80 В.Ойкен та його концепція "ідеальних типів господарських, систем.

Вальтер Ойкен (1891-1950) вивчав політекономію, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Йени. 1913 року отримує вчений ступінь кандидата наук. 1921 р. в Берлінському університе­ті здобуває ступінь доктора наук. З цього часу основним об'єк­том його дослідження стають економічні проблеми розвитку су­спільства.

Там він заснував економічну школу, основ­ною ідеєю якої було створення теорії майбутнього суспільства, по­будованого на принципі свободи та достойного людини економіч­ного й суспільного порядку.

Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), «Основні принципи національної еко­номії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні прин­ципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 р. Усі його праці грунтувалися на класичних підходах до ана­лізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні прин­ципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем — центрально-кероване господарство та вільне ринкове госпо­дарство.

Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена, характеризується таким рівнем планування, за якого всі економічні зв'язки між економічними суб'єктами заміщено адміністративними вертикальними зв'язками центру з підприємствами. Централізоване планування він розглядає виключно як економічну політику, наво­дячи історичні приклади її реалізації в стародавньому світі та вка­зуючи на сучасні її форми — економічну політику соціалізму в СРСР та централізоване керування у фашистській Німеччині.

Ойкен уважав, що така централізація суперечить самій природі економіки і поступово руйнує її.

Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економі­ки, та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору: рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин. Вирішальним чинником економічного розвитку він називав по­треби, які вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника. Виробник має бути заінтересованим у тім, щоб задовольнити будь-які потреби споживача. Таку заінтересованість можна реалізувати тільки за умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним розпоряджатиметься.

81 Американський неолібералізм (чиказька школа). Монетаризм М.Фрідмена

Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції держа­вного регулювання характеризувало особливий напрям неолібе­ральної школи, що згодом отримав назву монетаризму. Значний вплив на формування монетаризму справили теорії американських економістів 20—40-х рр. Г. Саймонса, І. Фішера, Ф. Найта.

Та особливого поширення монетаризм як варіант неолібералізм набув у США наприкінці 40-х – початку 50-х рр.

Цей період характеризувався виникненням низки монетарних теорій, що пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти стабілізації. Але найбільш обгрунтованою та переконливою була теорія чиказької («нової монетаристської») школи М. Фрідмена.

Мілтон Фрідмен (1912) народився у Брукліні в сім'ї вихідців з України. 1932 року закінчує навчання в університеті Ратгерса, де опанував дві науки — математику та економіку. Він вступає до Чиказького уні­верситету, де 1933 р. отримує ступінь магістра. Великий вплив на формування неокласичних поглядів Фрідмена мали викладачі цього університету Г. Саймон, Ф. Найт та Дж. Вінер, що займалися визна­ченням шляхів виходу економіки з кризи з допомогою неокласич­них підходів.

З 1948 р. М. Фрідмен працює в Чиказькому університеті, де за­ймається методологічними проблемами суспільних наук, проблема­ми правових відносин (захистив докторську дисертацію), грошей і ціноутворення. Він був президентом Американської економічної асоціації, радником президента з економічних питань, членом ред­колегій багатьох економічних видань.

вибору».

Позитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком орієнтовано на практичне застосування.

Монетаризм—це, власне,сукупність кількох неокласичних теорій, які маютьсамостійне значення, але об'єднуються кількісною теорією грошей, яку Фрідмен розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує як «теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей»

Державне втручання в економіку, підкреслює Фрідмен, блокує дію стихійних регуляторів, що сприяють встановленню рівноваги, воно орієнтоване на короткострокову перспективу: будь-які неперед­бачені зовнішні чинники можуть спричинити відхилення від вибра­ного напрямку.

Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що аль­тернативи ринковому механізму не існує.

82 Неокласичннй синтез. П.Самуельсон. Дж.Хікс.

Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною иколами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.

Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зро­стання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».

Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрун­товано Полом Самуельсоном.

Суть синтезу полягала в тім, іцо залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулю­вання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регулято­рами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного рин­ку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробницт­вом і споживанням.

Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсіанського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки».

Його книжку «Економіко» (1948), яка стала найпоширенішим підручником і витримала безліч перевидань різними мовами світу, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економіч­ного життя. Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні «Економіксу» (1955), де Самуельсон висловлював сподівання, що такий синтез допоможе подолати відстань між мік-ро- та макроекономікою.

83 Неокласичне відродження. Теорії "економіки пропозиції" та "раціональних очікувань".

Доктрини «неокласичного відродження» характери­зуються крайнім радикалізмом, заперечують необхідність втручання держави в економіку і за теоретико-методологічними підходами є суто неокласичними. Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що жит­тєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутріш­німи стимулами економічного розвитку; головна цінність суспі­льства — не соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступили проти активного втручання держави в еко­номіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль.

Ідеї консерватизму втілено в низці економічних теорій, у тім числі в теоріях «раціональних очікувань» та «економіки пропо­зиції».

Теорія раціональних очікувань. У 60-х—70-х рр. зростає розу­міння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для за­безпечення збалансованого та стабільного економічного зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню, наприклад, інформації і прогнозів.

Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування».

«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знан­ня наслідків певних економічних дій, урахування колишніх поми­лок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: ди­наміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Економіка пропозиції. За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги беруться суб'єктивні та об'єктивні чинники, науковці дій­шли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, за­безпечуючи лише короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість.

Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулюван­ня ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохід­ності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за допомогою оподаткування.

Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було запере­чення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування. Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи прин­ципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого роз­витку економіки.

84 Теорія "економіки пропозиції". А.Лаффер, К.Мандель.

Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою.Американські професори А. Лаффер та Р. Мандель які вважали, що економіка пропозиції формується на підставі вирішення проблем нагромадження капіталу та державних фінансів.

Передовсім вони поставили під сумнів висновок Кейнса, що за­ощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економіч­ної діяльності і, отже, зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту за рахунок маніпулювання податками визна­ли за недоцільні.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.

Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту дер­жавного бюджету) є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема.

Високі податки знижують прибутковість виробництва, скорочу­ють розміри доходів, а відтак і заощаджень підприємця.

Цей причинно-наслідковий зв'язок промоделював Лаффер, пока­завши, як фіскальна політика впливає на сукупну пропозицію.

Він зазначив, що вплив податків на попит відчувається швидше. У короткостроковому періоді зниження податків однозначно спри­чиняє зростання сукупного попиту та зменшення обсягів податкових надходжень. Для того щоб став відчутним вплив змін в оподаткуванні на пропозицію, потрібен більш тривалий час, оскільки це зв'язано з процесом виробництва, але позитивний ефект від цих змін є також досить тривалим.

Зниження ставок податків у короткому проміжку часу призведе до зменшення надходжень, але стимулюватиме виробничу активність, що згодом збільшить і надходження.

Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, роз­мірів та структури виробничої сфери, національних, культурних. психологічних та інших чинників.

Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було заперечення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перероз­поділ національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки. бартерного обміну, скритої зайнятості.

85 Теорія "раціональних очікувань". Р.Лукас, Т.Сзрдженте.

Теорія раціональних очікувань. У 60-х—70-х рр. зростає розу­міння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для за­безпечення збалансованого та стабільного економічного зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню, наприклад, інформації і прогнозів.

Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування».

«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знан­ня наслідків певних економічних дій, урахування колишніх поми­лок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: ди­наміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Роберт Лукас поставила в 70-х рр. під сумнів справедливість ба­гатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Цей напрямок відомий під назвою «нової класичної школи еконо­міко». Він заперечував будь-які форми державного втручання в еко­номіку і базувався на суб'єктивістському підході до аналізу еконо­мічних явищ.

Відтак Лукас робить висновок про принципову неефективність кейнсіанських аналітичних моделей та політики регулювання по­питу. А 1975 р. Т. Сарджент та Н. Уоллес у спільному досліджен­ні довели, виходячи з цієї теорії, також і неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики, що підтверджува­ло висновки школи про нейтральність грошей та недоцільність кон'юнктурної політики.

Теорія раціональних очікувань заперечує політику державного регулювання з допомогою кількох аргументів. Один із них — недо­цільність, оскільки будь-яке втручання нівелюється поведінкою економічних агентів. Другий — це твердження, що така політика породжує (через раціональні очікування та адаптацію діяльності) результати, протилежні прогнозованим. Так, регулювання сукупно­го попиту призвело до наростання інфляційних процесів, хоча за­йнятість залишалась на тому самому рівні. (З іншого боку, монетаристські рецепти також не давали необхідних результатів, оскільки економічні агенти адаптували свою діяльність до економічної полі­тики.) Третім аргументом був той, що державна політика стосується макроекономічного рівня, ігноруючи мікроекономічний, де саме і приймаються рішення про економічну поведінку в конкретній економічній ситуації.

86 Досвід застосування рекомендацій неокласичної теорії'в економіці різних країн.

Концепції чиказької школи та доктрин «економіки пропозиції», «раціональних очікувань» стали ще одним прикладом ефективного вторгнення економічної теорії в реальну економіку. Особливо чітко це проявилося в ході здійснення економічних реформ в Англії та США, де, починаючи з 80-х рр., робилися рішучі кроки до віднов лення саморегулювальних механізмів та обмеження державного регулювання.  

«Тетчеризм». Монетаристську грошову політику було запроваджено в практику управління державними фінансами Великобританії ще урядом Каллагена 1976 р. на вимогу Міжнародного валютнего фонду.

Скорочувалась кількість урядових службовців, впровадилась структурна перебудова управлінського апарату, ліквідовувались, особливо «дорогі» його підрозділи.

Запроваджувалась система штрафних бюджетних асигнувань. А готуючись до нових виборів, М. Тетчер включила у свою програму проект радикальної перебудови, яка гарантувала б урядові повний контроль над динамікою місцевих податків.

Водночас було послаблено податковий тиск на особисті доходи.

Широка програма приватизації, спрямована на створення умов для підприємницької діяльності, забезпечила справжню революцію в розвитку виробництва та стабілізації економіки. Зрозуміло, що всі ці заходи здійснювалися в жорстокій боротьбі з профспілками, яка завершилася перемогою уряду.

«Рейганоміка». Дещо інакше реалізовувалась монетаристська доктрина в США, де економічна програма Фрідмена тривалий час не знаходила підтримки.

Фрідмен як радник президента Ніксона запропонував проект ре­форми «План допомоги сім'ї» на 1969—1971 рр., який, проте, не було затверджено конгресом. Адже принципове значення для реаліза­ції рекомендацій монетаристів мала ідея контролю над грошовою масою, яка визначала напрямок конкретних заходів у сфері грошо­во-кредитного регулювання. Уряд Рейгана намагається обмежити регулюючий вплив держави, скорочуючи податки з метою використання дефіциту федерального бюджету як важеля впливу на витрати.

Водночас успішна реалізація сучасних неокласичних доктрин можлива не скрізь і не завжди. Для цього необхідна не лише полі-тична воля влади, а й відповідні економічні умови, відповідний рі­вень розвитку країни, належні історичні, національні, інституційні та інші чинники.  

87 Загальна характеристика інституціоналізму та основні етапи його розвитку.

Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Йо­го своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інститу­ціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Інституціоналізм став своєрідним опо­зиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким.

Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов ран­нього періоду імперіалізму. Це була своєрідна опозиція дрібної і се­редньої буржуазії та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у гострокритичному підході до реалій капіталізму та у спробах його реформування. Саме тому можна стверджувати, що найбільшу ідейну спорідненість інституціоналісти мають з англій­ськими соціологами й економістами — прихильниками буржуазного реформізму, зокрема Дж. Гобсоном, який, на думку самих американських інституціоналістів, зробив спробу теоретично обгрунтува­ти реформістські програми.

Інституціоналісти визнавали обмеженість ринкового механізму регулювання економі­ки і виступали за впровадження суспільного контролю над нею. Ін­ституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Еклек­тизм, строкатість притаманні цій течії, зумовили формування в її рамках різноманітних напрямів. Передовсім можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм.

88. Ранній інституціоналізм та його головні напрями.

У рамках раннього інституціоналізму склались три основні на-прями: 1) соціально-психологічний, 2) соціально-правовий, 3) емпі-ричний (кон'юнктурно-статистичний).

Соціально-психологічний інституціоналізм.

Панування техноструктури забезпечить ефективний і раціональний розподіл ресурсів, ефективне функціонування економіки, спрямованої на задоволення людських потреб. За цих умов виникнуть нові інститути, нові інстинкти.

Соціально-правовий інституціоналізм.

«Інституціональна економіка» — це економіка «ре­гульованого капіталізму», «адміністративного капіталізму», Ці характерис­тики зв'язані з визначенням ролі держави в капіталістичному су­спільстві. Держава має забезпечити управління розвитком капіталіс­тичної економіки, регулювати конфлікти не лише між окремими ка­піталістами, а й між капіталістами і робітниками.

Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм.

Грошова економіка, безумовно, має недоліки, їй притаманні су­перечності, але вона— найліпша форма організації суспільства, оскільки забезпечує потреби бізнесу, здійснює облік і є знаряддям установлення взаємодії і співробітництва в су­спільстві.

Інший бік пробле­ми — соціальний, котрий розглядає як звичку одержувати й витра­чати гроші.

89 Неоінституціоналізм.Соціальний (індустріально-технологічний) інституціоналізм. Дж. Гелбрейт

 Джон Кеннет Гелбрейт (1909р. нар.) — уродженець Канади, перший науковий ступінь здобув у Торонтському університеті, але більша частина його професорської і наукової діяльності пройшла у США — у Каліфорнійському, Принстонському, Гарвардськом верситетах. Він відігравав активну роль у політичному житті.У 1961 — 1963 рр. був послом в Індії. Гелбрейт пропагував «суспільство добробуту».В працях, опубліко у 50-х рр., Гелбрейт розглядає техніку, як основу економ. прогресу. А в його «Новому індустріальному суспільстві» ( знайшли найповніше відображення позиції теоретиків «індустріального інституціоналізму» .