Короленко Володимир Галактіонович (1853-1921) - видатний письменник, публіцист і громадський діяч.

Народився у м. Житомирі в сім’ї повітового судді. По закінченні Ровенської гімназії В.Короленко вступив до Петербурського технологічного інституту (1871). За підозрою у революційній діяльності без слідства і суду, навесні 1879 року, його вислали у м. Глазов Вятської губернії. Майже шість років провів Володимир Галактіонович у тюрмах та на засланні.

Початком літературної діяльності В.Г.Короленка вважається 1879 р., коли на сторінках петербурзького журналу "Слово" з’явились "Епізоди з життя шукача". Нижегородське десятиліття (1885—1895) — час найактивнішої літературної та громадської діяльності письменника — справедливо назване сучасниками "епохою Короленка". У 1886 р. вийшла його перша книга "Нариси та оповідання". Справжнім тріумфом став наступний твір — повість "Сліпий музикант" (1886). Варто згадати оповідання цього періоду: "Ліс шумить" (1886), "На затемненні" (1882—1892), "Річка виграє", "Ат-Даван" (1892), "Парадокс" (1894), "Марусина заїмка" (1899 — 2-га ред. 1903).

Упродовж 1896—1900 рр. родина Короленків жила у Петербурзі. Володимир Галактіонович працював редактором журналу "Русское богатство". У 90-х роках ХІХ ст. письменник багато подорожує. Він відвідує Крим, Поволжя, Кавказ, Південний Урал. Закономірним наслідком мандрівок завжди ставали художні твори. Значне місце у творчості В.Короленка займає повість "Без язика" (1895), написана під враженням поїздки до Америки.

1900 р. Короленко повернувся до України. Понад двадцять років письменник жив у Полтаві. Як принциповий прибічник українських селян, він брав участь в організації їх захисту під час судових процесів на Харківщині і Полтавщині, влаштованих у зв’язку з так званими аграрними заворушеннями в Україні. Як відомо, В.Г.Короленко не прийняв Жовтневої революції. Він відкрито засуджував засоби, що їх використовували більшовики для побудови соціалізму. Великий громадянський резонанс мали його клопотання на захист вітчизняних діячів культури. Позиція та настрої Володимира Галактіоновича того часу відбилися в мужніх і чесних "Листах до Луначарського" (1920, опубл. 1922 р.) та "Листах з Полтави" (1921).

Котляревський Іван Петрович (1769-1838) - письменник, драматург, перший класик нової української літератури

Народився в Полтаві, в родині дрібного чиновника. Згодом Котляревським було «пожалувано» дворянське звання. З 1780 року маленький Іванко почав навчатися в Полтавській духовній семінарії. Особливо старанно й наполегливо осягав хлопець гуманітарні дисципліни: піїтику, риторику, філософію, латинську, грецьку, французьку, німецьку мови. З інтересом знайомиться з античною літературою, перекладає Горація, Овідія, Вергілія.

У 1789 році, після смерті батька, двадцятирічним юнаком він на останньому році навчання залишає семінарію і починає служити чиновником у полтавських канцеляріях, а згодом вчителює у поміщицьких родинах. «В цей період свого життя бував він на зібраннях та іграх народних і сам, переодягнений, брав участь у них, дуже уважно вслухався в народну розмову, записував пісні й слова, вивчав мову, характер, звичаї, обряди, вірування, перекази українців, наче готуючи себе до майбутньої праці…» Саме під час вчителювання, з 1794 р., й розпочинається творча робота письменника над славнозвісною «Енеїдою». Протягом 1794—1796 рр. І.Котляревський працює над першими трьома частинами поеми.

З 1796 по 1808 р. І.Котляревський перебуває на військовій службі. У складі Сіверського полку, сформованого на базі українського козацького полку, брав участь у російсько-турецькій війні, особливо відзначившись у баталіях під Бендерами та Ізмаїлом. За відвагу й хоробрість І.Котляревського було відзначено кількома нагородами. Навіть у нелегких бойових буднях Іван Петрович продовжує працювати над «Енеїдою». Спочатку І.Котляревський не мав наміру публікувати поему, вона поширювалася серед читачів у рукописних копіях, але в 1798 році її видав у Петербурзі один із любителів українського слова, конотопський поміщик Максим Парпура.

З 1810 року і до кінця свого життя Іван Петрович Котляревський живе в Полтаві, працюючи наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян — навчально-виховного закладу, в якому навчання відбувалося за програмою гімназії. З 1827 року — попечитель «богоугодних закладів» Полтави. На цьому відповідальному поприщі І.Котляревський зарекомендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу. Увесь цей час письменник не пориває з творчою діяльністю, захоплюється театральною справою.

У 1818 році його призначають директором Полтавського театру. З метою збагачення репертуару він створює драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які з успіхом було поставлено у 1819 році. Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання йому не судилося. Воно з’явилося на світ у 1842 році, уже після смерті автора. У 1835 році за станом здоров’я І.Котляревський виходить у відставку, але не пориває з культурним життям того часу. До нього постійно зверталися за підтримкою і порадою представники найширших верств населення, і кожному він намагався надати необхідну допомогу. Тому з величезним сумом і болем було зустрінуто звістку про його смерть 10 листопада 1838 року.

Кричевський Василь Григорович (1873-1952) - видатний український архітектор, мистець, вчений і педагог. Він дуже багато зробив для розвитку сучасного українського мистецтва і культури взагалі, працюючи в найрізноманітніших ділянках. Цією різносторонністю свого таланту він нагадував митців Ренесансу.

Народився Василь Григорович Кричевський 31 грудня 1872 року (за ст. стилем) в селі Ворожба біля міста Лебедина на Слобожанщині.

Кричевський був архітектором; він створив, на основі народного мистецтва, модерний український стиль будівництва. Він був блискучий і дуже плодовитий маляр краєвидів; він дав почин новітньому мистецтву оформлення української книги. Він був видатним театральним мистцем, він україніэував кінематографію на Україні і оформив славетний фільм Довженка "Звенигора". Кричевський був також вченим і досліджував українське народне мистецтва й будівництво, вивчав етнографію та археологію України. Він був педагогом - професором Української Державної Академії Мистецтв та різних мистецьких інститутів. Він працював у прикладному мистецтві: за його провктами виробляли килими, вибійки, меблі, вишивки, посуд - все це він творив, черпаючи свов надхнення з мистецької творчости українського народу.

      Під час навчання у Харківському університеті, слухає курс лекцій з історії України, етнографії і народного мистецтва, їздить по Полтавщині, збираючи етнографічні матеріали для видання про українську старовину та народну творчість.

У 1918-1919 рр. Василь Кричевський керує Миргородською керамічною школою. Ще під час будування Полтавського земства, випробовуючи різні глини та способи їх опалу, Василь Григорович місяцями перебуває в знаменитій Опішні. Там у співпраці з найкращими гончарями, зокрема Гладиревським, досконало вивчає керамічну й гончарську справи. Перетворює школу на керамічний інститут, який під його керівництвом швидко розвивається.

Марко Кропивницький

Багато ролей зіграв Марко Кропивницький на сценах полтавських театрів - літніх і зимових. Любив він це місто -батьківщину І.П.Котляревського. Показом його "Наталки Полтавки" трупа Кропивницького починала і завершувала гастролі в Полтаві.

Захоплювалася полтавська публіка майстерним виконанням М.Л.Кропивницьким ролей з написаних ним п'єс. Був він незамінний у таких образах, як Йосип Бичок ("Глитай, або ж Павук"), Василь Коваль ("Невільник"), Максим Кукса ("Пошилися в дурні"), та інших. Виступав також у п'єсах Квітки-Основ'яненка, Старицького, Карпенка-Карого.

Але найбільше симпатій віддавали полтавці Кропивницькому-Виборному. І сам актор любив цю роль. Грав її протягом 40 років. Втілював у ній талант актора-реаліста. Кропивницький не йшов шляхом своїх попередників, які трактували Виборного як безпробудного п'яницю і всіляко перебільшували комізм цього персонажу, втрачаючи почуття міри. Марко Кропивницький створив нову

традицію у показі цього класичного образу української драматургії. Не позбавляючи образ гумору, актор створив типовий характер людини з народу, багатої життєвим досвідом, глибоко самобутньої. Він наділив Макогоненка природною українською кмітливістю, селянською розсудливістю, хитринкою, добрим і чесним серцем. Тож замість шаржу на сцені з'являлася людина, повнокровний образ якої найбільше відповідав задумові драматурга.

Сигізмунд Леванєвський

У1933 році ім'я Сигізмунда Леванєвського з'явилося на перших сторінках радянських, американських та польських газет. Керівник льотної частини Всеукраїнської школи Тсоавіахіму з Полтави Леванєвський очолив екіпаж, який брав участь у пошуках американського льотчика Маттерна. Останній намагався облетіти на літакові навколо земної кулі та діставшись Анадиря, раптово зник...

Коли в Анадирі приземлився екіпаж Леванєвського, виявилося, що Маттерн живий: його врятували прикордонники. Відбулася зустріч. Згодом вирішено було здійснити переліт до узбережжя США з американським колегою на борту. Пунктом прибуття було місто Ном. Але досягти мети виявилося не так просто. Завантаженість літака перевищувала норму. Пального було обмаль. До того ж на невеликій відстані від американської території раптово заглухли обидва мотори. Сідати довелося на воду. До Ному добиралися на надувному човні.

Зустріч на американській землі була бурхливою, радісною. Американці із захопленням спілкувалися з уславленим екіпажем. Переліт Леванєвського, який тільки-но перед цим освоїв невиданий на ті часи маршрут Севастополь-Хабаровськ, було визнано справжнім подвигом.

Левицький Григорій Кирилович [справж. прізв. - Ніс; бл. 1697-8(19).5.1769] -визначний український живописець і гравер, представник українського барокко. Народився у с. Маячці (тепер Полтавська обл.). Походив з козацької родини Носів. Навчався у Польщі (Вроцлав, Гданськ), та у Київській Академії. З 1738 був священиком у Маячці, згодом - управитель друкарні Києво-Печерське} Лаври. Автор бл. 40 мідеритів релігійного і алегоричного змісту, гравюр з портретними зображеннями, гербами, архітектурними пам'ятниками тощо. Виконав цикл гравюр для лаврських видань “Євангелія” (1737) і “Апостола” (1737-38 і 1752). Автор гравюр до видання “Hortus pocticus” М. Довгалевського (1736), “Філосіфії Аристотелевої” М. Козачанського (1745), “Путника від богоспасаемого Києва...” С. Множинського-Каянова (1751), “Апостола” (1752, 1757), оформив подарункові гравюри на честь лаврських архімандритів Романа Копи (1730-40), І. Негребецького (1738), митрополитів Р. Заборовського (1739) і Д. Туптала (1752). В 1752-55 Л. разом з сином Д. Левицьким працював над розписами іконостасу Андріївської церкви в Києві.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 
25 26 27  Наверх ↑