Тема 9. ФІЛОСОФСЬКА ОНТОЛОГІЯ: ПРОБЛЕМА БУТТЯ
Проблема буття в історії філософії.
Структура буття та місце в ній людини.
Рух, простір і час як атрибути буття.
1. Проблема буття в історії філософії
Онтологія - вчення про буття, розділ філософії, який вивчає фундаментальні принципи буття.
Основне питання онтології: що саме дійсно існує, є справжньою реальністю, а що є лише ілюзією, видимістю, позірним існуванням. Тому є певні відтінки у поняттях «існування» і «буття». Категорія «існування» показує, що щось є в наявності, але сам факт існування ще не розкриває прихованої сутності, глибинної причини існуючого. Філософія не обмежується констатацією того, що існують фізичний світ, люди, рослини, тварини, суспільство, духовна культура тощо. Філософія покликана віднайти основу всієї різноманітності, множинності явищ світу, відкрити зв'язки, взаємозалежності між ними.
Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого.
Здавна філософами було помічено, що не все доступне нашому чуттєвому досвіду є справжньою реальністю. У світі спостерігається вічна плинність буття, всі речі з'являються і з часом зникають. Світ роздрібнений на елементи, окремі явища і речі. Те, що безпосередньо спостерігається в світі, є тимчасовим, тому воно не має статусу правдивої реальності. Що є безперечно і безумовно існуючим? Філософи дійшли висновку, що чуттєве сприйняття світу ще не розкриває глибинної сутності речей. Дійсно існуючим є особлива, понадчуттєва реальність, яка недоступна чуттєвому досвіду, але яку можна осягнути розумом. Так виникає метафізика - вчення про надчуттєву реальність, про приховану від безпосереднього спостереження сутність речей, про причину їх єдності та внутрішнього взаємозв'язку. Метафізика стала основою філософської онтології.
Основними питаннями онтології і метафізики ще з античних часів були такі питання:
Чи існують першоелементи всього існуючого?
Чи існує субстанція як правдива реальність, як гранична основа буття? Якщо так, то чи є вона незмінною субстанцією, або ж її потрібно мислити як вічно мінливу?
Чи існує світ як цілісна єдність, або він є лише множиною незв'язаних одне з одним явищ, речей, подій?
Чи має світ початок і кінець, або він є вічним і безкінечним?
Чи все у цьому світі визначається причинно-наслідковими зв'язками, або є дещо вільним, непідпорядкованим детермінації?
Яке місце людини у світі? Чи є людина черговою ланкою світового розвитку, чи вона є його вершиною?
Ці та інші питання складають основу вчення про буття.
Потрібно зауважити, що існує суттєва відмінність у розумінні онтології східною та західною традицією. Тільки на Заході підґрунтям сущого є буття. Східна онтологія ґрунтується на уявленні про небуття як дійсної основи всього існуючого. Небуття на Сході трактується не як негативна характеристика - відсутність буття, а як позитивне перевершення буття. Якщо в західній філософії всі речі та явища сприймаються як різноманітні форми буття, тобто зникнення речей є лише переходом до іншої форми буття, то в східній культурі саме буття є лише тимчасовим проявом небуття. Усе виникає з «великої порожнечі», з небуття, і все з часом щезає в небутті.
У західній філософії проблема буття вперше була поставлена античною натурфілософією, яка розглядала буття як вічний і досконалий космічний порядок.
Онтологія, в тому числі антична, нерозривно зв'язана з поняттями субстанції і субстрату всього сущого. Поняття «субстрат» і «субстанція» мають певні відтінки.
Під субстанцією розуміється гранична, незнищувана основа, фундаментальна сутність буття. Категорія "субстанція" характеризується двома аспектами:
Субстанція є абсолютно самодостатньою, незалежною від будь-чого іншого основою;
Субстанція є першопричина, першооснова всього існуючого, вона є самодермінованою (здатною визначати сама себе, бути вічною причиною самої себе, тобто нестворюваною і незнищуваною).
Ідеалістичні концепції ґрунтуються на уявленнях про духовну субстанцію, матеріалізм субстанційною основою світу називає матерію.
Субстрат - найелементарніший, фундаментальний шар реальності. Субстрат - це своєрідний «будівельний» матеріал, «першоцеглинки», з яких складається світ (наприклад, субстратом фізичного мікросвіту є елементарні частинки і фундаментальні взаємодії, субстратом біологічних організмів - клітини, субстратом біологічних процесів - молекули ДНК і РНК, субстратом суспільних процесів - людина і т. Ін.).
Перші кроки в пізнанні буття були пов'язані зі зведенням субстанції до субстрату, з пошуком конкретного першоелементу світу. Субстратом світу спочатку вважали конкретну речовину (землю, вогонь, повітря, воду тощо), пізніше - атоми, найменші і неподільні матеріальні частинки. Одні філософи стверджували, що буття знаходиться у вічному становленні. Тут все виникає і щезає, а тому зворотною стороною буття є небуття. Інші філософи заперечували цю думку, наполягаючи на тому, «що буття є, а небуття немає» (Парменід). Буття є єдиним, незмінним і нерухомим, стверджували вони. Крім того, достеменна реальність є понадчуттєвим буттям і осягається тільки розумом. Платон висуває думку, що першоосновою світу є понадчуттєвий «світ ідей», світ певних духовних сутностей. В епоху середньовіччя істинне буття ототожнювали з буттям Бога, а земне, створене буття вважалося неістинним. Онтологія епохи Відродження повертається до ідеї одухотворення Всесвіту, до природи як справжньої реальності.
У період Нового часу утверджується підхід до буття як до субстанції. Підгрунтям світу вважається або єдина субстанція (монізм) -духовна чи матеріальна, або дві (дуалізм), або множина субстанцій (плюралізм). По-різному вирішується і проблема пізнаваності субстанції - від впевненості в можливість пізнання сутності буття до заперечення такої можливості частково або повністю (позиція гносеологічного скептицизму і агностицизму). У філософії XVII-XIX ст. Втрачається образ буття спорідненого людині. Якщо в античні часи людина мислилася мікрокосмсом, часткою одухотвореного макрокосмосу, «живого» Всесвіту, а в епоху середньовіччя - «образом і подобою» Божою, то в новочасній філософії буття сприймається як об'єкт, що протистоїть людині як суб'єкту пізнання і діяльності. Природне буття в якості об'єкта стає чимось таким, що потрібно підкорити, нав'язати йому свою волю, силою змусити розкрити свої таємниці і використати в своїх цілях. Утверджується ідея людської експансії, панування над природою.
У натуралістичних та матеріалістичних концепціях Нового часу образом справжньої реальності стає природа як машиноподібна, механічна система з діючими в ній неминучими, «сліпими» закономірностями. Духовна реальність не має тут статусу буття, вона є лише вторинним, похідним проявом природного світу. !Деалістичні концепції Нового часу підґрунтям світу вважали духовну субстанцію. Основну увагу вони приділили проблемі гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості, за допомогою чого, на їх думку, людині відкривається світ правдивої реальності. !Дея єдності буття і знання про нього, впевненість в тому, що буття розкриває себе через людське пізнання, - є традицією європейської класичної філософії. Дійсно існуючою тут є така реальність, що засвідчується розумом. Німецька класична філософія обґрунтувала неможливість побудови онтологічного вчення без його зв'язку з людським пізнавальним досвідом, без зв'язку з гносеологією.
Післякантівська філософія другої половини XIX ст. Втрачає інтерес до онтологічної проблематики. Як довів Кант, питання про буття не має сенсу без звертання до людського досвіду. А людський досвід не в змозі розкрити сутності речей, їх правдивого існування. Виявилося, що буття не може виступати для людини як «річ у собі», бути об'єктивною, незалежною від інтерпретації, певного витлумачення реальністю. Людське пізнання ніколи не виходить за межі світу, щоб судити про нього ззовні. Була піддана критиці сама націленість класичної філософської традиції на осягнення правдивої реальності, що існує незалежно від людини.
Тільки філософія ХХ століття відроджує онтологічну проблематику як онтологію людського
Філософи XX в. Заперечували шлях класичної онтології, яка спочатку постулювала самостійне буття світу, а потім переходила до розуміння людини, поставленої в залежність від світу. У такому випадку філософія перетворювалася на «філософію речей», а людина частіше за все також розглядалася як річ. Були піддані критиці і ті напрямки класичної філософії, у яких на перший план висувалися «філософія ідей» - гносеологія і логіка, і які людину перетворювали на свого роду пізнавальну машину.
Представники нової онтології XX в. Вважали за необхідне дійсно зробити людину центром філософії. Адже сама людина є, існує, є буттям, притому буттям особливим. Центром антропологічної філософії XX в. Є не вчення про розум, не гносеологія і логіка, а онтологія. Центром же нової онтології стає свідомість людини, точніше - сфера духовно-психічного (свідомість і несвідоме), узята в нерозривній єдності з людським буттям. Це нове значення стає суттю поняття екзистенції, існування як особливого буття.
Філософи-класики розглядали «буття» як гранично широке поняття про світ і в той же час вважали буття незалежним від людини. Сучасна філософія обирає протилежний шлях - від людського існування, тобто від екзистенції, до світу, яким він бачиться людині і організується навколо неї. Саме такий підхід уявляється філософам XX в. Як дійсно гуманістичний: в центр ставиться людина, її активність, її унікальність, можливості її свободи, що відкриваються самим буттям.
Феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика та інші напрямки сучасної філософії відкривають світ людського буття як особливу реальність, що має статус справжньої, достеменної реальності. Сучасна онтологія створює філософську картину світу як світу людської буттєвості, що включає в себе поняття «світ екзистенції», «життєвий світ» людини, «світ повсякденності». Буття як таке, в своїй істині, розкривається тільки через людську присутність в ньому, через причетність людини до світу, через участь людини в тому, що відбувається в світі.
Філософська онтологія спирається на науку, але не зводиться її до картини світу. Наукова картина світу пов'язана з необхідністю з'ясувати, що саме існує і в яких формах. Філософія ж центрує це знання на людині, відповідаючи на питання: яким є буття, що розкриває себе через людське існування. Філософія включає людину з її свободою і творчою діяльністю в наукову картину світу.
Отже, буття розкриває себе в єдності людини зі світом. Філософська онтологія осмислює буття як присутність в світі людини. Людина вкорінена в світі, а таємниці світу укорінені передусім в самій людині; світ є олюдненим, його неможливо осягнути поза людиною.
У сучасній філософії по-різному оцінюється роль та місце людини в світі. Снують принаймні два протилежні варіанти бачення цієї проблеми: світ як ворожа щодо людини реальність і світ як «сродний» людині.
Екзистенціалізм, наприклад, підкреслює трагічність людського буття. Людина закинута в світ, він є чужим і ворожим, сповненим заперечними, нищівними силами. Певні підстави для такого світоуявлення, безумовно, є. Вихідною умовою людського буття є зіткнення буття і небуття. Людина є єдиною істотою в світі, що знає про свою скінченність. Проблема смерті в людському житті, її переживання сповнюють буття людини трагічністю.
!Нша філософська позиція заснована на ідеї спорідненості людини і світу. Людина вкорінена у глибинну реальність, вона є її способом саморозкриття. Еволюція людського знання, творчості, діяльності є еволюцією світового самоодкровення. Адже справжнє буття не є чимось існуючим незалежно від людського буття і прихованим від людини. Правдиве буття є таким, що викликається до життя самим фактом людського існування. Всесвіт здійснює себе через людське буття. Людина не є якимось «стороннім» в світі, існує таємниче споріднення людини і Всесвіту.
Такого висновку дістає не тільки філософія, але і сучасна космологія, в якій існує так званий «антропний принцип». Згідно з цим принципом, константи, постійні значення фізичного світу (постійна сильних і слабких взаємодій, постійна Планка, гранична швидкість світла та ін.), є саме такими, що «потрібні» для появи живої природи і людини, а найменша переміна цих констант унеможливила би цю появу. Тобто людина виступає і витвором космічної еволюції, і, разом з тим, необхідною умовою, способом її здійснення. Світ нібито «запрограмований» таким чином, що в ньому з необхідністю повинна була з'явитися людина.
Таке бачення ролі людини у всесвіті надзвичайно підвищує міру відповідальності людини за все, що відбувається в ньому. Якщо класична модель культури XVII-XIX ст. Ґрунтувалася на принципі антропоцентризму, на стратегії володарювання, панування, експансії, на ідеї перетворення природи з метою використання її сил для людських потреб, то гуманізм ХХ ст. Наполягає на тому, що буттю самої людини загрожує безоглядне маніпулювання силами природи. Людина повинна взяти на себе відповідальність за життя, турботу про усвідомлене існування у Всесвіті.
Згідно з сучасною картиною світу, у світі відбувається безперервний процес взаємодії впорядкованості та невпорядкованості, космосу і хаосу. Налагодити зв'язок між космосом і хаосом є призначенням людини в світі. За думкою видатного українського вченого В. І. Вернадського, людині призначено продовжити еволюцію природи на засадах відповідальності за все живе на Землі. Біосфера під впливом людської праці і наукових досягнень поступово трансформується в новий стан - сферу розуму, ноосферу. Схожу думку висловлював французький вчений і філософ Т. Де Шарден: космогенез, процес походження та еволюції Всесвіту здійснюється через одухотворення світу, в якому бере участь людина. Тобто на людину покладено космічну відповідальність за постійне подолання ентропії, за збереження життя і розуму у Всесвіті. Людині, щоб бути, потрібно постійно долати, переборювати тенденції до небуття, до ентропії.
Структура буття та місце в ній людини
Буття як єдність суб'єктивної (ідеальної) та об'єктивної (матеріальної) реальності має
Надзвичайно складну структуру, елементами якої є різноманітні форми і рівні.
Уже вище наведене визначення буття передбачає наявність принаймні двох форм буття - матеріального буття та ідеального (духовного). Разом з тим, є ще певний вид буття, який і співпадає, і не співпадає з ними - людське буття. Людське буття (під яким в даному випадку розуміється і буття окремої людини, і буття людського соціуму) не є ні суто матеріальним, ні суто духовним, але воно об'єднує матеріальне і духовне, є їх єдністю.
Отже, до основних форм буття можна віднести наступні.
Ідеальне (духовне) буття, або суб'єктивна реальність - це:
Надлюдська духовна реальність (божественна реальність, буття Бога, а також існування його
Антиподів - "духів злоби"); буття людського духу, що існує, в свою чергу, як індивідуальна свідомість особистості; як суспільна свідомість, духовне буття суспільства.
Матеріальне буття, або природна, об'єктивна реальність.
У сучасній науковій і філософській картині світу категорії матері' належить значне місце. Матерія - філософська категорія, яка відображає об'єктивну реальність, що дається індивіду в його чуттєвому сприйнятті, у відчуттях, але існує незалежно від них. Матерія є системною організацією і має свою внутрішню будову.
По-перше, в ній можна виділити такі рівні:
Мегасвіт - світ космосу (планети, зоряні комплекси, галактики, метагалактики); .
Макросвіт - світ стійких форм і відповідних людині величин (людина як організм теж належить до
Фізичного макросвіту); мікросвіт - світ атомів і елементарних частинок.
По-друге, матеріальне буття складається з таких форм:
Нежива природа (механічні, фізичні, хімічні, геологічні, космічні процеси та їх структурні
Елементи);
Жива природа (клітини, організми, популяції, види, біосфера та ін.).
Світ людського буття охоплює собою і так звану "другу природу" (географічне середовище, речі та явища, перетворені людською практикою), і світ техніки, і матеріальне виробництво, і суспільство з його підструктурами (політичними, правовими, моральними, естетичними, науковими, релігійними та ін.), і буття особистості, і світ духовності - суспільної та індивідуальної. Але головні дві форми, в яких виявляє себе світ людського буття, є:
Буття людини як особистості, як суспільного індивіда;
Буття соціального як системи суспільних процесів, що виникають між індивідами. Способом буття людини в світі є практика, практична діяльність. Практика - це матеріальна,
Чуттєво-предметна діяльність людей. Практика як предметне перетворення людиною природного і суспільного середовища є самим способом існування людини. Практична діяльність існує в таких формах:
Матеріально-економічна діяльність;
Соціальна практика (соціальна активність по перетворенню суспільних відносин);
Технічна діяльність;
Науково-експериментальна діяльність;
Рух, простір і час як атрибути буття
Атрибутом у філософії і науці розуміють необхідну, невід'ємну, істотну властивість об'єкту. Атрибутивними властивостями буття у філософії вважаються рух, простір і час.
Будь-яка зміна позначається в філософії поняттям «рух». Моментом руху, моментом збереження якісної визначеності буття, що рухається, є спокій. Адже певний предмет, змінюючись, все ж таки залишається до пори до часу самим собою, в ньому є дещо стабільне, відносно незмінне. Завдяки тому, що поряд з рухом є і спокій, нас оточує цілком певні об'єкти і процеси. Але рух і спокій не є рівнозначними атрибутами буття: спокій завжди відносний, скороминущий, рух же є абсолютним.
Найважливішою властивістю руху є його нестворюваність і незнищуваність. Це означає, по-перше, що рух не виникає з нічого і не зникає безслідно, що доводиться універсальністю закону збереження і перетворення енергії, а по-друге, рух здатний до постійних перетворень з однієї форми в іншу.
Такий рух, що пов'язаний з якісним перетворенням об'єкту, переходом від простого до складного, від нижчого до вищого, від старого до нового, має назву «розвиток». Філософським вченням про розвиток є діалектика.
Атрибутами буття, його невід'ємними і найзагальнішими характеристиками, э простір і час. Проблеми простору і часу досліджувалися як у філософії, так і в науці. З античних часів у філософії сформувалися дві тенденції в поясненні простору і часу.
Субстанційна концепція простору і часу (Демокріт, Ньютон) тлумачить простір і час як «абсолютні» форми, ізольовані, незалежні від матеріальних об'єктів. Простір у Ньютона - абсолютна порожнеча, незмінне, безкінечне вмістилище всіх матеріальних тіл. Час - вічна і незмінна тривалість. Простір і час - самостійно існуючі реальності, які є абсолютними, - вони все в себе вміщують і ні від чого не залежать.
Друга концепція - реляційна (Арістотель, Лейбніц та ін.). За Лейбніцем, ні абсолютної порожнечі, ні чистої тривалості поза межами конкретних матеріальних тіл не існує. Простір - це порядок взаєморозташування тіл, а час - порядок послідовностей, зміни подій.
Сучасна наука, розвиваючи реляційну концепцію, доводить, що простір і час знаходяться і у взаємозв'язку між собою і з розвитком матеріальних об'єктів та систем. У фізиці це знайшло свої відображення в теорії відносності Ейнштейна.
У сучасній науковій картині світу домінує тенденція встановлювати все більш тісний зв'язок між матерією, розвитком, простором і часом.
Простір тут є характеристикою буття як усталеного і структурно організованого. Простір визначає форму та структуру співіснування матеріальних об'єктів. Найзагальнішими властивостями простору є тривимірність, однорідність, безкінечність, симетричність, протяжність.
Час є характеристикою буття як плинного, здатного до змін і розвитку. Час визначає послідовність подій, їх тривалість, ритми та швидкість розвитку матеріальних об'єктів. Властивостями часу є одномірність, асиметричність, необоротність.
Простір і час нерозривно пов'язані з особливостями матеріальних об'єктів, формами існування яких вони є. Тому визначають особливості фізичного, хімічного, біологічного, соціального простору і часу. Кожний фрагмент світу має свій власний простір і час.
Таким чином, згідно із сучасною науковою картиною світу, загальними для руху, часу і простору властивостями є їх об'єктивність і вічність, тобто нстворюваність і незнищуваність.
Філософський аспект розгляду проблеми простору і часу пов'язаний з визначенням ролі даних категорій в людському бутті, з аналізом культурно-історичних факторів, що впливають на уявлення про час і простір у певну епоху. Простір і час виступають не тільки формами існування матерії, але і засобами пізнання, формами духовної діяльності, способами визначення та орієнтації людини в історії та культурі.