Лекція 2. Історія слов’янського красномовства.

· Місце та роль риторики в культурі Київської Русі.

· Перші ритори. Золотослів. Риторика та премудрість.

· Етапи історії слов’янської риторики.

· Розвиток української риторики. Риторичні школи Києво-Могилянської академії.

Основні питання теми: Кощуни, Слов’янський епос, Красномовство, Праукраїнська культура, Язичницька філософія, Премудрість, Притча.

Питання розвитку слов’янської риторики лежить на перетині двох проблем, а саме: а) культури слов’янських народів, б) риторики як складової світової культури.

Праслов’янська усна (писемна) культура вже на рівні вірувань формувалась як міркування: пісня, епічні оповіді, легенди, відображаючи, водночас, і космогонічне буття. Мова фіксує набуток предків. Грайлива поезія українського народу зображувальна, художня і в ній можна побачити світоглядні моменти. У казці, пісні, легенді тощо відображались моральні засади добра і зла, формуючи безпосередній вираз досконалого буття. Слов’янський епос мав і свої особливості: втіха і забава ставали школою і наукою, але, водночас, моральнісні проблеми завжди переважали художню ідею.

Широко відомі слов’янські кощуни, апофегми (повчальні вислови), які згодом формуються під впливом Візантії, особливо, через дуалістичні християнські секти манихеїв та богомолів, де за основу брався зороастризм, що, по суті, було поєднанням християнства і язичництва. Слов’янський народ єдиний серед індоєвропейців, який взяв назву верховного божества не Д’яус, Див, Деус чи Теос, а – “Бог” (від іранського Бхага: – бог, “що роздає і щастя”).

Класична вітчизняна риторика “розпочинається” також з дій автора (inventio): вибір теми, авторської позиції та тих дій, що реалізують завдання промови.

Тема передбачає визначення межі теми, її формулювання, збір і накопичення матеріалу, його обробка та відбір головного (основна думка, ідея). Тему вибирає сам автор, але підказує її життя. Життя, як переплетіння подій, називають ситуацією, тобто життєвою ситуацією. Відомі і вимоги до теми: цікава, важлива, відома аудиторії та автору, ясна, конкретна, підпорядкована змісту (тексту). Тема передбачає і наявність проблеми, боротьбу позицій, дискусію, полеміку тощо. Тема може передбачати і її поділ, тобто мікротеми (абзаци, речення). За змістом: широка, вузька. Широка тема вирізняється за своїм обсягом, вузька – спеціальним змістом. Тема може бути розкрита чи не розкрита. Якщо тема розкрита, то відзначають обізнаність автора та істинність фактів. Останнє і визначає якість промови (тексту). Вихід за межі теми повинен бути обґрунтованим, оправданим (не різким, не хворобливим тощо).

Слід відмітити, насамперед, що слов’янська риторика розвивалась у руслі європейського світогляду, знаходячись під впливом найближчих сусідів-слов’ян. Підтвердження цього ми знаходимо у релігії, мистецтві, природничо-науковій думці наших предків. Так, прийоми риторики опановували політики та судочинці, літератори та богослови. Інформація, що мала бути донесена до слухача, вимагала “красної словесності”: повинна була бути не тільки важливою, але і привабливою. Риторику тісно пов’язують з проблемою соціалізації людини, політизацією суспільства, тобто з його соціальною структурою.

Виживання у природному середовищі вимагало, переважно, фізичних затрат на первинних етапах розвитку суспільства. Мистецтво, релігія, природознавство, культура в цілому свідчать про важливу роль людського розуму. Звичаї, а потім традиції, ритуал, культ – все стверджувало особливу силу – силу слова (Логос, Слово, Дух тощо), поєднуючи фізичний примус і переконуюче слово. Вже стародавні люди розуміли велику силу слова, особливо, його сугестивну силу. Саме останньому відводилась його містична (втаємничена) сила, що найчастіше пов’язувалась з вірою, релігією тощо. Носіями таких знань могли бути жерці, тобто служителі певних культів, що отримували і певну посвяту (освіту).

Красномовство могло включати як прості (розважальні, наприклад) так і ритуальні промови, хвалебні оди та гімни, що формували так звану епічну прозу та поезію. Соціальний побут формував попит на відповідну мовленнєву культуру, формуючи усталені правила та вимоги для кожної соціально-історичної доби.

Найближчим для нас періодом розвитку красномовства, що тісно пов’язується з появою писемності, є Стародавня Греція (Еллада). Цей період ще характеризується розпадом (занепадом) синкретичного міфологічного світогляду, на зміну якому приходило нове світобачення. Основною ознакою античної епохи є вихід (поширення) храмової культури (культури жерців) у широкі маси населення, задаючи цим і новий просвітницький спалах. Основній масі населення у нових історичних умовах була потрібна освіта, тобто нові суспільні відносини формували нові вимоги до членів суспільства (громадян). Об’єднання суспільства завжди відбувається на нових засадах: ідеологічних, політичних, економічних тощо. Красномовство, на своєму початковому етапі, виражало природну мову, мову як соціальну потребу у спілкуванні. І лише на певному етапі формується як специфічна (спеціальна) галузь духовного пізнання (ритор – гр. “оповідач”), а звідси і риторика (реторика). Як наука, вона формується у галузь, що вивчає засоби підсилення емоційного впливу художнього, ораторського слова.

Зрозуміло, що первинною сферою її застосування були торгівля і політика. Риторичні знання були не просто ознакою освіченості, а вимогою освіченості, тобто риторика як навчальна дисципліна визнавалась необхідною. Особливого розвитку красномовство набирає у судочинстві (майстерна промова могла переважити всі докази). Розвиток судової риторики вимагав і протилежного: фальсифікувати (спростувати) промову (промовця). Саме це породжувало і супротив такому красномовству, оскільки на перше місце виходив не зміст, а форма слова.

Суттєвому поширенню риторики серед слов’янських народів сприяла, насамперед, християнізація слов’ян. Цей період співвідноситься з Середніми віками розвитку і західноєвропейської культури (апологетика та патристика). Носіями красномовства тут виступали богослови, поширюючи, водночас, античну культуру в цілому. Перші університети включили риторику у “сім вільних мистецтв”.

Зрозуміло, що слов’янське красномовство, вбираючи візантійсько-античну культуру, розвивалось власне і на своїй культурно-історичній основі, тобто християнізація надавала риториці особливих рис, формуючи змішаний стиль християнського монотеїстичного бачення світу.

Щодо історії власне праукраїнського слов’янства, то саме цей регіон планети був заселений навіть у льодовиковий період, тому можна стверджувати, що Україну населяли люди вже біля 150-100 тис. років тому. Тобто йдеться про Стародавню Україну. На її території, на думку вчених, виникала гостріша потреба приручення тварин, окультурення диких рослин тощо. Вважають, що населення України було однією з основних груп індоєвропейських народів (пізніше – слов’ян), тому і мова визнається найстарішою, тобто старшою від грецької, латинської чи інших арійських мов.

Виділяють такі культури:

а) Трипільська (IV-II тис. до н. е.),

б) Білозерсько-кіммерійська, білогрудівська, лебедівська тощо (XII-X ст. до н. е.),

в) Зарубинецька (кінець III ст. до н. е.),

г) Черняхівська (II-V ст. н. е.),

д) Пенківська, празька (корчацька) – V-VII ст. н. е.,

є) Київська (друга четверть I тис. н. е.).

Так, тут формувались і розпадались Кіммерія, Скитія, міста-держави Північного Причорномор’я, Сарматія, держави антів, славенів, венедів, русичів тощо. Астрально-космічна символіка свідчить, що праукраїнська культура має і свої витоки, свою міфологію, які формувались землеробською культурою, тобто практикою господарської діяльності.

На зламі II-I тис. до н. е. на території Євразії спостерігалась екологічна катастрофа (зміна берегової лінії Чорного моря), яка викликала міграційні процеси, у т. ч. вихід українців до Малої Азії та Єгипту (“народи моря” балканського походження).

Язичницька філософська концепція найвище ставила весняне рівнодення. Сам рік ділився на дві частини - теплу (весна, літо) і холодну (осінь, зима). Чотири пори року - чотири сузір’я. Весняне було найголовнішим, оскільки символізувало початок року і пов’язувалось з Велесом. Найважливіші частини року – весна і літо, тобто землеробська пора (від весняного до осіннього рівнодення). Рух Сонця “через” весну-літо (Зодіак) знаменували 6 (7) сузір’їв (звідси і магічна сила числа 7). Сонце позначалось сімома знаками Зодіаку і породжувало двох богів – весняного і осіннього сонцестояння. Наприклад, Ярило – бог весняного рівнодення (символ юності та мужності, а звідси і чуттєвості), Семиярило - бог літнього сонцестояння (сім коней сонця, тобто “пекуче сонце”, звідси і змужніння). Святовид – бог осіннього рівнодення. Зображався старцем з чотирма обличчями (примхливість осені, тобто і людської долі). Бог зимового сонцестояння – немовля богині Лади, символ перемоги світла і тепла над темнотою та холодом. Загалом, космічне (міфологічне) світосприйняття свідчить про єдність, погодженість дій людини і природи (Пуруші), тобто сил Неба і Землі, тіла і душі. Світ приймався праукраїнцями як єдиний, живий і олюднений, тобто споріднений з людьми.

Ось молитва русича-воїна: “Се ж бо сідаємо на землю і беремо пучку землі до рани своєї і товчем до неї , аби по смерті міг стати перед Марморею і щоб сказала: “Не маю вини до того, який повен землі і не можу його відділити од неї”. І Боги, будучі там, доречуть від себе: “Єси русич і пребудеш ним, бо взяв єси землі од рани своєї і приніс її до Нав’я ”.

Все це дає змогу ритору відтворити внутрішній світ так званого праукраїнця, що складає правіковічне намагання зрозуміти себе, визначити коріння праукраїнської ментальності. Наприклад, в українській мові існують слова “чути” і “бачити”. Чути – означає “відчувати”, “передбачати”, тоді як бачити – означає “розуміти”. Або: душа “бачить”, хоча місце перебування цієї душі – “серце”. Праукраїнець ототожнював душу з життям, дух – з життєвою силою. “Той світ”, наприклад, знаходиться на Півночі, куди існує і сама дорога. “Той світ” можна бачити, тому премудрих називають такими, що “бачать”, тоді пересічність і буде визначатись як “сліпота”.

Як бачимо, існувала і українська міфологія, звідси, повинен бути і відповідний героїчний епос тощо. Епос історично склався пізніше міфу. Міф виражав приховану мудрість, яку потрібно було розгадати. Тоді як епос відігравав організуючу, виховну та навчаючу функції. Епос, іншими словами, був елементом народної освіти, тобто освіти народу. Ознакою епосу є не конкретні особи чи події, а узагальнення, яке “пресує” як події, так і саме поле дії до масштабів етносу, формуючи історичну пам’ять (спосіб життя, “дорогу”, “шлях” тощо).

Можливий міф в українській культурі повинен бути філософсько-етичною творчістю (натяком), тоді як епос – підказкою, морально-етичною формою поведінки, зразком для наслідування. Власне відсутність міфу та епосу є жахливим наслідком намагання знищити історію слов’янського народу і, отже, його самого як етнічне явище.

Кощуни – це вид промови, що фіксує праукраїнська риторика, тобто “слов’янське слово”. Останнє і є основою слов’янського героїчного епосу, а пізніше оповідей, билин тощо.

У період Київської Русі промови (“слово”) поділяють на повчальні (дидактичні) та урочисті (проповіді). Перші були розраховані на простих (неосвічених) людей і не мали так званого художнього значення. Наприклад, “Поучение к братии” новгородського єпископа Луки Жидяти (1016-1060), промови Феодосія Печерського (засновник Києво-Печерського монастиря) тощо.

Урочисті промови присвячувались значним суспільно-політичним подіям чи святам. Таке “слово” складало так звану урочисту риторику, виражало високий стиль біблійних книг, проповідь митрополита Іларіона (“Слово про закон і благодать“, XI ст.), Кирила Туровського («Слово в новий тиждень після Пасхи», XI ст.), Кирила Смолятича та ін.

Українська самобутня риторична культура витіснялась іудейським монотеїзмом. Слов’янська риторика, що відроджувалась в нових історичних умовах, брала за основу латино-мовну риторику, поетику, що, відповідно, приходили через європейське тлумачення. Зрозуміло, що мовні особливості рідної мови залишались, але класичним, тобто зразковим стилем ставало чуже, запозичене, своє визначалось як поганське.

Слов’янську риторику визначають три “сили”: “словесна” (розум), “яростна” (чуття), “желанна” (тілесні потреби, воля). Найважливішою стає розум, мудрість, софійність, тобто буття думки. Під софійністю слід розуміти рівень проникнення у “приховану” суть речей, тобто нею стає божественна істина – премудрість (надчуттєве пізнання), або апостольський рівень. Такий рівень знання називають вищим, тоді нижчим рівнем називають притчі (нагадування), звідси і назва – приточний рівень. Якщо вищий рівень формує образ на рівні одкровення, то приточний рівень – на рівні знаку, “тіні мудрості”. Житейське знання не є ні мудрістю, ні премудрістю, воно лише веде до кмітливості та дотепності. Отже, істинне бачення приходить через слово, міркування, але не через буденне. Істинне пізнання, в українській парадигмі, це – осяяння, просвітництво тощо.

Відома і перша книга з риторики (1620 р.) невідомого автора як переклад з латини. Далі появляється книга німецького вченого Пилипа Меланхтона “Риторика” (1620 р.). Перша частина має назву “Про винайдення справ”, друга – “Про прикрашання слова”. Твір написаний у формі діалогу вчителя і учня, що характерно для підручників Давньої Русі. До цього виду творів слід віднести курс теорії поезії Ф. Прокоповича (De arte poetica) та риторику – De arte rhetorica. (Український переклад останньої був здійснений у 1979 р.).

Тривалий час в Україні єдиним місцем просвітництва була Києво-Могилянська академія. Ф. Прокоповичу, як професору з риторики (з 1706 р.), належать трактати “Духовний регламент”, “Слово о власти и чести царской” та ін. Риторика Ф. Прокоповича складалась з 10 книг, визначаючи словесне мистецтво. Великим оратором був в Г. С. Сковорода, досліджуючи особистісні особливості оратора (ідея Наркіса), тобто про пізнання самого себе.

XIX ст. визначає занепад риторики як науки в Україні, але ХХ ст. віддає риториці належне. Риторичні вміння визнаються конструктивними, оскільки вони закладаються в основу дискусії, діалогу, бесіди, тобто спілкування в цілому. Включення риторики в університетські програми свідчить про розгортання програм “Україна ХХ1 століття”, “Освіта” тощо. Тобто визнається, що риторика повинна бути спрямована не тільки на формування соціально-психологічних, етичних, філософських якостей особистості, але виконувати власне і дидактичні завдання. Саме це і робить науку риторику загальною (отже, і педагогічною) наукою.

До проблемних понять праукраїнської культури слід віднести:

Алатир - “Живий камінь”, звідси вівтар.

Берегиня – Галактика, прадерево світу.

Ведмідь – господар лісу, тобто світу чужого.

Велес –сузір’я, що символізувало весняне божество, початок року. Інше ім’я: Тур - сузір’я Телець (Волосожар).

Вирій - це першоземля богів і світ тих людей, що прожили праведне життя.

Волхви – жерці (“хмарогонителі”, “чародії”, “потворники” та “кощунники”). Волхви і були складальниками кощун (промов.)

Дана – космічна Вода.

Див – небесне склепіння.

Змій – господар води, тобто нижнього світу.

Коляда – мати Сонця.

Кощуни – промова, що фіксує “слов’янське слово”.

Кощій – володар “кощного”, тобто потойбічного, “зимового царства”.

Пекло – підземне царство страхітливого бога Пека.

Перун – бог грому.

Сварог – Батько Сонця, як небесний коваль. (порівн. з Гефестом). Сварог “перемагає” Змія, запрягши його у плуг і виоравши “Змієві вали”.

Чуринга - священний камінь, з написами-тлумаченнями потойбічного (духовного) світу. Носіями цих знань були жерці (волхви).

Яв – світ видимий чуттям (матеріальний, фізичний тощо).

Нав – невидимий світ (духовний світ, світ предків та богів, недоступний чуттям).

Прав – світ законів, як природного, так і духовного (невидимого) світів.