Тема 6. Мовленнєва комунікація та риторика.

· Мовленнєва комунікація та риторика.

· Мовленнєвий розвиток людини та суспільства. Масова комунікація як соціальний процес.

· Структура масової комунікації.

· Екстра- та паралінгвістичні фактори у риториці.

· Мовленнєвий етикет та риторика.

· Красномовство та його роль у побуті.

Основні поняття теми: Елокуція, Мовець, Мовні рівні, Мовний знак, Мовлення, Форми мовленнєвої діяльності, Види мовленнєвої діяльності, Слухання, Говоріння, Текст,

Будь-яка наука має свій теоретичний апарат, що закладається в основу наукового обґрунтування. Одним з важливих постулатів теорії пізнання є так званий системний підхід. Риторика, як і всяка наукова система, характеризується наявністю трьох складових: мовних елементів, способу їх зв’язку та функції. Таким чином, елементи у своїх взаємозв’язках утворюють структуру, а через відповідну його функцію ми приходимо і до їх змісту, призначення тощо.

Розрізняють мовні рівні: фонетика, морфологія, синтаксис тощо. Системний підхід дає відповіді на три питання: що використано для створення риторичного об’єкта, як пов’язане те, що використано як матеріал, для чого, з якою метою (призначення, функція) створено даний об’єкт? “Що?” – визначає тему, осмислення характеру зв’язків між образами, “як?” – визначає композиційні особливості, “для чого?” – з якою метою написано даний твір. Згідно задач визначається і тип аналізу, а саме: субстанціональний, структурний та функціональний.

Мовний знак – це будь-який матеріальний об’єкт, якому приписане певне значення і який виконує роль засобу спілкування. За характером знаків і способом їхнього поєднання мови є такі:

1. Кінетично-зорова (тілесні рухи людини, жести, міміка, пози). Таку мову називають паралінгвістичною (білямовними!), тобто такою, що супроводжує словесну мову, служить більшій виразності.

2. Звуко-слухова (сигнали труби, стук у двері, дзвін на сполох тощо).

3. Графіко-зображувальна (подорожні знаки, живопис графіка тощо).

Ці способи спілкування називають ще невербальними. Поряд з паралінгвістичними засобами мови виділяють також екстралінгвістичні (надмовні!) засоби (дихання, паузи, інтонацію тощо). Універсальною мовою залишається природна мова, знаками якої є звуки, що створені органами артикуляції та відповідними їм графічними знаками. На базі словесної мови утворюються штучні мови: тактильна, дотикова, зорова тощо. Під природною (словесною) мовою розуміють сукупність словесних знаків і правил вживання цих знаків для побудови висловлювань. Набір слів і словосполучень формує так званий статичний рівень мови, включаючи і відповідні правила їх застосування. Динамічний рівень мови виявляє сам процес відбору слів та словосполучень за відповідними правилами, тобто йдеться про сам комунікативний акт, спілкування. Саме динамічний процес і називають мовленням.

Мова – це лише можливість спілкування, сукупність елементів, яка виконує функцію засобу спілкування. У мові як системі є дві групи одиниць: номінативні, що служать для назви речей, їхніх ознак та відношень між речами, та релятивні – сукупність правил, за допомогою яких поєднуються номінативні одиниці при висловленні. Перша група – це лексичні засоби, тобто слова і словосполучення, друга – граматика мови.

Мовлення – це процес вибору певних мовних знаків і вживання цих знаків для виразу думки. Мовлення, мовленнєва діяльність – це різновид духовного виробництва, тобто йдеться про обмін думками, пізнання дійсності, здобуття нових знань. Таким чином, словесно-мовленнєва діяльність – це сукупність психофізіологічних дій людського організму, що полягає у використанні мовних засобів для вираження або сприйняття думки. Мова фіксує те, що відбувається у мовленні. Саме ж мовлення – це лабораторія, де творяться слова, нові вирази, нові структури. У мовленні формується, змінюється не тільки словниковий запас, - одні слова виникають, інші старіють, перестають вживатися, - у мовленні змінюються і правила вживання мовних знаків. Всі ці проблеми змінюються в онтогенезі, формуючи особистість, індивіда, громадянина.

Мова, залишаючись засобом формування особистості, таким чином, являє собою арсенал, набір мовних засобів, який унормовується певним мовним середовищем, а також доповнюється конкретним використаннями мовних знаків як засобів формування думки.

Структура мовленнєвої діяльності наступна:

1. Дві форми – звуко-слухова та графічно-зорова.

2. Два види – продуктивний та рецептивний.

Продуктивний вид мовленнєвої діяльності створює висловлювання. Цю діяльність виконує мовець (продуцент). Рецептивна діяльність – це діяльність, яку здійснює слухач, читач, яка полягає у сприйнятті висловлювання, розпізнанні та осмисленні. У відповідності до форм та видів мовленнєвої діяльності виділяють мовленнєві уміння: говоріння (фонація), слухання (аудиція), письмо чи друкування та читання. Історично першими є говоріння і слухання. Наприклад, вже у початковій та середній школах йде орієнтування на графічну форму мовленнєвих умінь, тоді як наукові засади слухання опрацьовуються слабо.

Слухання – найважче з мовленнєвих умінь, оскільки вимагає виняткової зосередженості, напруження вольових зусиль. Плинність звукового потоку, наявність завад, динамічність, дефіцит часу – все це не сприяє осмисленню змісту почутого. Окрім цього. Сприйняте необхідно переформовувати на мову власного думання (внутрішню мову!), а останнє вимагає звернення до довготривалої пам’яті, інтелектуального тезаурусу тощо. Увага, у свою чергу, теж визначатиме якість сприйняття, отже, впливатиме на переробку та засвоєння почутого.

Риторичний процес передбачає наявні дві сторони: процесуальну та результативну. Процесуальна сторона полягає у створенні висловлювання, проведенні певних мовно-розумових операцій (відбір елементів, встановлення між ними зв’язків). Результативна сторона мовлення полягає у появі тексту. Текст – це сукупність висловлювань, що містить певну інформацію (звукову, графічну, письмову).

Під етикетом розуміють установлений порядок поведінки, форми обходження у людському оточенні. У риторичному мовленні теж наявні сталі формули спілкування, а саме: вітання, поздоровлення, прощання, подяка, запрошення, співчуття, комплімент тощо. Ці формули виражають суспільно-політичні орієнтації, традиції тощо. Наприклад, вибір між словами громадянин, добродій, товариш, громадянин залежить від особистісних вподобань, звичок, а також від ступеня взаєморозуміння між членами людської спільноти. До мовленнєвого етикету слід віднести і застосування певних фразеологічних засобів (трансформація, контамінація, модернізація тощо).

Мова не лише засіб спілкування, а й спосіб відтворення у свідомості народу явищ навколишньої дійсності. Мова об’єднує в націю окремі розрізнені племена. Недаремно метою правителів усіх імперій була насамперед мовна асиміляція підкорених народів, а звідси зникнення власної історії - історичної пам’яті.

Студент, вивчаючи риторику, формує не тільки вміння спілкування, нехай і впливу, але, водночас, формує здатність протистояти так званому злому чи чужому слову. Шанобливе чи зневажливе ставлення до мови корінного народу громадян країни безвідносно до їхньої національної належності свідчить про загальний політичний, соціально-психологічний рівні культури у державі. Стан державної мови, рівень володіння нею, поширеність у різних сферах буття – усе це загальні (обов’язкові) показники цивілізованості суспільства, українського у тому числі.

Ритор зобов’язаний знати і любити рідну мову, говорити нею так, аби всім, хто його слухає, захотілося навчитися цієї мови й користуватися її скарбами.