13.державно-правова концепція М.Падуанського і В.Оккама,Луллія Раймунда.

Протягом ХП-ХШ ст. В країнах Західної Європи завер­шилося юридичне оформлення станів, намітився процес формування станово-представницької монархії, як гаранта стабільності у суспільстві. Відбулася низка так званих «ко­мунальних революцій», у результаті яких великі торговель­ні міста добилися повного визволення від сеньйоральної залежності. У ХШ ст. Сформувалось феодальне міське пра­во - «магдебурзьке право», яке встановлювало порядок ви­борів і функції органів міського самоврядування, суду, ку­пецьких об'єднань, цехів, регулювало питання опіки, тор­гівлі, спадкування тощо. В цю добу активізувався процес формування національних ринків, який вимагав політично­го об'єднання держав. Відтак, об'єктивно з'явилися нові державно-правові концепції з ідеєю централізованої дер­жави і політичного миру. Однією із таких концепцій є вчення італійського мислителя, ідеолога представників но­вого стану міщан (бюргерства) Марсилія Падуанського (бл. 1275 - бл. 1343 рр.), прибічника аверроїзму. Він один із перших в історії європейської державно-правової думки створив нове вчення про державу, побудоване на раціо­нальних засадах і першим підняв ідею верховенства закону в суспільстві, впритул підійшов до проблеми юрисдикційного розмежування духовної і світської влад, а світської влади -

На законодавчу і виконавчу, наголосивши, що обранці на­роду, які ухвалюють закон, мають визначати компетенцію виконавчої влади.

Свою теорію світського правління Марсилій Падуансь-кий виклав у творі «Захисник миру». Теорія ґрунтується на безпосередній практиці й концепції розвитку італійських міст-держав з їх самоврядною формою управління. Мето­дологічні засади теорії Падуанський запозичив у Арістоте-ля, скориставшись насамперед принципом «самодостатньо­го суспільства», спроможного задовольнити свої власні мо­ральні й фізичні потреби.

Мислитель розглядає проблему виникнення держави і стверджує, що держава виникає природним шляхом посту­пового ускладнення форм людського співжиття. Її метою є створення умов достойного людини існування, досягнення «громадянського щастя» (право на підприємництво, захист-майна тощо) на основі політичного миру. Мир у державі досягається узгодженим функціонуванням усіх органів управління і створенням належного правового порядку.

Аналізуючи традиційні для розвинутого феодалізму фор­ми правління монархію, олігархію, демократію, Падуансь­кий найбільш вдалою, здатною захистити інтереси народу, вважав монархію — одноосібне правління, яке може здійс­нюватися двояко: зі згоди народу (виборна), або поза його волею (спадкова). Він схилявся до виборної монархії, від­даючи належне народу, який, на його думку, здатний ви­брати найдостойнішого.

Твердження Падуанського, що сувереном у державі є народ - законодавець є підвалиною ідеї народного сувере­нітету. Мислитель підкреслював, що народ є єдиним дже­релом як світської, так і духовної влади (тут поняття «на­род» рівнозначне поняттю «суспільство»). Народ — це всі громадяни, які беруть участь у громадянському управлінні (крім дітей, рабів, іноземців і жінок).

Торкаючись проблеми права, Марсилій підкреслював, що право виникає тоді, коли виникає держава держава — матерія, право - форма). Поза державою не існує ніяких прав. В його концепції розглядається право божественне і право позитивне. Божественне право складається із при­писів Нового Заповіту. Його завданням є надання дієвої допомоги людям на шляху до вічного спасіння. В позитив" ному праві втілюється воля держави, а його метою є ство­рення сприятливих умов для життя на землі На цій підставі мислитель робить висновок про те, що духовна і світська влади повинні бути незалежними одна від одної.

Згідно із вченням Падуанського позитивне право (люд­ський закон) - це правила, що регулюють поведінку людей на засадах наказу, заборони, дозволу і здійснюються шля­хом примусу. Його завдання полягає врегулюванні відносин у державі та контролі над владою, стримуванні її від сва­вілля і зловживань. Фактично Марсилій Падуанський був одним з перших, хто заклав підвалини категоріального ви­значення права - як юридичної категорії, яке застосовуєть­ся в сучасній теорії держави і права. Більше того, він вказав на необхідну умову ефективної дії позитивного права, яка полягає у державному примусі.

Всупереч католицькій традиції Падуанський оприлюд­нив думку, що держава в своїй діяльності керується не бо­жественним правом, а навпаки,- ефективна дія позитивного права у державі залежить не від Божественного, чи природ­ного права, а обумовлена потребами держави, оскільки спрямована на підтримку її життєдіяльності.

Англійський філософ-схоласт Вільям Оккам (1285-1349) був прихильником ідеї природного права і різко кри­тикував посягання папи на світську владу. Широковідомим політичним трактатом Оккама, в якому мислитель рішуче засуджує верховенство влади папи та ієрархічну структуру католицької церкви був «Діалог». Оккам критикує католи­цьку церкву, протиставляючи її апостольській. Він підкрес­лював, що апостольська церква об'єднує усіх віруючих у Христа. Католицька ж обмежується рамками римської ієрархії. Її деспотичний моральний і духовний диктат у су­спільстві суперечить приписам Святого Письма. Католиць­ке духовенство не має права на відпущення гріхів, це під силу одному Богові. Істинним главою церкви є не папа, а сам Христос.

Згідно із вченням Оккама осередком суспільного життя є община віруючих (народ) і обраний нею собор. Народ, а не папа має виключне право надання світському правите­леві владних повноважень, власне уповноважуючи його служити своїм інтересам. Істинне ж завдання папської вла­ди полягає у виконанні обов'язків, пов'язаних зі справами церкви. Жодний священик не повинен виконувати світсь­ких функцій. Стверджуючи неподільне право народу на обрання правителя, Оккам писав: «З волі Бога, природного закону і у відповідності з правом людей всі смертні народ­жуються вільними, ні від кого незалежними і виключно із власної волі можуть вручити правителеві владу».

У XIII—XIV ст. Середньовічна юридична думка Італії знову повернулася до ідеї природного права і вчень римських юристів, приділяючи основну увагу їх коментуванню та роз'ясненню. Природне право в уявленні нової юридичної течії — постглосаторів було правом вищої категорії, вимогам якого повинні були відповідати норми права, прийняті державою. Ідеолог цієї течії Луллій Раймунд (1234—1315) навіть радив юристам перевіряти на відповідність природному праву писані закони та, якщо останні йому не відповідали, не користуватися ними для відновлення справедливості, а керуватися принципом розумної необхідності. Деякі прибічники цієї правової ідеології вважали природне право більш важливим у суспільному житті, ніж владу правителя.