Тема 6. Особистість у світі культури.

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Ключові поняття : людина, індивідуальність, особистість, культуротворчість, культурна антропологія, культуротворча сутність людини, людинотворча сутність культури, соціалізація особистості, дух, духовність, душевність, культурна еліта, політична еліта, економічна еліта, культура особистості

1. Особистість як об’єкт і суб’єкт культурної діяльності.

2. Процес соціалізації особистості.

3. Особистість у різних культурах.

4. Структура та цінності духовної культури.

6.1. Особистість як об’єкт і суб’єкт культурної діяльності.

Як відомо, головним предметом культурологічного пізнання завжди була людина. Саме тому, наслідуючи багатовікові традиції гуманітарного пізнання, розпочавши свої теоретичні побудови з розгляду категорії „культура”, ми повертаємось до „людини” та спробуємо виокремити саме те розуміння останньої, яке ледь окреслює перспективи цивілізаційного культуротворення й одночасно „виводить” на його головні духовні домінанти.

Зрозуміти сутність людини намагалися з найдавніших часів, пов’язуючи її з тією чи іншою ознакою. Наприклад, політична істота (Аристотель), божественна сутність (Ф. Аквінський), мисляча істота (Р. Декарт), людина – це машина (Ж. Ламетрі), моральність (І Кант), духовна істота (Гегель), діяльність (Й Фіхте), природна істота та любовне ставлення до ближнього (Л. Фейєрбах), сукупність суспільних відносин (К. Маркс), духовна істота, глибина якої обумовлюється рівнем її свободи (М. Бердяєв). Цей екскурс в історію культурологічної думки можна продовжувати до нескінченності. Однак коли, здавалося б, її розуміння розширилося до безмежжя розмаітних інтерпретацій, знаходиться своєрідний центр біфуркації, від якого відштовхувались і до якого повертались практично всі вчення про людину. Означений центр формується перетином декількох змістових ліній, які викристалізовуються через розуміння людини: 1) природної; 2) мислячої (духовної); 3) діяльної; 4) предметної; 5) соціальної (суспільної). Органічне поєднання цих ознак дає цілісне розуміння людини.

Історична епоха	Уявлення про людину
Античність	Мікрокосмос Душа Душа є прояв ідеї (Платон) + тіло Тіло – це форма людини (Аристотель)
Середньовіччя	Духовність + душа + тіло; духовність є зв'язок людини з Богом засобами віри, любові, надії, совісті
Новий час	Істота розумна та діюча по законам розуму (Локк, Кант)
ХIХ століття	Прояв суспільних відносин (Маркс) Істота вольова та страсна (Ніцше)
ХХ століття	Істота, що засвоює світ у відповідності з феноменологічною роботою свідомості (Гуссерль та інші феноменологі) Істота, що відбуває у світі та його розуміє за допомогою мови і переживань (турбота, страх, надія на подальше) ) (Гайдеггер та інші герменевтики) Істота, межею якої, її справжньою природою є мова (Віттгенштайн, Остін та інші представники аналітичного напрямку) Істота, яка відрізняє себе від загальноприйнятих норм та бунтує проти однорідного (Дерріда, Фуко, Рорті та інші постмодерністи) Істота, у якої несвідоме домінує над свідомим (Фройд та його послідовники)

Таблиця 1.

Розуміння людини як культурної істоти

Культура постає як синтезуюча характеристика людини як природної, духовної, діяльної, предметної і соціальної істоти. Предметність зумовлює особливий, відмінний від тваринного спосіб життя, що закріплюється різноманітними інститутами, нормами, символами, сукупність яких становить світ великої людської культури.

Тому сутність людини не зводиться до соціальних чи природних характеристик, вона визначається лише їх органічним синтезом. Оскільки ж означений синтез концентрується в понятті „культура”, сутність людини розкривається через розуміння її як культурної істоти, як природного (а може, й Божественного) формовитвору, здатного до культурного (діяльного, предметного) самовідтворення, здійснює його як духовно, так і практично (разом з іншими, тобто – соціально) через перетворення природного і духовного середовища, а також самої себе.

Культура і людина в певному розумінні – одне ціле: культура створюється людиною, водночас людина живе в культурі. Людина постає і як об’єкт і як суб’єкт культурної діяльності. Людина – творець культури, її споживач.

Саме здатність людини створювати культуру відрізняє її від тварин. І саме культура, утворює механізм спадкування, що дозволяє людині зберігати досвід і тому розвиватися, по-перше, цілеспрямовано і, по-друге, швидше, ніж інші живі форми на Землі. І саме рівнем розвитку культури визначають вищі і нижчі стадії розвитку суспільства, фази розвитку цивілізації.

Культура визначає зміст і форми прояву потреб людини. У своєму розвитку людина удосконалює свої потреби в змісті вираження в них глибини і складності усе більш повно усвідомлюваної своєї людської природи. Навіть суто біологічні потреби в їжі, сні і т.п. здобувають усе більш людську, тобто змістовну й облагороджену культурну форму. У ході своєї історії людина постійно олюднює свої потреби і спосіб їхнього задоволення, самим буттям пов'язуючи природне і соціокультурне.

Людина стає предметом культури в трьох головних проявах свого буття. Насамперед, людина є частина природи і тому – істота природна. Природний початок у ній – це основа самої можливості її культурного розвитку: усі здатності й уміння мають у ній визначений природний субстрат. Однак природним початком людини повнота її буття не вичерпується. Над нею надбудовується надорганічне її буття, що робить людину соціальною, і культурно-історичною істотою. У цій своїй якості людина виступає на трьох рівнях свого прояву. Насамперед вона усвідомлює себе як людську особистість у її індивідуальному бутті і багатстві всіх індивідуальних властивостей та характеристик. У той же час людина усвідомлює себе і частиною суспільства, у культурі якого вона укорінена. При розширенні її культурного кругозору вона починає усвідомлювати себе і частиною людства, відчувши свою єдність з ним.

Нарешті, людина виступає і як рід у єдності історії всіх попередніх і наступних поколінь. Вона усвідомлює себе як істота всесвітня, космічна, причетна до вічного буття світу.

Ми звикли визначати культуру як те, що створює людину. Тобто ми як би виносимо культуру поза людину. Але культура – це і те, що в самій людині – як рівень, як здатність: сприймати, реагувати, оцінювати, діяти, Культура як спосіб організації людських відносин і змісту цих відносин (регламентація) – зовнішня культура. Організація змісту і форми вираження цих відносин – внутрішня культура людини.

Зовнішня культура наділяється у форми вираження, що залежать від національних традицій, що історично склалися в даній спільності, даному регіоні. Вона виробляє різнорівневі техніки настільки ж різноманітних взаємодій у суспільстві. Але якщо зовнішня культура дає людській творчості форму вираження, то душу йому надає внутрішня його культура.

Внутрішня культура являє собою те, що є загальним для усіх, тому що заснована на вічних цінностях, єдиних для людської природи, що розуміється не тільки як біологічна, але і як соціальна, і як духовно-вічна. Внутрішня культура має на увазі не формальну організацію відносин („техніку”), а уміння розрізняти добро і зло і жити по совісті.

Культурний розвиток людини означає все більше перетворення його з об'єкта культури в її активний творчий суб'єкт. Гармонічно розвинута особистість, що усвідомлює себе суб'єктом культури, затверджує себе через твердження культури.

Саме через культуру (як другу природу) людина „приходить до себе”, розпізнає (самопізнає) себе. Саме через культуру вона досягає стану свободи, у якому її природа набуває дійсної “людської” визначеності. Саме через культуру людина усвідомлює межі і безмежжя свого ставлення до світу, марність і велич своїх творчих здібностей щодо його перетворення й, зрештою, своє власне духовно-телісне єство, спрямоване у вічність.

Важливим фактором, що визначає функціонування культури, і її „носієм” є особистість. У її поведінці і внутрішньому світі є, наявні ті звичаї, норми і цінності, що маються в складі культури, вони спрацьовують або не спрацьовують, а часом можуть піддаватися різного роду трансформації. Звичайно, той чи інший ступінь індивідуалізації мається в кожній культурі, і тому найчастіше розглядається типова чи базова особистість у культурі як „носій” прийнятих норм і цінностей, що домінують у даному суспільстві. Однак у цьому випадку мова йде здебільшого про індивіда, вбудованого в загальну систему регуляції. Власне особистісний початок формується через механізми вибору того чи іншого типу поводження, цінностей і змістів у цій загальноприйнятій системі. За цей вибір особистість несе відповідальність, беручи на себе витрати ризику й успіх у досягненнях.

Проблеми особистості розглядаються різними дисциплінами. Особливо тут важлива роль соціальної антропології і психології, для яких особистість являє собою деякий інтегруючий початок, що пов'язує воєдино різні психічні процеси індивіда. У новітніх психологічних теоріях, зв'язаних зі школою радянського вченого Л.С. Виготського, розкривається, що внутрішні процеси людської психіки складаються на основі міжособистісних процесів у ході соціалізації людини. У соціологічному плані виділяються ті відносини і структури, що визначають поводження особистості, що входить у різні соціальні групи і спільності: класи, нації, еліти, професійні, вікові, статеві та інші.

В український мові прийнято словом особистість позначати або індивіда, або людину як носія соціальних характеристик, або як сукупності властивостей, притаманних даній людині і складових її індивідуальності, її здатності виступати самостійно, від свого імені.

Культурологія розглядає не тільки об'єктивні, безособові аспекти існування елементів і структур культури, але й суб'єктивний план, утілений у внутрішньому світі людини. Властивості індивіда не вичерпуються його соціальною чи культурною приналежністю. Існує ще і внутрішній світ особистості, у якому об'єктивні фактори знаходять різне віддзеркалення. З одного боку, культура формує той чи інший тип особистості, а з іншого боку – особистість вносить у норми, потреби і поведінкові зразки свої вимоги й інтереси. Без звертання до особистісних факторів ми не зможемо пояснити реального функціонування властивих для культури норм і цінностей (на відміну від їхнього реального існування), а відтак і тих „відхилень” від норм, що неминуче відбуваються в реальному житті суспільства. Саме при звертанні до проблематики особистості можна виявити протиріччя і конфлікти, що викликають в людині невідповідність між затверджуваною нормою і ситуацією, а це нерідко призводить до важких психологічних стресів, соціальних потрясінь.

Особливе значення має проблема „Я”. У суб'єктивному плані „Я” зв'язане із самосвідомістю особистості, відчуттям нею своїх потенцій і своєї відмінності від інших. Об'єктивні ознаки „Я” вловити досить важко, тому і людині не так-то легко відповісти собі на питання: „Хто я такий?”

Кожна культура і кожен суспільний лад по-своєму формують людину, додаючи їй риси нормативної подоби або ж розмаїтості припустимих в рамках визначеної культури або культурної групи. Ступінь індивідуалізації значно відрізняється в різних культурних середовищах, і далеко не всі суспільства мають розвинену ідею особистості.

Соціокультурні фактори поводження особистості можуть бути багато в чому розкриті при розгляді тих ролей, що прийняті для кожної субкультури в даній спільності. У рольовому описі будь-яка соціальна група з'являється у вигляді набору визначених позицій. Це можуть бути класові позиції (підприємець або працівник), професійні (робітник, селянин, військовий, учений), сімейні (чоловік, дружина, діти). Разом з тим кожна людина може сполучати в собі кілька ролей, варіюючи їх у залежності від циклу діяльності, ситуації або особистої схильності (ледачий або старанний учень).

Таким чином, індивід з'являється як фрагментарна і часткова особистість, як носій різних ролей, що відносяться до різних сфер і типів культури.

У культурному плані проблематика освоєння і сполучення ролей розкриває багато чого в соціальному житті, формує характер і ідентичність соціальних груп, націй і індивідів. Вона виявляється вкрай важливою у спілкуванні між індивідами різних груп або у соціальній мобільності, що змінює положення груп та індивідів. У більш розвинутих культурах саме поява індивідуальності сприяє посиленню диференціації життя і його збагаченню. Однак відношення до неї радикально відрізняється в залежності від культурно-історичного типу.

Звернемо увагу і на ту обставину, що становлення особистості вимагає двох передумов в історії культури.

По-перше, потрібна деяка внутрішня ціннісна орієнтація, установка на самоцінність „Я”, внутрішній світ, розбіжних з вимогами зовнішнього світу, а іноді і конфронтуючих з ним. Така відокремленість фіксувалася в культурі різними способами. Ще від античної культури в європейську переходить поняття долі як неминучого надбання кожної людини, над якою вона у кінцевому рахунку не владна. У християнстві особливого значення набуває поняття душі як сутнісного й індивідуального надбання людини, що з'єднує в собі деякий божественний початок і особистий вибір, що визначає стан і кінцеві перспективи індивідуального життя. Але ті чи інші аналоги долі і душі можна знайти в кожній розвинутій культурі лише детальне порівняння культур покаже ступінь подібності і розходження між ними.

По-друге, ця внутрішня відокремленість і самостійність, здатність протистояти загальноприйнятому повинна стримуватися правилами поведінки, рольовими розпорядженнями, щоб не підірвати прийняті норми, що могло б послабити сформовану („рутинну”) і ще необхідну систему регуляції. Тому така внутрішня самостійність може виражатися в прихованості особистості, двозначності і лицемірстві. У релігійній культурі не рекомендувалося привселюдно виявляти своє інакомислення, що виглядало як „непрощенний гріх гордині”, а недотримання норм і ритуалів суворо каралося.

Релігійна реформація, а потім зростаюча секуляризація в ряді західних країн, розвиток буржуазного суспільства і приватної власності забезпечили поступове відокремлення приватного життя від публічного, особистих поглядів від тих, що прийняті в суспільстві. Однак тривалий час явний прояв інакомислення і відмінності в способі життя суворо засуджувалися в суспільній думці. Необхідність підтримки пристойностей і умовностей сприймалася особистістю найчастіше як важкий тягар. Підтримка цих умовностей при внутрішній незгоді з ними сприймалася як лицемірство, а їхнє порушення формувало різні види предпріємництва, авантюризму і девіантного поводження. Тривалий час йшла боротьба між загальноприйнятими принципами моралі і проявами особистої ініціативи. Феномен лицедійства усе більш виявляє себе як право індивіда (як власника, так і не власника) звітувати лише перед собою. Лише поступово встановлювалися терпимість, а то і байдужність до внутрішнього життя людини, однак за умови, що вона явно не порушує правовий кодекс.

Таким чином, культура постає як опредмечена сутність людини. Міра розвитку культури визначається мірою розвитку людини.

6.2. Процес соціалізації особистості

У кожному суспільстві створюється процес соціалізації особистості, тобто розвитку людини як активного члена суспільства, що набуває сталої системи суспільно значущих рис, що характеризує її як члена певної спільності.

Соціалізація (від лат. socialis – суспільний), процес засвоєння людиною певної системи знань, норм, цінностей, що дозволяє їй функціонувати у якості повноправного члена суспільства. У його ході здійснюється підключення індивіда до соціальної пам'яті даної спільності, освоєння ним накопичених традицій. Через різні соціальні механізми й інститути індивід освоює необхідні виробничі навички, практичні знання про природне і соціальне середовище, культурні цінності і норми. Існує чимало визначень процесу соціалізації, але, незважаючи на деякі розходження в акцентах, сутність цього процесу розуміється як засвоєння індивідом необхідного для життя в даному суспільстві соціокультурного досвіду.

Особливості соціалізації залежать:

1.) Від історично конкретної соціально-економічної структури і переважного типу культури. Тому говорять про особливості соціалізації в різних суспільно-економічних системах і істотних відмінностях у становищі індивіда в умовах первіснообщинного, античного, феодального (європейського), кріпосницького (східного) і капіталістичного або соціалістичного суспільства. У межах саме цього суспільства величезне значення для особливостей соціалізації має класова приналежність індивіда.

2.) На реальну долю особистості впливає співвідношення між соціальними умовами, суб'єктивними прагненнями і можливостями особистості, пов'язаними з внутрішньою культурою. Усі ці компоненти виявляються рухливими і мінливими. Але ці соціальні дилеми, зв'язані з безумовним прийняттям пануючих у сучасному суспільстві цінностей. Можливі і принципово інші орієнтації, якщо ці цінності не приймаються особистістю, і це затверджує себе в інших варіантах діяльності. Революційна позиція означає боротьбу за перебудову нестерпних надалі соціальних відносин. Але можна спробувати також зняти емоційне навантаження, що доводить людину до неврозу, шляхом різних форм внутрішньої розрядки.

3). Конкретизуючи детермінанти соціалізації, слід зазначити соціально-групову, культурно-релігійну й етнічну приналежність індивіда, характер трудової діяльності, якою зайнята спільність у цілому і кожна окрема родина – головний і первинний механізм соціалізації, економічний і соціальний статус батьків і найближчих родичів дитини і т.д.

Незважаючи на різноманіття стадіальних і культурних розходжень докапіталістичних суспільств, процес соціалізації в них характеризувався загальними рисами. У первісному суспільстві не існувало спеціалізованих інститутів і соціалізація відрізнялась малою розчленованістю і ймовірністю тих навичок і цінностей, що повинні були засвоюватися індивідами. Примітивна господарська діяльність і соціокультурна статичність такого суспільства при низькій тривалості життя обумовлювали стереотипність і швидкість соціалізації. Її вінцем звичайно був обряд ініціації підлітка в дорослий стан, що символізує набуття соціальної зрілості, наділяючи його набором освячених традиціями прав і обов'язків.

В основі традиційного виховання лежать спостереження, наслідування й участь. Соціалізація включає різноманітні фізичні вправи, що відбивають елементи трудової діяльності і культурних ритуалів, навчання ремеслу, релігії і звичаям. Освоєння всього цього стимулюється як заохоченням, так і суворим покаранням. Важливим засобом передачі традиції є танці, музика, народний фольклор. Але не тільки родина зберігає функції головного фактора, що соціалізує, і служить трансмісією для передачі культурних традицій і цінностей від покоління до покоління. Існує чимало соціокультурних інститутів, що традиційно продовжують виконувати функції соціалізації. Традиційні народні вистави, релігійні обряди і ритуали, театр – володіють життєвою і творчою силою, відіграють важливу роль у суспільстві. Ці традиційні засоби комунікації служать не тільки джерелом розваги й інформації, через них людям прищеплюються загальноприйняті норми і цінності – коротше кажучи, вони виконують загальну функцію соціалізації.

Модернізація та особистість. В даний час радикально змінюється зміст соціалізації за рахунок кількісного збільшення, якісного ускладнення і розчленовування тієї інформації, яку має освоїти індивід у ході формування своєї особистості. Розрив із традиціоналізмом і модернізація в культурному плані призводять до розпаду колишньої однаковості і стійкості. Плюралізм цінностей відбиває прогрес у сфері матеріального виробництва, диференціацію самої соціальної структури – формування різних соціальних і професійних груп, класів, прошарків. У свою чергу сама ціннісна варіативність стає однією із умов мобільності соціальної системи, її прогресивного розвитку, сприяє створенню передумов для індивідуалізації особистості.

Усе це підсилює динаміку, змінює механізми соціалізації особистості. Руйнуються колишні перепони, що відмежовують те соціокультурне поле, у рамках якого відбувалася насамперед соціалізація індивіда.

Серед показників модернізації особистості виділяються:

· Відкритість для нової практики, як у відносинах з людьми, так і в плані освоєння нових виробничих навичок.

· Зростання незалежності від влади таких традиційних факторів, як родина і релігія, зсув лояльності в напрямку до сучасних політичних і суспільних лідерів, керівників профспілок, кооперативів і т.д.

· Віра в дієвість науки і медицини в цілому і відхід від пасивності і фаталізму при зустрічі з труднощами життя.

· Прагнення індивіда і його дітей досягти більш високого професійного і освітнього статусу.

· Планування справ і дій заздалегідь, повага точності в часі.

· Зростання інтересу до соціального і політичного життя, прийняття в ній усе більш активної участі.

· Прагнення бути в курсі новин, віддаючи увагу новинам загальнонаціонального і міжнародного масштабу в порівнянні з подіями місцевого значення.

· Багатство особистості полягає в багатстві її реальної діяльності і змістовності її спілкування із суспільством. Досягнення повною мірою цього багатства складає гуманістичний ідеал, можливість реалізації якого залежить від рівня розвитку продуктивних сил.

· Всебічно розвита особистість зовсім не збігається з ідеалом всебічного споживача. Зведення людських потреб до споживання речей і видовищ – наслідок соціального впливу і відчуження людини від реального процесу виробництва і від інших людей, „відшкодуванням” за що і служить річ чи розвага. Істинно людське споживання полягає не в присвоєнні речі, а в засвоєнні способу діяльності і спілкуванні з іншими людьми, що зближує людей і припускає активну самореалізацію особистості у творчій праці і спілкуванні.

Отже, особистість виступає як носій культури. У ній цінності, норми, знання і віра перетворюються у поводження людини в навколишньому світі, у його відношення до інших людей і до світу в цілому. Без особистості, її цілеспрямованої й осмисленої діяльності культура, по суті справи, не може реалізуватися й існує лише як набір окремих принципів і змістів. Однак особистість не може бути цілком ототожнена з усією культурою даної спільності. Вона вміщує в собі якусь її частину, а точніше, різні елементи, що відповідають соціальному стану особистості і характеру соціалізації. Разом з тим в умовах інтенсивної взаємодії культур особистість може в тією чи іншою мірою зіштовхуватися з іншими цінностями, нормами і типами поводження. Це вимагає знань про іншу культуру, здатність адаптації до різного культурного середовища.

6.3. Особистість у різних культурах

Особистісне начало, ідея особистості як самостійного суб'єкта суспільних відносин, що спирається на свої власні внутрішні сили тією чи іншою мірою, наявні в кожній розвинений культурі. Однак існує помітне, а часто принципове розходження в статусі особистісного начала і його змісті в різних культурах, що залежить значною мірою від характеру релігійних компонентів даної культури.

Європейська культурна традиція затверджує людину автономним суб'єктом діяльності, підкреслює насамперед його єдність, цілісність, тотожність „Я” у всіх його проявах. Констатація декількох рольових функцій у загальному не знімає такий принцип, роздробленість образів „Я” сприймається як щось ненормальне.

Навпаки, у східних культурах рольові функції багато в чому перекривають самосвідомість особистості. Людина усвідомлює себе і сприймається багато в чому в залежності від того середовища чи сфери, у яких вона у даний час діє. Тут людина розглядається насамперед як осередок партикулярних зобов'язань і відповідальності, що випливають з його приналежності до родини, громади, клану, релігійної спільності і держави.

У класичній китайській традиції вищою чеснотою вважалося підпорядкування людини узаконеним нормам і придушення свого „Я”. Конфуціанські принципи затверджували необхідність обмеження емоцій, твердий контроль розуму над почуттям і уміння виражати свої переживання в чітко визначеній, прийнятій формі. В умовах засилля офіційного бюрократизму природним способом обійти цю вимогу був відхід від практичної суспільної діяльності у відокремлене чернече життя в дзенських монастирях. Розроблена система психофізичного тренування давала почуття саморозчинення у всесвіті в цілому.

Трохи інакше виглядало відношення особистості до суспільства в класичній індійській традиції. У філософських системах людське „Я” виявлялося обумовленим не якими-небудь конкретними причинами, а реальністю зверхособистісного духу, стосовно якого тілесне й емпіричне „Я” – тимчасове і минуще явище. До того ж віра в карму як низку переселення душ робить буття кожного індивіда умовним, позбавляє його самостійної цінності. Індивід досягає самореалізації через заперечення своєї емпіричної природи, шляхом розриву всіх конкретних зв'язків з іншими людьми, суспільством, світом і своїми діяннями, щоб стати “саньясіном”.

Тільки в європейсько-американській культурі особистісний початок одержав статус безумовності, непідпорядкованості іншим регулятивним принципам (сакральні принципи, святість неминучих цінностей, Священного Писання, загальнообов'язкова ідеологія). Стійкість внутрішнього світу особистості не залежить від яких-небудь зовнішніх авторитетів, тому що в собі самому індивід знаходить ті безумовні принципи, що допомагають йому вистояти в будь-яких обставинах і надати їм зміст, спираючись на власне судження, керуючись почуттям відповідальності в своїй діяльності. Синонімічним атрибутом такого розуміння особистості є індивідуалізм як установка на самозначимість унікального людського життя і вищу цінність інтересів окремої людини. У цьому випадку і виникає протиставлення „індивідуалізм – колективізм” і пріоритет віддається першому початку, хоча й обмеженому внутрішніми моральними принципами і правовими нормами.

Подвійність особистості й індивідуалізму як соціокультурних характеристик підкреслює видатний французький соціолог А. Турен. Часто індивідуалізм визначався як орієнтація на одержання шляхом раціональних дій найбільшої практичної вигоди з найменшими витратами, тобто як „людина економічна”. Той же, хто ставив свої релігійні, політичні, професійні або сімейні прихильності вище матеріальних орієнтації, вважався скоріше колективістом. Відповідно до логіки вільного ринку, особистістю може виступати лише приватний власник, що прагне її зберегти і збільшити. Тривале з'ясування принципів, що відбувалося в західній цивілізації, щодо діяльності індивіда, якій обстоює свої інтереси у світі конкуренції, привело до значного поглиблення проблеми особистості, показало всю її складність і неоднозначність. Ліберально-оптимістичні погляди відкривали шлях до анархічного свавілля і разом з тим до соціальних конфліктів. Протест проти примусів колективного життя може викликати інтерес навколишніх, але він обмежений у можливостях і може спрямувати до поразки й ізоляції індивіда. Звичайно, для формування стійкої соціокультурної структури, що забезпечує функціонування особистості, необхідне підключення складної і широко диференційованої системи орієнтації, вироблених у лоні західної цивілізації. Істотними джерелами такої системи є антична духовна раціональність, християнський досвід індивідуального порятунку, цивільне право, досягнення освіти, науковості і критичного реалізму, що формувалися в рамках західної цивілізації вже в Новий час. Особливого значення набуває твердження системи моралі і права, у якій містяться ретельно розроблені принципи відносин особистості і суспільства. Але їхнє забезпечення – задача відповідних соціальних і культурних інститутів.

Описане вище розходження в типах особистості присутнє не тільки на рівні теоретичних концепцій, а пронизує й основні сфери художньої культури. Відчужена людина у ворожому їй світі – такою є концепція експресіонізму, який народився в Німеччині. Ситуація безсилля, відчаю людини перед світом, настрій жаху та катастрофи, крик без надії на розуміння і допомогу – єдино можлива реакція людини на сучасність (твори Е. Мунка “Крик”, “Танець життя”). Самотня людина загубленого покоління в абсурдному світі – таким є герой екзистастенціальної літератури (А. Камю “Чума; Ф. Кафка “Замок”; Ж.-П. Сартр “Нудота”). Особистість суспільства масового споживання – у центрі мистецтва поп-арту (муляжі Дж. Сігала, колажі Р. Раушенберга).

6.4. Структура та цінності духовної культури

Культура існує в двох нерозривно зв'язаних між собою формах: по-перше, у формі духовного світу кожної окремої людини і її діяльності зі створення духовних “продуктів” (творчість вченого, письменника, художника, законодавця і т.п.). По-друге, у формі самих цих продуктів, тобто духовних цінностей – наукових праць, книг, полотен, законів, звичаїв, багато з них можуть носити „речовий” характер. Теорією цінностей займається особлива наука – аксіологія – вчення про їхню природу, місце у світі, про зв'язки різних цінностей між собою, із соціальними і культурними факторами і структурою особистості. Розглянемо ці форми:

1). Фундаментально-основоположною якістю людини є духовність. Вона є основою людини, що пояснює і природу людського буття, і її роль стосовно соціуму, і її роль у культурі. Що ж таке духовність людини, які її найважливіші риси?

Грані людської духовності:

Всеосяжний характер духовності. Духовне життя людини різноманітне. Вона містить у собі раціональні й емоційно-афективні сторони, когнітивні і ціннісно-мотиваційні моменти, экспліцидно-свідомі грані, та грані, що ледь відчуваються, орієнтовані на внутрішній і зовнішній світ установки, а також багато інших аспектів, рівнів, станів. Що стосується змісту духовних процесів – наукових концепцій, моральних цінностей, релігійних вірувань, естетичних категорій, повсякдено-практичних знань і інших факторів, що формують особистість, – все це також складає зміст духовності. При цьому всі ці грані і зміст духовного життя фіксуються в духовності не в мозаїчному різноманітті, а в єдності, взаємозв'язку, цілісності.

Духовність людини існує як ідеальність. Для розуміння душі, а тим більше духу – найважливішим є визначення ідеальності, яке полягає в тому, що ідеальність є заперечення реального, але при цьому таке, що віртуально міститься в цій ідеальності. Дух – це об'єктивне явище та необ'єктивна предметність, але трансформація одного в інше. Це стан активності, що характеризує діяльність з опредмечування ідей і зворотного розпредмечування її результатів, що визначає семантичне поле культури. Духовний потенціал культуротворчої життєдіяльності характеризується, в свою чергу, її здатністю надавати сенсу індивідуальному буттю. Важливу роль у становленні і функціонуванні ідеальності відіграє мова, категоріально-понятійний лад людської свідомості. Людська духовність і є ідеальний світ, у якому людина живе, оперує ідеальними формами.

Духовність являє собою внутрішній світ людини. Вона існує як інтимне життя людини, воно дано у внутрішнім спогляданні людини, розгортається в його особистісному просторі і часі. Духовність людини являє собою власне „Я” людини, виступає як буття, особливість цього „Я”.

Духовність як міра розвитку людини. Під духовністю розуміють і міру розвитку в людині моральних якостей, принципів, міру засвоєння досягнень культури людства. Відповідно більш високий рівень духовності визнається за тим індивідом, духовні орієнтири якого більш глибокі і більш органічно детермінують усю його життєдіяльність.

2). Духовні цінності, що утворюють культурну скарбницю людства (у тому числі й втілені у предметах матеріальної культури) можуть класифікуватися за двома ознаками; а) за своїм змістом і б) за ступенем поширеності. За змістом вони відповідають трьом основним царинам, у яких творчо діє людська свідомість, – науці, моральності і мистецтві. Пізніше ми будемо більш детально характеризувати кожну з цих складових частин культури. Зараз же обмежимося деякими загальними зауваженнями.

Духовна цінність у самому загальному вигляді може бути визначена як результат різних видів розумової і художньої діяльності людини, що одержав високе суспільне визнання і став фактором культури. Природно, не усяка творча діяльність відповідає цим вимогам: книга, написана графоманом, чи картина, змальована бездарним ремісником, звичайно, не стають духовними цінностями, незважаючи на претензії їхніх авторів.

Наукові цінності, а це перевірені практикою людські знання, найбільш об'єктивні, стійкі в часі і позбавлені будь-яких національних чи класових фарбувань. Наукові цінності, будучи продуктом неупередженого мислення, ховають у собі велику небезпеку: вони можуть бути використані у злочинних цілях, наприклад, для атомної війни, зловмисного керування психікою людини, торгівлі її органами і т.п.

Моральні цінності якісно відрізняються від наукових. Якщо задача науки – „зрозуміти” і пояснити людині усю навколишню дійсність, поставити її собі на службу, то задача моралі – удосконалити відношення людини до інших людей, до самого себе і до природи. Усе це втілюється в моральних нормах, звичаях і законах, спрямованих на благо людини та складова її моральних цінностей. Але, як відомо, і закони, і звичаї, з погляду інших епох і інших народів, можуть бути й аморальними (людожерство, знищення в Спарті слабких дітей, подекуди старих і божевільних і т.п.). Це підтверджує, що поняття моральності історично мінливе і суб'єктивне. Однак у кінцевому рахунку моральні лише ті види відносин між людьми, за яких вищою цінністю визнається людське життя. Моральні цінності тісно пов'язані з релігійними і генетично ведуть до релігії, тому що люди здавна „поводилися добре” через острах прогнівати Бога. Однак з поширенням атеїзму, згідно з яким, за висловом Достоєвського, „усе дозволено”, збагачені вірою моральні норми в перетвореному й ослабленому вигляді диктуються вже не божественною волею, а інтересами збереження суспільства і людини. Художні цінності або цінності мистецтва – це продукти такої сфери духовної діяльності, де „працюють” усі психічні сили людини, не тільки розум, але насамперед почуття. Ще Кант говорив, що мистецтво „живе незацікавленим задоволенням”. Саме цим мистецтво відрізняється від науки і від моралі. Людське життя як особисте, так і суспільне, можливе лише на міцному духовному фундаменті загальнолюдських цінностей, а не на хитких чи омріяних неприборканих пристрастях якнайшвидшого досягнення егоїстичних інтересів.

Національні цінності займають найважливіше місце в житті будь-якого народу й окремої особистості. На відміну від загальнолюдських національні цінності більш конкретні і більш матеріалізовані: духовні і матеріальні досягнення, що роблять українців українцями або французів французами. Одним словом, національні духовні цінності – це все те, з чого складається специфіка культури того чи іншого народу. Питання про національні цінності тісно пов'язані з досить делікатним питанням про націоналізм як соціопсихологічне явище, невід'ємне, хоча воно часом й загрожує небезпеками людству. Націоналізм, подібно до релігії, поєднує людей різних майнових прошарків і політичних уподобань, а іноді навіть етносів і рас. Спочатку він народжується у народу, що формується, як інтуїтивне почуття приналежності до великої родини – Батьківщини, але в ході самоствердження зусиллями духовної еліти піднімається до категорії національної самосвідомості, коли народ, перетворюючись в націю, пізнає своє походження, свою історію, своєрідність у порівнянні з іншими, ближніми і далекими сусідами. Те ж саме відбувається і з окремою людиною, у якій із сентиментальної, прив'язаної до матері дитини формується втілена у світ цільна особистість. Важливо тільки, щоб ця особистість, так само як і окремий народ (колективна особистість), з повагою і терпимістю відносилася в межах людства до інших особистостей; надавала безкорисливу допомогу більш слабкому; ніколи б не вважала себе „кращою за інших”; ніколи не застосовувала насильство. Відступ від цих, власне кажучи, християнських заповідей веде до фашизму, нацизму і сталінізму – винуватцям депортацій і знищення цілих народів.

Утім, світова історія свідчить: маленькі, героїчні народи, які переймаються почуттям національного достоїнства, тобто здорового націоналізму, завжди з успіхом відбивалися від могутніх ворогів, створювали квітучі держави, тоді як великі імперії сходили зі сцени, як тільки втрачали об'єднуюче їхню національну самосвідомість.

Питання до самоперевірки, повторення:

1. Природа та сутність людини. Основні концепції.

2. Людина, індивід, особистість.

3. Екзістанційні модуси буття людини.

4. Духовний вимір буття людини та його складові.

5. Проблеми самореалізації особистості.

6. Співвідношення культурології і культурної антропології.

7. Соціальна сутність особистості, детермінація особистості соціокультурною системою.

8. Норми і цінності в системі мотивації діяльності.

9. Типи соціалізації особистості.

10. Особистість в різних культурах.

11. Статус особистості в східних культурах і класичній європейській культурі.

12.. Поняття і роль культурної еліти.

13. Соціальна і культурна еліта.

14. Психологічна інтерпретація культури в концепції З. Фрейда і К. Юнга.

Література:

а) Основна література:

1. Абрамов В.І. Духовність суспільства: методологія системного вивчення. – К.: КНЕУ, 2004. – 236 с.

2. Бердяев Н.А. О назначении человека. – М.: Республика, 1999. – 383с.

3. Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За заг. ред. В.М. Пічі – Львів: „ Магнолія плюс ”, 2003. – 235 с.

4. Кримський С.Б. Запити філософських смислів.: Вид. Парапан, 2003. – 240с.

5. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – 288 с.

6. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник – К.: КНЕУ, 2003 – 367с.

б) Додаткова література:

1. Быстрицкий Е.К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. – К.: Наукова думка, 1991. – 200 с.

2. Быстрицкий Е.К., Козловский В.П., Пролеев С.В., Малахов В.А. Бытие человека в культуре – К.: Наукова думка, 1991. – 176 с.

3. Культура. Іеологія. Особистість: методолого-світоглядний аналіз / Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. – К.: Знання України. – 2002. – 580 с.

4. Ларцев В.С. Социальные и культурные детерминанты формирования личности. – К.: „Принт-Экспресс”, 2002. – 430 с.

5. Людина в сфері гуманітарного пізнання. – К.: Український центр духовної культури, 1998. – 408 с.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 Наверх ↑