Тема 13. ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ КУЛЬТУРИ
Цінності і ціннісне ставлення до світу як фундамент культури.
Поняття культури в філософії. Основні ознаки культури.
1. Цінності і ціннісне ставлення до світу як фундамент культури
Людина є творчою істотою, вона не просто пристосовується до світу, а змінює його своєю діяльністю, виходячи зі своїх інтересів і потреб. Із своїх уявлень про те, яким світ повинен бути. Тим самим людина реалізує і утверджує себе в світі й одночасно олюднює його, ніби накладаючи на нього свою печатку, робить його людським світом, сповненим ознак власного перебування.
Усі результати людської діяльності - і матеріальні, і духовні - кристалізують в собі суспільно розвинені здатності людини. Наприклад, за артефактами (тобто предметами людського походження), що знаходять археологи, можна реконструювати спосіб життя людей тієї епохи, рівень технології і виробництва, характер суспільних зв'язків і цінностей. Предметний і духовний світ стає втіленням знань, навичок, вмінь, уявлень про добро і зло, цінностей, ідеалів, вірувань, - тобто всіх фізичних і духовних сил людини, її своєрідним дзеркалом. Вся історія людства виявляє себе як процес розвитку сутності людини, її здібностей і можливостей.
Людина освоює дійсність трьома основними способами: у формі практичної, пізнавальної і ціннісної діяльності. В реальному практичному житті всі форми взаємозв'язані, не можна перетворювати дійсність, не пізнаючи її властивостей і не оцінюючи себе і своїх дій. Але історично від практики відокремлюються і набувають самостійності галузі духовної діяльності - ціннісна і пізнавальна .
Практичне освоєння дійсності (предметно-матеріальна діяльність) є перетворенням природних об'єктів, створенням речей, предметів, технічних засобів тощо.
Пізнавальне освоєння дійсності спрямоване на отримання об'єк-тивних знань про світ і людину, на розкриття сутності речей самих по собі, безвідносно до людських потреб і бажань. Вищою формою пізнавальної діяльності є наука.
Оцінне освоєння, навпаки, спрямоване на з'ясування того, яке значення об'єкти дійсності можуть мати для людини, спільноти з точки зору людських потреб та інтересів. Людина завжди оцінює факти свого життя явища реальності за значущістю для неї, чимось захоплюється і чимось дратується, щось схвалює і щось осуджує, щось визнає або заперечує, щось оцінює, як святе і дороге для неї, а щось зневажає. Саме таке оцінне становлення до всього і реалізується в людській культурі, в її окремих формах - релігії, моралі, правовій і політичній свідомості, мистецтві, філософії. Оцінне ставлення до світу, таким чином, є вираженням людського «Я», пізнанням людиною себе в створеному нею світі.
Наука в своїх внутрішніх цілях, навпаки, прагне до об'єктивної картини світу. Якщо ж подивитися на науку «зі сторони», в цілому, разом з її історією, то і наукові знання є часткою культури. Але це не відбивається безпосередньо на наукових знаннях. Виявити ціннісні параметри науки може тільки філософія, а не сама наука.
У філософії сформувалася спеціальна галузь - аксіологія (від гр. Аксіос - цінність), яка досліджує цінності як фундамент світу культури, природу цінності, структуру ціннісного світу, зв'язок цінності і реальності. Саму культуру з позиції аксіології можна визначити як систему цінностей та ціннісних орієнтацій, ідеалів, норм і зразків поведінки, що притаманні тим чи іншим спільнотам та індивідам.
Що ж лежить в основі ціннісного, суб'єктивного ставлення до світу? Чи є цінності тільки суб'єктивними уподобаннями (адже кожен з нас має свої ціннісні пріоритети), чи вони мають об'єктивний зміст? Чи є якийсь об'єктивний критерій в світі людських цінностей?
Цінності існують об'єктивно, але не як конкретні предмети і явища, а як їх суспільний зміст, як вияв в них людських сил і здатностей. Цінності об'єктивні за своїм змістом, але сприймаються і переживаються суб'єктивно. Всі предмети і явища є втіленням фізичних і духовних сил людства, здібностей і обдарувань, почуттів і волі, знань, вмінь і навичок, - всього соціального досвіду, виявом людського духу загалом. І тільки в такій наповненості предмети і явища є цінностями, тобто тим, що є значущим для людини, що має для неї суспільний або особистісний сенс, і що може задовольнити її соціально розвинені потреби.
Навіть цінність природи (наприклад, краса) має суспільний зміст, розкривається через людську діяльність, історично - тоді, коли людина піднялася над силами природи, опанувала їх.
Саме цей об'єктивний зміст цінностей надає людині можливість культурного розвитку. Реалізація цієї можливості залежить від суб'єктивної інтерпретації цих цінностей, від суб'єктивних уподобань людини, від міри розвитку її потреб, від її уявлень про те, що саме для неї є значущим. Тому цінності характеризуються не тільки своїм об'єктивним змістом. Цінності - суб'єктивне ставлення до всього з позиції негативного і позитивного, належного і неналежного, дозволеного і забороненого, корисного і некорисного, доцільного і недоцільного, добра і зла, істинного і хибного, справедливого і несправедливого, прекрасного і потворного тощо.
В якості цінності може сприйматися будь-який об'єкт природи, соціальної сфери, будь-яке утворення духовної діяльності або людські якості: життя, здоров'я, сім'я, матеріальний добробут, ті чи інші предмети і речі, творчість, свобода, дружба, освіта, чесність, батьківщина тощо.
Усі цінності формуються як суспільні цінності, як продукт колективної діяльності людей - соціальних груп, націй, суспільства, людства в цілому. У них є єдиний універсальний прошарок, але є також і особливі цінності на тому чи іншому рівні соціальної організації. Виділяють такі рівні цінностей: загальнолюдські, загальносоціальні, соціально-групові і індивідуально-особистісні. Загальнолюдські можуть співпадати з загальносоціальними (цінності життя, любові, добра, істини, краси, свободи, творчості тощо), але можуть і відрізнятися. Наприклад, в одних суспільствах вищою цінністю може бути дотримання традиції, авторитету роду чи общини, а в іншому - індивідуальне самоутвердження особистості. Загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний зміст (розуміння свободи в епоху середньовіччя, наприклад, відрізняється від змісту цього поняття в наш час). Соціально-групові цінності - це цінності певного класу, соціальної групи чи спільноти (молодіжні цінності, етнічні тощо). Індивідуальні цінності завжди залежать від рівня матеріального і духовного розвитку суспільства, від особистої культури індивіда.
Найбільш суттєвим для розуміння світу людських цінностей є поділ їх на утилітарні і неутилітарні (надутилітарні).
Утилітарні цінності - ті, критерієм яких є принцип корисності, практичної доцільності. Об'єкти утилітарної оцінки тільки використовують, але не роблять вкладений в них людський досвід власним надбанням, не продовжують його в собі. Сенс і значення таких цінностей - слугувати людині, задовольняти її часткові потреби. Утилітарно, прагматично людина може ставитися не тільки до природи, до предметів і речей, але й до цінностей культури і до інших людей, вбачаючи в них лише засіб для своїх цілей. Навіть до себе можна поставитися цілком утилітарно, перетворюючи власне життя на засіб, - бути рабом речей, кар'єри, грошей. Іноді сповідування вищих цінностей - добра, справедливості, віри - може виявитися лише оманою, якщо за абстрактною ідеєю добра чи любові не бачать саму людину. Тоді цей пустий принцип стає самоціллю, а життя людини, що фанатично служить цьому принципу, - позбавленим сенсу.
Але є й інші цінності - неутилітарні. Неутилітарне ставлення - це розкриття людського сенсу у всьому, тобто підхід з позиції «заради чого?», що передбачає відповідь - «заради збереження людського в людині». Неутилітарні цінності (їх ще називають духовними, вищими, абсолютними цінностями) - це цінності свободи, творчості, любові, надії, віри, милосердя, справедливості тощо, але фундаментом всіх абсолютних цінностей є ідеали істини, добра і краси.
Духовними цінностями люди вважають те, що вони ставлять вище за сьогоденні радощі і задоволення, що надає сенс і значення їх існуванню. Американський психолог Еріх Фромм писав, що люди визначають сенс життя через трансцендування, тобто вихід за межі безпосереднього існування у світ цінностей, співвіднесення і співставлення життя з тими цінностями. Для декого провідною духовною цінністю (ідеалом) може виступати Пізнання, для інших Любов, Творчість, Віра, Свобода, турбота про благо Вітчизни. Ради цих цінностей люди здатні переносити життєві знегоди і прикрощі, свідомо йти на самообмеження і навіть жертвувати собою. Зрозуміло, в реальному практичному житті духовні цінності існують не у вигляді абстрактних ідей, а як конкретні, чуттєво-наочні символи, наприклад, образи улюблених літературних героїв, поетичні рядки і картини, що оспівують красу природи, національні гімн та прапор, геніальні винаходи і наукові відкриття.
Отже, саме неутилітарні цінності є культурними цінностями, тобто цінностями саморозвитку і самореалізації людини в її суто людських якостях. Неутилітарні цінності - такі, у служінню яким людина знаходить сенс власного життя, які не просто задовольняють, а розвивають людські потреби, а через них і саму людину
Це ті ідеали і святині, без яких людина не уявляє свого життя як достойного. Людина за своєю природою є служницею: вона не може заспокоїтися, поки не знайде в світі такої цінності, яку б вона могла поставити вище від себе і присвятити життя служінню їй. Людина завжди обирає для себе певну вищу цінність, яка стає життєвим орієнтиром, критерієм і сенсом людського життя.
Духовна зрілість людини полягає у вмінні орієнтуватися в ієрархії цінностей, їх смислів і значень. Перелік життєвих цінностей досить широкий: власний комфорт і добробут, наука, мистецтво, кар'єра, сім'я, дитина, власний духовний світ, батьківщина, здоров'я тощо. Чому віддати пріоритет? Що є основним, а що другорядним? Заради чого обирається та чи інша цінність як пріоритетна? Який сенс вкладає в них людина? Відповідей може бути багато, але ієрархія цінностей повинна бути такою, щоб в життєвих колізіях не загубити себе, своє покликання в житті, свою душу, своє звання людини.
Отже, цінностями культури, такими, що відповідають за збереження і розвиток «людськості» в людині, є цінності неутилітарні. Але це не означає, що утилітарні цінності є чимось недостойним справжньої людини, їм належить досить важлива роль в людському житті, в безпосередній практиці життя. Просто вони повинні займати відповідне їм місце в системі ціннісних орієнтацій людини і не бути самим сенсом життя.
Інша проблема, що в людському житті є і антицінності, або хибно поняті, збочені цінності, такі як егоїзм і нарцисизм, прагнення до безмежного багатства, слави і панування, пристрасть до руйнування, наркотична ейфорія, расизм і фашизм. Насилля, зло, руйнування душі і тіла теж можуть набувати значущості для людини. Запобігти цьому можливо тільки через збереження духовних абсолютів істини, добра і краси, через активний спротив антилюдським тенденціям сучасної псевдокультури.
2. Поняття культури в філософії. Основні ознаки культури
Культуру досліджує ціла низка наук. Серед них можна назвати етнографію і культурну антропологію, які зайняті описом і аналізом культур різних народів, окремих елементів культури (побуту, звичаїв, традицій, вірувань), соціологію з її специфічним розглядом культури як засобу стабільного існування і розвитку суспільства, історію, що досліджує динаміку культури в межах історичного процесу людства. Особлива роль у вивченні культури належить культурології, яка є інтегративною галуззю наукового знання, що розглядає культуру як загальнолюдське надбання.
Проблема культури виникла в історії філософії в період Нового часу, коли здійснилися значні зміни у соціально-економічному становищі людей, в їх взаємозв'язках з природою, коли з'являється ідея людини - володаря природи. Культура - латинський термін, спочатку він означав цілеспрямоване перетворення природи - культивування, обробку землі, а пізніше і перетворення природи самої людини - її виховання, освіту. Є й інша версія терміну «культура»: культура починається з релігійного культу і історично, і термінологічно.
Історія дослідження феномену (тобто явища) культури - це процес пошуку її суттєвих характеристик, уточнення і поглиблення самого поняття культури. Які ж саме ознаки є суттєвими для культури?
Перша ознака культури, (яка і стала історично першим її визначенням): культура є штучною, вторинною сферою реальності, «другою природою», що створюється діяльністю людини. Якщо тварина у своєму житті приречена існувати у досить вузькій екологічній ніші природного середовища, внаслідок власної генетично запрограмованої організації, то спосіб існування людини вже не визначається її природно-фізіологічними особливостями. Людина змінює природу «під себе», за власними людськими мірками. Тим самим людство отримує можливість в принципі необмежено змінювати і вдосконалювати себе, свої духовні і фізичні сили через створення і розвиток «другої природи» - культури і цивілізації (техніка, наприклад, є своєрідним «штучним тілом» людини, що збільшує, посилює наші фізичні можливості, роботу наших рук, органів чуття, мозку).
У такому гранично широкому аспекті - як штучна сфера всього створеного людиною - культура фактично ототожнюється з соціальним життям загалом, включаючи в себе засоби і результати людської праці, технологію, вірування, науку, мову, цінності тощо. Але цей перелік емпіричних проявів культури ще не дає можливості зрозуміти її сутність, саму основу породження культури. Тому дослідники культури звернули свою увагу на той спосіб діяльності, що один тільки і здатний породити «другу природу».
Друга ознака культури: культура є способом суто людської діяльності, що здійснюється за надбіологічними програмами. Культура є своєрідним механізмом, системою інформаційних кодів, за допомогою яких здійснюється, зберігається і передається суспільний досвід. Тільки людина має «традицію», вбирає в себе культурні досягнення попередників і збагачує їх власною діяльністю.
Якщо життєдіяльність тварин біологічно визначається сферою інстинктів, генетичною програмою, людська культура виявляє себе суспільним механізмом приборкання спонтанних, інстинктивних бажань. Культура починається там, де людина навчається обмежувати себе заради інших, заради зростання над самою собою, над власною «тваринністю». Таке самообмеження є дійсним проявом свободи як сутнісної риси людини (не свободою від будь-яких обмежень, це було би свавіллям, а свободою самопанування).
Отже, поряд з генетичним кодом, що задає біологічну програму організму, людина має і культурний код, код соціального досвіду. Елементами цього культурного коду є вміння, навички, знання, цілі і цінності, ідеали, переконання, зразки поведінки, ідеї, норми, - тобто уся сукупність програм поведінки, спілкування і діяльності, яка регулює людську життєдіяльність і передається від покоління до покоління. Тому узвичаєний поділ культури на матеріальну (знаряддя праці, техніка, предмети побуту) і духовну (витвори мистецтва, релігійні ідеї, моральні норми, філософські теорії) не розкриває суті самої культури. Культура - це не предмети самі по собі, не самі продукти матеріальної або духовної творчості, а той закодований в них людський досвід (спосіб і можливості діяти по-людськи).
Третя ознака культури: культура має знаково-символічну природу. Універсальною мовою культури є мова символів - специфічна знакова система, що має умовний сенс (тобто завжди має «підтекст», вказує на щось інше). Це не тільки звичайна мова, але й мова міфа, мистецтва, релігії, науки, мова людських жестів, міміки, і дій. Символічною умовністю просякнуті міжлюдські стосунки. Речі, що нас оточують, є не тільки символами сконцентрованої в них духовної і матеріальної діяльності, але й символами наших смаків, ціннісних пріоритетів, соціального статусу, матеріального положення. Феномен моди, наприклад, зміна її тенденцій є символом зміни настроїв, самопочуття людини в світі, її ціннісних орієнтацій. Жити в культурі означає жити в світі символів, певних умовностей, де елементи зовнішнього світу є лише знаком, символом внутрішнього світу людини, символом її душі і розуму, її ідеалів та цінностей. Вся культура є символічним відбитком людини. Німецький філософ Е. Кассирер навіть визначив людину як «істоту символічну».
Четверта ознака культури: культура є сукупністю цінностей та ідеалів, породжених людською творчістю. Цінності культури спрямовують, орієнтують закодований в знаково-символічній формі людський досвід на цілі розвитку людини. Цей універсальний ціннісний сенс притаманний всій культурі людства, хоча кожна культура (певної епохи, певного народу, індивіда) має свою шкалу цінностей, притаманні їй уявлення про життя і смерть, добро і зло, відношення до природи, до праці, до особистості.
Особливе місце в системі культурних цінностей належить ідеалам. Ідеал - вища мета прагнень, уявлення про належне, певний образ досконалості. Основна функція ідеалу - бути орієнтиром і еталоном, за яким перевіряється саме життя, вчинки і помисли. Культурні цінності - це цінності того, що свято зберігається, (не випадково слово «культура» зв'язують з шануванням «культу»). Цінності та ідеали культури мають переважно релігійне походження. Європейська культура, наприклад, безпосередньо пов'язана з цінностями християнства.
Культура не є сукупністю готових цінностей, що очікують використання або споживання. Скарбниця культури людства ще не є гарантією високої культури людини чи суспільства. Реальна культура знаходиться не в музеях і не полягає в їх відвідуванні. Культура - це ті людські здатності і можливості, що закодовані у витворах мистецтва, у всіх продуктах духовної і матеріальної творчості. I ті можливості потребують привласнення, продовження в духовному досвіді особистості, щоб бути дійсно культурою. Культура потребує від людини власних зусиль, повноти душевної участі. Культура полягає в живому процесі її засвоєння, в здійсненні людиною себе. Адже людина завжди є лише спробою стати людиною. Головний імпульс суто людського буття - бути, виповниться, здійснитися. Людина не створена природою і еволюцією, вона створюється безперервно в історії, з участю її власних зусиль. Культура - це зусилля людини бути, володіти собою, відтворювати і розширювати свої здібності. Культура є живим духовним життям, а не мертвою буквою. Культура є живим актом її здійснення, відтворенням і розкриттям її смислів і значень, реальним спілкуванням індивіда з культурними цінностями. Тому культура розкриває себе як самореалізація особистості.
Культура є сферою людської свободи і творчості, вона дає змогу людині подолати свою індивідуальну обмеженість і піднятися над собою. Творча діяльність і є суто людським способом діяльності.
Під творчістю розуміється, як правило, діяльність, що породжує щось нове, матеріальні і духовні цінності, які раніше не існували. Традиційно по-справжньому творчими процесами вважали наукову і художню творчість, тому що в цих сферах творчий акт має найбільш яскравий вираз. Але за своєю сутністю вся людська діяльність може бути творчою, хоча не завжди буває такою в дійсності. Творча діяльність завжди несе в собі певний сенс, тоді як автоматичні, рутинні дії, механічні операції і бездумне повторення чогось - його не мають.
Творчість є найскладнішим явищем, яке містить у собі психологічні, соціальні, моральні, педагогічні, філософські аспекти. Але два аспекти творчості можна вважати головними - це психологічний і філософський аспекти. Психологія аналізує процес творчості з боку його психологічного механізму, філософія ставить питання про сутність і сенс творчості.
Психологічні дослідження дають змогу окреслити основні особливості, характерні риси творчо- обдарованої особистості. Серед них можна назвати такі: величезна продуктивність праці, вміння зосередити увагу і довго утримувати її на одній проблемі; гнучкість розуму, широта і оригінальність мислення; незалежність думок і оцінок, вміння критично ставитись до своїх і чужих ідей; готовність до ризику, мужність і сміливість духу і розуму; підвищене прагнення до самоутвердження; схильність до гри, наявність естетичного почуття і почуття гумору.
Творчий акт як психічна діяльність складається з усвідомлених і не-усвідомлених (підсвідомих) процесів. Так, наприклад, свідомі етапи наукової творчості включають в себе накопичення знань і навичок, освоєння логічних правил і алгоритмів вирішення задачі, саме формулювання проблеми, а також перевірку і логіко-теоретичне обґрунтування нової ідеї. Проте творчість не можна розуміти лише як результат свідомого задуму, як тільки раціональну діяльність. Психіка суб'єкта творчості включає в себе численні компоненти несвідомого, серед яких головне місце належить інтуїції, раптовому осягненню сутності проблеми. Підсвідомі процеси мають настільки вагоме значення в творчості, що психологи шукають спеціальні засоби розгальмування і стимулювання несвідомої психічної діяльності. Але це не означає, що творчий потенціал індивіда зосереджений здебільшого у сфері підсвідомого, у стихії неконтрольованих біологічних сил, потягів і спонукань. Та й взагалі продуктивна, творча діяльність не може бути розкрита лише як психічна діяльність в єдності її свідомих і несвідомих компонентів. Вона має своє коріння в культурно-історичній сфері, саме тому творчість часто називають надсвідомою діяльністю.
Так, дослідники виділяють дві найістотніші характеристики творчого процесу: величезну значущість в ньому сфери несвідомого і естетичний характер будь-якого творчого акту. Обидві ці особливості можуть бути зрозумілі лише у контексті культурно-історичного буття людини. По-перше, підсвідоме (інтуїція, зокрема) не є якоюсь «таємницею» ізольованої індивідуальної психіки людини. Джерело несвідомих потенцій психіки знаходиться у загальному досвіді людства. Усі накопичення і здобутки суспільної життєдіяльності, людського досвіду мають безпосереднє відношення до сфери підсвідомого. Саме вони є підґрунтям психіки і формують сферу несвідомого.
По-друге, будь-яка творчість в своїй глибині має естетичний характер, вона є діяльністю за законами краси. Творити - означає здійснювати вільний вибір серед безлічі можливостей і відкидати неприйнятні варіанти. Логічно-раціональним шляхом це зробити практично неможливо, як і неможливо «перерахувати» весь нескінченний числовий ряд. Тому в процесі творчості здійснюється підсвідомий вибір, яким керує почуття краси. У науці, наприклад, одним із критеріїв істинності є естетичний критерій - краса ідеї, гіпотези, теорії (їх гармонії, симетричності, ритму, пропорційності, досконалості, співмірності, доцільності). Краса ж не є відображенням лише природно існуючих форм і властивостей предмета, вона пов'язана з культурною творчістю, з перетворенням оточуючого світу у світ людини. Явищам і предметам об'єктивної реальності притаманна властивість краси тією мірою, якою вони є суспільно-історичними, культурними цінностями. Краса є назвою для найбільш оптимального і розумного розвитку людини та її світу, вона є проявом культури, міри «олюдненості» людини і світу, міри причетності предметів і явищ об'єктивного світу до життєвого і духовного світу людства.
Культура надає своєрідну програму творчості. Завдяки культурі творчість індивідів спрямовується на отримання загальнозначущих результатів. Культура викликає проблемну ситуацію, що стимулює творчість, створює «попит» на вирішення певної проблеми, необхідні для цього умови і засоби. Продукти творчості з самого початку створюються як культурні цінності.
Отже, можна говорити про загальнолюдську здатність до творчості, що знаходить своє відображення в історії культури. Культура постає як скарбниця результатів людської творчості і, разом з тим, як спосіб пробудження індивіда до творчості. Справжній і головний зміст творчості - це створення людиною самої себе, духовне зростання над собою.
XX століття пройшло під знаком кризи культури, однією із складових якої є зневіра в ідеалах культурної класики минулого. Тема кризового стану культури стала одною з центральних в сучасній філософії. Класична культура, яка містила в собі ідеали істини, добра і краси і яка була орієнтована на звеличення і одухотворення людини, на утвердження людяності в суспільстві, виявила свою неспроможність і безсилля перед катастрофічними подіями XX століття - світовими війнами, екологічною кризою, відчуженням людини в суспільстві, зростанням агресії, дегуманізацією суспільних відносин, тоталітаризмом тощо. Розчарування в культурі, заснованій на вірі в торжество розуму і науки, призвело до руйнації самої культури.
Виникла масова культура - царство культурної індустрії. Комерціалізована культура змінила ціннісну настанову людини, з якісного «бути» на кількісне - «мати». Поява масової культури пов'язана з формуванням «масового суспільства», тобто суспільства, в якому панує тотальна стандартизація, усереднення виробництва і споживання. Культура втратила унікальне обличчя і почала тиражуватися. Іспанський мислитель Ортега-і- Гассет назвав цю ситуацію «повстанням мас». Домінуючим типом стає «людина-маса» - людина, яка не відчуває внутрішньої потреби вимірювати своє життя вищими духовними цінностями, яка схильна жити, «як всі», для якої немає духовних авторитетів, яка не прикладає зусиль до самостійного осмислення проблем, а приймає стандартні стереотипи, смаки, уподобання. Маскультура призвела до руйнування особистості, до маніпулювання її свідомістю. Дослідники відзначають наркотичний характер маскультури, оскільки вона породжує ілюзорну (віртуальну) дійсність, яка стає замінником реального життя, з його реальними проблемами.
Кризовий стан культури знайшов своє відображення в проблемі, співвідношення культури і цивілізації.
Щодо співвідношення категорій «культура» і «цивілізація», то слід відмітити, що у філософії не існує його єдиного розуміння. Можна визначити принаймні п'ять варіантів вирішення цієї проблеми:
Ототожнення цих понять, що було властиво французьким просвітникам XVIII століття;
Уявлення Л.Г.Моргана (XIX ст.) Про цивілізацію як про вищу стадію розвитку культури,
Що прийшла на зміну періодам дикості і варварства;
Трактування О.Шпенглером цивілізації як останньої фази кожного локального типу
Культури (цивілізація породжується процесами деградації культури, окостеніння, втрати нею духовного змісту);
Близьке до шпенглерівського розуміння цивілізації як технологічної сторони культури, як
Технологій (економічно-господарських, фінансових, політичних, правових тощо) забезпечення умов культуротворчої життєдіяльності людини;
Розуміння "цивілізації" як більш широкого щодо "культури" поняття, яке охоплює
Собою єдність культурного і соціально-практичного в житті суспільства, цілісності духовного і матеріального, суспільного та приватного життя членів кожної «самодостатньої історичної спільноти».
Вперше чітке розрізнення культури та цивілізації ввів німецький філософ О.Шпенглер. У своєму творі «Занепад Європи» він пояснював кризу європейської культури її перетворенням на цивілізацію. У даному випадку під цивілізацією він розумів образ життя, матеріальне оточення людини, речове втілення продуктів творчої діяльності, в якому робота духу вже згасла, замінилася рутинним відтворенням застиглих форм діяльності. Цивілізація як матеріально-технічна сфера людського буття є виродженням культури, втратою останньої своєї душі, свого духовного змісту. Живий зв'язок з природою, згідно з Шпенглером, тут втрачений, тепер людина живе в техносфері, є придатком її технологій. Соціальні зв'язки значною мірою опосередковані засобами масової комунікації та інформації. В машинній, комп'ютерно-інформаційній картині світу вже немає місця для людини-творця, а є лише попит на виконавця-функціонера, що вміє здобувати і комбінувати інформацію. Інформація - мертве знання, яке втратило будь-який зв'язок з мудрістю, з людським сенсом знання. Цивілізація означає також перетворення вищих цінностей людського буття на товар, утвердження влади ринку над культурними і морально-духовними сферами життя.
Культура відриває людину від природи - це ще одне протиріччя культури, на яке звернув увагу у ХУШ ст. Французький просвітник
Ж-Ж.Руссо. Культура як особлива реальність, вторинне, штучне середовище і формує людину, і разом з тим віддаляє її від природи. Сьогодні, в епоху екологічної кризи, поширюється точка зору про ворожість культури самій людській природі. Природа, в свою чергу, мстить людині. За словами одного з сучасних соціологів, є реальна загроза того, що в майбутньому може залишитися лише «республіка комах і трави» або купка травмованих і пошкоджених людських спільнот. За поглядами філософів-психоана-літиків, культура є кайданами для інстинктивних проявів людини, і саме культура призвела сучасну цивілізацію до невротичного стану. Проблема, безумовно, не в культурі як такій, а в тих соціальних умовах, що перетворили її на псевдокультуру.
Протиріччям культури є відрив, віддалення культури як особливої, знаково-символічної, умовної реальності від життя. Уся класична культура прагнула змінити життя і людину за ідеалами істини, добра і краси, але саме життя показало, що культурі не вдалося виконати цього завдання.
Німецький філософ Ф.Ніцше пояснював кризу культури хибністю самих ідеалів, які утвердилися в європейській культурі з часів Сократа. За думкою Ніцше, культура виникає в людській історії як суперечлива єдність двох початків людської природи - аполлонівського і діонісійського (за іменами давньогрецьких богів - Аполлона і Діоніса). Аполлон - символ гармонії, тиші, спокою, врівноваженості. Він же є і богом мистецтва, заспокійливої ілюзії. Діоніс - символ неспокою, муки, сумнівів, життєвих інстинктів, творчих поривів, природної енергії людини. Трагічний дух Діоніса - джерело людської творчості. Європейська культура - це перемога аполлонівського початку і утвердження культури сократівського типу, в якій панують ідеали розуму, освіти, просвіти, науки. В культурі утверджується дух упорядкованості, раціональності, логіки, доцільності, стабільності, регламентації, - все це ознаки машини, а не життя. Творча енергія Європи згасає, адже творчість і талант, за Ніцше, - це природний життєвий інстинкт, некерована сила, стихійна воля до життя діонісійського типу. Подальше руйнування інстинкту життя і творчих потенцій людства, вважав Ніцше, здійснило християнство, з його ідеалами смирення, покори, співстраждання. Усе це призвело до духовної деградації людини і занепаду культури.
Християнська думка дає іншу відповідь на причини кризи культури. Культуру християнство тлумачить не як результат відокремлення від природних джерел, а як наслідок відступництва людини від Бога, від цієї достеменної реальності. Коли втрачається зв'язок з цією реальністю, єдність з Богом, втрачається і єдність людини зі світом, з іншими, з собою. Цей розкол людської душі частково долається створенням штучної реальності, культури. Культура стає створенням системи символів для часткового осягнення достеменної реальності. Ідеали істини, добра, краси, цей фундамент культури, є символом вічності, божественної реальності (тому вони і називаються вічними, абсолютними цінностями). Вони є виявом ностальгії, туги людини за втраченим, прагненням «доторкнутися» до вічного, подолати розкол власної душі. У цьому полягає велике значення культури - вона підтримує людину в її падінні, не дає забути про своє божественне походження, про те, що вона є образом і подобою Божою. Завдяки культурі людина чинить опір власними «тваринним» інстинктам і нахилам. Культура зберігає образ людини, допомагає остаточно не «випасти» з нього. Але культура не в змозі реально відновити зв'язок людини з Богом, подолати розкол душі. Спотворити в собі образ Божий людина змогла власними силами і волею, але для духовного відродження своїх зусиль, (а культура - зусилля суто людські) недостатньо. У цьому зміст християнства й сенс Боговтілення, місія Христа, його хресної жертви і церковного таїнства Євхаристії.
Європейська класична культура з часів епохи Відродження почала розвиватися як секуляризована культура (тобто звільнила себе від зв'язку з релігією). Відтоді вона стала претендувати на вищу роль: самій бути достеменною реальністю, самій змінювати людину і життя. Сама культура була піднесена до культу. Але високі ідеали культурної класики, позбавлені релігійного сенсу, не відвернули катастрофи ХХ століття. «Гріхопадіння» європейської культури почалося із забуттям нею обмеженості власних можливостей, власної несамодостатності у відновленні людського духу. Справжня ж криза культури - у забутті самого призначення культури. Абсолютні цінності проголошені марними, а культура стала перетворюватися на псевдокультуру.
У сучасній філософії все частіше звучить ідея повернення людини до власних релігійно-духовних основ. Вже за самою своєю сутністю культура (як шанування культу, уявлення про святиню) покликана бути засобом духовного перетворення людини, що стає можливим тільки через єднання її з цінностями релігії. Адже ідеали європейської гуманістичної культури мають своє коріння в цінностях християнства. Культура є абсолютно необхідною сходинкою у зростанні людини, вона є обов'язковою школою підготовки людини до сприйняття цінностей, які перевищують цінності самої культури.