Розділи

РЕЧЕННЯ ЯК ОСНОВНА СИНТАКСИЧНА ОДИНИЦЯ

1.  Сутність та основні ознаки речення. Речення і судження.

2.  Принципи класифікації речень.

Література

1. Бевзенко С.П. та ін. Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч. посіб. / С.П. Бевзенко, Л.П. Литвин, Г.В. Семеренко. – К.: Вища шк.., 2005. – С. 33–42.

2. СУЛМ. Синтаксис / За ред. Білодіда І. К. – К.: Наук. думка, 1972. – С. 10–39, 118–148.

3. СУЛМ / За ред. Плющ М. Я. – К.: В. шк., 1994. – С. 305–316.

4. Слинько І. І., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання. – К.: В. шк.., 1994. – С. 69–102.

5. Вихованець І. Р. Граматика укр. мови. Синтаксис. – К.: Либідь, 1993. – С. 51–65, 158–180.

6. Марун М. Є., Торчинський М. М. Синтаксис української мови. – Умань, 1995. – С. 5–10.

7. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2004. – С. 43–66.

 

1. СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ РЕЧЕННЯ. РЕЧЕННЯ І СУДЖЕННЯ

Речення складається із слів і словосполучень, граматично та інтонаційно поєднаних за законами певної мови. У реченні виражається ставлення мовця до фактів дійсності у плані ствердження, заперечення, сумніву тощо. У реченні також співвідноситься його зміст із дійсністю і виражаються модально-часові відношення.

Речення є основною синтаксичною одиницею, бо саме в ньому реалізуються найважливіші функції мови: комунікативна (мова як засіб спілкування) і пізнавальна (мова як знаряддя пізнання і відображення дійсності, засіб вираження думки).

Ці особливості речення покладені в основу його визначення.

РЕЧЕННЯ – ЦЕ ОСНОВНА ОДИНИЦЯ МОВНОГО СПІЛКУВАННЯ, ЯКА ГРАМАТИЧНО Й ІНТОНАЦІЙНО ОФОРМЛЕНА ЗА ЗАКОНАМИ ПЕВНОЇ МОВИ, ФОРМУЄ І ВИРАЖАЄ ОКРЕМУ, ВІДНОСНО ЗАКІНЧЕНУ ДУМКУ І ВІДНОШЕННЯ ЗМІСТУ ЦІЄЇ ДУМКИ ДО ДІЙСНОСТІ.

Сукупність різних поглядів на природу речення можна звести до трьох напрямків.

Представники логічного напрямку змішували логічні і граматичні категорії, ототожнювали судження і речення, зміст і форму.

Ф.І. Буслаєв: „Судження, виражене словами, є речення”.

Представники психологічного напрямку основну увагу звертали на психологічні основи мовлення.

О.О. Потебня: „Речення виражає психологічне судження, тобто поєднання двох уявлень, які утворюють складне уявлення”.

Д.М. Овсянико-Куликовський: „Речення є таке слово або таке впорядковане сполучення слів, яке пов’язане з особливим рухом думки, відомим під назвою „предикування” (присудковості)”.

О. Шахматов: „Речення – це словесне, втілене в граматичне ціле, вираження психологічної комунікації”.

Представники формально-граматичного напрямку часто ігнорували значення граматичних категорій і обмежувалися вивченням граматичних форм слів і словосполучень, внаслідок чого мова відривалася від мислення, а форма від змісту.

П. Фортунатов: „Закінчене словосполучення являє собою повне речення”.

О. Пєшковський: „Речення – це словосполучення. Що має присудок або складається з самого присудка”.

М. Петерсон: „Речення – словосполучення, що становить інтонаційну єдність”.

Таким чином, до 40–50-их рр. ХХ ст. речення ототожнювалось то із судженням, то із психологічною комунікацією, то із словосполученням.

В. Виноградов: „Речення – це граматично оформлена за законами певної мови цілісна одиниця мовлення, що є головним засобом формування, вираження і повідомлення думки. У реченні виражається не тільки повідомлення про дійсність, а й ставлення до неї мовця. Мова як знаряддя спілкування й обміну думками між усіма членами суспільства користується реченням як головною формою спілкування”.

У сучасному українському мовознавстві розрізняють формально-синтаксичний, семантико-синтаксичний і комунікативний аспекти.

Основу формально-синтаксичної організації речень становлять структурні схеми (моделі), синтаксичні зв’язки (предикативний, сурядний, підрядний) і виділювані на їх основі члени речення.

В основі семантичної будови речень – ситуація, тобто частка об’єктивної дійсності. На основі видів суджень виділяються речення якісної характеристики (Небо синє), реляційні, тобто речення-відношення (Усі захоплюються футболом), буттєві (Зима), класифікуючи (Книга – навчальний посібник) тощо.

Комунікативне членування реалізує поділ речення на дві частини: вихідну (дане, тему) і основну (нове, рему).

Речення співвідноситься із судженням – формою людського мислення. Однак поняття речення ширше і різноманітніше за поняття судження, оскільки:

– не кожне речення є судженням (Ой!);

– речення поділяються на види і підвиди, а судження такій класифікації не піддаються;

– форми і закони мислення однакові для всіх людей, проте у кожній мові вони мають специфічні засоби вираження.

 

ОЗНАКИ РЕЧЕННЯ

В.О. Горпинич, В.Д. Горяний: предикативність, модальність, змістова й інтонаційна завершеність, наявність головних членів.

М.Я. Плющ: самостійність функціонування, предикативність, інтонаційна оформленість, граматична єдність, завершеність висловлювання.

Волох, Чернов, Чемерисов: смислова закінченість, предикативність, модальність, інтонаційна закінченість, наявність смислового і граматичного зв’язку, наявність головних членів.

Н.М. Плиско: предикативність, інтонаційна завершеність, закінченість змісту, смислова і граматична єдність.

ПРЕДИКАТИВНІСТЬ – це співвіднесення змісту речення із реальною дійсністю. Суть її полягає в тому, що речення щось заперечує чи стверджує, що воно показує відношення ознаки, вираженої присудком, до предмета думки, вираженого підметом.

Ми хочемо (хотіли б, не хочемо) швидше закінчити навчання.

Предикативність створюється сукупністю таких категорій: модальності, часу, особи.

Модальність – це оцінка висловлення погляду реальності чи нереальності сказаного, ставлення мовця до висловленої думки, суб’єктивна оцінка її. Основним засобом вираження модальності є дієслівна категорія способу (дійсний спосіб – реальна дія в минулому, теперішньому або майбутньому часі; умовний спосіб – бажана дія; наказовий спосіб – дія, яка може бути реалізована в результаті виконання наказу чи прохання).

Допоміжні засоби:

– модальні слова (мабуть, певно, на щастя);

– модальні частки (мов, наче: Село неначе погоріло);

– інтонацій (Всім встати?!).

Категорія часу показує співвіднесеність дії або стану з моментом мовлення. Синтаксичний час, як правило, співвідноситься з морфологічним і виражається відповідними дієслівними формами (Вчора було холодно. Але: Завтра ми відвідаємо музей).

Категорія особи виражає відношення дії до суб’єкта з погляду того, хто говорить. Суб’єктом може бути мовець, співрозмовник або людина, яка участі у розмові не бере, що виражається відповідно дієсловами у формі 1, 2, 3 особи.

Згідно з іншою точкою зору на предикативність, вона розглядається як співвіднесеність двох компонентів: підмета і присудка (граматичний аспект), теми і реми (комунікативний аспект), суб’єкта і предиката (логічний аспект).

Предикативність слід відрізняти від присудковості, суть якої полягає у вираженні якоїсь ознаки, приписуваної підмету (але є називні речення), та дієслівності, тобто вираженні цієї ознаки дієсловами (але є іменні присудки).

ІНТОНАЦІЯ – це сукупність фонетичних засобів мови, які організовують мову, розчленовують її відповідно до змісту на речення та його відрізки (синтагми), встановлюють між частинами речення смислові відношення, надають йому розповідного, питального чи окличного значення.

Найголовнішими інтонаційними засобами є тон, інтенсивність і тривалість звучання.

ЗАКІНЧЕНІСТЬ ДУМКИ полягає у тому, що кожне речення виражає окрему, відносно закінчену думку, яка формально відмежована від інших думок і може бути самостійно передана за один акт комунікації.

СМИСЛОВА ЄДНІСТЬ створюється завдяки тісному зв’язку змісту речення із семантикою слів, які входять до його складу.

ГРАМАТИЧНА ОРГАНІЗОВАНІСТЬ полягає в тому, що всі слова і словосполучення розташовуються навколо граматичного центру і поєднується між собою за допомогою існуючих засобів граматичного зв’язку.

 

2. ПРИНЦИПИ КЛАСИФІКАЦІЇ РЕЧЕНЬ

У мовознавчій традиції виробився поділ простих речень за різними принципами (за метою висловлювання, за складом головних членів, за наявністю членів речення).

За структурними ознаками граматичні основи речення поділяються на:

– д в о с к л а д н і, у яких наявні обидва головні члени (Ранок настав);

– о д н о с к л а д н і, граматична основа яких складається з одного головного члена (Світає);

– с и н т а к с и ч н о н е ч л е н о в а н і, в яких основа не виділяється (Геть!).

За кількістю граматичних основ речення поділяються на:

– п р о с т і, які мають один предикативний центр (По холодах настали теплі дні);

– с к л а д н і, які мають два і більше предикативних центрів (Бруньки на яблунях розкривались, і настала мить яблуневого цвіту).

За наявністю чи відсутністю другорядних членів речення поділяються на:?

– н е п о ш и р е н і, які складаються лише з предикативного центру (Настала ніч);

– п о ш и р е н і, у складі яких є головні і другорядні члени речення (Срібний іній заполонив землю).

За наявністю чи відсутністю обов’язкових членів речення поділяються на:

– п о в н і, у яких наявні всі члени, необхідні для певної структури (Нарешті ми дочекалися весни);

– н е п о в н і, в яких немає певного члена речення, але він легко виявляється з контексту або підказується мовленнєвою ситуацією (Тут росте явір і калина, а десь, можливо, – береза і сосна).

За наявністю чи відсутністю засобів ускладнення речення поділяються на:

– у с к л а д н е н і, у яких є однорідні чи відокремлені члени, звертання чи вставні і вставлені конструкції (Цвіте іній, осяяний місяцем);

– н е у с к л а д н е н і, у яких відсутні засоби ускладнення (При в’їзді в село росте тополя).

За характером вираження ставлення до дійсності речення поділяються на:

– с т в е р д ж у в а л ь н і, у яких підтверджується зв’язок між предметами та їх ознаками в реальній дійсності (Він постійно бачив сни);

– з а п е р е ч н і, у яких такий зв’язок заперечується (І від них не втекти, не сховатись).

Основним засобом вираження заперечення є частка НЕ. Для підсилення заперечення вживаються заперечні займенники та прислівники, частка НІ, повторювані єднальні сполучники НІ...НІ, АНІ...АНІ (Ніхто не хотів вчитися).

Розрізняють речення:

– загально-заперечні, які виражають повне заперечення (частка НЕ стоїть перед присудком: Він знав, що вона з ним не втече);

– частково-заперечні, які виражають часткове заперечення (частка НЕ стоїть перед підметом або другорядним членом: Зима не за горами. Батько прийшов не до мене).

Залежно від мети висловлювання (функціональних особливостей) речення поділяються на:

– р о з п о в і д н і, які повідомляють про різні предмети, явища, їх ознаки тощо (Пробіг зайчик);

– п и т а л ь н і, які виражають питання (Невже це правда?);

– с п о н у к а л ь н і, які виражають волевиявлення, спонукання до дії (Не чіпайте його!).

Р о з п о в і д н і речення різноманітні за змістом і структурою, найпоширеніші, властиві усім стилям. Висловлюються рівним тоном, який наприкінці речення стишується, темп – середній.

П и т а л ь н і речення поділяються на:

– власне питальні (питання неодмінно вимагає відповіді: Ти це чуєш?);

– питально-спонукальні (спонукання до дії виражається через питання: Чому б вам не зайти до мене?);

– риторико-питальні (твердження або заперечення не вимагає відповіді: Чому мені так легко на душі?).

 

Засоби оформлення питання:

а) інтонація (підвищення тону на слові, з яким пов’язане питання);

б) переміщення слова, з яким пов’язане питання, на початок речення (Їдеш завтра додому?);

в) питальні слова – частки, прислівники, займенники (Хто це? Звідки? З яких країв?).

Поширені в усному мовленні і художній літературі.

 

Засоби вираження спонукальності:

а) спонукальна інтонація (високий тон – наказ, заборона, заклик; низький – прохання, порада, застереження);

б) форма дієслова (наказовий спосіб – Встань!; дійсний спосіб – Ви б відпочили!; інфінітив – Відповідати голосно!);

в) підсилювально-спонукальні частки давай, бодай, но, ну, хай.

Вживаються в усному мовленні і художній літературі.

За емоційним забарвленням речення поділяються на:

– о к л и ч н і, які виражають емоційні реакції мовця і вимовляються з окличною інтонацією;

– н е о к л и ч н і, які позбавлені будь-яких емоцій.

 

О к л и ч н і речення поділяються на:

– розповідно-окличні (Канікули настали!);

– питально-окличні (Невже це ти?!);

– спонукально-окличні (Живи у наших мріях!).

 

 

Засоби оформлення окличних речень

а) інтонація (високий тон, різке виділення слова, що виражає емоцію);

б) вигуки (Ой, розкажіть мені усе швидше!);

в) інверсія (Чудовий сьогодні день);

г) звертання (О сонце, світи яскраво!).

Вживаються у діалогах, художньому і публіцистичному стилях.

М.Я. Плющ поділяє речення на питальні і непитальні (за наявністю чи відсутністю інформації у мовця про те, про що він повідомляє у реченні). Непитальні поділяє на розповідні, спонукальні і бажальні (речення бажальної модальності), які виражають бажання суб’єкта щодо встановлення відповідності між змістом речення і дійсністю (От зупинитись би тут, побігати по широкому полю або полежати у траві).

Бажальні речення І.Р. Вихованець називає оптативними (Подати б Денисові якийсь знак!). Він же поширені і непоширені речення визначає як елементарні і неелементарні.

І. Слинько, Н. Гуванюк, М. Кобилянська теж пропонують нову термінологію і нові типи речень. Зокрема, одно- і двоскладні речення поділяють на одно- і двоядерні. За засобами вираження присудка граматичні моделі поділяються на дієслівні та іменні (Учень пише. Ранок теплий), а за засобами вираження підмета – номінативно-підметові (Хлопець говорить) та інфінітивно-підметові (Боротися – це жити). За координацією присудка з підметом розрізняють структури з координованими членами (Брат – учитель. Учень пише) і некоординованими (Небо без хмар).

Прості двоядерні речення поділяються також на дієслівні (Дмухнув вітер), субстантивні (Ми студенти), ад’єктивні (Ми молоді), пиртиципні (Завдання виконане) та речення з некоординованими головними членами (Сльози струмком).

Одноядерні речення поділяється на дієслівні (Світає), інфінітивні (Всім встати!), номінативні (Весна!), генітивні (Ні душі!), речення з предикативними прислівниками і предикативами (Холодно), речення з предикативами на -но, -то (Усе зроблено).

 

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10  Наверх ↑

Кращі книги