МАРЖИНАЛІЗМ. СТАНОВЛЕННЯ НЕОКЛАСИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ В ЕКОНОМІЧНІЙ ТЕОРІЇ

В останній третині ХІХ ст. в економічній теорії виникла нова течія — маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвитку політичної економії. Об’єктивна зумовленість її появи полягала в глибоких змінах, що стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу під впливом науково-технічного прогресу, а саме: перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері споживання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень «класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та явищ суспільно-економічної практики.

Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм (marginal — граничний), який досить швидко набув широкого визнання у світовій
науці, хоча і не був позбавлений певної однобічності. Основна його ідея — дослідження граничних економічних величин як взаємозв’яза­них явищ економічної системи на різних рівнях — фірми, галузі, національної економіки. Такий підхід уможливив застосування нових методів аналізу, які дали змогу визначити граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в економічному житті.

Виникнення теорії граничних величин було визнано «маржинальною революцією» в економічній науці.

1. Маржиналізм

Історичні відомості про зародження маржиналізму свідчать, що піонерами у формуванні категорії «граничної корисності», яка використовується в процесі аналізу поведінки споживача й математичного аналізу функціональних залежностей для виявлення рівноваги в господарській системі, були німецькі дослідники Г. Госен і Й. фон Тюнен, а також французи — Ж. Дюпю та О. Курно.

Йоган фон Тюнен (1783—1850) — один із перших сформулював закони граничного аналізу в «економічній системі з метою досягнення максимуму значень функції з багатьма змінними». Як дослід­ник і практик Й. Тюнен у своїй книжці «Ізольована держава», перший том якої вийшов у світ 1826 р., дав (на підставі власних теоретичних опрацювань) ряд практичних рекомендацій щодо раціонального і прибуткового ведення сільського господарства. Основна ідея полягала в тім, що максимальний чистий дохід землевласник може отримати за умови, коли сукупність граничних витрат на факто-
ри виробництва буде тотожною граничній корисності продукту.
Обгрунтовуючи свою тезу, Тюнен виходив із аналізу взаємодії факторів виробництва, змінюючи почергово величину як окремих факторів, так і ціни кожного з них.

Заслугою Тюнена є також розкриття механізму формування рівня земельної ренти залежно від якості землі та її віддаленості від ринків збуту сільськогосподарської продукції.

Антуан Огюстен Курно (1801—1877) є не тільки одним із попередників маржиналізму, а й засновником нового — математичного напрямку в економічній теорії. У книжці «Дослідження математичних принципів у теорії багатства» він, спираючись на аналіз функціональних залежностей, сформулював поняття економічної рівноваги, увів у науковий обіг поняття функції попиту, еластичності попиту, які й нині широко використовуються. Крім того, його аналіз ринку й ринкових відносин уточнив такі категорії, як конкуренція, монополія, олігополія. А.Курно застосовує функції попиту і пропозиції для пояс­нення формування ціни за ринкових умов, її еволюції, починаючи від чистої конкуренції до монополії. Основна ідея його концепції полягала в тім, що економічні системи слід розглядати як замкнуті системи ринкових взаємозалежностей (виражених категоріями попиту і пропозиції), що перебувають у рівновазі. Ціна розглядається при цьому як грошове вираження стану рівноваги попиту і пропозиції.

У центрі дослідження Курно була поведінка окремої фірми, яка є виробником товарів і реалізує їх на ринку, тобто він аналізував економіку на мікрорівні, не цікавлячись економікою країни в цілому. У побудованій ним економічній моделі ціни диктують покупці, а продавці визначають обсяги виробництва продукції залежно від рівня ціни та попиту на товар.

Проте Курно вважав, що дослідження проблеми загальної економічної рівноваги неможливе за допомогою математичного аналізу, що згодом спростував Вальрас.

Жюль Дюпюї (1804—1866) 1844 р. написав статтю «Про виміри корисності громадських робіт», в якій також знайшла відображення ідея граничного аналізу. Сформулював він цю ідею на підставі поняття «ціновий надлишок», тобто грошовий вимір максимально можливого доходу, який виникає внаслідок можливості споживача купувати кожну одиницю товару за незмінної ціни.

Герман Госсен (1810—1858) хоча і не був за фахом економістом, але дуже цікавився суспільними проблемами й опублікував 1854 р. книжку під назвою «Розвиток законів суспільного життя і правил людської діяльності, що з них випливають», в якій сформулював ряд важливих теоретичних положень, котрі увійшли в економічну науку під назвою першого і другого законів Госсена. Перший закон стверджує, що зі збільшенням кількості даного блага гранична корисність його зменшується, а за умови повного задоволення потреб споживача вона дорівнюватиме нулю.

Творчо підійшов Госсен і до трактування категорії обміну. Він розглядав цей процес як джерело приросту корисності для його учасників, аргументуючи це тим, що в процесі обміну кожний віддає те, що для нього менш корисне, замість ціннішого блага. Коли блага є рівнозначними, то втрачає сенс і сам обмін.

Згідно з другим законом Госсена оптимальна структура споживання (попиту) досягається за умов однакових граничних корисностей усіх благ, що споживаються. Кожний суб’єкт максимізує сумарну корисність для себе, якщо розподіляє ресурси між різними благами так, що від останньої одиниці ресурсу, витраченої на кожне благо, досягається однакове задоволення. Інакше кажучи, якщо запасів благ недостатньо для повного задоволення людини, то сукупне найбільше задоволення від них досягається тоді, коли приріст насолоди від кожного блага стає однаковим (тобто коли тотожні граничні корисності кожного блага).

Із закону обміну споживних вартостей випливає і закон єдності ціни на ринку. Для покупця існує ціна, вище за яку він товару не купить. Для продавця існує ціна, нижче за яку він товару не продасть. Десь на перетині інтересів обох сторін буде та ціна, яка задовольнить і покупця і продавця. Вона є наслідком порівнювання граничних корисностей різних товарів.

Стенлі Джевонс (1835—1882) — англійський економіст, який (незалежно від інших авторів) розробив теорію, згідно з якою співвідношення між товарами, що обмінюються, дорівнює оберненому відношенню їхніх (граничних) корисностей. Праця, на думку Джевонса, впливає на мінові пропорції благ опосередковано — збільшення затрат праці збільшує кількість даного блага і тим самим зменшує його граничну корисність. Коли затрати праці стають знач­ними, тоді сама праця набуває негативної корисності. Тому тривалість процесу праці є доцільною доти, доки її негативна корисність менша (за абсолютною величиною), ніж корисність продукту, створеного цією працею. Після встановлення рівноваги процес виробництва даного блага припиняється.

У праці «Теорія політичної економії» Джевонс сформулював теорему, суть якої полягає в тім, що за раціонального споживання міри корисності придбаних товарів пропорційні їхнім цінам. С. Дже­вонс увів також в економічну науку поняття «економікс» (економічна теорія), яке стали відтоді використовувати на Заході замість поняття «політична економія».

2. Австрійська школа граничної корисності

Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70–ті роки XIX ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер (1840—1921), Фрідріх фон Візер (1851—1926) та Ейген Бем-Баверк (1851—1919).

Її теоретичними принципами були суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

Засновник цієї школи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях «Основи політичної економії» (1871) та «Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема» (1883) розвинув ідею попередників маржиналізму про «граничну корисність» у головну теорію суб’єктивно-психологічної школи. Коло питань, що їх вивчали економісти австрійської школи, є досить широким. Це і вчення про предмет політичної економії, її методологічні основи, метод дослідження економічних процесів, аналіз вартості товару і факторів, що впливають на її формування, та ін.

Вихідним методологічним принципом, на якому базується система поглядів австрійських учених, був суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і їхніх факторів.

Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість суб’єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Об’єктом дослідження було індивідуальне господарство як типовий елемент буржуазного суспільства. Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих елементів. Для того щоб вивчити і розкрити закони економіки в цілому, треба було, на їхню думку, спочатку вивчити механізм їхньої дії на прикладі одного ізольованого господарства, а потім екстраполювати отримані висновки на всю сукупність господарств. Такий метод дослідження отримав назву «робінзонат».

Обстоюючи позиції мінової концепції, економісти австрійської школи обмежували економічні відносини лише ринковими зв’язка­ми, тобто відносинами обміну. Саме вони, на їхню думку, є засад­ними в історичних дослідженнях, оскільки визначають пропор-
ції, котрі формуються у виробництві і надають йому відповідного характеру.

Основою економічної діяльності вважалася психологія суб’єкта господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності й усю його економічну поведінку. При цьому об’єктивний характер розвитку суспільного виробництва і властивих йому законів повністю ігнорувався. В їхніх системах усі економічні суб’єкти цілком однорідні й рівноправні, кожний діє виключно у власних інтересах. Економічні закони в такому разі стають наслідком взаємодії індивідуальних рішень.

Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає так звана теорія «граничної корисності». Прийняті в політекономії категорії «товар» і «вартість» були замінені поняттями «благо» і «цінність». К. Менгер і його соратники заперечували, що вартість є втіленням суспільно необхідної праці, а праця — її єдиним джерелом. Вони наповнили категорію вартості суб’єктивним змістом. Домінуючим фактором блага вони вважали його споживну вартість, або корисність. Під останньою австрійці розуміли ту загальну властивість матеріальних благ, котра дає змогу задовольнити потреби індивіда, підвищити його добробут.

За К. Менгером, вартість виникає внаслідок взаємозв’язку між потребою людини й економічними благами, що можуть її задовольнити. Пропозиція таких товарів завжди буває більшою або мен-
шою, отже, задоволення буде збільшуватися або зменшуватися
відповідно до збільшення або зменшення пропозиції. Таким чином, теорія Менгера виходить із того, що людина визнає важливість
товару залежно від рівня його пропозиції. Не внутрішні властивості або можливості товару зумовлюють його вартість, а взаємозв’язок між життєвими потребами людини та можливими пропозиціями
товару, який забезпечує ці життєві потреби. Вартість, таким чином, є обов’язковою умовою, від якої фактично залежить задоволення потреб. Наприклад, хліб та вода необхідні людині, але коли вони є
в достатній кількості, то не становитимуть жодної цінності доти, доки голод і спрага не узалежнюватимуть людину від простого шматка хліба або склянки води. Тільки в такому разі хліб та вода наберуть певної цінності. Якщо товар не задовольнятиме потреби, він не матиме значення для добробуту людини, а тому не буде цінним для неї.

К. Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи на меті встановити залежність корисності від винятковості предметів споживання. За вихідний пункт дослідження він брав людські потреби, визначаючи їх як різновид незадоволених бажань або неприємних відчуттів, котрі порушують своєрідну фізіологічну рівновагу. На його думку, за існуючої обмеженості ресурсів перед індивідуумом завжди постає проблема, як найліпше розподілити власні кошти для задоволення власних потреб. Ілюструючи відповіді на це питання, Менгер накреслив схему, що відображає криву спадання потреб людини в різних предметах залежно від їхнього значення для добробуту особистості — від найнеобхіднішої до найменш корисної. Отже, він був першим із представників австрійської школи, хто сформулював принцип спадної корисності. Відповідно до цього принципу, вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, яку має остання одиниця його запасу.

Менгер абстрагувався від того факту, що суб’єктивна оцінка того самого товару різними людьми є різною. Цінність, на його думку, — це міркування суб’єктів господарювання про значення для них тих благ, які є в їхньому розпорядженні, і тому поза їхньою свідомістю вона не існує. Він підкреслював, що людина є залежною від товару, необхідного їй для задоволення потреб, тому предмет, здатний задовольнити навіть мінімальну потребу, набирає вартості. Цей предмет необхідний для задоволення саме цієї потреби і жодної іншої. Така вартість, будучи суб’єктивною, залежить не від сукупної, а від граничної або маржинальної корисності, яка вища або нижча за фактичну корисність, що її має людина від предмета.

Розвиваючи далі тезу про залежність цінності блага від його винятковості, Менгер робить висновок, що вона визначається розмірами пропозиції. Зі збільшенням або зменшенням кількості благ змінюється ступінь задоволення потреби і відповідно цінність цих благ (принцип спадної корисності). Вартість товару визначає не найбільша чи середня корисність, а його найменша (гранична) корисність за даних обставин.

Згідно з класичною теорією ціна є сумою всіх витрат виробництва. Ця теорія встановлювала вартість (ціну товару) виходячи з колишніх витрат. Представники австрійської школи стверджували, що вартість товару є похідною від його майбутнього використання, а не від колишніх витрат, інакше кажучи, вартість товару народжується з використання його у споживанні, а не з того, скільки було витрачено колись на його виробництво.

У своїй теорії Менгер дотримувався поглядів, що колишні витрати не впливають на вартість, він запевняв, що «вартість ураховує витрати», але не визначається ними. У його аналізі витрати визначаються передовсім граничним продуктом, а вартість останнього залежить від міри необхідності його для життєдіяльності людини.

Менгер наголошував на важливості елементу часу. За аналізу товарів та попиту на них обов’язково постає проблема, зв’язана з визначенням часу використання товару — споживається він негайно чи призначений для використання в майбутньому. Неможливо визначити заздалегідь загальну потребу в товарі та її інтенсивність, а також рівень його пропозиції. Більше того, кількість товарів, які можна використати в даний момент, може бути змінною величиною, тяжіти до нуля або товар може протягом строку використання втрачати якісь важливі властивості.

Повна система класифікації товарів за рангами грунтується на елементі часу. Для товарів другої черги встановлюється залежність від використання товарів першої черги, третя черга залежить від другої тощо. Виробничий процес у такому разі залежатиме від взаємозв’язку часу випереджання та відставання, починаючи з моменту підвищення початкового попиту.

Другий авторитетний представник австрійської школи Ф. Візер розвивав ідеї Менгера у працях «Походження й основні закони господарської цінності» (1884), «Природна цінність» (1889), «Закон влади» (1926), використовуючи принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат виробництва.

Розробляючи теорію виробничих благ, австрійська школа роз­глядає витрати як своєрідну корисність. Найактивніше розвивав цю ідею Ф.Візер. Він стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх — граничною корисністю граничного споживчого блага. Візер трактував витрати як корисність, що приносять у жертву. Існує навіть закон Візера, згідно з яким вартість витрат виробництва є похідною від вартості продукту. Представники даної школи ототожнювали працю із засобами виробництва, унаслідок чого праця розглядалася не як процес взаємодії людини і природи, а як матеріальна річ.

Візер виходив із суб’єктивного аналізу Менгера, але пішов значно далі за нього. На думку Візера, політична економія є прикладною психологією, а її завдання полягає в тім, щоб пояснити всі економічні явища, на підставі мотивів, якими керуються у власній діяльності окремі люди. Замість терміна, використаного Менгером, — найменш важлива користь, він увів у науковий обіг термін «маржи­нальна корисність». Вартість товару він виводив із його корисності, указуючи, проте, що корисність товарів змінюється під впливом зміни обставин, є похідною від інтенсивності потреб і можливості товару ці потреби задовольняти.

Він використав принцип зменшення насиченості потреб для того, щоб показати, що наступні партії товару, доступного покупцеві, змінюють попит (ставлення покупця до товару): від задоволення до байдужості й навіть до роздратування. Звідси випливає, що за обмеженої пропозиції попит триває до точки маржинальної корисності. Візер писав: «Там, де діє закон про вартість, корисність залишається джерелом вартості». Більше того, маржинальна вартість стає мірою вартості.

Візер нищівно критикував теорію трудової вартості. Він вважав «абсурдною» теорію, яка стверджує, що праця людини визначає вартість продукту, і дотримувався думки, що працю, так само, як інші фактори, закладено у вартість товару. Візер розглядав витрати не як капіталовкладення, а як витрати для суспільства. Дотримуючись концепції трьох факторів, він стверджував, що починати треба з вивчення поєднання факторів (капіталу, праці та землі), а вже потім визначати, яка саме частка вартості може належати кожному фактору. Крім того, Візер пропонував порівнювати цінність даного предмета споживання з цінністю іншого предмета, виготовленого з тих самих матеріалів, але в інших пропорціях. Цей метод назвали методом продуктивного внеску.

На противагу примату виробництва, який пропагує класична політекономія, австрійська школа дотримувалася думки про примат споживання. Її представники стверджували, що вихідним пунктом політичної економії є суб’єкт, індивідуум, а оскільки в цього суб’єк­та є певні потреби, то вони й відіграють вирішальну роль у еконо-
мічному процесі. Для аналізу, до речі, брали індивідуума, котрий не займається виробництвом. У цілому виробництво, на їхню думку, відіграє другорядну роль і тільки ускладнює господарську картину. Керуючись таким міркуванням, вони вважали, що на початку економічного аналізу питання виробництва можна не брати до уваги.

Ще однією важливою ознакою економіки, на думку австрійських учених, є обмеженість матеріальних благ. Вони доводили тезу, що якби блага, предмети споживання були в необмеженій кількості і з їхньою допомогою можна було б цілком задовольнити всі наші потреби, то зникла б необхідність в економічній діяльності. Обгрунтовуючи цю тезу, Візер, наприклад, зазначав, що перед Робінзоном також постали всі економічні проблеми, оскільки в нього був обмежений запас предметів споживання. Відтак робився висновок, що, правильно вирішивши проблеми робінзонівського (індивідуального) господарства, можна розв’язати всі економічні проблеми су-
спільства.

З позиції рідкості Візер трактував і природу власності. Він писав, що приватна власність є вічною категорією, що випливає із самої суті економії, оскільки існує постійна суперечність між потребами людей і обмеженими запасами предметів для задоволення цих потреб. З цієї причини люди починають цінити предмет, прагнуть оволодіти ним. У такий спосіб він пояснює виникнення й суть приватної власності, стверджуючи, що її породжують рідкість та обмежена кількість предметів споживання.

Найвідоміший представник австрійської школи Е. Бем-Баверк
у працях «Основи теорії цінності господарських благ» (1886), «Капітал і прибуток» (1889), «Теорія Карла Маркса та її критики» (1896), а також у інших своїх дослідженнях дав ширший варіант
нової теорії, доповнивши її, зокрема, суб’єктивістською концепцією процента.

Як уже зазначалося, австрійські економісти, аналізуючи властивості маржинального блага, на перший план висували корисність речі, підкреслюючи водночас, що не всі «корисності» здатні обмінюватися. Таку здатність мають тільки ті блага або корисності, якими суспільство володіє в обмеженій кількості і котрі завдяки цьому стають цінностями.

Бем-Баверк сформулював цю ідею так: «Для створення цінності необхідно, щоб з корисністю поєдналася рідкість не абсолютна, а тільки відносна, тобто як порівняти з розмірами існуючої потреби в речах такого роду. Висловлюючись точніше, ми скажемо: цінності набирають матеріальні блага тоді, коли реальний запас матеріальних благ цього роду настільки незначний, що для задоволення відповідних потреб їх або не вистачає зовсім, або їх так мало, що... певна сума потреб має залишитись незадоволеною. І навпаки, не мають цінності ті матеріальні блага, які є в нашому розпорядженні в такій кількості, що з їхньою допомогою можуть бути не тільки повністю задоволені відповідні потреби, а й залишається ще зверх того певний надлишок, який не знаходить собі застосування»1. У Бем-Баверка поняття цінності є вираженням зв’язку між суспільним явищем ціни та індивідуально-психологічним явищем одиничної оцінки.

Основою цінності у Бем-Баверка є корисність блага. Він розрізняв два види корисності: просту (абстрактну) і кваліфіковану (конкретну). Абстрактна розглядалася ним як корисність взагалі, що притаманна матеріальним благам, які є в достатній кількості. Корис­ність одиниці блага в даному разі до уваги не бралася.

Кваліфікованою корисністю наділялися блага, запас яких обмежений і зменшення його хоча б на одну одиницю негайно позначається на добробуті індивіда. Таке розмежування корисності зв’язува­лося з формуванням цінності матеріальних благ.

Процес утворення цінності Бем-Баверк поділяв на два етапи. Перший він зв’язував з утворенням суб’єктивної цінності, під якою він розумів індивідуальну оцінку блага суб’єктом. Вона залежала від того, яку роль благо відігравало в задоволенні його потреб. Якщо корисність абстрактна, то благо не отримує оцінки і його суб’єктивна цінність дорівнює нулю. Бем-Баверк ілюстрував це на прикладі склянки води. Коли людина стоїть біля джерела, то склянка води не має жодної цінності, коли людина потрапляє в пустелю, тоді ця склянка води набирає високої суб’єктивної цінності. Як стверджував Бем-Баверк, величина корисності, що її забезпечує людині відповідне благо, є водночас і мірою його цінності.

Новим елементом, який австрійська школа внесла в теорію корисності, як уже зазначалось, було те, що за основу цінності товару
австрійці брали не просто корисність, а граничну корисність, що задовольняє мінімальну потребу людини. Як визначає Бем-Баверк, цінність речі вимірюється величиною граничної корисності, під котрою розуміють мінімальну корисність, що її отримує від даного виду матеріального блага людина.

Дію цього закону Бем-Баверк ілюструє на прикладі одноосібного господарства, в якому господар зібрав п’ять мішків зерна. За вагою і якістю зерна всі мішки рівноцінні. Але суб’єктивна цінність одного мішка зерна (згідно з теорією Бем-Баверка) визначатиметься за принципом спадної корисності. Оскільки перший мішок зерна призначено для харчування самого господаря, тобто він задовольнятиме найзначнішу життєву потребу індивіда, то цей мішок матиме максимальну корисність. Корисність кожного наступного мішка буде зменшуватись. «Граничну корисність» матиме останній мішок, зерно з якого призначається для харчування хазяйського папуги. Цей мішок і визначає, на думку Бем-Баверка, цінність одиниці відповідного матеріального блага.

Другий етап в утворенні цінності блага Бем-Баверк зв’язував із «об’єктивною» цінністю, яка, на його думку, формується на ринку в процесі стихійного виявлення попиту і пропозиції. Через вирівнювання суб’єктивних оцінок створюється якась нова «середня» цінність, що її можна розглядати як об’єктивну. Отже, об’єктивна цінність формується під впливом попиту і пропозиції, належне співвідношення яких забезпечується на ринку автоматично — через вільну конкуренцію.

Теорія розподілу австрійської школи відома під назвою «теорія приписування» (рос. мовою «теория вменения»). Вона спирається на теорію трьох факторів Ж. Сея, хоча фактори виробництва австрійці й назвали виробничими благами. Кожному виробничому благу — землі, праці і капіталу, — за словами Бем-Баверка, має бути «приписана» (рос. «вменена») відповідна частина споживчих благ, що
вироблені цими факторами. «Приписування» (рос. «вменение») треба здійснювати з урахуванням граничної корисності «виробни-
чих благ», визначених граничною корисністю вироблених з їхньою
допомогою благ. Гранична корисність ткацького верстата, наприклад, визначатиметься граничною корисністю витканої на ньому тканини і т. ін.

Щодо заробітної плати робітника, то вона мусить бути меншою ніж створювана цим робітником вартість. Бем-Баверк пояснював це тим, що робітник, отримуючи заробітну плату, може одразу придбати собі «матеріальні блага», а підприємець мусить нагромаджувати капітал для виробництва «благ майбутнього», що потребує від нього «утримання». Відтак підприємець має одержати винагороду за те, що він утримується від витрачання капіталу на особисті потреби. Бем-Баверк, порівнюючи негайне споживання робітника і відкла-
дене споживання підприємця, заявляв, що благо, котрим людина
користується сьогодні, нерівноцінне тому благу, яким вона корис-
туватиметься завтра, оскільки цінність теперішніх благ за інших
однакових умов завжди більша ніж цінність таких самих благ у майбутньому.

За Бем-Баверком, праця — це «благо майбутнього», бо вона створює продукт тільки через певний час, а внаслідок цього робітник стає власником «майбутнього часу». Підприємець, наймаючи робітника, дає останньому «теперішнє благо» у вигляді заробітної плати. Отже, вони обмінюються цими благами. З часом праця створює якісь певні блага, і ці блага через більш низьку оцінку майбутніх благ порівняно з теперішніми, за вартістю колись перевищуватимуть заробітну плату. Це перевищення і становитиме процент, а точніше, прибуток підприємця.

З цього випливав висновок, що процент (прибуток) виникає у результаті впливу фактора часу на вартість благ. Процент у Бем-Баверка є результатом «очікування» підприємця, а його джерелом — різниця оцінок майбутніх і теперішніх господарських благ. Відтак процент розглядався як «вічна» і «природна» категорія.

Бем-Баверк запропонував теорію, згідно з якою капітал або засоби виробництва є результатом обхідних (непрямих) методів у виробництві, які неминуче стають причиною того, що споживання переноситься на майбутнє.

Прямі методи виробництва передбачають задоволення потреб прямо й одразу. Засоби виробництва не передбачають негайного задоволення потреб, а тому вони є товаром майбутнього. Відтак, писав Бем-Баверк, «товари, які можуть бути використані за асортиментом і кількістю негайно, як правило, цінніші, ніж ті, які будуть використані у майбутньому». Це припущення і лягло в основу його теорії про дохід з капіталу.

Наприклад, він стверджував, що борошно є предметом, якого не можна негайно вжити для особистих потреб, бо воно є пред-
метом для майбутньої кулінарної обробки. А от хліб можна не-
гайно використати як продукт харчування і внаслідок цього він має більшу цінність. На думку Бем-Баверка, суть проблеми по-
лягає в уже відомому нам розходженні оцінки теперішніх і май-
бутніх благ.

Цим законом він обгрунтовував і суть процента. Він доводив, що коли хтось позичає гроші, то в майбутньому вони мають повертатися до нього з процентом, тобто з різницею між вартістю теперішнього і майбутнього блага.

Таким чином можна назвати три найхарактерніші методологічні особливості австрійської школи: по-перше, ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ; по-друге, використання в якості головного об’єкта дослідження, не суспільного виробництва, а індивідуального господарства; по-третє, визнання примату споживан­ня над виробництвом.

3. Становлення неокласичної традиції.
Кембріджська школа

У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембріджська економічна школа, засновником якої був досить відомий економіст кінця минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршалл (1842—1924). Ця школа за своїм впливом на економічну думку не поступалася австрійській і започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий неокласичний. Наукові заслуги А. Маршалла в царині економіки на Заході іноді навіть порівнюють з відкриттями Коперника в астрономії.

У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи політичної економії» (1890), він намагався розробити універсальну економічну концепцію, об’єднавши різні економічні теорії. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка поєднала елементи трудової теорії вартості і «теорії граничної корисності», що збагатило науку більш глибоким аналізом взаємозв’язку виробництва й обміну на підставі функціонального методу дослідження. А. Маршалл зборов суперечності теорії граничної корисності й теорії факторів виробництва і сконцентрував основну увагу на розробці теорії ціни. Основні його теоретичні надбання витримали іспит часом і користуються популярністю й дотепер.

А. Маршалл (слідом за Джевонсом) запропонував замість поняття «політична економія» поняття «економікс» і дав власне визначення цієї науки: політична економія, або економікс, — це наука, що вивчає людство в його повсякденному житті; вона розглядає ту частину індивідуальних або суспільних дій, котра «якнайтісніше зв’язана з придбанням і споживанням матеріальних атрибутів добробуту»

. Це визначення суттєво відрізнялось від тих, що давали його попередники, які обмежували предмет політичної економії лише наукою про багатство. Маршалл, як бачимо, підходить до трактування її предмета ширше. «З одного боку, — зазначає він, — це наука про багатство, але з іншого — це наука про людину, яка відчуває на собі вплив найрізніших факторів; щодо економіки, то вона цікавиться переважно мотивами, які впливають ... на поведінку людини в її економічному житті»

.

У центрі наукових пошуків Маршалла — ціна продукту, яку він розглядав як найважливіший елемент ринкової економіки. Суть його теорії ціни полягає в синтетичному поєднанні двох груп факторів, що впливають на ринкову ціну. З одного боку, є ціна попиту. Вона формується під впливом попиту на товар, який визначається корисністю продукту. Ця група факторів має ринкове походження. З іншого — є ціна пропозиції, яка залежить від витрат виробництва, тобто зв’язана з процесом виробництва. Середню ціну (вартість) Маршалл трактує як результат ціноутворення, коли перетинаються на ринку ціна попиту і пропозиції.

А. Маршалл був переконаний, що його теорію ціни спрямовано на пошук усіх факторів, які, на його думку, ціну визначають. Він заявляв, що оскільки ринкові ціни складаються під впливом попиту та пропозиції, це, у свою чергу, потребує виокремлювання суми факторів, від яких залежать зміни як попиту, так і пропозиції, їхнього взаємозв’язку на будь-якому ринку. Підкреслювалося, що дія як попиту, так і пропозиції щодо ціни є однаковою за умови вільної конкуренції. Незаперечна заслуга А. Маршалла полягає також у тім, що він визначив умови, необхідні для переведення попиту в ціну. У нього граничною ціною попиту стає ціна, за яку було придбано останній куплений товар.

Аналізуючи фактори, що впливають на величину попиту на товар на ринку, він виводить головний закон попиту, який став хрестоматійним: «чим більша кількість товару, який треба продати, тим нижча має бути ціна його пропонування з тим, щоб товар знайшов покупця; або, інакше кажучи, потрібна кількість товару збільшується зі зниженням ціни і зменшується з її зростанням»

. А. Маршалл одним із перших зв’язав із ціною товару еластичність попиту на нього. Він склав діаграми, які показують зміни в ціні й кількості продукту для товарів з різним ступенем еластичності: від низької до високої.

У контексті співвідношення ціни й корисності він виводить поняття споживчого надлишку, під яким розуміє «додаткову суму до сплачуваної ціни, яку він (споживач) згоден виплатити замість того, щоб відмовитися від речі»

. Автор ілюструє це поняття такими прикладами, як сіль, сірники та інші товари, ціна яких, звичайно, нижча за ту, яку люди заплатили б перш ніж відмовитися від використання цих товарів.

Фактори виробництва, на думку Маршалла, — земля, праця, капітал і організаторські здібності — визначають ціну пропозиції. Він визнає наявність певних труднощів формування ціни пропозиції на деякі товари і фактори виробництва, які зв’язані з так званою фіксованою пропозицією. Так, земля є одним із факторів, пропозиція якого фіксована, і контролювати її, на думку Маршалла, людина не в змозі. Але елемент часу, вважає він, допомагає пояснити відмінності між фіксованою й еластичною пропозиціями.

Ринок Маршалл розглядав як високоорганізовану інституцію, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлюються ціни. На ринку в процесі й під час обміну товарами пропозиція й попит перебувають у тимчасовій рівновазі. Маршалл використав ринок кукурудзи для ілюстрування того, як покупці та продавці можуть торгуватися і ціна може «перекидатися туди—сюди як воланчик». Якщо попит та пропозиція приблизно однакові, встановлюється одна ціна, якщо різні — інша. У будь-якому разі ціна тимчасово врівноважить попит і пропозицію для даного ринку на один день.

А. Маршалл розрізняв дію трьох періодів часу. Протягом короткого періоду пропозиція товару обмежується його запасом. Ціна визначається цим запасом і не відбувається змін у обсязі виробництва.

Протягом триваліших проміжків часу пропозиція залежатиме від витрат на виробництво товару. У процесі виробництва можливі підвищення його ефективності й залучення додаткових виробничих факторів. У дуже тривалих часових масштабах ціна залежатиме від витрат на підготовку робочої сили і виготовлення обладнання, необхідного для виробництва цього товару». Це дає змогу вносити зміни у витрати на всіх стадіях виробництва. Отже, чим коротший період, тим більший вплив попиту на вартість, і навпаки — за більш тривалих періодів зростає значення витрат у вартості продукту.

Далі автор звертається до добре відомого закону заміщення, який полягає в тім, що виробники завжди, коли це можливо, замінятимуть дорогі фактори й методи виробництва дешевшими. Тому міра можливого заміщення фактора визначає його еластичність. Маршалл вважає, що застосувати цей закон можна майже в усіх сферах економічного дослідження. У сукупності з еластичністю цінового попиту й залежністю пропозиції від часу він становить макроекономічну основу діяльності власника чи розпорядника капіталу.

А. Маршалл також припускає, що сили попиту і пропозиції працюють цілком вільно і що ні з боку продавців, ні з боку покупців немає жодних спеціальних домовленостей; обом сторонам ціни відомі настільки добре, що підсумкова ціна саме і буде ціною рівноваги. Він звертає увагу на залежність ціни від граничних витрат з боку пропозиції і від граничної корисності з боку попиту; витрати на виробництво граничної одиниці товару і виторг від його продажу будуть однакові.

Поряд з теорією ціни економічне вчення А. Маршалла суттєвого значення надає теорії розподілу. Головні її моменти: кожний із факторів виробництва — земля, праця, капітал і підприємницька діяльність — також підлягають дії попиту і пропозиції. Використання факторів визначається загальними умовами попиту щодо пропозиції, виходячи з того, що кожний з них використовується тільки до моменту, коли його гранична продуктивність стане дорівнювати
його граничній вартості. Кожний фактор виробництва має ціну попиту, яка встановлюється його граничною продуктивністю, і, з іншого боку, ціну пропозиції, яка встановлюється граничними витратами на нього.

Заробітна плата по відношенню до праці, процент до капіталу і рента — до землі визначаються таким самим способом. Прибуток, проте, не можна проаналізувати так однозначно, як віддачу від інших факторів виробництва. Він змінюється зі зміною цін, і його розмір визначається багатьма причинами, серед яких не останнє
місце належить «природним властивостям» адміністратора або бізнесмена. Прибуток не є гарантованим доходом підприємця.

Капітал вкладається в підприємство переважно з метою «перспективи вигоди», яка приваблює вкладників до цього починання. Вкладники мають бачити ймовірність прибутку від такого вкладення, нехай навіть у довгостроковому масштабі. Необхідні або мінімальні прибутки, за Маршаллом, входять до витрат виробництва, тоді як чисті прибутки є надлишком щодо них.

А. Маршалл указував на те, що земля, праця, капітал як фактори виробництва виконують подвійну функцію. Вони й конкурують, і доповнюють один одного; часом вони стають суперниками у пошуках зайнятості, допускаючи обмежену взаємозамінність, але, з іншого боку, вони забезпечують «поля зайнятості» один одному. Загальний національний дохід є результатом дії всіх факторів і зростає зі збільшенням пропозиції факторів. Фактори виробництва (включаючи працю) створюють справжню вартість виробництва, яку відображено в ціні їх пропозицій. Ціна попиту відображає їхню граничну продуктивність. Розроблена для пояснення формування вартості теорія стала застосовною до будь-якого фактора виробництва. Таким чином, теорія розподілу є доповненням до загальної теорії вартості. Рушійною силою економіки Маршалл вважав свободу й конкуренцію. Великого значення він надавав також грошам.

Важливим чинником організації та ефективного управління економікою, за Маршаллом, є людський капітал. Маршалл дотримувався думки, що здібності людини є так само важливі, як засоби виробництва, як і будь-який інший вид капіталу. Визнання освіти, фахової підготовки, навичок та здібностей капіталом дало йому змогу по-іншому трактувати рікардіанську динаміку капіталу, що базувалася на неухильному спаданні граничної продуктивності капіталу. Кінцевий результат, на думку Маршалла, залежить від способу застосування знань. Якщо капітал потрапить до рук обдарованих людей, то вони примножать його , якщо ні — вони його знищать.

Отже, Маршалл диференційовано підходив до аналізу динаміки капіталу. Спадання граничної продуктивності капіталу він зв’язував із його уречевленою формою і стверджував, що ця тенденція спостерігається в тих галузях і видах виробництва, де природні фактори відіграють велику роль. У технологічно складних галузях обробної промисловості, в яких значну роль відіграє людина, діє закон зростання віддачі капіталу.

Цей принцип, зокрема, визначає різницю між великим і малим бізнесом. Малі підприємці домагаються економії за рахунок наближення їхнього виробництва до ринку, невеликого бухгалтерського штату, заміни праці найманих робітників власною. Великі підприємці, у свою чергу, мають переваги завдяки масштабам виробництва, спеціалізації праці тощо. У цілому, робить висновок Маршалл, ці взаємні переваги майже врівноважуються.

Аналогічний підхід застосовується і щодо використання знань (інновацій). Головна функція підприємницької діяльності, підкреслював Маршалл, — полегшити вільне здійснення великого принципу заміщення.

Внесок А. Маршалла у розвиток економічної теорії справді важко переоцінити. Його книга «Принципи політичної економії» є одним з найвизначніших творів з економічної теорії за останні сто років, і її справедливо вважають класичною.

Артур Пігу (1877—1959) — представник кембріджської економічної школи, один з послідовників та учнів А. Маршалла. А. Пігу — автор концепції економіки добробуту. Його концепція розглядає соціальний добробут як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут, що трактується як кількість задоволення, котре можна виразити в грошовому еквіваленті. Розвиваючи свою ідею, Пігу стверджував, що «економічні» причини діють на економічний добробут будь-якої країни не прямо, а через створення й використання об’єктивного додаткового економічного добробуту, що його економісти називають національним доходом. Національний дохід, так само як економічний
добробут, є частиною загального добробуту, що прямо чи опосередковано зв’язується з грошовим вираженням, є тією частиною об’єк­тивного доходу, що вимірюється грошима.

У книжці «Економічна теорія добробуту» (1924) Пігу розвинув принцип «найбільшого блага для найбільшої кількості людей». Найвищого рівня добробуту можна досягти більш рівномірним розподілом доходів, хоча це може негативно вплинути на нагромадження капіталу й виробничу енергію.

Виходячи з принципу спадної корисності (який поширюється й на динаміку доходу), що за ним сума задоволення потреб бідних верств населення зростає швидше, ніж зменшується сума задоволення багатих, Пігу запропонував ідею перерозподілення доходів через активну податкову політику держави. Він обгрунтував необхідність прогресивної системи податків, яка передбачає збільшення ставки оподаткування пропорційно зростанню доходу, а також запровадження значного податку на спадщину. Він проаналізував форми державного втручання в економіку: пряму та опосередковану. Перша передбачає державний контроль над цінами та обсягами випуску продукції, друга — використання податків і субсидій як інструментів регулювання економіки. Пігу вважав, що за умов вільної конкуренції достатньо опосередкованих методів, а з посиленням позицій монополій в економічному житті виникає необхідність прямого втручання держави.

Значну увагу він приділяв проблемі зайнятості населення, яку зв’язував з рівнем заробітної плати і реальним попитом на працю. Якщо номінальна зарплата скорочується повільніше, ніж падають ціни, то зростає реальна зарплата, що веде до збільшення сукупного попиту й випуску продукції. Унаслідок цього зростає зайнятість або, як визначає Пігу, національний дохід — загальний обсяг товарів та послуг, що виготовляються в суспільстві протягом року, тобто та частка матеріального доходу суспільства, яка може бути виражена в грошах, — товари та послуги для кінцевого споживання.

Ральф Джорж Хоутрі (1879—1975), англійський економіст, представник кембріджської школи, теоретичні розробки якого дістали не тільки схвалення науковців, а й практичне застосування. Коло досліджуваних ним проблем досить широке — це міжнародна торгівля і трудові відносини; тарифи та оподаткування; гроші та економічна влада. Найбільш відомі його праці «Добра й погана торгівля» (1913), «Капітал і зайнятість» (1937). Хоутрі розглядав економічну діяльність у тісному взаємозв’язку з політикою та етикою, владою держави, психологією. Його заслугою було твердження, що багатство й доходи розподіляються між людьми нерівномірно, а це є наслідком індивідуалістичного принципу ведення економіки. Тому Хоутрі вважав, що ідеальною є така економічна система, яка використовує здатність людини до колективної діяльності.

Економічна діяльність, говорив він, є свідомою діяльністю, і суб’єкт виходить на ринок з конкретною метою — заробити гроші. Прагнення збільшити власний капітал є визначальним фактором економічної поведінки людини, а відтак в центрі дослідження мають бути гроші. Засадним для аналізу багатства Хоутрі вважає поняття корисності. Він поділяє споживчі блага на два класи: захисні, призначення яких полягає у компенсації психологічних і творчих втрат, зв’язаних із будь-яким видом праці, і ті, які просто дають задоволення. Для людей з високими доходами характерним є підвищений інтерес до благ другого класу, що відбиває важливий аспект існування цивілізованої людини.

Основне поняття в системі Хоутрі — це прагнення прибутку. Прибуток є наслідком торговельних здібностей, тобто здібностей реалізувати товари. Збільшення маси прибутку досягається збільшенням обороту. Це породжує потребу в оборотному капіталі, який стає важливою умовою ринкових операцій, а звідси виникає необхідність і в ринку капіталів. Оскільки найголовніша функція капіталу полягає у вирівнюванні функцій попиту і пропозиції придатних для інвестування фондів, гроші опиняються в самому центрі економічної діяльності.

Хоутрі чітко розмежовує фактори виробництва та отримані на них доходи. Дохід на капітал, за його твердженням, включає премію за ризик. Процент — це винагорода за користування капіталом.

Усю систему понять у Хоутрі пронизано ідеєю кредитно-грошової політики. Наприклад, розглядаючи проблему заробітної плати, він доводить, що грошова політика і ставлення суспільства до прагнення отримувати прибуток є основними факторами, котрі визначають як зайнятість, так і ціни. Грошово-кредитна політика має бути гнучкою; ні надто експансіоністською, ні обмежувальною; політика високої заробітної плати має забезпечувати пропорційно більший приплив грошей і пропорційно вищі прибутки й ціни. Політику у сфері заробітної плати і кредитно-грошову політику треба тісно зв’язувати між собою, бо тільки так можна забезпечити грошову рівновагу, стабільність заробітної плати й ціни.

Хоутрі належить пріоритет у створенні теорії, яка зв’язує споживчі доходи й витрати з економічним циклом. Кредитна система є важливою складовою його моделі, тому що саме приплив грошей з банків для задоволення потреб торговців веде до підвищення доходів. А звідси випливають доходи й витрати споживачів, включаючи чисті інвестиції. Але основного фактора, який стимулює кругооборот доходу, потрібно шукати у зростанні споживчих витрат. Це кумулятивний процес, що відбивається у зростанні рівня цін.

Хоутрі спромігся ефективно поєднати свою кількісну теорію з рухом рівня цін.

Стосовно негрошових факторів він розглядає їх настільки, наскільки вони можуть спричинитися до змін у структурі капіталу. Нагромаджені багатства дорівнюють заощадженням за відповідний період. Недостатність заощаджень означає надмірне споживання і в кінцевому рахунку скорочення оборотного капіталу. Розширення капіталу випливає зі сподівань на отримання нормального прибутку. Це процес, за допомогою якого конкуренція вирівнює прибутки в різних галузях.

Намальована Хоутрі картина дій торговців і споживачів нагадує скоріше суто торговельну економіку, а не економіку, в якій великі промислові корпорації мають достатньо власних коштів, щоб не звертатися щоразу до банків.

Економічні потрясіння в концепції Хоутрі спричиняються переважно змінами грошових потоків, а не порушеннями процесу виробництва. Вирішальні фактори Хоутрі шукає не в галузях, що виготовляють товари виробничого призначення, а в тім, як банківські процентні ставки зачіпають запаси торговців. Унаслідок зростання грошових доходів підвищується попит на гроші, а це змушує банки збільшувати процентні ставки і тим самим припиняти бум. Спираючись на такі міркування, Хоутрі вважав, що за допомогою самих тільки грошових маніпуляцій можна поставити економічний цикл під контроль.

4. Американська школа неокласики

Наприкінці ХIХ ст. з’являється своєрідний американський варіант теорії граничної корисності, засновником якого був професор Колумбійського університету Джон Бейтс Кларк (1847 — 1938).

Основні його праці «Філософія багатства» (1889), «Розподіл багатства» (1899), «Проблеми монополій» (1901), «Суть економічної теорії» (1907) справили великий вплив на розвиток американської і світової економічної думки. Кларку належить авторство так званого закону спадної продуктивності праці й капіталу, що його вчений поклав у основу власної теорії граничної продуктивності.

Спираючись на методологічні принципи австрійської школи, Кларк стверджував, що основними факторами розвитку економіки є технологічний і моральний, а її основу становить окреме ізольоване господарство.

Головною проблемою політичної економії Кларк називав проблему розподілу. У книжці «Розподіл багатства» він доводив, що роз­поділ суспільного доходу відбувається згідно з природним законом, який забезпечує кожному власникові фактора виробництва стільки багатства, скільки він створює.

Претендуючи на збагачення методологічних засобів наукового дослідження, Кларк розробив власний метод. За аналогією з теоретичною механікою він поділив економічну науку на три розділи: універсальну економіку; економічну статику; економічну динаміку. Перша вивчає загальні універсальні закони розвитку економічних явищ. Економічна статика аналізує їхню дію за умов перебування організованого господарства у нерухомому стані, в якому виключаються будь-які зміни, тобто є постійними кількість і соціальний склад населення, маса капіталу, соціальна організація, техніка і потреби населення. Статичний стан, згідно з теорією Дж. Б. Кларка, — це уявна модель для з’ясування умов рівноваги в «чистому вигляді». До речі, основними законами суспільства він вважав саме статичні закони.

Динаміку він трактував як результат дії зовнішніх сил, що ускладнюють розвиток і порушують рівновагу.

На відміну від своїх попередників Дж. Кларк розглядав чотири фактори виробництва:

1) капітал у грошовій формі;

2) капітальні блага (засоби виробництва і земля);

3) діяльність підприємця;

4) праця робітника.

Згідно з його твердженням, кожний фактор виробництва характеризується специфічною продуктивністю і створює дохід, причому кожний власник отримує свою частку доходів від фактора, котрий йому належить. Так, капітал забезпечує банкірові процент, капітальні блага породжують ренту, діяльність підприємця — підприємницький прибуток, а праця гарантує робітнику заробітну плату. Річ­ний дохід суспільства Кларк розподіляв на три великі частини: загальну суму заробітної плати, загальну суму процентів і сукупний прибуток.

Заслугою Кларка було те, що він намагався знайти принцип розподілу доходу, критерій, який визначав би частку кожного фактора в продукті. Концепцію спадної корисності Кларк переносить на виробничі фактори, замінюючи теорію поведінки споживача, теорію споживчого попиту теорією вибору виробничих факторів. Кожний підприємець прагне відшукати таку комбінацію факторів, яка забезпечує мінімум витрат і максимум доходів.

Однак Дж. Б. Кларк, на відміну від Сея, капітал розглядав не як один фактор, а як два (грошовий капітал і капітальні блага). На думку Дж.Б.Кларка, за умов статики підприємницький прибуток відсутній, бо вільна конкуренція призводить не до перерозподілу серед­нього прибутку, а до повної його ліквідації. Виходячи з цього, Дж. Б. Кларк підприємцями називав тільки тих осіб, які мають достатню ділову кваліфікацію і власний капітал.

Одна з головних теорій Дж. Б. Кларка — теорія граничної продуктивності — грунтується на ідеях Т. Мальтуса і Й. фон Тюнена.

Закон спадної продуктивності праці й капіталу Дж. Б. Кларк
обгрунтовував тим, що кожний новий внесок праці у виробництво
за незмінних розмірів капіталу відбувається з меншою продуктив-
ністю, ніж попередній. У свою чергу, кожний наступний приріст
капіталу за незмінної кількості робітників характеризується мен-
шим обсягом виготовленої продукції, нижчою ефективністю, ніж попередній.

Так, згідно з його теорією, коли перший найнятий робітник створює продукт вартістю в 10 дол., то другий — у 8 дол., третій — у 6 дол. і т. д. Продуктивність праці останнього робітника є граничною продуктивністю праці. Кларк робить висновок, що гранична продуктивність праці буде тим нижчою, чим більше найнято робітників, а заробітна плата робітників визначатиметься граничною продуктивністю праці. Тобто свою теорію заробітної плати він будував також на підставі закону спадної продуктивності праці. Він неодноразово повторював, що заробітна плата є еквівалентом граничної продуктивності праці.

Згідно з його теорією немає ніякої експлуатації праці. І якщо заробітна плата робітників дорівнює мінімальному продукту граничного робітника, то за збільшення кількості зайнятих вона об’єктивно повинна спадати. Прибуток же утворюється лише за «динамічного стану», коли підприємець виступає як новатор.

Особливістю концепції Кларка є те, що його теорія розподілу бере за вихідну точку не «витрати», не «вкладення» виробничих факторів, а отримані від кожного фактора результати.

Дж. Б. Кларк не обійшов увагою і процес монополізації капіталістичної економіки. Монополія має місце тоді, стверджував він, коли наявний одноосібний контроль над ринком. Такий випадок є винятковим, а тому монополію Кларк трактує як тимчасове явище — і визначає як засіб грабунку суспільства та гальмування прогресу.

5. Шведська (стокгольмська) школа

Значний внесок у розвиток світової економічної науки зробили шведські вчені, представники стокгольмської школи. Її засновником був Кнут Вікссель (1851—1926), праці якого заклали основи багатьох нових напрямів у західній економічній думці, зокрема вчення про «недосконалу конкуренцію», теорії кредитно-грошового регулювання циклу, теорії ціни та ін.

Найбільш відомі у науковому світі дослідження Віксселя «Цінність, капітал і рента» (1893) та «Проценти на капітал і ціна товарів» (1898).

Соціально-економічні процеси кінця ХІХ ст. характеризувалися зростанням монополістичних тенденцій, посиленням кризових явищ, зниженням ефективності функціонування грошової системи. З класичних позицій неможливо було пояснити ні причини економічних криз, ні процеси ціноутворення чи грошового обігу, ні інші нові явища господарської практики. За своїми поглядами Вікссель найближче стояв до австрійської школи. Так, розробляючи теорію цін, він виходив із маржиналістського розуміння вартості і вважав, що вартість — величина не постійна та не об’єктивна. Головним фактором, який визначає вартість, є гранична корисність. За умов досконалої конкуренції і ринкової рівноваги ціни товарів мають бути пропорційними граничним корисностям цих товарів. Але в реальному житті, де співіснують конкуренція й монополія, ця пропорційність порушується.

Головна проблема, на якій зосереджував свою увагу Вікссель,— це проблема динаміки цін. У неокласичній теорії трактування ціни, стверджував він, подавалося з двох протилежних позицій: з одного боку — як суб’єктивно-психологічне пояснення ціни одного товару в маржиналістському розумінні, а з іншого — як об’єктивне трактування загального руху цін у дусі кількісної теорії грошей.

Шукаючи власного шляху для розкриття механізму руху цін, Вікссель дійшов висновку, що за умов «грошової економіки», коли товари давно вже не обмінюються на інші товари, а лише на гроші, «закон ринку» Сея взагалі не має сенсу. Грошовий попит може відокремлюватися від товарної пропозиції і може збільшуватися за рахунок появи на ринку нових дорогоцінних металів. Почавши із заперечення «закону ринку» Сея, Вікссель фактично прийшов до заперечення кількісної теорії грошей. А це привело його до перегляду самої ідеї рівноваги. Коли розглядати рівновагу як тимчасове явище, то умови її дослідження, за Віксселем, мають визначатися аналізом взаємодії грошових факторів. При цьому він відкидає ідею, що головною причиною зміни цін є зміна кількості грошей. Вікссель вважає, що в сукупному попиті і пропозиції необхідно розрізняти, з одного боку — попит і пропозицію щодо предметів споживання, а з іншого — щодо засобів виробництва. На його думку, зовсім не обов’язково, щоб урівноважування пропозиції й попиту на предмети споживання і наявних заощаджень та інвестицій досягалося одночасно.

У теорії Віксселя важливе місце належить концепції кумулятивного процесу (тенденції до прискорення якогось процесу). Причина кумулятивної зміни цін полягає у русі позичкового процента, у незбігові «грошової» і «природної» процентних ставок. «Грошова» ставка відповідає ставці на ринку позичкового капіталу, «природна» — відбиває дохідність капіталу, котрий реально функціонує. Рівновага досягається, як вважав шведський економіст, лише у разі рівності «грошової» і «природної» ставок. Головна проблема полягає в тім, що порушення рівноваги між ставками може спричиняти зміну рівня цін.

Вікссель стверджував, що будь-яку зміну цін зумовлює зміна умов, які визначають масштаби й характер інвестування. Скоректувати їх можна методами банківської політики. Згідно з концепцією кумулятивного процесу з порушенням рівноваги, тобто виникненням нерівності між інвестиціями і заощадженнями виявляється тенденція до збільшення рівня цін.

Аналіз кумулятивних процесів та дослідження проблем порушення рівноваги привели Віксселя до створення теорії економічного циклу. Основну причину криз він шукав у «реальних факторах» економіки, хоча й не заперечував значення руху цін. Механізм циклічного розвитку господарської кон’юнктури він зв’язував із процесом нагромадження капіталу.

Шведський економіст запропонував «речове» трактування
капіталу як сукупності всіх одиниць заощадженої праці та зе-
кономленої землі, помножених на тривалість періоду заощаджень. Тобто процес нагромадження капіталу розглядався як
нагромадження все більшої кількості інвестиційних благ певного виду внаслідок відмови від поточного споживання факторів
виробництва.

Вікссель уперше ввів у теорію поняття «очікування» учасників господарського процесу. Аналіз нерівноважних ситуацій уможливив сформулювання умов, необхідних для рівноважного розвитку економіки: рівність між «грошовою» та «природною» ставками, рівність інвестицій і заощаджень, стабільність цін.

Характеризуючи процес нагромадження капіталу, Вікссель по-
казав, що в періоди піднесення нагромадження («висота») капі-
талу підтримується низьким рівнем процентних ставок. Мірою
нагромадження капіталу починає проявлятись тенденція до зни-
ження його граничної корисності. Відносна частка капіталу в сукупному продукті зменшується зі збільшенням її в абсолютному вираженні. Водночас відбувається поступове поглинання реальних
заощаджень поточним споживанням. Цей процес в економічній
літературі отримав назву «ефект Віксселя». «Ефект Віксселя» і зростання «висоти» капіталу впливають на рух процентних ставок, перешкоджаючи їхньому зниженню, що, у свою чергу, гальмує нагромадження капіталу.

Можливість виходу із депресії Вікссель бачив у споживанні нагромадженого капіталу.

Дослідження економічного циклу дали змогу виділити гострі проблеми нагромадження капіталу, проаналізувати його вплив на виробництво, розподіл доходів, заощадження, простежити зв’язок між інвестиціями й грошима.

Вікссель бачив необхідність втручання держави в механізм рівноваги, хоча на той час ідея державного макрорегулювання була ще досить туманною. Цю ідею, як і теорію цін, процентів та інвестицій було опрацьовано пізніше (Дж. Кейнс та інші автори).

Погляди Віксселя справили значний вплив на його наукових однодумців зі стокгольмської, або шведської, школи. До цієї плеяди вчених належали Г. Мюрдаль, Б. Олін, Е. Ландаль, Е. Лундберг та ін.

Основне коло питань, що досліджувалося представниками цієї школи, визначила «Велика депресія» та її наслідки. Проте на відміну від інших напрямів економічного аналізу стокгольмська школа не запропонувала єдиної аналітичної моделі. Вона узагальнила ряд ідей та позицій інших течій, які мали спільні риси.

Насамперед, слід указати на специфіку методу аналізу — макроекономічний підхід. Дуже велике значення мало запровадження таких понять, як ex-ante i ex-post. Перше означало, що економічний процес розглядається з погляду очікуваних, тобто прогнозованих, результатів, а друге — з погляду фактичних результатів. Отже, в центр дослідження було поставлено оцінки майбутнього. Запровадження цих понять дало змогу теоретично проаналізувати нерівноважну модель, що в ній рушійною силою було відхилення величин ex-ante вiд ex-post, причому такі відхилення розглядалися як внутрішньо властиві економіці, а звідси випливало й визнання необхідності втручання держави.

Метод «очікувань» Мюрдаля означав включення очікувань як явних змінних у формальну теорію рівноваги. Дослідження Е. Ландаля в галузі динамічного аналізу будувались на ідеї необхідності включення до аналізу також і фактора часу. Він запровадив поняття «часової» й «міжчасової» рівноваги. Остання означала таку ситуацію, коли рівність попиту і пропозиції досягається за цін, що відповідають очікуванням, тобто таких, котрі визначили рівень попиту і пропозиції. За методом «міжчасової» рівноваги можна аналізувати динамічні процеси.

Ландаль в центр дослідження поставив проблему реалізації очікувань, тобто збіг величин, що плануються, і реальних. Зміна очікувань, на його думку, є важливим стимулом для економіки, причому залежно від реалізації очікувань і практично досягнутих значень економічних показників формуються нові очікування. Відтак процес економічного розвитку постає як послідовність взаємозв’язаних станів, зв’язок між якими забезпечується очікуваннями.

Густав Кассель (1866—1945) — один із відомих шведських економістів, праця якого «Природа і необхідність процента» (1903) була визнана важливою віхою в розвитку теорії процента й грошей. Інша книга Касселя — «Теорія соціальної економіки» охоплює низку проблем, найважливішою з яких є торговельно-промисловий цикл. У першому виданні автор чітко розмежовує ранні (до 1870 р.) торговельні кризи і сучасні економічні цикли періоду 1870—1914 рр. А вже в 1931 р. він стверджував, що не можна впевнено сказати, яку саме роль відіграють цикли в економічному житті. Великі потрясіння у сфері грошового обігу, політична нестабіль­ність, воєнні борги, роль держави, що збільшується, — усі ці факто­ри настільки змінили характер економічного життя після першої світової війни, що саме поняття «торговельно-промисловий цикл» у його колишньому розумінні втратило сенс.

Кассель розглядав економічні коливання й кризи як процеси,
зумовлені явищами економічної історії. Можливо, підкреслював Кассель, їхньої причини треба шукати не в природі економічно-
го ладу, а в революційних змінах соціальної та економічної систем
і, особливо, в переході від старої натуральної сільськогосподарсь-
кої економіки до сучасної, високоіндустріалізованої, що базується на поділі праці та обміні. Економічні коливання породжуються
не структурними особливостями сучасної економіки, а змінами в техніці.

Кассель проводить чітку межу між тими засобами виробництва, що працюють на споживача, і тими, що використовуються для
«виробництва знарядь для дальшого виробництва». Спадання споживчого попиту призводить до відповідного недовантаження за-
собів виробництва першої групи й одночасно до повної бездіяль-
ності засобів виробництва другої групи. Фактично – це принцип
акселерації.

Серед факторів, що визначають рух торговельно-промислового циклу, Кассель виокремлює норму процента. Якщо відомий очікуваний рівень річних доходів від капітальних благ, то чим нижча при цьому норма процента, тим вища вартість основного капіталу. Тому за тривалого збереження невисокої норми процента підприємці, що укладають будівельні контракти або контракти на інші види робіт, які потребують великого обсягу основного капіталу, можуть сподіватися значних прибутків.

Висока норма процента зменшує вартість основного капіталу, а якщо вона тримається довго, то призводить до скорочення його виробництва. Цієї обставини досить, на думку Касселя, щоб перетворити бум на депресію.

6. Математична школа в політичній економії

Математичні концепції політекономії беруть початок у працях Курно і спираються, переважно, на теорії суб’єктивної корисності та продуктивності факторів виробництва. Виникнення математичної концепції економічної рівноваги зумовлене перетворенням капіталізму на розвинуту господарську систему з високим рівнем взаємозв’язку та однорідності всіх її частин і елементів, а також розвитком математики.

Самостійність і конструктивність математичного методу полягає в тім, що це не тільки метод описування, а й метод дослідження, причому не лише кількісного, а і якісного.

Поряд з Курно перші спроби застосування математики в економіці зробили італієць Дж. Сева, швейцарець Д. Бернуллі, француз Ф. де Форбонна, німець Й. фон Тюнен.

У цілісному вигляді математичну теорію економічної рівноваги репрезентують праці великого французького економіста-математика, основоположника лозаннської школи Леона Вальраса (1834 — 1916).

Головним у творчості Вальраса було опрацювання теорії макроекономічної рівноваги. Рівновагу Вальрас характеризував як «стан, за якого ефективний попит і пропозиція виробничих послуг є рівними, існує постійна стійка ціна на ринку продуктів і, нарешті, продажна ціна продуктів дорівнює витратам, втіленим у виробничих послугах. Дві перші умови належать до рівноваги обміну, третя — до рівноваги виробництва». Ці умови Вальрас відобразив за допомогою чотирьох взаємозв’язаних систем рівнянь.

Сам Вальрас сприймав природу рівноваги в такий спосіб. Людина приходить на ринок з певною кількістю товарів і з певним бажанням реалізувати їх за різними цінами. Якщо всі товари пощастило реалізувати за цими цінами, то попит і пропозиція є рівними, а на ринку існує
рівновага. Але якщо попит і пропозиція різні, то ціни будуть змінюватися, аж поки не буде досягнуто певної рівноваги. Це і є загальна теорія рівноваги обміну, завдяки якій Вальрас став відомим у політекономії.

1874 р. він опублікував свою головну працю «Елементи чистої політичної економії», в якій намагався описати замкнену математичну модель загальної економічної рівноваги. Вона претендувала на те, щоб об’єднати всі категорії економіки на грунті принципу суб’єктивної корисності. Вальрас не визнавав трудової теорії вартості й поділяв усіх агентів виробництва на дві групи: власників вироб­ничих послуг (землі, праці й капіталу) та підприємців. Щодо держави, то він визначив їй функції гаранта безпеки громадян, захисника їх соціальних інтересів, здатного створити умови для ефективної конкуренції в суспільстві й забезпечити всім однакові права.

У Вальраса власники виробничих послуг є продавцями цих послуг і одночасно покупцями предметів споживання. Підприємці, навпаки, є покупцями виробничих послуг і продавцями споживчих продуктів. Виробництво й споживання виявляються зв’язаними за допомогою ринків виробничих послуг та споживчих продуктів.

Отже, в основу математичної моделі Вальраса покладено ринковий підхід до економічних явищ. Рівновага в економіці не зводиться до ринкової рівноваги, але її можна досягнути тільки через ринковий механізм, через обмін.

Основний інструмент у цьому механізмі — ціна. Вирівнювання попиту і пропозиції товарів відбувається за допомогою пошуку взаємоприйнятних цін, які є цінами рівноваги.

Рівноважна ціна встановлюється у точці рівноваги між корисністю товарів і витратами на їх виробництво. Ціна є регулятором пропорцій обміну. Вона забезпечує сполучення ступеня корисності споживної вартості з рівнем витрат. Для покупця ціна — критерій оцінки корисності даного товару щодо корисності інших товарів. Для продавця корисність ціни визначається співвідношенням прибутку і витрат, необхідних для виробництва товару.

Концепція маржинальної корисності була тільки першим кроком у розвитку теорії, відомої як Вальрасова система загальної рівноваги. Його система, на відміну від систем, опрацьованих його поперед­никами, включає всю сферу прояву вартості й ціни.

Вальрас допускав досконалу конкуренцію та однакові ціни за умов даного ринку. Він, використовуючи математичні методи, показав, що досягнення загальної рівноваги за даних умов ринку потребує виконання певних правил. По-перше, для будь-якого індивідуума існує крива корисності кожного товару або послуги, наданих на ринку. По-друге, індивідуум максимізує корисність товару або послуги шляхом обміну. По-третє, він має отримати максимальне задоволення, якщо ціна, сплачена за обміну, пропорційна маржинальній корисності купленого товару. По-четверте, пропозиція кожного товару й послуги має дорівнювати попиту на них, а відтак ціна кожного товару або послуги — дорівнювати змінним витратам, які зроблено в процесі довготривалого виробництва.

Основні закони, дотримування яких забезпечує рівновагу:

1) товари одного класу на ринку повинні мати тільки одну ціну;

2) ціна товару зрівнює кількість запропоновану і кількість споживану;

3) ціна має забезпечувати максимальне задоволення і покупцеві, і продавцю.

Дія цих законів забезпечить рівновагу. Їх можна застосувати до товару або послуг не лише на споживчому рівні, а й на виробничому.

Треба, проте, зауважити, що теорія Вальраса — це теорія економічної статики, яка не враховує факторів ризику та невизначеності, циклічних коливань, технічних нововведень тощо.

Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський економіст і соціаліст, що також зробив великий внесок в економічну науку. Головна ідея, яку він пропагував, полягала у створенні економічної теорії, «очищеної» від понять цінності й корисності.

На його думку, політична економія має вивчати механізм встановлення рівноваги між потребами людей та обмеженими ресурсами для їхнього задоволення. Намагаючись теоретично обгрунтувати модель взаємозалежності всіх економічних факторів, що впливають на суспільне виробництво і споживання, він широко користувався математичними методами аналізу.

Парето розвинув теорію добробуту або, як її інакше називають, теорію економічного оптимуму, суть якої полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і благ, що виробляються. За Вальрасом, як відомо, в результаті еквівалентного обміну кожен його учасник отримує максимум корисності. Удосконалюючи теорію загальної економічної рівноваги Вальраса, Парето уточнив критерії стій­кої рівноваги, сформулював її умови, що отримали назву «оптимуму Парето». Рівновага трактувалася ним як економічний стан, за якого неможливо поліпшити становище когось з учасників обміну, не погіршивши становища хоча б одного з них. Рівновага настає тоді, коли діаметрально протилежні сили та бажання й усі численні перешкоди буде збалансовано.

На відміну від Вальраса, він розглядав стан рівноваги в часі, а також допускав коливання коефіцієнтів виробничої функції залежно від розмірів випуску продукції, намагався «очистити» теорію рівноваги від «психології», виключивши етичні мотиви економічної поведінки суб’єктів господарювання.

Парето обгрунтував неправомірність визначення сукупної корисності як суми індивідуальних корисностей. Корисність можна виміряти, але не кількісно, а шляхом оцінювання ступеня пріоритетності для покупця. Це означає, що споживчі вартості («корисності») ранжуються за критерієм переваги, за рівнем пріоритетності. Корисність для окремої особи чи фірми не рівнозначна корисності для всього суспільства.

За споживацькими перевагами здійснюється й порівнювання результатів і витрат. Коли економіка досягає оптимуму, то дальше поліпшення будь-яких важливих показників, за Парето, можливе лише внаслідок глибоких структурних зрушень. На підставі цього він зробив важливий соціальний висновок. Для того щоб підняти рівень мінімального доходу або зменшити розрив у доходах, необхідно забезпечити прискорене збільшення багатства порівняно з кількістю населення. Отже, стверджував Парето, проблема поліпшення умов життя найбідніших верств населення є насамперед проблемою створення багатства.