Тема 3. ФІЛОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРИ

Проблеми культури як багатопланового, багатофункціональ­ного суспільио-історичного явища стали об'єктом дослідження філософів, соціологів, етнографів, істориків, мистецтвознавців. Множинність методологічних підходів і різноманітність теоретич­них концепцій культури зумовлені складністю вивчення як загаль­них закономірностей становлення і розвитку світового культур­ного процесу в цілому, так і специфіки його прояву на регіональ­ному чи національному рівні, а також у рамках конкретно-істо-ричнйх епох або періодів. Ця специфіка полягає в тому, що ті культури, які існували в минулому, і ті, які існують у різних регіонах, серед різних націй нині, відрізняються не тільки харак­тером і способом функціонування, але й змістом і структурою їх формуючих чинників, рівнем їх впливу на сфери суспільного жит­тя. Разом з тим вони володіють чимось спільним, що робить їх надбанням  єдиного  культурного прогресу  світової  цивілізації.

З усієї багатоманітності філософських підходів до аналізу культури зосередимо увагу на найосновніших, для зручності за­своєння згрупувавши їх за подібністю змісту.

Богословські концепції культури. При розгляді цих концепцій слід підкреслити, що в них термін «культура» вживається у зна­ченні культу (лат. cultus — вшанування, поклоніння). У даному випадку етимологічний смисл культури не випадково збігається з понятійним, оскільки суть її, згідно з уявленнями богословів, по­лягає в процесі осмислення божественного в природі й історії. Поклоніння вищій надприродній силі, яка скеровує долю світу і людини, визначає основний предмет культурної діяльності людей. В силу того, що Бог у теологічній концепції історії і культури є центром  і творчою силою світобудови, сенс людського життя  з

26

його повсякденними турботами і хвилюваннями втрачає свою са-моцінність. Тут головне — через пізнання Бога підготуватись до справжнього життя, яке лежить за межами соціального буття.

Концептуальні засади богословського розуміння культурного розвитку були закладені в епоху середньовіччя отцями християн­ської церкви. Аврелій Августин (354—430) у трактатах «Спо-відь», «Про град Божий» торкається проблем динаміки особи І всеевітньої історії.(Розкриваючи суперечливий процес становлен­ня особи, Августин приходить до висновку, що тільки Божа бла­тодать може вивести людину з гріховної інерції і тим самим вря­тувати від падіння. В розвитку історії Августин виділяє два види людської  спільноти: «град Божий», який заснований «на любові до Бога» і на «презирстві до себе», тобто церква, та «град зем­ний» —- заснований «на любові до себе» і на «презирстві до Бога», тобто держава. Хоч теолог вбачає в державі уособлення зГла, він, однак, виправдує її існування як кару за гріховну природу людини.

В кінці XIX й на початку XX ст. богословську концепцію куль­тури-опрацьовував П. Тілліх (1886—-1965). Філософія культури, на його думку, є теологією культури. Виходячи з цього принципу, філософ вбачає трагедію культури у взаємному відчуженні сак­рального і світського. Все, що ми називаємо культурою, несе в собі відношення людини до «безумовного», а отже, містить релі­гійний досвід. Сьогоднішнє протистояння релігії і культури, з його точки зору, не відміняє їх суттєвої єдності, оскільки релігія є суб­станцією культури, а культура — функцією релігії. Однак в умо-бах земної історії або релігія зовнішнім способом підпорядковує культуру (гетерономія), або культура відособлюється, замикає­ться в собі і втрачає тим самим смислові опори (автономія). Як у першому, так і в другому випадку проявляється демонічне, де-структивне начало. Як ідеал Тілліх висуває принцип гармонії двох сторін — «теономну культуру», яка не може бути реалізована пов­ністю в історичних межах. Завдяки тому, що субстанція і форма постійно прагнуть до синтезу, зберігається творча напруга в іс­торії. Своїми ідеями про подолання конфесійних відмінностей на засадах  християнства  Тілліх  сприяє поширенню  екуменічного

руху.

За М. Бердяєвим (1874—1948), культура є результатом роз­гортання змісту релігійного культу. Філософська думка, наукове Іпізнання, архітектура, живопис, скульптура, музика, поезія, мо­раль — усе це в органічній цілісності перебуває в церковному культі, хоч у ще не диференційованій і не розгорнутій формі. Куль­тура зв'язана з культом предків, з переказами, традицією. Во­на повна священної символіки, в якій відображені знаки зовсім Іншої духовної дійсності. Однак у самій культурі, на думку фі­лософа, закладена тенденція до розкладу своїх релігійних І ду-ховних основ, в нівелюванні своєї символіки. Втрата сакрального,

27

символічного в культурі пройшла, ряд етапів — Ренесанс, Рефор­мацію, Просвітництво. Цей процес знаходить своє логічне завер­шення у марксизмі і ніцшеанстві, що знаменують епоху цивіліза­ції, яка, на відміну від культури, позбавлена релігійного змісту.

Заслуговує на увагу інтерпретація суті та змісту культури митрополитом греко-католицької церкви А. Шептицьким (1865—-1944). Він вважав, що суспільний устрій повинен базуватись на засадах християнської моралі, оскільки «неможливий є економіч­ний добробут без моралі, —- бо неможливий він без суспільного ладу, а отже, суспільного ладу нема, де нема рівноваги прав і обов'язків». Шептицький одним із перших проголосив ідею еку­менізму, яка полягає у прагненні з'єднати Захід і Схід через греко-католицьку церкву і тим самим навернути християн до пер­вісної єдиної церкви, заснованої Ісусом Христом. При цьому він керувався глибокою толерантністю до почуттів людей інших кон­фесій, доступними йому засобами захищав їх права.

Просвітницькі концепції культури. В центрі уваги французь­кої просвітницької концепції культури знаходився історичний «дух народу», виражений у результатах діяльності людей, у характері суспільних порядків і інститутів, а також у народних звичаях і! традиціях.

На відміну від ренесансного розуміння культури, зміст якого визначали ідеали вільної, універсально розвинутої людини,[у про­світницькій концепції відображена доля не окремого індивіда, а колективне життя нації, те, що можна назвати національною куль­турою. Правда, термін «культура» тут ще. не вживається, його замінює «цивілізація», однак термін «цивілізація» у трактуванні англійського і французького Просвітництва майже адекватний терміну «культура».

Зважаючи на те, що в більшості цивілізованих країн народи перебувають під владою тиранічних і деспотичних режимів, про­світителі висувають ідею гармонізації відносин між суспільством І людиною, державою і громадянами. Основою такої гармонізації, на їх думку, повинно стати виховання шляхом просвіти розумної людини, здатної усвідомити суспільний інтерес як власний. Лише індивіди, виховані на засадах розуму, можуть витворити доско­налий суспільний і державний устрій, що відповідає природі лю­дини. Правда, природа людини більшістю представників фран­цузького Просвітництва розумілася як величина статична, поза конкретними історичними обставинами.

Слабість цієї концепції культури, що базувалась на однобоко­му розумінні природи людини, була очевидна вже у ті часи. Жан Жак Руссо піддав її різкій критиці. Протиставляючи зіпсованість і моральну розбещеність «культурних» європейських націй про­стоті і чистоті звичаїв народів, які знаходяться на патріархальній стадії  розвитку,  він  геніально  зауважив гостре протиріччя  між

28

дійсною  природою людини  і тим  перетворенням, якого вона за­знала в умовах феодально-абсолютистського ладу.

У німецькому Просвітництві в порівнянні з французьким дещо зміщені акценти щодо розуміння культури: морально-антрополо-іічна проблематика, що передбачає вживання терміна «культура», переважає над соціально-політичною проблематикою, яка вкла­дається у термін «цивілізація». Крім того, розум розглядається німецькими просвітителями не як суб'єктивиа здатність людини до пізнання, а як об'єктивна підстава самої дійсності («божест­венний розум»), що внутрішньо узгоджує природний та історич­ний моменти. Вказані особливості досить чітко проявились у нау­кових працях И. Г. Гердера (1744—1803).

Виходячи з визнання Бога як єдиної «розумної» основи при­роди й історії, Гердер намагається пояснити суть культури як вияв у людині божественного порядку, що існує в природній та історичній реальності. У зв'язку з цим він покладає великі надії на просвіту і виховання, які сприяють передачі культурних цін­ностей через засвоєння традиції.

Генезис людини, який передбачає передачу традиції, її засво-єння і застосування, на думку Гердера, можна назвати культурою (тобто обробітком грунту) або просвітою (як образ світла); отже, різниця між народами освіченими, культурними і некультурними не якісна, а тільки кількісна (Гердер И Г Идеи к философии истории человечества. М., 1977). Тому мислитель рішуче відкидає Концепцію європоцентризму, оскільки вона, на його думку, спот-, ворює уявлення про історію неєвропейських народів.

Розглядаючи історію людства як історію культури, Гердер ви­діляє етапи, що включають культуру народів Сходу, Греції, Риму і Середньовіччя. При цьому висловлюється оригінальна думка про національну своєрідність культур і культурну єдність людства.

Геніальна ідея криється у постановці Гердером питання про неспівпадіння мети, яку люди ставлять перед собою, і тими ре­зультатами, з яких складається ланцюг історичних подій. На шля-ху пошуку гуманного ідеалу люди зазнають невдач і страждань від. наслідків власних помилок. Відступи людства від вибраного шляху філософ пояснює тим, що люди не завжди правильно ро­зуміли висунуті ними цілі та ідеали і тому часто не могли реалі­зувати ті принципи, які складають суть соціального буття. На думку Гердера, шлях культурного прогресу, який відкриває мож-ливості кращого використання розуму, і головне — розвитку лю­дяності, лежить через оману й невдалі експерименти. Сучасність підтвердила справедливість роздумів мислителя. 

Німецькі культурологічні школи. Першим зрозумів неможли­вість обгрунтування просвітницького ідеалу «розумної людини» І, Кант (1724—1804). Думка про торжество розуму, згідно з по-глядами  Канта, породжена більш  фундаментальними засадами,

29

аніж ті, що їх пропонували просвітителі, оскільки природа лю­дини не може бути підставою для побудови розумного суспільст­ва. Виходячи з розмежування світу природи і світу свободи, Кант підкреслює, що перший підпорядкований природній необхідності, а другий підвладний законам свободи. Отже, культура — це здат­ність індивіда піднятись від емпіричного чуттєвого існування до морального буття, при якому людина дістає змогу діяти вільно й ім'я мети, яку вона сама ставить перед собою відповідно до мо­рального обов'язку. На відміну від просвітителів, які вважали, що людина добра від природи, Кант продовжує лінію Гоббса: людина зла. Він виділяє у ній три види задатків: задатки тваринні (праг нення до самозбереження і продовження роду, потяг до спілку­вання), що спричиняють виникнення грубих пороків; задатки лю дяиості (прагнення до признання власної гідності в очах інших, перевага над іншими), з яких виникають ревність і суперництво як пороки культури; задатки особи (здатність розуміти і поважа­ти моральний закон), з яких випливає можливість чинити свавілля

Людина може розвивати ці задатки протягом не лише індиві­дуального, а й родового життя, передаючи знання і досвід віл, покоління до покоління. Вдосконалюючи свої задатки, здібності І вміння, вона творить культуру. Культурний прогрес іде через антагонізми, породжені суперечливою природою людини, яка, з одного боку, схильна спілкуватися з іншими людьми, а з друго­го — самоізолюватись від них, чинити опір їм. Враховуючи це, Кант наголошує, що становлення і розвиток культури відбуваєть­ся за рахунок існуючих антагонізмів суспільного життя, а не завдяки вродженому прагненню людини до щастя.

Як і Руссо, Кант критикує цивілізацію, оскільки вона безжа лісна до окремої людини, хоч і дає великі переваги всьому люд-ському  родові.  Цивілізація забезпечує зовнішні атрибути  шано-бливості і ввічливості, але позбавляє людину внутрішньої мораль-ної досконалості, бо цивілізовані форми життя  засновані не  на свободі, а на формальній дисципліні, яка зовнішнім чином регла­ментує життя у суспільстві. Тому цивілізація не звільняє людину від влади егоїстичних інтересів, не усуває антагонізми між людь-ми.  Отже, історія культури, за  Кантом,  починається з  виходом людства із «природного стану» і завершується переходом його  у «моральний стан». У цих межах культура переходить ряд етапів, на кожному з яких виконує специфічні функції щодо формування людини:  на початку свого розвитку вона  підносить людину над «грубістю» і «тваринністю» власної природи; на наступному ета­пі — вдосконалює задатки і здібності, включає їх у. цивілізацію («культура  вміння»);  нарешті,  забезпечує  моральне  виховання особи («культура виховання»), у процесі якого вона набуває здат­ності керуватись у своїх вчинках почуттям морального обов'язку.

Кантівське розуміння культури не давало відповіді на питан-

30

ня, як досягти такого морального стану, коли б людина була вілю-ною  від  природного і  чуттєвого.  Проблему  гармонізації  чуттє

вого і морального  намагаються розв'язати  представники роман

тичної концепції культури. На думку Ф. Шіллера, мета культури полягає у вдосконаленні єдності між фізичним і моральним, чут­тєвим і розумним, насолодою і обов'язком у процесі виховання людини Глибоко відчуваючи колізії свого часу, які виражалися в суперечностях держави і церкви, у відокремленні насолоди від праці, засобів від мети, зусилля від нагороди, мислитель вбачає велику роль мистецтва у тому, що лише воно може відновити цілісність людини, згладити гостроту конфлікту між її фізичним: і духовним життям. Якщо для просвітителів ідеалом була люди­на, яка узгоджувала свої дії з вимогами природи, то для роман­тиків ідеалом є геній, який силою свого суб'єктивного бачення творить світ за законами краси, долаючи тим самим розірваність реальності.

Започаткована Ф. Шіллером традиція знайшла своє відобра­ження у представників філософії німецького романтизму—А. Шле-геля (1767—1845), Ф. Шлегеля (1772—1829), Новаліса (1772— І801). Критикуючи сучасну цивілізацію як ворожий людині су­спільний стан, романтики протиставили їй світ феноменів, ви--тіюрених художньою уявою, — поетичні символи, містичні снови­діння тощо, бо в світі художніх образів, на їх думку, людина звільняється від земного, буденного, віддається владі поетичної імпровізації та інтуїції.

Характерною рисою романтизму є поетична ідеалізація мину­лого, в першу чергу середньовіччя, абсолютизація людської су­б'єктивності, не зв'язаної ніякими зовнішніми обставинами. Сво­бода індивідуальної творчості, вважали романтики, складає суть культури, надає їй у кожну епоху неповторного, унікального, ін­дивідуального обличчя. В романтичному трактуванні культури таїлась небезпека відриву свободи від необхідності, реального від ідеального.

Г. В. Гегель (1770—1831) зробив спробу зняти протилежність-між просвітницькою і романтичною концепціями культури. Сут-ність культури, на його думку, визначається не наближеністю існування людини до закономірностей природи, не суб'єктивними фантазіями геніїв, а наближенням до світового цілого, яке вклю­чає в себе як природу, так і суспільну історію. Але через те, що ця загальність є породженням інобуття світового духу, процес залучення до нього можливий лише у формі філософсько-теоре-тичної свідомості, понятійного мислення.

Гегель розглядає історію культури як, історію розвитку духу, починаючи від становлення індивідуальної суб'єктивності (суб'єк­тивний дух) і закінчуючи досягненнями в сфері релігії й філосо­фії  (абсолютний дух). Під таким кутом зору він виділяє в сві-

31

товій історії чотири періоди: східний світ (Китай, Індія, Персія, Єгипет); грецький світ; римський світ; германський світ. Ці пе­ріоди характеризуються ним за аналогією з життям окремої лю-дини як дитинство, підлітковість, юність, змужніння і старість.

У східному світі не було суб'єктивної свободи, східні народи знали, що вільна лише одна людина — деспот. Народи Китаю й Індії, на думку Гегеля, належать до неісторичиих, тому що тут немале «самостійності духу», а отже, немає прогресу, це світ ди-тинства. У Персії вже «дух прощається з природою», а в Єгипті «насильно з'єднані обидва суперечливі елементи дійсності: зану-рений у. природу дух і прагнення його до визволення» (Гегель Г. В. Соч. В 14-ти т. Т. 8, с. 203); ці країни уособлюють підлітко­вий вік людства.

У грецькому світі формуються індивідуальність, усвідомленні
свободи, виникають суспільні і державні інститути, що носять тут
форму художньої творчості; це світ юності. Римська держава -
період змужніння історії; особа тут виступає як суб'єкт правових
відносин, "дух перебуває у стані розірваності і шукає виходу біля
джерел філософії й християнської релігії.
                                           

Нарешті, германські народи завдяки християнству усвідомлю­ють, що свобода — основна властивість людської природи. Саме тут, на завершальному етапі історії, де знята суперечність між державою і церквою, свобода знайшла собі опору, «своє поняття про те, як здійснити істину».

Еволюціоністські концепції культури. Серед інших концепцій прогресивного розвитку культури заслуговують уваги ідеї еволю-ціонізму, які знайшли своє відображення у працях американсь-кого вченого Л. Моргана (1818—1881) і англійського вченого Е. Тейлора (1832—1917). Цей напрямок пов'язаний з узагальнен-ням матеріалів етнографічних досліджень, на основі яких були визначені закономірності історичного розвитку культури.

Еволюціоністи наголошують на єдності людського роду і, як наслідок цього, на спільності світових культур при всій багато манітності їх форм. В еволюціоністських концепціях культури привертає увагу думка, що всі народи на однакових стадіях сво-го розвитку мають подібні потреби і для задоволення цих потреб створюють подібні або трохи відмінні одна від одної форми куль-турного життя. Виходячи з вивчення історії первісного суспіль-ства, еволюціоністи переконували, що розвиток людства проходив прямолінійно, від простого до складного, породжував універсаль-ні стадії, властиві всім людям. Людство однорідне за природою лише перебуває на різних ступенях розвитку культури. Поки наро

ди  живуть окремо  один від одного,  кожний з них самостійно ство-

рює відповідні засоби реалізації культурних потреб, а з виникне» ням  контактів між  країнами виникає обмін досягненнями  куль

32

тури. Отже,  єдність людської психіки зумовлює  розуміння  і за-своєння культурних цінностей.

  Певний інтерес для дослідників культури становить  періоди-зація  історично-культурного  процесу,  запропонована  Л.  Морга-ном. У розвитку суспільства  він вирізняє три періоди: дикість, варварство і цивілізацію.

Еволюціоністські концепції містять як матеріалістичні, так і
ідеалістичні елементи. Звернення до фактичної історії культури
наближало їх до матеріалістичного розуміння культурного проце­
су, а те, що вони вбачали рушійну силу світової історії в «задумі
вищого розуму», свідчить про ідеалістичні погляди. Основна ідея
еволюціонізму виражається в прямолінійності суспільного прогре­
су, який передбачає обов'язкову вимогу для кожного народу пройти
всі стадії культурного розвитку.
                

Концепції культурних круговоротів. У кінці XIX й на початку XX ст. набрали поширення концепції циклічного розвитку куль­тури. Предтеча цього напрямку в культурології Італійський філо­соф Д. Віко виділяє в історії людства три епохи: епоху богів, епо­ху героїв і епоху людей. При розгляді кожної з них Віко характе­ризує всі основні сторони життя людей — економічну, соціальну і духовну. В першу епоху люди обожнювали світ, лише починаючи виходити з варварського стану. Життя регулювалось релігійними ритуалами і нормами, тому формою правління була теократія. В епоху героїв виділяються окремі сім'ї, зростає роль батька як необмеженого монарха серед членів сім'ї; формою правління стає аристократична республіка. Епоха людей характеризується зрі­лістю людського роду, де відносини між індивідами регулюються совістю, розумом і обов'язком; форма правління — демократія, заснована на визнанні громадянської і політичної рівності. Але, . сягнувши вищого ступеня розвитку, людство знову опиняється на початку циклу. Так, середньовіччя Віко трактує як «друге иар­варство».

Глибше обгрунтування концепція циклічного розвитку куль­тури знайшла в працях М. Данилевського, О. Шпенглера і А. Тойнбі. На думку М. Данилевського (1822—1885), всесвітня істо­рія культури складається з десяти самобутніх культурно-історич-них типів, кожен з яких має свою долю, відображає психологію і душу народу, особливості його способу життя і стиль мислення. Зокрема, він називає єгипетську, китайську, індійську, іранську, германо-романську (європейську), грецьку та ряд інших культур. Крім того, Данилевський передбачив становлення дванадцятого типу — слов'янського, найбільш вираженого в російській культу­рі. Ця концепція стала однією з теоретичних джерел російського шовінізму.

Виступаючи проти європоцентризму, вчений підкреслював, що прогрес не можна вважати виключним привілеєм Заходу, чи Єв-

33

ропи, а застій — виключно клеймом Сходу, чи Азії. Джерелом культури є здатність народу до реалізації своїх «життєвих сил», а самобутність полягає в особливостях складу душі; взаємні впли­ви між народами не торкаються душі, тому національний харак­тер залишається незмінним. Культура виникає з «етнографічного матеріалу», потім вступає в період розвитку, після чого немину­че рухається до смерті, тому народ, який знаходиться на стадії занепаду, вже ніщо не може врятувати. Особливий акцент Дани-левський робить на активності народу в період, коли відбувається нагромадження сил, здобуття незалежності, розвиток науки і ми­стецтва.

Подібні ідеї обгрунтував О. Шпенглер (1880—1936). У праці «Присмерк Європи» він гостро критикує постулати західноєвро­пейської історичної науки XIX ст. — європоцентризм, історизм, панлогізм, концепцію «лінійної» спрямованості культурного про­гресу, протиставляючи їм учення про множинність рівноцінних культур — єгипетської, індійської, вавілонської, китайської, «апол-лонівської» (греко-римської), культури майя, «фаустівської» (за­хідноєвропейської). Культура, на думку Шпенглера, є абсолютно замкнутий організм, як монади Лейбніца, цілком унікальний. То­му не може бути єдиної лінії розвитку людства, спадкоємності культур, не можна зрозуміти одну культуру через іншу.

Душа кожної культури є формою сприйняття простору. Так, для «аполлонівської» характерне тілесне, зриме, пластичне сприй­няття простору. Світ для греків — сума окремих тіл, які нагаду­ють Грецію з її островами. Зовсім інші риси властиві «фаустівсь-кій» душі — порив у безконечність, який виразно проявляється як в аналітичній геометрії Декарта з безконечними малими, так і у шпилях готичних соборів.

Кожному такому організмові (культурі) необхідно прожити 1200—1500 років, пройшовши шлях від народження до старості. На стадії старості культура перероджувалась у цивілізацію, яку Шпенглер розглядає як загибель мистецтва, втрату безпосеред­ності у сприйнятті світу, заміну поезії механікою.

А. Тойнбі (1889—1975) у своїй концепції еволюції культури визнає, що сучасний розвиток носить природно-історичний харак­тер, об'єднуючи свободу і необхідність. Цивілізацію він трактує як сукупність дискретних одиниць соціальної організації, які по­дібно до біологічних видів мають властиве тільки їм середовище існування (ареал). Географічні умови відіграють суттєву роль у становленні неповторного вигляду цивілізації. На думку Тойнбі, цивілізація у своєму розвитку проходить фази виникнення, зро­стання, надлому і розкладу. Якщо перші дві відбуваються за ра­хунок «життєвого пориву», то останні зв'язані з «виснаженням життєвих сил».

До історичних факторів дослідник відносить перш за все «за-

34

кон виклику і відповіді». Виникнення цивілізації та її подальший прогрес визначаються здатністю людей дати адекватну відповідь на виклик історичної ситуації. Якщо потрібної відповіді не знай­дено, в соціальному організмі виникнуть аномалії, що в кінцево'-му результаті призводить до його занепаду. Адекватна реакція на зміни ситуації є прерогативою «творчої меншості», яка висуває нові ідеї й наполегливо втілює їх у життя. На початку становлен­ня цивілізації влада зосередилась у руках людей, котрі були обдарованими і заслужено користувались високим моральним ав­торитетом. З поступовим погіршенням складу керівної еліти вона перетворюється у «пануючу меншість» і опирається вже не на авторитет, а на інструмент влади, перш .за все на силу зброї. З другого боку, як відзначає Тойнбі, на арену життя виходить «вну­трішній пролетаріат» — прошарок людей, не здатнихні до праці, ні до захисту батьківщини, але готових у будь-який момент до протесту, якщо не задовольняються їх вимоги «хліба і видовищ». На зовнішніх рубежах цивілізації з'являється «зовнішній проле­таріат» — народи, які не зуміли піднятися від первісного суспіль­ства до цивілізованого рівня, і тоді вона, ослаблена внутрішніми суперечностями, може впасти під ударами варварів. Порятунок західної цивілізації Тойнбі намагається знайти на шляху «єднан­ня в дусі», тобто навернення до вселенської релігії на основі сві­тових проповідницьких*культів. На його думку, утворення світо­вих релігій — вищий продукт історичного розвитку, який втілює в собі спадкоємність і духовну єдність всупереч самодостатній замкнутості окремих цивілізацій. Отже, в окремих випадках Тойн­бі все ж відновлює ідею єдності світової цивілізації.

Функціональні концепції культури. В кінці XIX ст. набувають поширення концепції, які пробують звести культуру до біологіч­ної природи людини, розкриваючи її сутність через безпосередню адаптацію до умоп навколишнього середовища. Подібні ідеї в минулому були тісно зв'язані з соціал-дарвінізмом.

Б. Малиновський (1884—1942), який започаткував названий напрямок у вивченні культури, виходить з того, що культура — якась цілісність, породжена запитами людської природи. Потре­би, які породжують культуру, можна поділити на первинні, похід­ні й інтегративні. До первинних учений відносить потреби про­довження роду, росту і тілесних зручностей, а культурними від-повідями на них вважає родову систему, освіту і житлові умбви. Похідні потреби виявляються у виготовленні й удосконаленні знарядь праці, культурною відповіддю на них є економіка. До інтегративних належать ті потреби, які об'єднують і згуртовують людей. Наприклад, потреба в авторитеті знаходить відповідь у політичній організації суспільства.

Аналізуючи процес вестернізації, тобто поглинання західно­європейською  цивілізацією  неєвропейських  народів,  Малиновсь-

35

кий вказує на його глибокий антагонізм, обумовлений характер­ними особливостями контактуючих соціально-економічних систем. Суть культурного обміну, як відзначає вчений, полягає в тому, що європейці, поширюючи культурні цінності, взамін привласнюють землю, мінеральні ресурси, дешеву робочу силу, утримуючись від передачі тих благ, які складають суть цивілізації. У процесі та­кого проникнення відбувається хвороблива перебудова суспільно­го організму.  Символічна концепція культури. Якщо функціоналісти абсо­лютизували роль біологічного начала в культурному процесі, то представники філософії символічних форм акцентували свою ува­гу виключно на символічних культуроформуючих факторах. Хо­ча теорія ця була сформована у рамках марбурської школи нео-кантіанства, певні елементи її зародилися значно раніше і нале­жать іншим філософським напрямкам. Оригінальною в цьому плані є концепція культури Г. Сковороди (1722—1794), яка ба­зується на визнанні існування трьох світів: всесвіту, великого «обительного» світу, і двох малих світів («макрокосмосів») — людини і символічного світу, або Біблії . У культурологічному аспекті Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої, незалежної від космосу, системи, в якій усе божественне перебуває в символічних формах. Засади символічного трактуван­ня Біблії філософ поширював на всю духовну культуру (дохри­стиянську, християнську і світську), а символічно-предметну фор­му феноменів духовної культури — на Біблію.' Таким чином, ку­льтурна символіка суттєво відмінна від тих явищ, які нею сим­волізуються: у першому випадку мова йде про духовні чинники, у другому — про тілесно-матеріальні. Символи можуть мати різні смислові значення, навіть протилежні їх справжньому смислу. Так, Біблія, за Сковородою, може символізувати Бога і змія, кни­гу доброчестя і книгу облуди, в залежності від того, що в ній береться за вихідну точку тлумачення. Тому філософія повинна розкривати істинний сенс різних предметів символічного світу, в рамках якого можливе самопізнання людиною своєї духовної сутності, «Бога в собі».

Завершену і більш цілісну форму цей напрямок дістав у фі­лософській системі Е. Кассірера (1874—1945). Абстрагуючись від особливостей функціонування культуротворчих процесів у сфе­рі теоретичного і практичного розуму, Кассірер висуває ідею єди­ного «світу культури», причому ідеї практичного розуму із регу­лятивних перетворюються у нього на конститутивні, тобто вико­нують роль світотворчих принципів. У цьому плані поняття сим­волу є не що інше, як модифікація апріорних форм.

В руслі цієї теорії людина розглядається інакше, ніж у кон­цепціях натуралістичного і позитивістського типу. Якщо Б. Мали-ноаський робить акцент на біологічній потребі людини, а 3. Фрейд

36

зосереджує увагу на її підсвідомих імпульсах, то Е. Кассірер спрямовує аналіз на площину позабіологічних властивостей інди-віда. Людина для нього вже не має «природи» як незмінного, біо-логічно обумовленого «однорідного буття», а має тільки історію. Можливість вільного вибору і вільної відповіді на явища навко­лишнього середовища є більш суттєвим моментом у характерис­тиці людини, ніж, скажімо, її потреби та інстинкти. Ця особли-ність обумовлюється тим, що культура виробляється людиною не як відповідь на потреби, а як відповідь на необхідність комуніка­ції, як засіб спілкування і взаєморозуміння.

Людина живе не просто у фізичному всесвіті, а в символічному всесвіті, частинами якого є мова, міф, мистецтво, релігія, наука. Вони  нагадують  різноколірні нитки, з  яких  сплітається  клубок Історичного досвіду. Отже, живучи у світі символічного, людина не може інакше оцінювати дійсність, як крізь призму символічних форм, вона не стільки animal  rationale, скільки  animal symbolicum Революційно -демократична  концепція  культури.  Революційні демократи Т.  Шевченко  (1814—1861),  І.  Франко  (1856—1916), Леся Українка  (1871—1913),  П. Грабовський   (1864—1902), М. Павлик  (1853—1915), М.  Коцюбинський  (1864—1913)  були  не тільки  видатними українськими письменниками, але й відомими громадсько-політичними діячами, теоретиками культури,Їїх  меру належить низка праць, у яких подається широка панорама роз­питку культури українського народу на тлі світових культурних процесів XIX — початку XX ст.|У працях І. Франка «Критичні пи­сьма  о  галицькій  інтелігенції», «Література, її  завдання і най-важніші ціхи», у статті  Лесі  Українки  «Малоросійські  пись­менники на Буковині» та її листах до М. Драгоманова, у працях М. Коцюбинського «Шевченкова могила», «Вироби селянок з По­ділля  на  виставі  у Чікаго», «Організація  громадських розваг» розкривається специфіка культурних традицій українського наро­ду як невмирущого джерела його духовності, збереження мораль­ного здоров'я, чистоти помислів і устремлінь до утвердження сво­єї державності.  Висловлювання   революційних демократів про вітчизняну і  світову культуру дозволяють зробити  висновок про те, що цілий ряд теоретичних проблем культури знайшов своє на­укове розв'язання саме на грунті української науки. Насамперед це стосується таких питань, як соціально-економічна зумовленість культури,  філософсько-світоглядне трактування її  народного ха­рактеру, джерела та основи розвитку національної культури, істо­рія культури  як  складова  частина   соціально-політичної  історії народів.

і Для революційно-демократичної концепції культури характер­ні глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в майбутнє українського народу. І. Франко вважав духовну куль­туру найважливішим чинником «усякого розквіту людської циві-

37

лізації, найкращим її мірилом». У статті «Ксьондз Юган про ци­вілізацію» він критикував точку зору, згідно з якою «цивілізація є тільки в християнстві, а християнство є цивілізація», звернувши увагу на те, що був час, коли «вогонь християнської цивілізації не тільки зігрівав, але також смажив і палив насправді», що саме по собі далеке і від цивілізації, і від культури. А в праці «Най­новіші напрямки в народознавстві» І. Франко сформулював основ­ні засади народознавства як науки про «історію цивілізації люд­ського роду».

Велика заслуга революційно-демократичних мислителів у роз­витку вітчизняної культурологічної думки полягає в тому, що вони грстро виступили проти елітарних концепцій культури. Спра­ва в тому, що в другій половині XIX ст., коли стали поширюватись ідеї необхідності соціальної революції, в тому числі й марксистсь­кі, набрала актуальності проблема «народ і культура». П. Куліш, пізніше А. Товкачевський, а також зарубіжні теоретики — італі­єць Г. Д'Аннунціо, ідеологи польської шляхти та інші вважали, що геній за своєю природою — аристократ і індивідуаліст, а тому існує нездоланна прірва між галуззю духовної культури і життям простого народу, всякий виступ якого за свої права загрожує «за­топтати ніжне дерево мистецтва». А. Товкачевський у праці «Пар-тикуляризація цінностей» твердив, що для «оздоровлення життя потрібне: демократизація соціального ладу і аристократизація цінностей». Протилежна точка зору грунтувалась на марксистсь­кій теорії класової боротьби, витлумаченій догматично, яка пізні­ше знайшла найповніше втілення в ідеології й практиці пролет-культу і сталінізму. Суть цієї точки зору — декларативна гіпер­болізація ролі народних мас у культурі й недооцінка творчої ін­телігенції. Сьогодні, маючи уже гіркий історичний досвід, ми можемо лише дивуватись мудрості провідних діячів нашої куль­тури, які ще в часи зародження елітаризму та марксистського соціологізму побачили їх обмеженість. І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський гостро критикували елітарні концепції культури, на прикладах вітчизняної й зарубіжної літератур показували без­перспективність ізолювання культури від простого народу, з од­ного боку, і сліпого ідолопоклонства перед жаданнями І прагнен­нями темної маси — з другого. Не випадково І. Франко, перекла­даючи українською мовою працю Ф. Енгельса «Анти-Дюрінг», пропустив неприйнятні, на його думку, місця, де йшлося про не­подільну владу мас, державу диктатури пролетаріату. Натомість він виступав за з'єднання культури з життям простого народу, за її спрямування на шлях служіння загальнолюдським цінно­стям — демократії і соціальному прогресу.

Досягненням революційно-демократичної думки слід вважати те, одо І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський, М. Коцюбинсь­кий Послідовно захищали у змісті культури пріоритет науки над

38

різними ідеологічними системами. Зокрема, не втратила свого наукового значення і в наші дні дослідницька праця І. Франка «Данте Алігієрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибране із його поезії», де він простежує шлях культури людства в тісному зв'язку з тим «внутрішнім розкладом» суспільства, який був характерний для кожного з етапів людської історії. Це по­глиблювало уявлення сучасників І. Франка про історію та зміст соціально-культурного розвитку людства, показувало позаісто-ричний характер  богословських' трактувань  історико-культурного

процесу.

Сильною рисою революційно-демократичної концепції було ут­вердження ідеї взаємозв'язків культур різних народів. Функціону­вання духовних цінностей інших народів у національній культурі розглядалось як одна з основних  умов її успішного розвитку, здатна вивести  національну  культуру на  широкий  шлях міжна­родного спілкування, приєднати її до скарбниці світової культури. Для  революційно-демократичної  концепції характерна  соціа­льно-критична спрямованість. ї. Шевченко, І, Франко, Леся Ук­раїнка, П. Грабовський, М. Коцюбинський вважали культуру ва­жливим  фактором  боротьби  народу за соціальне  і  національне визволення, активно обстоювали розвиток демократичного змісту національної культури па  противагу занепадницьким течіям. Ре­волюційні демократи своєю науковою й художньою творчістю го­тували грунт для утвердження ідеалів соціальної справедливості та духовного прогресу українського народу.

Концепція культури Д. Донцова. Теоретичні засади українсь­кого націоналізму були сформульовані М. Міхновськнм (1873— 1924), однак найповніше націоналістична ідеологія, в тому числі й концепція  культури, викладена  у працях Д. Донцова  (1883—

1973).

У  1926 р. в Жовкві, па Львівщині, вийшла друком книга  Д. і  Донцова «Націоналізм», де він виклав теоретичну та ідеологічну доктрини українського  націоналізму.  Суть соціальпо-иолітичних та Ідеологічних засад, сформульованих Д. Доицовим, полягає у трьох принципах. По-перше, заперечення як теоретично неспромож­ного й ідеологічно неприйнятного драгомапівського «малоросіян-ства», тобто трактування України як «провінції Росії, що претендує лише на  деякі «полегші»  культурного й  соціального характеру. Драгоманівщині, зазначає Д. Донцов, націоналізм  протиставляє «ідею політичної нації: нації, ідеалом і мстою якої був політич­ний державний сепаратизм, повний розрив з усякою Росією». По-друге, культурне життя української нації повинно базуватись на повному протиставленні «духовному комплексові Московщини». По-третє, у соціальному плачі український націоналізм повинен стоя­ти  на  «негації  соціалізму» як ворожої   українському народові теорії та практики.

ЗО

Взятий у цілому, націоналізм Донцова становив, за його сло­вами, «повну антитезу «гермафродитському» світоглядові тодіш­нього демо-соціалістичного українського провідництва», тобто тих мислителів, які так чи інакше схилялися до соціалізму, вірили в його ідеали. Націоналізм, за Донцовим, відкидає драгоманівський постулат любові «ко всім слов'янам», а в першу міру до москалів як до «старшого брата», що мав вести інших, бо це «наївне і шкідливе капітулянство». «Хитливій волі» інтелігенції, яка спо­відувала ідеал «сантиментальиої любові» до неньки України, але враховуючи дію «чужої сили» на рідній землі, а значить, схиляю­чись перед цією силою, націоналізм протиставляє «безкомпромі-совий войовничий дух, примат його сили над силою матерії», про­тиставляє «євнуховському реалізмові ту містику, без якої всяка політика мертва, містику, яка є джерелом життя нації та її сили».

Хто має втілювати у життя принципи націоналізму? Д. Дон-цов вважає, що це мусить робити «людина нового духу», проти­лежного занепадницькому духові речників української інтеліген­ції XX віку з «рабським мозком» і «рабським серцем».

На філософсько-світоглядних засадах націоналізму базується відповідна концепція культури. Головний зміст культури, за Д. Донцовим, полягає у її відповідності «духу нації». Отже, лише та культура, яка «зміцнює волю нації до життя, до влади, до екс­пансії, поза якою неможливі ні діяння героїзму, ні інтенсивне життя», має право називатись національною. І навпаки, все те в культурі, що стає на перешкоді вираженню в ній «духу нації», належить до антикультури, антицінностей. Таке трактування Д. Донцовим змісту культури логічно випливає з того, що все суспі­льне життя він розглядає через призму найголовнішого завдання націоналізму — «засвоєння драматичного, вольового світогляду сильних иародів-володарів», оскільки без такого світогляду «ми всі залишимося нацією пригніченою, провінцією, народом кон­вульсивних зривів, народом без пафосу, сателітом сильних, на­віть у себе вдома невільником». З цієї точки зору запозичення українською культурою усіляких «чужих ідей», а тим більше со­ціалістичних, гаслом яких було об'єднання народів в ім'я спіль­ного майбутнього — комунізму, Д. Донцов розглядає як свідомий обман націй. У працях «Дурман соціалізму» і «Культура приміти­візму» він характеризує соціалістичну культуру як «московську псевдокультуру, яка насамперед є культурою застою».

При всьому суб'єктивно-ідеалістичному та волюнтаристському характері трактування суті культури Д. Донцовим, не можна не зазначити, що історична практика підтвердила оцінку, яку давав він радянській соціалістичній культурі з її культами, ідолами, брехливими лжегероями, застоями і т. п.

Марксистська концепція культури. Підхід К. Маркса (1818— 1883) і Ф. Енгельса (1820—1895) до проблем культури заснований

40

на поділі історії цивілізації на три великі епохи, які, в свою чергу, і наслідком «трьох великих форм поневолення» — рабства, крі­посництва, найманої праці. Ф. Енгельс у праці «Походження сі­м'ї, приватної власності і держави» підкреслює, що суперечності Докапіталістичних епох були приховані становим поділом суспіль­ства, релігійними та політичними ілюзіями, в епоху ж буржуазної цивілізації ці покрови виявились зірваними: буржуазія, якою ру­хало нестримне прагнення збагачення, не залишила між; людьми ніякого іншого зв'язку, крім голого інтересу, безсердечного «чи-стогану». «В крижаній воді егоїстичного розрахунку, — писали К- Маркс і Ф. Енгельс в «Маніфесті Комуністичної партії», — вто­мила вона священний трепет релігійного екстазу, рицарського ен­тузіазму, міщанської сентиментальності» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 4, с. 412). Тим самим капіталістична цивілізація в се­редині XIX ст. досягла свого апогею як антагоністична, бо бур­жуазна приватна власність у тому вигляді, в якому вона тоді іс­нувала, «неминуче породжує варварство всередині капіталістичної цивілізації». Вихід з даної ситуації Маркс і Енгельс вбачали у здійсненніі соціалістичної революції, внаслідок якої повинна_ бути знищена сама основа антагонізму — приватна власність па засо-би виробництва, ліквідований поділ суспільства па класи і ство­рена «асоціація» вільних індивідів -- комунізм. Вони були пере­конані, що комунізм стане якісно новим етапом у розвитку люд­ства, стрибком із «царства необхідності в царство свободи», ство­рить справжню всезагальну цивілізацію і відповідну їй всебічно розвинуту культуру.

Вся ця масштабна, вражаюча і захоплююча уяву концепція
переходу людства в царство свободи, з якої мала початися справж­
ня історія культури, була обгрунтована критичним аналізом ка­
піталістичного суспільства, розкриттям основних його суперечно­
стей, вад, антагонізмів. Як вчені Маркс і Енгельс створили за-
гальний нарис майбутнього комуністичного суспільства та його
культури, залишивши дальшу розробку для своїх учнів та при­
хильників.
                                        ,'

Послідовників та інтерпретаторів марксизму не бракувало Кожен з них брав із праць основоположників те, що було йому ближче до душі, доповнював своїми міркуваїшямп і вважав це справжнім марксизмом. Серед марксистів різних напрямків кінця XIX — початку XX ст. найбільш помітною фігурою був. В. Ленін (1870—1924). Його вклад у теорію і практику марксизму настіль­ки значний і своєрідний, що можна говорити про ленінський ва­ріант цього вчення. Ленін доповнив марксизм ученням про імпе­ріалізм як вищу стадію капіталізму, 'змінивши загальну історіо­софську логіку своїх попередників; висунув ідею перемоги соціа­лізму в одній окремо взятій країні, де ланка капіталізму найелаб-ша, добачивши таку ланку в Росії; розробив теорію держави дик-

41

татури пролетаріату як держави перехідного  періоду на шляху будівництва соціалізму і комунізму. В галузі теорії культури, ви­ходячи з ідеї класової боротьби, висунув учення про дві культури в кожній національній культурі досоціалістичного суспільства — культуру пануючих експлуататорських класів і культуру експлуа­тованих народних мас, звідки випливало, що соціалістична куль­тура бере собі зі старої лише соціалістичні елементи, відкидагочн решту як ворожу новому суспільному ладові. Ці ідеї й були реалі­зовані в ідеології і практиці Пролеткульту. Однак, переконавшись, що Пролеткульт, сповідуючи принцип класовості, пропагує нігі­лізм у ставленні до минулої культури і, по суті, освячує ванда­лізм, Ленін переглядає свою концепцію культури, піддає гострій критиці Пролеткульт і в праці «Завдання Спілок молоді» висуває ідею про  необхідність  кожному  комуністові   засвоїти  всю суму знань, яку виробило людство, ставить завдання провести в поре-волюційній Росії врешті-решт культурну революцію. Ленін визнає яеобхідність зміни «усієї нашої точки зору на соціалізм», фактич­но відмовляючись від попередніх теоретичних постулатів, і фор­мулює ідею госпрозрахункового соціалізму та його культури. От­же, ленінська  концепція культури не є такою простою схемою, як це видавалось у радянській науці ще зі сталінських часів, а має свою складну логіку розвитку.

Останні ленінські праці були вимушеним і запізиілим визнай-ням_ помилковості обраного шляху тероризму, який базувався на ідеї непримиренної класової боротьби. Однак цієї помилко­вості не визнали інші лідери більшовизму. До чого це привело в економічному, соціальному та культурному плані, добре відомо. Культурологічна концепція М. Хвильового. 20-ті роки XX ст. на Україні ознаменувалися бурхливим національно-культурним відродженням. Це був час гострих дискусій про шляхи І принци­пи побудови соціалістичної України та її культури, час, коли здавалося, що реалізуються найпрекрасніші сподівання народу, і час особистих трагедій найбільш талановитих представників творчої інтелігенції, яка під тиском сталінсько-кагановичівського вульгарно-догматичного диктату розчарувалась в ідеалах соціа­лізму і болісно шукала виходу України на шляхи демократичного розвитку. В контексті дискусій, які велися навколо проблем по­будови національної культури, реалізації на практиці марксист­ської концепції та ідей Леніна, найбільший інтерес становить творчий доробок М. Хвильового (1893—1933). У циклах памфле­тів «Камо грядеши» та «Думки проти течії» він сформулював культурологічну концепцію, яка і в наш час викликає неабиякий інтерес своєю масштабністю, певним романтизмом. У 20-х роках вона породжувала бурю почуттів, гострі суперечки і зрештою ста-ла у руках нечистоплотних офіційних ідеологів засобом для за-лякування міщанина  «українським  буржуазним націоналізмом»

42

провокування розправ над українською творчою інтелігенцією.

В чому полягала суть культурологічної концепції М. Хвильо­вого? Насамперед, він висунув ідею «азіатського ренесансу». Роз'яснюючи її, він писав, що йдеться про нечуваний розквіт ми­стецтва, духовне відродження народів таких країн, як Китай, Ін­дія. Він мусить прийти, цей ренесанс, бо ідеї комунізму бродять не стільки по Європі, скільки по Азії, бо Азія, розуміючи, що ті­льки комунізм звільнить її від економічного рабства, використає мистецтво як бойовий чинник. Отже, «гряде новий Рамаян»,

До ідеї «азіатського ренесансу» М. Хвильовий прийшов, за його зізнанням, на основі інтересу до теорії циклічності розвитку людської цивілізації та її культури, оскільки вже сама ідея ци­клічності, мовляв, «позначена пафосом, трагізмом, емоціонально насичена, через те захоплює». Правда, він уточнював, що його розуміння циклічності — «не шпенглерівська теорія цілої систе­ми — це циклічна теорія одного мистецтва», однак від цього суть справи не мінялася. Тому нічого дивного не було в тому, що Лі. Хвильовий, озброївшись цією ненауковою теорією, прийшов до висновку про те, що «саме з південно-східної республіки ко,мун, саме з Радянської України й піде нове мистецтво, що його чекає Європа» Але виникало питання, яким чином «південно-східна республіка комун» може досягти настільки високого рівня розвит­ку мистецтва, щоб стати «оазисом азіатського ренесансу». Тут він і поставив дилему: «Європа чи просвіта?» Зрозуміло, щр, орієн­туючись лише на просвіту з її побутописанням, хутірськими ідея­ми, такого високого рівня культури годі досягнути, тому М. Хви­льовий заявив: «Ми відкидаємо малоросійщнну, проевітяишину та іншу безперспективну вузість і кличемо до невідомих обріїв прекрасного азіатського 'ренесансу». Духовний фундамент для «азіатського ренесансу» вбачався у Європі, яка нагромадила «до­свід багатьох віків», причому не та, що гниє, а Європа грандіоз­ної цивілізації, Європа «Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Марк­са І т. д., і т. п.»:

Суперечливі думки, висловлені М. Хвильовим у памфлетах, викликали бурхливу реакцію. Одні порівнювали його виступи із свіжим повітрям у відчинені вікна, інші категорично осуджували автора за низькопоклонство перед Заходом, ще інші звинувачува­ли у відході від ідей ленінізму і переході на рейки буржуазного націоналізму. М. Зеров, письменник і теоретик літератури, вважав ці звинувачення на адресу М. Хвильового цілком заслуженими, оскільки той сам став причиною непорозумінь: замість того, щоб чітко і зрозуміло викласти свої думки, він «вирішив просто про­сигналізувати читачам свої настрої». М. Зеров закликав Пред­ставників молодої пролетарської культури замість теоретичних суперечок про Європу прилучитись до «джерел культури минуло­го», до оволодіння усіма духовними цінностями людства.

43

У процесі обговорення проблем духовного життя республіки М. Хвильовий пише новий цикл памфлетів, що вийшли під зага­льною назвою «Думки проти течії». Наполягаючи на актуальності постановки дилеми «Європа чи просвіта?», він писав: «Найлюті­шим ворогом пролетарського мистецтва є ідеологія із столипін-ських отрубів (віддалених від села хуторів). Робота її невидимих агентів зробила вже своє діло. Отже, боротьба з вульгарним марксизмом стоїть на черзі дня як актуальніше питання».. Звідси ще одне гасло М. Хвильового — орієнтація на «психологічну Єв­ропу» з її «класичним типом громадської людини», що викликало люту ненависть російських шовіністів. Посипалися серйозні полі­тичні звинувачення на його адресу, які пізніше були використані Сталіним та Кагановичем у розправах над непокірною Україною, її інтелігенцією. Творчість М. Хвильового — типовий зразок того, як людина, котра щиро повірила в комунізм, на практиці зустрі­лась із жорстокою реальністю партійно-бюрократичної диктатури і стала однією з перших її жертв. Морально зацькований сталін­ськими посіпаками, М. Хвильовий покінчив з життям.

Сталінізм і культура. Щоб зрозуміти, що трапилося з культу­рою та її філософським осмисленням на Україні, як і в СРСР загалом, у тридцяті, сорокові й на початку п'ятдесятих років і в період застою, слід звернутися до аналізу філософсько-світо­глядних джерел, теорії й практики сталінізму.

Дехто вважає, що Й. Сталін (1879—1953) за своїми погляда­ми не був марксистом, що в його світогляді відобразились дріб­нобуржуазна природа лівого радикалізму, селянсько-догматичні уявлення про соціалізм, ідеологія соціалістів-утопістів і т. п. Ін­шими словаки, йдеться про виведення світогляду Сталіна за межі марксистського вчення. Однак таке відлучення Сталіна від «чи­стих джерел» марксистського вчення безпідставне: він протягом усього життя посилено цитував Маркса, Енгельса, Леніна, знахо­див у них підтримку своїм ідеям, деякі твори «вождя» буквально пересипані цитатами з праць основоположників марксизму, він цілком серйозно вважав себе їхнім учнем і продовжувачем їхньої справи. Інша річ, що Сталін сприймав революційну теорію осново­положників не діалектично, а як своєрідне «святе письмо». На­приклад^ він завжди дотримувався погляду на соціалізм за пра­цею К. Маркса «Критика Готської програми»-, хоча сам автор це розуміння потім уточнював і переглядав. Сталін же його здогма-тизував: соціалізм, на думку «вождя», — це стандартизоване, чітко відлагоджене, як добре працюючий механізм, суспільство, у якому організація різноманітних сторін життя діє на основі всезагальної колективізації. «Майбутнє суспільство, — писав він у праці «Анархізм чи соціалізм», — суспільство соціалістичне. Це означає насамперед те, що там не буде ні капіталістів, ні проле­тарів, — отже, не буде й експлуатації. Там будуть тільки трудів-

44

ники, які, працюють колективно». Поголовний колективізм майбут­нього соціалістичного суспільства витлумачувався вульгарно-дог­матично, як одноманітний світ людей-гвинтиків, позбавлених власних бажань, інтересів, прагнень, ідеалів.

Крім того, марксистська ідея самоуправління народу в інтер­претації Сталіна замінена ідеєю всезагальної бюрократичної ор­ганізації життя суспільства. «Трудівники, які працюють колектив­но», слухняно та покірно, «виробляють якраз стільки, скільки тре­ба суспільству», а «центральне і місцеві статистичні бюро керу­ють і розподіляють вироблене» і навіть «різну роботу між; тру­дящими». Роздуми «корифея всіх наук» про соціалізм вражають своєю простакуватістю, наївним схематизмом, але, використовую­чи безмежну особисту владу, він усіма силами впроваджував свої схеми у практику суспільного життя. І чим ясніше розкривалася їх нежиттєздатність, тим з більшою впертістю він намагався здій­снити ідеал бюрократично-розподільчого соціалізму, не зупиняю­чись навіть перед дикими злочинами супроти народів, яких хотів ощасливити. Це була справжня драма диктатора і велика траге­дія підлеглих йому народів, які, звичайно, не сприймали Ідеал сталінського командно-адміністративного соціалізму як своє вла­сне завоювання.

Трагічною стала і доля культури, яка перетворилася в засіб ідеологічно-духовного маніпулювання людиною. Філософсько-світоглядиа основа культури була підмінена «наймудрішими вка­зівками вождя», авторитет якого абсолютизувався, обожнювався, канонізувався, внаслідок чого губився евристичний заряд науки і культури. Інтелектуально-творчі досягнення, стали піддаватися шельмуванню з боку сірої посередності, яка, пристосувавшись до «мудрих вказівок верховного мислителя» і не бажаючи губити завойовані позиції, стала глушити з позицій новостворених канонів усе нове, незвичне, прогресивне. Творчо-культурний прогрес спря­мовувався в рамки вигідних для бюрократів замовлень, стали дія­ти численні табу і заборони цілих галузей наук, які девальвували зміст духовної культури. Була сформована могутня система брех­ні та лицемірства. На словах — захист розвитку національних культур народів, на ділі — репресії, знищення цілих ланок націо­нальної технічної і художньої інтелігенції, зведення національної культури до найнижчих її форм; на словах — захист ідей дружби, повної рівноправності народів та їх культур, на ділі — великодер­жавництво, підтримка фактичної нівеляції національних культур; на словах — турбота про демократичний розквіт та збереження унікальності кожної національної культури, на ділі — масовий психоз на грунті вишукування «ворогів народу», заохочування доносів, викривлення моралі, насаджування несумісних з гумані­стичними принципами взаємовідносин між народами.

45

Соціальна фразеологія, демагогічне проголошення комуністич­них Принципів і надалі — у роки застою, або точніше неосталініз-му, стали ідеологічним прикриттям імперської політики центру в ставленні до союзних республік, до національних культур народів, що остаточно скомпрометувало комунізм в очах мільйонів людей, які фактично жили в умовах колоніальних територій.

Література: Артановский С. Критика буржуазних теорий культури и проблеми идеологической борьбн, Ленинград, 1981; Буржуазньїе концепции культуры кризис методологии. К, 1980; Боголюбова Е. Культура и общество. М., 1978; Гегель Г. В. Сочинения. В 14-ти т. М.-Л., 1929—1959; Горбач Н. Культура міжнаціонального спілкування. Львів, 1990; Грабовський П Твори К., 1981; Данилевский Н. Россия и Европа. Спб., 1895; Донцов Д. Націоналізм. Жовква, 1926; Донцов Д. Культура примітивізму. Черкаси, 1918; Иконникова С. Диалог о культуре. Л., 1987; Кант И. Сочинения. В 6-ти т Т. 6 М 1966' Коцюбинський М. Твори. В 6-ти т. Т. 4. К-, 1962; Ленін В. Про культуру. К., 1981; Маркс К. и Энгельс Ф. Об искусстве. М., 1957; Проблеми философии культурьі: опит историко-материалистического анализа. М., 1984; Сковорода Г. Твори. В 2-х т. К, 1961; Современная западная философия. М., 1991; Ста­лін й. Твори. К., 1945—1959; Українка Леся. Твори. В 12-ти т. Т. 8 К 1977-философский энцеклопедический словарь. М., 1983; Франко І. Твори. В 50-ти т\ Т. 48. К, 1986; Хвильовий М. Твори. В 2-х т. К,, 1991; Шинкарук В. Філософія і духовна культура України//Трибуна, 1991, № 7; Шпенглер О. Закат Европм. Т. 1. М.-Л., 1923.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12  Наверх ↑