РОЗДІЛ 6. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РОБОТА З ДІТЬМИ ТА МОЛОДДЮ З ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ ОБМЕЖЕННЯМИ

 1. Особливості захисту і підтримки дітей і молоді з функціональними обмеженнями

Тривалий час поняття «інвалідність» розглядалося тільки у медичному аспекті та визначалося у термінах психологічної, фізі­ологічної, анатомічної «дефектності», «ненормальності» або «нор­мальності» людини. Згодом це поняття інтерпретувалося як функці­ональні обмеження можливостей людини (тимчасові або постійні).

Поступово зміна дефініції «інвалідність» була пов'язана з уточ­ненням понять «хвороба», «дефект», «непрацездатність», які ото­тожнювалися одне з одним та з «інвалідністю», в результаті чого спостерігалася певна термінологічна невизначеність. Це, своєю чер­гою, заважало адекватному розумінню проблеми.

У процесі поглиблення та розширення знань про інвалідність науковцям стало зрозуміло, що «непрацездатність» - це лише один з проявів інвалідності, і тому процес інтегрування не може обмеж­уватися тільки заходами щодо відновлення працездатності та виро­блення компенсаторних функцій організму.

До того ж, поняття «функціональне порушення», «фізичний де­фект», «хворобливий стан» або «недоліки в розумовому розвитку» тощо, які часто використовувалися при визначенні різних форм ін­валідності, залежно від певного виду захворювання, аж ніяк не дава­ли повної картини інвалідності і лише частково розкривали сутність проблеми.

За останні десятиріччя значно змінилося визначення поняття «інвалідність». Якщо раніше воно тлумачилось як «функціональ­не порушення органів чуття» або «фізичні недоліки», то тепер воно означає несприятливе становище, в якому може опинитися людина- інвалід внаслідок тих чи інших дефектів розвитку [1].

Заслуговує на увагу той факт, що поряд із поняттями «інвалід», «інвалідність» використовуються в суспільстві такі дефініції, як: «люди з особливими потребами», «люди з обмеженими фізичними можливостями», «люди з інвалідністю», «люди з функціональними обмеженнями». І хоча ці терміни не є законодавчо закріпленими, але в законодавчих документах їх намагаються все частіше використо-

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю вувати. Тому необхідно теоретично обґрунтувати такі дефініції, як «інвалід», «люди з особливими потребами», «інвалідність».

Слово «інвалід» походить з латинської мови і означає «важко поранений», «слабкий», «безсилий». З англійської «invalid» пере­кладається як «хворий», «непридатний», «неповноцінний», «непра­цездатний» [7]

Тривалий час у суспільній свідомості слово «інвалід» ототож­нювалося з такими поняттями, як «маргінал», «соціальний аутсай­дер», «неповноцінна людина», «дефектна людина». Ці характерис­тики тією чи іншою мірою свідчили про низький соціальний статус інвалідів і відображали негативну установку в суспільстві щодо ін­валідності.

Як науковий термін дефініція «інвалід» використовується у со­ціальній педагогіці і характеризує особу, що через обмеження жит­тєдіяльності з причин фізичних, сенсорних або розумових недоліків потребує соціальної допомоги, підтримки та захисту [3].

Традиційно при визначенні інвалідності людини фахівці вра­ховують міру і якість первинного дефекту (стану чи хвороби), час настання інвалідності, вікові та статеві особливості психофізичного розвитку, міру працездатності або непрацездатності. Відповідно до цього, визначені такі групи інвалідів:

за віком (діти-інваліди, молоді інваліди, дорослі інваліди, інва­ліди похилого віку);

за походженням інвалідності (інваліди від народження або ін­валіди дитинства, інваліди праці, інваліди війни, інваліди за за­гальним захворюванням);

за видами захворювання та обмежень (особи з розумовими об­меженнями, особи з сенсорними та фізичними обмеженнями, тобто з порушенням зору та сліпі, зі слабким слухом і глухі, з обмеженнями мовлення, глухонімі, з порушеннями опорно- рухового апарату, хворі на дитячий церебральний параліч);

особи із внутрішніми захворюваннями, особи з нервово- психічними захворюваннями [1].

Такий підхід до розуміння проблеми інвалідності виявляє від­носний характер відмінностей у поведінці та становищі інвалідів, а також тих, хто до цієї групи не належить. Це дає підставу ствер­джувати, що основою соціальної допомоги людям з функціональ­ними обмеженнями має бути така система заходів, через яку можна було б зменшити (або навіть повністю усунути) будь-які відмін­ності шляхом певного впливу на фізичні, психологічні, освітні та соціально-культурні інтеграційні процеси, які відбулися в усіх га­лузях людської діяльності. Водночас, гуманізація суспільних від­носин сприяла виходу проблеми інвалідності за межі вузької сфери медичної реабілітології. Це, своєю чергою, стало предметом пильної уваги та вивчення у таких галузях, як статистика, політика, освіта, економіка, педагогіка, антропологія, соціологія, демографія тощо, що дозволило розглядати феномен інвалідності через призму сто­сунків інваліда та суспільства.

Термін «людина з функціональними обмеженнями» є найбільш уживаним на сьогодні в Україні і в соціальному сенсі найбільш гу­манним. Проблема полягає у ставленні суспільства до таких людей і, як наслідок, у формуванні внутрішньої та зовнішньої картини світу людей з функціональними обмеженнями. Зокрема, Джон Джойнер, директор центру, наголошує, що семантика слова «disabled» — не­дієздатний - змушує людей формувати відповідну соціальну уста­новку стосовно таких людей, що накладає відбиток і на них самих. Він пропонує називати таких людей протилежним словом «abled people» або «реоріе with abilities», тобто людьми, які мають здібності, оскільки це може відіграти важливу роль у визначенні потреб таких людей і шляхів допомоги їм [2].

Велику роль у перегляді позицій щодо інвалідності зіграв рух самих інвалідів за незалежне життя. Основним принципом, що по­єднав самозахист та саморепрезентацію інвалідів, став принцип ім- пауерменту («impoverment») або «надання можливостей», в основу якого була закладена ідея про те, що «...саме соціальні умови та соці­ально зумовлені ставлення через механізми сегрегації, ізоляції та ви­гнання перетворюють людину в інваліда» [2]. Соціальна активність людей із різними психофізичними обмеженнями, що спрямовувала­ся на самоствердження та покращення умов існування, змусила ши­роке коло науковців, громадськість, державних діячів звернутися до пошуку найбільш ефективних форм та методів вирішення проблем інвалідів, побудови принципово інших, нових, науково обґрунтова­них моделей інвалідності. Це актуалізувало питання стандартизації підходів до інвалідності, вироблення такої інтерпретації цього соці­ального явища, яка була б всеохоплюючою та гуманістичною й най­повніше відображала права та інтереси як окремої людини-інваліда, так і суспільні інтереси загалом. Певного значення в цьому питанні набула систематизація вже існуючих наукових підходів, на основі

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю яких формується сучасна соціальна політика. Опис таких моделей вперше був зроблений американцем К. Денсоном. Подальші дослі­дження у цьому напрямки здійснювалися в Канаді та країнах Захід­ної Європи.

Пізніше спроби класифікувати різні підходи до розуміння сут­ності інвалідності були здійснені російським професором О. І. Хо- лостовою [2]. За її визначенням, медична модель тлумачить інвалід­ність як дефект - психічний, фізичний, анатомічний (постійний або тимчасовий), що призводить до стійкої дезадаптації.

У межах соціальної моделі інвалідність розуміється як скорочен­ня здатності людини «соціально функціонувати та визначатися у суспільстві», а також як «обмеження життєдіяльності». Ця модель передбачає вирішення проблем, пов'язаних з інвалідністю, через створення системи соціальних служб, обов'язком яких має бути надання допомоги людям з функціональними обмеженнями. Отже, соціальна модель є дуже близькою до медичної і характеризується патерналістським підходом до проблем інвалідності.

Політико-правова модель розглядає проблеми інвалідності у контексті захисту прав хворої людини нарівні з іншими брати участь у суспільному житті й наголошує на обов'язку держави та суспіль­ства сприяти усуненню соціальної несправедливості, не допускати дискримінації. Відповідно до цього, найголовнішим обов'язком дер­жави щодо інвалідів має бути забезпечення соціальної захищеності, створення належних умов для індивідуального розвитку, реалізації творчих та виробничих можливостей і здібностей у відповідних дер­жавних програмах, надання їм соціальної допомоги в усіх видах ді­яльності, усунення перешкод у реалізації прав на охорону здоров'я, праці, освіти, житлових та інших соціально-економічних прав (за­конодавчі акти) [4].

Поряд з медичною, соціальною та політико-правовою моделя­ми інвалідності О. І. Холостова розглядає як суттєво нову культур­ну модель і називає її «культурний плюралізм». За її визначенням, остання ґрунтується на принципах філософії незалежного життя: «Незалежне життя - це спосіб мислення, психологічна орієнтація особистості, яка повною мірою обумовлена взаємовідносинами з ін­шими людьми, суспільством, навколишнім середовищем» [6].

У соціально-політичному значенні культурний плюралізм - це право людини бути невід'ємною частиною суспільства і брати ак­тивну участь в усіх аспектах його життя, право на свободу вибору та самовизначення. Концепція культурного плюралізму походить з ідеї унікальності кожної особистості, її права на самореалізацію та самовираження. У такому розумінні, культурне багатство сус­пільства перебуває в тісній залежності від культурного багатства особистості, а сама особистість розглядається як активний суб'єкт культури, творець та носій її цінностей, відносин, - з іншого, адже для особистості в усі часи найважливішою і найціннішою є свобода, міра якої залежить від рівня соціалізації особистості індивіда з од­ного боку, та рівня розвитку суспільства і суспільних відносин - з іншого [5].

Отже, нове бачення проблеми, що ґрунтується на ідеї незалеж­ного життя інвалідів, суттєво відрізняється від традиційних підхо­дів, згідно з якими ігнорувалася соціальна значущість людини з об­меженнями як повноцінного члена суспільства.

Ідеологія незалежного життя розглядає інвалідність як «обме­жену здатність людини ходити, бачити, чути, говорити або мисли­ти звичайним способом, що обумовлено психологічними, функціо­нальними, фізіологічними порушеннями та аномаліями» [4].

Навряд чи хто буде заперечувати, що проблема незалежного життя інвалідів чекає на негайне вирішення, а допомогу у здійснен­ні можливостей незалежного життя повинні надавати різні соціаль­ні інститути. Не потребує також спеціальних обґрунтувань і те, що це має бути нормою в суспільстві, якщо воно керується принципом рівності людських прав [4].

З огляду на сказане, стає зрозумілим, що причиною інвалідності є несприятливе становище, в якому опиняється людина внаслідок тих чи інших дефектів розвитку, які частково або повністю позбав­ляють можливості виконання нею звичайної для того чи іншого віку, статі та соціально-культурного оточення ролі у суспільстві, за­доволення культурних потреб, що призводить до соціальної непо­вноцінності або соціальної дефектності і руйнує процес соціалізації та інтегрування у суспільство.

У цьому контексті варто зазначити, що саме у теперішніх соціо- культурних умовах загострюється проблема соціальної інтеграції дітей-інвалідів і молодих інвалідів, бо, як зазначають науковці, в Україні спостерігається ціла низка негативних явищ, «соціальних хвороб»: слабкість моральної та правової ціннісно-нормативної сис­теми, соціальна аномія, апатія [6].

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю Ставлення до людини визначається, передусім, словом, яким ми її називаємо. За кордоном, як зазначає Г. Г. Силласте, поняття «люди з функціональними обмеженнями» припускає наявність пев­них можливостей у хворих людей до суспільно корисної праці в різ­них формах і за певних умов [7].

Усвідомлюючи інвалідність як складне соціальне явище, яке поєднує взаємовідносини між індивідом, що має вади, соціальним контекстом, в якому певна ситуація має місце, і значенням, яке їй приділяється, можна передбачити, що проблеми інвалідів можуть бути вирішеними настільки, наскільки суспільство готове змінити свої звички і очікування, щоб включити людей, котрі мають певні відхилення, в соціальне життя.

Інтеграція в суспільство - це процес поновлення втрачених зв'язків людини з суспільством, що забезпечує його введення до основних сфер життєдіяльності: праця, побут, дозвілля.

Якщо ж говорити про інтеграцію соціальну, то це процес і стан поєднання складових частин соціуму, передусім, індивідів і груп, в єдину соціальну цілісність або систему: а) процес і стан поєднан­ня різних за якістю соціальних елементів у функціонально єдиний організм, систему , цілісність утворення; б) процес входження до певної системи (цілісності), яка вже утворилась, тієї чи іншої соці­альної частки (групи, індивіда), що зливається з системою й набуває ознак структурного, складового елемента.

Звідси можна говорити, що соціально-педагогічна робота з інвалідами має бути як професійна або волонтерська діяльність, спрямована на гармонізацію та гуманізацію відносин особистості і суспільства через педагогізацію середовища дитини і надання соціальних послуг.

Головною метою соціально-педагогічної допомоги людям з осо­бливими потребами є інтеграція у суспільство.

Базовими етичними принципами соціально-педагогічної роботи з цією категорією дітей та молоді є:

співчуття, милосердне, позитивне ставлення до кожної особис­тості, повага і прийняття її такою, яка вона є;

вирівнювання можливостей у різних сферах життя;

свобода вибору видів соціально-педагогічної допомоги. Головні завдання соціально-педагогічної допомоги:

адаптація та реадаптація, соціалізація особистості;

задоволення особливих і соціальних потреб інваліда;

педагогізація життєвого простору інваліда;

нормалізація життя родини, в якій живе інвалід.

У структурі соціально-педагогічної допомоги першим визнача­ється соціальний компонент. Тому цілком природнім є задоволення особливих потреб інвалідів шляхом надання соціальних послуг.

Соціальні послуги - це система соціальних дій, які спрямовані на задоволення потреб людини. У вузькому сенсі слова - це система соціальних зручностей, що надаються особистості. Зміст соціальних послуг становлять: інформаційно-консультаційна допомога сім'ї із правових питань, соціально-психологічне консультування, допомо­га у догляді і нагляді за дитиною, забезпечення ліками і продукта­ми харчування, організація життєдіяльності і дозвілля особистості. Соціальні послуги здійснюються шляхом індивідуальної роботи.

Соціально-педагогічна допомога інвалідам побудована на реалізації і впровадженні певних форм і методів роботи, взаємодії індивіда і соціального оточення. Відповідно до цього, соціальний педа­гог як експерт надає допомогу окремій особі та його сім'ї у розв'язанні соціально зумовлених педагогічних і психологічних проблем, аналізує взаємозалежності між цими проблемами та відповідними соціальними факторами; виступає партнером у мобілізації джерел соціально-педагогічної і психологічної підтримки; є посередником між членами сім'ї та іншими соціальними інститутами у розв'язанні конфліктних ситуацій.

Загальний процес соціально-педагогічної допомоги поділяється на 4 етапи:

Дослідницький: виявлення особливих і соціальних потреб інва­лідів, збережених здібностей.

Планування системи соціально-педагогічних впливів.

Організація соціально-педагогічної допомоги.

Оцінка результатів діяльності.

Зміст соціально-педагогічної допомоги інвалідам становить соціально- педагогічна профілактика, соціальне обслуговування (соціально- педагогічний патронаж), соціально-психологічна реабілітація.

Соціально-педагогічна профілактика - це система превен­тивних дій, спрямованих на попередження соціальних наслідків інвалідності: соціальної відокремленості та ізольованості людини.

Соціальне обслуговування - це мобілізація джерел соціально- педагогічної та психологічної підтримки з метою задоволення осо­бливих потреб дітей, молоді і сім'ї.

Соціально-психологічна реабілітація розглядається як цілісний динамічний безперевний процес розвитку особистості, її самоактуалізації та самореалізації.

У цьому випадку «реабілітація» тлумачиться як «відновлення порушених функцій», «компенсація втрачених можливостей», «по­вернення до активного життя». Ці визначення базуються, з одного боку, на етимології цього слова (лат. rehabilitation - відновлення), а з другого - на розумінні цього процесу як наближення до вихідно­го стану, відновлення втраченого, що іноді майже неможливо. Тому метою реабілітації може бути не повернення до певної позитивної вихідної точки, а розширення адаптивних можливостей суб'єкта со­ціалізації, здатності бути адекватним до нових умов, управляти сво­їм життям.

Реабілітація має бути спрямованою на формування у люди­ни якостей, які можуть допомогти їй оптимально пристосуватися до навколишнього середовища. Крім того, реабілітація, будучи за своїм змістом комплексною, повинна бути спрямованою не лише на особу, а й на всю її сім'ю. Реабілітація має сприйматися не лише як боротьба проти хвороби, але й боротьба за людину і її місце у суспільстві. Тому кінцевими результатами можуть бути не тільки медико-фізіологічні показники, а й показники соціальні, а за наслід­ками соціальна-рольова функція реабілітованого має бути адекват­ною його потенційним здібностям.

Особливо важливим аспектом в реабілітації є розуміння її не як впливу, а як взаємодії з сім'єю на основі партнерства щодо реалізації цілей реабілітації, особистісно-орієнтованого підходу, комплексності і системності зусиль. В цьому випадку особливої уваги як форми вза­ємодії заслуговує реабілітація соціокультурна, головною метою якої є особистісний розвиток індивіда, підвищення його рівня саморегуляції.

В умовах демократизації суспільства важливим завданням є створоння рівних стартових можливостей для всіх людей, незалежно від психофізичного розвитку, стану здоров'я, віку, статі, соціально- економічного статусу людини. Створення рівних можливостей для інвалідів означає, що кожна людина має право на життя, навчання, виховання і працевлаштування разом зі своїми ровесниками, не ін­валідами. Визначаються такі цільові сфери для створення рівних можливостей: фізична доступність, освіта, зайнятість, підтримка до­ходів і соціальне забезпечення, сімейне життя і свобода особистості, культура, відпочинок, спорт і релігія [8].

Визнання принципу рівних можливостей у сфері початкової, середньої та вищої освіти для дітей та молоді позначилось на ство­ренні у багатьох країнах світу інтегрованих структур (мейстримінг) - спільного навчання дітей-інвалідів зі здоровими дітьми. Принцип рівних можливостей у соціальній роботі означає надання соціальної допомоги незалежно від категорії інвалідності.

В основі соціально-педагогічної допомоги дітям-інвалідам є також соціально-педагогічний патронаж сім'ї, головна мета яко­го - збереження її цілісності і основних функцій. Соціально- педагогічний патронаж сім'ї, яка виховує дитину з обмеженими функціональними можливостями, - це система регулярної до­помоги батькам у вихованні дитини, догляді і нагляді за нею, організації міжособистісних стосунків, нормального ритму життя, індивідуального фізичного комфорту, правового захисту.

Тому зараз слід підтримувати найбільш пріоритетні напрямки соціально-педагогічної роботи, які заперечують максимальну актив­ність і самостійність інвалідів: активізація життєдіяльності за місцем проживання, створення центрів трудової діяльності, допомога в ор­ганізації вдалого бізнесу, налагодження контактів з ровесниками [9]. Загальним принципом соціальної роботи з людьми з обмеженою жит­тєдіяльністю повинен стати девіз, прийнятий Міжнародною організа­цією інвалідів: «Нічого для Вас без Вас», який свідчить про прагнення соціальних структур до активного залучення громадських організацій інвалідів до соціальної роботи, тобто до соціальної взаємодії [7].

Питання і завдання для самостійної роботи

Написати протягом 10 хвилин невеличке (на одну сторінку) ессе „Мій власний досвід і ставлення до інвалідності". Обгово­ріть текст ессе у мікрогрупах студентів.

Дайте відповідь на такі запитання:

Хто така людина з обмеженими функціональними можливос­тями?

Що означає інвалідність?

Що я знаю про інвалідність? Які мої актуальні і потенційні ресурси для соціальної роботи з інвалідами?

Порівняти характерні ознаки медичної моделі соціальної моделі інвалідності?

Як ви розумієте процес інтеграції івалідів в соціальне середови­ще? В чому ви згоджуєтесь, а що відкидаєте в цьому процесі.

Література

Технології соціально-педагогічної роботи: Навч. посіб. /3а заг. ред. проф. Капської А. Й. - К.: 2000.

Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних праців­ників / 3а заг. ред. А. Й. Капської, І. М. Пінчук., С. В. Толстоухо- вої. - К., 2000.

Соціальна педагогіка: Навч. посіб. /3а. Ред. А. Й. Капської. -К., 2000.

Іванова І. Б. Соціально-психологічні проблеми дітей-інвалідів. - К.: Логос, 2000.

Холостова Е. И, Дементьева Н. Ф. Социальная реабилитация: Учеб. пособ. - М., 2002.

Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції. - К.: А.Л.Д., 1995.

Добровольская Т. А., Шабалина Н. Б. Инвалид и общество, социаль­но- психологическая интеграция // Социс. 1991. - № 5, С. 3-8.

Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з функціо­нальними обмеженнями: Навч.-метод. посіб. для соц. працівни­ків і соц. педагогів / За ред. проф. А. Й. Капської - К.: ДЦССМ, 2003.

Права дітей з особливими потребами Посіб. -довід. нормативно- правових документів / За заг. ред. академіка О. Л. Копиленко. - К.: РННЦ „ДІНІТ", 2002.

 2. Виявлення реального стану вирішення проблеми дитячої

інвалідності

Нині, коли ринкова політика змусила частково демократизу­вати державні структури і зробити кілька кроків у бік лібералізації економіки, соціальні працівники і соціальні педагоги знайшли себе в соціальній політиці стосовно дітей з обмеженими функціональни­ми можливостями. Вони повернули професійну діяльність не в бік політичних реформ, а до людини, зосередившись на створенні міс­цевих організацій, різних громад, які добре знають потреби жителів і тому роблять усе, щоб підтримати задоволення їхніх потреб.

Не можна однозначно стверджувати, що питання соціального захисту сімей з дітьми-інвалідами перебуває десь на задвірках сі­мейної політики. Навпаки, проблемі захисту дітей з обмеженими функціональними можливостями в останні роки приділяється все більше уваги. Позитивну роль у цьому відіграв Закон України від 16 листопада 2000 року "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам", де вперше порушене питання про необхідність пошуків шляхів і механізмів поліпшення життя таких дітей та створення умов для їхньої інтеграції в суспільство; Поста­нова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про Фонд соціального захисту інвалідів».

Деталізації заходів з удосконалення системи підготовки і пере­підготовки спеціалістів для роботи з цією категорією дітей є відобра­женням уваги держави до цієї проблеми у затвердженій в Концеп­ції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів у Положенні про міжвідомчу координаційну раду з питань ранньої соціальної реабі­літації дітей-інвалідів, Постанові Кабінету міністрів (від 12 жовтня 2000 року) та Положенні про навчально-реабілітіційний центр (На­каз Міністерства освіти й науки України від 28 серпня 1997 року). Певним стимулом в активізації соціально-реабілітаційної роботи з дітьми-інвалідами став Указ Президента України від 2 грудня 2002 року "Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту інвалідів та проведення в Україні у 2003 році Року людей з інвалід­ністю", на який відгукнулися обласні і міські державні адміністрації, соціальні служби для молоді, управління у справах сім'ї та молоді.

Ці документи поєднані основною ідеєю з Конвенцію ООН про права дитини, в якій статтею 23 визначається право дитини-інваліда вести повноцінне життя в умовах, які забезпечують її гідність, спри­яють формуванню впевненості в собі, а також право дитини на осо­бливе піклування, доступ до освіти, відновлення здоров'я, забезпе­чення соціального, культурного і духовного життя.

Ці положення знайшли також відображення і в Національній програмі "Діти України", в якій реабілітація дітей-інвалідів розгля­дається як проблема національного значення, що потребує першо­чергового розв'язання.

І якщо до 90-х років XXI століття соціальна політика щодо ін­валідів мала, переважно, компенсаційний характер, коли вся увага концентрувалась на грошових виплатах, то сьогодні, у XXI столітті, створення реабілітаційних центрів передбачає завдання іншого ха­рактеру: адаптацію дітей і молодих інвалідів до соціального і життє­вого середовища, створення умов для реалізації інтересів та потреб інвалідів.

Важливим кроком у створенні умов для активної життєдіяль­ності стала Постанова Кабінету Міністрів України "Про Компенса-

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю ційну програму розв'язання проблем інвалідності", прийнята 1992 році, у якій викладений комплекс дій, спрямованих на поетапне ви­рішення проблем інвалідів у сфері:

профілактики інвалідності, медичної, соціально-трудової реабі­літації;

надання інвалідам протезно-ортопедичної допомоги і забезпе­чення транспортними засобами;

культури, відпочинку, фізкультури та спорту;

поліпшення матеріально-побутових умов проживання;

поширення наукових досліджень із проблем інвалідності;

створення інвалідам рівних можливостей та умов для здобуття освіти, їх реабілітація в освітніх закладах.

Для фінансування робіт і державних програм із соціального за­хисту інвалідів постановою Кабінету Міністрів України від 18 лип­ня 1991 року № 92 створений Фонд соціального захисту інвалідів з відділеннями в Автономній Республіці Крим, областях, містах Киє­ві і Севастополі.

Враховуючи основні причини розвитку дитячої інвалідності (спадкові хвороби, вроджені вади розвитку та дитячий травматизм), з метою зниження негативного впливу цих факторів на стан здоров'я населення України в навчальні плани загальноосвітніх закладів вве­дені предмети, які засобами просвітницької роботи стимулюють мо­лодь до здорового способу життя - "Фізична культура і здоров'я" та "Основи безпеки життєдіяльності людини".

У вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації, незалеж­но від форм власності, Державними стандартами вищої освіти пе­редбачається вивчення курсу "Безпека життєдіяльності людини" як обов'язкової загальноосвітньої дисципліни, що містить розділи долікарської допомоги і валеології. Передбачається вивчення май­бутніми вчителями курсів "Основи валеології" і "Основи медичних знань" як складових фахової підготовки педагогів усіх профілів.

Водночас, з урахуванням реальної ситуації в Україні розроблена ціла система соціального захисту інвалідів, це, зокрема:

пенсійне забезпечення;

державне соціальне страхування;

державна соціальна допомога;

система пільг та компенсацій як соціальна підтримка;

соціальний захист потерпілих від Чорнобильської катастрофи;

фінансове забезпечення програм соціального захисту інвалідів;

медичне забезпечення інвалідів;

освіта інвалідів;

соціальна і професійна реабілітація тощо.

Система соціальної реабілітації дитини лише тоді зможе спрацю­вати на повну потужність, якщо вона у своїй сукупності сприятиме відновленню фізичного, психічного і соціального статусу дитини з ва­дами більш якісно при значно менших фінансових витратах, оскільки основні витрати лягають на плечі батьків, котрі виховують дитину.

Така система характеризується відкритістю та доступністю, на­ближена до місця проживання дитини, що дозволяє батькам або особам, які їх замінюють, брати участь у реабілітаційному процесі. Діти не вилучаються із сім'ї, не порушуються біологічні, фізіологіч­ні та психологічні зв'язки дитини з матір'ю, рідними та близькими людьми.

Вирішуючи комплексно питання дитячої інвалідності та реабі­літації, відділення Фонду соціального захисту інвалідів акцентують основну увагу на підтримці діяльності і створенні реабілітаційних центрів для дітей-інвілідів.

Створення системи ранньої соціальної реабілітації дітей- інвалідів при здійсненні професійної, медичної та соціальної реабі­літації осіб з обмеженими фізичними і психічними можливостями дає змогу завершити формування цілісної реабілітаційної системи в Україні, проводити цілеспрямовану загальнодержавну політику, запроваджувати новітні реабілітаційні методики, спільними зусил­лями спрямувати їх на допомогу дітям-інвалідам.

Оптимальним варіантом, як стверджують дослідники, батьки і спеціалісти, є спеціалізована служба "Центри соціально-психолого- педагогічної реабілітації дітей та молоді з обмеженими функціональни­ми можливостями" (далі - служба), діяльність якої регламентує Поло­ження, розроблене Державним центром соціальних служб для молоді".

Із метою оптимального вирішення проблеми соціального захис­ту і підтримки дітей з обмеженими функціональними можливос­тями УДЦССС, Державним комітетом у справах сім'ї та молоді, а також Державним інститутом проблем сім'ї та молоді було проведе­не соціологічне дослідження "Соціальна адаптація дітей та молоді з функціональними обмеженнями", яке дозволило виявити основні соціальні проблеми дітей і молоді з функціональними обмеженнями та їхніх батьків, окреслити можливі шляхи удосконалення процесу вирішення проблем цієї групи.

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю Висновки, зроблені після проведення опитування методом ан­кетування респондентів трьох категорій, показали, що основні про­блеми дітей і молоді з функціональними можливостями зосередже­ні у 8 основних сферах:

матеріальне забезпечення (різниця між реальним прожитковим мінімумом і встановленими виплатами по інвалідності, брак реалізації встановлених законодавством пільг і нестача деяких додаткових, недостатність безкоштовного забезпечення техніч­ними і медичними засобами лікування, реабілітації, компенсації вад і захворювань);

медичне обслуговування (недостатня кількість і якість послуг безкоштовного лікування, а також профілактики, реабілітації і ранньої діагностики, брак спеціалізованих закладів і кваліфіко­ваних фахівців, особливо в невеликих поселеннях, нестача за­ходів щодо оздоровлення і санаторного лікування, зокрема брак путівок для дітей з батьками);

психологічна допомога дітям і батькам (нестача відповідних осередків і фахівців, матеріально-технічного та інформаційно- методичного забезпечення інноваційних методів роботи);

освіта і професійне навчання (нестача спеціальних груп у дитя­чих садках і спеціальних класів у загальноосвітніх школах, спе­ціальних шкіл, особливо в малих поселеннях, недостатня якість надомного навчання і спеціальної підготовки педагогів, що його здійснюють, недостатність закладів професійного навчання і можливостей безкоштовного продовження освіти);

працевлаштування дітей і батьків (невиконання законодавчих квот щодо працевлаштування, нестача спеціальних робочих місць, прийнятного режиму і умов праці, брак можливостей на­домної праці, спеціалізованих підприємств, недостатність зу­силь Державної служби зайнятості);

спілкування, заняття улюбленими справами (нестача осередків - клубів, денних центрів соціальної адаптації, центрів соціально- психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обме­женнями - спеціалізованих служб ЦССМ, творчих майстерень тощо, інноваційних форм роботи - груп взаємодопомоги, спеціальних змін у таборах відпочинку тощо, інших форм роботи державних і громад­ських організацій, які займаються проблемами інвалідності);

підготовка дітей і молоді до самостійного життя (нестача цен­трів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної ре-

Соціальна педагогіка абілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями - спеціалізованих служб ЦССМ, закладів професійної орієнтації і навчання, діяльності щодо сприяння працевлаштуванню, ство­рення спеціалізованих служб знайомств тощо); - вільне пересування (невиконання вимог законодавства щодо присто­сування будівельних споруд і транспорту до потреб людей з функці­ональними обмеженнями, певна нестача транспортних пільг). Виявлення реальних проблем дітей і молоді з обмеженими функціональними можливостями потребує вирішення низки акту­альних питань.

Питання і завдання для самостійної роботи

Характеристика законодавчої бази стосовно захисту дітей і мо­лодих інвалідів.

Дати аналіз реальної необхідності соціального захисту інвалі­дів.

Визначити основні сфери, в яких проявляються проблеми дітей та молоді з функціональними обмеженнями, і окреслити по од­ній із них можливі шляхи вирішення.

 3. Створення соціально-педагогічних умов для оптимальної життєдіяльності дітей і молоді з функціональними обмеженнями

Зважаючи на те, що і Державний центр ССМ, і місцеві спеці­алізовані центри ставлять собі за мету створити всі можливі умо­ви, щоб допомогти дітям інтегруватися в соціальне середовище, у суспільство, важливо було звернути увагу на одну із проблем, яка стосується, насамперед, дітей - форма і місце навчання. Причому особливий інтерес викликають відповіді самих дітей з функціональ­ними обмеженнями (паралельно проводилося опитування їхніх батьків і експертів).

Серед функціональних характеристик сімей, які мають дітей з обмеженими можливостями, найбільш значущими є такі:

матеріальне забезпечення сімей;

психологічний клімат в сім'ї;

загальна культура сім'ї;

реабілітаційна культура сім'ї;

реабілітаційна активність;

ставлення до патології дитини.

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю Із метою виявлення особливостей сім'ї, окрім структурних і функціональних характеристик, важливо знайти також інди­відуальні особливості членів конкретної сім'ї. До них належать: соціально-демографічні, фізіологічні, психологічні, патологічні звички окремих членів сім'ї, а також характеристика дитини, вік, рі­вень фізичного, психічного, мовного розвитку, інтереси, здібності, освітня установа, яку вона відвідує, рівень навчання і спілкування, наявність поведінкових відхилень, патологічні звички, мовленнєві і психічні відхилення.

Поєднання індивідуальних характеристик членів сім'ї з її струк­турними і функціональними можливостями утворюють комплексну характеристику - статус сім'ї. Для визначення статусу доцільно ко­ристуватись такими поняттями:

соціально-економічний статус;

соціально-психологічний статус;

соціально-культурний статус.

Індивідуальні характеристики членів сім'ї фіксуються у ході інтерв'ю, безпосереднього спостереження і (або) за результатами обстежень, проведених іншими спеціалістами (лікарем, психологом, корекційним педагогом).

Структурні компоненти сім'ї визначаються, переважно, під час бесіди з її членами чи у процесі вивчення офіційних документів (ме­дична соціальна карта).

Для визначення психологічного клімату сім'ї можна викорис­товувати відкрите та опосередковане спостереження, тести (тест- опитувальник, опитувальник для батьків, малюнок сім'ї), а також результати спостережень, проведених психологом чи психотерапев­том.

Рівень загальної культури містить показник освіти дорослих членів сім'ї, побутову та поведінкову культуру членів сім'ї. При цьо­му можна застосовувати інтерв'ю, що дозволяє виявити коло інтер­есів, розвиток духовних потреб, організацію дозвілля, спільні фор­ми відпочинку.

У ході вивчення умов забезпечення ранньої реабілітації дітей зверталася увага на ряд показників, які дозволили виявити певні "білі плями" у роботі з цією категорією дітей та їх батьками:

матеріальне забезпечення;

медичне обслуговування;

психологічна допомога дітям і батькам;

освіта і професійне навчання;

працевлаштування дітей і батьків;

спілкування, заняття улюбленими справами;

підготовка дітей і молоді до самостійного життя;

вільне пересування.

Зокрема, відповіді експертів стосувалися причин, що зумовлю­ють матеріальні, медичні, освітні проблеми сімей, які виховують ді­тей і молодь з функціональними обмеженнями.

Відповіді показують, що найбільш гострою із ряду проблем, з якими стикаються сім'ї з дітьми і молоддю з функціональними об­меженнями, є причина недостатнього матеріального забезпечення. Експерти вважають, що матеріальні проблеми зумовлені такими факторами (наводяться в порядку частоти згадувань):

нестабільна економічна ситуація в країні;

недосконалість законодавчої бази стосовно матеріального забезпе­чення і соціального захисту родин, що виховують дітей-інвалідів;

значна мінусова різниця між державними виплатами на дітей- інвалідів і реальним прожитковим мінімумом;

ліквідація, в багатьох випадках, допомоги матерям, що не пра­цюють і доглядають дітей-інвалідів, з причин незначного пере­більшення норми доходів на члена сім'ї, яка є жебрацькою і об­разливою;

наявність частини безробітних батьків, котрі виховують дітей- інвалідів;

дорогі ціни на лікування й медикаменти;

високі комунальні платежі;

відсутність будівництва державного житла унеможливлює по­кращення санітарно-житлових умов, тобто поліпшення здоров'я дітей і батьків;

недоступність безкоштовного санаторно-курортного лікування;

нестача центрів соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями, недостатня можли­вість залишити дитину у денний час і піти працювати, брак ін­ших форм розвантаження батьків для роботи та відпочинку;

відсутність центрів ранньої діагностики, що збільшує кількість інвалідів та ін;

дорожнеча діагностики й консультування;

недоступність спеціалізованої допомоги в невеликих населених пунктах;

відсутність профілактичних заходів;

відсутність інформації для батьків про методи ранньої діагнос­тики і реабілітаційні заходи та ін.

Причинами психологічних проблем дорослих членів родини є:

усвідомлення неможливості забезпечити гідне життя своїй ди­тині;

страх перед майбутнім дитини (труднощами працевлаштуван­ням, створення власної сім'ї);

поширеність хибних уявлень щодо інвалідності (наприклад, думка, що фізично обмежена людина неповноцінна й інтелекту­ально);

брак інформації про виховання і характер взаємостосунків з ді­тьми і молоддю з обмеженими можливостями і, відповідно, не­розуміння батьками проблем, власних дій;

підвищене відчуття відповідальності, намагання зробити усе за дитину часто трансформується в гіперопіку;

прагнення сховати дитину від оточуючих, а також - звуження кола її спілкування, ізольованість та ін.

Причини психологічних проблем самих дітей і молоді з функціо­нальними обмеженнями, на думку експертів, наявні у зв'язку з:

відчуттям непотрібності і "меншовартості" (формуванню остан­нього сприяють демонстрації співчуття або навпаки - відсторо­нення оточуючих);

недоступністю багатьох закладів культури, нестачею спілкуван­ня взагалі, зокрема з однолітками, внаслідок обмежень у пере­суванні, з інших причин;

відсутність інформації, замкненість лише на власних проблемах;

усвідомлення своєї залежності від батьків і близького оточення та ін.

Стосовно проблем у сфері освіти дітей і молоді з функціональни­ми обмеженнями, то експерти зазначають такі причини:

неспроможність відвідувати загальноосвітню школу, оскільки наявні труднощі у пересуванні та віддаленість спеціальних на­вчальних закладів, що заважає отримати спеціальність;

недостатня адаптованість навчальних програм загальноосвітніх і навіть спеціальних шкіл для дітей з певними порушеннями, брак індивідуального підходу та навчальних програм, адаптова­них до особливостей різних видів інвалідності дітей, які навча­ються вдома;

Соціальна педагогіка Причини недостатнього спілкування дітей і молоді з функціо­нальними обмеженнями:

труднощі пересування, відсутність спеціального обладнання в громадських місцях, взагалі знижений рівень мобільності інва­лідів;

психологічний бар'єр у спілкуванні, неготовності людей сприй­мати інвалідів рівними собі;

психологічні комплекси батьків, які соромляться своєї дитини і не прагнуть розширювати коло її спілкування;

відмежованість від середовища загальноосвітніх шкіл, недостат­ня кількість центрів соціальної адаптації і спеціалізованих на­вчальних закладів;

відсутність клубів для спілкування або їх територіальна недо­ступність;

небажання здорових дітей спілкуватися з інвалідами та ін. Звичайно, названі вище лише окремі причини серед десятків

інших. Проте вони можуть привернути особливу увагу державних структур, різних соціальних інститутів і громадських організацій до питання щодо шляхів усунення окреслених причин і механізмів впливу на досягнення певних змін у тій ситуації, яка склалася на­вколо дітей і молоді з функціональними обмеженнями, і зокрема - навколо сімей, які виховують таких дітей.

Питання і завдання для самостійної роботи

Здійснити характеристику функціоналу сімей, які виховують дітей з функціональними обмеженнями.

Охарактеризувати основні проблеми, з якими стикається ця ка­тегорія клієнтів.

Окреслити основні шляхи усунення визначених проблем в од­ному із конкретних мікросередовищ.

 4.Принципи і закономірності соціально-педагогічної реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями

Закономірності, представляючи одну із найбільш важливих складових теорії соціально-педагогічної реабілітації, обумовлюють її зміст у практиці соціальної роботи з дітьми з обмеженими мож­ливостями і визначають стратегічні шляхи впровадження наукових досягнень у сфері соціального захисту. Основні закономірності ба-

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю зуються на принципах, які обумовлюють їхній зміст. Ці принципи представлені на рис. 6.1.

До загальних закономірностей належать: зміна сутності дер­жавної політики стосовно дітей з обмеженими можливостями і ви­роблення певних механізмів для її реалізації.

Основною передумовою успішного вирішення актуальних про­блем соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями є державна політика щодо інвалідів. Саме так, у некоректній формі, формулюються поки всі державні документи стосовно цієї категорії осіб з обмеженими функціональними можливостями.

Обмеженість життєдіяльності дитини проявляється у повній чи частковій утраті нею здатності здійснювати самообслуговування, переміщення, орієнтацію, спілкування, контроль за своєю поведін­кою, а також повноцінно займатися ігровою, навчальною чи трудо­вою діяльністю.

Описание: C:\Users\A261~1\AppData\Local\Temp\FineReader10\media\image2.png

Рис. 6.1. Принципи соціально-педагогічної реабілітації

Через це важливим завданням держави є забезпечення соці­альної захищеності інвалідів, створення нею необхідних умов для індивідуального розвитку, реалізації інтелектуального чи творчого потенціалу. Це здійснюється завдяки участі інвалідів у відповідних державних програмах, розроблених на основі врахування виявле­них потреб, і регулюється наданням соціальної допомоги у перед­бачених законодавством видах для усунення наявних перешкод. З цією метою держава визначає для дітей з обмеженими можливостя­ми додаткові гарантії для реалізації їхніх прав і законних інтересів, проявляючи при цьому особливу турботу про дітей. Хоча, слід ска­зати, що сьогодні ці діти і їхні сім'ї належать до найбільш соціально незахищеної категорії населення.

Останніми роками в державі і суспільстві визначилися позитив­ні тенденції в галузі соціальної політики щодо дітей з обмеженими можливостями і їхніх сімей, що знайшло своє відображення у пер­шій із зазначених закономірностей. Розроблено низку документів, згідно з якими державні структури, громадські об'єднання, залуча­ючи до цього приватні ініціативи, покликані здійснювати заходи, спрямовані не лише на охорону здоров'я населення і профілактику інвалідності, але й на створення умов для реабілітації інвалідів, за­доволення їхніх інтересів, інтеграцій у суспільство і професійну ді­яльність.

Досить ефективним механізмом реалізації державної політики і вирішення проблем інвалідів в Україні стали загальнодержавні і регіональні програми, які об'єднують усі зусилля різних відомств. Особливе місце в цьому списку посідає цільова Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, схвалена Постановою Кабі­нету Міністрів України від 12 жовтня 2000 року № 1545 та Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» в Україні від 5 липня 2001 року.

Наступна загальна закономірність - розробка і вдосконалення нормативно-правової бази соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями.

Вітчизняний і зарубіжний досвід засвідчує, що соціальну роботу з дітьми, котрі мають функціональні обмеження, необхідно прово­дити постійно з урахуванням нормативно-правової бази документів світового співтовариства (установчі акти, декларації, пакти, конвен­ції, рекомендації і резолюції ООН, ВОЗ, МОР, ЮНЕСКО, ЮНІ- СЕФ та ін.) та законодавчих і підзаконних актів України.

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю У практиці соціальної реабілітації дітей з обмеженими функціо­нальними можливостями залучають такі базові документи світового співтовариства: Всесвітня декларація прав людини (1948 р.), Між­народний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.), Декларація про права розумово відсталих осіб (1971 р.), Конвенція про права дитини (1989 р.), Всесвітня декларація про особливості впливан­ня, захисту і розвитку дітей (1990 р.), Конвенція і Рекомендації про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (1983 р.) та інші.

Незаперечним є те, що головним серед цих документів, який становить загальне підґрунтя і вимоги для прийняття конкретних заходів у національному і міжнародному плані в галузі захисту прав інвалідів, а також сприяння щодо включення їх у нормальне життя суспільства, є Декларація про права інвалідів, прийнята Генераль­ною асамблеєю ООН у грудні 1971 року. Розробляючи цю страте­гічну лінію далі, Конвенція про права дитини підкреслює:

Держави-учасниці визнають, що неповноцінна в розумовому чи фізичному плані дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють її впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства.

Держави-учасниці визнають право неповноцінної дитини на особливу турботу, заохочують і забезпечують надання, за умови наявності ресурсів, дитині, яка має на це право, і відповідально­му за турботу про неї допомоги, про яку подано прохання і яка відповідає стану дитині та становищу її батьків чи інших осіб, що забезпечують турботу про дитину.

Цей документ наголошує ще й на тому, що держави-учасниці ма­ють право на обмін інформацією, у т.ч. й інформації про методи реабі­літації, що дозволяє всім державам, і Україні в тому числі, поліпшити свої можливості і знання, а також розширити свій досвід у цій галузі.

Слід звернути увагу на один важливий нюанс: права дитини, в тому числі із обмеженими можливостями, зароджуються в сім'ї, яка є природнім середовищем для зростання і добробуту всіх її членів, особливо дітей. У плані соціальної роботи незаперечним є факт, що права людини і дитини невіддільні від сім'ї, саме сім'я є їхнім гаран­том. Цим самим дитина захищена від будь-яких посягань на свою гідність.

Деякі аспекти розробки й удосконалення нормативно-правової бази в галузі соціальної роботи з дітьми і молоддю з обмеженими функціональними можливостями наявна в Україні не лише на за­гальнодержавному рівні, але й на регіональному.

Отже, друга загальна закономірність, яка проявляється в ін­тенсивному розвитку і вдосконаленні нормативно-правової бази соціально-педагогічної роботи з дітьми з обмеженими функціональ­ними можливостями має важливе значення як юридична база цієї діяльності.

Розгортання соціально-педагогічної роботи з дітьми з обме­женими функціональними можливостями щодо їхньої інтеграції потребує того, що суспільство має сприяти створенню мережі реа­білітаційних центрів для таких груп дітей, де здійснюється профо­рієнтація завдяки профнавчанню, консультації з правових проблем, надається конкретна допомога по працевлаштуванню. Все це потре­бує кваліфікованої роботи, що зумовлює ще одну загальну законо­мірність зростання потреб сім'ї, яка виховує дитину з обмеженими функціональними можливостями, у кваліфікованій соціальній допо­мозі, що передбачає різноманітні види реабілітації.

Спостереження і вивчення особливостей роботи з дітьми з обме­женими можливостями дозволило нам визначити ряд специфічних закономірностей. Загальною особливістю їх стало те, що дитина- інвалід у будь-якому аспекті специфічних закономірностей не може розглядатися поза сім'єю, де вона проходить первинні стадії соціалі­зації. Тому першу специфічну закономірність ми визначаємо як за­лежність ефективності соціально-педагогічної реабілітації дитини з обмеженими можливостями від мобілізації потенціалу сім'ї.

З одного боку, сім'я як спільнота є об'єктом багатоаспектного впливу з боку різних соціальних інститутів. Власний потенціал сім'ї і дієздатність, які є головною підтримкою дитини з проблемами у розвитку в процесі реабілітації, багато в чому залежать від ефектив­ності, адресності і педагогічної доцільності допомоги держави і сус­пільства.

Безперечно, власний потенціал сім'ї є комплексним, інтегратив­ним показником її соціальної стабільності. Його дієвість поширю­ється на всіх членів сім'ї, які, за потреби, спроможні мобілізувати свої ресурси для підтримки того, хто їх найбільше потребує. Вихо­дячи з таких позицій, можна стверджувати, що власний потенціал сім'ї є важливою ланкою в загальній системі реабілітаційних захо­дів, тим додатковим ресурсом, значення якого важко переоцінити.

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю Таким чином, величезний діапазон і унікальність засобів впливу роблять її одним із найбільш сильних засобів соціалізації, соціаль­ної підтримки і захисту особистості, формування в ній загальнолюд­ських і, до того ж, індивідуалізованих властивостей.

Другою специфічною закономірністю соціально-педагогічної реабілітації проблемних дітей є реалізація індивідуальної програми реабілітації для кожної дитини з обмеженими можливостями згідно з її реабілітаційним потенціалом.

Сьогодні соціальна допомога не може мати абстрактний харак­тер. Предметом уваги спеціаліста є сім'я з притаманними лише їй проблемами. Одне і те саме захворювання, наприклад ДЦП, має де­сятки різновидів, складних комбінацій первинних і вторинних де­фектів. Особистість дитини є унікальною сама по собі, а у поєднанні з виявленими відхиленнями є взагалі неповторною. Цим і поясню­ється необхідність індивідуального підходу до реабілітації, що пови­нне знайти реальне відображення у повсякденній роботі з дітьми.

Індивідуальна програма реабілітації дітей з обмеженими функ­ціональними можливостями є переліком реабілітаційних заходів, спрямованих на відновлення здібностей дитини до побутової, сус­пільної, майбутньої професійної діяльності згідно з її потребами, колом інтересів, рівнем домагань з урахуванням спрогнозованого потенціалу його соматичного стану, психофізіологічною витрива­лістю, соціального статусу і реальних можливостей соціального се­редовища.

Реалізація індивідуальної програми характеризується чітко ви­раженим психолого-педагогічним наповненням усіх реабілітаційних заходів. При цьому простежується послідовність, комплексність і неперервність при виконанні індивідуальних програм.

Розробка індивідуальної програми реабілітації дитини з обме­женими функціональними можливостями має такі етапи:

проведення реабілітаційно-експертної діагностики;

оцінка реабілітаційного потенціалу, який містить власний по­тенціал сім'ї, котра виховує дитину;

реабілітаційний прогноз;

визначення адекватних заходів, технічних засобів та послуг, які дають змогу дитині відновити порушені чи компенсувати втра­чені здібності до виконання побутової, пізнавальної діяльності, рухової активності з врахуванням вікових особливостей дити­ни.

Третя специфічна закономірність соціально-педагогічної реабілі­тації дитини з обмеженими функціональними можливостями полягає в об'єднанні зусиль сукупного потенціалу соціуму для найбільш повного задоволення потреб сім'ї дитини з проблемами здоров'я і розвитку.

У цьому випадку йдеться про інтеграцію діяльності як держав­них органів, так і громадських, приватних ініціатив різного профілю з метою найбільш повного задоволення потреб цієї категорії сімей у її самореалізації, розкритті власної корисності.

Зазначена закономірність відображає залежність результатів реабілітації від міри впливу сукупного потенціалу соціуму як бага- томірного явища: життєве середовище, соціальне мікросередовище, середовище проживання конкретної людини, життєвий простір, со­ціальний простір.

Соціум, у якому традиційно відбувається процес соціалізації особистості дитини з обмеженими функціональними можливостями і яка виховується вдома, зазвичай, має два виміри - сім'я і сімейно- сусідська спільнота.

Практика свідчить, що успіх реабілітації залежить від багатства зв'язків (контактів), у які вступає сім'я хворої дитини і яка обрала для себе інтегративний шлях розвитку.

Взаємодія соціуму і дитини та її сім'ї доповнюють один одного. Наприклад, спілкування і співробітництво здорових дітей і дітей з обмеженими функціональними можливостями призвело до наро­дження нового соціального явища - волонтерського руху як прояву дитячого милосердя.

Отже, можна сказати, що третя специфічна закономірність соціально-педагогічної реабілітації дітей з обмеженими функціо­нальними можливостями досить тісно пов'язана як із загальними закономірностями, так із двома попередніми специфічними законо­мірностями, що відображають найбільш істотні зв'язки і взаємоза­лежності між спеціалістами соціальної реабілітації, дитиною з обме­женими функціональними можливостями і її сім'єю, а також всіма соціальними інститутами, які повинні на різних рівнях забезпечити ефективність процесу соціально-педагогічної реабілітації.

Визначені загальні і специфічні закономірності соціально- педагогічної роботи та принципи соціально-педагогічної реабілітації дітей і молоді з обмеженими функціональними можливостями дозво­лили окреслити принципи діяльності фахівця, котрий спеціалізується на роботі з дітьми з обмеженими функціональними можливостями:

дотримання прав дитини;

надання державних гарантій у сфері соціального обслугову­вання;

забезпечення отримання рівних можливостей щодо отримання со­ціальних послуг і їх доступності для дітей і молоді цієї категорії;

послідовності всіх видів соціального обслуговування;

орієнтації соціального обслуговування на індивідуальні потреби;

пріоритетність заходів по соціальній адаптації дітей-інвалідів і молодих інвалідів;

відповідальності органів державної влади, органів місцевого са­моуправління за збереження прав дітей-інвалідів у сфері соці­ального обслуговування.

У забезпеченні соціальної допомоги і підтримки дітей з обмеже­ними функціональними можливостями помітну роль відіграє фахі­вець, котрий повинен:

забезпечити допустиме і доцільне посередництво між особистіс­тю дитини, сім'ї, з одного боку, і суспільством з різними держав­ними і громадськими структурами;

виконувати своєрідну роль "третьої особи", зв'язуючої ланки між дитиною і мікросередовищем, між дитиною і молодою з об­меженими можливостями і здоровими людьми, сім'єю і суспіль­ством;

впливати на спілкування інваліда і його відносини у мікросоціу- мі, стимулювати, спонукати його до тієї чи іншої діяльності, яка буде сприяти її прогресивному розвитку;

допомагати сім'ї, котра виховує дитину з обмеженими функціо­нальними можливостями, організувати спеціалізовані види реа­білітації, причому необхідно враховувати, що медична реабіліта­ція не має чіткого відмежування від психологічної, педагогічної, соціально-економічної та професійної.

Зважаючи на законодавчу базу та особливості потреб дітей і мо­лоді з функціональними обмеженнями важливою умовою у допо­мозі такій категорії людей є незаперечна реалізація Державних про­грам (2001 р.), що сприяє захисту інвалідів.

У межах цієї програми виконується низка заходів, які стосують­ся окремих аспектів проблеми соціально-педагогічної реабілітації (див. мал. 1). Серед них можна назвати такі:

1. Програмно-методичне забезпечення спеціальних (корекційних) освітніх установ.

Соціальна педагогіка Мається на увазі розробка змісту спеціальної освіти, соціально- трудової адаптації, психолого-педагогічної реабілітації дітей з пору­шенням інтелекту.

Підготовка і підвищення кваліфікації кадрів, котрі працюють з дітьми з обмеженими можливостями.

Створюються пакети науково-методичних навчальних матеріа­лів для спеціалістів і батьків щодо забезпечення групового та інди­відуального навчання дітей з порушенням емоційно-вольової сфери під час інтеграції в середовище здорових ровесників.

Створення нових і розвиток діючих Центрів реабілітації дітей з обмеженими можливостями.

З метою поліпшення їхньої роботи на сьогодні розроблена мо­дель психолого-педагогічної консультації з діагностичним підхо­дом.

Створення нових освітніх моделей для дітей-інвалідів.

В Україні робляться перші кроки у плані впровадження моделі ін­тегрованого виховання і навчання дітей з відхиленнями у розвитку.

Питання і завдання для самостійної роботи

У чому виявляються загальні і специфічні закономірності соціально-педагогічної роботи з дітьми і молоддю, що мають функціональні обмеження.

Розкрити основні принципи соціально-педагогічної роботи з дітьми-інвалідами.

Здійснити характеристику одного Закону чи Постанови Кабіне­ту Міністрів України щодо соціального захисту дітей і молоді з функціональними обмеженнями.

Розкрити основні механізми можливого вирішення найбільш важливих проблем дітей-інвалідів.

 5. Зміст реабілітації дітей з функціональними обмеженнями

В Україні останнім часом інвалідність як соціальне явище при­вертає значну увагу органів виконавчої влади та суспільства. І ця тенденція викликана, передусім, проблемами, з якими стикається більшість інвалідів різних вікових груп, а також обумовлюється не­ухильним зростанням загальної кількості інвалідів. Досить згадати, що станом на 2008 р. в Україні нараховувалось близько 2 мільйонів осіб з функціональними обмеженнями. Чималий відсоток із них -

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю діти. Так, за даними МОН України, у спеціалізованих загальноос­вітніх навчальних закладах отримують освіту близько 58 тисяч ді­тей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку. Ще 65 тисяч дітей з інвалідністю навчаються в загальноосвітніх шко­лах. У професійно-технічних навчальних закладах здобувають осві­ту і професію 3,5 тисячі дітей з інвалідністю. У вищих навчальних закладах І-ІУ рівнів акредитації кількість студентів з інвалідністю характеризувалось неухильним збільшенням і зросло з 2587 осіб у 1995/6 н.р. до 10 тисяч осіб.

Проблеми соціальної незахищеності людей з функціональними обмеженнями чи з обмеженими можливостями є особливо актуаль­ними сьогодні, коли в процесі реформування нашого суспільства старі форми і методи соціальної підтримки таких громадян вияви­лися в більшості випадків непридатними, а нова система соціально­го захисту ще тільки створюється.

Сутність терміну «реабілітація», яким спершу позначали віднов­лення честі і прав безвинно засуджених, дещо пізніше - відновлен­ня попередньої незаплямованої репутації чи повернення незаконно відібраних прав, а потім поняття „реабілітація" набуло виразно ме­дичного та соціального змісту. Цю смислову трансформацію свого часу і було відображено у Великій Радянській Енциклопедії, в якій зазначено, що крім лікувальних заходів (трудотерапія, лікувальна фізкультура, спортивні ігри, електролікування, грязелікування, ма­саж), що проводяться у відділеннях і центрах реабілітації при ве­ликих лікарнях та інститутах (травматологічних, психіатричних, кардіологічних та інших), реабілітація включає також заходи щодо розвитку в потерпілого основних навичок щодо самообслуговуван­ня (соціальна, побутова реабілітація) і підготовки інвалідів до тру­дової діяльності (професійна, виробнича реабілітація) [3].

Із наведених аспектів реабілітації найбільш розробленим був і тривалий час залишався медичний. Це наочно підтверджується численними дослідженнями [2]. Серед них значне місце посідає монографія О. Тарасова і М. Фонарьова „Реабілітація при дитячих хворобах". У ній реабілітація трактується як сукупність медичних, соціально-економічних та інших заходів, спрямованих на макси­мально швидке і повноцінне відновлення здоров'я хворого та його ефективне і раннє повернення до звичайних умов життя, праці, на­вчання [3].

Виходячи із змісту наведених дефініцій, можна вважати, що ре­абілітація є досить ємким поняттям і в контексті вироблення пра­вил забезпечення рівних можливостей для інвалідів означає процес, який має на меті допомогти інвалідам досягти оптимального фізич­ного, інтелектуального, психічного чи соціального рівня діяльнос­ті та підтримувати його, забезпечуючи тим самим умови для зміни їхнього життя і розширення межі їхньої незалежності. Таким чи­ном, реабілітація передбачає не лише надання медичної допомоги, а включає також комплекс соціальних заходів, спрямованих на від­новлення працездатності[8].

Тому цілком закономірно, що в Законі України „Про соціальні послуги" під реабілітацією розуміється ціла система медичних, про­фесійних, соціальних заходів, спрямованих на надання особам, які перебувають у складних життєвих обставинах, допомоги у віднов­ленні ними порушених функцій організму, компенсації обмежень життєдіяльності, а також підтриманні оптимального фізичного, інтелектуального, психічного, соціального рівнів та якості життя для досягнення соціальної і матеріальної незалежності, соціально- професійної адаптації та інтеграції в суспільство [7].

Виходячи з того, що реабілітація відбувається в конкретних со­ціальних умовах і має комплексний характер, цілком правомірно ви­окремити її соціальну складову, що має найрізноманітніші аспекти соціальної роботи, а саму реабілітацію назвати соціальною. Тобто, слід розуміти під нею комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених індивідом суспільних зв'язків та відносин внаслідок стійкого розладу функцій організму (інвалідність) чи змі­ни соціального статусу (люди похилого віку, безробітні, біженці) [3].

Що ж стосується соціальної реабілітації інвалідів, то її визначе­но як систему відновлення соціальних зв'язків, соціального стату­су, працездатності через комплекс соціально-медичних, соціально- психологічних і соціально-правових заходів [2]. Інакше прийнято вважати її системою заходів, що сприяють оптимізації і коригуван­ню становища інваліда (дитини-інваліда) в сім'ї, трудовому колек­тиві, суспільстві. Це й зміна ставлення його до своїх вад, виховання у нього навичок самообслуговування, а також протезування, орте- зування, забезпечення засобами реабілітації з метою покращання рівня його життєдіяльності [7].

Загалом соціальну реабілітацію для окремої людини з особли­вими потребами фахівці здебільшого розглядають як шлях перетво-

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю рення її з об'єкта соціальної допомоги в активно діючого суб'єкта суспільства [1]. Вичерпне визначення цього поняття знаходимо в нещодавно виданому Законі України „Про реабілітацію інвалідів в Україні". У ньому, зокрема, під соціальною реабілітацією розуміють систему заходів, які забезпечують умови для повернення особи до активної трудової діяльності, відновлення її соціального статусу та здатності до самостійної суспільної і родинно-побутової діяльності шляхом соціально-середовищної орієнтації та соціально-побутової адаптації, соціального обслуговування та забезпечення засобами ре­абілітації [7].

Донедавна соціальна реабілітація складалась з окремих напрям­ків: медичного, соціально-психологічного та соціально-трудового. Однак практичний досвід соціальної роботи показав, що система соціальної реабілітації інвалідів може бути значно ефективнішою за умови оптимізації реабілітаційного процесу через організовану педагогічну діяльність. Навчання і виховання у цьому випадку ви­ступає як частина процесу соціального становлення людини і поля­гає в свідомому цілеспрямованому впливові на індивіда чи соціаль­ну групу з боку суб'єктів виховної діяльності - педагогів. Кажучи інакше, соціально-педагогічна реабілітація - це процес і результат, що відображає включеність людини з особливими потребами в на­вколишній соціум за умови цілеспрямованого педагогічного впли­ву. Під процесом соціально-педагогічної реабілітації розуміють ди­наміку розвитку явища, якості чи послідовності дій (педагогічних прийомів), взаємодії фахівців, спрямованої на досягнення певного соціально-педагогічного ефекту [6].

О. Безпалько, вводячи в соціальну реабілітацію медичний, пси­хологічний, професійний та педагогічний компоненти, визначає та­кож кілька її принципів, а саме:

здійснення реабілітаційних заходів на початку виникнення про­блеми;

безперервність та постійність їх проведення;

комплексний характер реабілітаційних програм;

індивідуальний підхід до визначення обсягу, характеру та змісту реабілітаційних заходів [1].

Соціальна реабілітація не може бути абстрактною, тому що в кожної людини з особливими потребами є свої специфічні пробле­ми, які потребують індивідуального підходу та вирішення їх під ке­рівництвом психолога і соціального педагога.

Соціальна педагогіка Загалом соціальну реабілітацію деякі фахівці, зводять до „систе­ми заходів, спрямованих на найповніше відновлення здоров'я хво­рих та інвалідів, повернення їх до активного життя" в суспільстві

[14].

Законом України „Про реабілітацію інвалідів в Україні" перед­бачено створення Державною службою медико-соціальної експер­тизи та реабілітації інвалідів - Державної типової програми реа­білітації інвалідів на підставі державних соціальних нормативів у згаданій сфері, єдиних науково обґрунтованих критеріїв та вимог до реабілітаційних заходів. Зокрема, у ньому виокремлений гаранто­ваний перелік реабілітаційних заходів у складі послуг з медичної, професійної, трудової, фізкультурно-спортивної і соціальної реабі­літації. Згідно із Законом, індивідуальна програма реабілітації роз­робляється медико-соціальною експертною комісією відповідно до Державної типової програми реабілітації інвалідів. Індивідуальною програмою передбачені такі види реабілітаційних заходів:

медичні (медикаментозне лікування, відновлювальна терапія, хірургічне втручання, протезування);

фізичні (відновлення, покращання, стабілізація, координація рухових дій, уміння користуватися протезами);

психологічні (психокорекція якостей і функцій інваліда, його мотивації до життєдіяльності та праці, навчання прийомів і ме­тодів психологічної саморегуляції);

професійні (професійне навчання, професійна адаптація);

трудові (раціональне працевлаштування);

соціальні (соціально-побутова адаптація, соціально-середовищна орієнтація, соціальне обслуговування, забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призна­чення);

психолого-педагогічні (психологічна і педагогічна корекція роз­витку);

фізкультурно-спортивні (фізкультурно-спортивна підготовка та адаптація, організація і проведення фізкультурно-оздоровчих і спортивних занять) [7].

Відповідно до існуючої практики, розробка індивідуальної про­грами реабілітації складається з таких етапів:

проведення реабілітаційно-експертної діагностики;

оцінка реабілітаційного потенціалу, що має власний потенціал інваліда;

визначення реабілітаційного прогнозу;

визначення заходів, технічних засобів і послуг, що дають змогу від­новити порушені чи компенсувати втрачені здібності для виконан­ня побутової, пізнавальної діяльності, рухової активності тощо. Як визначено положеннями Закону, учасниками реабілітацій­ного процесу є педагогічні, медичні, соціальні, музичні працівники, майстри виробничого навчання, реабілітаційні установи, інваліди, які проходять реабілітацію, батьки, законні представники інвалідів (у випадку недієздатності інваліда).

Надзвичайно цінною для нашого дослідження є твердження А. Капської та А. Шевцова, що ефективність соціально-педагогічної реабілітації дітей і молоді з особливими потребами залежить, насам­перед, від адекватності створеного соціально-педагогічного середо­вища та його спроможності надати необхідну допомогу і підтримку в реабілітаційному процесі [2; 15].

Розгортанню соціальної роботи з людьми з особливими потре­бами, спрямованої на їх інтеграцію в суспільство, сприяє створення мережі реабілітаційних центрів, де здійснюється профорієнтація, проводиться професійне навчання, консультування з психологіч­них, правових і організаційних проблем, надається конкретна допо­мога по набуттю професії, навчанню й працевлаштуванню.

Відповідно до наведених визначень суті інвалідності, проекту­ється соціальна реабілітації дитини з функціональним обмеженням. Реабілітація передбачає діагностику розвитку дитини одразу ж піс­ля появи у неї перших ознак відхилення у розвитку з метою своєчас­ного забезпечення сім'ї спеціальною допомогою.

Реабілітація у всіх її видах є результатом впливу на особистість, її окремі психічні і фізичні функції.

Реабілітація є наступним етапом після адаптації. Якщо адапта­ція розглядається як пристосування з використанням компен­саторних здібностей, то реабілітація - відношення, активізація особистості. Отже, потрібна опора на адаптивний апарат (фізіо­логічний, психологічний, біологічний, соціальний).

Реабілітацію дитини не можна розглядати при відмежуванні її від сім'ї, яка зобов'язана сприяти розкриттю реабілітаційних можливостей.

Соціальна реабілітація - неперервний, але обмежений за часом процес, протягом якого повинні з'явитися нові якісні характе­ристики дитини.

Соціальна педагогіка - Соціальну реабілітацію не потрібно розуміти як абстрактну ка­тегорію, вона має свою спрямованість: специфіку для кожного вікового етапу.

Аналізуючи різні думки щодо ставлення до дітей з обмеженими можливостями, доцільно виокремити ті аспекти життєдіяльності дитини, які є найбільш значущим для розкриття реабілітації як со­ціального процесу:

1. Ставлення до дефекту в дитини. Воно може проявлятися в та­ких категоріях, як усвідомлення (повне, часткове) чи не усві­домлене, сприйняття чи несприйняття (дитиною), пригніченість (стан), адаптація чи дезадаптація, депривація тощо. Зазначені категорії не є стабільними і піддаються змінам відпо­відно до рівня розвитку особистості, до того ж ставлення до власно­го дефекту обумовлене ставленням людей, що оточують дитину як індивіда й особистість.

Становище в сім'ї. Тут найбільш поширеними можуть бути ка­тегорії стійкості чи нестійкості, доброзичливості чи відчуження, гіпертоніки чи гіпотоніки (недостатня увага), афективність (над­мірність батьківського роздратування, незадоволення тощо), авторитарність виховання, гіперсоціальність (спроба будувати виховання за певною схемою), примус, репресія тощо.

Таким чином, за сукупністю причин і факторів, які викликають сімейне благополуччя чи неблагополуччя, визначальним є стан між- особистісних відносин і традиції виховання в сім'ї.

Навички самообслуговування. У цьому випадку спектр опису в категоріях є досить широким і багато в чому пов'язаний із по­нятійним апаратом дитячої, вікової і педагогічної психології. Сюди належать: предметна діяльність, маніпулювання, дії, зона найближчого розвитку, уміння, навчання, наслідування, звички тощо.

Прояви особистості дитини у сфері самообослуговування до­сить різноманітні. Одним із важливих індикаторів тут є можливість опосередкування, самостійного регулювання своєї поведінки.

Розвиток навичок самообслуговування посідає особливе місце у вихованні і соціалізації. Зокрема, враховуюється той фактор, що у всіх дітей з відхиленнями у розвитку досить важко формуються дрібні ручні навички - дрібна моторика, координація рухів і орієн­тація у просторі.

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю Зона реабілітації поєднує навчання навичкам довільно брати й опускати предмети, перекладати їх із руки в руку, докладати зусил­ля відповідно до розмірів предмету, ваги і форми. Цей факт відобра­жається в тих категоріях, які використовуються для характеристики рівня самообслуговування дітей з обмеженими можливостями.

Рухова активність. Цей аспект реабілітаційної діяльності є до­сить важливим для всіх категорій дитячої інвалідності, але він є удвічі значущим для дітей, котрі страждають дитячим церебраль­ним паралічем (ДЦП). Тому головними категоріями для цієї гру­пи можна назвати корекційні фізичні вправи, руховий режим, корекція помилкових установок опорно-рухового апарату (кінці­вок, частин хребетного стовпа та інші), подолання слабкості (гіпо­трофія, атрофія) окремих м'язових груп, поліпшення рухливості у суглобах (профілактика або розробка контрактур), розвиток предметно-маніпулятивної діяльності рук (пальців рук) та інші. Звертаючи увагу на одну із досить важливих особливостей ру­хового розвитку дітей, можна здійснити сильний вплив на їхній за­гальний розвиток, а також і на соціальну реабілітацію загалом. Це має вплив і на формування мовлення, психіки, інтелекту, таких ана­лізаторних систем, як зорова, слухова, тактильна, а також, у широ­кому розумінні, на їхню поведінку. Все це свідчить про те, що сфера рухової активності вбирає в себе додаткові категорії, які описують:

а)  розвиток мови за допомогою рухів - поєднання звуків і рухів, звуконаслідування, звукове забарвлення руху, рольові рухливі ігри, ритмізація рухової діяльності, дрібна моторика тощо;

б)  формування в процесі фізичного виховання просторових і часових уявлень типу: далі - ближче, вище - нижче, зліва - справа, більше - менше, багато-мало, швидко-повільно, часто-рідко та інше;

в)  вивчення у процесі реабілітаційної діяльності на заняттях з фі­зичної культури матеріалів, різних за фізичними властивостя­ми, що пов'язано з категоріями важкий - легкий, гладкий - шо- рохуватий, пластичний - крихкий тощо.

Пізнавальна активність. Насамперед, вона пов'язана зі стиму­ляцією сенсомоторного розвитку дитини. Розвиток сенсомотор- них функцій у поєднанні з емоційно-позитивним спілкуванням дитини є основою формування всіх психічних функцій, які пред­ставлені в категоріях: мова, увага, цілеспрямована діяльність, емоційна реакція, комплекс оживлення, мислення, уявлення та інші.

Специфіка сенсомоторного виховання дитини з відхиленнями у розвитку спрямована на одночасний розвиток органів почуття і мо­торики дитини. У випадку розладу опорно-рухового апарату (ДЦП) реабілітаційне середовище павине враховувати правильність роз­міщення тіла, голови, рук, ніг, що пов'язано з такою категорією, як поза.

Досить часто у дітей, котрі належать до групи ДЦП, зустрічаєть­ся порушення формування однієї з важливих сенсомоторних функ­цій - фіксація зору на одному й тому ж предметі. Своєю чергою, це пов'язано з такими психічними категоріями, як зорова зосередже­ність і стеження за предметом, а у випадку прояву в дитини пози­тивних емоцій - з першими голосовими реакціям.

На наступному етапі відбувається навчання дитини групуван­ню і зіставленню, що також закріплюється у відповідних категоріях. Якщо всі навички формуються у здорової дитини на третьому році життя, то у хворої - значно пізніше. Особливо важко відбувається процес оволодіння кольорами, який досить довго співвідноситься з предметом.

Не менш важливим є навчання диференціювати форму пред­мета - коло, квадрат, куб, кульку та їх розміри. Виконуючи різно­манітні завдання, діти навчаються фіксувати увагу на тотожності і відмінності, оволодівають категоріями "такий", "не такий", "однако­вий", "різний", "великий", "маленький" тощо.

5. Соціальна активність. Це поняття розуміється як складна ди­намічна функціональна система, яка характеризується сімейно- побутовою, комунікативно, суспільно-трудовою діяльністю, проявом духовних і фізичних здібностей людини в гармонії з соціальним середовищем, природою. Вона поєднує чималу кількість категорій медичної, валеологічної, екологічної спря­мованості: гігієна, здоровий спосіб життя, профілактика, пре­вентивний характер соціальної роботи, відносини з природою, забруднення навколишнього середовища, урбанізація, генетичні зміни, інвалідизація, соціум, діагностика та ін. Таким чином, в категорії галузі соціальної активності ми за­кладаємо ідею про те, що хвору дитину не можна розглядати поза сім'єю і середовищем. Це ще раз дозволяє підкреслити, що збере­ження і розвиток інтелектуального, творчого потенціалу, форму­вання у дитини-інваліда здатності і готовності до самодопомоги у власному життєзабезпеченні є важливим аспектом процесу соціаль-

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю ної реабілітації, що відображається в категорії поняття соціальної активності.

Метою ранньої соціально-реабілітаційної роботи є: забезпечен­ня соціального, емоційного, інтелектуального і фізичного розвитку дитини, яка має відхилення, і спроба максимального розкриття її потенціалу для навчання. Це є головною метою.

Другою важливою метою є попередження вторинних дефектів у дітей з відхиленнями у розвитку. Це може проявитися в результаті двох основних причин: або ж після невдалої спроби призупинити (купірувати) прогресування первинних дефектів за допомогою ме­дичного, терапевтичного чи навчального впливу, або ж у результаті порушення взаємовідносин між дитиною і сім'єю, викликаного, за­звичай, тим, що сподівання батьків стосовно дитини не виправда­лись.

Третьою метою ранньої соціально-реабілітаційної роботи є абі- літація (пристосування) сім'ї, яка має дітей з відхиленнями у роз­витку, щоб максимально ефективно задовольнити потреби дитини. Для такої сім'ї має бути розроблена фахівцями індивідуальна про­грама, що відповідає потребам і стилям життєдіяльності сім'ї.

Як допомогти сім'ї? Як розмовляти з дитиною і її батьками у цій ситуації? Що означає програма реабілітації?

Це система заходів, які сприяють розвитку можливостей дитини і всієї сім'ї. Вона розробляється командою фахівців (лікарі, соціаль­ні працівники, педагоги, психологи) разом із батьками. У багатьох країнах такими програмами керує один спеціаліст. Це може бути один із названих вище. Він має відстежувати і координувати реабі­літаційну програму (спеціаліст-куратор).

Програма може розроблятися на півроку, на рік, все залежить від віку та умов розвитку дитини.

Спеціаліст-куратор періодично обговорює з батьками досягнуті результати, успіхи і невдачі, разом аналізують всі незаплановані по­дії, які відбулися за період реалізації програми. Лише після цього команда спеціалістів розробляє програму реабілітації на наступний період.

Програма реабілітації передбачає не лише сприяння розвитку дитини, але й набуття батьками спеціальних знань, психологічну підтримку сім'ї, допомогу сім'ї щодо можливості відпочити, віднов­лення сил тощо.

Кожен період програми має мету, окремі цілі, оскільки робота проводиться за різними напрямками і з залученням різних фахівців.

Під час реалізації програми періодично проводиться моніторинг, регулярне відстеження ходу подій, за потреби, куратор сприяє бать­кам у подоланні труднощів, ведучи переговори з потрібними спеціа­лістами, представниками установ, роз'яснюючи права дитини і сім'ї. При цьому куратор має відвідувати сім'ю, щоб краще розібратися з труднощами, які з'являються у ході виконання програми. Таким чином, програма реабілітації має циклічний характер.

Однією із важливих особливостей реабілітаційної програми має бути: 1) наявність міждисциплінарної команди спеціалістів, а не ходіння батьків по різних установах; 2) участь батьків у процесі реабілітації, що є найбільш складною проблемою; 3) увага спеціа­лістів спрямовується як на дітей, так і на батьків; 4) налагодження партнерства у реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями.

Залежно від того, як взаємодіє спеціаліст з батьками, можна окреслити п'ять основних тактик соціально-реабілітаційної роботи.

У практиці використовуються довготермінові і короткотерміно­ві моделі роботи. Серед короткотермінових варто назвати кризово- інтервентну і проблемно-орієнтовну моделі взаємодії.

Кризовоінтервентна модель роботи з клієнтом передбачає надан­ня допомоги безпсередньо в кризовій ситуації. Самі кризові ситуації можуть бути обумовлені змінами в природному циклі чи випадко­вими травмуючими подіями. Проте, не зважаючи на індивідуальні відмінності і багатоаспектність причин, які призводять індивіда до кризового стану, його тривалість обмежена, як свідчить практика, приблизно 6-7 тижнями. І втручання спеціалістів у такий період є досить ефективним, оскільки в період кризової ситуації людина особливо сприйнятлива і швидко відгукується на прояв допомоги. В такий період використовуються як внутрішні, так і зовнішні ре­сурси. Незалежно від того, що призвело клієнта до кризового стану, завданням соціального працівника чи педагога є надання емоційної підтримки і спроба пом'якшити вплив стресової ситуації.

Поява в сім'ї дитини з певними фізичними чи психічними ва­дами є також причиною таких стресів. З метою попередження не­гативних наслідків цієї проблеми, сім'ї надається допомога соціаль­ного педагога, який оперативно має входити в життєву ситуацію і допомогти мобілізувати всі сили на підтримку батьків і дитини.

Звичайно, в цій ситуації психологічна допомога є домінуючою. Проте і втручання соціального педагога є виправданим, оскільки до­помога має бути не тільки глибоко психологічною, скільки комплек­сною і широкою за обсягом проблем та учасників подій, чию увагу потрібно привернути до проблеми сім'ї.

Щоб попередити відмову від дитини і залучити сім'ю до процесу реабілітації, необхідно, щоб вона мала реальну уяву про перспекти­ви дитини і про ту роль, яку сім'я може відіграти в її житті. Голо­вним у цій ситуації є допомога сім'ї подолати пригніченість, розгу­бленість, відчай, допомогти батькам зайняти активну позицію щодо реабілітації дитини.

З цією метою спеціаліст Центру надає освітню інформаційну до­помогу, яка дозволяє сім'ї "побачити" етапи відновлювального ліку­вання і перспективу дитини, повідомляє про можливості визнання тимчасової інвалідності і пов'язаних з нею пільг. Крім того, і соці­альний педагог, і соціальний працівник виступають посередниками між іншими спеціалістами, установами і сім'єю.

Таким чином, соціальний педагог шляхом застосування про­світницької і посередницької допомоги досягає ефекту психологіч­ної підтримки, впливає на почуття сумніву і страху, які заважають контролю над ситуацією. Крім того, сім'я може бути залучена до програми сімейної терапії і навчальних тренінгів, метою яких є на­лагодження контактів між сім'ями та вирішення прихованих про­блем, які з'являються в кризових ситуаціях.

Звичайно, що у кризовій ситуації кожна сім'я потребує особли­вої уваги і різного рівня активності в допомозі.

Втручання в кризову ситуацію, зазвичай, є першою сходинкою у взаємодії соціального педагога з сім'єю, яка виховує дитину з осо­бливими потребами. Наступною сходинкою є проблемно-орієнтовна модель взаємодії, яка також належить до короткотермінової стра­тегії роботи, протяжність якої не перевищує 4 місяців і передбачає приблизно 10-12 контактів з клієнтом.

Проблемно-орієнтовна модель має на меті вирішення суто прак­тичних питань, тобто зосередження лише на тій проблемі, яку усві­домить клієнт, над якою він готовий працювати. Саме в цей період клієнт переходить до вирішення ряду проблем самостійно, що свід­чить про результативність роботи спеціаліста.

Ця технологічна модель застосовується як в індивідуальній, так і в груповій терапії, в тому числі і в роботі з сім'ями. Основний прин-

Соціальна педагогіка цип роботи з сім'єю полягає в концентрації уваги на пом'якшенні основних проблем шляхом визначення досить простих завдань. А поступовий перехід до вирішення складних завдань переконує клі­єнта у його спроможності долати з проблеми.

Соціальний педагог в межах цієї технологічної моделі поєднує в єдину систему методи роботи з окремим індивідом (одним із бать­ків чи дитиною), сім'єю загалом, а також із сім'єю і її найближчим оточенням. Звичайно, робота з усією сім'єю потрібна, якщо назріла кризова ситуація у стосунках членів сім'ї, порушився стиль вихо­вання, поганий психологічний клімат тощо.

Важливим методом проблемно-орієнтовної моделі є укладання угоди між спеціалістом, який надає допомогу і клієнтом - в такому випадку сім'єю чи її окремим представником. Угода повинна мати:

опис стрижневої проблеми (чи проблем), яка має вирішуватись;

мету і завдання спроектованої роботи;

процедури і методики, які будуть застосовані;

вимоги до клієнта і спеціаліста, визначення ролей кожного з них у процесі вирішення проблеми (для соціального педагога - це, переважно, зустрічі, бесіди, листи, оформлення документів, те­лефонні контакти тощо);

обумовлюються також терміни спільної діяльності і дії на випа­док, якщо угода буде порушена однією зі сторін.

У роботі з підлітками і молоддю укладання угоди надає відноси­нам відтінку "доброго", ділового характеру.

Звичайно ж, угода визначає відносини, а не їхній зміст. Хоча, на жаль, часто цей метод в роботі соціального педагога ігнорується.

Довготривалі форми роботи потребують пролонгованого спіл­кування з клієнтом (від 4-х місяців і більше) і, переважно, базують­ся на психолого-соціальному підході. Психо-соціальна модель вза­ємодії з клієнтом передбачає повніше розуміння людей у контексті існуючої дійсності і використання цих знань у допомозі клієнту. Таким чином, основна ідея цієї моделі в тому, щоб зрозуміти люди­ну в ситуації, пов'язати її почуття, переживання, вчинки з впливом довкілля і, виявивши причинно-наслідкові зв'язки, знайти вихід із несприятливого становища.

У межах цієї моделі аналізується не лише сучасне, але й минуле клієнта, для чого можна використати метод генограм сімейного дере­ва. Водночас, використовується метод індивідуальної роботи, оскіль­ки клієнт в психо-соціальній моделі часто займає пасивну позицію.

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю Основне завдання цієї моделі - зміна клієнта у конкретному ви­падку сімейної системи, адаптуючи її до виконання своєї специфіч­ної функції - реабілітації дитини-інваліда.

Використання у роботі соціального педагога різних моделей ме­тодів і форм роботи свідчить, що його участь у комплексній реабі­літації сімей, які виховують дітей з особливими потребами, з метою підвищення їх соціальної адаптації може давати помітні соціально значущі і педагогічні результати.

В умовах низької мотивації звернення сімей за соціально- педагогічною, психологічною допомогою доцільно застосувати таку модель роботи з сім'єю, як патронаж (або послуга клієнту вдома). Така модель діяльності практикується педіатричними службами, центрами соціального обслуговування пенсіонерів та інвалідів. В межах патронажу можуть надаватися різні види освітньої, психо­логічної, посередницької допомоги. Саме патронаж дає змогу мобі­лізувати сім'ю на подолання проблем у природних умовах і може продовжуватися досить тривалий час.

Здійснення патронажу потребує дотримання низки етичних принципів: самовизначення клієнта, добровільність прийняття до­помоги, конфіденційність, тому завжди слід інформувати сім'ю про візит спеціаліста і його цілі.

Патронаж може проводитися з такими цілями:

діагностики: ознайомлення з умовами життя, вивчення можли­вих факторів ризику, дослідження проблемних ситуацій;

контролю: оцінка стану сім'ї і дитини, динаміка проблеми, аналіз ходу реабілітаційних заходів, виконання батьками рекомендацій тощо;

адаптивно-реабілітаційної допомоги (освітньої, психологічної, посередницької).

При цьому соціальний педагог може завуалювати діагностичні і контрольні цілі, щоб сім'я не відчувала себе підконтрольною і за­лежною. Хоча в асоціальних сім'ях такі цілі не варто приховувати, оскільки ці сім'ї мають усвідомлювати невідворотність "втручання" спеціаліста у їхню життєдіяльність і виховання дітей-інвалідів.

Патронаж має епізодичний характер або регулярний, залежно від розробленої стратегії щодо конкретної сім'ї.

Таким чином, можна стверджувати, що патронаж - одна із форм роботи соціального педагога, яка проявляється у відвід­уванні клієнта вдома з діагностичними, контрольними адаптивно- реабілітаційними цілями, що дозволяє налагоджувати і підтримува-

ти тривалі зв'язки з клієнтом, своєчасно виявляючи його проблемні

ситуації, надаючи термінову допомогу.

Питання і завдання для самостійної роботи

Розкрити спільне і відмінне у різних тлумачення поняття «реа­білітація».

Назвати основні цілі соціальної реабілітації дітей з функціо­нальними обмеженнями.

Дати характеристику моделей соціально-реабілітаційної роботи з дітьми і їхніми сім'ями.

Скласти таблицю основних етапів реабілітації дітей з обмежени­ми фізичними можливостями.

Література

Безпалько О., Едель С. Підготовка волонтерів до роботи з дітьми обмеженими функціональними можливостями: Методичні ре­комендації // За ред. А. Й. Капської. - К: НПУ ім. М. П. Драго- манова, 2001.

Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з функціо­нальними обмеженнями: Навч.-метод. посіб. для соц. працівн. і соц. педагог. //3а ред. А. Й. Капської -К.:ДЦССМ, 2003.

Зайнятість молоді з функціональними обмеженнями / Яременко О., Бондарчук К., Комарова Н. та ін. - Державний інститут про­блем сім'ї та молоді, 2003.

Кротюк, Мистецтво як засіб психотерапії дітей та молоді з особливими потребами / Упорядн.: В. Певна, Н. Циганов. - Л.: ЛОЦ ССМ, 2001.

Мостіпан О. Державна політика щодо інвалідів і перспектива та пріоритети // Соціальлний захист. - 2002. - № 11.

На допомогу батькам, що мають дітей з особливими потребами / Борщевська Л. В., Зіброва А. В., Іванова І. Б. - К, 1999.

Про становище інвалідів в Україні та основи державної політи­ки щодо вирішення проблем громадян з особливими потребами: Державна доповідь.- К., 2002. - (Міністерство праці та соціаль­ної політики України; Міністерство охорони здоров'я України; Міністерство освіти і науки України та ін).

Социальная работа с инвалидами: Настольная книга для роди­телей / Под ред. Е. И. Холостовой. - М.: Институт социальной работы, 1998.

Соціальна адаптація дітей та молоді з вадами розвитку: Звіт про НДР / Державний ін-т проблем сім'ї та молоді; Державний центр соціальних служб для молоді. - К., 2002.

Соціальна реабілітація дітей та молоді з особливими потребами: Інформац.-метод. збірн. - О.: ООЦССМ, 2001.

Соціальна реабілітація молоді з обмеженою дієздатністю / За ред. С. Толстоухової, І. Пінчук. - К: УДЦССМ, 2000.

Щербакова К. В. Петрочко Ж. В. Реабілітація дітей з функціо­нальними обмеженнями засобами мистецтва: Навч. посіб. - К.: ДЦСМ - ЕПУ ім. М. П. Драгоманова, 2002.

Що треба знати молоді з особливими потребами/ За ред. Л. Се- ліванової. - Х.: ХОЦССМ, 2000.

Шевцов А. Г. Методичні основи організації соціальної реабіліта­ції дітей з вадами здоров'я: Монографія. - К.: НТІ «Інститут со­ціальної політики», 2004.

Войтенко В. П., Кошель Н. М. Інвалідність в Україні: демографічні студії. - К. : Науковий світ, 2008. - 197 с. — Бібліогр.: С. 192-194.

Журов В. В. Психолого-педагогічна профілактика релігійно- сектанської психічної інтоксикації інвалідів. - Ч., 2003.

Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні»: За станом на 3 лютого 2006 року / Верховна Рада України. - К.: Парла­ментське видавництво, 2006.

Кравченко Р. І. Соціальна реабілітація інвалідів з розумовою від­сталістю: соціально-побутовий патронаж: Навч.-метод. посіб. / Всеукраїнська громадська організація «Коаліція захисту прав інвалідів та осіб із інтелектуальною недостатністю»; Благодійне товариство допомоги інвалідам та особам із інтелектуальною не­достатністю «Джерела». - К.: Март, 2007.

Ляшенко В. І. Формування життєвої компетентності дітей-інвалідів у центрах ранньої соціальної реабілітації: Дис... канд. пед. наук: 13.00.05. - Херсон, 2004. - 277 с. - Бібліогр.: С. 211-236.

Молчан О. І. Соціально-культурна реабілітація інвалідів юнаць­кого віку в умовах дозвілля: Дис... канд. пед. наук: 13.00.06. - К., 2003. - 202 с. - Бібліогр.: С. 162-180.

Система центрів соціальної реабілітації дітей з інвалідністю в Україні: Довідник / Інститут соціальної політики / А. Г. Шевцов (уклад.). - К. : НТІ «Інститут соціальної політики», 2003.

1 2 3 4 5 6 7 8 9  Наверх ↑