Виникнення альтернативної школи політичної економії. Німецька національна політекономія

У XIX cт. доктрина Адама Сміта користувалася загальним визнанням, залишаючи далеко позаду інші економічні теорії. Хоча послідовники класичної школи пропонували власні корективи та доповнення до класичної теорії, різноманітні трактування її, кілька фундаментальних принципів, декларованих Смітом, залишалися недоторканними протягом тривалого часу — це, зокрема, методологія (філософія) дослідження, принцип невтручання держави в економіку та свобода міжнародної торгівлі.

Серед критиків ідей класичної школи, щоправда, траплялись автори, які не погоджувалися з тим, що капіталізм є досконалим і справедливим устроєм, але й вони визнавали принципи лібералізму, саморегулювальну здатність ринкової економіки. Ні Сісмонді, ні Прудон, ні соціалісти-рікардіанці, ні соціалісти-утопісти не спромог­лися вийти за межі аналізу, запропоновані класичною школою.

Проте існував і інший напрям, який тривалий час залишався поза увагою економістів-дослідників, оскільки його представники спочатку лише піддавали сумніву засадні принципи класиків, але не пропонували власної теорії.

Критика була спрямована проти самої філософії, методів дослідження, якими користувалася класична політекономія. Філософія класичної школи була індивідуалістичною та гедоністичною: по-перше, вона наголошувала, що основу економічного розвитку суспільства становлять індивідуальні інтереси; по-друге, стверджувала, що матеріальне, економічне життя суспільства відіграє визначальну роль щодо інших форм суспільної діяльності — моралі, етики, права та інших інституцій; по-третє, декларувала принцип невтручання, який не лише передбачав створення умов для дії механізмів ринкового саморегулювання, а й проголошував індивідуальні інтереси єдиною силою, що формує особистий і суспільний добробут. За
цією філософією «економічна людина» була і виробником, і споживачем, але повністю втрачала свою належність до певного, визначеного суспільства. Учення класичної політекономії було космополітичним. Діяльності держави уваги майже не приділялося, її соціаль­ні функції не розглядалися.

Критики засад класичної теорії вказували, що не можна ігнорувати впливу неекономічних чинників на суспільний розвиток. На їхню думку, економічні явища й економічну поведінку треба розглядати з огляду на менталітет нації, а це суперечило принципам космополітизму та індивідуалізму класичної школи.

Недоліки класичної політекономії критики бачили й у тім, що вона не визнавала важливої ролі національних та державних інституціональних складових суспільного життя у розвитку економіки. Представники альтернативної школи намагалися довести, що індивідуальні й суспільні інтереси не збігаються, не перебувають у гармонічній єдності, що держава, формуючи економічну політику, може сприяти реалізації приватних інтересів, а може і гальмувати цей процес.

Вони нещадно критикували принцип невтручання держави в економіку, вільну міжнародну торгівлю. Національне багатство для них не було загальною сумою індивідуальних багатств, індивідуальний добробут вони узалежнювали від могутності держави, а тому як визначальний чинник розвитку суспільства проголошували побудову міцної держави.

Вони стверджували, що засади економічної теорії, започатковані Смітом, помилкові і є шкідливими для національної економічної політики.

Критичні зауваження щодо змісту основних постулатів класичної економічної доктрини можна було знайти в працях філософів, соціологів і економістів, але цільної доктрини суспільного розвитку, побудованої на альтернативній методології, на той час не існувало. Потрібні були особливі історичні та економічні умови, щоб виникла необхідність в економічній теорії, котра використовувала б інші підходи й вирішувала інші проблеми, ніж класична політекономія. Такі умови в ХІХ ст. сформувались у Німеччині.

1. Започаткування системи національної
політичної економії в Німеччині

Німеччина XIX ст. — це країна, що складалася з політично й економічно відособлених держав, об’єднаних у конфедерацію за національною ознакою. Їхня економічна відособленість базувалась на феодальних відносинах, нерозвиненій індустрії, політичному проти­борстві та державній регламентації всіх сфер економічної діяльності.

Чи не найнаочнішою ознакою відсталості Німеччини (і важливим чинником такої відсталості) було існування митних кордонів між окремими державами конфедерації. У самій тільки Пруссії існувало майже 70 різних торгових тарифів.

Цікаво, що ці митні перешкоди не стосувались відносин з державами за межами зовнішніх кордонів Німеччини. Німецькі держави закривали свої кордони тільки одна для одної, тому індустріально розвинена Англія за короткий час спромоглася заполонити своїми дешевими товарами всю Німеччину, завдавши шкоди її торгівлі та нерозвинутій іще промисловості. Необхідна була негайна митна
реформа. Її було проведено 1818 р., коли Пруссія створила власне торгове об’єднання, ліквідувавши внутрішні митні кордони і скасувавши всі митні податки, які перешкоджали вільному ввезенню сировини, та встановивши невисоке мито на ввезення мануфактурних товарів.

Ця реформа мала певні позитивні наслідки, але не поліпшила стану німецької економіки в цілому. Ставало все очевиднішим, що часткове реформування торгово-економічних відносин не вирішує проблем суспільства. Необхідною була політика, яка б створила умови для вільного економічного розвитку всіх німецьких держав.

На той час Німеччина вже мала давні традиції історико-філо­софських досліджень, але зовсім не провадились системні економіко-теоретичні дослідження.

Поширення ідей побудови єдиної могутньої німецької держави, що передувало зародженню національної економічної теорії в Німеччині, дістало назву «романтичного руху». Романтизм базувався на вченні філософа й історика Іммануїла Канта (1724—1804), який наголошував на значенні морального закону й морального самовизначення і стверджував, що держава існує для забезпечення розквіту нації. Людину створено для суспільства, а не суспільство для людини. Свобода, рівність і щастя можуть бути забезпечені лише державою й колективною волею.

Значний внесок у розвиток романтизму зробив філософ-суб’єк­тивіст Йоган Фіхте (1762—1814), який у центр свого вчення поставив людину, критикуючи Сміта за те, що останній основою всього бачить лише багатство. Для Фіхте держава — природне явище, а її закони є лише вираженням природного стану речей. Людина — це член суспільної асоціації, перед якою вона має певні зобов’язання. Держава нейтральна до індивідуальних інтересів, а тому може свідомо спрямовувати й забезпечувати розвиток суспільства.

Його послідовник Адам Мюллер (1779—1829) уважав, що держава сама формує ідеологію, згідно з якою має розвиватися суспільство. Вона створює умови, котрі сприяють економічному розвитку й процвітанню нації. Мюллер заперечував протистояння економічних інтересів у суспільстві й визнавав лише суперництво інтересів різних націй. Він зазначав, що захоплення універсальними космополітичними схемами призводить до ігнорування національних особливостей, національних інтересів та пріоритетів.

Теорії представників романтизму мали грунтовний соціально-філософський характер, але не пропонували способів вирішення проблем економічного розвитку.

Науково обгрунтована економічна теорія, спрямована проти класичної доктрини, виникла в Німеччині і мала великий успіх не лише на батьківщині, а й у США. Її основні принципи побудовано на філософії, яка не визнавала ідей невтручання держави у приватні справи, принципів індивідуалізму та космополітизму. Вона ставила національну ідею в опозицію до індивідуальних інтересів. Автором нової теоретичної системи був Фрідріх Ліст.

Фрідріх Ліст (1789—1846) народився у Вюртемберзі, де здобув початкову освіту. У 17 років був призначений на посаду службовця Тюбінгенського філіалу Вюртемберзького бюро. Там слухав лекції в місцевому університеті. Його першу наукову працю було присвячено проблемі викладання в університеті курсу місцевого самоврядування. Аргументи, що наводились у цій праці, були настільки вагомі, що Ліст отримав призначення на посаду керуючого справами і політикою Тюбінгена, а також став професором Тюбінгенського університету.

Ліст визнає ліберальні ідеї в тій їхній частині, що стосується розвитку капіталістичної промисловості, і закликає до реформ, перешкодою для яких, на його думку, є внутрішня митна політика Німеччини.

1819 р. під керівництвом Фрідріха Ліста у Франкфурті було засновано «Генеральну асоціацію німецьких промисловців і комерсантів» для впливу на конфедеративний уряд. Сам він звертається з петиціями до урядів Мюнхена, Штутгарта, Берліна, Відня, друкує статті в газетах із закликами до ліберальних реформ. Після обрання депутатом Палати Вюртемберзьких штатів у 1820 р. досить різко критикує реакційний уряд країни за бездіяльність.

Пропагування ним ліберальних, реформістських ідей економічного об’єднання Німеччини поставило його в опозицію до уряду і стало причиною звільнення з посади та політичних переслідувань. Він був змушений залишити Німеччину, жив у Франції, Англії, Швейцарії. Після повернення на батьківщину його було заарештовано. Після відбуття покарання Ліста висилають із країни, і 1825 р. він виїздить до Америки.

В Америці Ліст був фермером, підприємцем, редактором газети, що в ній друкував свої статті на економічні теми. Діла його йшли досить успішно, але 1832 р., коли державна влада змінила свої політичні та економічні погляди, Ліста знов запросили до Німеччини. Країна тоді була вже на порозі митного об’єднання, за яке Ліст боровся протягом 13 років і яке 1834 р. стало реальністю.

На жаль, його співвітчизники не дарували йому колишнього лібералізму, не підтримали його боротьби за об’єднання Німеччини, не повірили в запропоновані ним реформи. Він знову опинився у вигнанні і після нового повернення на батьківщину вкоротив собі віку. Як це часто буває, після смерті до Фрідріха Ліста прийшло величезне визнання: він став (посмертно) доктором наук, його ім’ям називали вулиці та навчальні заклади, на його честь було споруджено монументи в кількох німецьких містах.

Основною працею Фрідріха Ліста є написана ним у Парижі книжка «Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торгова політика й німецький митний союз» (1841), що ввібрала всі ідеї, викладені ним у безлічі памфлетів та статей. Цю книжку спрямовано на захист протекціонізму як обов’язкової умови становлення економічної могутності нації.

Економічний націоналізм. На думку Ліста, класична політична економія обгрунтувала космополітичну теорію, що розглядає індивідуальний інтерес кожної особи як основу розвитку суспільства, а саме суспільство — як загальносвітову спільноту людей. Справді, якщо людство — це сукупність рівноправних індивідів, то немає необхідності будувати зайві перешкоди для їхнього спілкування. Але історично склалось так, що кожен індивід відрізняється від іншого своєю належністю до конкретної спільності: нації, держави, тому реалізація інтересів індивідів залежить від можливостей нації чи держави, а вони розвиваються нерівномірно.

Формування загальнолюдської спільноти можливе лише на паритетних основах. За принцип об’єднання треба брати однаковий соціально-економічний рівень розвитку, щоб жодна нація не потрапляла в залежність до іншої.

На думку Ліста, політекономія має бути саме тією наукою, котра, «віддаючи належне сучасним інтересам і особливому становищу націй, учитиме, як саме кожна нація може піднестися до такого рівня економічної культури, щоб її союз з іншими націями був можливим і корисним». «На нації, як на перехідній стадії між індивідуумом і всім людством, засновано всю мою систему», — писав він.1

Нація об’єднує людей в одне ціле і є результатом попереднього розвитку. Вона має власний характер, їй притаманні особливі на­дбання як матеріальні, так і духовні. Вона продуктивна настільки, наскільки здатна організуватись для досягнення спільної мети.

За основний метод дослідження він бере «повчання історії», тобто історичні порівняння, історичний метод, які використовує для визначення тієї стадії розвитку нації, яка найбільшою мірою сприятиме її згуртуванню, силі і стійкості.

Ліст у своєму дослідженні звертав увагу на факти більше, ніж на теоретичний аналіз, його метод зовсім позбавлений ознак абстракції: він виключає аналіз вартості, підміняючи її ідеєю продуктивних сил.

На його думку, народи у своєму розвиткові проходять такі періоди: первинне варварство, скотарський, аграрний, аграрно-мануфак­турний, аграрно-мануфактурно-комерційний.

Останній період — це ідеал, до котрого прямує нація у своєму розвиткові. Для його досягнення потрібні особливі умови, які мають не всі народи: великі території зі значними запасами природних багатств і можливостями для розвитку індустрії, працьовита й об’єднана спільною метою нація, що прагне створити могутню державу.

Німеччина, за Лістом, має всі ці умови, крім достатнього розміру територій, які, проте, можна збільшити за рахунок невеликих держав-сусідів (наприклад Голландії і Данії), котрі однаково не мають таких блискучих перспектив, як Німеччина.

Важливою умовою досягнення ідеального стану суспільства є здатність нації до створення багатств, що є важливішим за саме багатство. Тобто недостатньо, щоб праця й ощадливість забезпечували їй необхідну кількість товарів на даний момент, вона має бути здатною на жертву заради великого завдання — здобути ті інтелектуальні та соціальні сили, які Ліст називає «продуктивними силами суспільства».

До продуктивних сил суспільства Ліст відносить різноманітні суспільні інститути: уряд, преса, духовні заклади, мораль, мистецтво, суд — нематеріальні чинники, які забезпечують свідоме створення високорозвиненого суспільства.

У поняття капіталу (Ліст називає його «фіксованим») він включає матеріальне багатство, природні та набуті здібності людей. Поєднання фіксованого капіталу та продуктивних сил є умовою розвитку виробництва. Але визначальним Ліст уважає відповідний рівень організаційно-економічних відносин: мануфактурну індустрію й розвинену транспортну інфраструктуру (особливо залізниці).

Створенню матеріального підгрунтя розвитку продуктивних сил Ф. Ліст надає такого самого значення, як і формуванню ліберального спрямування морального духу нації.

Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить у визначенні ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяльності зі «збудження» національних продуктивних сил суспільства. Політична економія має визначити, що саме треба зробити державі на конкретному етапі розвитку, аби продуктивні сили в межах даної країни забезпечили економічний розквіт.

Хоча Ліст і не заперечує підходів класичної політекономії, але вважає, що вона майже непридатна для застосування в перехідний період розвитку національної економіки Німеччини.

Роль держави і теорія протекціонізму. Держава в перехідний до вищої стадії розвитку період мусить здійснювати функцію організації, об’єднання, виховання та захисту нації. Політично сильна держава може цю функцію реалізувати і виконати завдання щодо створення умов для економічного прогресу. Сприятиме досягненню мети протекціоністська політика держави, яка захищатиме молоду індустрію від конкуренції.

Класична школа політичної економії дотримувалася принципу, згідно з яким кожна держава має спеціалізуватись на випуску того виду продукції, котрий забезпечить їй переваги в міжнародній торгівлі, а на внутрішньому ринку буде дешевшим за імпортований. Інші галузі виробництва будуть розвиватися лише одночасно із формуванням достатніх капіталів. Адже основною метою розвитку суспільства є збільшення в кожний даний момент багатства, яке споживає країна, і за умови вільної торгівлі ця проблема вирішується значно простіше. Політика протекціонізму стримує цей процес, бо вартість товарів на внутрішньому ринку зростає, а обсяги їхнього споживання зменшуються.

Але Ліст зазначає, що прийняття ліберальних митних законів (за моделлю Прусської держави) поставило Німеччину в умови конкурентної боротьби, яка була непідсильною для нерозвиненої ще індустрії. З іншого боку, Англія та Франція самі перешкоджали експорту німецьких продуктів землеробства.

Крім того, Ліст мав змогу переконатись, що економіки країн є дуже різними, а законодавство цих країн, гучно декларуючи загальні економічні свободи, відображає національні особливості розвитку і спрямовується на захист національних інтересів.

Ліст підкреслював, що наслідування принципів лібералізму й бажання більшу частину свого споживання забезпечити за рахунок імпорту зробить націю залежною. Крім того, вільна торгівля перешкоджатиме формуванню національних галузей промисловості, що забезпечують перехід до індустріальної стадії розвитку, сприятиме відпливу національних капіталів за кордон. Звичайно, протекціонізм не є вічним: після створення конкурентоспроможної індустрії він необхідно поступиться місцем міжнародній конкуренції. Але доти всі зусилля держави мають бути спрямовані на створення умов для власного економічного розвитку.

Серед заходів, які має застосовувати держава, — протекціонізм, духовне та «індустріальне» виховання нації.

Нація має бути готовою до сприйняття ідеї побудови незалежної індустрії, із розумінням ставитися до протекціоністської політики держави. Але, зазначає Ліст, розуміння нацією протекціоністської політики можливе лише за умови її відсталості в індустріальному відношенні. У цьому разі не викликатиме суспільного протесту навіть демпінг.

Саме через протекціонізм держава реалізує функцію індустріального виховання нації. Ліст наголошує, що протекціонізм виправданий як засіб індустріального виховання, коли в нації є перспективи (географічні, сировинні та ін.) і схильність (особливості націо­нального характеру) до мануфактурного розвитку.

Винятком з політики протекціонізму є сільське господарство, продукція якого, на думку Ліста, завжди конкурентоспроможна, а, крім того, воно залежить від успіхів індустрії, а не навпаки.

Держава відповідає перед нацією за успіхи індустріалізації. Коли держава регламентує діяльність якоїсь економічно важливої галузі, вона має взяти на себе відповідальність за розвиток інших. Стимулюючи розвиток мануфактурної індустрії, вона мусить знайти якісь способи забезпечення балансу галузей, оскільки протекціонізм такому балансові не сприяє.

Політикою протекціонізму, отже, не вичерпується роль держави в національній економіці. Її економічні функції полягають у формуванні раціональної виробничої структури, інвестуванні розвитку виробництв, які страждають від протекціонізму. Для цього державі потрібне власне господарство, тобто державний сектор економіки.

Ліст проаналізував вплив єдності нації й державного управління на економічний розвиток, на прикладах показав, як держава може, узгоджувати та спрямовувати діяльність окремих ланок національного господарства.

За Лістом, роль держави у створенні прогресивної економіки вирішальна, але її діяльність має спиратися на об’єктивні економічні закони, «особливі для кожної з націй»1, і на те, що називають «духом (ментальністю) нації». Лише досягнувши певного рівня розвитку, нація може розвиватись за космополітичними законами класичної школи.

Теорія Ліста — це меркантилізм XIX століття, проповідь політики національної відокремленості в перехідний до вищої стадії період розвитку. Вона збагатила політичну економію абстрактною теорією міжнародної торгівлі та протекціонізму. Це було оригінальне розуміння предмета політекономічного дослідження, згідно з яким існують два різновиди лібералізму — для внутрішнього використання й космополітичного, два рівні природних економічних законів — особливих для окремої країни (нації) і загальних для всіх економік, що перебувають на тій самій стадії розвитку, два рівні економіки — макроекономічний та мікроекономічний. Зведення цих рівнів в одне ціле, на думку Ф. Ліста, має теоретично забезпечити політична економія.

Коли вийшла у світ книжка Ф. Ліста «Національна система політичної економії», в економічній думці вже склалось кілька течій, представники яких або критикували класичну теорію, або «вдосконалювали» її, розвивали та доповнювали новими підходами. Ф. Ліст був серед тих, хто, не спростовуючи основних постулатів класичної школи, збагатив метод дослідження, створивши політекономію нації паралельно, а не всупереч класичній політекономії.

2. Історична школа

Послідовники Ліста в Німеччині проблему класичної науки вбачали в тім, що абстрактні узагальнення не розкривали всієї глибини економічних явищ і не могли бути використані на практиці. Вони охоче сприймають і абсолютизують тезу Ліста, що вивчення конкретної економіки має будуватися на історичному порівнюванні й вивченні закономірностей еволюції конкретної нації. Відкинувши абстрактну теорію як шкідливу, вони проголошують зображення дійсності в історико-національному аспекті єдиною метою політекономії.

Цей напрямок розвитку науки отримує назву історичної школи політекономії. Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь завершену політекономічну доктрину, що могла б замінити класичну. Однак саме ця школа привернула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяла розширенню предмета дослідження політичної економії.

Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об’єднує їхні теорії, але головне — це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність є головним недоліком класичної політекономії.

Історичний метод дослідження представників цієї школи характеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д., тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги. З цього методу скористались і камералісти, наприклад Гегель і Савіньї, котрі сприймали історичний розвиток суспільства як позитивну практику, культуру і мораль — як прояви гуманістичного духу, а державу — як найголовніше в ієрархії суспільних явищ.

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817—1894). Він вивчав юриспруденцію і філологію в університетах Геттінгена і Берліна, майже п’ятдесят років був професором Лейпцизького університету. Він автор книг і статей з питань хлібної торгівлі, колоніальної системи, лісової та сільськогосподарської економіки. 1843 р. Рошер публікує свою відому працю «Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу». Йому належить «Історія англійської політичної економії ХVI—XVII століть» (1851), п’ятитомник «Система політичної економії» (1854—1894), «Історія національної політичної економії в Німеччині» (1874). Рошер був не лише провідним німецьким економістом, а й (протягом тривалого часу) лідером нового напрямку в розвитку політекономії.

У «Системі політичної економії» він пише: «Наша мета просто описати економічну природу людини і її економічні бажання, дослідити закони і характер рішень, що їх прийнято для задоволення цих бажань…. Таке дослідження може бути здійснене за умови тісного контакту з іншими знаннями із національного життя, наприклад з історії права, політичної історії та історії цивілізації»1.

Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загальновизнану теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. У його працях наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлення й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції. Досліджуючи генезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, він визначає притаманні всім національним економікам риси і намагається встановити причини національних особливостей розвитку економічних процесів.

Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості, що вони відкривають. Він розглядає роль держави щодо підтримки і сприяння машинному виробництву як приклад впливу на розвиток національного господарства. Його практичні рекомендації фактично є порадником щодо використання можливостей суспільства з метою його самовдосконалення.

Теза: «Таку користь можуть отримати німецькі промисловці від критичного переосмислення історії для вирішення сучасних проблем за конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках»2 — набуває особливого значення, коли з позицій історичного аналізу він дає рекомендації з розвитку фіскальної політики, регулювання торгівлі, відносин між найманими робітниками та власниками, організації професійного навчання і навчання наук та мистецтва, зв’язуючи всі ці напрямки ідеєю взаємозалежності та загального розвитку нації.

Слід особливо підкреслити, що всі практичні рекомендації Poшер обов’язково звіряв із теоретичними постулатами класичної школи, тим самим підтверджуючи плідність історичного методу, який зв’язує класичну теорію із життям.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке революційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди неперед­бачувані, а хаос як невід’ємний супутник переворотів заважає розвиткові започаткованих прогресивних явищ. Історія сама торує собі шлях мирним шляхом «позитивного права», а нація може бути учасником цього процесу під керівництвом держави.

Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення. Він уважав за можливе досягти соціалістичної мети реформістським шляхом і критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними й вічними, не бачила історичної перспективи.

Іншим німецьким адептом історичного методу був профе-
сор-економіст Бруно Гільдебранд (1812—1878), який вивчав
історію й економіку в Бреслау і посів там викладацьку посаду.
За політичну критику уряду його було вислано до Швейцарії, де він викладав в університетах Цюріха та Берна. Гільдебранд був
засновником першого статистичного бюро в Швейцарії. Після
повернення 1861 р. до Німеччини викладав у Ієнському універ-
ситеті, з 1863 р. став засновником і редактором «Щорічника
економіки та статистики», активно цікавився соціальними реформами і навіть був одним із керівників організації «Verein für Socialpolitik» (з 1872).

Бруно Гільдебранд — автор багатьох книжок із політики, соціології, бізнесу, статистики, але в своїй основній праці «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848) він ставить собі за мету «відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії і перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів»1.

Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політекономію: не визнає об’єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те, що той намагається примирити свою теорію з класичною.

Історія у Гільдебранда — це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повного оновлення науки. На його думку, «політична економія має бути наукою про закони економічного розвитку націй»1. Під такими він розуміє закони еволюції, які можна простежити, вивчаючи історію та узагальнюючи фактичний матеріал із допомогою статистики.

Прикладом таких узагальнень є його відкриття фаз еволюції: фаза натурального господарства середніх віків, фаза грошової та фаза кредитної економіки. За основу періодизації Гільдебрант бере способи організації обміну продуктами. Доводячи свою теорію, він постійно шукає аргументів у класичній політекономії, особливо щодо питань виробництва та обміну.

Схема, яка, на думку Гільдебранта, мала охопити всю історію розвитку людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнює основні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного розвитку. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і є її результатом.

Ця форма господарства будується на справедливому обміні й розподілі, якому не потрібні гроші як посередник та вимірювач вартості. Її Гільдебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якостям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соціально-економічним процесом.

Якщо зважити на те, що теорії історичної школи завойовували своє місце в боротьбі з теоріями соціалізму, то ідея кредитного господарства, яке вирішує всі соціальні проблеми, забезпечує рівність та справедливість, є надто привабливою, бо вона, по-перше, перед­бачає досягнення мети засобами еволюційного розвитку, а, по-друге, уважає власність недоторканою, оскільки вона є основою еволюції.

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898), професор Марбурзького, Фрейбурзького, Гейдельберзького університетів. Його праця 1853 р. «Політична економія з погляду історичного методу» (перевидана 1883 р. під назвою «Політична економія з історичного погляду») була прикладом такої наполегливості й послідовності у викладанні цієї проблеми, якої ми не бачимо ні в Рошера, ні в Гільдебранта.

Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу. Оцінити можна лише рівень розвитку культури. Економічна доктрина не може свідчити про рівень розвитку, оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській
системі, але за різних умов відіграють різну роль. Ці категорії узагальнюють тільки аналогії, а не конкретні закономірності. Оскільки класична політекономія дотримується доктрин, які в часі залишаються незмінними, вона просто не може бути правильною.

Кніс критикує Рошера за визнання об’єктивності законів та використання класичних методів у дослідженнях, а Гільдебранда — за перебільшення ролі чистої теорії. Але він солідаризується з ними щодо питань аналізу еволюції явища у його взаємозалежності і взаємозумовленості з іншими аспектами суспільного розвитку.

Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо впливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих процесів добре відомий, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільнозначущою.

Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями національної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя. Зрозуміло, що, простежити формування цих ідей можна було, лише користуючись історичним методом дослідження. Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, створили історичний метод дослідження і скористалися з нього для заснування нового напрямку політичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку національного народного господарства, визначальної ролі держави в цьому процесі. Цей напрямок протистояв космополітизму класичної школи та геополітизму Англії. Досягненням історичної школи було й те, що вчені цієї школи широко користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.

3. Нова історична школа
та «соціальний напрям»

У 70-х роках ХІХ ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро якої склали: Г. Шмоллер (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931) і К. Бюхер (1877—1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, полягала в тім, що її лідери аналізували особливості соціально-економіч­ного розвитку країни на новому етапі — етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об’єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві — і намагалися розробити конструктивні програми «класового миру» і соціального партнерства. Саме її представники заклали основи буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.

Засновником нової історичної школи вважають професора Берлінського університету Густава Шмоллера, який очолив праве консервативне крило економістів. Головний його твір — «Основи загального вчення про народне господарство» — хоча багато в чому і базувався на принципах і методах старої історичної школи В. Рошера і Б. Гільдебранда, проте в методологічному плані був суттєво іншим.

Основними теоретичними засадами, що визначали світогляд
нової плеяди німецьких учених, були емпіризм, описовий підхід
до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстракт-
но-теоретичного методу пізнання дійсності, накопичення історичних фактів та статистичних даних для майбутнього раціонального мислення.

Нова історична школа у своїх дослідженнях наголошувала насамперед на історичному аспекті, ігноруючи при цьому логічний аналіз, який мав би бути неминучим наслідком описування послідовної низки подій. Своє завдання — «поглиблення історичного методу» — представники даної течії бачили в написанні великих монографій з окремих питань господарського розвитку Німеччини (економіки міст, торгових гільдій, ремісничих цехів та окремих підприємств), уникаючи аналізу проблем макроекономічного рівня.

Шмоллер сформулював це завдання так: «особливо важливо з’ясувати передовсім виникнення окремих господарських інституцій, а не всього народного господарства або універсального світового господарства. Немає потреби ставити широкі історичні проблеми, необхідно за допомогою строгого історичного методу вивчати одиничне»1. Він виходив з того, що народне господарство в цілому залишається незмінним, відбуваються лише часткові зміни в його окремих ланках. Такий підхід звужував спектр досліджень до інтерпретації одиничних, окремих форм виробничих відносин, не розкриваючи їхньої суті.

У застосуванні методу історизму німецькі вчені безумовно мали заслуги, проте, заперечуючи єдність логічного та історичного методів аналізу, вони значно знизили науковість своїх концепцій. Теорія і історія, як відомо, взаємозалежні: історія сама по собі не повна, а теорія без історії неадекватна. Недооцінивши важливість теорії, представники даної концепції, природно опинилися позаду вчених інших економічних шкіл, у тім числі і своїх попередників. Так, нова історична школа заперечувала найбільш плідну ідею класиків, щодо визнання об’єктивності економічних законів, закономірного характеру розвитку економічного життя суспільства. Хоча Шмоллер і визнавав, що економічні закони існують, але був переконаний, що вони не можуть бути сформульовані за допомогою методів класичної політекономії. Він стверджував, що теорія має грунтуватися на історичній основі, яка, у свою чергу, спирається на емпіричні факти. Саме таке завдання він ставив самому собі — сформулювати закони на підставі емпіричних фактів.

Найбільшою заслугою економістів нової історичної школи було те, що вони задовго до Дж. Кейнса поставили питання про регулюючу й спрямовуючу роль держави у господарському житті суспільства. Шмоллер, наприклад, стверджував, що Прусська держава — це основна сила розвитку суспільства, найвагоміший речовий капітал. Він був активним прихильником міцної спадкової монархії, за допомогою якої можна вирішити будь-які соціальні суперечності. У рамках буржуазної системи реалізація ідеї соціальної справедливості можлива лише за умови сильного уряду. Мудрий і сильний уряд, на його думку, може протистояти проявам класового егоїзму і класових зловживань, забезпечити економічний розквіт. Ця теза поклала початок теорії «надкласової держави».

На думку Шмоллера, економічне життя — це частина активної культурної моделі, а економічна наука мала була б визначати засоби або закони культурного розшарування в економічному аспекті, в такий спосіб забезпечуючи узгодження змін у культурі з економічним зростанням або спадом. Оскільки історія — це послідовність подій, то вичерпний запис минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для розвитку в майбутньому.

Г. Шмоллер одним із перших в історії економічної науки
запроваджує «етичний принцип», який сьогодні набрав велико-
го поширення у світовій економічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається не тільки природними й технічними, а також і моральними факторами: без міцної моральності нема ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. Цікаво, що Шмоллер пояснював існування соціальних градацій і класових відмінностей у суспільстві на підставі саме етичного принципу. На його думку, економічного успіху досягають ті люди, учинки,
доброчесність і порядність яких відповідають високим моральним нормам.

Важливого значення надавав Шмоллер моральному фактору у вирішенні робітничого питання. Він писав, що кращий засіб для його розв’язання — це виховання моральності в робітників з тим, щоб подолати вороже ставлення до підприємців, активне тяжіння до об’єднання у профспілки, запобігти посиленню революційного руху серед робітничого класу.

Шмоллер пропагував ідею відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників у дусі «соціальної солідарності» з капіталістами.

У своїх теоретичних концепціях представники нової історичної школи віддавали перевагу реформістському напряму суспільної перебудови. Шмоллер, зокрема, наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику нерівність у майні та розподілі доходів, котра породжує небезпеку соціальних конфліктів. Визнаючи наростання класового протистояння в суспільстві, нова школа виступала проти радикальних методів боротьби робітників з підприємцями, засуджувала за це марксизм, пропагувала виключно мирні реформи. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності і створена 1872 р. Шмоллером «Спілка соціальної політики».

Шмоллер досліджував і багато інших тем суспільного життя. Про широкий діапазон наукових інтересів Шмоллера свідчив його конспект історичних досліджень, який вийшов у світ у двох томах в 1900 і 1904 рр. У цій праці він розглядав фізичні, етичні та юридичні основи політичної економії, аналізував розвиток і структуру населення, висвітлював питання технічного прогресу і його значення для економіки, вивчав ринкові відносини, широке коло соціальних проблем.

Без перебільшення можна сказати, що Шмоллер є однією з найвидатніших постатей нової історичної школи.

Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієї школи був Луї Брентано. Найбільш відомі його праці — «Класична політична економія» (1888) та «Етика і народне господарство в історії» (1894).

Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам, ігнорував виробництво, стояв на позиціях мінової концепції.

Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне значення» порівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ і закликав детально й докладно описувати «навіть найнезначніші явища економічного життя», що, на його думку, матиме більшу наукову цінність, ніж теоретичні міркування. Фактично Брентано дотримувався позиції, що теоретична політична економія є зайвою, бо вона не має прикладного практичного значення.

Захищаючи інтереси ліберальної буржуазії, він пропагував ідею «соціального миру» і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги й демократичні права робітникам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспілки, а також споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо.

Об’єднання робітників у професійні спілки давало б їм змогу, на думку Брентано, домагатися справедливіших умов продажу своєї робочої сили підприємцям. Він абсолютизував роль профспілок у системі буржуазних виробничих відносин, уважаючи, що поширення тред-юніонів здатне ліквідувати капіталістичну експлуатацію і докорінно поліпшити становище робітничого класу без скасування приватної власності на засоби виробництва.

Брентано — дуже вправний проповідник ідеї класового миру. Він підкреслював, що за умов розвинутого капіталізму зникає необхідність політичної боротьби, оскільки суто економічна діяльність профспілок цілком задовольняє інтереси робітничого класу і здатна вирішити всі його проблеми.

Концепція Брентано щодо держави відрізняється від тієї, якої дотримувалась більшість його німецьких колег. Він не вірив у позитивну силу держави і не визнавав її вищості над особистістю. Брентано вважав, що особистість, завдяки своєму інтелектові, здатна на більш корисні реформи, ніж ті, які може ініціювати держава.

Будучи прихильником реформістського напряму в соціальній політиці, Брентано висловив певні ідеї, спрямовані на пом’якшення соціального протистояння в буржуазному суспільстві. Наприклад, німецьким промисловцям він роз’яснював неефективність застосування ними тривалішого робочого дня і нижчої оплати праці проти Великобританії та США. Брентано вважав, що ці фактори гальмують розвиток технічного прогресу в німецькій промисловості, знижують конкурентоспроможність німецьких товарів на світовому ринку через низьку продуктивність праці. Підвищення заробітної плати робітникам і скорочення робочого дня неминуче привели б до зростання продуктивності найманої праці й підвищили б у цілому ефективність економіки.

Брентано ввійшов у історію економічної науки як один з ідеологів таких об’єднань підприємців, як картелі, убачаючи в них найваж­ливіший засіб для усунення криз і безробіття, стабілізації економіки. На його погляд, «картелі — це спілки виробників, які бажають планомірно пристосовувати виробництво до попиту з метою уникнення надвиробництва і всіх його наслідків: падіння цін, банкрутств, знецінення капіталу, безробіття та голодування»

.

Отже, монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб для економіки. Науковий напрям, розроблений Брентано, набув дальшого розвитку в соціально-інституційній течії та доктринах державно-монополістичного регулювання.

У трактуванні сутності прибутку Брентано дотримувався погляду, що він складається «з надлишку вартості нового продукту, який виникає в ньому через поєднання всіх елементів виробництва, понад вартість цих елементів до їхнього поєднання». Відтак він ототожнював прибуток із підприємницьким доходом, із винагородою підприємцеві за його «творчий дух».

Щодо аграрної сфери економіки та законів її регулювання, то тут погляди Брентано не були оригінальними. Він усіляко вихваляв «стійкість дрібного селянського господарства», уважаючи, що великі господарства мають певні переваги лише в зерновому виробництві. В інших галузях і підгалузях сільського господарства дрібне господарство більш вигідне і перспективне. Брентано був переконаним прихильником закону спадної родючості грунту. На його думку, цей закон є абсолютним і чинним для будь-якого виду сільськогосподарської діяльності.

З інших питань, що над ними працював Брентано, треба назвати питання праці, товару, рівня заробітної плати і продуктивності праці, способів вирішення виробничих конфліктів, юридичної рівноправності працедавців і робітників.

Досить популярною серед реформістів різних поколінь є теорія високої заробітної плати Брентано. Суть її полягає в тім, що між прибутком капіталіста і заробітною платою робітника немає суперечності, оскільки підприємці теж заінтересовані в зростанні заробітної плати найманих робітників. Головний аргумент, який висунув на захист цієї тези Брентано, полягав у тім, що підприємці, як товаровиробники, залежать від розширення ринку, збільшення платоспроможного попиту на товари. А це значною мірою визначається рівнем заробітної плати основної маси трудящих.

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи. Одним із них був Карл Бюхер — автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він досліджує доекономічні стадії індустріальної еволюції, які передували розквіту цивілізації, аналізує зростання національної економіки на стадіях домашнього господарства, розвитку міста, нації, приділяючи особливу увагу відносинам, які складаються між виробником і споживачем.

З позицій мінової концепції К. Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:

— замкнуте домашнє господарство (виробництво для власного споживання, господарство без обміну);

— міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача, для безпосереднього обміну);

— народне господарство (коли товари проходять цілий ряд господарств, перш ніж дійти до споживача)1.

Відповідно до цих критеріїв К. Бюхер до замкнутого домашнього господарства відносить первісний лад «нецивілізованих народів», античну латифундію, землеробське господарство вільних селян, а також маєток раннього середньовіччя. Не беручи до уваги характеру виробничих відносин і змін цих відносин, К. Бюхер поєднує в один блок різні економічні системи — первісний лад, рабовласницький лад і ранній феодалізм.

Характеристика міського господарства обмежувалася, головне, описуванням ремісничого виробництва, особлива увага приділялася роботі ремісників на замовлення. Проте Бюхер недооцінював роль товарного обігу, зокрема торгівлі ремісників, а також лихварства, що відіграли важливу роль у розкладі натурально-господарського устрою.

Щодо народного господарства, то К. Бюхер ототожнює його з капіталістичним виробництвом, коли загального поширення набуває торгівля і з’являються єдині національні ринки. Він розцінює товарний обіг, найсуттєвішу рису капіталізму. Вирішального значення у розвитку народного господарства Бюхер надавав грошовому капіталу, який перебуває у стані постійного руху, спрямовуючись туди, куди його вабить високий процент.

Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, є, на його думку, зміни у сфері обігу. Безперечно, характер обміну відіграє важливу роль у визначенні якісних особливостей того чи іншого способу виробництва, але він не може бути вирішальним фактором соціально-економічної класифікації суспільства, оскільки сам є похідним від виробництва й економічного зростання.

Ще одним внеском К. Бюхера в економічну теорію є його власна класифікація форм і стадій розвитку промисловості:

— перша стадія зв’язується з домашнім, замкнутим вироб-
ництвом;

— друга — з працею ремісника на замовлення;

— третя — з працею ремісника на вільний ринок;

— четверта — з домашнім виробництвом для скупника;

— п’ята — з великим фабричним виробництвом.

К. Бюхер, досліджуючи новітні форми капіталу, дав власне трактування суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпорядкування промислового капіталу позичковому. На його думку, нові форми капіталу справляють домінуючий вплив на всі верстви суспільства.

До нової історичної школи можна прилучити ще Вернера Зомбарта (1863—1941) і Макса Вебера (1864—1920). Найвідоміша багатотомна праця Зомбарта «Сучасний капіталізм» (1919—1927) є одним із кращих досліджень німецьких учених у галузі економіки. Зомбарт висунув та обгрунтував концепцію соціального плюралізму. Він не погоджувався з марксистами щодо неминучості революційної заміни капіталізму соціалізмом. Зомбарт стверджував, що
суспільство прямує не до соціалізму, а до складнішої економічної системи, котра включає як старі, так і нові форми господарюван-
ня. Він прогнозував еволюцію капіталізму до більш гармонічної і зрілої системи, позбавленої економічних криз, антагоністичних суперечностей, яка базуватиметься на впорядкованому, планомірному типі господарства. Ці передбачення Зомбарта багато в чому справдилися: досить згадати змішану економіку, яка сьогодні є панівною на Заході.

Розглядаючи історію виникнення капіталізму, він доводив, що цей суспільний лад своєю появою зобов’язаний найліпшим ри-
сам людського характеру. Він розрізняв так званий буржуаз-
ний дух і дух підприємництва. Перший, на думку Зомбарта,
проявляється в скромності, ощадливості, працьовитості, а дух підприємництва відбиває тяжіння особистості до новаторського пошуку в певній сфері виробництва. Таким чином, Зомбарт дотри-
мувався думки, що в основі капіталістичної системи лежить людська психіка. Більше того, природу буржуазного суспільства він зв’язував із біологічним розвитком людини, її інстинктами та уподобаннями.

Поступово економічні погляди Зомбарта набирали все більш реакційного характеру, а його праці сприяли формуванню ідеології німецького фашизму. Він підтримував расову теорію, пропагував ідею «життєвого простору» і «геополітики».

Макс Вебер був дослідником широкого діапазону, який системно аналізував процеси суспільного розвитку і встановив деякі загальні його закони. Він висунув концепцію так званих ідеальних типів, суть якої полягала у формулюванні закономірностей і узагальнень на підставі аналізу конкретних фактів і процесів історичного розвитку. У 1919—1920 рр. Вебер прочитав у Мюнхенському університеті курс лекцій «Історія господарства», які пізніше були видані окремою книжкою. У ній подано стислий огляд економічної історії Європи з доісторичних часів і до XVIII ст.

1897 р. німецький філософ, соціолог і економіст Рудольф Штаммлер (1856—1938) опублікував книгу «Господарство і право», якою започаткував формування соціального напряму в економічній науці. Основними факторами соціально-економічного прогресу прихильники такої концепції вважали не явища економічного характеру, а право (пізніше державу), яке, на їхню думку, сприяє розвитку соціально гармонічної суспільної системи.

Віддаючи переваги праву над економікою, Штаммлер стверджував, що «соціальне життя є зовні відрегульованим спільним життям людей». Він розрізняв два елементи — форму і зміст, причому в першому випадку малася на увазі спільна діяльність людей, а у другому — зовнішнє регулювання, яке здійснюється за допомогою права, державних законів.

Першопричину правової домінанти в житті суспільства представники «соціального напряму» пояснювали психологією людини. Вони протиставляли світ природи, який розвивається за об’єктив­ними законами, і світ людського духу, що залежить від свободи людської волі. Тому соціальна поведінка людини не є об’єктивно зумовленою і регулюється лише законом, державою.

Представники «соціального напряму» висунули тезу, що політична економія є суспільною наукою, а економічні категорії мають конкретний соціальний зміст і відбивають суспільні відносини. Вод­ночас, спираючись на неокантіанську філософію, вони стверджували, що в основу суспільних процесів покладено явища ідеалістичного характеру. Звідси робилися висновки щодо нематеріальної природи суспільних процесів.

Іще одна відома теза, обгрунтована Р. Штаммлером, полягає в тім, що за об’єктивної зумовленості історичних процесів недоцільно проявляти політичну і взагалі будь-яку активність, аби прискорити ту чи ту подію. В активній політичній боротьбі Штаммлер бачив невизнання людьми об’єктивності законів, переважання прагнень та бажань особистості.

Іншим помітним представником «соціального напряму» був Р. Штольцман. Найбільш відомими є його праці «Соціальні категорії» (1896) та «Мета в народному господарстві» (1907). Штольцман дотримувався погляду, що виробництво є нейтральним у соціальному плані і не зв’язаним органічно з конкретним суспільним ладом. Його основу він бачив у суспільному поділі праці, але роз­глядав останній як виключно технологічне явище.

У такий самий спосіб трактував Штольцман і суть праці. Він уявляв її лише як речову категорію й обстоював тезу, що за глибокого й послідовного аналізу соціальних відносин треба абстрагуватися від праці.

Поглядам Штольцмана, як і всьому «соціальному напряму», властиве ідеалістичне трактування економічних категорій. Зокрема, у своїй книжці «Мета в народному господарстві» він виходив з принципу, що економіку підпорядковано моральним ідеалам і вона є засобом, який використовується людьми для моральних цілей. На його думку, метою капіталістичного виробництва є реалізація принципу життєвого достатку, який забезпечує існування всім членам суспільства. Штольцман доводив, що окремі економічні категорії (вартість, заробітна плата, прибуток), є тільки засобами для досягнення цього вищого морального принципу. Заробітна плата, стверджував він, має забезпечувати нормальне достойне життя робітникам, а прибуток — гідне існування капіталістам. Отже, сучасна економічна система може дати можливість усім верствам населення задовольнити свої життєві потреби. До речі, різницю між робітниками та капіталістами Штольцман бачив лише в тім, що перші є виконавцями, другі — організаторами виробництва, а така різниця існуватиме завжди.

Штольцман назвав капіталістів вождями нації, а робітників — класом, що перебуває під захистом капіталістів.

«Соціальний напрям» активно захищав права приватної власності, обстоюючи, що її існування відповідає не тільки інтересам індивіда, а й суспільства. Дієздатне суспільство потребує організаторів-капіталістів. Тому капіталісти повинні отримувати достатню винагороду і мати приватну власність, щоб виконати свої функції.

Головній моральній меті підпорядковано й дію закону вартості. Штольцман розділяв вартість на два елементи: заробітну плату і прибуток. Обидві ці частини мають конкретне функціональне призначення. На думку Штольцмана, суть закону вартості полягає в тім, щоб забезпечити нормальне існування всіх членів суспільства, регулювати їхні доходи.

Теоретична спадщина нової історичної школи, незважаючи на її суперечливий характер, справила значний позитивний вплив на дальший розвиток як консервативного, так і реформістського напрямів політичної економії. Заслуга її представників полягає в тім, що вони започаткували основи економічної соціології, обгрунтувавши єдність правових, соціальних і економічних відносин, доводили необхідність розвитку системи економічних знань та економічної освіти, показували значення статистичних фактів, історії економічного життя, вплив існуючих правових відносин, економічних інституцій на суспільне життя.