 1962.

238.Нерсесянц В. С. Платон. — М.: Юрид. Лит., 1984.

239.Нерсесянц В. С. Политические учения Древней Греции. — М.: Наука, 1979.— 263 с.

240.Нерсесянц В. С. Сократ. — М.: Наука, 1977.

241.           Нерсесянц В. С. История политических и правовых учений. Древний мир.— М., 1985.

242.Нерсесянц В. С. Право и закон. Из истории правовых учений. — М.: Наука, 1983. — 366 с.

243.Нерсесянц В. Платон. — М., 1984.

244.Нефедов С. А. История древнего мира. — М.: ВЛАДОС, 1996. — 392 с.

245.Нечай Ф. М. Образование Римского государства. — Минск, 1972.

246.Новгородцев П. И. Историческая школа юристов, ее происхождение и судьба. Опыт характеристики основ школы Савиньи в их последова­тельном развитии. — М., 1896. — 226 с.

247.Новицкий И. Б. Римское право. — М., 1997.

248.Окіншевич Лев. Вступ до науки про право і державу. — Мюнхен, 1987.

249.Омельченко О. А. Римское право. — М., 2000.

250.Оппенгейм Л. Международное право.— М.: Изд-во иностр. Лит., 1948. — Т. 1; полутом 1.— 407 с.

251.           Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 272 с.

252.           Павленко Ю. Історія світової цивілізації. — К., 1996.

253.           Памятники римского права: Законы. — М., 1997.

254.           Панченко Д. В. Платон и Атлантида. — М., 1990.

255.           Пашуканис Е. Очерки по международному праву. — М.: Сов. Законо­дательство, 1935. — 223 с.

256.           Перетерский И. С. Дигесты Юстиниана. — М., 1956.

257.           Петров В. С. Тип и формы государства. — М., 1981.

258.           Пич Сьюзан, Миллард Энн. Греки: Пер. С англ. — М.: Росмэн, 1996. — 96 с.

259.           Підопригора О. А. Основи римського приватного права. — К.: Вентурі, 1997.— 333 с.

260. Підопригора О. А. Римське право. — К., 2003.

261.Платон и его эпоха. — М., 1979.

262. Платон. Государство. Сочинения: В 3 т. — М.: Мысль, 1971. — Т. 3; Ч. 1.

263. Платон. Законы. — Сочинения: В 3 т. — М.: Мысль, 1971.

264. Платон. Избранные диалоги. — М., 1965.

265. Платон. Собрание сочинений: В 4 т. — М., 1990.

266. Платон. Сочинения: В 3 т. — М., 1968-1972.

267. Платон. Сочинения: В 3 т. — М.: Мысль, 1972. — Т. 3; Ч. 2. — 678 с.

268. Платон. Творения Платона: В 15 т. — спб., 1922-1929.

269. Плиний Младший. Письма / Отв. Ред. А. И. Доватур. — 2-е изд. — М.: Наука, 1984.— 407 с.

270. Плутарх. Избранные сочинения: В 2 т. — М., 1987.

271.Плутарх. Катон Старший // Плутарх. Сравнительные жизнеописания. — М., 1961.

272. Плутарх. Моралии. Наставления по управлению государством // Вестн. Древней истории. — 1978.— №4. — С. 211-234.

273. Плутарх. Сочинения. — М., 1983.

274. Плутарх. Сравнительные жизнеописания: В 3 т. — М., 1961.

275. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги: В 2 т. — К.: Основи, 1994.— Т. 1.

276. Практикум по истории древнего мира. — М., 1972.

277. Пролеев С. В. История античной философии. — М.: Рефл-бук; К.: Вак- лер, 2001.— 512 с.

278. Пухта Ф. Курс Римского гражданского права. — М.: Изд. Ф. Н. Плева- ко, 1874.— Т. 1. — 550 с.

279. Разумович Н. Политическая и правовая культура. Идеи и институты Древней Греции. — М.: Наука, 1989.

280. Ранович А. Б. Источники по истории раннего христианства. Античные критики христианства. — М., 1990.

281.Редис Бетти. Кто есть кто в античном мире: Пер. С англ. — М.: Детская кн., 1993.— 320 с.

282. Реймон Арон. Мир і війна між націями. — К.: МП "Юніверс", 2000. — 688 с.

283. Рижский М. И. Библейские пророки и библейские пророчества. — М., 1987.

284. Римские древности: Краткий очерк / Под ред. И. В. Алферовой. — Смо­ленск: Русич, 2001. — 384 с.

285. Pwua<ue стоики. Сенека. Эпиктет. Mаpк Аврелий. — M.: Республика, 1995.

286. Poзuн В. M. Генезис права. — M.: Издат. Дом "Nota Bene", 2001. — 208 с.

287. Pябoв С. Політологічна теорія держави. — К., 1996.

288. Свeнцuцкaя И. С. Раннее христианство: страницы истории. — M.: По­литиздат, 1987. — 336 с.

289. Свemoнuй Г. T. Жизнь двенадцати цезарей / Пер. С лат. M. Л. Гаспаро- ва.— M.: Правда, 1991. — 512 с.

290. Свimoвa класична думка про державу і право: ^вч. Посіб. — К.: Юрін- ком Irn-ер, 1999.— 400 с.

291. Сeбaйн Г., Topcoн T. !Сторія політичної думки. — К., 1997.

292. Сeмeнoв В. Г., Шanoвaл В. H., Шyлъжeнкo Ф. Ф. К вопросу о философ­ских основаниях права. — К., 1995.

293. Сeмeнoвa В. В. Mаpк Порций Катон Старший. Политики и идеология в Римской республике в первой половине II ст. До н. Э. — M., 1972.

294. Сepгєєв В. С. !Сторія Стародавньої Греції. — К.: Рад. Шк., 1950. — 512 с.

295. Сeppa В. Весь Рим / Пер. С итал. Ю. Meлиховой. — Флоренция: Bonechi Edizioni "Il Turismo", 1994. — 144 с.

296. Сuдopoвa Г.А. Афины.— M., 1967.

297. ^müc^m В. И. Очерки по истории землевладения и права в Древнем Риме. — Юрьев, 1908. — T. 1.

298. ^müc^m В. И. Очерки по истории землевладения и права в Древнем Риме.— К., 1913.— T. 2.

299. Œ^a В. Й., Гopбameнкo В. П., Typemo В. В. Вступ до політології: Екс­курс в історію правничо-політичної думки. — К.: Основи, 1996. — 717 с.

300. Сoвpeмeнный словарь-справочник: Античный мир. — M.: Олимп: ООО "Изд-во АСГ", 2000.— 480 с.

301.Сmapoдaвня Греція / За ред. С. Л. Утченка, Д. П. Каллістова. — К., 1955.

302. Сmenaнoвa А. С. Философия Древней Стои. — спб., 1995.

303. Сmpaxoв M. M. !Сторія держави і права зарубіжних країн. — К., 2003.

304. Tapaнoв П. С. Анатомия мудрости: 120 философов: В 2 т. — Симферо­поль, 1997.— T. 1.— 624 с.

305. Taцum Kopнeлuй. Сочинения: В 2 т. / Отв. Ред. С. Л. Утченко. — T. 1. Ан­налы. Mалыe произведения. — Л.: ^ука, 1969. — 444 с.

306. Tuмoшeнкo В. Е. Mатepиализм Демокрита. — M., 1959.

307. Tumлшт. История Рима от основания города: В 3 т. — M., 1989-1993.

308. Twmux. Б. Й. !Сторія держави і права країн Стародавнього світу: ^вч. Посіб. — Львів: Світ, 2001. — 384 с.

309. Ткаченко В. В. Історія Стародавнього світу (Первісне суспільство, Стародавній Схід, Греція та Рим). — Чернігів, 1998. — 117 с.

310. Толстых В. И. Сократ и мы. — М., 1981.

311.Туманов В. А. Буржуазная правовая идеология. К критике учений о праве. — М.: Наука, 1971.— 381 с.

312. Утченко С. Л. Древний Рим. События. Люди. Идеи. — М., 1969.

313. Утченко С. Л. Политические учения Древнего мира. — М., 1977.

314. Утченко С. Л. Стародавній Рим. — К., 1952.

315. Утченко С. Л. Цицерон и его время. — М., 1986.

316. Утченко С. Политические учения Древнего Рима Ш-І вв. До н. Э. — М., 1977.

317.Федоров К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. Посіб. — К.: Вища шк., 1994. — 464 с.

318.Федорова Е. В. Императорский Рим в лицах. — М.: Изд-во МГУ, 1979. — 463 с.

319.Федорова Е. В. Люди императорского Рима. — М.: Изд-во МГУ, 1990. — 366 с.

320. Фрагменты ранних греческих философов. — М., 1989.

321.Фролов Е. Д. Факел Прометея. Очерки античной общественной мысли. — Л., 1991.

322. Фукидид. История // Историки античности.— М., 1989.— Т. 1.— С. 205-402.

323. Фюстель де Куланж Н.Д. Римский колонат: Пер. С фр. / Под ред. И. М. Гревса.— спб., 1908.

324.Хафнер Г. Выдающиеся портреты античности. 337 портретов в слове и образе. — М.: Прогресс, 1984. — 312 с.

325.Хома Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн. — К., 2003. — 475 с.

326.Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: В 2 т. — М., 1996.

327.Хрестоматия по истории Древнего мира / Под ред. В. И. Кузищина. — М., 1987.

328.Хрестоматия по истории Древнего мира / Под ред. В. В. Струве. — М., 1953.

329.Хрестоматия по истории Древнего мира: Пособие для учителей. — М., 1991.

330.Хрестоматия по истории Древнего Рима / Под ред. В. И. Кузищин. — М.: Высш. Шк., 1987. — 431 с.

Хрестоматия по истории Древнего Рима / Под ред. С. Л. Утченко. — М., 1962.

Хрестоматия по истории Древней Греции / Под ред. Д. П. Каллисто- ва. — М.: Мысль, 1964. — 696 с.

Циркин Ю. Б. Мифы Древнего Рима. — М.: ООО "Изд-во Астрель"; ООО "Изд-во АСТ", 2000. — 560 с.

Цицерон Марк Туллий. Диалоги. О государстве. О законах. — М.: Науч.- издат. Центр "Ладомир"; Наука, 1994. — 223 с.

Чанышев А. С. Аристотель. — М., 1981.

Человек в мире чувств: Очерки по истории частной жизни в Европе и некоторых странах Азии до начала нового времени / Отв. Ред. Ю. Л. - Бессмертный. — М.: Рос. Гос. Гуманит. Ун-т, 2000. — 582 с.

Черниловский 3. М. Всеобщая история государства и права.— М.: Юристъ, 1996. — 576 с.

Чертков В. Г. Римский мудрец Эпиктет, его жизнь и учение. — М., 1991. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. — К., 1994. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестома­тія. — К., 1995.

Шифман И. Ш. Цезарь Август. — Л.: Наука, 1990. — 200 с. Шишова И. А. Раннее законодательство и становление рабства в антич­ной Греции. — Л.: Наука, 1991. — 224 с.

Штаерман Е. М. Рабовладельческие отношения в ранней Римской им­перии.— М., 1971.

Штаерман Е. М. Рассвет рабовладельческих отношений в Римской республике. — М., 1964.

Штаерман Е. М. Мораль и религия угнетенных классов Римской импе­рии. — М., 1961.

Шталь И. В. Гомеровский эпос: Опыт текстологического анализа "Илиады". — М., 1958.

Шульженко Ф. П. Історія вчень про державу і право. — К., 1997. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. Посіб. — 2-ге вид., стереотип. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 304 с.

Щёкин Г. Ф. Социальная философия истории. — К., 1996.

Эйхельман. Исторический очерк учений о праве и государстве. — К., 1893.

Юркевич Памфіл. Історія філософії права. Філософія права. Філософ­ський щоденник. — 2-ге вид. — К.: Ред. Журн. "Укр. Світ", 2000. — 756 с.

ДОДАТКИ

Хронологічна таблиця з історії Стародавньої Греції (всі дати до н.е.)

Кріто-мікенський період (доба енеоліту і бронзи)

 

ХХХУІІІ-ХХІІ ст. ХХІІ-ХУІІ ст.

Середина ХУІІІ — середина ХУ ст. Друга половина ХУ ст.

ХІУ-ХІІ ст.

Кінець ХІІІ ст.

Друга половина ХІІ — початок ХІ ст.

ХІ-ІХ ст.

Ранньомінойський період

Середньомінойський період

Виникнення і час існування єдиної держави на Криті

Занепад Критської держави. Розселення ахейців на островах Егейського архіпелагу

Розквіт ахейських царств на Пелопоннесі (Мікени і Пілос)

Напад ахейців на Трою ("Троянська війна")

Переслення дорійців і завоювання ними Пелопоннесу, Криту та південно-західного узбережжя Малої Азії "Гомерівський період" (доба поширення заліза)

 

УІІІ-УІ ст.

Друга половина УІІ — початок УІ ст.

Близько 640 р. 621 р.

Архаїчний період

Велика грецька колонізація країн

Середземномор'я

Тиранія в Корінфі

Спроба Кілона захопити владу в Афінах ("Кілонова скверна") Законодавство Драконта в Афінах

594 р. VI ст.

Близько 560—527 рр. Середина VI ст. 510 р.

509 р.

508-506 рр.

500-449 рр. 500-494 рр. 492 р.

490 р.

480-479 рр. 480 р.

479 р.

478-477 рр.

462 р. 454 р.

449 р.

457-445 рр.

431-404 рр. 431-421 рр. 425 р. 422 р.

Законодавство Солона (встановлення демократичного державного устрою в Афінах) Доба розквіту іонійської натурфілософії Тиранія Пісістрата в Афінах Виникнення Пелопоннеського союзу

Вторгнення спартанців в Аттику і падіння тиранії Гіппія в Афінах Повстання в Афінах. Демократична конституція Клісфена

Боротьба афінян зі Спартою та її союзниками за збереження демократії в Афінах

Класичний період Греко-перські війни

Повстання іонійських міст проти персів

Перша спроба вторгнення персів у Балканську Грецію

Перське вторгнення на Архіпелаг і в Аттику. Битва під Марафоном

Навала Ксеркса на Грецію

Битви біля Фермопілів, мису Артемісій,

Острова Саламін

Битва біля Платеїв, мису Мікале Організація Делоського (1-го Афінського) морського союзу

Демократичне законодавство Ефіальта Перенесення союзної скарбниці з Делосу в Афіни. Перетворення Морського союзу в Афінську "архе".

Калліїв мир

Перша війна між Афінами і Спартою за гегемонію у Греції

Пелопоннеська війна

Архідамова війна

Бої на Сфактерії

Бій біля Амфіполя

421 р.                           Нікіїв мир

415-413 рр.                 Експедиція афінян на Сицилію.

Облога Сіракуз

413-404 рр.                 Декелейська війна

411 р.                           Олігархічний переворот у Афінах

406 р.                           Битва біля Аргінузьких островів.

Процес стратегів 405 р.     Битва біля Егоспотамів — знищення

Афінського флоту

404 р.                           Капітуляція Афін

404-403 рр.                 Тиранія тридцяти в Афінах

401-400 рр.                 Експедиція Кіра Молодшого.

Відступ 10000 грецьких найманців

395-387 рр.                Коринфська війна

387-379 рр.                Гегемонія Спарти в Греції

387 р.                          Аталкідів мир

379 р.                          Демократичний переворот у Фівах

378-355 рр.                2-й Афінський морський союз

371 р.                           Розгром спартанців біля Левктрів.

Розпад Пелопоннеського союзу 371-362 рр.    Політичне переважання Фів

362 р.                           Битва біля Мантінеї

355-346 рр.                 "Священна" війна. Втручання

Філіппа Македонського в грецькі справи

338 р.                           Битва біля Херонеї і встановлення

Македонської гегемонії в Греції

Доба еллінізму

337 р.                         Коринфський (панеллінський) конгрес

336-323 рр.                Час правління Александра Македонського

334-325 рр.                Східні походи Александра Македонського

334 р.                         Битва на Граніку

333 р.                         Битва біля Ісса

331 р.                         Битва біля Гавгамелів

330-327 рр.                Війни Александра в Індії

323 р.

327-325 рр. 323-322 рр.

323-301 рр. 301 р.

Близько 367-168 рр. Близько 280-146 рр. 323-30 рр. 312-64 рр. 276-168 рр. 283-133 рр. 245-221 рр.

207-192 рр. 200-197 рр. 168 р.

146 р.

Війни Александра в Согдіані Смерть Александра Македонського

Повстання греків проти панування

Македонян ("Ламійська війна")

Війни воєначальників (діадохів) Александра

Битва біля Іпса

Етолійський союз

Ахейський союз

Династія Птолемеїв у Єгипті

Династія Селевкідів у Азії

Династія Антігонідів у Македонії

Династія Атталідів у Пергамі

Реформи спартанських царів Агіса IV

І Клеомена III

Тиранія Набіса в Спарті

Друга війна Риму з Македонією

Знищення римлянами Македонського царства

Зруйнування Коринфа і остаточне завоювання римлянами Греції

Перша половина ІІ тис.

Друга половина ІІ тис.

Кінець ІІ — початок І тис.

Х-ІХ ст. Іхст.

754-753 рр. УІІІ-УІ ст. Кінець УІІ ст. Середина УІ ст.

510 р.

Селища на палях у північній частині Апеннінського півострова

Селища на палях ("терамари") на південь від р. По

Поселення типу "Вілланова"

Найдавніші поселення на території міста Рима

Виникнення етруських міст у центральній частині Аппенінського півострова

Традиційна дата заснування Рима "Царський" період в історії Рима Підкорення Рима етруськими правителями Реформа суспільного устрою в Римі, яку приписують цареві Сервію Туллію

Хронологічна таблиця з історії Стародавнього Риму (всі дати до н.е.)

Падіння царського державного ладу в Римі

 

Доба Римської республіки

Встановлення посади народних трибунів Комісія "децемвірів"

Закон Валерія і Горація про права римських громадян

Закон трибуна Канулея про шлюби Вторгнення в північну Італію кельтських племен. Розгром етруських міст. Захоплення кельтами долини р. По

Вторгнення кельтів у Лаціум. Розгром Рима

367 р.                           Закони народних трибунів Ліцінія і Секстія

340-338 рр.                 Війна римлян з латинськими союзниками

327-304 рр.                 Друга війна римлян з самнітами

326 р.                           Закон трибуна Петелія про заборону

Боргового рабства для римських громадян

321 р.                           Поразка римлян у Кавдінській ущелині

298-290 рр.                 Третя війна римлян з самнітами

287 р.                           Закон диктатора Гортензія (завершення

Боротьби плебеїв з патриціями) 280-275 рр.    Війна римлян з царем Епіру Пірром

279 р.                           Битва під Аускулом ("піррова перемога")

275 р.                           Битва під Беневентом

265 р.                           Підкорення римлянами етруського міста

Вольсінії. Повне поширення римського панування на Центральну й Південну Італію 264-241 рр.                                     Перша Пунічна війна

260 р.                           Битва під Мілами

256-255 рр.                 Вторгнення римлян у Африку

241 р.                           Битва біля Егатських островів. Укладення

Миру між Карфагеном і Римом 241-238 рр.      Повстання найманих військ і підкорення

Племен у Карфагені

237 р.                           Вторгнення карфагенських військ

Гамількара Барки на Іберійський півострів 229-228 рр.          Перша війна римлян з іллірійцями

223 р.                           Підкорення римлянами кельтських

(галльських) племен у долині р. По 218-201 рр.            Друга Пунічна війна

218 р.                           Перехід карфагенської армії Ганнібала

Через Альпи. Битви на Тіціні і Требії 217 р.     Битва біля Тразіменського озера

216 р.                           Битва під Каннами

215-205 рр.                 Союз Македонії з Ганнібалом

Перша війна Риму з Македонією

211 р.                           Здобуття римлянами міст Капуя і Сіракузи.

Армія Ганнібала під мурами Рима 210—206 pp.          Завоювання римлямянами карфагенських

Володінь в Іберії 207 р.     Битва на Метаврі

202 р.                           Битва під Замою

201 р.                           Капітуляція Карфагена

200—197 рр.              Друга війна римлян з Македонією

197 р.                           Битва під Кіноскефалами

192—188 рр.              Війна Риму з Антіохом ІІІ

190 р.                           Битва під Магнезією

171—168 рр.              Третя війна Риму з Македонією

168 р.                           Битва біля Підни. Загибель македонського

Царства

154—139 рр.              Боротьба лузітанських племен за свою

Незалежність. Віріат 149—148 рр.          Повстання в Македонії. Лжефіліпп

149—146 рр.              Третя Пунічна війна

146 р.                           Зруйнування римлянами Карфагена

І Коринфа

138—133 рр.              Нумантинська війна

138—132 рр.              Перше повстання рабів на Сицилії

133 р.                           Трибунат Тиберія Семпронія Гракха

132—130 рр.              Повстання населення Пергамського

Царства під проводом Аристоніка

123—122 рр.             Трибунат Гая Семпронія Гракха

121 р.                         Загибель Гая Семпронія Гракха

111—105 рр.             Війна римлян з царем Нумідії Югуртою

111р.                          Аграрний закон трибуна Спурія Торія

104—101 рр.             Друге повстання рабів на Сицилії

102 р.                         Битва під Аквами Секстієвими

101 р.                         Битва під Верцеллами

100 р.                         Виступ популярів, очолений трибуном

Аппулеєм Сатурніном

91—88 рр.                  Союзницька війна в Італії

89—84 рр.                  Перша війна царя Понту Мітридата V

З Римом 88 р.          Армія Сулли захоплює Рим

87—82 рр                   Панування в Римі прихильників популярів

83—82 рр.                  Громадянська війна в Італії і Римі

82—79 рр.                  Диктатура Луція Корнелія Сулли

80—72 рр.                  Боротьба Серторія проти сулланців в Іспанії

74—71 рр.                  Повстання рабів в Італії під проводом

Спартака

74—63 рр.                  Третя війна Мітридата VI проти Риму

67 р.                             Закон Габінія. Боротьба Гнея Помпея

З піраратами

66—62 рр.                  Східні походи Гнея Помпея

63—62 рр.                  Змова Луція Сергія Катіліни

60 р.                             Перший триумвірат

58—50 рр.                  Війни Юлія Цезаря в Галлії

53 р.                             Битва під Каррами. Розпад тріумвірату

49—45 рр.                  Громадянська війна між Юлієм Цезарем

І його противниками

48 р.                            Битва під Фарсалом. Загибель Гнея Помпея

48—47 рр.                 Александрійська війна

45 р.                            Битва під Мундою

44 р.                            Вбивство Юлія Цезаря

43 р.                            Мутинська війна. Другий тріумвірат

42 р.                            Битва під Філіппами

36 р.                             Похід Марка Антонія проти парфян.

Повалення Октавіаном панування Секста Помпея на Сицилії 31р.   Битва біля м. Акцій

30 р.                             Завоювання Октавіаном Єгипту.

Загибель Марка Антонія і Клеопатри

Доба Римської імперії

30 р. До н. Е.— 192 р. Н. Е. Рання імперія: "принципат" 30 р. До н. Е.—14 р. Н. Е. Принципат Августа

27 р. До н. Е.              Юридичне оформлення влади Октавіана,

Надання йому титулу Августа (священного)

 

115—117 рр.              Повстання іудейського населення в Кирені,

Єгипті, на Кипрі 117—138 рр.     Правління імператора Адріана

32—135 рр.                Повстання в Іудеї під проводом

Сімона Бар-Кохби 138—161 рр. Правління імператора Антоніна Пія

161—180 рр.              Правління імператора Марка Аврелія

161—165 рр.              Напад парфян і війна з ними

Близько 165 р.           Масова епідемія (чуми?) Серед населення

Римської імперії 167—180 рр.      Вторгнення маркоманів у римські

Провінції. Маркоманські війни

180—192 рр.              Правління імператора Коммода

193—197 рр.              Громадянські війни в Римській імперії.

Боротьба за імператорський трон

193—235 рр.              Правління династії Северів

212 р.                           Едикт про дарування прав римського

Громадянства всьому вільному населенню Римської імперії

Політична криза Римської імперії.

Доба "солдатських імператорів "

260-ті рр.                     Масові вторгнення варварських племен

У межі імперії. Повстання рабів на Сицилії

280-ті рр.                     Повстання сільського населення

("багаудів") у Галлії

Доба домінату

284—305 рр.               Правління імператора Діоклетіана

293 р.                           Адміністративні реформи

301 р.                           Грошова реформа. Едикт про ціни

303—304 рр.              Едикти проти християн. Масові

Переслідування і страти християн 306—337 рр.          Правління імператора Костянтина

313 р.                           Міланський едикт про віротерпимість

316 р.                           Едикт про прикріплення куріалів 325 р.           Збори християнських єпископів у Нікеї

(перший "Вселенський собор") 330 р.    Проголошення Костянтинополя

Другою столицею Римської імперії

332 р.                           Едикт про вічне закріплення колонів

На їхніх ділянках 361—363 рр.    Правління імператора Юліана

378 р.                           Битва під Адріанополем

379—395 рр.              Правління імператора Феодосія І

394                                                               Р.      Проголошення християнства державною

Релігією Римської імперії. Заборона Олімпійських ігор, закриття і розгром храмів

395                                                               Р.      Остаточний поділ Римської імперії

На Західну і Східну

410 р.                           Здобуття і розгром Риму готами Аларіха

429 р.                           Завоювання вандалами Африки

455 р.                           Розгром Риму вандалами

476 р.                           Скинення імператора Ромула Августула

(падіння Римської імперії)

Основні одиниці міри і ваги античних держав

Стародавня Греція

Міри довжини

Стадіон, стадіос (стадій) — 6 плетрів      184,97 м

Плетрон (плефр) — 16 2/3 оргій  30,83 м

Оргія — 4 лікті                                  1,85 м

Пехіс (лікоть) — 1 1/2 ступні         0,4624 м

Дактиль (ширина пальця)                0,0193 м

Міри рідини

Метретес, метрет — 12 хусів           39,39 л

Хус — 12 котіл                                  3,283 л

Котіле — 6 кіафів                             0,2736 л

Кіаф                                                   0,0456 л

Міри сипучих тіл

Медімнос, медимн — 6 ектеус        52,53 л

Ектеус — 8 хойніксів                       8,754 л

Хойнікс — 4 котіл                            1,094 л

Котіле                                                 0,274 л

Вага і монети

Талант — 60 мін                               26,2 кг

Мна, міна — 100 драхм                   436,6 г

Драхма — 6 оболів                           4,366 г

Оболос, обол — 8 халькусів           0,728 г

Халькус                                               0,091 г

Стародавній Рим

Міри довжини

Міля — 1000 кроків — 5000 футів 1481,65 м

Крок — 5 футів                                1,4815 м

Градус — 2,5 фута                           0,7407 м

Фут                                                     0,2963 м

Міри площі

Сальтус — 4 центурії — 800 югерів        201,456 га

Центурія — 200 югерів                   50,365 га

Югер                                                  2534,4 м2

Міри рідини

Міх — 20 амфор                              535,27 л

Амфора — 2 урни                           26,2665 л

Урна — 4 конгія                               13,1328 л

Конгій — 6 секстаріїв                      3,2832 л

Секстарій — 12 кіафів                     0,5472 л

Кіаф                                                   0,0465 л

Міри сипучих тіл

Геміна — 1/32 модія                       0,274 л

Секстарій— 1/16 модія                   0,547 л

Модій                                                 8,754 л

Міри ваги

Фунт — 12 унцій                              327,45 г

Унція — 144 селікви                         27,288 г

Селіква                                               0,189 г

Додаток 4

Словник термінів

Апріорі — знання, що передує досвіду і не залежить від нього

Держава — спосіб організації влади в суспільстві

Державно-правова теорія — форма наукового відображення дійсності, сукупність ідей, поглядів, концепцій, вчень, уявлень про держа­ву і право

Державність — принцип, що впорядковує життя людей

Доктрина — теорія, система поглядів — провідний теоретичний або політичний принцип у діяльності держави

Закономірність — певна впорядкованість подій, відносна постійність, сталість головних детермінуючих факторів, регулятивність зв'яз­ку між речами

Егалітаризм — різновид утопічного соціалізму, що обстоює принципи зрівняльного розподілу засобів виробництва між дрібними при­ватними власниками і організації виробництва на основі інди­відуального господарства

Етатизм — соціологічна доктрина, яка обґрунтовує необхідність ак­тивного втручання держави в економічну, політичну та інші сфе­ри життя суспільства

Ідеал — уявлення про найвищу досконалість, котра як взірець, норма і найвища мета визначає певний спосіб і характер дії людини

Ідеологія — система політичних, економічних, правових, моральних, етичних, філософських і релігійних поглядів, що виражають ін­тереси певних соціальних груп

Ідея — первісна форма розв'язання наукової проблеми. Як форма пі­знання навколишнього світу ідея не тільки відображає об'єкт, а й виражає способи практичної реалізації знань про нього

Іманентне — внутрішньо притаманне, на противагу трансцедентно- му — зовнішньому

Категорія — "граничне" узагальнене поняття, що відображає найсут­тєвіші властивості, закономірності та відношення реальної дійс­ності, визначає характер і рівень науково-теоретичного мислен­ня епохи

Концепція — основна ідея будь-якої теорії

Космополітизм — тип світогляду, для якого характерне обстоювання необхідності заміни національного громадянства світовим

Натуралізм — філософський погляд на світ з точки зору заперечення ролі "надприродного" в універсальному принципі пояснення всього сущого

Поняття — закріплені в пам'яті знання про найзагальніші, найсут­тєвіші ознаки предмета або явища Самореалізація — свідома, цілеспрямована матеріально-практична, со­ціальна й духовна діяльність особи, спрямована на реалізацію власних сил, здібностей, обдарувань, можливостей Соціальний інститут — одна з форм організації суспільного життя, створювана для захисту інтересів і регулювання діяльності сус­пільства, підтримання стійкості та динамізму суспільних відно­син

Споглядання — емпіричний ступінь пізнання, в основі якого лежить

Безпосереднє чуттєве відображення об'єкта Принцип — центральне поняття, основоположна ідея, яка пронизує

Всю систему знання і субординує його Прогрес — тип розвитку, коли переважають можливості формотворен­ня, появи нового, коли зміни в системі відбуваються в напрямі її зміцнення й удосконалення, в напрямі ствердження багато­манітності її функціональних виявів Регрес — тип розвитку, який демонструє перевагу руйнівних тенденцій,

Спрощує й збіднює форми, дезінтегрує цілісність Розвиток — послідовні необоротні якісні зміни, що визначають функ­ціонування системи, її спрямованість Світогляд — узагальнена система знань, поглядів, вірувань, уявлень звернених на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на став­лення людини до навколишньої дійсності та до самої себе, її норми поведінки, цінності, ідеали Світогляд міфологічний — історичний тип світогляду, в якому перева­жає світовідчуття над світорозумінням. Центральною ідеєю мі­фологічного світогляду є ідея космоцентризму (космічне світо­відчуття)

Світогляд релігійний — історичний тип світогляду, в якому переважає світосприйняття над світорозумінням. Центральною ідеєю ре­лігійного світогляду є ідея теоцентризму (в центрі світобудови мислиться Бог)

Світогляд науковий — філософськи осмислене знання. Науковий сві­тогляд ґрунтується на принципах раціонального пізнання, має чітку структуру, логічно оформлений, виходить із критичного ставлення до змісту світоглядних уявлень. Центральними ідея­ми наукового світогляду є історично мінливі ідеї антропоцент­ризму, техноцентризму та ідея коеволюції

Сутність — категорія, що виражає головне, основне, визначальне в предметі, таке, що зумовлене глибинними необхідними, внут­рішніми зв'язками й тенденціями розвитку і пізнається на рівні теоретичного мислення

Теократія — форма правління, за якої глава церкви водночас є главою держави

Тотальність — повнота, всеосяжність охоплення всіх аспектів дійс­ності

Уява — фантазія, творча здатність людини, що полягає в утворенні нових образів, ідей у наочно-чуттєвій і абстрактній сферах

Уявлення — чуттєво-наочний образ предметів, явищ дійсності, світу в цілому, який містить узагальнення суспільного та індивідуаль­ного досвіду людини

Харизма — благодать, божественний дар святості, непогрішимість лі­дера

Цивілізація — соціокультурна система, що включає в себе соціально- економічні умови життя суспільства, етнічні та релігійні його основи, рівень гармонії людини і природи, рівень свободи осо­бистості: економічної, політичної, соціальної і духовної