Л Е К Ц І Я

З курсу "Конституційне право України" Тема: "Основи конституційного ладу України"

Підготував: доцент кафедри, к.ю.н. Федоров М.П.

Тернопіль

План лекції

 

Вступ

3

1.

Загальні засади конституційного ладу України

4

2.

Конституційні основи державного ладу України.

21

3.

Конституційні основи суспільного ладу України.

29

 

Висновки

 

 

Список використаних джерел

 

 

1. Загальні засади конституційного ладу України

Поняття, суть і ознаки конституційного ладу України

Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією й законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї.

За своєю суттю конституційний лад становить собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави і права.

За своїм змістом конституційний лад опосередковує насамперед передбачені і гарантовані Конституцією державний та суспільний лад, конституційний статус людини й громадянина, систему безпосереднього народовладдя, системи державної влади й місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші інститути конституційно-правових відносин в Україні.

За формою конституційний лад являє собою систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією, тобто основних нидів організації й діяльності держави, суспільства та інших суб'єктів конституційно-правових відносин. Насамперед конституційний лад опосередковує передбачену Конституцією форму держави за характером державного устрою і державного правління - і форми безпосереднього народовладдя (вибори, референдуми тощо).

Конституційний лад опосередковує насамперед і, головним чином, суспільний та державний лад.

Конституційний лад - це вся система суспільних відносин як предмет конституційного регулювання, а також система конституційних норм і принципів, що регулюють окремі види суспільних відносин існуючого реального ладу.

Конституційний лад також можна визначити як певну форму або певний спосіб організації держави, закріплений у її конституції, ототожнюючи його фактично з державним ладом.

Звичайно, юридично й фактично конституційним ладом є порядок, що встановлений і гарантований конституцією та існує у відповідності з конституцією, але "конституційний лад" є значно ширшим поняттям за "конституційний порядок".

Існуючий конституційний лад України, передбачений її Конституцією, характеризується насамперед рядом загальних принципів, зокрема, суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, науковою обґрунтованістю, історизмом, наступністю, програмним характером, гарантованістю.

Суверенність конституційного ладу полягає насамперед у визначенні, встановленні конституційного ладу народом і можливості його зміни лише волею народу. Право визначати й змінювати конституційний лад України, зазначається у ст. 5 Конституції, належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Оскільки конституційний лад як певний порядок установлюється Конституцією, то її прийняття вважається пріоритетним правом народу. Нинішня Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей. Верховна Рада має право вносити зміни до більшості положень Конституції. Але зміни до розділів Конституції, які стосуються основ конституційного ладу - розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори і референдум" і розділу ХІІІ "Внесення змін до Конституції України" - здійснюється лише з волі народу, зокрема, не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради з наступним затвердженням законопроектів про ці зміни всеукраїнським референдумом.

Суверенність конституційного ладу означає суверенітет народу й держави (ст. 1, 5 Конституції). Відповідно до ст. 2 Конституції суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є позаблоковою державою й існування на її території іноземних військових баз не допускається. Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою.

Демократизм конституційного ладу означає насамперед існування необмеженої влади народу (як щодо належності її народу, так і щодо здійснення її народом).

Відповідно до Конституції (ст. 5) народ визнається єдиним джерелом влади. Він має право здійснювати цю владу як безпосередньо, шляхом виборів, референдумів та в інших формах, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Держава, за Конституцією, гарантує свободу політичної діяльності (ст. 15).

Нинішній конституційний лад допускає існування місцевого самоврядування, яке держава визнає й гарантує (ст. 7). Існування місцевого самоврядування означає можливість безпосереднього здійснення влади як усім народом, так і окремими спільностями громадян в особі територіальних громад.

Основою й гарантом демократизму конституційного ладу є демократизм Української держави та державних інститутів, передбачених Конституцією: парламенту, судів та інших органів державної влади і державних організацій.

Безпосереднім показником демократизму держави є, зокрема, й система політичних прав і свобод громадян України (право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами та ін.).

Гуманізм конституційного ладу полягає в закріпленні і гарантуванні Конституцією такого порядку, який ґрунтується на реальній і всебічній повазі до особи, людини і громадянина, забезпеченні прав і свобод особи, їх, гарантуванні. Відповідно до ст. 3 Конституції людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Утвердження й забезпечення прав і свобод є за Конституцією головним обов'язком держави. Безпосереднім доказом цього є те, що Конституція приділяє найбільше уваги серед усіх інститутів саме особі: із 161 статті Конституції правам, свободам і обов'язкам людини й громадянина присвячено 48 статей.

Найбільшу частину передбачених Конституцією прав і свобод складають громадянські, соціальні та культурні права й свободи: право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на працю (ст. 43), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (от. 49), право на свободу думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ст. 34), право на свободу світогляду й віросповідання (ст. 35) тощо.

Гуманізм конституційного ладу виявляється також у закріпленій Конституцією національній, економічній, соціальній, культурній і екологічній політиці держави. Зокрема, відповідно до Конституції (ст. 11), держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Україна дбає також про задоволення національно- культурних і мовних, потреб українців, які проживають за межами держави (ст. 12).

Конституцією передбачено як обов'язок держави гарантування екологічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, - збереження генофонду Українського народу (ст. 16), що свідчить про винятковий гуманізм держави і конституційного ладу України в цілому.

Важливою рисою конституційного ладу є його реальність, дійсність, тобто наявність цього ладу де-юре й де-факто. Конституційний лад кожної країни - це офіційний державний і суспільний лад та офіційна система інших суспільних відносин, проголошених і закріплених актом вищої юридичної сили - конституцією.

Конституційний лад має бути не формальним, символічним, а справжнім, реальним, тобто відображати реально існуючі суспільні відносини на момент прийняття відповідної конституції і на перспективу.

Іншим, не менш важливим принципом конституційного ладу є системність, тобто послідовність, логічність, всебічність і повнота закріплення в Конституції основних інститутів суспільства й держави.

Чинна Конституція закріпила всі основні інститути українського суспільства й держави значно системніше, ніж усі попередні Конституції України, разом узяті. Це стосується насамперед інституту влади, прав і свобод людини й громадянина, органів державної влади й органів місцевого самоврядування тощо.

Так, поряд із закріпленням статусу основного суб'єкта влади - народу - він визнається єдиним джерелом влади, Конституція передбачила його право здійснювати владу як безпосередньо, так і через органи державної влади або органи місцевого самоврядування (ст. 5). У Конституції визначені основні форми безпосередньої демократії (вибори, референдуми), передбачено здійснення державної влади шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову та закріплена система органів місцевого самоврядування.

Системно й у відповідності з міжнародно-правовими актами закріплено у новій Конституції основні види прав і свобод людини й громадянина та їх гарантії. На відміну від колишньої радянської соціалістичної системи прав і свобод громадян, яка передбачала три основних види прав та свобод - соціально-економічні, політичні і особисті, чинна Конституція України закріпила такі види прав і свобод, як громадянські; політичні, економічні, соціальні й культурні, які передбачені низкою міжнародно-правових актів. До того ж абсолютна більшість основних прав людини й громадянина закріплена у чинній Конституції не фрагментарно й розпорошено, а системно. Це особливо характерно для політичних і економічних прав та свобод.

Теоретичні основи Конституції України і передбаченого та гарантованого нею конституційного ладу можна умовно поділити на три частини.

Першу частину складають надбання світової наукової конституційної думки, зокрема теорії й ідеї та вчення про конституцію (конституціоналізм); про права й свободи людини й громадянина; про суверенну, правову, демократичну, соціальну державу; про форми безпосередньої демократії; про парламентаризм; інститут глави держави; конституційне судочинство, місцеве самоврядування тощо.

Другу частину теоретичних основ складають окремі надбання науки радянського державного права, зокрема, вчення про роль і значення держави й права, їх основні риси, про демократію і законність, про права й обов'язки громадян, про політичну й економічну системи, про ради як представницькі органи, про правосуддя та прокуратуру тощо.

Третю частину теоретичних основ конституційного ладу складають надбання української конституційної думки з часу проголошення незалежності України. Це ідеї, концепції щодо України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової, унітарної держави, щодо форм держави за характером правління і характером державного устрою, щодо громадянства України, державної мови, Збройних Сил, державних символів та інших атрибутів держави, системи прав і свобод людини й громадянина та їх, гарантій, виборів і референдумів, системи органів державної влади України та системи місцевого самоврядування в Україні тощо.

Важливим принципом конституційного ладу України є також наступність, акумулювання того позитивного, що було в українському державотворенні, в державному й суспільному ладі України в минулому, у тому числі в далекому минулому. Це випливає як з Преамбули Конституції, так і з її змісту, зокрема положень щодо характеристики нашої держави, державних символів, прав та свобод людини й громадянина, форм прямого народовладдя, місцевого самоврядування та інших інститутів, які були характерні для України в минулому або передбачались й закріплювались її попередніми конституціями, починаючи з Конституції гетьмана Пилипа Орлика (1710 р.).

Однією із суттєвих рис чинного конституційного ладу України є те, що він містить елементи програмного характеру щодо розвитку держави, суспільства та їх окремих інститутів. Конституція, проголошуючи нашу державу суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою, не лише закріплює досягнуте, реальне в її функціонуванні й розвитку, а й визначає напрями її подальшого розвитку, її перспективу. Це стосується, зокрема, соціального, правового характеру держави, якою вона має ставати, системи передбачених і закріплених Конституцією соціальних і культурних прав та свобод людини й громадянина. Що лише з часом можуть бути реалізовані. Програмний характер певною мірою мають положення щодо політичного, економічного й ідеологічного плюралізму суспільства, щодо місцевого самоврядування тощо.

Конституційний лад України характеризується також наявністю певної системи гарантій конституційного порядку (організаційно- правових, нормативно-правових та ін.).

Поряд з цими загальними принципами конституційному ладу України властиві деякі особливості, зокрема принципи здійснення державної влади шляхом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову; верховенства права; прямої дії норм Конституції; визнання й гарантування місцевого самоврядування; судового захисту прав і свобод людини і громадянина; органічності міжнародних договорів щодо національного законодавства України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою; єдиного громадянства; єдиної державної мови; цілісності й недоторканності території України; непорушності права приватної власності; пріоритетності права власності українського народу на природні ресурси; захисту прав усіх суб'єктів права власності; свободи інформації; недопустимості використання Збройних Сил, інших військових формувань для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності; адміністративної автономії окремих адміністративно- територіальних одиниць (Автономна Республіка Крим) тощо.

Гарантії конституційного ладу України

Конституційний лад кожної країни зберігає свою непорушність і належним чином функціонує й розвивається лише тоді, коли він має надійні відповідні гарантії (нормативно-правові, організаційно-правові та ін.). Вони передбачаються й закріплюються, як правило, конституціями й законами.

Закономірно, що Конституція України передбачила й закріпила відносно цілісну систему гарантів конституційного ладу.

Основними з них є:

                Народ України;

                Конституція й закони;

                Українська держава в цілому і в особі її спеціалізованих інститутів (організацій, служб);

                Верховна Рада України;

                Президент України;

                Кабінет Міністрів та інші органи виконавчої влади;

                Конституційний Суд України;

                Суди загальної юрисдикції й прокуратура;

                Політичні партії і громадські організації;

                Засоби масової інформації;

                Територіальні громади та органи місцевого самоврядування;

                Міжнародні організації.

Тобто, гарантами конституційного ладу є практично всі основні суб'єкти конституційно-правових відносин та інші елементи цих відносин.

Названі гаранти, переважно, є загальними для всього конституційного ладу. Поряд з ними Конституцією передбачаються гарантії для окремих інститутів конституційного ладу, насамперед державного і суспільного ладу, прав і свобод людини й громадянина тощо.

Пріоритетне місце в гарантуванні конституційного ладу відводиться народу України. За Конституцією народ України є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади та має виключне право визначати й змінювати конституційний лад в Україні (ст. 5).

Право народу визначати й змінювати конституційний лад не може бути узурповане державою, тобто самостійно привласнене нею, її органами або посадовими особами (ст. 5).

Відповідно до Конституції, справою всього українського народу є захист суверенітету і територіальної цілісності України, її економічної та інформаційної безпеки (ст. 17).

Чільне місце серед гарантій конституційного ладу посідають

Нормативно-правові гарантії і насамперед норми самої Конституції.

Гарантування конституційного ладу безпосередньо Конституцією полягає у встановленні нею свого власного статусу - статусу Конституції і відповідних статусів тих інститутів, які вона закріплює; у; забезпеченні нею власної стабільності - обмеженні можливостей внесення до неї змін і доповнень, - а також у регулюванні нею порядку визначення, функціонування, охорони й зміни конституційного ладу.

Разом із тим Конституція чітко визначає межі конституційного ладу, співвідношення правових та інших суспільних відносин. Зокрема, в Конституції зазначається, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачене законодавством (ст. 19).

Одночасно в Конституції зазначається, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише в межах повноважень та у спосіб, що передбачені .Конституцією й законами України.

Конституцією передбачаються порівняно жорсткі умови щодо внесення до неї змін. Так, зазначається, що законопроект про внесення змін до Конституції може бути поданий до Верховної Ради лише Президентом або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради. Особливо жорсткі умови порядку внесення змія до тих частин і положень Конституції, які стосуються основ конституційного ладу, .Зокрема, згідно зі ст. 156 Конституції, законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади" чи розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради Президентом або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради і за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом (ст. 156). При цьому повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, ІІІ й ХІІІ цієї Конституції з одного і того самого питання можливе лише до Верховної Ради наступного скликання.

Деякі Положення Конституції взагалі не можуть бути змінені. Відповідно до ст. 157 Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини й громадянина або вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Також Конституція не може бути змінена в умовах воєнного чи надзвичайного стану (ст. 157).

Важлива роль у гарантуванні конституційного ладу належить, поряд з Конституцією, конституційному законодавству (законам про вибори, референдуми, політичні партії та інші об'єднання, про органи державної влади, про територіальний устрій тощо), а також іншим галузям законодавства, зокрема, адміністративному, кримінальному, інформаційному, митному, військовому, а також іншим нормативно- правовим актам. В умовах правової держави, яка ґрунтується на принципі верховенства права, конституційне законодавство є надійним гарантом конституційного ладу.

Основним гарантом конституційного ладу є, звичайно, держава - як у цілому, безпосередньо, так і в особі її відповідних інститутів: внутрішніх справ, закордонних справ, Збройних Сил України тощо.

Відповідно до чинної Конституції (ст. 17), захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки покладається насамперед на державу. Ці напрями діяльності держави є найважливішими її функціями (ст. 17).

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності безпосередньо покладаються на Збройні Сили. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація й порядок діяльності яких визначаються законом (ст. 17). При цьому зазначається, що Збройні Сили України та інші військові формування не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності (ст. 17).

Значна роль у гарантуванні конституційного ладу відводиться Основним Законом органам державної влади. Пріоритетна роль серед них належить парламенту Верховній Раді. За чинною Конституцією, Верховна Рада вносить зміни до Конституції; призначає всеукраїнський референдум з питання про зміну території України; приймає закони; визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики; затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища; призначає вибори Президента; заслуховує щорічні та позачергові послання Президента про внутрішнє й зовнішнє становище України; оголошує за поданням Президента стан війни й укладення миру, схвалює рішення Президента про використання Збройних Сил та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затверджує загальну структуру, чисельність, визначає функції Збройних Сил, Служби безпеки України, інших створених за законом військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ; надає у встановлений законом строк згоду на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсує міжнародні договори України (ст. 85) тощо.

Звичайно, пріоритетна роль Верховної Ради у гарантуванні конституційного ладу випливає насамперед із її головної функції, а саме законодавчої функції. Адже, за Конституцією, лише законами України визначаються: організація і проведення виборів та референдумів, засади утворення й діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації; засади зовнішніх відносин, зовнішньополітичної діяльності, митної справи; основи національної безпеки, організації Збройних Сил і забезпечення громадського порядку; територіальний устрій України; правовий режим державного кордону; статус столиці України; спеціальний статус інших міст; правовий режим воєнного й надзвичайного стану, зон надзвичайної ситуації, а також статус органів державної влади й місцевого самоврядування. Зокрема, виключно законами України визначаються організація і порядок діяльності Верховної Ради, статус народного депутата; організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організація державної статистики й інформатики; судоустрій, судочинство, організація й діяльність прокуратури, органів дізнання й слідства, а також діяння, які є злочинами, адміністративними й іншими правопорушеннями, та відповідальність за них і засади цивільно-правової відповідальності.

Поряд із парламентом, самостійними, хоча і не основними, гарантами конституційного ладу є парламентарії народні депутати. Про це свідчить, зокрема, присяга, яку приносять перед вступом на посаду народні депутати. Вона має такий зміст: "Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни й добробут Українського народу. Присягаю додержуватися Конституції та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників". Тобто, народний депутат сприяє здійсненню Верховною Радою функцій гаранта конституційного ладу, а також сам їх здійснює.

Головна роль серед органів державної влади у гарантуванні конституційного ладу належить Президенту. За своїм статусом, визначеним Конституцією, Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини й громадянина (ст. 102). Він забезпечує державну незалежність, національну безпеку й правонаступництво держави, представляє державу у міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою; призначає позачергові вибори до Верховної Ради у строки, встановлені Конституцією, припиняє повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не розпочалися; призначає за згодою Верховної Ради та припиняє повноваження Прем'єр- міністра і приймає рішення про його відставку; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони країни; очолює Раду національної безпеки і оборони; приймає відповідно до закону, рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях в разі загрози нападу, небезпеки державної незалежності України (ст. 106). Ці повноваження Президента мають вирішальне значення у гарантуванні конституційного ладу.

Важлива роль як гаранта державного і суспільного ладу належить Кабінету Міністрів, міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади Зокрема, Кабінет Міністрів забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента; розробляє й здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку України; здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; організовує й забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи (ст. 116).

Державні службовці є самостійними гарантами конституційного ладу, оскільки вони, зокрема, складають відповідну присягу і самостійно відповідають за здійснення своїх функцій та повноважень, поряд з органами державної влади та в межах цих повноважень беруть участь у здійсненні функцій гарантування конституційного ладу, властивих відповідним органам державної влади.

Виключно важливими у справі гарантування конституційного ладу є функції й повноваження Конституційного Суду. Він, за Конституцією (ст. 147), вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції, законів та інших правових актів Верховної Ради в частині, що стосується конституційного ладу України.

Значна роль у гарантуванні конституційного ладу належить органам правосуддя при розгляді кримінальних справ про злочини проти конституційного ладу, а також прокуратурі й адвокатурі.

Але не тільки державні інститути є гарантами конституційного ладу. Надзвичайно важлива роль у здійсненні відповідних функцій належить політичним партіям, засобам масової інформації, політичній, економічній, соціальній і культурній системам нашого суспільства. Так, відповідно до Конституції політичні партії в Україні сприяють формуванню й вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. В силу важливої політичної ролі партій членами політичних партій можуть бути лише громадяни України (ст. 36). Разом з тим утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганда війни, насильства та розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права й свободи людини, здоров'я населення забороняється (ст. 37).

Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань (ст. 37).

Конституція опосередковано визнає суб'єктами гарантування конституційного ладу також засоби масової інформації та інші мережі, системи й засоби інформації. Зокрема, гарантується право на інформацію, тобто право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Конституція містить положення, за якими здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням або злочинам, для охорони здоров'я населення, захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно або для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя (ст. 34).

Певну роль у гарантуванні конституційного ладу України, зокрема, державного ладу, можуть відігравати за її згодою міжнародні організації (наприклад, ООН) та інші держави.

2. Конституційні основи державного ладу України

Поняття державного ладу України

Державний лад України являє собою передбачену й гарантовану Конституцією організацію (побудову) держави і її діяльність. За своїм змістом та формами він є багатогранним явищем, яке охоплює структурні (організаційні) і функціональні основи держави, насамперед політичну, економічну, соціальну, культурну та інші основи. Зокрема, політичну основу державного ладу утворюють політичний механізм і політична функція (функції) держави; економічну основу - економічний механізм і економічна функція (функції) держави; соціальну основу - соціальний механізм і соціальна функція (функції) держави; культурну (духовну) основу - культурний (духовний) механізм й відповідна функція (функції) держави.

Нинішній державний лад України має чимало особливостей.

По-перше, Українська держава і державний лад України мають у багатьох відношеннях перехідний і змішаний характер, перебувають у стадії становлення.

Україна переходить до держави у власному сучасному розумінні цього слова. Розвиток України спрямований на утвердження дійсно суверенної, незалежної держави, повноправного й рівноправного суб'єкта світового співтовариства, до держави, яка не визнає у своїй країні ніякої влади над собою, окрім влади свого народу, до держави, яка служить народу і вважає утвердження й забезпечення прав і свобод людини своїм основним обов'язком, до держави, яка визнає право на існування різних політичних партій, форм власності, у тому числі приватної власності, різноманітних ідеологій, вчень, теорій, до держави, яка сприяє підприємництву і розвитку ринкових відносин.

По-друге, державний лад України утверджує в Україні національну державу. Це обумовлено передусім тим, що сучасне державотворення в Україні має у своїй основі реалізацію багатовікової української ідеї створення (поновлення, відродження) самостійної (незалежної, суверенної), соборної (єдиної, унітарної), вільної, демократичної, справедливої, правової, соціальної, розвинутої держави. Разом із тим держава, формуючи політичну українську націю - Український народ, дбає про розвиток етнічної української нації та інших етносів.

Відповідно до Конституції, держава, яка виникла на основі здійснення українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

У той же час Україна дбає про задоволення національно-культурних

І мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Державна мова в Україні, державні символи та інші інститути є за своїм походженням переважно національними інститутами етнічних українців.

По-третє, як свідчить процес державотворення в Україні в останні роки, Українська держава утверджується як європейська держава, якій притаманні істотні риси більшості європейських держав та держав світу.

Про це свідчить Конституція України, яка сприйняла багатовікові досягнення європейської наукової конституційної думки й практики в галузі державотворення. Зокрема, вчення, ідеї, положення про правову державу, про верховенство права, про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, про демократію, парламентаризм, місцеве самоврядування, вибори, референдуми та інші форми прямого народовладдя, про конституційне судочинство, правосуддя тощо. Форма нашої держави як за характером правління, тобто організацією державної влади, так і за характером державного устрою обиралася при підготовці Конституції 1996 р. З максимальним урахуванням досвіду європейських держав.

По-четверте, Україна з моменту проголошення своєї незалежності виступає як важливий міжнародний фактор, який впливає на інші держави і міжнародні організації й зазнає відповідно значного впливу з їх, боку. Це зумовлено, зокрема, її роллю в розпаді колишнього Союзу РСР, її колишнім фактичним статусом ядерної держави, успішною миротворчою місією на території колишньої Югославії, бурхливими і неординарними внутріполітичними і внутрішньоекономічними подіями в Україні, відносинами України зі Сходом і Заходом, з усіма державами та міжнародними і регіональними організаціями: СНД, НАТО, Радою Європи; геополітичним становищем в Європі й світі, тобто статусом України як великої європейської держави та іншими факторами.

Будівництво української держави, утвердження її державного ладу зазнає постійного впливу цих факторів як щодо державних структур, так і щодо їх функцій та завдань.

Принципи державного ладу України

Конституція кожної країни визначає, регулює, закріплює й охороняє насамперед основи державного ладу, його основні засади. Ці основи являють собою систему передбачених і закріплених Конституцією основних принципів організації (будівництва) і діяльності держави та її основних інститутів: органів державної влади, основних функцій держави, інших елементів (атрибутів) держави.

Основні принципи державного ладу опосередковують суть держави, її тип, місце і роль у суспільстві.

За Конституцією основними принципами державного ладу є такі принципи: суверенності і незалежності держави, демократизму держави, соціальної й правової держави, унітарності (єдності, соборності) держави та республіканської форми правління.

Пріоритетним принципом державного ладу є принцип суверенності й незалежності України. Даний принцип означає внутрішній і зовнішній суверенітет, незалежність нашої держави в усіх основних сферах: політичній, економічній, соціальній та культурній (духовній, інформаційній). За своєю суттю суверенітет, незалежність означає верховенство, повноту й самостійність державної влади всередині країни та рівноправність і незалежність держави у відносинах з іншими державами.

Внутрішній суверенітет - це суверенітет у внутріполітичній сфері, який означає незалежність держави від інших суб'єктів політичної системи, насамперед від політичних партій та їх блоків, верховенство, повноту та самостійність державної влади щодо статусу й політики цих суб'єктів. Держава залежить лише від одного суб'єкта політичної системи - народу України. За Конституцією, держава позбавляється колишньої залежності від партії, керівна роль якої щодо держави визнавалася певний час попередньою Конституцією.

У зовнішньому відношенні Україна має в повному обсязі суверенітет насамперед у політичній (зовнішньополітичній) сфері. Утвердження зовнішньоекономічного суверенітету та суверенітету в інших сферах зовнішньої діяльності нашої держави у повному обсязі є ще значною мірою її наміром, програмою, метою.

Принцип демократизму держави опосередковує передусім взаємовідносини держави і суспільства, держави й особи. Цей принцип знаходить своє виявлення в сучасних принципах формування органів державної влади, в їх системі, структурі, складі та основних засадах функціонування.

Вихідним моментом демократизму держави є проголошення його на найвищому конституційному рівні, що здійснюється Основним Законом і пов'язано з конституційним визнанням державою статусу народу як єдиного джерела влади, його права реалізовувати свою владу як через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, так і безпосередньо (шляхом виборів, референдумів тощо), та закріпленням виключного за народом права визначати й змінювати конституційний лад України.

Але головне в демократизмі держави - це забезпечення державою реального демократизму. Це досягається як конституційно визначеним порядком формування органів державної влади та інших інститутів держави, так і характером організації та діяльності держави.

Відповідно до Конституції, шляхом вільних і демократичних виборів обираються народні депутати України до парламенту - Верховної Ради, Президент, а також органи місцевого самоврядування України. Вибори до цих органів відбуваються на основі загального, рівного і прямого

Виборчого права шляхом таємного голосування (ст. 71 Конституції).

Органом державної влади, який уособлює представницьку демократію в Україні і є головним структурним елементом демократизму держави, є Верховна Рада. Верховна Рада є єдиним, загальнонаціональним, колегіальним, постійно діючим органом законодавчої влади України.

Демократизм держави виявляється також у принципах діяльності її органів і в основних засадах здійснення державної влади в цілому. Зокрема, він виявляється в гласності, відкритості роботи парламенту та інших органів державної влади, періодичності сесій і пленарних засідань парламенту, в системності роботи інших органів державної влади тощо.

Принцип соціальної держави полягає в тому, що держава є і має бути виразником, представником і захисником інтересів як усього суспільства, усього народу, тобто публічних, загальних інтересів, так і інтересів кожної людини й громадянина..

Соціальна держава дбає й має дбати насамперед про соціально незахищених або найменш соціально захищених осіб і про відповідні верстви населення (безробітних, непрацездатних тощо). Щодо більшості громадян, то соціальна держава має створювати сприятливі умови для їх діяльності, виявлення їх професійних, ділових, творчих можливостей у власних інтересах і в інтересах держави та суспільства.

Найважливішою рисою соціальної держави є принципово нове ставлення до особи, її інтересів, визнання її пріоритетом серед соціальних цінностей.

Відповідно до ст. 3 Конституції, людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Найбільш повно соціальний характер держави виявляється в системі соціальних, прав і свобод людини й громадянина, передбачених й закріплених Конституцією (ст. 43-49) та в системі їх гарантій. Зокрема, Конституцією передбачаються такі соціальні права, як право на працю (ст. 43), на відпочинок (ст. 45), на соціальний захист (ст. 46), на житло (ст. 47), на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49) тощо.

Соціальна держава має створювати умови для забезпечення громадян роботою, перерозподіляти доходи через державний бюджет, забезпечувати людям прожитковий мінімум, сприяти збільшенню числа дрібних і середніх власників, охороняти найману працю, піклуватися про освіту, культуру, сім'ю, охорону здоров'я, поліпшувати соціальне забезпечення тощо. Необхідно надати соціальну орієнтацію (спрямування) всій економічній політиці держави, не перекреслюючи при цьому конкуренцію й економічну свободу, заохочуючи індивідуальну ініціативу.

В Україні Конституція 1996 р., уперше закріпивши соціальну державу, передбачила ряд заходів по її утвердженню. Це розширення кола соціально-економічних прав та гарантій їх реалізації. Маються на увазі, зокрема, передбачені Конституцією забезпечення захисту всіх суб'єктів власності й господарювання, соціальна спрямованість економіки, проголошення рівності усіх суб'єктів власності перед законом (ст. 13); державний захист прав споживачів, здійснення контролю за якістю й безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт (ст. 42); гарантування працівників від незаконного звільнення та гарантування права на вчасне одержання працівниками винагороди за працю (ст. 43); гарантування того, що пенсії, інші види соціальних витрат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46); охорона державою сім'ї, дитинства, материнства й батьківства (ст. 51) тощо.

Правовий характер нашої держави виявляється насамперед у передбаченому Конституцією верховенстві права (ст. 8), у здійсненні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6), у взаємній відповідальності держави та особи (ст. 3), гарантуванні прав і свобод людини й громадянина тощо.

Верховенство права означає пріоритет права щодо держави, політики, економіки, культури та інших інститутів (основ) держави, а також щодо інших соціальних норм (моралі, звичаїв тощо).

Політика держави має визначатися й здійснюватися у правових формах: у вигляді законів, указів Президента, постанов Кабінету Міністрів тощо. У правовій державі політика, яка не має правових форм, не є обов'язковою для виконання. Правова держава спілкується й має спілкуватися з особою та суспільством мовою правових актів і насамперед законів, які повинні відповідати Конституції.

Принцип унітарності нашої держави означає її єдність, соборність у політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим моментом єдності держави є її територіальна єдність. У Конституції щодо цього зазначається, що територія України у межах існуючого кордону .є цілісною і недоторканною (ст. 2). Існуючий поділ України є адміністративно- територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ та Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної держави.

Принцип республіканської форми держави полягає в такій організації державної влади (форми правління), за якої глава держави (Президент) обирається народом або парламентом, шляхом прямих або непрямих виборів на певний строк (5 років). Україна відповідно до ст. 5 Конституції є республікою, оскільки глава держави - Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Відповідно до змісту Конституції наша держава за своїми основними рисами вважається президентсько-парламентською республікою, оскільки Президент обирається громадянами України, формує Кабінет Міністрів (уряд), який. Відповідальний перед ним, але не очолює уряд, не є главою виконавчої влади. Верховна Рада - парламент України - може прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, яка веде до відставки Кабінету Міністрів. За відповідних умов Президент має право розпуску парламенту.

Названі принципи нашої держави і державного ладу є пріоритетними, основними, але не єдиними. Прямо чи опосередковано Конституція закріплює й ряд інших принципів держави, зокрема принципи національної й світської держави та інші.

Про національний характер нашої держави свідчать, зокрема, основні напрями її національної політики, передбачені й закріплені новою Конституцією. Зокрема, у ст. 11 Конституції зазначається, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин. Національний характер української держави відбито в Конституції 1996 р. І тим, що в ній утілено багатовікову українську ідею й ідеологію, у тому числі ідеологію українського державотворення. Мріючи й борючись за створення (відновлення) своєї держави, український народ прагнув мати дійсно суверенну, самостійну, демократичну, справедливу і єдину, соборну (унітарну) державу. Таку державу нині й має український народ юридично й фактично.

Світський характер нашої держави закріплено в Конституції опосередковано. Зокрема, у ст. 35 Конституції, поряд з проголошенням права на свободу світогляду й віросповідання, зазначається, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви і жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова, тобто як державна.

Механізм Української держави

Механізмом держави, як правило, вважається система органів державної влади (апарат держави) та інших основних інститутів держави. До механізму держави, поряд з органами державної влади, належать також громадянство, територія (територіальний устрій), бюджетна, грошова і банківська системи. Збройні Сили та інші військові формування держави, державні символи тощо.

Механізм держави - це система органів і організацій та інших інститутів держави, які складають її організаційну основу: організаційно- політичну, організаційно-економічну та інші.

До організаційно-політичної основи держави, тобто до її політичного механізму належать насамперед органи державної влади, територія держави, Збройні Сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави.

До організаційно-економічної основи держави, тобто до її економічного механізму належать передусім бюджетна, грошова і банківська системи, державна власність та інші організаційно-економічні важелі діяльності держави.

До соціальної (організаційно-соціальної) основи держави, тобто до її соціального механізму належать переважно громадянство, а також державні соціальні системи: охорони здоров'я, соціального захисту тощо.

До організаційно-культурної (духовної) основи держави, тобто до її культурного (духовного) механізму відносяться насамперед державна мова, а також державні системи освіти, виховання, науки, культури тощо.

Пріоритетним елементом (складового) механізму держави є її політична основа, політичний механізм, зокрема, органи державної влади.

Систему органів державної влади, за Конституцією України, складають:

                Орган законодавчої влади.

                Глава держави.

                Органи виконавчої влади.

                Органи судової влади.

                Інші органи держави.

Органом законодавчої влади є Верховна Рада України. Верховна Рада є загальнонаціональним, виборним, представницьким, колегіальним, постійно діючим, однопалатним органом законодавчої влади, який складається з 450-ти народних депутатів. Вони обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки (ст. 76).

Главою держави є Президент України. За Конституцією, він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини й громадянина (ст. 102). Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на 5 років.

Органи виконавчої влади, за Конституцією, становлять собою певну систему. До неї входять: Кабінет Міністрів, який є вищим органом у системі; органів виконавчої влади, міністерства та інші органи центральної виконавчої влади і місцеві державні адміністрації. Ці органи (органи виконавчої влади) є, образно кажучи, "хребтом" держави і державної влади. Якщо уряд є сильним, то, як правило, сильною є і держава.

Судочинство в Україні здійснюється, відповідно до Конституції,

Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції (ст. 124). До органів судової влади належить також Вища рада юстиції.

Поряд із цими органами державної влади є органи, які передбачені Конституцією, але безпосередньо не віднесені до органів певного виду державної влади. Це, зокрема, Центральна виборча комісія. Національна рада України з питань телебачення й радіомовлення тощо.

Загальними засадами організації (будівництва) органів державної влади є:

                Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову та взаємодія органів державної влади;

                Демократичний порядок формування органів державної влади;

                Системність і структурованість;

                Конституційність, законність в організації й діяльності;

                Постійний характер діяльності й детермінованість повноважень органів державної влади;

                Врахування загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, досягнень національної й світової конституційної думки й практики державного будівництва;

                Гарантування діяльності органів .державної влади.

Пріоритетним принципом будівництва органів державної влади є, звичайно, принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Цей принцип перш за все означає рівноправність та незалежність органів державної влади між собою, але фактично він є значно багатограннішим явищем: він є принципом поділу й взаємодії органів державної влади. Без тісної та всебічної взаємодії цих органів формування й функціонування державної влади практично неможливе.

Надзвичайно важливим принципом будівництва органів державної влади є демократичний порядок їх формування. Зокрема, народні депутати й Президент обираються на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування; Прем'єр-міністр і Генеральний прокурор призначаються Президентом за згодою Верховної Ради; професійні судді на перші п'ять років призначаються Президентом, а потім обираються Верховною Радою безстроково.

Наступним важливим принципом організації й діяльності органів державної влади є їх системність і структурованість. Органи державної влади, за новою Конституцією, складають цілісну систему.

Вкрай необхідним в діяльності органів державної влади є принцип конституційності й законності. Відповідно до ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі і в межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України.

Істотно новим принципом організації й діяльності органів державної влади за новою Конституцією є постійний характер їх діяльності і чітка детермінованість їх повноважень. Так, народні депутати України обираються строком на 4 роки (ст. 76) і здійснюють свої повноваження на постійній основі (ст. 78). Президент обирається строком на 5 років (ст. 103), не може мати іншого представницького мандату, обіймати посаду в інших органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку (ст. 103). Лише професійні судді після перших п'яти років своєї роботи обираються Верховною Радою безстроково.

Конституцією передбачаються також відповідні гарантії діяльності органів державної влади (стримування й противаги). Зокрема, Президент має право припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (ст. 106), має право накладати вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради (ст. 106).

У свою чергу Верховна Рада має право "усунення Президента України" із поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленої статтею 111 Конституції, може приймати резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, що має наслідком відставку Кабінету Міністрів (ст. 115) тощо.

Характер державного ладу України знаходить свій вияв, поряд з органами державної влади, і в інших складових політичної основи держави, насамперед у території (територіальному устрої), Збройних Силах, державній символіці та в інших елементах політичного механізму держави.

Територіальний устрій України, тобто організація її території, ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації й децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

В Україні, яка є унітарною державою, існує єдиний вид територіального устрою: адміністративно-територіальний устрій (поділ). Систему цього устрою складають: Автономна Республіка Крим, області (24), райони, міста, райони в містах, селища й села (ст. 133 Конституції).

Збройні Сили України є юридично і фактично новим явищем у її механізмі і в державному ладі в цілому. Їх існування стало можливим після проголошення незалежності, суверенітету України.

Відповідно до Конституції (ст. 17), на Збройні Сили покладаються: оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності. Разом із тим Конституцією передбачається існування й інших державних військових формувань та правоохоронних органів. На них покладаються завдання гарантування державної безпеки й захист державного кордону (ст. 17).

Державними символами України, за Конституцією (ст. 20), є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Державним Прапором України є стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього й жовтого кольору.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба та герба Війська Запорізького. Головним елементом великого Державного Герба є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб).

Державний Гімн України являє собою національний гімн на музику М. Вербицького зі словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради.

Складовою частиною механізму держави, зокрема, її політичної основи, є столиця - головне місто держави, центр її політичного життя. Столицею України є місто Київ.

Складовими організаційно-економічної основи, економічного механізму державного ладу України є насамперед Державний бюджет, грошова одиниця і Національний банк.

Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - на інший період.

Грошовою одиницею України є гривня.

Головною складовою частиною економічного механізму держави і державного ладу в цілому є державна власність.

Соціальною основою держави, її соціальним механізмом є насамперед громадянство України. Громадяни України складають Український народ. Відносно самостійними соціальними спільностями, які утворюють соціальну основу держави, є українська нація, корінні народи і національні меншини та інші спільності.

Власне, самостійне громадянство як органічну складову частину держави, її механізму Україна має з часу проголошення своєї незалежності, суверенітету. Нині, відповідно до Конституції (ст. 4), в Україні існує єдине громадянство. Наша держава не визнає подвійного чи множинного громадянства.

Разом із тим Україна допускає постійне проживання на її території осіб без громадянства (апатридів) та перебування іноземних громадян, які користуються в переважній більшості національним режимом, тобто мають в основному ті ж права. Свободи й обов'язки, що й громадяни України.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Організаційно-культурну (духовну) основу, духовний, культурний механізм держави складає насамперед державна мова. Державною мовою в Україні, відповідно до ст. 10 Конституції, є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні також гарантується вільний розвиток, використання і захист інших мов національних меншин України.

Основну частину духовної культурної основи держави, відповідного її механізму складають державні системи освіти, виховання, науки, культури, мистецтва, інформації тощо.

Основні функції Української держави

Характер державного ладу відображається також у функціях держави (вони опосередковують собою суть, тип, природу й призначення держави). Тому Конституція, визначаючи державний лад, закріплює поряд із механізмом держави також її основні функції.

Зазначимо, що основні функції держави не закріплюються повною мірою в якомусь одному розділі Конституції, а є змістом практично всіх розділів Конституції, вони закріплюються, насамперед у розділі I, присвяченому загальним засадам Конституції і конституційного ладу.

Функції держави, опосередковуючи собою діяльність держави, відображають насамперед основні напрями і види її діяльності.

Критеріями класифікації функцій держави є основні елементи її діяльності. Такими елементами, зокрема, є суб'єкти, об'єкти, способи, засоби діяльності, мета, завдання діяльності тощо.

Основними суб'єктами діяльності держави є держава в цілому, суб'єкти федерації (якщо держава федеративна), органи державної влади

Та інші суб'єкти держави, складові її механізму. Відповідно розрізняють

• і ••• і ••• • і ••• •

Загальнодержавні функції, функції суб'єктів федерації, органів

Державної влади та інші.

Основними об'єктами діяльності держави є сфери її діяльності, зокрема, політична, економічна, соціальна, культурна, екологічна та зовнішня сфери. Відповідно до них розрізняють такі функції держави як політична, економічна, соціальна, культурна (духовна), екологічна та зовнішня (зовнішні) функції. Ці функції умовно можна назвати об'єктними функціями.

За новою Конституцією, держава здійснює цілісну, повноцінну систему об'єктних (внутрішніх і зовнішніх) функцій. Це такі функції, як політична, економічна, соціальна, культурна, екологічна і т.п.

Найбільш рельєфно в Конституції закріплюється політична функція (ст.ст. 1, 5, 6, 15, 36, 39, 85, 102, 106, 116 тощо). Зокрема, держава в особі відповідних органів державної влади визначає засади внутрішньої й зовнішньої політики (ст. 85), здійснює внутрішню та зовнішню політику (ст. 116) тощо.

Досить повно закріплена в Конституції також економічна функція держави. Так, держава в особі відповідних органів державної влади здійснює від імені Українського народу права власника на природні ресурси, забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності й господарювання (ст. 13), охороняє основне національне багатство - землю (ст. 14), забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності (ст. 42), розробляє, затверджує й здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку України (ст. 85, 116), встановлює порядок утворення й функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального (ст. 92), тощо.

Найдетальніше Конституцією визначена соціальна функція. Насамперед наша держава проголошується в Конституції соціальною державою (ст. 1). Вона визнає людину, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Визначальними щодо змісту і спрямованості діяльності держави є права й свободи людини та їх гарантії (ст. 3). Держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (ст. 13), належні умови для повного здійснення громадянами права на працю (ст. 43), на достатній життєвий рівень (ст. 48), гарантує право на соціальний захист (ст. 46), створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування (ст. 50), розробляє, затверджує. І здійснює загальнодержавні програми соціального розвитку України (ст. 85, 116) тощо.

Усебічно закріплена й культурна (духовна) функція держави. Зокрема, держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ст. 10), доступність і безплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої та післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам (ст. 53); сприяє розвиткові науки, охороняє культурну спадщину (ст. 54), розробляє, затверджує та здійснює загальнодержавні програми національно-культурного розвитку (ст. 85, 116).

Порівняно новим явищем у конституційному закріпленні й регулюванні функцій держави є закріплення екологічної функції. Зокрема, в Конституції зазначається, що гарантування екологічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду

Українського народу є обов'язком держави (ст. 16).

Досить повно визначено в Конституції зовнішні функції держави: оборони, захисту суверенітету і територіальної цілісності (ст. 17), а також зовнішньополітичну (ст. 18) й зовнішньоекономічну функції, функцію культурного співробітництва (гуманітарну функцію) тощо.

Серед них особливо детально закріплено оборонні функції. Зокрема, зазначається, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, гарантування її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави (ст. 17).

Щодо зовнішньополітичної функції, то в Конституції зазначено: зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами й нормами міжнародного права (ст. 18).

Держава в особі Верховної Ради виключно законами визначає засади зовнішньоекономічної діяльності (ст. 92), в особі Кабінету Міністрів організовує й забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності (ст. 116).

Щодо зовнішньокультурної (гуманітарної) функції, то держава сприяє, зокрема, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством, забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами (ст. 54).

За способами діяльності держави розрізняють такі її функції, як законодавча, виконавча і судова, які умовно називають "владними" ("організаційними", "технологічними" чи "процесуальними") функціями.

Класифікація функцій держави за засобами її діяльності ще не дістала загального визнання і не утвердилася. Функції, що об'єктивно виділяються за цими критеріями, зокрема фінансова, територіальна та інші, належать, як правило, до "технологічних" функцій або зовсім не називаються, оскільки чітко не визначені критерії такої класифікації, а також система (сукупність) основних засобів діяльності держави, за винятком бюджету й фінансів.

3. Конституційні основи суспільного ладу України

Поняття й сутність суспільного ладу

Суспільний лад України являє собою організацію й діяльність суспільства, які передбачені й гарантовані Конституцією та законами.

Він є основною складовою частиною конституційного ладу і визначає характер інших його складових, у тому числі державного ладу. Народ є єдиним джерелом влади і має право здійснювати її (владу) як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції).

Суспільний лад є багатогранним явищем за своєю суттю, змістом і формами.

За своєю суттю суспільний лад України, як і будь-якої іншої країни, являє собою передбачену Конституцією і законами загальнонаціональну систему суспільних відносин - організаційних та функціональних, - зумовлену внутрішніми й зовнішніми факторами: політичними, економічними, соціальними, духовними, історичними, географічними, національними та ін.

Нинішній суспільний лад України фактично є поєднанням елементів кількох типів суспільного ладу. Українське суспільство перебуває на початку свого шляху до громадянського суспільства, поєднуючи риси нового суспільства з рисами попереднього.

Основними рисами громадянського суспільства, зокрема, є: визнання людини, її інтересів, прав і свобод головною соціальною цінністю суспільства; рівноправність і захищеність усіх форм власності; економічна свобода громадян та їх об'єднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності; свобода і добровільність праці на основі вільного вибору форм і видів трудової діяльності; надійна й ефективна система соціального захисту людини; політична й ідеологічна свобода, наявність демократичних інститутів, які забезпечують кожній людині можливість впливати на формування та здійснення державної політики тощо.

Громадянським суспільством вважається, як правило, соціально неоднорідне, структуроване (стратифіковане) суспільство, що є відносно незалежним від держави. Разом з тим громадянське суспільство - це спільність вільних і рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником та брати активну й всебічну участь у політичному житті.

Значний вплив на суспільний лад, його сутність мав національний склад українського суспільства. Його багатонаціональність в етнічному відношенні. В Україні, як відомо, проживають громадяни майже ста національностей.

На суспільний лад України, його сутність сьогодні помітно впливають процеси структуризації українського суспільства; тривале протистояння політичних сил (політичних партій та їх блоків) і влад; порушення соціальних та інших прав громадян; релігійні відносини, особливо внутрішня боротьба релігійних конфесій; регіональні тенденції, зокрема тенденції сепаратизму (у Криму, Закарпатті тощо); боротьба в інформаційному просторі України; правовий нігілізм, аполітичність і байдужість до національної ідеї певної частини українського суспільства та інші фактори.

Негативний вплив на становлення, функціонування й розвиток сучасного суспільного ладу мають нелегітимні, неофіційні, тіньові суспільні відносини, які набули в Україні значного поширення ("тіньова економіка" тощо). Вони істотно впливають на офіційне (легальне) політичне, економічне, соціальне й духовне життя, деформують його, перетворюють легітимні інститути в символічні, а нелегітимні - у фактичні, реальні.

За змістом суспільний лад є системою політичних, економічних, соціальних, духовних та інших суспільних відносин (відносин в усіх основних сферах життя й діяльності суспільства), їх подальшого взаємоузгодженого позитивного розвитку.

Зміст суспільних відносин України нині істотно змінюється. Збільшується їх коло, збагачується їхній зміст. Так, приватизація і ринкові відносини в економіці зумовили значне збільшення впливу економічних відносин та збагачення їх змісту. Багатопартійність і свобода політичної діяльності значно розширили й поліпшили політичне життя суспільства. Звичайно, далеко не в усіх відношеннях нові суспільні відносини є позитивними і ефективними, конституційними й законними, гарантованими і стабільними, проте, утвердження нового суспільства, нових суспільних відносин, нового за своїм змістом суспільного ладу, є очевидним, масовим й інтенсивним.

За формою суспільний лад є системою організаційних і функціональних форм усіх сфер життя та діяльності суспільства.

Суспільний лад України істотно збагатився в останні роки рядом організаційних і функціональних форм. Про це свідчить, зокрема, прихід до політичного життя більше 70 політичних партій, утвердження системи недержавних підприємств в економічній, соціальній і духовній (культурній) сферах: недержавних підприємств соціальних послуг, навчальних закладів, засобів масової інформації тощо.

Суспільний лад, як і державний, визначається та гарантується Конституцією й законами. Але його визначення має ряд відмінностей порівняно з визначенням державного й конституційного ладу.

Якщо організація і діяльність держави, органів державної влади та інших її інститутів має регулюватися Конституцією і законами всебічно та повно, то організація й діяльність суспільства мають регулюватися мінімально. Адже нова Конституція проголошує свободу (багатоманітність) політичного, економічного та ідеологічного життя суспільства, максимально можливе невтручання в життя та діяльність особи й суспільства. Повністю відмовитись від регулювання суспільних відносин держава, звичайно, не може. Але вона може й має визначати основні засади суспільних відносин, суспільного ладу, створюючи тим самим необхідні передумови функціонування й розвитку суспільства та всіх суспільних відносин.

Правове визначення, закріплення й гарантування основ суспільного ладу України здійснюється насамперед Конституцією.

Конституційні основи суспільного ладу, становлять собою базові принципи організації й діяльності суспільства, а також, сукупність його найважливіших .організаційних і функціональних інститутів.

Основні принципи суспільного ладу

Конституційні основи суспільного ладу знаходять свій вияв насамперед в основних принципах організації й діяльності суспільства (суспільного ладу).

Це, зокрема, такі принципи:

                Принцип суверенності суспільства, народу, тобто народного (національного) суверенітету;

                Принцип демократизму суспільства, суспільного ладу;

                Принцип конституційності, законності суспільного ладу;

                Принцип політичного, економічного й ідеологічного плюралізму (багатоманітності);

                Принцип етнічної багатонаціональності і політичної єдності українського народу;

                Принцип соціальної справедливості тощо.

Принцип суверенності суспільства означає суверенність народу, тобто суверенність його волі та інтересів. Проголошений в Преамбулі принцип суверенності Українського народу знаходить подальший розвиток у нормативних положеннях, насамперед у ст. 2 Конституції, в якій зазначається, що суверенітет України поширюється на всю територію і, природно, опосередковується (виражається) усіма громадянами України, та у ст. 5, в якій народ визнається носієм суверенітету України.

Принцип демократизму суспільства полягає у належності влади народові та участі народу у здійсненні влади. Це взаємовідносини суспільства й держави. За Конституцією, влада в Україні належить безпосередньо її народу як першоджерелу влади і до того ж усьому народу, а не будь-якій його частині, оскільки народ України складають громадяни усіх національностей і об'єктивно - усіх соціальних груп. Відповідно до

Ст. 5 Конституції народ є єдиним джерелом влади в Україні.

Демократизм суспільства, суспільного ладу полягає також в участі народу у здійсненні влади: народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування (ст. 5). Основними формами безпосереднього здійснення влади народом, прямого народовладдя є, за Конституцією, вибори й референдуми (ст. 69), в яких мають право брати участь усі громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років. Тобто весь народ України має право брати участь у здійсненні політичної влади.

Демократизм суспільства знаходить вияв у системі політичних прав і свобод громадян України, проголошених і гарантованих Конституцією (ст.ст. 33-40), та в інших правах і свободах людини й громадянина.

Одним з важливих принципів суспільного ладу, що нині утверджується в Україні, є принцип плюралізму, багатоманітності, зокрема, в політиці, економіці та ідеології. Політичний плюралізм виявляється насамперед у багатопартійності і свободі політичної діяльності; економічний - у багатоманітності форм власності й господарювання, свободі підприємницької діяльності; ідеологічний - у різноманітності ідеологій.

Принцип конституційності, законності суспільного ладу України означає, що основні засади організації й діяльності нашого суспільства передбачаються й гарантуються Конституцією, а основні форми суспільної діяльності та інших суспільних відносин - політичних, економічних, соціальних та інших - визначаються також законами. Держава і право України не втручаються й не мають втручатися надмірно в суспільне життя і суспільну діяльність, але повинні максимально сприяти його функціонуванню й розвитку з урахуванням усіх або принаймні більшості основних внутрішніх та зовнішніх факторів.

Правопорядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією й законами України (ст. 19 Конституції).

Принцип етнічної багатонаціональності і політичної єдності українського народу полягає у конституційному визнанні наявності в Україні ряду етносів (поряд з українською нацією, як етносом), у визначенні їх статусу та ставленні до них держави й суспільства в цілому, у проголошенні українського народу спільністю громадян усіх національностей, що проживають на території України. Це чітко зазначено у Преамбулі Конституції: Верховна Рада приймає Конституцію - Основний Закон від імені Українського народу - громадян України всіх національностей.

У Конституції українська нація, як етнос, проголошується титульною нацією, яка дає назву державі та визначає характер ряду інститутів держави й суспільства (державну мову, державні символи тощо). Чинна Конституція закріплює також національну політику - держави щодо всіх етносів в Україні та до всіх етнічних українців, які проживають за межами України. Зокрема, у. Ст. 11 Конституції зазначається, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Принцип соціальної справедливості полягає в конституційному вираженні й захисті інтересів всього суспільства, кожної людини й громадянина та кожної соціальної спільності. Зокрема, чинна Конституція проголошує й надійно гарантує велике коло громадянських соціальних, економічних та інших прав і свобод людини й громадянина.

Пріоритетними гарантами цих прав і свобод є конституційні норми - принципи, зокрема, щодо вільності та рівності людей у своїй гідності й правах (ст. 21), невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини, рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності перед законом. Так, відповідно до ст. 24 Конституції, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується наданням жінкам рівних із чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї тощо.

Сім'я, дитинство, материнство й батьківство охороняються державою (ст. 51 Конституції). Держава дбає про інтереси всіх корінних народів і національних меншин (ст. 11 Конституції).

Система суспільного ладу

В організаційному відношенні суспільний лад становить собою певну систему.

Основними складовими суспільного ладу є політична, економічна, соціальна й культурна (духовна, ідеологічна) системи

Суспільства.

Насамперед суспільний лад опосередковує собою політичну систему суспільства. Нині, за новою Конституцією, повноправними: суб'єктами політичної системи України є: народ як політична спільність, держава, політичні партії і територіальні громади та органи місцевого самоврядування.

Пріоритетним суб'єктом політичної системи нашого суспільства є народ. Згідно зі ст. 5 Конституції, народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Проголошення Конституцією права народу здійснювати владу безпосередньо (шляхом виборів, референдумів тощо) є визнанням народу рівноправним і пріоритетним суб'єктом політичної системи поряд із державою, політичними партіями та іншими суб'єктами.

Це підтверджується і ст. 69 Конституції: народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії.

Основним суб'єктом політичної системи є, звичайно, держава. Адже, за Конституцією, народ здійснює владу не лише безпосередньо, а й через органи державної влади. Влада має здійснюватись постійно, а народ безпосередньо бере участь у її здійсненні періодично (через 4-5 років або іноді через інші періоди) і лише з найважливіших питань загальнодержавного й місцевого значення, Тому основним суб'єктом здійснення влади і відповідно політичної системи є держава в особі відповідних органів державної влади: органів законодавчої, виконавчої і судової влади. Держава через органи державної влади забезпечує здійснення волі народу. Зокрема, держава в особі відповідних органів державної влади:

                Визначає засади внутрішньої й зовнішньої політики (ст. 85 Конституції);

                Здійснює внутрішню та зовнішню політику (ст. 116);

                Розробляє, затверджує й здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку (ст. 85, 116);

                Здійснює зовнішньополітичну діяльність (ст. 18) тощо.

Поряд з державою важливу роль у функціонуванні й розвитку політичної системи відіграють політичні партії. Відповідно до Конституції, політичні партії в Україні сприяють формуванню й вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах та референдумах.

Але політичні партії позбавлені можливості безпосередньо впливати на державу, її органи влади, підміняти чи дублювати їх. У Конституції зазначається, що не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої й судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях (ст. 37).

Визначення територіальних громад і органів місцевого самоврядування основними складовими політичної системи ґрунтується на положеннях Конституції й Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" про те, що територіальні громади беруть участь у здійсненні безпосереднього народовладдя в межах відповідних адміністративно- територіальних одиниць, зокрема, забезпечують проведення місцевих референдумів (ст. 143 Конституції), а органи місцевого самоврядування є інститутами, через які (поряд з органами державної влади), відповідно до ст. 5 Конституції, народ здійснює владу.

Основним системотворчим елементом суспільного ладу є економічна система суспільства. Ця система вважається, як правило, сукупністю основних форм власності й економічної (господарської) діяльності.

Нині економічна система включає, такі форми власності: власність Українського народу (ст. 13), власність держави, комунальна власність і приватна власність (ст. 41). Пріоритетною формою власності в Україні є власність Українського народу. Зокрема, в Конституції зазначається, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (ст. 13). Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених чинною Конституцією. Виняток складає право власності на землю, яка вважається основним національним багатством. Це право, за Конституцією, набувається й реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону (ст. 14).

Державна і комунальна власність, зокрема, основні об'єкти права державної та комунальної власності, закріплюються в Конституції переважно опосередковано (ст. 41, 92, 116 тощо), що дає підставу зробити висновок про втрату державною власністю свого колишнього пріоритетного характеру й недопустимість ототожнення загальнонародної власності (власності народу) із державною власністю.

Управління об'єктами державної власності здійснює, відповідно до Конституції, Кабінет Міністрів. Він же забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності (ст. 116).

Управління майном, що перебуває у комунальній власності, здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування (ст. 143).

Найбільш повне закріплення й регулювання на конституційному рійні вперше одержала така форма власності, як приватна. Ця форма власності прирівняна за своїм статусом з іншими формами. За новою Конституцією, кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) практично без будь-яких обмежень. Причому право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41). Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване, як виняток, з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості, звичайно, якщо ці об'єкти набуті в порядку, визначеному законом.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду й у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (ст. 41).

Невизначеним залишився статус лише колективної форми власності, зокрема, власності політичних партій і громадських організацій тощо. Проте це не дає підстав залишати дану форму власності поза законом. Адже, за Конституцією, держава забезпечує захист усіх суб'єктів права власності й господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом (ст. 13).

Поряд із державним управлінням економікою (державним господарюванням) стає можливою різноманітна підприємницька діяльність фізичних і юридичних осіб, Нині кожен має право, як зазначається в Конституції, на підприємницьку діяльність. Істотно змінюється характер конституційно-правового регулювання економічної (господарської) діяльності. Держава, за Конституцією, забезпечує захист конкуренції у підприємницький діяльності. Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види й межі монополізації визначаються законом (ст. 42).

Важлива роль у формуванні й функціонуванні суспільного ладу України належить її соціальній системі, яка являє собою сукупність соціальних спільностей; соціальних об'єднань (організацій) і форм соціальної діяльності (соціальних послуг тощо).

Насамперед соціальну систему утворюють соціальні спільності, зокрема, українська нація як етнос, корінні народи, національні меншини, соціальні групи, трудові колективи, територіальні громади.

Наступним системотворчим елементом соціальної системи є соціальні об'єднання, зокрема, соціальні громадські організації (профспілки, молодіжні, жіночі організації тощо).

Складовою частиною соціальної системи є також галузеві й територіальні соціальні системи в особі відповідних підприємств, установ та організацій: системи охорони здоров'я, медичної допомоги і медичного страхування, відпочинку, соціального захисту тощо.

Соціальні спільності закріплюються в Конституції переважно опосередковано. Зокрема, зазначається, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11). Щодо громадських об'єднань (організацій) у Конституції вказується, що громадяни мають право на участь у професійних спілках із метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

Зокрема, в Конституції зазначається, що професійні спілки є громадськими організаціями, які об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності (ст. 36).

Основним видом соціальної діяльності, звичайно, є трудова діяльність, праця. Відповідно пріоритетним видом громадських організацій вважаються, за Конституцією, професійні спілки.

За характером соціальної діяльності однією з пріоритетних соціальних підсистем є система охорони здоров'я. В Конституції зазначається, що охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм (ст. 49).

Охорона здоров'я, як і інші види соціальної діяльності, соціального обслуговування, має державні та недержавні форми.

Держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя, а також дбає про розвиток фізичної культури й спорту.

Відповідні системи соціальної діяльності, соціального обслуговування діють або мають діяти в усіх основних соціальних сферах: праці, відпочинку тощо.

Найважливішим показником рівня гуманності соціальної системи є соціальний захист. Так, в Конституції проголошується, що право на соціальний захист включає право громадян на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст. 46). Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46).

В основі системи соціального захисту - система державного соціального страхування; основною формою соціальних виплат є пенсії. Її характер і реальність визначають у багатьох відношеннях не лише систему соціального захисту і соціальну систему в цілому, а й значною мірою весь

Суспільний лад країни.

Вельми важливою системою суспільства є культурна (духовна, ідеологічна) система. Вона становить собою систему форм духовного (культурного) життя і духовної (культурної) діяльності, духовних (культурних) об'єднань (організацій) та ідеологій.

Основними формами духовного (культурного) життя і відповідної діяльності суспільства є, зокрема, освіта, наука, культура, інформація. В кожній з цих сфер існує певна система: система освіти, науки, культури тощо.

Держава, відповідно до ст. 53 Конституції, забезпечує доступність і безплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно- технічної, вищої й післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Систему науки складає академічна наука (академічні установи), вузівська наука, відомча наука (система відомчих наукових установ і навчальних закладів) тощо. Ця система визначена й закріплена в Конституції опосередковано. Разом з тим у Конституції проголошується, що держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством (ст. 54).

Лише частково й переважно опосередковано закріплена в Конституції система культури (у вузькому розумінні цього слова). Вона опосередковує собою державні та недержавні заклади й установи культури. Переважну частину їх складають державні й комунальні установи: театри, палаци культури, бібліотеки тощо.

Нині система культури переживає кризовий стан. Разом із тим посилюються тенденції її відродження. Конституція створила для цього відповідні передумови. Зокрема, в Основному Законі України зазначається, що культурна спадщина охороняється законом і що держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

В цілому роль духовної системи нашого суспільства зростає. Це збігається із загальносвітовими тенденціями: в більшості розвинених країн світу спостерігається піднесення ролі й значення систем освіти, науки, інформації. Найбільш поширеним видом об'єднань (громадських організацій) у духовній сфері є творчі спілки, освітні (просвітні) організації, товариства тощо. Нині відбувається їх перебудова, становлення якісно нової їх системи.

Зростає роль і значення в духовному житті суспільства церкви й релігії, хоча міжконфесійні змагання певною мірою сповільнюють цей процес.

Ідеологічний плюралізм, проголошений і закріплений Конституцією (ст. 15), дає змогу функціонувати в суспільстві і його духовній системі різноманітним світоглядам ученням, теоріям, концепціям.

Міністерство освіти і науки України Тернопільський національний економічний університет

Юридичний факультет


Л Е К Ц І Я

З курсу "Конституційне право України" Тема: "Основи конституційно-правового статусу

Особи"

Підготував: доцент кафедри, к.ю.н. Федоров М.П.

Тернопіль

План лекції

 

Вступ

 

1.

Загальні засади конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні

3

2.

Основні права і свободи людини і громадянина в Україні.

23

3.

Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні.

36

 

Висновки

 

 

Список використаних джерел

 

 

1. Загальні засади конституційно-правового статусу людини й громадянина в Україні

Правовий статус людини й громадянина як інститут конституційного права

У ст. 3 Конституції України сказано, що людина є "найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав та свобод. У Конституції України із 48 статей II Розділу, що присвячені правам людини й громадянина, 37 стосуються особистих прав та свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють обов'язки громадян. Права й свободи, закріплені Конституцією України, в цілому відповідають положенням Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні, культурні права, а також відповідним принципам Заключного акту Наради по безпеці й співробітництву в Європі.

Правове становище громадянина в повному обсязі - це

Сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права й свободи людини не є вичерпними.

Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини є:

1.           Закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права;

Україна, як повноправний член світової співдружності, визнає й гарантує права й свободи особи, притаманні цивілізованому суспільству. У Конституції України відображено положення Всесвітньої декларації прав людини, яка була затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права людини, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права людини, які вступили в силу в 1996 р. До цих документів треба додати і Європейську Конвенцію про захист прав та основних свобод людини й громадянина, ратифіковану 17 липня 1997 р. Верховною Радою України.

2.          Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження (ст. 21 Конституції України).

Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами й свободами від народження. Цей принцип означає також, що здійснення прав та свобод людини й громадянина не повинно порушувати права та свободи інших осіб;

3.   Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Конституції України).

Він проголошує рівність усіх перед законом і судом (ч. 3 ст. 8 Конституції України). Права й свободи людини та громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії тощо (ч. 3 ст. 24 Конституції України).

4.     Принцип єдності прав та обов'язків людини й громадянина (ст. 23 Конституції України) полягає в тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути й обов'язків без прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу, здійснення прав породжує ті чи інші обов'язки.

5.   Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що, по-перше, конституційні права й свободи гарантуються державою й не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов'язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися й розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.

Конституційний статус громадянина - єдиний, неподільний і однаковий для всіх.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони складають його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи й обов'язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

Права, свободи та обов'язки людини й громадянина є основоположною частиною чинної Конституції України. Саме права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, їх затвердження й забезпечення є головним обов'язком держави, вона відповідає за свою діяльність перед людиною (ст. 3 Конституції).

Конституційні права й свободи - це встановлені Українською державою, закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дозволяють кожному громадянину обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними й соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.

Одна з найважливіших рис державно-правового інституту прав і свобод полягає у тому, що громадяни є вільними і рівними у своїй гідності й правах, є рівними перед законом у користуванні конституційними правами й свободами.

У Конституції України права й свободи громадян закріплюються в спеціальному розділі, який іменується "Права, свободи та обов'язки людини й громадянина". Конституційні права й свободи гарантуються й не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, як зазначалося, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції).

Конституція, як відомо, закріплює лише головні, принципові положення, які, діючи безпосередньо, у необхідних випадках розкриваються й конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються в поточному законодавстві. Галузеві права й обов'язки доповнюють систему конституційних прав, свобод і обов'язків громадян, розкривають зміст цих прав та обов'язків.

При реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права у сфері правотворчості і правореалізації.

По-перше, органи виконавчої влади і, за їх уповноваженням, громадські організації зобов'язані видавати такі підзаконні нормативні акти, які повністю відповідають конституційним положенням; про основні права, свободи й обов'язки громадян. Норми поточного, галузевого законодавства не можуть обмежувати конституційні права й обов'язки громадян при їх конкретизації й розвитку, якщо це прямо не передбачено Конституцією.

По-друге, органи всіх гілок державної влади зобов'язані вживати законодавчі, організаційно-правові та інші заходи для забезпечення повної й всебічної реалізації громадянами своїх конституційних прав, виконання ними покладених на них основних обов'язків.

По-третє, кожний державний орган може й має в межах своїх повноважень у встановленому законом порядку тлумачити й застосовувати конституційні та галузеві норми так, щоб при цьому надавався пріоритет здійснення громадянами їхніх конституційних прав і свобод, виконання ними своїх основних обов'язків.

Конституційні права, свободи й обов'язки мають певні юридичні особливості:

1 Вони виникають безпосередньо з конституції, яка визначає як їх зміст, так і обсяг.

2.          Вони виражають насамперед і безпосередньо відносини громадянина й держави.

3.       Конституційні права, свободи й обов'язки діють постійно. Громадянин не може відмовитися не тільки від своїх конституційних обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод.

4.    Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові.

5.            Реальність конституційних прав, свобод і обов'язків забезпечується державним і суспільним ладом.

Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини й

Громадянина в Україні

Основні права, свободи й обов'язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для всіх людей.

По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків із тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформулювалися.

По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежить насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином, від рівня його економічного розвитку.

По-третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей.

По-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися.

Найбільш виразно права людини виявляються в її суб'єктивних правах.

Суб'єктивне право - це забезпечена законом міра можливої поведінки особи, спрямована на досягнення цілей, пов'язаних із задоволенням її інтересів. Передумовою суб'єктивного права є правоздатність, тобто здатність мати права. Суб'єктивне право включає як можливість самостійно здійснювати чи не здійснювати певні дії (поведінку), так і можливість вимагати цього від іншої особи, оскільки така поведінка зумовлює реалізацію суб'єктивного права. Таке суб'єктивне право зветься абсолютним, воно захищається законом від дій будь-кого, хто своєю поведінкою перешкоджає його здійсненню.

Залежно від виду суспільних відносин, які регулюються різними галузями права, суб'єктивні права можуть бути конституційними, цивільно-правовими, трудовими, адміністративними і т.п.

Конституційне право людини і громадянина - це певні юридичні можливості суб'єкта конституційно-правових відносин задоволення особистих потреб та інтересів відповідно до рівня розвитку суспільства й держави.

Свобода людини й громадянина як конституційно-правова категорія - це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети, можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення. Це свобода певних дій, волевиявлень, передусім свобода вираження думок, вимог і міркувань політичного характеру, або право громадянина на невтручання органів держави, інших громадян у сферу його особистих переконань.

Конституційний обов'язок громадянина й людини - це міра належної, обов'язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватися для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадянського суспільства. Конституція України акцентує увагу на правах та свободах, але фіксує й конституційні обов'язки.

Система прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини й громадянина України.

У Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну групу обов'язків.

1.   Громадянські права і свободи людини (це статті: 25 - право на громадянство; 27 - право на життя; 28 - право на повагу гідності; 29 - право на свободу і власну недоторканність; 30 - право недоторканності житла; 31 - таємниця листування, недоторканність особистого життя; 33 - свобода пересування; 34 - свобода думки й слова; 35 - свобода світогляду; 40 - право звертання до органів державної влади; 48 - право на гідний життєвий рівень; 49 - право на безпечне для життя середовище; 51 - право на свободу сім'ї; 52 - право на дітей; 55 - право на судовий захист своїх прав і свобод; 56 - право на відшкодування збитків; 57 - право захисту своїх прав і обов'язків; 58 - право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення; 59 - право на правову допомогу; 60 - право невиконання незаконних розпоряджень і наказів; 61 - право індивідуального характеру відповідальності; 62 - принцип презумпції невинуватості; 63 - право підсудного на захист).

2.   Політичні права й свободи громадян України (статті: 63 - право на свободу об'єднань; 38 - право участі у керівництві державними справами; 39 - право на участь у зборах, мітингах і т. П.).

3.   Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини й громадянина (статті: 41 - право на приватну власність; 42 - право на підприємницьку діяльність; 13 і 41 - право на користування об'єктами державної та комунальної власності; 44 - право на страйк; 43 - право на працю; 45 - право на відпочинок; 46 - право на соціальний захист; 47 - право на житло; 49 - право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування).

4. Конституційні обов'язки людини і громадянина (статті: 65 - захист Вітчизни, шанування державних символів; 66 - обов'язок берегти природу та культурний спадок; 67 - обов'язок платити збори і податки; 68 - обов'язок дотримуватись Конституції України й законів України, не зазіхати на права, свободи, честь та гідність інших людей).

Норми, які складають систему прав, свобод і обов'язків людини та громадянина в Україні, виступають у наступних видах:

-          Принципи системи прав, свобод і обов'язків людини й громадянина (ст.ст. 21 (принцип рівності, принцип невідчужуваності прав і свобод), 22 (невичерпність і гарантованість прав і свобод, недопущення звуження змісту існуючих прав і свобод), 23 (поєднання прав і обов'язків), 24 (принцип рівноправності, рівноправність жінки й чоловіка), 64 (недопущення обмежень конституційних прав і свобод) Конституції України);

-     Права громадян - норми, які складають основу обов'язків держави щодо особи (статті 43 (право на працю), 49 (на охорону здоров'я), 46 (соціальний захист), 53 (на освіту) та ін.);

-     Свободи громадян - норми, які гарантують індивіду невтручання в його особисте життя (статті 34, 35 (свобода переконань і думок, совісті та віросповідання) тощо);

-        Обов'язки громадян - норми, які покладають на особистість обов'язки здійснювати певні дії або утримуватись від них (ст.ст. 65-68);

-     Матеріальні гарантії реалізації прав і свобод (ч. 2 ст. 46, ч. 2 ст. 49 та ін.);

-       Конституційні рекомендації по встановленню законодавчого регулювання у сфері громадянських прав, свобод та обов'язків (ч. 3 ст.

22);

-      Конституційна директива відносно політики держави у сфері прав і свобод людини й громадянина (ч. 2 ст. 3).

Система конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має специфічні внутрішньосистемні зв'язки між елементами, які її складають. Найтиповіші з них такі.

Здійснення одних конституційних прав, свобод і обов'язків служить підставою для реалізації інших. Так, здійснення громадянином свого права на працю є підставою для реалізації права на відпочинок і права на матеріальне забезпечення в старості, права на страйк тощо.

Реалізація одних прав і обов'язків може бути підставою для

•                                           ^     •       •             • и               •                         г-р

Припинення інших обов'язків та здійснення інших прав. Так, тимчасова або постійна втрата працездатності є підставою для використання конституційного права на матеріальне забезпечення, звільняє від виконання обов'язків, передбачених трудовим договором.

Порушення будь-яких прав і невиконання громадянами обов'язків безпосередньо впливає на реалізацію основних прав. Порушення, наприклад, права на працю, незаконне звільнення громадянина з роботи може призвести до порушення його права на відпочинок та права на матеріальне забезпечення.

Класифікація конституційних прав, свобод і обов'язків

Здійснюється з урахуванням наявності в суспільстві різних сфер діяльності (політичної, соціальної, економічної та культурної). Можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України:

                Громадянські права й свободи;

                Політичні права й свободи;

                Економічні права й свободи;

                Соціальні права: і свободи;

                Культурні права та свободи.

Механізм реалізації і гарантії прав та свобод людини й

Громадянина

Конституція України не тільки закріпила права й свободи людини, а й визначила механізм їх реалізації, закріпила гарантії захисту цих прав і свобод.

Поняття "механізм" розуміється як система правових засобів. Метою цих засобів є захист прав людини, який реалізується у правоохоронних відносинах.

Треба виділити дві риси правоохоронних відносин.

По-перше, право на захист означає можливість вдатися в необхідних випадках до державного примусу, тобто одним із суб'єктів правоохоронного відношення, має бути орган державної влади.

По-друге, властивістю правоохоронних відносин є те, що на їх основі складаються відповідні процесуальні відносини, які визначають порядок, процедуру застосування державно-правових заходів юридичної відповідальності.

Конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав -

Це система, яка включає: органи державної влади, функцією яких є захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується з допомогою держави і за цією процедурою.

Гарантії основних прав і свобод людини й громадянина становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, засобів і методів, які забезпечують у сукупності додержання, фактичну реалізацію та всебічну охорону прав та свобод і законних інтересів особи.

Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій.

А. Загальні гарантії, якими охоплюється вся сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень.

Загальні гарантії прав і свобод поділяються на економічні, політичні й організаційні.

Економічні гарантії конституційних прав і свобод громадян України це: спосіб виробництва; економічний лад суспільства, який має забезпечувати неухильне зростання продуктивних сил на основі визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва; соціально- орієнтована ринкова економіка; економічна свобода громадян та їхніх об'єднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності.

До політичних гарантій належать: держава - головний організатор здійснення та захисту прав людини; влада народу, яку він здійснює безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; право громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод; право громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати й бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право громадян звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України.

Організаційні гарантії - це систематична організаторська діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій по створенню сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами й свободами.

Б. Спеціальні (юридичні) гарантії - правові засоби й способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права й свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права. Це надання державою формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами й свободами. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції та законах. Основним Законом передбачається такі конкретні гарантії:

- право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2

Ст. 55);

-           Право на відшкодування матеріальної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (ст. 56);

-    Право знати свої права й обов'язки (ст. 57);

-    Право на правову допомогу (ст. 59);

-                Принцип необов'язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60);

-    Принцип презумпції невинуватості (ст. 62);

-     Гарантія недопустимості обмеження конституційних прав і свобод (ст. 64).

Основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступає судовий захист. Об'єктом оскарження до суду можуть бути рішення, дії, або бездіяльність, завдяки яким порушені права й свободи громадян чи створені перешкоди для їх здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом обов'язки, або громадянин був незаконно притягнений до якої-небудь відповідальності.

В Україні, згідно з Конституцією, судовий захист прав і свобод покладено на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст. 125 Конституції України), а також на Конституційний Суд України (ст. 42 Закону "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р.).

Спеціальні процедури забезпечення прав і свобод громадян законодавством України не передбачені.

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав. І свобод людини й громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції здійснює на постійній основі Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Питання організації й діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначені в Законі України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 13 листопада 1997 р.

Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина є:

-         Захист прав і свобод людини й громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

-        Додержання та повага до прав людини й громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових і службових осіб;

-     Запобігання порушенням прав і свобод людини й громадянина або сприяння поновленню порушених прав;

-                     Сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність із Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

-    Поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва у галузі захисту прав і свобод людини й громадянина;

-         Запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

-             Сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Відповідно до Закону, Уповноважений повинен реагувати на порушення положень Конституції, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав та свобод людини й громадянина. Актами такого реагування є звернення Уповноваженого (конституційне подання та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб).

Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які мають захищати права й свободи людини й громадянина. Це: Президент України, як гарант прав і свобод людини й громадянина (ст. 102 Конституції), Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав та свобод (ч. 1 ст. 22 Конституції), Кабінет Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини й громадянина (ч. 2 ст. 116 Конституції), місцеві державні адміністрації на відповідній території, які повинні забезпечувати додержання прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 199 Конституції), система судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів (ст. 125 Конституції), Конституційний Суд України (ст. 147 Конституції України і ст. 42 Закону "Про Конституційний Суд України"); Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ч. 17 ст. 85 Конституції України), прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Співвідношення міжнародно-правового й національного

Регулювання прав і свобод людини та забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні

Проблема співвідношення міжнародно-правового та внутрішньодержавного правового регулювання виникає при зіткненні двох галузей права - конституційного й міжнародного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами національного права, адже останні забезпечують дію міжнародних стандартів прав людини в конституційному праві.

Основою співвідношення норм міжнародного та конституційного права з цього питання є положення, згідно з яким міжнародні стандарти переважають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавних правових системах. Саме тому у ст. 9 Конституції України зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, тобто є частиною внутрішньодержавного права. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання - видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права.

Реальне здійснення та захист основних прав людини конкретною особою забезпечується передусім юридичними механізмами, що діють у державі, адже саме вони містять засоби реалізації, охорони та захисту прав людини.

Аналіз статей другого розділу Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, насамперед Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а також Загальної декларації прав людини. У тексті Конституції можна знайти й прямі запозичення з міжнародних документів: "Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню" (ч. 2 ст. 28 Конституції). Це, по суті, текст ст. 5 Загальної декларації. Пряме текстуальне запозичення зі ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права містить ст. 48 нашого Основного Закону: "Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло".

Завершуючи аналіз питань співвідношення Конституції України і міжнародних документів про права людини, наголосимо, що усі вони визначають юридичні гарантії прав і свобод.

Найзагальнішою юридичною гарантією прав і свобод є право на судовий захист: у ст. 55 Конституції України записано, що "права і свободи людини й громадянина захищаються судом". Про право на судовий захист ідеться, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесені так звані процесуальні гарантії. Серед міжнародних документів найдетальнішим щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини й основні свободи з протоколами до неї. Серед конституційних приписів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Основного Закону, де йдеться про особисту недоторканність. Ці положення сформульовані в дусі знайомої світовому конституціоналізмові ще XVII ст. Демократичної процедури "хабеас корпус".

Громадянство України й статус іноземців

Громадянство - це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст зв'язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з державою та суспільством; громадянство - стійкий юридичний зв'язок особи й держави.

Основним нормативним актом, який регулює питання громадянства, є Закон "Про громадянство України", прийнятий 18 січня 2001 р.

Закон "Про громадянство України" визначає громадянство України як "правовий зв'язок між фізичною особою й Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках" (ст. 1). Дане правове визначення дає змогу розкрити істотні ознаки громадянства України.

У визначенні громадянства України, яке дається в ст. 1 Закону "Про громадянство України", підкреслюється правовий характер зв'язку особи й Української держави. Громадянином держави особа є не в силу того, що проживає на її території, а внаслідок існування між особою й державою певних правових зв'язків.

Визначаючи коло осіб, які є громадянами України, законодавець використовує термін - "належність". Належність, за Законом про громадянство України, є однією з найважливіших характеристик громадянства України.

Належність до громадянства України забезпечує широке коло прав і свобод у різноманітних сферах життя.

Належність до громадянства України є найважливішою передумовою обов'язку держави захищати в повному обсязі права й свободи своїх громадян, які закріплені в Конституції та Законах України не тільки на території держави, а й за її межами.

Документами, які підтверджують громадянство України (ст. 5 Закону), є:

1.    Паспорт громадянина України;

2.     Свідоцтво про належність до громадянства України;

3.     Паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4.     Тимчасове посвідчення громадянина України;

5.     Проїзний документ дитини;

6.     Дипломатичний паспорт;

7.     Службовий паспорт;

8.     Посвідчення особи моряка;

9.     Посвідчення члена екіпажу;

10. Посвідчення особи на повернення в Україну.

Принципи громадянства України

Повністю розкрити поняття громадянства можна лише тоді, коли проаналізувати не тільки його зміст, функціональне призначення, а й принципи громадянства України.

Принципи громадянства поділяються на загальні й спеціальні. Загальні принципи громадянства втілені в Конституції України, Декларації прав національностей України, Законі про національні меншини. Законі про громадянство України. Це, зокрема, принцип повновладдя народу; демократизму; інтернаціоналізму; втілення в інституті громадянства ознак суверенітету держави; поєднання інтересів суспільства, держави й особи; повага до норм міжнародного права тощо.

Спеціальні принципи лежать в основі конкретних відносин особи й держави з приводу виникнення чи припинення громадянства. Такі принципи реалізуються в конкретних правовідносинах на основі відповідних фактів - народження, клопотання про надання статусу громадянина України, вихід із нього тощо.

До таких принципів належать:

1.       Принцип єдиного громадянства України;

2.       Запобігання виникненню випадків безгромадянства;

3.     Неможливість позбавлення громадянина України громадянства України;

4.       Визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5.     Неможливості автоматичного набуття чи припинення громадянства внаслідок укладення чи припинення шлюбу;

6.     Рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку й моменту набуття громадянства;

7.     Збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України (ст. 2 Закону про громадянство України).

Принцип єдиного громадянства України закріплений у ст. 4 Конституції України. Єдине громадянство є необхідною умовою існування суверенної, унітарної держави.

Законодавство України про громадянство спрямоване на скорочення випадків біпатризму та апатризму (без громадянства).

Наше законодавство виходить із того, що кожний має право набути та припинити громадянство України відповідно до Закону.

Законодавство України про громадянство не робить відмінностей у правовому статусі громадян залежно від підстави набуття громадянства: за народженням, у зв'язку з прийняттям громадянства, поновленням у громадянстві тощо. Громадянство України є рівним незалежно від підстав його набуття.

Принцип недопущення автоматичного набуття чи припинення громадянства України закріплений у Законі України про громадянство України. Громадянство України набувається, припиняється або втрачається тільки після видання Указу Президента України, за наявності підстав, зазначених у Законі про громадянство.

Ніхто з громадян України не може бути позбавлений права змінити громадянство. Проте стійкий характер правових зв'язків особи й Української держави не означає насильницького, примусового утримання особи в громадянстві. Це обмежувало б її свободу, тому в законодавстві передбачені нежорсткі правила виходу з громадянства України.

Громадянин України не може бути позбавлений свого громадянства. Ця заборона виходить з права людини на громадянство, двостороннього характеру зв'язків по громадянству між людиною й державою, який передбачав неприпустимість розірвання цих зв'язків як однією, так і другою стороною без взаємної згоди.

Принцип збереження громадянства України особами, які проживають за межами держави, закріплений у ст. 2 Закону про громадянство України. Ця норма ґрунтується на природному праві людини вибирати місце свого проживання, вільно виїжджати за кордон і без перешкод повертатися. Це закріплює Конституція України у ст. 33.

Громадянство як правовий зв'язок людини з державою існує й за межами територіальної юрисдикції держави. Принцип захисту й піклування про громадян України відповідає ст. 25 Конституції України, яка проголошує: "Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами".

Ст. 25 Конституції України закріплює таке положення: "Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі".

Обсяг прав і свобод, якими може користуватися людина в державі, а також обсяг обов'язків, які на неї покладаються цією державою, перебувають у прямій залежності від наявності чи відсутності у неї громадянства відповідної держави. Громадянин перебуває під суверенітетом держави, і вона може вимагати від нього виконання обов'язків, навіть якщо він перебуває за межами держави.

Набуття громадянства України

Відповідно до ст. 6 Закону "Про громадянство України", громадянство України набувається:

1)      За народженням;

2)       За територіальним походженням;

3)       Унаслідок прийняття до громадянства;

4)       Унаслідок поновлення у громадянстві;

5)      Унаслідок усиновлення;

6)       Внаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування;

7)       Внаслідок установлення над особою, визнаною судом недієздатною. Опіки;

8)       У зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9)       Внаслідок установлення батьківства;

10)  За іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Основним і найбільш поширеним способом набуття громадянства є набуття громадянства за народженням. Громадянство за народженням набувається, у свою чергу, на основі двох принципів: "права крові" або "права ґрунту". Нині законодавство України, як і більшості країн світу, передбачає змішану систему, у якій переважне значення "права крові" поєднується з "правом ґрунту".

Ст. 7 Закону про громадянство України вказує, що "особа, батьки, або один з батьків якої, на момент народження були громадянами України, є громадянином України".

Законом передбачено також ряд випадків набуття громадянства України дітьми, що народилися на території України, батьки яких є іноземцями чи особами без громадянства (ст. 7 Закону).

Другим із найбільш поширених способів набуття громадянства є натуралізація, яка може здійснюватись як у силу правонаступництва держав, так і за клопотаннями.

Стаття 8 закону визначає порядок набуття громадянства за територіальним походженням. В силу правонаступництва нове громадянство виникає в результаті поділу або об'єднання держав. Громадянство в такому разі виникає в результаті появи нового суб'єкта міжнародного права.

Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України.

Умовами прийняття до громадянства України, зазначеними у ст. 9 Закону про громадянство України, є:

1)           Визнання й дотримання Конституції України та законів України;

2)        Зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві;

3)        Безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років;

4)            Отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

5)        Володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;

6) наявність законних джерел існування.

Законодавство України встановлює обмеження щодо набуття громадянства окремими особами (ст. 9 Закону). Зокрема, до громадянства України не приймається особа, яка:

1)    Учинила злочини проти людства чи здійснювала геноцид;

2)     Засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення зняття судимості);

3)    Учинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Підставою для набуття громадянства є також інша форма, що наближається до натуралізації - репатріація (повернення на батьківщину та поновлення у громадянстві). Поновлення у. Громадянстві України можливе для особи, яка раніше перебувала у громадянстві України, але потім із якоїсь причини припинила чи втратила це громадянство. Від натуралізації поновлення в громадянстві відрізняється спрощеним порядком вирішення питання.

Свобода й добровільність вибору громадянства України випливає із самої суті взаємовідносин особи й держави. Будь-яка людина при бажанні може набути, вийти або змінити громадянство, якщо вона не порушувала норм законодавства.

Припинення громадянства України

Громадянство України припиняється:

1)  Унаслідок виходу з громадянства України;

2)   Внаслідок утрати громадянства України;

3)   За підставами, передбаченими міжнародними договорами України (ст. 17 Закону).

Вихід із громадянства (експатріація - від лат. Ех - колишній, раїхіа - батьківщина) відбувається тільки за ініціативою самої особи. Громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за його клопотанням.

Вихід із громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ про те, набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України.

Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід із громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Згідно зі ст. 19 Закону "Про громадянство України", громадянство України втрачається:

1)     Якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави;

2)     Якщо іноземець набув громадянство України і не припинив іноземне громадянство;

3)     Якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4)     Якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів.

5)     Якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

Органи, які вирішують питання, пов'язані з громадянством

України

До органів, які беруть участь у вирішенні питань, пов'язаних із громадянством, належать: Президент України; Комісія з питань громадянства при Президентові України; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства та підпорядковані йому органи; Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва та консульські установи України.

У системі органів, покликаних вирішувати питання щодо громадянства, найбільші повноваження має Президент України, оскільки він як глава держави уповноважений вирішувати питання, пов'язані із громадянством України. Він приймає рішення і видає укази про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства України; визначає порядок провадження за заявами й поданнями з питань громадянства та виконання прийнятих рішень; затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства.

Комісія при Президентові України з питань громадянства розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід із громадянства України, та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президенту України щодо задоволення цих заяв та подань.

Комісія повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід із громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення.

Крім того, Комісія контролює виконання рішень, прийнятих Президентом України з питань громадянства.

У статті 24 Закону "Про громадянство України" визначені повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та підпорядкованих йому органів. Вони, зокрема, приймають заяви з питань громадянства, здійснюють необхідні перевірки, оформляють документи щодо набуття, вибуття чи втрати громадянства і надсилають їх на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства, виконують рішення Президента України з питань громадянства та ін.

Питаннями, пов'язаними з громадянством України, займаються також Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва та консульські установи України. Вони здійснюють ті самі повноваження, що і спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства та підпорядковані йому органи тільки щодо осіб, які постійно проживають за кордоном.

Правовий режим іноземців та осіб без громадянства в Україні

Відповідно до Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р. Поняття "іноземець" охоплює дві категорії осіб. Ст. 1 Закону дає таке визначення: іноземцями в Україні визнаються іноземні громадяни, особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства, особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Іноземці мають ті самі права й свободи та виконують ті самі обов'язки, що й громадяни України, і є рівними перед законом, якщо інше не передбачене чинним законодавством України (ст. 26 Конституції України).

Особливістю статусу іноземців і осіб без громадянства є те, що, з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого - установлюються певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права.

За своїм правовим статусом усі іноземці в Україні діляться на:

1)     Іноземців, які на законних підставах тимчасово проживають на території держави або іммігрували на постійне проживання. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання;

2)     Іноземців, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні.

В Законі чітко визначено, за яких умов іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання, Це можливо, якщо він:

           Має в Україні законне джерело існування;

        Перебуває у близьких родинних відносинах із громадянами України;

           Перебуває на утриманні громадянина України;

           Має на своєму утриманні громадянина України;

           В інших, передбачених законами України, випадках.

Відповідно до Конституції України й Закону України "Про статус

Іноземців" іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок. Також іноземці можуть набути статусу біженців за підстав і в порядку, передбачених Законом України "Про біженців" від 21 червня 2001 р. Питання про надання статусу біженця вирішують у межах своєї компетенції спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції та органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Законодавство України передбачає досить великий комплекс прав і свобод для іноземців, які перебувають в Україні на законних підставах. Перелік основних прав, свобод та обов'язків іноземців міститься у другому розділі Закону. Іноземці мають право на відпочинок, охорону здоров'я, житло, участь в об'єднаннях громадян, але вони не можуть бути членами політичних партій України.

Також іноземці можуть займатися інвестиційною, зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України. Іноземці мають право на трудову діяльність в Україні, але не можуть призначатись на деякі посади або займатись певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України це пов'язано з належністю до громадянства України.

Іноземці мають право володіти майном на території України, успадковувати й заповідати його, а також мати особисті немайнові права. Вони мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту їхніх особистих, майнових та інших прав. У судочинстві іноземці, як учасники процесу, користуються такими самими процесуальними правами, що й громадяни України.

На іноземців не поширюється загальний військовий обов'язок. Також іноземці в Україні не володіють виборчими правами, тобто вони не можуть обирати й бути обраними до органів державної влади й самоврядування, не можуть брати участь у референдумах.

Законодавство України передбачає відповідальність іноземців за вчинені злочини, адміністративні або інші правопорушення. Для іноземців, поряд з іншими видами відповідальності, передбачено скорочення терміну тимчасового перебування в Україні, а також видворення за межі України.

Закону про правовий статус іноземців враховує встановлені законодавством України і міжнародними договорами привілеї та імунітети, які надаються співробітникам дипломатичних представництв та працівникам консульських установ іноземних держав в Україні, а також іншим особам. Тобто для зазначених категорій осіб законодавством передбачений режим найбільшого сприяння. Для всіх інших категорій іноземців визначено національний режим, який передбачає, що іноземці не

Тільки зрівняні в правах із громадянами України, за винятком політичних прав, а й на них покладаються певні обов'язки.

2. Основні права і свободи людини й громадянина в

Україні

А. Громадянські права й свободи людини

Природні права й свободи складають першооснову правового статусу людини й громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, посадових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя.

Право людини на життя й повагу до її гідності

Право людини на життя проголошується всіма міжнародно- правовими актами про права людини і майже всіма конституціями країн світу як невід'ємне право людини, що охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ст. 27 Конституції України).

Право на життя передусім передбачає проведення державою миролюбної політики, яка виключає війни та конфлікти. Держава зобов'язана організувати ефективну боротьбу із злочинністю, особливо з терористичними акціями. Захист життя людини від посягань закріплений у Кримінальному кодексі України.

Відповідно до цього права в Україні скасовано такий вид кримінального покарання як смертна кара.

Ст. 28 Конституції України закріплює право кожного на повагу до його гідності. Ця якість людини рівнозначна праву на повагу та обов'язку поважати інших. Гідність конкретизується у правах людини, які захищає держава.

Конституція встановлює, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. По суті, цілям захисту гідності служать й інші норми Конституції: право на достатній життєвий рівень, недоторканність приватного життя, захист людиною своєї честі та доброго імені, заборона збору інформації про приватне життя, заборона насильницького проникнення в житло тощо.

Чимало правових норм, які забезпечують гідність людини, закріплені у кримінальному, кримінально-процесуальному, цивільному законодавстві.

Право на свободу й особисту недоторканність

Конституційне право на свободу є одним із найбільших соціальних благ, яке не тільки створює умови, необхідні для всебічного задоволення потреб особи, а й забезпечує демократичний розвиток суспільства. Право на свободу є не що інше, як сама свобода, тобто можливість здійснювати будь-які правомірні дії. У нерозривному зв'язку з ним знаходиться особиста недоторканність людини, яка поширюється на її життя, здоров'я, честь, гідність. Ніхто не вправі силою або погрозами примушувати людину до будь-яких дій, піддавати її катуванню, обшуку чи завдавати шкоди здоров'ю. Людина вправі сама розпоряджатися власною долею, обирати свій життєвий шлях. Гарантії свободи й безпеки особи виступають у формі кримінально-правової заборони будь-яких зворотних дій громадян і посадових осіб. Обмеження цієї свободи допускаються тільки на основі закону та в законних формах, усі заходи примусу мають бути під судовим контролем.

Конституція України встановила таку важливу гарантію свободи й недоторканності, як судовий порядок арешту, утримання під вартою.

Кримінально-правовими гарантіями права недоторканності людини є юридичні норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за злочини проти життя, здоров'я, свободи особи, явно незаконний арешт або затримання, притягнення явно невинного до кримінальної відповідальності тощо.

Адміністративно-правовими гарантіями права недоторканності людини є юридична регламентація підстав, термінів і форм адміністративних затримань та арештів, дисциплінарна відповідальність службових осіб, винних у порушенні недоторканності людини.

Цивільно-правові гарантії права недоторканності людини закріплені у ст. 56 Конституції України, яка передбачає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції

Право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України) є правом кожного на державну охорону його житла від незаконних вторгнень, обшуків та інших посягань із боку посадових осіб та окремих, громадян. Ця стаття передбачає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду.

Безперечно, у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, що підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи,

Проведення в них огляду й обшуку.

Недоторканність житла забезпечується системою особливих гарантій, переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. За порушення цього права передбачена кримінальна відповідальність. Порядок, підстави, процедура обшуків та інші дії, причетні до сфери права недоторканності житла особи, визначені Кримінально-процесуальним кодексом України.

Право таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, передбачене ст. 31 Конституції України, є важливою гарантією права на недоторканність приватного життя особи, її особистої та сімейної таємниці.

Гарантія цього права забезпечується переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. Накладання арешту на кореспонденцію і вилучення її в поштово- телеграфних установах, регулюються Кримінально-процесуальним кодексом України: Щодо обмеження цього права в Конституції зазначається, що винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, із метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати потрібну інформацію неможливо.

Невтручання у сімейне й особисте життя

Сфера особистого життя людини і власне відносини між людьми лише незначною мірою регулюються нормами права. Це зумовлено тим, що за своєю природою людина існує як індивід, якому необхідна певна незалежність від суспільства, держави, інших людей.

Однією з гарантій такої незалежності і є передбачене ст. 32 Конституції України право на невтручання в особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. До змісту цього права належить також охорона таємниці таких сторін особистого і сімейного життя, розголошення яких із тих чи інших причин вважається небажаним (таємниця усиновлення, грошових вкладів, заповітів, стану здоров'я тощо).

Правова охорона особистого і сімейного життя відбувається, в основному, у двох напрямах: встановлення меж зовнішнього втручання в цю справу й заборона поширення інформації про особисте життя людей, Тому не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 2 ст. 32).

Конституційне право на охорону особистого й сімейного життя забезпечується системою спеціальних гарантій: політичних, організаційних, правових. Зокрема, кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної й моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32).

Б. Політичні права й свободи громадян України

Свобода пересування, вибору місця проживання, право вільного залишення території України

Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України - зазначається в статті 33 Конституції України, - гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Закріплення зазначених прав у конституційній нормі має велике значення саме по собі, але воно ще й посилюється тією обставиною, що із свободою пересування й вибором місця проживання тісно пов'язана реалізація багатьох інших конституційних прав і свобод громадян, наприклад, права власності й спадкування, права на житло, працю, охорону здоров'я і медичну допомогу, виборчі права та ін.

Важливе значення має закріплення в Конституції права вільно залишити територію України та безперешкодно повернутися. Порядок реалізації цього права встановлюється Законом України від 21 січня 1994 р. "Про порядок виїзду з України й в'їзду в Україну громадян України".

Згідно із Законом, громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у праві виїзду за кордон у таких випадках: якщо він обізнаний з відомостями, що становлять державну таємницю; у нього не врегульовано аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання; проти нього порушено кримінальну справу; засуджений за вчинення злочину; ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням; підлягає призову на строкову військову службу, свідомо сповістив про себе неправдиві відомості; до нього подано цивільний позов до суду; за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції.

Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські

Організації

У Конституції України (ст. 36) закріплено, що громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках із метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав і інтересів.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність або неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Усі об'єднання громадян рівні перед законом.

Обмеження щодо діяльності політичних партій та громадських організацій і членства в них встановлюються тільки Конституцією й законами України.

Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права й свободи людини, здоров'я населення, забороняються.

Політичні партії та громадські, організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Не допускається створення й діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Заборона діяльності об'єднання громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати й

Бути обраним

Це право означає гарантовану громадянам України можливість як безпосередньо, такі через своїх представників здійснювати всю повноту влади. Дане право розвиває закріплене у ст. 5 Конституції України положення про народовладдя, яке має узагальнений, декларативний характер.

Закріплене у ст. 38 Конституції України право громадян України брати участь в Управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати й бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування повністю відповідає міжнародним нормам

Усеукраїнський і місцеві референдуми є конкретними інститутами прямого та безпосереднього народовладдя. За їх допомогою громадяни реалізують своє право на участь в управлінні державними справами.

Право громадян обирати й бути обраними стоїть у центрі всіх процесів формування органів держави, тобто має владноутворюючий характер. Вибори є вільними і здійснюються на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Право обирати мають громадяни України, які на день проведення виборів досягли 18-ти років, за винятком осіб, яких визнано судом недієздатними. Право бути обраними мають особи залежно від виду виборів, зокрема, народним депутатом може бути обраний лише громадянин України, який на день виборів досяг 21-го року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років. Депутатом місцевої Ради може бути обраний громадянин, який має право голосу і на день виборів досяг 18-ти років.

Рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування означає, що громадянам України має бути забезпечена реальна можливість займати за виборами, конкурсом, або призначенням посади в державних органах та їх апараті і здійснювати відповідні державні функції. Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги,

Походи й демонстрації

Це право, закріплене у ст. 39 Конституції України, призначене для забезпечення політичної свободи думок, переконань та висловлювань в Україні.

Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. За юридичним змістом дане право гарантує громадянам України можливість вільно і необмежено виражати, обговорювати, роз'яснювати, переконувати й поширювати у будь-якій формі (в межах закону) свої думки, переконання й погляди з усіх питань суспільного, політичного, економічного та суто культурного життя країни, зокрема, важливих питань, пов'язаних з обговоренням проектів законів і рішень загальнодержавного й місцевого значення.

Обмеження щодо реалізації даного права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - із метою запобігання заворушенням чи злочинам, задля охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Про проведення таких заходів мають своєчасно сповіщатися органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Право направляти індивідуальні чи колективні письмові

Звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів

Закріплене у ст. 40 Конституції України право на звернення є важливим засобом здійснення й захисту інших прав та свобод громадян, зміцнення зв'язків населення з державним апаратом, участі громадян в управлінні державними справами. Звернення громадян у державні органи й органи місцевого самоврядування сприяє посиленню контролю народу за їх діяльністю, боротьбі з тяганиною та бюрократизмом.

Праву громадян на особисте звернення, направлення індивідуальних чи колективних звернень відповідає обов'язок органів та посадових осіб, яким вони направлені, уважно, в установленому порядку та у встановлені строки розглянути їх і прийняти щодо них законні й обґрунтовані рішення.

Положення цієї статті Конституції конкретизовані в Законі України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян".

Право на інформацію

Право на вільне вираження своїх поглядів охоплює право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Це право на свободу інформації гарантується ч. 2 ст. 34 Конституції України і може здійснюватися різними способами: шляхом міжособистісного спілкування, через засоби масової інформації, за допомогою матеріальних носіїв інформації, на зборах і мітингах, сходах громадян, через різноманітні клуби, лекторії та інші засоби за своїм вибором.

Здійснення права на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя.

Конкретні гарантії забезпечення права на інформацію встановлюються в Законі України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію".

Усі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію. Кожному громадянинові забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

Право на інформацію забезпечується: обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого самоврядування інформувати громадян про свою діяльність та прийняті рішення; створенням механізму здійснення права на інформацію; контролем з боку держави за додержанням законодавства про інформацію; установленням

Відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

В. Економічні, соціальні і культурні (духовні) права й свободи

Людини та громадянина

Основні економічні права людини й громадянина

Окрему важливу групу основних прав і свобод людини та громадянина України складають економічні права.

Найважливішим елементом правового статусу особи в умовах соціальної ринкової економіки є приватна власність, яка включає право людини й громадянина володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю та мати доходи. Держава зобов'язана гарантувати захист приватної й інших форм власності.

Економічні права - це можливості людини брати участь у виробництві матеріальних та інших благ. Ці права належать кожному громадянинові. Вони визначають місце людини в економічному й соціальному житті та складають вісь правового статусу громадянина як трудівника. Систему основних прав і обов'язків громадянина в галузі економічного життя складають:

1.       Право на приватну власність;

2.       Право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом;

3.   Право на користування природними та іншими об'єктами суспільної власності.

Отже, відповідно до нової Конституції України, тепер є три різновиди основних економічних прав громадян України. Коротко розглянемо зміст кожного з них.

Право на приватну власність (ст. 41). Ч. 1 ст. 41 Конституції України надає кожній людині право володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Конституція України не визначає об'єктів приватної власності.

Об'єктами права приватної власності виступають: майно (речі), природні ресурси, які можуть бути в цивільному обігу, а також результати інтелектуальної, творчої діяльності, в тому числі твори науки, літератури й мистецтва, винаходи, інші результати інтелектуальної творчої праці.

Непорушність приватної власності й право її успадкування гарантується законом та захищається судом. Закон визначає способи набуття приватної власності та межі користування нею задля забезпечення виконання нею її функцій і доступності для всіх. Ніхто не може бути протиправно позбавлений своєї власності.

Примусове відчуження об'єктів приватної власності може бути здійснене тільки на підставах і в порядку, передбачених у законі, за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Кожний має право

Охороняти свою власність усіма законними засобами.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42). У статті зазначається: "Кожний має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом". Це право означає, що кожний сам вільний вибирати, орієнтуючись на свої бажання й можливості, чим займатися: стати підприємцем чи розпочати індивідуальну трудову діяльність.

Не допускається монопольна підприємницька діяльність і недобросовісна конкуренція.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів,

Забезпечення матеріально-технічними ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання підприємцем робіт і поставок для державних потреб.

Спори про відшкодування збитків вирішуються судом загальної юрисдикції або господарським судом відповідно до їх компетенції.

Право на користування об'єктами державної та комунальної власності (ст. 13 і 14) означає, що кожний громадянин має право користування природними об'єктами права власності народу згідно із законом (с. 13), а відповідно до ст. 41 громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами державної та комунальної власності на основі закону. Об'єктами як першої, так і другої форм власності громадяни користуються, як правило, безкоштовно (наприклад, закладами народної освіти, охорони здоров'я, шляхами, мостами, місцями загального відпочинку). Іншими об'єктами громадяни можуть користуватися за плату в порядку і за умов, встановлених органами, що управляють державним чи комунальним майном.

Соціальні права й свободи людини й громадянина

Розуміння соціальних прав у Конституції України пов'язане з концепцією соціальної держави.

Як відомо, ця концепція притаманна демократичним країнам світу. Основою її є принцип відповідальності держави за забезпечення своїм громадянам прожиткового мінімуму, який закріплюється в законодавстві.

Згідно з Конституцією України, основні соціальні права становлять собою певні можливості людини користуватися соціальними благами у сфері матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти, здоров'я, відпочинку, які передбачені у відповідних статтях Основного Закону. Соціальні права і свободи є одним із найбільш численних видів прав, які проголошені й закріплені Конституцією.

Відповідно до чинної Конституції, систему соціальних прав складають: право на працю; право на страйк; право на соціальний захист; право на житло; право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров'я, медичну допомогу й медичне страхування.

Право на працю (ст. 43) одне з фундаментальних, пріоритетних соціальних прав, в ч. 1 ст. 43 дається загальне визначення цього права і передбачаються гарантії його здійснення.

Зокрема, у Конституції зазначається, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право, держава, як зазначається у ч. 2 ст. 43 Конституції, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки й перепідготовки, кадрів відповідно до суспільних потреб. Право на працю, відповідно до ч. 4 ст. 43, включає право на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Нарешті, проголошується також, що право на вчасне одержання винагороди за працю захищається законом. У ст. 43 Основного Закону передбачена заборона використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах.

Державі належить контроль за організацією та умовами найманої праці. Юридичні гарантії права на працю містяться у поточному законодавстві (у нормах трудового, адміністративного, сільськогосподарського, кримінального права). Захист трудового права здійснюється державними органами, а також професійними спілками та іншими об'єднаннями громадян.

Право на страйк (ст. 44) - якісно нове для нашої країни право, яке тісно пов'язане з правом на працю. Зокрема, у ст. 44 зазначається, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк установлюється законом із врахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав та свобод інших людей. Страйк - добровільна справа. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

Право на відпочинок (ст. 45) має кожен, хто працює, Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні й святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Право на соціальний захист (ст. 46). Конституція проголошує й закріплює це право громадян та визначає конкретні види соціального забезпечення. Зокрема, закріплюється право на забезпечення у старості чи у разі втрати годувальника, у разі повної або часткової втрати працездатності (перехід на інвалідність), при тимчасовій утраті працездатності, а також у випадку безробіття, що сталося з незалежних від громадянина причин.. Основні види пенсій передбачає Закон України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р.: пенсії за віком, по інвалідності, у зв'язку з утратою годувальника, за вислугу літ, а також соціальні пенсії, що призначаються й виплачуються непрацездатним громадянам при відсутності у них права на трудову пенсію.

Право на житло (ст. 47). За чинним Основним Законом кожен має право на житло, Можна побудувати будинок і допоміжні для цього будівлі, придбати їх у власність на основі цивільно-правових угод або взяти в оренду. Громадяни України мають право на одержання у встановленому порядку житлового приміщення (квартири) у будинках державного житлового фонду, у будинках комунального житлового фонду, фонду житлово-будівельних кооперативів. Для осіб, які потребують соціального захисту, на відміну від попереднього порядку, передбачається можливість надання житла державою або органами місцевого самоврядування безкоштовно чи за доступну для них плату відповідно до закону. Житлові будинки, побудовані громадянами України або придбані ними на основі цивільно-правових угод, є їх власністю. Право власності та інші права на житло надійно гарантуються. Зокрема, в Конституції зазначається, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47).

Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49) має кожний мешканець України. В Конституції зазначено, що держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безкоштовно: існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури й спорту, забезпечує санітарно-епідеміологічне благополуччя.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо- профілактичних програм.

В Основному Законі закріплюються й гарантуються й інші соціальні права: щодо шлюбу й сім'ї, дозвілля тощо (ст.ст. 50-52 Конституції України).

Г. Культурно-духовні права й свободи людини й громадянина

Самостійною групою конституційних прав та свобод людини й громадянина в системі прав та свобод, передбачених Конституцією України, є культурні права й свободи. У найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава із врахуванням умов життя й діяльності громадян, суспільства й держави.

За своїм змістом культурні права й свободи - це суб'єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, це - певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу і всього людства, їх засвоєння, використання й участі у подальшому їх розвитку. За чинною Конституцією України до культурних прав і свобод належать:

-    Право на освіту;

-     Свобода літературної, художньої, наукової й технічної творчості;

-    Право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право на освіту (ст. 53) громадян України є своєрідним ядром даної групи прав. У сучасних умовах освіта е однією з найважливіших умов всебічного розвитку особи й передумовою здійснення багатьох конституційних прав.

Зміст права на освіту в найзагальнішому вигляді становить собою гарантовану можливість громадянинові одержати середню загальну, середню професійну та вищу освіту в державних і комунальних учбових закладах.

Так, право на освіту охоплює практично всі основні види освіти. Зокрема, в Конституції зазначається, що держава забезпечує доступність і безкоштовність дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої й післядипломної освіти різних форм навчання. Гарантіями права на освіту е, зокрема, обов'язковість загальної середньої освіти; надання державних стипендій та пільг учням і студентам; право громадян безкоштовно здобувати вищу освіту в державних та комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Учні та студенти мають право на забезпечення стипендіями, гуртожитками у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Свобода літературної, художньої наукової й технічної творчості

(ст. 54) має загальний характер, тобто цією свободою володіють усі громадяни, а не тільки особи творчих професій. Хоча творчі починання властиві всім видам праці, але найширше вони втілюються у сфері інтелектуальної, духовної діяльності, тому у ст. 47 Конституції України говориться, зокрема, що свобода творчості гарантується захистом інтелектуальної власності громадян, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності: право на результати інтелектуальної, творчої діяльності гарантується, зокрема, забороною використовувати або поширювати без згоди авторів результати їх інтелектуальної, творчої діяльності, за винятками, встановленими законом. Крім того, держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які опинилися за її межами (ст. 54).

Право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54) реалізується за допомогою низки законодавчих актів, якими забезпечується право на вибір і зайняття інтелектуальною, творчою діяльністю, а також забезпечуються права інтелектуальної власності, авторські права і зв'язані з ними майнові права та моральні інтереси. Об'єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури й мистецтва, винаходи, моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та інші здобутки інтелектуальної праці. Ці права гарантуються тим, що без згоди автора (власника) ніхто не може використовувати їх, крім винятків, визначених законом.

З метою захисту своїх прав особа, яка має авторське право, або будь- яку правомочність на твір, для посвідчення авторства на, обнародуваний чи необнародуваний протягом терміну охорони авторського права твір, може його зареєструвати в офіційних державних реєстрах. Про реєстрацію прав автора видається свідоцтво.

3. Конституційні обов'язки людини й громадянина в

Україні

Обов'язок громадян України щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів

Конституція України проголошує захист Вітчизни обов'язком громадян України (ст. 65).

Захист своєї Вітчизни є не тільки правовою, а передусім моральною вимогою до кожного громадянина, моральним та загальним обов'язком. Неухильне виконання цього обов'язку передбачає захист країни, її населення, матеріальних та духовних цінностей, територіальної цілісності й суверенітету країни. Захист Вітчизни виражається у забезпеченні оборони й безпеки держави.

Оборона країни досягається за допомогою політичних, економічних, військових, соціальних, правових та інших заходів. Для оборони країни із застосуванням засобів збройної боротьби утворюються Збройні Сили та встановлюється військовий обов'язок громадян. Він є конкретним виявленням загального військового обов'язку захищати Вітчизну, але адресований конкретним, визначеним законом категоріям громадян. Основною формою виконання військового обов'язку є проходження військової служби. Громадяни відбувають військову службу відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". На військову службу призиваються громадяни чоловічої статі у визначеному законом віці, які не мають права на звільнення або відстрочку від призову. Передбачається можливість вступу чоловіків та жінок на військову службу за контрактом. За ухилення від призову на військову службу встановлена кримінальна відповідальність (ст. 72 та 73 Кримінального кодексу України).

Згідно із Законом України від 12 грудня 1997 р. "Про альтернативну (невійськову) службу", формою реалізації військового обов'язку є проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є державною службою поза Збройними Силами України чи іншими військами, що запроваджується замість проходження військової служби.

Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військового обов'язку мають громадяни України, які належать до діючих, згідно із законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та службу в армії.

Обов'язковими атрибутами держави є: Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Ці

Символи України встановлюються ст. 20 Конституції України та законами України. Шанування цих державних символів є обов'язком громадян

України.

Будучи закріпленими Конституцією України, ці атрибути суверенності та незалежності потребують відповідної поваги й захисту. Чинним законодавством глумління над державною символікою розглядається як злочин, передбачений Кримінальним кодексом України.

Обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки

Виходячи з необхідності духовного відродження України, надійного збереження та розумного використання її духовних цінностей і природних ресурсів. Конституція покладає на своїх громадян обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66).

Цей конституційний обов'язок конкретизований у низці законодавчих актів. Так, Закон України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища" зобов'язує громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливові на стан навколишнього природного середовища. Якщо об'єктам природи заподіяна шкода, то розмір її визначається за сучасними таксами відносно об'єктів тваринного світу, лісів; за спеціальними методиками визначення збитків, заподіяних рибному господарству, водним ресурсам, а також унаслідок забруднення атмосферного повітря. В інших випадках розмір збитків визначається за фактичними витратами, необхідними для відновлення порушеного стану природних ресурсів.

Вимоги щодо охорони пам'яток історії та культури, які належать громадянам та розташовані на землях, наданих громадянам у користування, а також при здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок і розвідок пам'яток археології та щодо інших випадків користування даного роду пам'ятками визначаються Законом України від 13 липня 1978 р. "Про охорону й використання пам'яток історії та культури". Цей закон установлює, що особи, які завдали шкоди пам'яткам історії та культури або й охоронній зоні, зобов'язані відновити у попередньому стані пам'ятку або вказану зону, а при неможливості цього - відшкодувати заподіяні збитки.

Обов'язок сплачувати податки й збори в порядку й розмірах,

Встановлених законом

Одним із конституційних обов'язків громадян України є обов'язок кожного сплачувати податки й збори в порядку й розмірах, встановлених законом, а також щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67 Конституції).

За допомогою податків держава забезпечує обороноздатність та безпеку громадян, розвиває економіку, освіту, науку, охорону здоров'я в інтересах усього суспільства.

Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, зборів та інших обов'язкових платежів, напрями їх зарахування і використання, перелік платників податків та об'єктів оподаткування, а також відповідальність за порушення податкового законодавства, визначаються Законом України "Про систему; оподаткування" (у редакції від 2 лютого 1994 р.).

Прибутковий податок населення сплачує на підставі Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. "Про прибутковий податок із громадян". Платниками податку є громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства.

Види місцевих податків і зборів, що сплачуються громадянами, їх розміри та порядок обчислення й напрями використання визначаються Декретом Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. "Про місцеві податки й збори".

Контроль за дотриманням податкового законодавства і правильністю обчислення, повнотою й вчасністю сплати податків, зборів та інших платежів і внесків до державних цільових фондів, встановлених законодавством України, здійснюється державними податковими адміністраціями.

Обов'язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права й свободи, честь і

Гідність інших людей

Загальний обов'язок додержуватися Конституції та законів - одна з передумов формування в Україні правової держави. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Закріплений у ст. 68 Конституції обов'язок неухильно додержуватися Конституції і законів України, не посягати на права й свободи, честь та гідність інших людей тісно пов'язаний з визначенням і поняттям юридичної відповідальності - особливих, передбачених і врегульованих нормами права відносин між громадянами й державою, що виникають у разі і внаслідок правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності - охорона правопорядку, правове виховання людей і покарання винних за скоєне.

Юридична відповідальність може бути (залежно від правопорушення) кримінальною, адміністративною, цивільною та дисциплінарною, що передбачається нормами відповідного законодавства. При цьому всі види юридичної відповідальності передбачають санкції за правопорушення, а правопорушник зазнає державного примусу (позбавлення волі, сплати штрафу, відшкодування збитків тощо).

Встановлення чинним законодавством норм про юридичну відповідальність пов'язане з незадовільним рівнем загальної правової культури багатьох громадян, навіть із правовим нігілізмом, коли ігнорується або принижується абсолютна цінність державної організації суспільства та правової системи.

Міністерство освіти і науки України Тернопільський національний економічний університет

Юридичний факультет


1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11  Наверх ↑