Німеччина в роки Першої Світової війни

. Всі партії рейхстагу, включаючи Соц-дем, 29 липня 1914 р. офіційно запевнили кайзера Вільгельма ІІ в підтримці його політики. 4 серпня фракція СДПН одностайно проголосувала за військові кредити.. Тому особливого значення набувала торгівля Німеччини з нейтральними державами, від яких Антанті так і не вдалося її повністю відрізати.. Одночасно широкого розповсюдження в країні отримала система ерзац-продуктів (замінників.Війна потребувала посилення державного управління економікою, передусім для розширення воєнного виробництва. Центральним державним органом, що до кінця 1916 р. забезпечував постачання фронту усім необхідним був Військово-сировинний відділ, що перебував під керівництвом ділових кіл.  Для регулювання і розподілу військових замовлень було створено Центральне управління військовим господарством за участю найвпливовіших представників фінансово-промислових кіл, державних органів і армії. Управління воєнно-стратегічної сировини отримало право вилучати сировину в дрібних і середніх власників для передачі його у воєнні галузі виробництва. В 1915 р. воєнне виробництво складало 38% усієї промислової продукції, в 1917 р. – ¾. Прибутки підприємств, зайнятих військовим виробництвом, різко зросли.Війна потребувала великих фінансових витрат. До березня 1915 р. вони щорічно складали 36 млн. марок, до березня 1916 р. – 67 млн. марок, пізніше – близько 100 млн. марок, що частково було пов'язано з інфляцією, яка почалася в країні. В цих умовах було значно скорочено усі соціальні виплати, заробітну плату заморожено, тривалість робочого дня збільшено до 11-12 год., непрямі податки збільшено майже вдвічі. Поступово контроль над усіма найважливішими продуктами перейшов до Військово-продовольчого управління, яке підпорядковувалося безпосередньо канцлеру. В 1915 р. уряд був змушений ввести карткову систему на хліб, до кінця 1916 р. - на усі найважливіші продукти харчування (картопля, м'ясо, молоко, цукор, жириВ умовах затяжної війни і гострої продовольчої кризи в кінці серпня 1916 р. до керівництва армією прийшли генерали Гінденбург і Людендорф, в країні сформувалося Третє військове командування, що призвело до значного повороту у внутрішній політиці. Його значення було викладено в т.зв. «гідренбургській програмі» - плані максимального форсування військово-промислового виробництва, підпорядкування цьому завданню всієї економіки і соціально-політичних відносин. Створення Третього військового командування піднімало мілітаризацію економіки і всього внутрішнього життя на нову ступінь. До колишніх військово-економічних структур додавалися нові. Головним з них з листопада 1916 р. стало військове відомство, що зосередило все матеріально-технічне постачання рейхсверу. На базі Військово-сировинного відділу для вирішення  найрізноманітніших проблем військової економіки було створено численні організації, які мали частково державний, частково напівдержавний характер, нерідко набували форм акціонерних товариств. Основу нового курсу складала фактична ліквідація вільного ринку праці. За Законом про допоміжну патріотичну працю (грудень 1916 р.) військову повинність було поширено на усе чоловіче населення з 16 до 60 років. Чоловіки і незаміжні жінки закріплювалися за певними підприємствами, які, у випадку необхідності, розміщувалися в інших регіонах, ніж вони проживали. Робітникам заборонялося самовільно залишати чи змінювати робоче місце, висувати вимоги про підвищення зарплатні, брати участь у страйках. Порушення закону каралося, аж до ув'язнення. Оскільки до розробки цього закону і контролю за його виконанням було залучено соціал-демократів і профспілки, закон передбачав обов'язкове створення на підприємствах усіх форм власності  з числом зайнятих понад 50 чол. узгоджувальних органів співробітництва адміністрації і робітників, надвиробничих арбітражних комісій у складі представників робітників і підприємців на паритетних началах. Профспілки отримали доступ на великі промислові підприємства, де раніше існували перешкоди їхньої діяльності. Закон був рішучим зрушенням на користь державних методів регулювання ринку робочої сили і умов праці. Водночас він запроваджував на підприємствах елементи робітничого самоуправління.Поступово Третє командування перетворилося на провідний центр влади, відтіснивши на другий план придворні і урядові кола, не кажучи про рейхстаг, який традиційно посідав в державний  системі Німеччини другорядну роль. Таке становище було закріплено під час політичної липневої кризи 1917 р., яка ознаменувала відкритий конфлікт в німецьких правлячих колах, що намітився вже в 1915-1916 рр. під час дискусії про цілі і методи війни.  На ґрунті різного ставлення до цілей і методів війни відбулося також  розмежування в Соціал-демократичній партії. До середини 1915 р. сформувалася радикальна опозиція, до якої увійшла група ортодоксальних лівих на чолі з К.Лібкнехтом, Р.Люксембург, Ф.Мерінгом, К.Цеткін. Карл Лібкнехт став першим членом соціал-демократичної фракції, який голосував в рейхстагу проти військових кредитів (2 грудня 1914 р.). В травні 1915 р. він виступив з гаслом «Головний ворог – у власній країні! Це німецький мілітаризм, німецька партія війни, німецька таємна дипломатія», а в серпні 1915 р. повністю перейшов на більшовицькі позиції і звернувся до парламентської фракції СДПН з вимогою заміни гасла «громадянського мира» на гасло «громадянської війни». Спочатку ліві інтернаціоналісти, прихильники К.Лібкнехта об'єднувалися навколо журналу «Інтернаціонал», що почав виходити з весни 1915 р. 1 січня 1916 р. відбулося їх об'єднання в «Союз Спартака» (хоч вони й залишилися в складі СДПН). В своєму нелегальному виданні «Листи Спартака» вони пропагували програму руху до миру через революційний спротив імперіалізму й мілітаризму, повели безкомпромісну боротьбу з «проімперіалістичною» більшістю соціал-демократичного керівництва. В цих умовах 12 липня Людендорф і Гінденбург виступили із заявою про відставку і висунули ультиматум: або рейхсканцлер або військове командування. Відкрита сутичка двох протилежних ліній в правлячих колах завершилася відставкою лідера поміркованих рейхсканцлера Т.Бетман-Гольвега. Новим канцлером став Г.Міхаеліс, нікому невідомий чиновник. Це був своєрідний переворот, в результаті якого політична влада фактично зосередилася в руках у генеральського дуумвірату - Гінденбург отримав статус тіньового канцлера, Людендорф ставав реально діючим канцлером. Фактично йшлося про встановлення в країні військової диктатури. . 19 липня більшістю в 2/3 голосів рейхстаг прийняв резолюцію про мир, підготовлену лідером партії Центру Ерцбергером. Таким чином новосформована парламентська більшість заявила про свою рішучість втрутитися в питання великої полики. Однак мирна резолюція рейхстагу була піддана різкій критиці правими силами і вона не набула подальшого руху. Таким чином, стала очевидною різка поляризація  суспільно-політичних сил: в центрі перебував досить неоднорідний блок трьох центристських партій; справа – угрупування пангерманських сил; зліва – ліва опозиція, також неоднорідна за складом й ідеологічними установками. Влітку 1917 р. ультраправий блок на чолі з Військовим командуванням виявився організованим найкраще, що мало значний вплив на подальші події. Хоч в жовтні 1917 р. Міжфракційна більшість ініціювала відставку рейхсканцлер Міхаеліса, новим канцлером було призначено 75-літнього консервативного політика графа Г.Гертлінга, кандидатура якого також була неприйнятною для більшості рейхстагу. Найбільш масштабним соціально-політичним конфліктом в Німеччині став загальний політичний січневий страйк (28 січня – 2 лютого) 1918 р., який засвідчив радикалізацію настроїв мас. Між тим військове становище Німеччини ускладнилося. До серпня 1918 р. німецький стратегічний наступ на Заході захлинувся. На засіданні коронної ради в Спа 14 серпня генерали Гінденбург і Людендорф заявили про необхідність переходу до стратегічної оборони. 29 вересня вони були змушені констатувати, що війна програна і поставили перед урядом завдання негайного зондування можливостей перемир'я на основі «14 пунктів» В.Вільсона. Вони також висловилися за «революцію згори» у внутрішній політиці, тобто за необхідність залучення до уряду якомога ширших політичних кіл для врятування імперії від хаосу і розпалювання народної війни. 2 жовтня 1918 р. представник Людендорфа проінформував депутатів рейхстагу про справжнє становище на фронті. Наступного дня Гертлінга (цього разу за узгодженням з парламентською більшістю)  було відправлено у відставку. На посаду рейхсканцлера прийшов принц Макс Баденський, який мав репутацію ліберала. В новий кабінет, що спирався на партійну більшість, увійшли представники СДПН (Шейдеман), партії Центру (Ерцбергер) і прогресистів.Революція почалася 3 листопада 1918 р. з повстання моряків на військовій базі в Кілі. 10 листопада було сформовано соціал-демократичний уряд - Раду народних уповноважених.

ії, такі як партія радикалів, Ліга прав людини, масон ложі. Виникло «Товариство документальних і критичних досліджень про причини війни», яке пропагувало пациф погляди. В грудні 1916 р. уряд А.Бріана було піддано різкій критиці за недостатню активність у внут і зовн політиці. В результаті уряд було реорганізовано, замість 23 міністрів у ньому залишилося лише 10. В березні 1917 р. уряд був змушений піти у відставку. Вона була пов'язана з відмовою військ міністра Ліоте говорити на секрет засіданні палати про стан франц авіації та плани прискорення випуску літаків, оскільки, за його словами, звіти про попередні секрет засідання палати продавалися за 100 франків за кожне засідання і генштаб противника знав про них.  В 1917 р. Францію охопила політ криза. Уряди Рібо (березень-вересень 1917 р.) і Пенлеве (вересень-листопад 1917 р.) виявилися нестійкими через нападки як справа, так і зліва. Значну підтримку в цей час отримала ідея про досягнення сепарат миру з Австро-Угорщиною. Після провалу в квітні 1917 р. наступу Нівеля навіть в близьких до уряду колах з'явилися прихильники переговорів з Німеччиною з метою досягнення «почесного миру». Серед них був і колишній прем'єр А.Бріан. Значний політ резонанс отримало рішення СФІО взяти участь в Стокгольмській міжнародній антивоєнній конференції, про скликання якої у вересні 1917 р. оголосили соціал-ні партії нейтральних країн і Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів. Оскільки уряд двічі відмовляв делегатам від СФІО у виїзді за кордон, це стало приводом для виходу соціалістів з урядової коаліції. Міністр озброєнь соціаліст А.Тома вийшов зі складу уряду Рібо. Перехід соціалістів і частини радикалів в опозицію призвів до порушення принципу «священного єднання». Керівництво соціал-ної і радикальної партій приступило до консультацій з метою формування «однорідного» лівого уряду, на провідну роль в якому намічався Ж.Кайо. Провал наступу Нівеля став безпосереднім поштовхом до масової відмови солдат фронт частин франц армії від підпорядкування своїм командирам. Тією чи іншою мірою ці заворушення охопили 2/3 усіх франц дивізій на Зх фронті. 15 травня 1917 р. Головнокомандувач генерал Нівель втратив свою посаду. Новим головкомом став генерал Анрі-Філіп Петен, начальником Генштабу - генерал Ф.Фош. 7 червня 1917 р. Петен відновив смертну кару для солдат, які порушували дисципліну, і таким чином відновив порядок в армії. Водночас у вел містах відбулася низка страйків, деякі з них мали пол антивоєнний характер. В цій ситуації 22 липня 1917 р. Ж.Клемансо публічно звинуватив міністра внутрішніх справ Л.-Ж. Мальві в потуранні «пропаганді поразки» і зраді інтересів Франції. Натомість Мальві відстоював позицію про необхідність довіри до усіх відтінків сусп думки, що повинні бути почуті в умовах «священного єднання». Було розгорнуто гучну кампанію проти діяльності антивоєнних сил. В умовах політ нестабільності більшість франц суспільства прагнула бачити на чолі уряду сильну особистість, здатну навести порядок і якомога скоріше привести країну до миру. 16 листопада 1917 р., коли військ становище Антанти різко загострилося  уряд очолив Ж.Клемансо. З метою зміцнення армії Клемансо домігся призначення на посаду головкома союзн військами генерала Ф.Фоша. Під приводом охорони військ таємниці парламентарі були відсторонені від контролю над діями військових. Його було повністю зосереджено в руках глави уряду, який взяв собі також портфель військового міністра. Пр Пуанкаре втратив будь-який вплив на політику уряду.  З приходи Клемансо було здійснено сувору чистку держапарату, особливо поліції, за надмірну поступливість щодо антивоєнної пропаганди. Жорсткі заходи були вжиті стосовно тих політ діячів, яких Клемансо вважав винуватими в підриві віри народу в перемогу.Активізували свою діяльність військ-пол суди в справах про «зраду» і «шпигунство». Репресії було застосовано також проти революційного синдикалізму. Коли в жовтні  1918 р. Німеччина запросила у союзників перемир'я, між пр-ом Пуанкаре і прем'єр-міністром Клемансо виникли серйозні суперечності. Р.Пуанкаре рішуче заперечував проти переговорів з Німеччино. Однак Ж.Клемансо, змушений рахуватися з сусп думкою, погодився на перемир'я, яке було підписане в Комп'єні 11 листопада 1918 р. В цей день Клемансо було вперше названо «батьком перемоги», що свідчило про його надзвичайну популярність серед французів. Внаслідок війни Франція була значною мірою зруйнована. Вона втратила близько 1,2-1,5 млн. солдат. Різко зріс дефіцит її держбюджету, внутрішній і зовнішній борг. Виплати по боргам склали близько ¼ частини усіх бюдж витрат. Проблему відбудови зруйнованого госп-ва керівництво країни планувало вирішити за рахунок контрибуцій і репарацій Німеччини. З метою гарантії нац безпеки і після війни Франція не відійшла від політики сили і реваншизму відносно Німеччини, що повною мірою знайшло відображення на Паризькій мирній конференції в 1919 р.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10  Наверх ↑