Тема 1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ЗМІСТ, ОСОБЛИВОСТІ ТА РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ

Сутність і структура світогляду.

Дофілософські типи світогляду.

Особливості філософського знання. Основне питання філософії.

Філософія і наука.

Роль філософії у житті суспільства й особистості.

1. Сутність і структура світогляду

Уже дві з половиною тисячі років існує філософія як невід'ємна частина духовної культури людства. У центрі своєї уваги вона тримає гуманістичну проблематику, тобто проблеми людського існування. Але ці проблеми постають і перед іншими формами культури - перед наукою, мистецтвом, мораллю, правом, релігією тощо. Що ж саме відрізняє філософію від них?

Особливість філософії полягає у тому, що вона опинилась «на роздоріжжі» між такими явищами, як світогляд і наука, тому потрібно насамперед розрізнити і співставити їх.

Світогляд і наука є принципово різними формами духовного освоєння світу. Наука вважає умовою та ідеалом наукового знання неупереджене, незацікавлене, максимально об'єктивне, позбавлене суб'єктивних «нашарувань», людських цінностей та оцінок відображення дійсності. Наука намагається пізнати світ, яким він є «сам собою», незалежно від того, яким би його хотіла бачити людина, що вона від нього хотіла б очікувати. Наука посилається на сферу сущого, на сферу існуючих фактів. Світогляд має принципово іншу «систему координат». Він є баченням світу з єдиного центру - позиції людини. Будь-яке знання стає елементом світогляду, якщо це знання орієнтоване на буття людини і бере участь у формуванні її життєвої позиції. Природно, що таке знання стає ціннісно забарвленим, сповненим суб'єктивного значення.

Світогляд дає уявлення про те, яким світ може бути і має бути, якщо у ньому існує людина. Світ не може вважатися завершеним, усталеним цілим, якщо він пов'язаний з такою принципово незавершеною, необмеженою істотою, якою є людина. Людина ж є єдиною істотою у світі, яка постійно сама бере участь у творчості власної долі і життя. Змінюючись сама, вона змінює і світ, в якому живе.

Ключовими поняттями світогляду є поняття «світ» і «людина». Світогляд е певним ставленням людини до світу, способом орієнтації у житті, усвідомленням людиною свого місця та призначення у природному і соціальному світі. На відміну від науки світогляд відображає не стільки об'єктивно суще, скільки належне і бажане, з позиції певного ідеалу і суб'єктивних цілей людини. Саме у світогляді відбувається оцінка людиною світу, власних можливостей та шансів, проектування бажаних ситуацій у житті, формування ідеалів, вищих цілей та цінностей, усвідомлення своїх інтересів. Завдяки світогляду людина має цілісне уявлення про світ власного буття, формує свій особистий образ, прагне знайти себе, добитися розуміння з ближнім, гармонії зі світом.

Основна функція світогляду - духовне проектування життя, визначення головних орієнтирів і сенсу людського існування. Світогляд спрямований не стільки на пізнання певних проблем, скільки на духовне самоутвердження, самореалізацію, самовизначення людини у світі, на здійснення її бажань, намірів, інтересів тощо. Тому світогляд не обмежений лише сукупністю знань, уявлень про світ і людину, але включає у себе оцінку сущого, цінності та ідеали, переконання та вірування, життєві принципи та настанови.

Світогляд у духовній культурі людства чітко не окреслений, у залежності від конкретної історичної ситуації він може виявляти себе мовою мистецтва, моралі, філософії, релігії тощо. Але всюди, де ми знаходимо так звані «вічні» проблеми людського існування, ми стикаємось з певною формою світогляду (до яких ми відносимо і філософію).

До світоглядних проблем (а відтак - і до філософських) належать такі проблеми, що стосуються граничних засад взаємозв'язку людини і світу, а саме:

Хто така людина, і яке її становище та призначення у світі?

Як дух співвідноситься з матерією?

Чи існують в глибинах буття надприродні сили?

Скінчений або нескінченний світ?

У якому напрямі розвивається Всесвіт і чи має він мету у своєму вічному русі?

Що є причиною існування, сутністю та першоосновою світу?

У чому полягає сенс людського життя?

Що таке смерть, і чи може людина її подолати?

Яка природа добра і зла, істини, краси, справедливості?

Що таке щастя, і які можуть бути шляхи його досягнення?

Чи можлива свобода, і в чому вона?

Яка природа людського розуму?

Як людина пізнає навколишній світ і себе?

Чи існують закони природи і суспільства або людина лише вірить в них через свою схильність до

Порядку?

У якому напрямі і рухається історія людства і в чому її сенс?

Всі ці та багато інших проблем мають назву «вічних» тому, що на них не можна дати не тільки остаточної, закінченої відповіді, але й однозначної. Кожна людина, кожне покоління ставить і вирішує ці проблеми наново, виходячи з конкретної історичної ситуації, життєвого досвіду. Причому світоглядні проблеми вирішуються не тільки теоретичним шляхом, вони немовби проживаються й переживаються людиною. Як не можна щось зрозуміти за когось, так само не можна отримати відповідь на світоглядні запити у вигляді готового запозиченого знання. Якими б абстрактними і віддаленими від безпосереднього буденного життя не здавалися ці проблеми, в основі всіх них - реальний, практичний, життєвий інтерес. Носієм та виразником світогляду може бути не тільки окрема людина, але й соціальна група, клас, етнос, суспільство загалом на тому чи іншому ступені розвитку. Тому наша мова зберегла такі вирази, як «світогляд східних слов'ян», «селянське світосприйняття» і таке інше. Немає не тільки індивіда, але й народу, який би не мав певного світогляду у тій чи іншій формі, того чи іншого ґатунку.

Світогляд є складним духовним явищем, він має достатньо розгалужену будову. У структурі світогляду можна виділити:

А)      основні компоненти світогляду (пізнавальний, ціннісний і мотиваційно-діяльний);

Б)      основні рівні світогляду (життєво-практичний і теоретичний);

В)      форми та історичні типи світогляду (міфологічний, релігійний, філософський).

Так, у структурі світогляду існує пізнавальний елемент, тобто сукупність уявлень та знань про світ у цілому, про місце у ньому людини. Але світогляд не є лише певним відображенням світу. Основна функція світогляду - не стільки пізнання, скільки здатність бути самосвідомістю людини, її життєвим орієнтиром, програмою і проектом людського буття. Тому другий - ціннісний - компонент світогляду свідчить про те, що світогляд є не лише знанням, але й ставленням людини до світу, до інших і до самої себе. Наприклад, кожен з нас обирає свою ціннісну систему з ієрархією більш або менш значимих цінностей. Цінності є засобом спрямування людського буття у певному напрямку, їх можна вважати центральною ланкою внутрішньої структури світогляду. Відповідно до обраних цінностей формуються уявлення людини про світ, про свій власний образ. Третій компонент світогляду - мотиваційно-діяльний - спрямований на реалізацію власної позиції у житті. Він складається з програм поведінки, проектів життя, настанов діяльності.

Інтегративність світогляду, тобто поєднання в ньому не тільки здатності до мислення і раціонального пізнання, але й емоцій, почуттів, прагнень, переживань, настроїв, вірувань, переконань тощо свідчить про те, що світоглядна сфера невіддільна від суб'єкта як цілісної особистості, від самої сутності людини.

Б. Лише на певному, досить високому рівні розвитку людства стає можливим розв'язання світоглядних проблем засобами раціонально-логічного пізнання, що і є власне філософією. Але світогляд історично існував задовго до філософії, існує він і сьогодні у буденному житті у нетеоретичній, нефілософській формі. Отже, світогляд існує на двох рівнях. Перший - життєво-практичний, буденний рівень, масовий світогляд. На цьому рівні світогляд формується стихійно, під впливом безпосереднього образу життя, життєвого досвіду, культурного середовища, суспільної ситуації тощо. Роздуми щодо світоглядних запитів на цьому рівні, (які до того ж можуть міститися у міфології, релігії, творах мистецтва, моральних уявленнях), називають філософуванням, або «життєвою філософією».

Більш складний, іншим чином організований рівень світогляду - теоретичний. Філософське знання і являє цей рівень. Він формується не стихійно, а цілеспрямовано, свідомо і систематично, за допомогою спеціальних засобів раціонального

 Осягнення світу - системи понять та категорій, методів логічної аргументації та доведення. Теоретичний рівень світогляду - це упорядковане, раціональне, систематизоване знання, тобто знання філософське.

Саме теоретичність способу вирішення світоглядних проблем вирізняє філософію з інших форм світогляду - міфології, релігії, художнього світогляду. Об'єднує всі форми світогляду єдиний зміст - коло вічних проблем (життя, смерть, безсмертя, віра, любов, свобода тощо). Але відмінність між ними полягає саме у способі розв'язання цих проблем. Наприклад, у міфологічній свідомості основою світосприйняття є художньо-образне, символічне відображення, уява, глибинне почуття єдності, спорідненості, навіть тотожності людини і природи, індивіда і людського роду. Релігійний світогляд спирається на віру. Художній світогляд є усвідомленням людини і світу у художніх образах, метафорах, чуттєво-символічних формах. Філософія шукає відповіді на ті ж самі питання, але способом теоретичного пізнання, спираючись на логічне мислення, доводячи й аргументуючи свої положення поняттєво-раціональним способом.

У сучасному світі всі форми світогляду співіснують, різною мірою, але всі присутні у духовному житті суспільства й особистості. В історії ж вони формувались послідовно. Деякі форми світогляду у певний історичний період відігравали домінуючу роль, що дає підстави визначати історичні типи світогляду: міфологію, релігію, філософію.

2. Дофілософські типи світогляду

Міфологія є найдавнішим типом світогляду, який був притаманний людині родового ладу. Тому серед основних рис міфологічного світогляду можна назвати його колективний (родовий) характер. Міфологія є самосвідомістю роду, родової общини, розвиток індивідуальної самосвідомості тут ще досить незначний. Індивід ще повною мірою не виокремлює себе з родового цілого і живе колективними уявленнями.

Суттєвою рисою міфологічного світогляду є також синкретизм, тобто нерозчленована єдність реального та ілюзорного, об'єктивного і суб'єк-тивного, природного і надприродного. Первісна людина вірить в об'єкти своєї уяви, як в єдино можливу справжню реальність. Синкретизм міфології полягає ще у тому, що в ній були злиті разом зародки всіх майбутніх форм духовної культури - релігії, науки, мистецтва, моралі тощо.

Для міфологічного світогляду характерним є емоційно-образне сприйняття світу. Спосіб розуміння того часу можна назвати дологічним (асоціативним), тому що він заснований не на законах логічного мислення, а на законах уяви, фантазії.

Антропоморфізм (від «антропос» - людина, «морфе» - форма, зразок) - ще одна характерна для міфології риса. Уявлення про світ у ті часи формуються за аналогією з людським існуванням, на світ переносяться властивості людини і родового суспільства. У процесі пізнання невідоме завжди осягається через відоме, а найбільш відомою сферою для людини міфологічної епохи було власне буття і буття роду. Тому весь світ сприймається як велика родова община, де усе пов'язане між собою родинними зв'язками.

Одухотворення природних сил і поклоніння їм - теж є особливістю міфологічного світогляду й органічно випливає з первісного антропоморфізму. Людина родового ладу відчувала і сприймала природне життя як існування живого організму, до того ж одухотвореного, населеного демонами, духами, богами. Міфологічні боги теж є природними для неї, як і все інше у природі. Тут ще немає уявлення про роздвоєння світу на видимий (природний) і невидимий (надприродний). Всі численні міфологічні істоти живуть поряд з людиною. Зв'язок з ними має, так би мовити, родинний характер, їх можна задобрити, укласти з ними угоду, навіть налякати або обдурити їх.

Міфологічна свідомість належить не тільки історичному минулому. У сучасному суспільстві вона перетворюється на форми соціального і політичного міфів._Останні можуть бути практично ефективними, вони можуть консолідувати, організувати, «запалити» маси. Люди легше піддаються управлінню, більш здатні до досягнення ззовні поставлених цілей. Сучасні засоби масової інформації набагато збільшили можливості маніпулювання громадською думкою і свідомістю індивіда. Це робить соціальний міф сучасності досить небезпечним. Сучасні міфи можуть набувати крайніх форм свідомості натовпу, перетворюючись на «стадну» свідомість, коли знімається питання про особисту відповідальність за власні вчинки, коли людина сліпо і бездумно підкоряється чужій, часто агресивній волі. Це веде до розпаду особистості і до деградації суспільства. Єдиним шляхом подолання надмірної міфологізації свідомості є розвиток самосвідомості особистості, що потребує самостійних інтелектуальних і духовних зусиль. Саме на таке звільнення людського духу і спрямована філософія як форма світогляду, вона є саме особистісним, а не масовим світоглядом. Історично філософія виникає через критичний перегляд міфології.

Релігійний світогляд виникає у період розпаду общинно-родового суспільства. Він є історичним явищем і проходить свої ступені зрілості, зв'язані з переходом від язичництва, релігійно-міфологічних уявлень та етнічних (національних) релігій до формування релігій світових (буддизму, ісламу, християнства).

Особливість релігійного світогляду зафіксована вже у самій етимології (історичному походженні) слова. У перекладі з латинської мови слово «релігія» означає «святиня», «святість». Отже, наявність святині, священного об'єкта для поклоніння є невід'ємною рисою релігійного світогляду. Разом з тим, поклоніння богам, демонам, духам ми знаходимо і в міфологічному світогляді. Але слово «релігія» має ще один відтінок значення - «відновлення зв'язку» (від кореня латинського дієслова «заново зв'язувати»). Саме це значення дає «ключ» до розуміння сутності релігії.

Сутністю і метою будь-якої релігії є, врешті решт, подолання смерті. Що таке смерть, чому вона існує у світі, чи може людина її подолати і яким чином - все це є основними питаннями релігійного світогляду.

Перше, що фіксує релігійний світогляд, - відпадання людини від святині, від тієї творчої і доцільної сили, якою є Бог. Світ у релігійному уявленні розпався, так би мовити, навпіл. Справжній світ (духовний, божественний, священний, вічний) стає потойбічним світом щодо світу матеріального, земного, плинного, ураженого смертю. Бог у релігійному світогляді є надприродною, надсвітовою силою (на відміну від міфологічних істот, що вважаються «єдиноприродними» з людиною і мешкають у природно-космічному світі). Саме тут і виникає проблема зв'язку людини і Бога, проблема подолання тієї прірви, що заважає людині подолати смерть та опинитись у сфері вічного буття (у християнстві, наприклад, повернення до Бога, відновлення з ним зв'язку, розірваного з часу Адама, має термін «обожнення» людини).

Подвоєння світу у релігійному світогляді відбилося і на розумінні людини. Вперше в історії людина починає розглядатися не як цілком природна, космічна, тілесна істота, а як особистість, духовно-моральна істота, що має неповторний внутрішній світ. Відкриття «внутрішньої», духовної людини є одним із найцінніших надбань релігійного світогляду. Звідси бере свій початок ще одна ідея релігійної свідомості - ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської душі. Міфологічний світогляд не знає такої проблеми. По-перше, тому що вищою цінністю тут є не індивід, а родове ціле (тому і смерть окремої людини не є справжньою трагедією). По-друге, гостроти проблеми смерті не існувало внаслідок панування циклічного уявлення про час (уявлення про вічний кругообіг, де все здійснюється і повторюється неодноразово, як день і ніч, як пори року - «що було, воно й буде, і що робилось, буде робитись воно, - і немає нічого нового під сонцем», за словами біблійного Екклезіаста). У релігійному світогляді час набуває лінійного характеру і стає незворотним, починає домінувати ідея одноразовості і неповторності подій.

Потрібно зазначити, що риси релігійного світогляду, згадані вище, є основними рисами більшості релігій (саме релігій, а не міфологічних уявлень) у людській культурі, але ці риси не можна вважати універсальними, притаманними усім без винятку релігійним системам. У даному контексті найбільш виразним винятком є буддизм з його ідеєю багаторазового повернення та перевтілення душ.

Порівняння світогляду філософського і релігійного виявляє їх спорідненість і відмінність. Філософія і релігія підносять буття індивіда над рутиною буденності, розширюють горизонти бачення світу, надають осмисленості всьому життю, повертають людину до вічного. Філософія, як і релігія, є осягненням безкінечного, Абсолюту. Але релігію цікавить, у першу чергу, практичний шлях до знайдення сенсу життя і спасіння, її основа - віра. Філософія орієнтована переважно на пізнання цих проблем, на осягнення їх засобами поняттєвого мислення. Якщо, наприклад, філософія заглиблюється у саму природу добра і зла, то релігія стурбована практичним шляхом подолання зла. З цього приводу російський філософ М. Бердяєв писав: «Основа релігії є одкровення. Одкровення є те, що відкривається мені, пізнання є те, що відкриваю я». На пізнання сенсу існуючого, на осягнення його в поняттях розуму і орієнтовано філософське знання.

Філософія завжди скептична у своїх висновках, вона не приймає логічно необґрунтованих положень, ніколи не задовольняється набутими знаннями, робить постійний перегляд їх і прагне нічого не сприймати на віру, а навпаки, шукати засоби доведення або спростування отриманих результатів пізнання. Релігія ж передбачає дещо прийняти на віру й утвердитися у ній. Тому, як кажуть, релігія дає «вічні істини», тоді як філософія - «вічні питання».

3. Особливості філософського знання. Основне питання філософії

Філософія як історичний тип світогляду виникає приблизно у УІІ-УІ ст. До н. Е. "Філософія" (за деякими відомостями, це слово ввели античні філософи-піфагорійці, можливо - сам Піфагор) буквально означає "любов до мудрості". Людину великих знань і розуму називали в ті часи зазвичай "софос" - мудрець. Мудрець - це людина, що володіє "софією", мудрістю. Творці філософії скромно назвали себе любителями мудрості. Мудрістю же, вважали вони, володіють тільки боги.

Історично виникнення філософії було пов'язане з двома джерелами. Одним із них є сукупність розвинених міфологічних уявлень. Філософія починає з критики і руйнування традиційних і релігійно- міфологічних уявлень, але одночасно саме на них спирається і від них відштовхується. Від міфології філософія переймає і продовжує світоглядну проблематику. Другим джерелом філософії стають зародки або початкові форми наукового знання (математичного, фізичного, астрономічного, медичного і т. Ін.). Розвиток логічного мислення та здатності отримувати об'єктивні знання про світ дали можливість сформуватися системно- раціоналізованому, теоретичному світогляду, яким є філософський світогляд.

Специфіка філософського знання визначається власним змістом, методом вирішення проблем, метою своєї діяльності, а також смислом і значенням в історії людської культури.

Зміст філософії: філософія є не стільки сумою певних знань, істин, відповідей, скільки джерелом "вічних" питань, які невіддільні від суті людини; філософія ставить питання максимально універсального, всеохоплюючого, фундаментального характеру про світ і людину (наприклад, яка суть світу? Чому і заради чого існує людина? Який сенс історії? І таке інше).

Метод філософування: філософія повною мірою є "справою розуму", вона вирішує свої питання суто раціональним (розумовим) способом, тобто не обмежується емоційним сприйняттям, чуттєвим досвідом, інтуїтивним прозрінням, вірою, а прагне логічно аргументувати і довести свої знання.

Мета: філософія покликана збудити в кожній людині здатність розуміння, власне мислення людини.

Значення і сенс існування філософії: філософія відповідає глибинній людській потребі в повноті духовного життя, в усвідомленні людиною сенсу власного існування і свого призначення в світі.

Отже, філософія і є систематизованим світоглядом, раціональним (розумовим) способом пошуку відповідей на головні питання людського буття. Філософія вирішує ті ж самі світоглядні проблеми, що і міфологія, релігія тощо, але своїм, особливим шляхом, методом теоретичного пізнання.

Коло власних, філософських проблем зумовили структуру філософського знання, яка містить у собі:

Гносеологію (теорію пізнання, вчення про сутність, форми і закони пізнання і мислення);

Онтологію (вчення про буття);

Діалектику (вчення про джерела, сутність і закони розвитку);

Соціальну філософію (теорія суспільного життя);

Логіку (вчення про закони і форми правильного мислення);

Філософію історії (вчення про сутність, закономірності та сенс історичного процесу);

Історію філософії (теорія загальноісторичного філософського розвитку);

Аксіологію (теорія цінностей);

Етику (вчення про мораль)

Естетику (вчення про природу прекрасного та сутність мистецтва);

Філософську антропологію (вчення про людину) тощо.

Яка ж проблема є основною в філософії?

Німецький філософ Ф. Енгельс, один із засновників марксизму, вважав, що основним питанням всієї європейської класичної філософії ХУІІ-ХІХ ст. Є питання про те, яка реальність - матеріальна чи духовна - є первинною і чи можна отримати про неї достовірне знання.

Щодо проблеми первинної реальності, в історії філософії сформувалися два напрямки - матеріалізм та ідеалізм.

Матеріалісти стверджують первинність, самодостатність, вічність і нестворюваність матерії як першооснови світу. Матерія - філософська категорія, що позначає об'єктивну реальність, тобто зовнішнє щодо свідомості людини і незалежне від неї природне, «тілесно-речове» буття. Матеріалізм не заперечує існування духовної реальності, але вважає її вторинною, похідною, як результат і продукт розвитку матеріального світу.

Ідеалісти, навпаки, первинною реальністю, породжуючим початком світу вважають духовну (або, філософською мовою, ідеальну) реальність, а матеріальний світ - похідним, результатом або виявом духовної реальності.

Існує дві форми ідеалізму - об'єктивний і суб'єктивний ідеалізм. Це обумовлене тим, що ідеалісти розходяться в тлумаченні ідеальної реальності. Дехто з них, наприклад, вважає, що в основі світу лежить світовий розум, інші єдино достовірною реальністю проголошують людську свідомість, суб'єктивну реальність, переживання суб'єктом свого власного буття («світ є моє уявлення», стверджують вони).

Ті з філософів-ідеалістів, хто вважає, що духовний початок, який обумовлює все, існує у вигляді людської свідомості, відчуттів, уявлень, волі, є суб'єктивними ідеалістами (Дж. Берклі, Д. Юм та ін.). З позиції суб'єктивного ідеалізму первинним і визначальним початком розуміється дух, мислення, свідомість кожного окремого суб'єкта. Свідомість індивіда тут - єдино достовірна реальність, а матеріальний світ є її породженням. Інші ідеалісти, які розуміють духовний першопочаток як надлюдський дух, як "абсолютну" свідомість, космічний розум, "чисту ідею" і т. Ін., - об'єктивні ідеалісти (Платон, Гегель та ін.).

Проблема первинної реальності зв'язана ще і з іншим питанням - про пізнаванність світу, про те, чи спроможне наше мислення правильно, вірно пізнавати реальний світ. Відомо, що свідомість, мислення ніби подвоює світ - він існує сам по собі і ще «всередині» людини, як суб'єктивний, ідеальний образ цього світу. Чи співпадають вони певним чином, чи можемо ми правильно, адекватно, відповідно до самого світу відобразити його в свідомості? Значна частина філософів позитивно відповідає на це питання. Ті ж з філософів, які заперечують принципову можливість пізнання об'єктивного світу, називаються агностиками (а філософський напрям, що стверджує неможливість пізнання істини, - агностицизмом).

Сучасна філософія намагається подолати протиставлення матеріальної і духовної реальності, зосереджуючи увагу на проблемі людини. Адже саме людське існування є реальною єдністю матеріального і духовного. Філософія всім своїм проблемам надає людського виміру, тобто з'ясовує ,яким чином і в якій мірі вони зв'язані з людським існуванням. Головна проблема філософії - осягнення людини, людського буття в його повноті і різноманітних проявах.

Будь-яке філософське питання має своїм першоджерелом проблему людини. Основним принципом філософського міркування є антропоцентрична настанова (від «антропос» - людина). Подібну позицію висловлював колись німецький філософ І.Кант. Антропологічну проблематику він вважав центральною у філософії. «Якщо існує наука, - писав він, - яка дійсно потрібна людині, то це та, якій я вчу, а саме - відповідним чином зайняти вказане людині місце у світі, і з якої можна навчитися тому, яким треба бути, щоб бути людиною». З усього кола філософської проблематики І. Кант виділяв чотири основних питання: 1) що я можу знати? 2) що я повинен робити? 3) на що я смію сподіватись? 4) що таке людина? Останнє питання і є питанням філософської антропології, і саме до нього, за І. Кантом, можна звести попередні три проблеми.

4. Філософія і наука

З часів виникнення філософії її проміжна позиція між світоглядом і наукою приводила до двох помилкових уявлень про філософію, коли її ототожнювали або з наукою, або зі світоглядом. Обидві позиції є крайностями, які нівелюють саму специфіку філософського знання.

Так, ототожнення філософії зі світоглядом приводить до розуміння її як форми суб'єктивного переживання, переконаності, життєвої позиції (звідси - уявлення про анархію філософських систем, заперечення єдиної історії філософії і спадковості філософських ідей). За своїм змістом, колом проблематики філософія є світоглядним знанням, але повністю зі світоглядом вона не збігається. По-перше, вічні проблеми людського існування філософія вирішує суто логічним, поняттєвим, раціональним способом (чого не можна сказати про інші форми світогляду - міфологічний, релігійний, художній). По-друге, відрізняє філософію від світогляду її основне призначення - виконувати суто теоретичну, пізнавальну функцію. Тоді як основна роль світогляду - життєво-практична (орієнтувати людину у житті). Не випадково філософія не претендує на мудрість життя, а лише на любов до мудрості. Безумовно, і сама філософія може бути і повинна бути духовним орієнтиром у житті. Іноді життя може стати втіленням певної філософської позиції, як це було, наприклад, у житті Сократа, Г. Сковороди та ін. Тим не менше, філософія приречена на вічний пошук, її призначення - пізнання і розуміння, нове бачення і переосмислення вічних філософських питань, а не практичне втілення своїх рішень у життя.

Іншою крайньою позицією щодо сутності філософії є ототожнення її з наукою. Найчастіше специфіку філософії вбачають у вищому рівні узагальнення. Дійсно, результати філософського пізнання формулюються в універсальних, граничного рівня узагальнення положеннях. Наука теж узагальнює здобуте знання. Філософію з наукою зближує принципова теоретичність, прагнення не тільки до узагальнення, до максимальної раціоналізації знання, але й до обґрунтованості, доказовості суджень, системності і логічності думки. І філософія, і наука спрямовані, перш за все, на здобуття певних знань, їх основною функцією є функція пізнавальна. Все це робить філософію «наукоподібним» знанням. Але знання, на яке націлена наука і філософія, - різного ґатунку. Якщо наука прагне здобути знання законів фізичного, емпіричного

Світу, яке, врешті решт, за словами одного з філософів, є «знанням заради досягнення і панування», то філософія є знанням «заради спасіння» (М. Шелер), знанням про те, «як жити». А знання, «як жити» вже не є строго науковим, бо стосується вічних проблем людського існування. Воно є знанням світоглядним.

Філософія - це не наука, а цілком самостійна, унікальна форма осягнення світу. Але філософія має ознаки науковості, вона орієнтується на наукові критерії знання. Філософія є таким способом мислення, коли предмет пізнання (він може бути будь-яким - від космосу і природи до інтимно-душевної сфери людини) розглядається з позиції граничної мети існування людини, сенсу її життя, призначення у світі. А призначення людини -реалізуватися, відбутися, стати людиною. Адже людина є самостворюючою істотою, символом чого є визнання її як «образу і подоби Божої». Лише внаслідок такого призначення людини у світі і виникають всі світоглядно-філософські проблеми.

Прагнення будь-що-будь уподібнити філософію науці, саме «науковістю» виправдати сам факт її існування, виходить з переоцінки значимості науки, з піднесення її в культ. Але не все, що не є наукою, обов'язково погане, неповноцінне або недосконале. Мистецтво, релігія, мораль - це все не наука у духовній культурі людства. Так само філософія не тотожна науці, але від того вона не стає гіршою. Як колись висловився всесвітньо відомий фізик Е. Фейнман, «якщо філософія - не наука, то це не означає, що з нею щось не гаразд. Просто не наука вона і крапка».

Що ж саме відрізняє філософію від науки?

О По-перше, як вже зазначалось, вони розрізняються змістом, колом проблематики. Специфічний світ науки - світ речей та речових відносин, сфера кінцевого. Тому наука не може претендувати на цілісне бачення світу, а людину вона у змозі розглядати тільки в її «речовій» проекції як об'єкт, а не як цілісну особистість, вільну і творчу істоту. На відміну від науки, філософське пізнання - це осмислення граничних засад мислення і буття, що передбачає усвідомлення сутності людини та сенсу людського існування. Філософська проблематика виводить нас у сферу нескінченного і вічного, вона прагне охопити світ в його цілісності та єдності, причому сенсом, центром, метою його є людина. Тому проблеми людського існування є центральними у філософському пізнанні.

©Звідси випливає ще одна суттєва відмінність філософії і науки. Наука прагне відкинути все суб'єктивне, тоді як у філософії суб'єктивний початок грає особливу роль. Наука претендує на ціннісну нейтральність, на суто об'єктивне відображення реальності. Вона зосереджена на об'єкті, на природі речей. Той світ, який цікавить науку, немов позбавлений людського сенсу. Наука прагне дотримуватись «нейтралітету» щодо людини, до її суб'єктивних інтересів, цілей, бажань. Філософське пізнання, навпаки, є втіленням позиції людини-творця, активного суб'єкта, тому вона завжди є ціннісно забарвленою.

©Якщо наука дає приріст об'єктивного знання, інформації, то філософія прагне мудрості. Філософія виходить з тези античного філософа Геракліта: «Багатознання розуму не навчає». Мудрість припускає не просто узагальнений опис світу, не просто знання про сутності речей. Мудрість - це оволодіння сенсом існуючого, вміння побачити вічне і нескінченне у потоці буденного життя. Мудрість, разом з тим, є мужністю жити у згоді з ідеалом (совістю, Богом).Основним питанням філософії можна назвати питання, «як треба жити, щоб відбутися за образом і подобою Божою?». Або, іншими словами, як треба жити, пізнавати, діяти, у що вірити, щоб здійснитися в якості Людини.

ОУ філософії і науці по-різному відбувається роль автора-творця. Кожен результат наукового дослідження, якщо він справді об'єктивний, може бути у принципі відтвореним будь-яким іншим науковцем- дослідником. Національність і віра, сімейні відносини і риси характеру, усі особливості людини не впливають на результати наукової творчості. Філософська проблематика, на противагу цьому, глибоко інтимна.

Філософське знання відображає унікальність духовного досвіду, неповторність долі і своєрідність особистості його творця, внутрішній світ автора.

© Оскільки філософське пізнання залежить від обсягу пережитого досвіду, його висновки не можуть не відрізнятися від результатів наукового пізнання. Наукова істина має загальнопримусовий, обов'язковий характер. Закони механіки, що відкриті Ньютоном, не залежать від того, як до них ставиться людина. Наукова істина єдина, а наукові теорії однієї галузі прагнуть до єдності і зближення. Для філософії це у принципі неможливо. Висновки філософії позбавлені такої чіткої однозначності і загальноприйнятності, яка притаманна науці. Саме тому історія філософії - це нескінченна різноманітність шкіл, напрямків, течій, які доповнюють одне одного і не прагнуть об'єднання і збігу. Історія філософії переконливо доводить неповноту і недостатність будь-якої окремої філософської системи. Жодне філософське вчення не може претендувати на виключність, на володіння єдиною і обов'язковою для інших істиною. У цьому розумінні філософське знання плюралістичне.

«Плюралізм» - термін, який був застосований американським філософом, засновником прагматизму У. Джемсом для вираження права особистості мати свій світогляд, необов'язковий для всіх. Він порівнював людську спілку з готелем: в одному номері юнак пише вірші, у другому - банкір підраховує дивіденди, у третьому - вчений досліджує якусь речовину, у четвертому - віруючий благає Бога про сходження благодаті. Нікому немає діла до того, що робиться у сусідньому номері. Джемс робить висновок: у кожного своя «філософія», свій світ. Єдиний світогляд, обов'язковий для всіх, для кожної мислячої людини, - це так само незручно, як незручно людині, що не отримала окремого номера у готелі і якій довелося спати в одній кімнаті з іншими джентльменами, - так описав цю ситуацію Джемс. Можна погодитися з точкою зору У. Джемса, якщо йдеться саме про життєво-практичний світогляд.

Що ж до філософії, то навряд чи можна казати про повну анархію філософських систем. Різноманітність філософських вчень не виключає єдності (хоча і суперечливої) всесвітньо-історичного філософського розвитку. Попри всі складності філософського процесу існує єдина світова філософія. Можливість її ґрунтується на спадковості філософських ідей, на існуванні філософських традицій.

©Істина, у тому числі і філософська, є процесом, що встановлюється через вільний діалог різноманітних філософських систем і концепцій. Але діалогічний характер філософського знання набагато виразніший, ніж у науці, і шляхи розвитку наукового і філософського знання - різні. Філософія постійно звертається до свого минулого, до діалогу з ним, тому історія філософії - невід'ємна частина самої філософії. Всі великі філософські системи зберігають свою значимість, а всі великі філософи завжди є сучасниками. В науці, навпаки, спостерігається чіткий лінійно-поступальний розвиток знань. Попередні теорії тут переосмислюються, на їх ґрунті виникають нові, і науці немає потреби оглядатися назад.

У філософії, тим самим, є свій спосіб історичного розвитку. Порівняємо її в цьому відношенні з наукою і мистецтвом.

Наука на кожному етапі свого розвитку дає підсумок своєї діяльності, все зібране нею є актуальним в її сьогоднішньому дні, а те, що залишилося лише як історія науки, - безповоротно пішло в минуле.

Мистецтво, навпаки, не знає "відкинутого" минулого. Усе, що є в ньому великого і просто значущого, яким би давнім воно не було, живе і зараз. Це є характерним і для філософії. Але філософія схожа і на науку, а саме - тим, що при всьому розмаїтті позицій, вона не може просто примиритися з тим, що вони суперечать одна одній, філософія (по при її плюралістичність) завжди шукає єдину Істину.

©Розрізняє філософію і науку й міра «практичності», безпосереднього зв'язку з сьогоденням. Так, наука, у кінцевому підсумку, має цілком практичне призначення - задовольняти конкретні потреби людей. Філософія ж - теоретичне уявлення про Абсолют, вона - знання вічного, і тільки потім її результати використовують для пізнання тимчасового. Тому філософія не повинна бути служницею ні релігії, ні науки, ні ідеології. © І ще одну відмінну рису філософії потрібно зазначити. Поява філософії в історії людства була пов'язана саме з особистісною творчістю. Філософія виростає з міфології разом з автономною, незалежною теоретичною думкою. Не випадково, наприклад, що міф «не має імен», це є тисячорічна безіменна традиція. Філософія ж починається з особистості, з відображення неповторного духовного досвіду. Наука може бути колективною, а її результати - здобутком спільних творчих пошуків вчених. Релігійний, а тим більше міфологічний світогляд є завжди формою духовної єдності людей у соціальних групах або спільнотах. Філософія є справою власного розуму, творчості вільної особистості. Без особистісного відношення філософія вироджується у догматизм. Філософське пізнання - це пізнання світу і себе цілісною особистістю, пізнання не тільки раціональне, але й духовно-досвідне. Тут серце, совість, віра, любов та ненависть, тобто емоційно- чуттєва сторона, весь духовний світ людини має значення.

5. Роль філософії у житті суспільства й особистості

Роль філософії розкривається у тих основних функціях, що вона виконує. По-перше, це функція пізнавальна, оскільки філософія, насамперед, є пізнавально-теоретичною діяльністю. Філософія спрямована на осягнення цілісності світу, на пізнання граничних засад і передумов взаємозв'язку людини і світу, на системно-теоретичне, логічно-послідовне і аргументоване вирішення світоглядних проблем. Вона є узагальненим теоретичним відбиттям духовної культури. Завдяки здатності філософії до граничного узагальнення знання, вона у змозі інтегрувати, з'єднувати різні елементи культури у певну цілісність (не випадково філософію називають самосвідомістю культури).

Методологічна функція філософії полягає у забезпеченні наукового і соціального пізнання вивіреними і апробованими правилами, нормами і методами дії, у визначенні засобів досягнення певної мети, наприклад, у пізнанні істини, в естетичній творчості, в соціальній практиці. Основним методологічним завданням філософії є досягнення обґрунтованості і доказовості істини у науковому пізнанні. Філософія досліджує проблеми, що породжуються, але не вирішуються наукою: ідеали науковості, норми і принципи наукової діяльності, особливості і закономірності наукових революцій, структура і мова науки, функції наукового дослідження тощо.

Суттєвою функцією філософії є функція критична. Філософія формує критичне мислення. Призначення філософії - бути в опозиції до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, бачити недосконалість суспільства, руйнувати звичні стереотипи і забобони, шукати, яким світ повинен бути, щоб бути більш людяним. Сама поява філософії була пов'язана з критикою, руйнуванням традиційних релігійно-міфологічних уявлень при переході до класового суспільства. З перших кроків свого існування вона стає органом критики, засобом критичного ставлення до навколишньої дійсності, до існуючих звичаїв, традицій та авторитетів. Нічого не приймати на віру, все піддавати сумніву і виносити на суд розуму - такі принципи філософського пізнання. Там, де зникає чесність мислення і критична позиція, де філософія стає засобом нав'язування одностайності, там зникає і філософія.

Світоглядна, життево-практична функція філософії пов'язана з формуванням основних життєвих позицій, переконань та ідеалів людей. Філософія впливає на формування як масового світогляду, так і на світоглядну позицію особистості. Філософія може стати духовним засобом самовизначення і самореалізації людини, а може сприйматися і як абсолютно марна розумова діяльність. Філософія нерідко виглядає як якась надмірна, зайва справа. Дійсно, філософія надмірна і зайва для тієї людини, яка не задається питанням про свою долю, яка не прагне здійснитися, тобто перетворити своє існування на справжнє життя, на результат власних зусиль. Тобто філософія не потрібна там, де немає прагнення до реалізації себе як вільної та відповідальної істоти. У такому контексті філософію можна назвати сферою духовної свободи людини. Філософствувати - означає давати собі звіт у своїх думках, почуттях і діях. Це потребує від людини самостійного роздуму, усвідомлених, а не нав'язаних ззовні (суспільством, традицією, авторитетом, колективним досвідом) поглядів, уявлень, забобонів. Свобода людського духу - основа будь-якої свободи. Вона полягає у здатності чинити за совістю і внутрішнім обов'язком, а не за зовнішніми правилами і розпорядженнями дозволеного і прийнятого у суспільстві. Свобода духу дає змогу зберегти людську гідність за будь-яких обставин.

Однак протиріччям людського життя є те, що, прагнучи свободи, люди часто відмовляються від неї, аби тільки полегшити собі існування. В умовах несвободи людині буває легше і спокійніше, цей факт - звичайний і повсякденний. Прожити життя, не засмучуючи себе думками, не втомлюючи свій розум складними проблемами буття, безперечно, легше. Зручно жити, «як всі», спираючись на зовнішній авторитет, на силу традиції, на чужі думки. Зручно, коли за тебе думають і вирішують, колективно несуть відповідальність. Простіше підкоритись чомусь усталеному, заснованому на колективних рішеннях, ніж брати на себе тягар вибору і відповідальності. Свобода - завжди тягар, вона потребує від людини мужності і постійної роботи душі. Саме з позиції несвободи філософію часто вважають непотрібною, невиправданою, марною, далекої від реальної дійсності грою думки.

Філософія завжди посідала особливе місце у системі гуманітарних дисциплін, що викладаються у вищій школі. Опанування філософською спадщиною людства допомагає навчитися самостійно мислити, мати власну, а не запозичену думку. Це не означає, що можна судити про все «зі своєї дзвіниці», будучи некомпетентним у проблемі. Самокритичність і сумнів у власних знаннях завжди необхідні людині. Це захищає її від зарозумілості, робить готовою до діалогу, дозволяє їй з повагою ставитись до іншого погляду та іншої позиції. Вся історія філософії є живим діалогом великих особистостей, завдяки чому вивчення її стає школою критичного мислення.

Для філософів, якими би різними не були їх ідейні позиції, притаманні певні загальні цінності, принципи життя і філософування: свобода від обивательських забобонів, жадання істини, критичне ставлення до звичних, розхожих думок, прагнення піднестися над дрібницями, утилітарною користю і т. Ін. Згідно з легендою, коли Піфагор прийшов в одне з грецьких міст, то на питання владики цього міста, хто він такий, відповів: «Філософ, що означає "любомудр". Піфагор порівнював життя з олімпійськими іграми, де серед натовпу присутніх можна розрізнити три групи: перші приходять для боротьби, інші торгувати, а треті, які мудрі, задовольняються спостереженням і спогляданням.

Філософія вчить терпимості до чужої позиції, до чужих переконань, що так необхідно у наш час. Причому така терпимість, толерантність заснована не на компромісі заради самого компромісу і не на неспроможності вибрати власну позицію (ми часто терпимі до чужої думки тоді, коли у нас немає власної). Толерантність, яку виховує філософська культура, базується на утвердженні суверенності особистості іншої людини, на визнанні відмінності пережитого досвіду і неповторності духовного світу кожного.

Отже, філософія е вільним, критичним, заснованим на принципах розуму міркуванням про світ і людину, усвідомленням самих засад людського існування. Філософія повинна стати школою мислення і школою вільного діалогу з іншими людьми і культурою людства.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18  Наверх ↑