Тема 4. ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ (ХУ-ХУІ ст.)
Ідейний зміст світогляду Ренесансу та особливості італійського Відродження.
Північне Відродження та ідеологія реформації.
Розвиток натурфілософських вчень в епоху Відродження.
Соціально-політична думка Відродження.
1. Ідейний зміст світогляду Ренесансу та особливості
Епоха Відродження (або Ренесансу) для найбільш розвинених країн Європи того часу була епохою зародження буржуазних відносин, формування національних держав і абсолютних монархій, епохою боротьби з феодальним застоєм. Вона тісно пов'язана з падінням церковного авторитету, виникненням і поширенням світської культури, із зародженням природознавства, великими географічними відкриттями, розвитком торгівлі та ремесел.
Філософія епохи Відродження має два періоди:
Італійське Відродження (XV ст.);
Епоха Реформації, або північне Відродження (XVI ст.).
Колискою Ренесансу стала Італія. Весь перший період свого розвитку (XV ст.) Відродження було італійським явищем і лише пізніше (XVI ст.) Воно набуває загальноєвропейського характеру.
Основними рисами філософського мислення Відродження стали:
Антисхоластичний характер, а звідси - відродження ідей неоплатонізму;
Пантеїзм (ідея, вчення про тотожність Бога і природи, невизнання Бога як надприродної сили і надприродної реальності);
Гуманізм та антропоцентризм.
Епоха Відродження стала своєрідним інформаційним вибухом, вона заново відкриває для себе античну спадщину, відроджує та розвиває класичні традиції в культурі, науках, мистецтві, але на основі відновлення культури античності виникає новий світогляд, нове розуміння людини, яке відповідає духу ранніх буржуа. Саме у цей період зароджується дух європейського гуманізму. Разом із відкриттям античності епоха Відродження відкриває людську індивідуальність, а з нею виникає і установка на індивідуалістичне самоутвердження особистості. Головними якостями людини епохи Ренесансу стають упевненість у власні сили і талант, енергійність, внутрішня незалежність, честолюбство. Значною мірою це зумовлено динамізмом, рухомістю нового буржуазного суспільства.
У середньовічному світогляді вищою цінністю виступав Бог. Ренесанс на місце Бога ставить людину. Антропоцентризм стає основною рисою філософії Відродження. Людина - головна ланка всього ланцюга всесвітнього буття. Світ у ренесансному світосприйнятті - лише створена Богом можливість, потенція для подальшого розгортання. Бог надав світові імпульс і закони розвитку, а людину поставив у його центр як вінець творіння і як Майстра, покликаного завершити те, що було розпочато Богом. "Я ставлю тебе в центр світу..., щоб звідти тобі було зручніше оглядати все, що є в світі. Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам, вільний і славний Майстер, сформував себе в образі, якому ти віддаєш перевагу... О, вище і чудове щастя людини, якій дано володіти тим, чим побажає, і бути тим, чим хоче!" (Піко делла Мірандола, з "Промови про гідність людини").
Виникає культ людини як сильної, вільної, незалежної особистості, культ людини-творця, яка ніким і нічим не обмежена, нічому не підпорядкована. Якщо людина середньовіччя вважала себе зв'язаною традицією, залежною від божественної волі, то індивід епохи Відродження приписує всі свої заслуги не Богові, не предкам, не громаді, а лише самому собі. Відродження обожнює людину як творця світу культури, підкреслюючи безмежні можливості людського генія, спорідненого з генієм Творця.
Епоха Відродження дала світові цілу плеяду великих особистостей, які мали яскравий темперамент, величезну волю, енергію, всебічну освіченість і талант. За словами Енгельса, то була епоха, «яка потребувала титанів і яка породила титанів за силою думки, пристрасті і характеру, за багатогранністю вченості». Достатньо згадати імена діячів епохи Ренесансу: Леонардо да Вінчі, Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Джованні Бокаччо, Еразм Ротердамський, Микола Кузанський, Микола Макіавеллі, Мартін Лютер, Томас Мор та ін.
Попередня культура середньовічної епохи була переважно релігійною. Епоха Відродження привела до секуляризації (від лат. «мирський», «світський») культури, тобто звільнила всі сфери життєдіяльності людини і суспільства від впливу релігії. Нова світська культура виникає спочатку в Італії і саме там отримує назву гуманізму. Її послідовники стали називатися гуманістами.
Сучасне значення терміну «гуманізм» пов'язане з підкресленням людської гідності, з повагою до людини, з відношенням до неї як до вищої цінності, отже - з людяністю. Таке розуміння гуманізму виникає в історії пізніше. У XV ст. Термін «гуманізм» означав світську освіченість на відміну від освіченості церковно-теологічної. Гуманісти не були офіційно визнаними філософами. Професійна, схоластична філософія була зосереджена в університетах, підпорядкованих церковній владі. Гуманізм зароджується за межами традиційної університетської науки як гуманітарне знання. Гуманісти були вченими і філософами без вчених ступенів і звань. Вони були перекладачами античної літератури, поетами, дипломатами, педагогами, публіцистами, знавцями історії, філософії, міфології. Гуманісти відкидають традиційну схоластичну манеру викладу. Замість форм догматичної філософії з її розділами, підрозділами, тезами, коментарями вони пропонують поетично забарвлені, стилістично витончені трактати, філософські есе, пишуть свої твори у формі дружніх послань, діалогів.
Перші гуманісти (Франческо Петрарка, Леон Батіста Альберті, Лоренцо Валла та ін.), звеличуючи і обожнюючи людську творчу діяльність, самі прагнули усіх перевершити, бути першими, в усьому виділятися серед інших.
Італійський гуманізм, орієнтований на античну культуру і мистецтво, цінував вишуканість смаків, красу мовного стилю, культивував художньо-естетичне, витончене ставлення до життя. Він мав переважно елітарний, аристократичний характер, був представлений обмеженим колом освічених і знатних людей.
Одним із центрів гуманізму стає створена у XV ст. Флорентійська академія, знаними діячами якої були Марселіо Фічіно і Піко Делла Мірандола. Флорентійська академія стала осередком платонівського відродження. Якщо схоластична філософія віддавала перевагу філософії Арістотеля, то епоха Відродження проявила особливий інтерес до Платона і неоплатоніків. Були перекладені всі твори Платона, твори Плотіна, Порфирія, Ямвліха, Прокла. Гуманісти, посилаючись на традицію неоплатонізму, відстоювали уявлення про людину як центр світу, про гармонію і одухотворення Космосу, про красу і уяву як цінності не тільки естетичні, але й пізнавальні. Гуманісти-неоплатоніки розглядали природу як божественну реальність.
У гуманістичному світогляді Відродження все обожнювалося: людина, природа, антична спадщина. Поступово уявлення філософів-гуманістів все більше наповнювалися ідеями, запозиченими з політеістичних релігій Ст. Греції, з астрологічних, містичних і міфологічних вчень давніх цивілізацій - єгипетської, вавилонської, давньоіранської. Таким чином, разом з відродженням античної спадщини гуманісти відродили і язичництво, часто в його найгіршому варіанті. Захоплення античністю переростає у захоплення міфологічними уявленнями минулого, язичницькими культами, астрологією, алхімією тощо.
Ренесансний гуманізм проголосив вищою цінністю, центром і сенсом усіх світоглядних проблем людину, але не духовну, «внутрішню» людину, якою вона була у світогляді середньовічному, а людину природну, тілесну. Тим самим Відродження здійснило поворот від Божого до людського, причому до людського в його обмеженості і недосконалості. На думку ренесансних мислителів, до людини не варто підходити з позиції християнського вчення про зіпсованість (через гріхопадіння) людської природи. Людина досконала, заперечували вони, вона є досконалою вже тут, в земному житті, оскільки створена Богом. На місце смирення і покаяння вони поставили ідею самозвеличення людини, а також - ідею виправдання людської гріховності. Так, один з видатних мислителів цієї епохи Еразм Роттердамський у своїх творах доводив, що без людських пороків і слабкостей немає самої людини. Лоренцо Валла стверджував, що заради збереження власного життя допустимо стати зрадником (назва його найвідомішого твору "Про насолоду як справжнє благо"). Н. Макіавеллі висунув відому тезу: "мета виправдовує засоби", заради її досягнення можна не гребувати ніякими засобами.
Зворотною стороною гуманізму Відродження виявився крайній індивідуалізм. Людина епохи Відродження в своїй гордівливій самовпевненості стверджувала і визнавала тільки саму себе і свою волю як вищу волю. Оскільки останнім критерієм залишалася людина, межі добра і зла були розмиті. Не випадково епоха Відродження відома своїми побутовими типами і проявами підступності, жорстокості, авантюризму і аморальності. Цей період позначився порушенням багатовікових моральних устоїв і крайньою моральною розпутністю, подібною до часів занепаду Римської імперії. Символами Відродження стали не тільки Петрарка і Мікеланжело, але й такі особи, як зловісна отруйниця Катерина Медичі, підступний і розпутний Олександр VI, його син-вбивця Цезар Борджиа, хитрий і корисливий Макіавелі, автор відомого твору «Володар». Моральна деградація охопила всі верстви населення від знатних осіб, князів, церковних діячів до простого люду. Не випадковим є те, що в цей період була офіційно заснована інквізиція.
2. Північне Відродження та ідеологія Реформації
Гуманізм, який поставив у центр уваги людську індивідуальність, активну і незалежну особистість, підготував церковну Реформацію. Якщо негативними рисами Італійського гуманізму XV ст. Стали свавілля, егоїзм і аморальність особистості, то північне Відродження XVI ст., навпаки, привело до суворого моралізму, аскетизму в суспільстві, до свідомого зречення людини від життєвих задоволень і надмірностей.
Реформація, яка виходить за межі Італії, стає загальноєвропейським явищем, масовим народним рухом. Попередниками реформаційного руху на Заході були Віклеф (Англія, XIV ст.), Гус (Чехія, XV ст.), Савонарола (Італія, XV ст.). Вплинула на реформаційний рух і творчість Еразма Ротердамського. Але власне церковна реформація починається з виникненням протестантизму, засновниками та ідеологами якого стали Мартін Лютер, Ульрих Цвінглі, Жан Кальвін і Томас Мюнцер.
Епоха Реформації - це другий період Відродження, який виникає у XVI ст. До XVI ст. У католицькому світі нагромадилось багато такого, що викликало протести віруючих, - розкіш церковних обрядів, непомірні податки на користь церкви, жорстока інквізиція, торгівля індульгенціями (відпущенням гріхів за певну платню). Обурення проти Римських єпископів і пап, які від імені Бога вершили людські долі, переросло в широкий цілеспрямований рух, що отримав назву «Реформація» (тобто «перетворення», «перебудова»). Він був спрямований на перебудову церкви, на скасування розкішних богослужінь і церковного вбрання, ікон, статуй. Прихильники Реформації обстоювали повернення до того стану церкви, в якому вона була на початок християнської ери. Нові церкви, що відкололися від католицизму в ході Реформації, почали називатися протестантськими. Протестантство виражало прагнення буржуазного суспільства до здешевлення і спрощення релігійного культу, до демократизації його в ім'я буржуазного індивідуалізму, приватної ініціативи і підприємництва. Протестанти відкинули основні католицькі догмати: про зверхність і непогрішність Папи римського, про церковну ієрархію, про спасіння через посередництво церкви тощо. Замість них вони висунули свої основоположення віри, головним із них став догмат про спасіння через особисту віру.
Визнання Біблії як єдиного джерела віровчення;
Заперечення Святого Передання (авторитету отців церкви, святителів, Всесвітніх Соборів і досвіду церкви в цілому);
Невизнання церковної ієрархії;
Заперечення культу святих, поклоніння іконам, мощам тощо;
Відмова від постів, чернецтва, майже від усіх таїнств, (крім хрещення і причастя);
Проголошення спасіння особистою вірою, а не добрими вчинками.
Справа спасіння, вважали протестанти, знаходиться в руках кожної людини і залежить від її чистої віри, а не від церковних таїнств і обрядів. Теза спасіння через особисту віру, «виправдання вірою» була протиставлена католицькій доктрині «добрих вчинків», ідеї спасіння через нагромадження заслуг перед Богом. Протестантизм був зрозумілим для народних мас, приваблював простотою, торкався до совісті кожного.
Реформація почалася у німецькій частині Швейцарії, де у 1516 році Цвінглі виступив проти торгівлі індульгенціями як найгрубішого порушення кодексу християнства. Він висунув 67 тез проти католицизму. Оскільки головну опору папства він вбачав у неосвіченості парафіян, його вимогою стає загальна освіта. Цвінглі переклав Біблію німецькою мовою, з того часу вона ввійшла в історію як Швейцарська Біблія. Загинув Цвінглі в одній з битв між католиками і протестантами.
Майже одночасно з ним почав свою діяльність у південній частині Німеччини Мартін Лютер. У 1517 році він висуває 95 тез проти католицизму, показуючи різницю між покаянням як актом внутрішнього духовного досвіду людини і папським відпущенням гріхів через індульгенцію. Лютер виступав проти церкви як єдиного посередника між Богом і людиною. Лютер зробив свій переклад Біблії німецькою мовою, намагаючись писати простою народною мовою, внаслідок чого у розділеній на численні діалекти Німеччині з'явилася єдина німецька мова. Майно католицької церкви Мартін Лютер віддавав на потреби народної освіти і на допомогу хворим, створюючи школи і лікарні.
Кожен із реформаторів йшов своїм шляхом, у залежності від умов і традицій своєї країни. Тому вони сформували окремі церкви: лютеранську, кальвіністську, англіканську. Центральне місце в теології Кальвіна займає теза про те, що доля людини визначена наперед, ніякі добрі справи не допоможуть тому, кого Бог не обрав для спасіння. Після гріхопадіння природа людини настільки спотворена, що людина вже немає свободи волі і може надіятися тільки на благодать Божу. Ніякі добрі вчинки не можуть подолати людську гріховність, і тільки Богу дано визначити, хто врятується, а хто - ні. Люди можуть лише здогадатися за деякими ознаками, чи отримають вони спасіння.
Однією з таких ознак є сила власної віри. Рішучість і непохитність у справах віри, суворість оцінки себе та інших, працьовитість, відданість своїй справі, ощадливість і організованість у житті, скромність, аскетизм і, разом з тим, енергійність, активність - є основою протестантської етики і ознаками обираності людини до спасіння. Важливою ознакою обираності людини стає життєвий успіх і багатство, досягнуті чесною працею. Кальвін підкреслював можливість більш активного включення християн у земні справи. Так, професія, вважав він, є місцем служіння Богові, і тому самоціллю, а не засобом для досягнення будь-яких цілей. Звідси - сувора моральна дисципліна, непохитність у всіх питаннях мирського життя. Як ідеологія молодої буржуазії, що йшла до влади, кальвінізм відіграв велику роль у ранніх буржуазних революціях. Кальвін виправдовував підприємницьку діяльність буржуа, впровадив ідеал «дешевої церкви» (через спрощення культу, скасування церковного вбранства тощо). Не випадково відомий соціолог Макс Вебер пов'язував бурхливий розвиток капіталізму у Західній Європі саме з формуванням протестантської етики.
Реформація була тісно пов'язана з містичними середньовічними вченнями, які вона пристосувала до своїх ідей про внутрішнє, індивідуальне ставлення до Бога. З найрадикальнішим викладенням містичного богослов'я ми зустрічаємось у релігійно-філософських поглядах Томаса Мюнцера. Особиста віра, вважав він, є єдиним шляхом людини до Христа і спасіння. Мюнцеру належить ідея необхідності встановлення такої «божої влади» на землі, яка б принесла соціальну рівність. Політична програма Томаса Мюнцера була близькою до ідеї комуністичної утопії.
За реформацією наступає контрреформація - боротьба католиків за відновлення втрачених позицій. Вона почалася в середині XVI ст. І тривала усе XVII ст. Закінчилася контрреформація певною релігійною апатією і примиренням обидвох рухів. Католицькими залишилися Іспанія, Ірландія, Франція, Польща, Латинська Америка, протестантськими - значна частина Швейцарії, Німеччина, Скандинавія, Англія, США. Внаслідок релігійної боротьби і католицизм, і протестантизм стали більш віротерпимими, церкви відмовилися від авторитарності і стали виходити з інтересів окремої особистості.
3. Розвиток натурфілософських вчень в епоху Відродження
Упродовж всієї епохи Відродження ми зустрічаємось з безмежною вірою у здатність людини проникнути в таємниці божественної природи. Саме з цього періоду закладаються основи наукового природознавства, яке спочатку набуло рис натурфілософських поглядів.
Натурфілософія (від лат. «натура» - природа і «філософія») - є системою умоглядних уявлень про природу, що розроблялася у філософських вченнях. Антисхоластична спрямованість філософії епохи Відродження приводить до появи пантеїзму як провідної риси всіх натурфілософських вчень.
Пантеїзм (від гр. «пан» - усе, «теос» - Бог) - вчення про тотожність Бога і природи. Бог тут втрачає свій надприродний характер, зливається з природою, завдяки чому сама природа починає обожнюватись.
Одним із найвідоміших представників натурфілософії епохи Відродження був німецький кардинал католицької церкви, математик, уродженець містечка Куза в Німеччині Микола Кузанський (1401-1464 рр.). Своє вчення він грунтує на християнськи переробленому неоплатонізмі.
Центральною ідеєю філософії Кузанського є вчення про тотожність абсолютного максимуму й абсолютного мінімуму. Це вчення стало передумовою обгрунтування нескінченності світу і створення геліоцентричної системи, а також сприяло подальшому розвитку діалектичного методу пізнання.
Поняття «абсолютний максимум» (нескінченне) і абсолютний мінімум (неподільне, єдине) Кузанський розглядає у своєму найвідомішому творі «Про вчене незнання». Виходячи з неоплатонівського поняття Єдиного як неподільного (і тому абсолютного мінімуму), Кузанський стверджує, що єдине і нескінченне - тотожні. Абсолютний максимум - це нескінченність, більшого від неї нічого не може бути, вона нічим не обмежується, їй ніщо не протистоїть. Цей абсолютний максимум і є Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. Кузанський доходить висновку: у нескінченності всі протилежності співпадають. У Бозі як нескінченності, абсолютному максимумі щезають всі відмінності створеного світу. «У Бозі - все» - це є теза пантеїзму Кузанського. Тому усе в природі, кожна річ і кожне явище є відбиттям Божественного світла і сенсу. Усе в цьому світі збігається з Богом. Таке уявлення стає характерним для натурфілософії Відродження з її прагненням осмислити природу як єдине ціле, елементи якого нерозривно зв'язані одне з одним. Пантеїзм Відродження підносив цінність будь-якої окремої речі у світі, природи і людини, ототожнюючи їх з Богом. Людський інтелект, згідно з Кузанським, здатний осягнути єдність протилежностей у нескінченному. Це вміння з'єднувати протилежності у процесі пізнання є ознакою діалектичного методу Кузанського.
Вчення Кузанського спричинило руйнування старої, схоластичної картини світу, яка грунтувалася на філософії Арістотеля і геоцентричній астрономії Птолемея. Вважалося, що центром скінченного світу є Земля. Кузанський заперечує наявність фізичного центру Всесвіту. Бог присутній у всьому світі, виступає і його межею, і його центром. Тому Земля є часткою світу як «обмеженого максимуму», центр якого «всюди і ніде».
Наступний крок у пізнанні нескінченності світу належить М. Копернику (1473-1543 рр.), який створив геліоцентричну систему світу. Загалом епоха Відродження - це час формування першого досвідного наукового знання про природу (з'являються теорії Коперніка, Кеплера, Галілея, Бруно та ін.)
Джордано Бруно (1548-1600 рр.) Поєднує діалектичну ідею тотожності протилежностей Кузанського і геліоцентричну систему Коперника. Пантеїзм філософії природи Дж. Бруно є найрадикальнішим із усіх нутурфілософських систем епохи Відродження. Бруно пориває не тільки зі схоластичними уявленнями про світ, але й з основами християнського світобачення. Для Дж. Бруно нескінченним є не тільки Бог, але й природний світ. Більше того, Бруно висуває ідею нескінченної множинності світів, тим самим відверто відмовляючись від геоцентричної доктрини. Пантеїзм Бруно мав натуралістичний характер, тяжів до матеріалістичного світогляду. На відміну від М. Кузанського, який природу розчиняв в Бозі, підносив її до Бога, Бруно, навпаки, Бога «зводить» до природи, саму природу перетворює на Бога, визначаючи її «Богом в речах». Джордано проголосив Всесвіт таким, що дорівнює Богові, а Бог був визнаний як дієвий і внутрішній початок самого матеріального світу.
Пантеїстична філософія природи Дж. Бруно завершує розвиток ренесансного мислення. Пізніше, разом з розвитком природознавства на експериментальних і математичних засадах, починається криза і згасання гуманістичної традиції.
4. Соціально-політична думка Відродження
Проблемам людського існування, суспільного і політичного життя присвячені твори Еразма Роттердамського (1469-1536), Ніколо Макіавеллі (1469—1527), Томаса Мора (1478-1535), Мішеля Монтеня (1533-1592).
У своєму творі "Похвала глупоті" Еразм Ротердамський викриває безглуздя певних суспільних встановлень, що зжили себе, вади духівництва, претензії на мудрість там, де є лише викривлення та спотворення християнських заповідей справжньої любові та милосердя. Для Еразма людське життя повинно стати безперервною боротьбою з власними недоліками та пороками, а знаряддям такої боротьби є молитва і знання. Сповідати християнство і проповідувати вчення Христа - означає бути насамперед моральною людиною, дотримуватися природних правил людського співіснування.
Т.Мор, автор відомої "Утопії" і один з перших критиків буржуазного суспільства, виступив проти егоїстичного себелюбства, корінь якого він вбачав в існуванні приватної власності і в пануванні приватного інтересу. Мор описав у своєму творі ідеальний суспільно-політичний лад фантастичного острова Утопія (в перекладі з грецької мови "утопія" означає "місце Ніде", місце, якого немає). Етичним ідеалом для Т.Мора, який він протиставляє обмеженому егоїзму і який обґрунтовує посиланням на Святе письмо, стає ідеал загальності, тобто - комуністичний ідеал. Т. Мор мріяв про загальну єдність народів, про очищення християнської церкви від зловживань, про таке майбутнє, яке стане "золотим віком" людства.
Ніколо Макіавеллі, на відміну від Т.Мора, був одним з ідеологів буржуазії. Піддавши критиці ідею божественного походження влади, Макіавеллі пише свій легендарний твір "Государ", в якому змальовує портрет "ідеального володаря" і окреслює контури власного політичного ідеалу. Таким ідеалом для Макіавеллі є монархія у формі довічної, одноосібної і необмеженої диктатури. А ідеальною політичною моделлю - Римська республіка як втілення ідеї сильної і могутньої держави.
Основу держави Макіавеллі бачить тільки в силі, яка не обмежена ні традиціями, ні моральними нормами. Політика поза межами моралі і релігії - ось політичне кредо Макіавеллі. Ефективність влади, вважав він, забезпечується хорошими законами і сильним військом. Володар держави, на думку Макіавеллі, не повинен бути ні надмірно щедрим, ні занадто милосердним (бо це породжує у підлеглих презирство до свого правителя). Государ повинен бути в міру жорстоким, щоб запобігти самоправству підданих. Вірність, прямодушність і чесність - усе це є швидше вадами, а не достоїнствами володаря, оскільки той має справу з людьми, а люди за своєю природою є егоїстичними, пожадливими, невдячними, схильними до лицемірства і обману. Найголовніше у мистецтві володарювання - не робити замах на чуже майно, бо люди, на думку Макіавеллі, швидше пробачать смерть батьків, ніж втрату власності. Задля досягнення мети - для Макіавеллі такою метою було створення сильної держави в умовах ще нерозвинених громадських стосунків - всі засоби є дозволеними. "Мета виправдовує засоби" - теза Макіавеллі, що стала легендарно відомою, а макіавеллізмом стали називати такі політичні переконання, які ігнорують моральні норми і принципи.
М. Монтень є автором відомих "Дослідів" - книги про людину своєї епохи, книги, в якій здійсненно глибинний авторський самоаналіз. Філософська позиція Монтеня - скептицизм. У "Дослідах" він захищає своє право як мислителя на вільний і неупереджений погляд на предмет дослідження, своє право на сумнів і критику. Критичному аналізу він піддає упередженості буденної свідомості, викриває догматизм теології та схоластичну традицію філософування. Людське пізнання, вважав він, є складним і суперечливим процесом, неминучою часткою якого є заблудження, а невід'ємною рисою - недосконалість і обмеженість.
Монтень скептично ставився до традиційних уявлень про суть людського життя, заперечував християнську ідею безсмертя душі. На його думку людина не повинна жити ні заради спасіння душі і спокутування первородного гріху, ні заради якихось суспільних цілей. Життя людини є самоцінним, воно має свій внутрішній сенс і виправдання. Причому життя сповнене не тільки радощами, але й стражданнями. Прийняти життя у всій його складності, мужнє перенести страждання тіла і душі, гідно виконати своє земне призначення - така позиція етики М. Монтеня.