3.1.3. Україна як країна призначення

Від 2005 року міграційні тенденції вказують на перехід України від статусу країни походження до країни призначення. 2005 року еміграційні збитки у західноєвропейських країнах компенсували іммігранти з країн колишнього Радянського Союзу. Утім, 2006 року - вперше за більщ як десятиліття - міграційне сальдо України проти країн Заходу також було додатним (Pr-ibytkova, Gromovs, 2007, с. 9).

Більшість іммігрантів походять з країн СНД. За останніми даними Міністерства внутрішніх справ, у першому півріччі 2008 року переважна більшість іноземців, що прибули до України, виявилися росіянами (22 593 особи із 93 666 осіб, або 25% за­гальної кількості іммігрантів). Другу і третю найчисленнішу групи представляли громадяни Китаю і Туреччини (8 474 осо­би, або 9%; і 5159 осіб, або 5%, відповідно). За ними йдуть інші країни СНД: Азербайджан (4 587 осіб), Узбекистан (4 577 осіб), Грузія (4 301 особа), Молдова (3 794 особи, або 4%), Вірменія (2 762 особи) і Білорусь (1 529 осіб). З-поміж інших домінантних легальних груп резидентів - вихідці Сирії (2 730 осіб), Йордану (2 835 осіб), Індії (2 831 особа), Ірану (2 484 особи) та В'єтнаму (2 368 осіб).

Згідно з інформацією Міністерства внутрішніх справ, 2008 року в Україні зареєстровано близько 264 тисячі іноземців. Пі­драхунки загальної кількості іммігрантів - і легальних, і нелегальних - коливаються в межах від 60 тисяч до 1,6 млн. осіб; утім, цифра у півмільйона видається достатньо реалістичною (Dьvell, 2006).

Найбільш заселеними легальними іммігрантами реґіонами є столиця, Донецька, Харківська та Одеська області. Іммігранти зайняті переважно в роздрібній торгівлі, на будівництві, у сільському господарстві.