12. Соціал демократія в Німеччині на рубежі 19 і 20 ст.
На початку ХХ ст. в Німеччині було близько 11 млн. робітників, які складали близько 18% усього В 1890 р. соціалістичні профспілки об'єдналися у Вільні профспілки Німеччини на чолі з Карлом Легіном. Впродовж кількох років керівництво СДПН не визнавало самостійності профспілок, боючись, що їхній економічний характер призведе до посилення реформістських тенденцій серед робітників. Лише у 1906 р. на з'їзді СДПН було остаточно прийнято рішення про незалежність профспілок від партії. Вільні профспілки нараховували в 1900 р. майже 700 тис членів, в 1910 р. їх число перевищило 2 млн., а в 1913 р. – 2,5 млн. чол. Суто економічні вимоги профспілок і суто економічні страйки, які підтримувалися профспілками матеріально й організаційно, почали переважати серед німецьких робітників.. Вже не профспілки перебували під впливом соціал-демократії, а навпаки - СДПН перебувала під значним впливом профспілкового руху; в 1913 р. профспілкові лідери складали третину соціал-демократичної фракції в рейхстазі. Під впливом профспілкового руху в німецькій соціал-демократії зародилися й набули все більшого поширення ідеї ревізіонізму – перегляду деяких застарілих принципів марксистської теорії на користь реформ та парламентської демократії замість соціальної революції. Вперше тенденція до ревізіонізму проявилася у лідера баварської соціал-демократії Георга Фольмара в 1891 р., а його розгорнуте теоретичне обґрунтування дав Едуард Бернштейн в книзі “Проблеми соціалізму і завдання соціал-демократії” (1899 р.) В другій половині 1890-х рр. Е.Бернштейн, видатний діяч СДПН, один з найближчих соратників К.Маркса і Ф.Енгельса, переглянув (ревізував) низку положень марксизму і намагався довести, що економічний розвиток сучасного суспільства здійснюється зовсім не в тому напрямку, як це уявлялося Марксу: концентрація виробництва відбувається повільніше, ніж пророкували засновники наукового соціалізму; кількість заможних не тільки не зменшується, але навпаки, зростає; суспільне багатство не переходить у руки все меншій кількості «магнатів капіталу»; становище робітничого класу поліпшується, він зовсім не занурюється у прірву злиднів і бідності. Поява ревізіонізму поклала початок теоретичним дискусіям як в німецькій соціал-демократії, так і в європейських соціалістичних партіях з приводу вірності соціалістів-ревізіоністів класовій боротьбі, збереження самостійної політичної ролі СДПН тощо. В 1891 р. було прийнято нову марксистську Ерфуртську програму СДПН, але вже в Ерфурті почався розкол німецької соціал-демократії на демократичних марксистів (реформістів) і ортодоксальних марксистів, між якими на рубежі ХІХ-ХХ ст. точилася теоретична боротьба. Хоча Ганноверський з'їзд в 1899 р. засудив ревізіонізм і відкинув пропозиції Бернштейна, Фольмара, Гейне, Кларка, в політичній практиці все частіше стала переважати тенденція повороту від революційно-ортодоксального марксизму до демократичного соціалізму бернштейніанців. В партії сформувалися три групи - правих (більшість), центристів і лівих, що залишилися на ґрунті революційного марксизму.Поразка соціал-демократів на виборах 1907 р., коли вони втратили 38 депутатських місць, сприяла їх згуртуванню на принципах ревізіонізму.. Про зростання впливу СДПН свідчить той факт, що перед світовою війною вона нараховувала 1 млн. членів; фракцію (110 чол., понад 1/4 місць).