2. Українське православ’я в умовах іноземного панування.

Церква в умовах татарської навали. Монголо-татарська навала створила нову ситуацію. Монголи згідно з Ясою — зведенням звичаєвого права, лояльно ставились до будь-якої віри і служителів культу, до того ж серед завойовників тоді багато було християн - несторіан (одна з гілок східного християнства засуджена як єресь). Ординці використовували церкву для досягнення більшого впливу на ситуацію в Руських землях, вони звільнили церкву від сплати данини при умові, що вона визнає зверхність хана, і буде славити його як владу від Бога. Церковні ієрархи, так само як і князі, отримували ярлики від хана. Отже церква стала важливим чинником політичної боротьби між князями за першість.

Володимирсько-Суздальські князі намагались використати церкву для зміцнення своїх політичних позицій, вони зміцнювали свої стосунки з Ордою, де у 1261 році була створена Переяславсько-Сарайська єпархія. Переяславською її називали через те, що переяславщина була знелюдена внаслідок монгольської навали. Митрополит Кирило одержав від хана Менгу-Тимура ярлик з привілеями. Таким чином, ординська орієнтація Володимиро-Суздальських князів була вигідною для церкви, саме тому київські митрополити підтримують її, а згодом переносять кафедру у Володимир.

Іншої політики стосовно Орди дотримувався Данило Галицький. Галицько-Волинське князівство відносно мало постраждало від монгольської навали, тому Данило хоч і номінально визнавав свою залежність від Орди, однак намагався створити антиординський союз.

У пошуках союзників він орієнтується на католицькій Захід. Він вів переговори з папою Інокентієм IV про створення хрестового походу проти Орди. У 1253 році він коронувався в Дорогичині, визнав владу папи, а той підтвердив збереження Руською церквою права на східний православний обряд.

Потрібно наголосити на тому, що русько-католицькі зв'язки були досить активними і раніше. Так, більшість князів Рюриковичів мали династичні зв'язки з Європою (Анна Ярославна, Євпраксія та інші). Проте активна антиординська політика Данила викликала занепокоєння ієрархії руської церкви, особливо дратували його зносини з Римом. Митрополит Кирило був противником зближення з Римом тому більше часу перебував у Володимирі-на-Клязьмі. Після його смерті у 1280 р. новий митрополит Максим, ставленик патріарха, теж був противником політичної орієнтації Галицько-Волинських Даниловичів. У 1299 році він перебрався у Володимир-на Клязьмі, але продовжував носити титул митрополита Київського і всієї Русі.

Прагнучи посилити статус держави Юрій Левович добився у 1303 році утворення Галицької митрополії. Галицький митрополит Петро Ратенський на деякий час стає Київським митрополитом і об'єднує митрополії. З припиненням династії Даниловичів у Галичині і Волині та занепаду державності посилюється експансія Польщі та Литви на Руські землі. Галицька митрополія стає незручною для Москви і для Польщі. У 1347 році Московський князь Симеон Гордий домігся від патріарха скасування Галицької митрополії. Відродження Галицької митрополії було пов'язано з прагненням польського короля Казиміра утвердитись на новоприєднаних землях Галичини. Казимір намагаючись послабити вплив православної Москви на руське населення Галичини вимагав відновити окрему Галицьку митрополію. Вона була відновлена у 1371 році і проіснувала двадцять років. Отже у справи церкви втручаються тепер і сусідні держави. Все більше і більше церква стає заручницею і разом з тим знаряддям політичної гри багатьох держав.

Православ’я в умовах польсько-литовського панування. Входження Руських земель до Великого князівства Литовського спричинило домагання Ольгерда створення окремої митрополії в Києві. Боротьба між Литвою і Москвою за руські землі спричинила довготривалу і повну драматичних подій боротьбу за церкву. В результаті було створено Литовську православну митрополію з осередком у Новогрудку, яка титулувалась "Митрополією Київською і всієї Руси". Зав'язались складні стосунки між Литовською та Київською митрополією в Москві. З 1325 року фактично, а з 1354 року формально осідок митрополита Київського перебував у Москві. Патріарх константинопольський вимагав, щоб Київський митрополит (литовський) обіймав обидві митрополії Руські. Це приводило до гострих конфліктів як в самій церкві так і між Литвою та Москвою — державами, що прагнули контролю над церквою.

У липні 1439 року на Флорентійському соборі, в якому брали участь Іоан VIII Палеолог, патріарх Йосиф II, київський митрополит Ісидор і папа Євген IV, була укладена унія на умовах визнання вищості папи, католицької догматики і збереження східної обрядності. Це було необхідно Візантії для організації підтримки у боротьбі з турками-османами, однак, допомоги надано не було і унія була розірвана, а згодом впав і Константинополь.

Москва не визнала рішень Флорентійської унії. У 1448 році без узгодження з Константинопольським патріархом в Москві обрали свого митрополита, що означало фактичне запровадження автокефалії. Самопризначений московський митрополит не визнав нового митрополита Київського і це спричинило остаточний поділ Київської митрополії на Московську і Київську у 1458 році. До Київської митрополії відійшли литовські, українські та білоруські землі. Москва хоч проголосила автокефалію, але канонічною вона визнаною не була, за деякими даними аж до проголошення патріархії — майже 140 років.

Після падіння Константинополя і одруження Івана III з дочкою Візантійського імператора Зоєю (Софією) Палеолог, стала вважати себе "Третім Римом" (автор ідеї чернець Філофей - ієгумен Псковського Єлізарова монастиря). Ці претензії, врешті, привели до домагання Московської митрополії статусу патріархії.

У 1589 році з порушенням канонічного права і фальсифікацією собору було обрано (призначено) патріархом Московським Іова. Однак обрання було підтверджено на Константинопольському соборі у 1590 році і Московська патріархія отримала п'яте місце серед православних патріархій (Константинопольська, Олександрійська, Єрусалимська, Антіохійська, Московська).

Претензії Московської патріархії на статус центру православного світу врешті призвели до встановлення "духовної монополії", до певної самоізоляції, що стало причиною поступового застою і занепаду московського православ'я.

Однак, занепадала також і Руська православна церква в Україні. Після Кревської унії (1385), що стала початком посилення позицій католицизму у Литві, і особливо після Люблінської унії (1569) руське православ'я опинилось у тяжкому стані. Воно не мало державної підтримки, втратило значною мірою зв'язки з Константинополем, і опинилось перед загрозою ліквідації в умовах боротьби між католицизмом і протестантизмом під час Реформації і Контрреформації та посилення експансії католицизму.

Одним з небагатьох острівців, де зберігалася відносна конфесійна толерантність у середині XVI ст. була Річ Посполита. Саме тому, сюди майже зі всіх кінців Західної Європи, почали стягуватись протестанти. Згодом під вплив протестантизму попадає і Русь (Україна і Білорусь). Найбільше протестантизм, особливо в його найбільш радикальній формі — кальвінізмі, поширювався серед польської та полонізваної шляхти та магнатерії. Так, близько 20 відсотків шляхти Речі Росполитої були протестантами. А в сенаті їх було близько 45 відсотків. Кальвінізм обстоював вчення про "абсолютну напередвизначенність" Богом долі людини. За ним одні люди, ще до народження були приречені на вічне блаженство, інші — на вічні муки. Доказом "обраності" кальвіністи вважали успіхи у земному світському житті. Отже багаті і могутні магнати і шляхта — обрані. Дрібна українська шляхта ще не віддалилась від простого українського народу і тому міцно трималась православ'я і вбачали в протестантизмі прояв чужинства.

Наслідками поширення ідей Реформації було зростання інтересу до релігійних і церковних справ не тільки у освічених колах, але й у міщан. Католики і православні були втягнуті у боротьбу в центрі якої стояло питання віри.

Реформація викликала зворотній рух — контрреформацію — католицьку реакцію.

Але спочатку всі три течії християнства в Речі Посполитій відносно мирно співіснували. І останні королі з династії Ягелонів, і Стефан Баторій, колишній кальвініст, що перейшов до католицизму, визнавали рівні права конфесій. Ситуація почала змінюватись за королівства Сигизмунда ІІІ Вази — ревного католика. Формально маючи рівні права з католиками, православні почали відчувати все більш зростаючу дискримінацію. Значною мірою були зумовлені активною діяльністю католицьких орденів і особливо єзуїтів, яким вдалось призупинити поширення протестантизму. Спираючись на підтримку держави і короля, єзуїти розпочали наступ на позиції протестантів "єретиків" і православних "схизматиків". Вони почали вести активну католицьку пропаганду, повертали різними засобами в лоно католицької церкви, піднімали рівень католицького духовенства. Єзуїти вкрили Русь і Литву мережею єзуїтських шкіл та колегіумів, де дітей шляхти і заможного міщанства виховували в дусі католицизму і польського шовінізму. Єзуїти відкрили школи і костьоли у Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві, Фастові, Новгород-Сіверському та інших містах. Рівень викладання, що репрезентував найвищі досягнення європейської культури і університетської освіти був надзвичайно високим. Зрештою вчитись у єзуїтських школах стало попросту престижно. Усе це прискорювало процес спольщення і покатоличення української молоді, яка з погордою ставилась до православної церкви і української культури.

Придушивши Реформацію у Польщі і Литві католики всі сили прикладали до боротьбі з православними "схизматиками".

Православних принижували, позбавляли їх права займати вищі посади, православних єпископів позбавили права засідати у Сенаті, не допускали православних до міського самоуправління, до цехових організацій тощо.

Православна церква, позбавлена підтримки, перебувала у занепаді. Він проявився перш за все у жалюгідному стані освіченості православного духівництва. Бракувало книг, освічених богословів, вправних проповідників. Обороняти православ'я від агресивної та ефективної єзуїтської пропаганди було практично нікому. Константинопольська патріархія допомогти не могла, оскільки вона разом з іншими старими православними патріархіями була в складі турецької імперії. Єдина на той час незалежна православна Московська держава проголосила себе "третім Римом". Ця претензія на духовну монополію привела врешті решт до церковно-культурного застою. На Московщині не було шкіл, занепало богослов'я, переслідувалось все, в чому вбачалась загроза "святой старине". Змушений був тікати з Москви першодрукар Іван Федоров, який знайшов притулок в Україні.

Церковна ієрархія православної церкви в Україні також деградувала. Вона попала в залежність від світської влади. Король і магнати, на землях яких були розташовані православні єпархії або парафії, привласнили собі право роздавати на власний розсуд церковні посади. Найчастіше "подання" на посади єпископів, архімандритів і священиків продавались. Церковними ієрархами ставали, в такий спосіб, люди зовсім недостойні, моральні якості яких, порушення ними церковних канонів та архієрейських традицій, викликали загальний осуд. Православна церква втрачала авторитет. Зовні блискуча європейська, католицька польська культура стала асоціюватись з сучасною прогресивною, а занедбана православна українська — з відсталою, "хлопською".

Руська православна церква, відповідно народ руський, опинились в умовах дискримінації з боку держави. Важливо підкреслити, що руським народом називали православних українців і білорусів. Це мало жахливі наслідки — шляхта і магнатерія почала надавати перевагу католицькій вірі і освіті. У XVI ст. посилюється процес полонізації та покатоличення української (руської) еліти.

Вихід із цієї ситуації можна було шукати у двох напрямках. По-перше. Опора на внутрішні сили за рахунок консолідації православ'я, зміцнення його самоуправління, дисциплінованості, освіченості та інше. По-друге. Виборювання прав для православних у Речі Посполитій і можливий компроміс із католицизмом.

Випробувано було обидва шляхи. Справу захисту православної церкви взяли до своїх рук дрібна шляхта та міщанство. Треба було піднести рівень власної освіти, організувати, оздоровити і оновити церковне життя. Осередком такого оновлення стали православні церковні братства, що виникли в містах України і Білорусі. Вони опікувались церквою, заводили школи, шпиталі і друкарні, мали свою організацію, громадський суд виборних, платили внески, утримували вчителів тощо. Братства почали претендувати на контроль православної ієрархії, зокрема на участь у призначенні та зміщенні священиків. Втручання братств підштовхнуло представників вищої православної ієрархії до ідеї унії православної церкви з католицизмом, яку активно пропагували єзуїти. Тим більш, що були відомі історичні прецеденти -- 1253, коли до унії схилився Данило Галицький, 1439 Флорентійська унія тощо. Ініціативу до запровадження унії взяв на себе львівський єпископ Гедеон Балабан, що конфліктував з львівським братством. Згодом до нього приєднались інші єпископи і навіть київський митрополит Михайло Рогоза. Вони сподівались, що унія з Римом дозволить зберегти православний обряд, зміцнить церкву, зрівняє в правах католицьку і православну церкву в державі. Протягом 1591 - 1595 років прихильники унії розробили умови унії, узгодили їх з папою римським і королем та підписали в Римі, без згоди православного собору. Собор був скликаний тільки у жовтні 1596 році у Бересті. Він одразу розколовся на два окремі собори — православний і уніатський. Православний собор відкинув і засудив унію, позбавивши уніатів духовної влади. Але король затвердив рішення уніатського собору, яке визнавалось обов'язковим для всіх православних на території держави. Православна церква стала, по суті, незаконною.

Так, спроба розв'язати міжконфесійне протистояння, загострила конфлікт православних підданих Речі Посполитої з католиками поляками і породила затяжну війну "Русі з Руссю", як сучасники називали конфлікт православних з уніатами.

Почалось довготривале протистояння католицької та уніатської (греко-католицької) церкви з одного боку і православних з іншого. Яскравим виявом цієї боротьби була так звана "полемічна література", яка дозволила підняти православну богословську та філософську думку до європейського рівня, загартувала діячів українського національного відродження к. XVI - XVII ст. (Є. Плетинецький, М. і Г. Смотрицькі, І. Вишенський, З. Копистенський, І. Борецький, С. Зизаній та інші).

Осередком православ'я в часи, коли не було православної ієрархії була Києво-Печерська лавра, у якій не тільки видавали православні книги, але й заснували Київське православне братство (1615). В цей час опорою православ'я в Україні стають козаки. Саме завдяки їм, при активній допомозі П. Сагайдачного у 1620 році в Києві Єрусалимський патріарх Феофан висвятив кількох єпископів та рукопоклав митрополита Київського Іова Борецького. Таким чином було відновлено Київську Православну митрополію. Зацікавлений у допомозі козаків король не втручався у справи православних. А у 1632 році польський король Володислав IV фактично визнав відновлення православної ієрархії. Митрополитом Київським став Петро Могила, який провів необхідні реформи православної церкви систематизував православні догмати та обряди, а також заснував Київську Колегію, яка згодом стала головним осередком освіти православних народів, стала центром культурного і національного відродження українського народу.

Відродження Руського православ'я пов'язано з виходом на політичну арену Речі Посполитої українського козацтва, котре спочатку стихійно, а надалі все більш свідомо перетворюється на оборонця інтересів руського православного населення, носія і виразника державотворчої традиції українського народу. Так поступово відроджується і формується Київська православна митрополія як українська національна церква.

Підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Під час Визвольної війни православна церква отримала пільги та привілеї. Козацька адміністрація не втручалась у справи церкви. Але митрополит Сильвестр Косів і Діонісій Балабан не підтримали союз з Москвою, тим більш, вони були проти об'єднання церков і підпорядкування київської митрополії Московській патріархії, як того добивались московити. Тому з поділом України на Лівобережну і Правобережну Україну переважна більшість єпископів і Київський митрополит орієнтувались на Польщу, частина, особливо на лівобережжі, на Московську державу. Домагання Москви посилили розкол православної ієрархії. У 1686 році новообраний митрополит Київський князь Гедеон Святополк-Четвертинський погодився підпорядкувати церкву московському патріархові. Це поступово привело до занепаду самобутності української православної церкви. А після 1721 року. коли Петро I скасував патріархію, вона перетворилась у звичайну частину Російської православної церкви, яка у свою чергу перетворилась у придаток державної бюрократії. Царський уряд поклав на священиків навіть обов'язок використовувати тайну сповіді з метою поліцейського стеження та деякі інші поліцейські функції. До того ж Російський уряд проводив політику уніфікації всіх аспектів церковного життя, заборонялась в церкві не тільки українська мова, але й українська вимова церковнослов'янських текстів, виправлялись і заборонялись українські богословські книги тощо. Таким чином, втрата церквою самобутності призвела до перетворення її в знаряддя поневолення і російщення українського народу.

Після приєднання Правобережної України до Російської імперії, греко-католицька (уніатська) церква, яка набула виразного українського характеру піддалася переслідуванням, а згодом після невдалої спроби польського повстання була заборонена у 1839 році.

В Російській імперії принцип свободи віросповідання було визнано у 1875 р. з певними обмеженнями. Всі релігії на терені держави були поділені на три групи: державна (православ'я), терпимі (католицизм, протестантизм, вірмено-григоріанська церква, іслам, буддизм, іудаїзм, язичництво) та нетерпимі (духобори, молокани, скопці, іконоборці, штундизм - стара назва баптизму), особливим видом державного злочину вважалось зваблення з православ'я в іншу віру, заборона виховання дітей у православ'ї або християнстві. Отже закон мав дискримінаційний характер, спрямований не тільки на підтримку панівного стану однієї церкви, але й з метою перешкодити процесу національної самоідентифікації.

Перші спроби відновити канонічні риси української церкви почалися вживання української орфоепії та української мови у богослужінні . Вперше це сталося в Кам'янець-Подільському на Великдень 1906 року, потім у 1913 році у Києві, Чернігові та інших містах.

Релігійна політика українських урядів 1917-1920 рр.

Період незалежного існування української державності в роки визвольних змагань залишив взірці релігійної політики чотирьох державних формацій: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії та Західно-Української Народної Республіки.

Соціалістична за своїми головними орієнтаціями Центральна Рада, що утворилась внаслідок революційних подій 1917 року, проголошувала принцип національно-персональної автономії, та свободу віросповідання. Уряди Центральної Ради виходили з принципу відокремлення церкви від держави, що для них означав ігнорування церкви і церковного життя взагалі. Проте загальне національне піднесення захопило й церкву. У січні 1918 року в Києві відбувся Церковний Собор, який повинен був проголосити автокефалію. Але наступ більшовиків зірвав справу. Події громадянської війни та інтервенції проти України позначились й на справі відродження церковної автокефалії.

Проте гетьманська адміністрація практично з перших тижнів свого існування провадила активну церковну політику. Датовані 29 квітня 1918 р. “Закони про тимчасовий державний устрій України” проголошували свободу віровизнання на території Української держави й одночасно відзначали, що “передовою в Українській державі вірою є християнська, православна”. Законодавчі основи релігійної політики Гетьманату виразно повторювали головні засади релігійної політики Тимчасового уряду в Росії 1917 року і де-факто проголошували Православну Церкву державною.

По відношенню до Православної Церкви два гетьманські уряди, що змінили один одного у 1918 році, діяли досить послідовно, виходячи із засади: в незалежній державі має бути незалежна церква. Вперше ця ідея мала прозвучати на Всеукраїнському Церковному Соборі в січні 1918 року, після проголошення VI універсалу Центральної Ради. Міністр віросповідань у першому гетьманському уряді В. Зіньківський наполегливо працював з керівництвом і делегатами Всеукраїнського Православного Собору для проголошення автокефалії Української Православної Церкви. В якості першого етапу для досягнення цієї мети розглядалося створення з українських єпархій Російської Церкви Української Православної Церкви на чолі з Митрополитом Київським і затвердження за цією Церквою автономного статусу в рамках Московського Патріархату. Під тиском уряду члени Собору звернулися до Московського Патріарха з проханням затвердити автономію, що і було зроблено Москвою з певними поправками на свою користь.

Міністр віросповідань у другому гетьманському уряді О. Лотоцький вже міг поставити питання про автокефалію Української Православної Церкви перед учасниками Собору абсолютно однозначно і аргументував його саме тим, що в незалежній держані має бути незалежна церква.

Спроби українського духівництва і міністра віросповідань гетьманського уряду А. Лотоцького домогтись автокефалії наштовхнулись на протидію російського духовенства на чолі з Московським патріархом Тихоном.

Щодо церковної політики уряду Західно-Української Народної Республіки, то вона практично не була здекларована, хоча Греко-Католицька Церква на практиці функціонувала як державна, а українське-польській війні були притаманні виразні конфесійні ознаки. Влада ЗУНР гарантувала усім громадянам республіки рівні права незалежно від їхнього віросповідання, національності тощо, але подібні гарантії були чимось звичайним у деклараціях усіх новостворюваних держав Східної Європи.

1 січня 1919 року закон Директорії УНР проголосив утворення Української автокефальної церкви. Керівним органом Церкви був Український Церковний Синод, що утримувався за рахунок державного бюджету та мав відбувати засідання в присутності представника уряду Можливість проголошення автокефалії урядом обговорювалася ще за часів Гетьманату і мала бути застосована у тому випадку, коли б проросійськи настроєний єпископат УПЦ відмовився співпрацювати з урядом у справі автокефалії.

Неможливість досягти порозуміння з Київським митрополитом Антонієм Храповицьким та його прихильниками стала вповні очевидна з приходом до влади Директорії. Той самий факт, очевидно, вплинув і на обрання урядом синодальної форми адміністративного устрою Церкви.

Проголошення 22 січня 1919 року акта злуки УНР і ЗУНР в одну державу поставило українських провідників перед фактом співіснування в одній державі двох українських традиційних церков: Православної та Греко-Католицької.

22 травня 1919 року в соборі Миколаївському на Печерську в Києві була проведена служба українською мовою, музику до літургії написав М.Леонтович. Цей день вважається днем народження УАПЦ. Пізніше створення УАПЦ було підтверджено Вселенським Патріархом згідно з параграфом 17 IV Вселенського собору на підставі неканонічного об'єднання Руської (Української) православної церкви з Московською Патріархією (1686).

Умови військового стану не дали Директорії можливості вповні здійснити проголошений законом проект автокефалії. Вже на вигнанні колишній Головний Отаман Директорії С. Петлюра висловив ідею заснування Українського Православного Патріархату.