55. Особливості здійснення нової економічної політики в Укр<і

У перші після жовтневого перевороту роки більшовики сві­домо не приділяли серйозної уваги розвитку господарства. Спочатку вони сподівалися на блискавичне розгортання «все­світньої революції», у результаті якої пролетаріат індустріальне розвинених країн Заходу в обмін на «братерську інтернаціо­нальну допомогу» мав постачати їм промислові товари й уста­ткування, а коли революція так і не розпочалася — на конфіс-каційні методи «воєнного комунізму». Наприкінці 1920 р. ця грабіжницька політика цілком збанкрутувала. Голод 1921-1922 рр., повстання флоту в Кронштадті, масовий селян­ський повстанський рух в Україні та в самій Росії поставили на порядок денний питання про те, що або більшовики змі­нять свою політику, або їх змете хвиля всенародного повс- На Х з'їзді РКП(б) у березні 1921 р. під тиском В. Леніна було прийнято рішення про «тимчасовий відступ» і запрова­дження нової (у порівнянні з «воєнним комунізмом») політи­ки — НЕПу. У найзагальніших рисах НЕП передбачав:

— відродження знищеної свого часу більшовиками грошо­во-фінансової системи і ринкових відносин взагалі;

— легалізацію приватного сектора виробництва (щоправда, ключові галузі режим залишав під своїм контролем) й приват­ної торгівлі;

— залучення іноземного капіталу для відродження промис­ловості й дозвіл на іноземні концесії;

— створення у промисловості госпрозрахункових об'єд­нань — трестів;

— заміну у сільському господарстві продовольчої розкладки чітко визначеним продовольчим податком й розвиток сільської кооперації.

В. Ленін та його оточення не мали чіткого плану здійснення НЕПу й навіть не уявляли, скільки це може зайняти часу, але іншого виходу у них практично не було. Перед ними постало гамлетівське «бути чи не бути».

Комуністичне керівництво України оперативно зреагувало на рішення Х з'їзду РКП(б) й надзвичайна сесія ВУЦВК продуб­лювала його постанову «Про заміну розкладки натуральним податком», а раднарком УСРР декретував на 1921 р. продпо-даток в обсязі 117 млн пудів замість визначеної на цей період розкладки у 160 млн пудів (від здачі хліба у рахунок розкладки 1920 р. селяни не звільнялися).

Особливістю впровадження НЕПу в Україні, особливо на селі, було те, що робилося це із запізненням і повільніше. Лише з серпня 1921 р. він поступово став проникати у промис­ловість. Було, зокрема, передано в оренду приватним особам й організаціям понад 5 тис. дрібних і середніх підприємств, економічний потенціал яких був незначним. В Україні було ліквідовано затратні главки й створено 78 трестів: 3 союзні, 21 республіканський і 54 губернських. Оскільки більшість під­приємств були нерентабельними, то їх законсервували, а їхнім устаткуванням обладнали потужніші заводи і фабрики. Це дозволило збільшити обсяги промислового виробництва. Держава не кредитувала й не відповідала за наслідки госпо­дарської діяльності трестів, що спонукало їх керівництво вияв­ляти ініціативу й підприємливість у виробництві й збуті продук­ції. У результаті приріст валової продукції у трестах склав до середини 20-х років 40-100 %.

На 1926 р. українська промисловість, темпи розвитку якої виявилися вищими, ніж в Росії, 8 основному досягла довоєн­ного рівня виробництва, а легка і харчова вийшли на цей рубіж ще у 1925 р. Дальшому її прогресу перешкоджала комуністич­на політична система, адже влада перевела на госпрозрахунок лише трести, а підприємства, не кажучи вже про кожного конк­ретного працівника, не знали результатів своєї діяльності й не були напряму зацікавлені в нарощуванні виробництва. До того ж значна частина продукції й прибутків з України вилучалися й кінець кінцем, як визначив тоді молодий економіст М. Волобуєе, українська промисловість стала колоніальним придатком центру.

Для України особливу вагу мало відродження сільського господарства. Систему кооперації, яка була достатньо розви­неною, за більшовиків було вщент зруйновано. В умовах НЕПу створювалися акціонерні товариства, як, наприклад, «Селодо-помога». До 1923 р. у селянських господарствах України було зосереджено понад 9 % земельного фонду республіки (31 млн десятин). Цього ж року було запроваджено єдиний сільського­сподарський податок: заможні господарства сплачували 5,6 % прибутку, середні — 3,5 %, бідняцькі — 1,2 % або ж зовсім не сплачували його. Останнє обумовлювалося не економічною доцільністю, а політичними розрахунками — створити на укра­їнському селі прошарок населення, підданого більшовикам.

Проте заміна збитковими колгоспами і радгоспами приват­ного селянського господарювання не могла дати бажаного ре­зультату, й хоча на середину 20-х років валовий збір зерна в Україні досяг довоєнного рівня, на ринок його поступило набага­то менше. До того ж навіть голодного 1922 р. більшовики прода­ли за кордон 13,5 млн пудів українського хліба, вирученими кош­тами за який Москва розпорядилася на власний розсуд.

Позитивним здобутком НЕПу в Україні стало зростання кредитної кооперації. Сформована мережа сільськогосподар­ського кредиту складалася з Укрсільбанку, його місцевих філій та тисяч сільськогосподарських кредитних спілок і товариств. Було засновано спеціалізовані кредитні товариства «Добро­бут», «Кооптах», «Плодоспілка» та інші, які навіть експортували конкурентоздатну на європейському ринку продукцію. У ціло­му, до кінця 20-х років кооперацією в Україні було охоплено 3,1 з 5,1 млн існуючих тоді господарств.

Таким чином, нова економічна політика сприяла економіч­ному відродженню української економіки, яке, на жаль, було призупинене сталінським «стрибком в індустріалізацію».

56. Насильницька колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.

Примусові методи колективізації і масові репресії влади проти селянства посилювали соціальне напруження, загрозу виникнення селян ької війни в Україні та інших районах СРСР. Сталін та його и'очення вирішили зламати опір колективізації' шляхом винищення українського селянства, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психо­логії. Почалася одна з найбільших трагедій українського народу — спланований і органі­зований голодомор. Внаслідок колективізації в Украі'ні почалося різке падіння продуктивності сільського господарства. Але союзний уряд встановлював для України не­помірні хлібозаготівельні плани, внаслідок чого вже наприкінці 193) р. з'явились симптоми голоду,

В серпні 1932 р. союзний уряд прийняв закон, який передбачав смертну кару за розкрадання "соціалістичної власності". Незабаром з'явився закон про боротьбу зі спеку­ляцією, який заборонив селянам обмінювати свої домашні речі на харчові продукти в міс­тах І передбачав за це ув'язнення в концтаборах від 5 до 10 років. На вокзалах і морських портах, де зберігалися гори зерна для відправки за кордон, виставлялись спеціальні зйгони з к/пеметдми, щоб не допускати сюди голодних селян.

Незважаючи на голод, наступ на українське селянство продовжувався. ЗО жовтня 1932 р. Молотов на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У оголосив "зобов'язання" України по хлібо­заготівельному плану (прийнятий в ЦК ВКП(б)!) — 282 мпн. пудів, інакше кажучи, з селян вимагалося витиснути стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень (261 мли. пудів). Смертність від голоду почалася вже у перший місяць дій мопотовської комісії. Аналіз даних статистики 30-х років свідчить, що прямі втрати населення України від голоду вже в кінці 1932 р. становили приблизно 150 тче. чол. Наступного року голод набув ще б;пьших розмірів. В 1933 р. до організації голод/ в Україні доклали руку Лазар Каганооич, який слідом за Молотовим прибув сюди, а також генеральний секретар ЦК КП(б)У Ста­ніслав Косіор, голова Радкаркому Влас Чубар, уповноважений ЦК ВКП(б) Павло Постишев, який став фактичним диктатором у республіці.

Свого апогею голодомор в Україні досяг взимку 1 навесні 1933 р. Люди рятувались, як могли: Їли товчену кору дерев, солому, перемерзлу картоплю і капусту, котів, собак, щурів, в муках помираючи від тяжких шлункових захворювань. Були численні випадки лю­доїдства.

На початок 1927 р. в УСРР, згідно офіційних даних, проживало 29,04 мпн. жителів, на початок 1931 р. — 31,4, на початок 1933 р. — 31,9, на початок 1939 р. — 30,96. Населення України в 1927-1938 рр. - на 6,9%, в той час, як населення СРСР - на 15%, а РРФСР аж на 16,9%. За розрахунками Роберта Конквеста (США), в 1926 році в СРСР проживало 31,2 мли. українців (в УСРР — 22,7 та за межами республіки ~ 8,5). За переписом 1939 р. — в СРСР всього 28 млн, українців, Внаслідок голодомору в Україні загинуло близько 5 млн. осіб (18,8% усіх жителів), Історики С. Кульчицький (Україна) і С. Максудов (США) вважають, що втрати від голоду становили від 4,3 до 6 млн. чоловік.

57. Західноукраїнські землі в системі радянсько-німецького дії і Їх правова оцінка.

Закарпатська Україна після закінчення першої світової вій­ни перебувала у складі Чехословаччини. У 1938 р. характер політичних процесів у Закарпатті круто змінився. Внаслідок мюнхенської змови західних держав із Гітлером почалося роз­членування Чехословаччини. Влада центрального уряду Праги була номінальною. Словаччина здобула автономію в рамках Чехословацької республіки. Відкрилася можливість надати самоврядування й Закарпаттю, з чим уряд республіки зволі­кав 20 років. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття врешті-решт одер­жало автономію.

Виникло територіальне утворення Карпатська Україна (Під­карпатська Русь). На нього вже давно зазіхала хортистська Угорщина — союзник Німеччини. 2 листопада 1938 р, відбувся так званий Віденський арбітраж, згідно з рішенням якого міністри закордонних справ Німеччини та Італії віддали Угорщині пів­денні райони Закарпаття (Ужгород, Мукачеве і Берегове) за­гальною площею 11 927 кв. км з населенням 1 млн 100 тис. осіб.

11 листопада угорськими військами було окуповано Ужго­род, встановлено військову адміністрацію та заборонено усі партії української національної орієнтації. Невдовзі в Ужгороді виникла «Угорська національна рада».

Через те, що частину Карпатської України зайняли угорці, столицю автономного краю було перенесено з Ужгорода до Хуста. Незважаючи на втрату значної частини території, україн­ці з великим ентузіазмом взялися за відбудову Закарпаття. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України, які засвідчили яскраву перемогу Українського Націо­нального Об'єднання (УНО), яке отримало 86 % голосів. Голо­вою УНО обрали А. Волошина. 14 березня 1939 р, було прого­лошено самостійність Карпатської України. Тоді ж сформували тимчасовий уряд, який очолив А. Волошин, а міністрами стали Ю. Ревай, Ю. Перевузник, С. Клочурак, Ю. Бращайко, М. До­линай.

15 березня почав роботу сейм Карпатської України. На йо­го засіданнях було пр'чйнято історичної ваго документи: про незалежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України. Державною мовою стала українська, прапор — жовто-блакитний. Була прийнята і Конституція. Пре­зидентом обрали Августина Волошина. Почалося формування Карпатської Січі — збройних сил нової держави.

Уряд фашистської Німеччини вдавав спочатку, що готовий захистити Карпатську Україну від зазіхань Угорщини. Проте заяви про це і заснування у Хусті німецького консульства було не що інше, як загравання з Карпатською Україною, прагнення використати «українську карту» для своєї мети. У березні 1939 р. численні домагання хортистів щодо Карпатської Украї­ни були задоволені, й Птлер дав згоду на те, щоб Угорщина окупувала її.

Почалася героїчна і водночас трагічна сторінка в історії Карпатської України. Малочисленні й погано озброєні загони Карпатської Січі, незважаючи на допомогу місцевого населен­ня і бойовиків УВО (Української Військової Організації) — ОУН змушені були відступити перед збройною силою Угорщини. Карпатська Україна не змогла вибороти волю. Із благословен­ня Гітлера угорські дивізії потопили визвольну боротьбу за­карпатських українців у крові. Президент А. Волошин опинився спочатку в Празі, а в травні 1954 р. радянська контррозвідка силоміць вивезла його до Москви, де він невдовзі помер під час допиту.Незважаючи на окупацію, яка знову опустилася над Закар­паттям, проголошення незалежної держави мало велике істо­ричне значення. Воно продемонструвало непереборне праг­нення українського народу до створення власної держави, його готовність до жертв заради досягнення цієї світлої мети.

58. Наслідки другої світової війни для України.

59. Радянізація західних областей України в 40-х - 50-х рр. Ру ^неукраїнських землях в П пол. 40-х - 50-х рр.

• 3- „: і: червня 1945 р. О.Довженко занотував у і> ї "своєму щоденнику: „Об'єдналися усі ук­раїнські землі. Буде єдине стадо і єдині пастирі. Усі тепер будем одинакі". І справді, з того ж 1945 р. сталінське керівництво прагнуло якнайш­видше реалізувати свою улюблену й апробовану в попередні роки тріаду „індустріалізація — колек­тивізація — культурна революція", прагнучи уніфікувати життя західноукраїнського регіону з

7 травня 1945 р. ЦК КП(б)У і уряд УРСР прийняли ухвалу „Про заходи по відбудові і даль­шому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Во­линської, Чернівецької областей на 1945 р.". Вже цим документом було взято курс на реконструкцію і розвиток як традиційних для Західної України га­лузей промисловості (нафтовидобувна, газова та ін.), так і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна та ін.). Протягом четвертої п'ятрічки з великих промислових підприємств СРСР у Західну Україну приїхало 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. У цілому за перші п'ять повоєнних років чисельність робітників, зайнятих у промисло­вості, зросла із 138 тис. до 284 тис. чол. Особ­ливість індустріалізації західних областей полягала в тому, що темпи промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях. Якщо пи­тома вага промислових підприємств західних облас­тей в усій промисловості України становила в 1940 р. 4,7%, то в 1948 — 12,6%. Питома вага робітників у промисловості відповідно зросла з 5,9% до 11,8%. Змінився національний склад робітництва, в якому на початок 50-х рр. українці становили 70% (до приєднання Західної України

- 50%).

Ця форсована індустріалізація, як і в Східній Україні, супроводжувалась повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, які виробляли товари для людей. Ще більш негативні наслідки супроводжували розгорнуту паралельно за більшовицькими стандартами колективізацію.

Застосовувались апробовані ще в 20—30-і рр. форсовано-примусові методи. Більшість колгоспів було насаджено у 1948—1949 рр. Якщо на почат­ку 1946 р. у західних областях нараховувалось 158 колгоспів, на початку 1948 — 1762, то на 1 листо­

пада 1949 р.— 6098. До середини 1950 р. у понад 7 тис. колгоспів було об'єднано майже 93%, а до середини 1951 р.— понад 95% селянських госпо­дарств. Влада постійно піклувалася, щоб до західних областей направлялися люди, здатні за­безпечити курс на колективізацію. До кінця 4-ї п ятирічки сюди надіслали 15 тис. чол., які вважа­лися фахівцями в галузі сільського господарства. Політичний контроль забезпечували політвідділи УІТС. У зв'язку з цим було ухвалено навіть спеціальну постанову ЦК ВКП(б) від 23 грудня 1949 р. „Про організацію політвідділів при МТС західних областей УРСР". Для роботи в них обко­ми партії направили 1,7 тис. партійних функціо­нерів,

Повсякденними під час проведення колек­тивізації стали порушення законності. Так, у Во­линській області тільки за перше півріччя 1947 р. офіційно зареєстровано 32 випадки таких порушень (побиття громадян, вилучення в них майна, неза­конні арешти, загроза зброєю тощо). Ситуація уск­ладнювалась тим, що процесу колективізації крива-во протидіяли УПА і підпілля ОУН. У свою чергу, це стимулювало каральну активність комуністичної системи, зокрема масове виселення так званих кур­кулів (заможних селян) та їх сімей.

Штучно колективізоване селянство зіткнулось із значними проблемами. Так, 1949 р. у 87 колгос­пах (4%) не видавали зовсім зерна на трудодні, грошей не видавали 504 (21%) господарствам. Це не спонукало до праці, тому селяни часто ухиляли­ся від роботи в колгоспах. У 1950 р. не виробили обов'язкового мінімуму трудоднів майже 45% кол­госпників, що було значно більше, ніж по всій Ук-раіні. Справи не поліпшились і після укрупнення господарств. У 1952 р. 30% колгоспів видали на трудодень колгоспникам менш ніж 1 кг зерна, а у 18% колгоспів хліба зовсім не одержали. Понад по­ловину господарств видали близько 1 крб. грошей на трудодень, а четверта частина господарств гро­шей взагалі не нарахувала. В той час комуністична пропаганда всіляко вихваляла „переваги" колгосп­ного ладу.

Вже у 1945/46 навчальному році в західних об­ластях налічувалось 6,5 тис. шкіл, які відвідували 1233 тис. учнів. Швидко зростала мережа се­мирічних і середніх шкіл. У першу повоєнну п'ятирічку кількість середніх шкіл збільшилась майже в 7 разів. У 1950/51 навчальному році тут працювали 24 вищих навчальних заклади (в тому числі 3 університети), в яких було близько 34 тис.

студентів, і 110 с' (близько 29 тис.у народилися в захід ла 37%, а в 1953

Разом з тим значно посилився і процес русифікації. Наприклад,на початку 1953 р. у вузах областей переважна більшість західних областей читалася російською мовою.