Тема 5. Риторико-лінгвістичний аналіз тексту. Підготовка промови.

- Види мовних засобів. Фразеологія.

- Стилістичні фігури.

- Тропи як засоби виразу думки.

- Інші мовні конструкції.

Основні поняття теми: Елокуція, Стилістика, Фразеологія, Стилістичні фігури, Тропи.

Розділ риторики, що вивчає вираз думки в тексті, називають теорією словесності (стилістика, культура мови, елокуція). Іншими словами, цей розділ риторики вивчає словесний вираз змісту промови та її “прикраси”. Мова і мовлення, як дві складові, і визначають професійну культуру промовця. Все це і задає основні критерії риторики: змістовність промови, правдивість (істинність, благородство, логічність), мовленнєва активність (механізми мови: структурування, активність, швидкість реакції, артикуляція, темп тощо), задаючи професійні ознаки промовця.

Стилістика веде мову про функціональне призначення промови, зразки художньої майстерності, індивідуальний стиль, дає рекомендації, обґрунтовує необхідний вибір риторичних засобів.

Наприклад, функціональна стилістика виділяє:

№	Усно-розмовний стиль	Писемно-книжний стиль
1.	Літературно-розмовний стиль - ознака освіченості (використовується у діловому спілкуванні, закладах культури тощо).	Офіційно-діловий стиль – тексти документів.
2.	Розмовно-побутовий стиль – несуворі звороти мови на межі літературної мови.	Публіцистичний стиль – стиль газетних та журнальних статей.
3.	Ораторський стиль - суворий варіант публічної промови (конференція, лекція, доповідь тощо).	Белетристичний стиль – стиль художньої прози (повість, роман, сценарій тощо).
4.	Арго, сленг – специфічна мова деяких соціальних груп.	Науковий стиль – стиль монографій, підручників, рефератів тощо.
5.	Простомовний стиль – мова, що використовується у середовищі малоосвічених людей.	Епістолярний стиль – стиль листування

 

Перші три види усно-розмовного стилю – це літературна норма, четвертий – вихід за межі літературної норми, п’ятий – специфічна мова, яка використовується в деяких спеціальних групах. Виділяють інші стилі: дипломатичний, езопівський, афористичний тощо.

Стилістика задає форму, орієнтири та заборони. Вона, як специфічний вид діяльності, прагматична і є особливим мистецтвом, оскільки стає тонкою лінгвістичною наукою, досліджуючи найменші “порухи” думки (образ, порівняння, піймана емоція, асоціація тощо).

Види мовних засобів: вибір мовних засобів забезпечується смислом та доцільністю, тобто йде мова про їх значення, відтінки. Звідси і проблеми пошуку, вибору слова тощо. Точність слова залежить від мовного досвіду, так званого мовного чуття. Оратор завжди повинен боятися мовного ляпсуса.

До основних мовних засобів відносять:

- антоніми – протилежні поняття (наприклад: старий - новий),

- архаїзми - невживані у сучасній мові слова (наприклад: аки, ляпота тощо),

- історизми – слова, що розкривають той чи інший історичний пласт (наприклад: дума, опричнина),

- біблеїзми – поняття, що розкривають християнську духовну культуру (наприклад: месія, виноградна лоза, дерево пізнання тощо),

- канцеляризми – так звані мовні штампи (наприклад: тощо, в цілому),

- модні слова – неологізми, що набувають поширення (наприклад: малий бізнес, лохотрон тощо).

Фразеологія, як частина мовознавства, досліджує стійкі звороти мови (синтаксичні конструкції). Вони, до того ж, важко перекладаються на інші мови, оскільки мають натяковий смисл. Наприклад, “ахілесова п’ята”, “п’ятий кут”, “дати дуба”. Окрім цього, мова повинна бути неперервна, а слово повинно з’являтись в необхідну мить, що є великою таємницею словотворення. Цим аспектом мова нагадує музику, оскільки кожна синтаксична конструкція вимагає своєрідної вимови, ритму, пауз, інтонації, фразового наголосу тощо. Велике значення має “дієслівність” (динамічність), наявність іменників (інформативність, тобто деталізація), прикметник – збагачує опис, займенник – усуває повтори, числівник – уточнює інформацію тощо. Мовленнєві конструкції через своє розмаїття формують відповідний стиль.

Стилістичні фігури – це звороти мови, що досвідно закріпились для посилення виразності висловлювань, діючи на слухача переважно через їх зовнішню структуру, тобто форму (закони логіки, доведення, текстові зв’язки тощо).

Основні види:  

1. Звернення – як момент прямої мови, що називає учасника спілкування (наприклад: “Друзі!” ). Різновидом звернення є риторичне питання (наприклад: “Як вийти з економічної кризи?”, “Хто ж тепер переможець у Другій світовій?”), яке є питанням лише за формою. Остання структура більше нагадує міркування.

2. Вигук – близький до звернення (наприклад: “Бог знає...”).

3. Період – ритмо-мелодична структура, тобто думка, у якій інтонаційне напруження зростає сходинками, досягаючи вершини, далі тема отримує вирішення (зменшення інтонаційної напруги). Наприклад:  

“А чому Ісус – єдиний шлях до Бога?

Чому Ісус? Невже немає інших шляхів до Бога?

А як же Будда? Магомет?

Невже не досить, невже Він не захоче прийняти всіх людей такими, як вони є?”

Період вживається не часто, а лише у надзвичайних життєвих ситуаціях, які вимагають емоційного піднесення, пафосу. У відповідності до такої фігури, громіздкий текст звучить афористично, чеканно, тому і сприймається легко.

4. Паралелізми – однакові побудови сусідніх речень чи їх частин. Часто використовуються в афоризмах, прислів’ях тощо, тобто там, де потрібна лаконічність, що сприяє ритміці тексту. Наприклад (див. Анафора):

“У воді росте, у воді кохається,

а кинь у воду – злякається”.

Розрізняють види паралелізмів: анафора – подібність початків висловлювання, епіфора – повторення слів чи їх сполучень у кінці висловлювання. Наприклад:  

“Чому це випало мені?

Чому саме мені?”

5. Антитеза – протиставлення образів (картин, характерів, предметів тощо), тобто в основі конструкції лежать антоніми. Наприклад:

“Війна і мир”, “Червоне і чорне”,

“Хата – не хата, вікон багато:

є куди влізти, та нікуди вилізти”.

Антитеза може бути розгорнутою, тобто подвійною анафорою:

“А на кота воркота,

А на діти дрімота.”

А на кота все лихо, -

Ти, дитинко, спи тихо!”

Антитеза симетрична, тому очікування робить приємне розуму, що і забезпечує так звану легкість сприйняття.

6. Оксюморон – структура ґрунтується на протилежних поняттях, але тут йдеться про суперечливості, які злиті (об’єднані). Така синтаксична конструкція задає парадоксальність сприйняття. Наприклад:

“Сміх крізь сльози”,

“Сумна радість”.

“Лебідь, рак та щука...”.

7. Градація – подібна до періоду, задаючи наростання чи зменшування “сходинками”. Наприклад:

“Осінні дощі у наших місцях – біда: на дорогах калюжі, скрізь вода, паводки, справжній потоп!

Тут тривога поступово переходить у паніку, а остання - породжує вже хаос”.

8. Інверсія – зміна звичайного порядку слів у реченні для надання особливого відтінку. Слово, яке переноситься, інтонаційно виділяється. Наприклад:  

“Вивели коней. Не сподобались вони мені!”

9. Еліпсис – пропуск слів, фактів, які підказуються самим контекстом. Еліпсис дуже динамічний у читанні, оживляє інтонацію. Наприклад (йде мова про ніж, як знаряддя злочину):  

“А цей? Його приніс мені Тібо –

Де було взяти йому, лінивцю та злодієві?

Вкрав, звісно, але, може бути...

Там, на великій дорозі, вночі...”

Тропи – поетичні звороти, що формують психічний образ з опорою на натякові смисли. Іншими словами, тропи, на відміну від стилістичних фігур, виконують тонкішу функцію, що, найчастіше, є прихованою.

Основні види:

1. Перифраз – заміна явища, предмету тощо іншою назвою чи описовим зворотом. Наприклад:

“Хіба можна поміщати в один ряд цього епігона, бездарного наслідувача, і з ким?” З автором “Мертвих душ”?” (Натяк на М.В. Гоголя).

“Цар звірі” - лев, “скарбниця розуму” – книга тощо.

2. Алюзія – вживання загальновідомого виразу як натяку на подібне:

“Я вмиваю руки”,

“А віз і нині там”,

“Ахіллесова п’ята” тощо.

3. Порівняння – художнє порівняння (тобто мова йде не про логічну операцію), яке посилює (художній) психічний образ:

“Дівчина – мов береза...”.

4. Метафора – окремі слова чи вирази, що ототожнюються за змістом:

“Що це? Знов на нові бої

Шлеш, Венеро, мене?”

5. Алегорія – троп, який вказує на абстрактне поняття у поетичній (натяковій) формі:

“Ахілл”, “Ілля Муромець”.

6. Уособлення (персоніфікація) – перенесення ознак людини на неживі предмети, звірів, явища тощо:

“Вийди, вийди, сонечко,

На дідове полечко,

На бабине зіллячко,

На наше подвір’ячко”.

7. Іронія – слово чи вираз, що приховує протилежну думку. Насмішку, сатиричний натяк:

“Мудрість дурня”, “Сильний мов комар”.

8. Гіпербола – перебільшення:

“Брехня – велика як світ”.

9. Літота – применшення:

“Ой спи, дитя...”

Зроблю тобі колисоньку,

Повішу її на липочку,

Буде вітрець повівати,

Дитиноньку колихати,

Будуть пташки прилітати,

Дитиноньку готувати”.

10. Епітет – визначення предмету в його особливих якостях, що вказує на особливе значення, яке вкладає у слово сам оратор:

“Ой у саду зелененькім пташата співають,

Ой маленькій дитиночці спатоньки не дають”.

Конструкції, які не є ні тропами, ні фігурами:

1. Каламбур – гра слів на основі багатозначності чи омонімії:

“Мій дорогий, дуже дорогий синочок!” (напередодні була розмова про гроші).

2. Парадокс – неочікуване, скільки розходиться з самою логікою тексту:  

“Біленьке, маленьке увесь світ одягає”

3. Афоризм – короткий, але меткий вираз:

“Мовчання – стіна, слово - міст”.

4. Репліка – короткий лаконічний виступ, як вставка (заперечення, зауваження):  

“Премудрість походить від слова мудрість”.

5. Повтор – повторення тієї ж думки в різних варіантах словесного виразу:

“Та внадився журавель, журавель

До бабиних конопель, конопель.

Таки, таки, журавель,

Таки, таки, цибатий!”

6. Цитата – використання дослівних уривків творів інших авторів.

7. Стилізація – використання стилю іншої епохи, іншого автора тощо.

Фразеологічні засоби у мовленнєвій практиці часто видозмінюються, тобто піддаються трансформації. Різновидом трансформації є перетворення фразеологізмів (контамінація), коли з двох фраазеологіізмі утворюють третій (що з воза впало, те пропало і що написано пером, того не виволочиш волом; куй залізо, поки рак свисне) та модернізація (розуміється як коза в обчислювальній машин; не злодії горшки ліплятьі).