ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ПУНКТУАЦІЇ

1. З історії української пунктуації.

2. Принципи української пунктуації.

3. Система розділових знаків та їхні основні функції.

4. Основні правила вживання розділових знаків.

Література

1.Марун М.Є., Торчинський М.М. Українська орфографія та пунктуація в таблицях. – Умань, 1994. – С. 49–93.

2.Олійник О. Знаки-чаклуни. – К.: Хрещатик, 1994. – 88 с.

3.Український правопис. – К.: Наукова думка, 1998. – С. 126–155.

4.Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови. – К.: Академія, 2004. – С. 377–387.

 

1. З історії українського правопису

Пунктуація забезпечує потреби писемного спілкування. Вона становить частину графічної системи мови, використовує для писемного членування знаки, які допомагають розуміти зміст написаного. Проте сучасна система розділових знаків не може передати на письмі всього багатства інтонаційних відтінків усного мовлення.

Розділові знаки використовують для такого членування писемного мовлення, яке не може передаватися ні морфологічними засобами, ні порядком розміщення слів.

Пунктуація – це система правил про вживання на письмі розділових знаків; розділ мовознавства про використання розділових знаків.

Пунктуацією також називають і самі розділові знаки. Українська пунктуація, як і пунктуація інших слов’янських мов, почала формуватися з виникненням книгодрукування (ХVІ ст.). Текст у давніх рукописах писали без поділу на слова. Нечисленні розділові знаки (крапка, крапки, три крапки, проставлені трикутником; чотири крапки, розміщені ромбиком) були зумовлені переважно суб’єктивними чинниками – необхідністю перепочинку того, хто писав. На початку ХV ст. з’явилася кома, а у 1513 р. під впливом граматики венеціанського друкаря Альд Мануція – інші розділові знаки, використання яких уже пов’язане з певними нормами.

У різних західноєвропейських граматиках упродовж ХVІ–ХVІІ ст. були спроби врегулювати використання розділових знаків на певній теоретичній базі. Це позначилося , зокрема, на граматиках Лаврентія Зизанія та Мелетія Смотрицького. Рукописи і книги ХVІІ ст. уже фіксують . ; ? ! () „” – ... Отже, під впливом західноєвропейської пунктуаційної системи український правопис сформувався до ХVІІІ ст. У ХІХ–ХХ ст. його було унормовано. Сучасні пунктуаційні норми зафіксовано у четвертому виданні „Українського правопису” (Київ, 1993).

 

2. Принципи української пунктуації

Українська пунктуація, будучи складною і розвинутою системою, ґрунтується на трьох принципах:

1. Синтаксичний (структурний). Згідно з ним розділові знаки ставляться на межі частин складного речення, в реченнях з однорідними членами, відокремленими другорядними членами, вставленими і вставними конструкціями, звертаннями тощо. Вони зумовлені структурою речення і тому є обов’язковими.

2. Смисловий принцип. На цьому принципі, як і на синтаксичному, ґрунтуються розділові знаки у складному і в простому реченні, ускладненому відокремленими другорядними членами, передусім означеннями і прикладками, які порівняно з невідокремленими мають більше змістове навантаження: Вірний син трудової поневоленої України, Шевченко став виразником дум і сподівань народних (О. Гончар). Відокремлена прикладка має додаткове обставинне значення. Смислову функцію виконують і крапки: ...підняв смичок... і скрипка ожила! (Л. Костенко).

Особливо важлива роль цього принципу у складних безсполучникових реченнях: Вогонь перекидається на хату, солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату (Леся Українка) (наявні темпоральні відношення – послідовність подій) – Вогонь перекидається на хату – солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату (причиново-наслідкові відношення).

3. Інтонаційний принцип. Тісно пов’язаний із смисловим, тому розділові знаки можуть бути різними: Я бачу, погляд твій палає від погорди (Леся Українка) (вставне речення) – Я бачу: погляд твій палає від погорди (складне безсполучникове).

За інтонаційним принципом ставляться розділові знаки в кінці речення – ? ! ., часто і в середині – Тату, візьми мене з собою – Тату!Візьми мене з собою (підвищена емоційність, особлива видільна інтонація зумовлюють знак оклику).

Інтонаційний принцип реалізується у зв’язку зі структурним та смисловим. Здебільшого усі три принципи взаємодіють одночасно. Поєднання принципів розстановки розділових знаків свідчить про розвиток сучасної української пунктуації, її гнучкість, що дає змогу передавати найтонші відтінки змісту та структурне різноманіття.

 

3. Система розділових знаків та їхні основні функції

В українській мові розділові знаки становлять усталену систему. У ній розрізняють одиничні (. : ... , ; – ? !) і парні розділові знаки (дві коми, два тире, дужки, лапки).

Розділові знаки або відділяють частину тексту одну від одної, або виділяють певні відрізки в середині частини. Залежно від цього розділові знаки поділяють на роздільні та видільні.

РОЗДІЛЬНІ РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ – . ? ! , ; – : ...

Крапка ділить текст на речення, вказує на кінець речення.

Знак питання означає питальний характер речення, відмежовує речення.

Знак оклику вказує на емоційний характер речення, відмежовує речення.

Крапка з комою розділяє частини складних багатокомпонентних чи простих ускладнених речень.

Кома розділяє однорідні члени речення, частини ССР, СПР і СБР.

Тире ставиться на місці пропущеного члена речення, при зміні подій, наслідку тощо.

Двокрапка пояснює, розвиває те, про що повідомлялося у попередній частині речення.

Крапки вказують на перерваність, незакінченість речення, можуть ставитися на початку, в середині та в кінці речення.

ВИДІЛЬНІ РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ – це парні розділові знаки: два тире, дві коми, дужки, лапки.

Два тире виділяють відокремлені прикладки, вставлені конструкції.

Дві коми виділяють відокремлені члени речення, вставні конструкції, звертання, підрядні речення у середині головних тощо.

Дужки – це знак виключення елементів речення, які граматично з ним не пов’язані. Ними виділяють вставлені конструкції, ремарки у драматичних творах.

Лапки вказують на незвичність, чужорідність виділених ними елементів. У лапки беруться цитати, слова, вжиті в незвичному значення, умовні назви, пряма мова.

Отже, розділові знаки становлять усталену систему і виконують різноманітні функції.

 

4. Основні правила вживання розділових знаків

КОМА

– між однорідними членами речення, з’єднаними лише інтонацією, єднальними і розділовими (і...і, ні...ні, чи...чи, або...або), протиставними сполучниками (а, але, проте, зате, хоч), перед приєднувальними сполучниками а також, ще й, та й, парними не тільки... а й, як... так і, не лише... а й, не так... як, хоч... але, після слів а саме, як-от: Чи то садок видніє, чи город, чи поле? (Панас Мирний).

– при повторенні слова для означення великої кількості предметів, тривалості дії, для підкреслення згоди або заперечення тощо:

Все, все згадала вона в ту хвилину! (О. Довженко);

Здається, часу і не гаю, а не встигаю, не встигаю (Л. Костенко).

–  для виділення звертань і зв’язаних із ними слів: Народе мій, ясна любове, ти волю лиш яви свою... (Д. Павличко);

–  після вигуків:

Гей, на коні, всі у путь (П. Тичина);

О, як люблю я рідну землю... (П. Воронько).

– після стверджувальних слів так, еге, гаразд, авжеж, заперечення ні, запитання що: Що, титаря вбили ? (Т. Шевченко).

–  для виділення вставних і вставлених конструкцій: З копачів я, бачте, родом (Д. Білоус);

–  для виділення порівняльних зворотів, які вводяться словами як, мов, наче, немов, ніби, ніж: Зникло лихоліття, наче уві сні (Братунь).

–  для виділення відокремлених членів речення: Деревця молоді, укриті білим пухом, тихонь сплять над Волгою в снігу (Л. Забашта);

–  для виділення уточнюючих обставин: Там, за горами, давно вже день і сяє сонце (М. Коцюбинський);

–  у ССР, СПР, СБР (з однотипним зв’язком).

 

КРАПКА З КОМОЮ

–  між поширеними однорідними членами речення, особливо якщо в середині хоч би одного з них є коми;

–  між реченнями, що входять до СБР, коли вони поширені або в середині них уже є розділові знаки;

–  між реченнями – частинами ССР, зв’язаними сполучниками а, але, проте, однак, все ж таки:

І крізь мокру сніговицю бачу я вогонь червоний, наче сонце, що конає у молочній білій млі; а навколо нього мріють наче тіні чорних птахів (Леся Українка).

 

ДВОКРАПА

– якщо перед однорідними членами стоїть узагальнююче слово, що вказує на перелік:

У густій мряці, білій як молоко, все пропадало: небо, гори, ліси, пастухи (М. Коцюбинський);

– між двома реченнями, що входять до складу СБР, якщо друге речення розкриває зміст першого або вказує на причину того, про що йдеться в першому реченні:

Лаврін не поганяв волів: він забув і про воли, і про мішки й тільки дивився на Мелашку (І. Нечуй-Левицький); Якби його так намалювати, – сказали б: то не чоловік сидить, то – сам сум! (Панас Мирний);

 

ТИРЕ

– між підметом і присудком,

а) коли останній виражений іменником або кількісним числівником у Н.в, а дієслова-зв’язки немає: Київ – столиця України; Три та сім – десять (примітка: якщо перед присудком-іменником є заперечна частка не, то тире не ставиться: Серце не камінь);

б) коли один із членів (або обидва) є інфінітивами: Говорити – річ нудна; Вік прожити – не ниву пройти гомінку (А. Малишко);

в) якщо перед присудком є частки це, оце, то, ось, значить: Поезія – це завжди неповторність (Л. Костенко); Це таке щастя – любити людей (О. Гончар);

– перед єднальним сполучником між двома присудками, якщо другий з них виражає щось несподіване або різко протилежне: Земля на прощання усміхнулась – і потемніла (Панас Мирний); Повечеряємо – і за роботу (Г. Тютюнник);

– перед узагальнюючим реченням після однорідних членів речення День, вечір, ніч, ранок – все біле, все тьмяне (Леся Українка);

– на місці пропущеного члена речення, переважно присудка: Праворуч – сонце, ліворуч – місяць, а так – зоря (П. Тичина);

– для виділення прикладки в кінці речення, якщо перед нею можна, не змінюючи змісту, вставити а саме: У своїм невеличкім гурточку він завів новину – гуртову роботу;

–  між частинами заперечного порівняння (То не вітер буйний, то не вода бурхлива, – то козак плаче);

– між реченнями, що входять до СБР чи ССР, якщо в другому з них подано висновок або наслідок дії першого: Защебетав соловейко– пішла луна гаєм (Т. Шевченко); Крутнувся грудень сиво над дубами – і затремтів, снігами повнячись, багрець (М. Стельмах);

– між частинами СБР, в якому перша частина виражає причину або умову, а друга – наслідок: Як тільки займеться десь небо – з другого боку встає зараз червоний туман і розгортає крила (М. Коцюбинський); або коли зміст речень різко протиставляється: Ще сонячні промені сплять – досвітні огні вже горять (Леся Українка);

– між двома або кількома власними іменами, сукупністю яких називається вчення, теорія, науковий закон: Фізичний закон Бойля – Маріота;

– між двома словами на означення просторових, часових або кількісних меж: Автотраса Київ – Одеса; Пам’ятки ХІІ–ХІІІ ст.;

– для виділення вставлених словосполучень і речень: А тоді зопалу – не встигло радіо попередити! – вернулися морози (В. Яворівський);

– для спеціально підкреслюваної паузи: І віримо, що переможем – ми, і знаємо, що не вмремо – ніколи!;

– разом із комою у періоді: Як тільки ясний день погасне і ніч покриє божий мир, і наше лихо трохи згасне, і стихне людський поговір, – я йду до берега крутого...(Л Глібов);

–  перед початком прямої мови, якщо вона починається з абзацу.

ДУЖКИ

–  підзаголовки, пояснення іншомовних та маловідомих слів: Вокатив (кличний відмінок) – форма іменника, що означає особу, до якої звертаються;

–  вставлені конструкції: Там батько плачучи з дітьми (А ми малі були і голі), не витерпів лихої долі (Т. Шевченко);

–  ремарки у драматичних творах.

ЛАПКИ

–  цитати;

–  власні назви організацій, книг тощо.