60. Криза надвиробництва та причини, що їх викликають. Методи стабілізації господарчої системи.

Криза перевиробництва - криза ринкової економіки, при якій баланс попиту і пропозиції різко порушується в бік перевищення пропозиції над попи-том, іншими словами серйозно пору-шена здатність споживачів купувати товари в тій кількості, яка вироблена або може бути вироблена, виходячи з існуючих ресурсів і технології.

Як правило, кризи перевиробництва властиві: Низький попит на товари і послуги;  Високий рівень банкрутств. Низький рівень ділової активності: ті підприємства, які ще не збанкрутували, згортають свою діяльність; кількість нових підприємств мала; Зростаюче безробіття; Зниження реальної заробіт-ної плати найманих працівників.

 Ці проблеми спостерігаються не в якійсь одній, а в самих різних галузях економіки, і підсилюють один одного за принципом зачарованого кола. Так, низький попит призводить до банрутств і низького рівня ділової активності. Вони, у свою чергу, призводять до безробіття. Високе безробіття в поєднанні з низькою потребою в робочій силі призводить до зниження зарплат.

Важливим у механізмі формування кризи є криза довіри: Підприємства вимагають один від одного негайної оплати боргів, як з побоювання, що боржник може збанкрутувати, так і з-за важкого положення самих позикодавців. У важкій економічній ситуації вимоги негайної оплати боргів призводять до банкрутств. Банкрутство боржників до-датково погіршує становище позича-льника і може, у свою чергу, призводити до його банкрутства, тобто виникає ланцюгова реакція банкрутств.

Кризи перевиробництва слід відрізняти від рецесії, в ході якої баланс попиту та пропозиції якщо й пору-шується, то набагато слабкіше, а також від кризи в якійсь галузі. В останньому випадку звільнені працівники знаходять собі роботу в інших галузях, і рівень безробіття або зарплат в цілому змінюється мало.

Антиінфляційна політика держави — це сукупність заходів дер­жавного регулювання, спрямованих на зниження темпів інфляції.

Дотепер сформувались два основних напрями, спрямовані на зве­дення темпів інфляційних процесів до мінімального рівня: кейнсіанський та монетарний.

Кейнсіанська антиінфляційна політика полягає в стабілізації су­купного попиту.

Монетарна антиінфляційна політика виникла на критиці кейнсі-анського напряму, пропонуючи більш радикальні заходи щодо бо­ротьби з інфляцією.

Існують кілька методів монетарної антиінфляційної політики.

В умовах гіперінфляції застосовується метод нуліфікації грошей.

Метод шокової терапії передбачає зменшення дефіциту бюдже­ту за рахунок скорочення витрат на соціальні програми, введення дорогого кредиту, скорочення податкових ставок. У результаті до­рогого кредиту слабкі фірми банкрутують, а низька ставка податку заохочує сильні фірми. Таким чином, інфляція призупиняється.

Метод градуювання, або поступових змін — метод монетарного напряму антиінфляційної політики. Він полягає у поступовому зни­женні темпів зростання грошової маси. Ця політика дуже часто ви­кликає інфляційну інерцію, коли минула інфляція породжує нову. Тому застосовують її тоді, коли зростання рівня цін становить не більш як 20 % на рік.

Перевагами поступових змін інфляції є: поступове зростання цін та надання безробітним працівникам можливості перекваліфікува­тися. Поступовий спад виробництва дає можливість підприємствам перепрофілюватися. Головний позитив — це соціальна стабільність у державі. Недоліками поступової ходи є, безумовно, невизначеність економічної політики та очікування інфляції.

Застосування одного з монетарних методів антиінфляційної полі­тики залежить від соціально-економічної ситуації в країні та визна­чається конкретними умовами і можливостями.

Метод регулювання цін і доходів за допомогою заморожування цін і заробітної плати та обмеження її зростання. Цей підхід передбачає встановлення коефіцієнта виробничих втрат. Він показує, скільки відсотків реального ВВП потрібно витратити для того, щоб скоротити рівень інфляції на 1 %. Політика регулювання цін та доходів на практиці себе не виправдала, тому застосування її в економіці обме­жене.

У сучасних умовах більшість економістів пропонують дотримува­тись наступного методу антиінфляційної політики: темп зростання пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного зростан­ня країни.

Отже, головним принципом боротьби з інфляцією є усунення дже­рел її походження. Оскільки об'єктивні причини виникнення інфляції існують, то повністю усунути її неможливо. Тому антиінфляційна по­літика полягає не у ліквідації інфляції, а у зниженні високих та утри­манні стабільно низьких темпів передбачуваної інфляції.

 Окремі економічні цикли суттєво відрізняються між собою за три­валістю та інтенсивністю, проте всі вони утворюються з одних і тих самих фаз. Наприкінці попереднього і під час народження нового циклу — спад — погіршуються показники. На нижньому рівні — дно — встановлюється короткочасна рівновага. Під час поширення нового економічного циклу — піднесення — показники різко зроста­ють. На верхньому рівні — пік — досягнення рівноваги, потім — знову спад. Сучасні економічні теорії розрізняють дво- та чотири-фазні моделі економічного циклу. Двофазні моделі містять фази піднесення і спаду та найвищу (пік) і найнижчу (дно) точки циклу.

Початковою фазою економічного циклу є спад (криза). Він пору­шує нормальний хід економічного розвитку. Обсяг валового внутрішнього продукту та рівень зайнятості скорочуються. Безробіття зро­стає. Однак ціни не завжди знижуються. Під час спаду досягається найнижча критична точка (дно), після якої починається пожвавлен­ня. Виробництво і зайнятість на дні досягають найнижчого рівня. На фазі піднесення виробництво та зайнятість зростають. Рівень цін може підвищуватися. Життєвий рівень населення також зростає. Дося­гається критична точка — пік (вершина), коли в економіці спостері­гається повна зайнятість і повне використання економічних потуж­ностей. Рівень цін має тенденцію до підвищення. Зростання ділової активності припиняється.

Чотирифазна модель економічного циклу розрізняє фази: А — під­несення, В — кризи, С — депресії та £) — пожвавлення.

ЕКОНОМІЧНИЙ ЦИКЛ — підйоми, що періодично повторюються впродовж ряду років, і спади в економіці. Э.Ц. складається з декількох фаз: під'йом, криза, депресія, пожвавлення. Розрізняють довгі цикли, що повторюються через 20—25 років і короткі цикли що повторюються через 5—10 років

За тривалістю економічні цикли поділяють на короткі (малі) - коливання ділової активності 3-4 роки; середні - коливання ділової активності 7-11 років та великі (довгі хвилі) - з періодичністю 40-60 рр.

Короткі (малі) цикли пов'язані з відновленням рівноваги на споживчому ринку. Матеріальною основою малих циклів є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин.Малі цикли розмежовуються грошовими кризами.

Середні цикли (промислові цикли) пов'язані зі зміною попиту на засоби виробництва.

Матеріальною основою періодичності середніх циклів є необхідність оновлення основного капіталу. Великі цикли

Матеріальною основою великого циклу є зміна базових технологій і поколінь машин (стрибок у лінії технічного прогресу), оновлення об'єктів інфраструктури.

Великі цикли (хвилі) мають дві фази Економічний (або діловий) цикл (business cycle) є періодичними спадами і підйомами в економіці, коливання ділової активності. Ці коливання нерегулярні і непередбачувані, тому термін «цикл» достатньо умовний. Виділяють дві екстремальні

точки циклу: •           точку піку (peak),соответствующую максимуму ділової активності;

•точку дна (trough), яка відповідає  мінімуму ділової активності (максимальному спаду)

Цикл зазвичай ділиться на дві фази (рис.4-2 (а)):

•спад або рецесію (recession), яка триває від  піку до дна. Особливо тривалий і глибокий спад носить назва депресії (depression). Не випадково криза 1929-1933 отримав назву Великої депресії.

•під'їм або пожвавлення (recovery), яке продовжується від дна до піку.

 Основною причиною економічних циклів виступає невідповідність між сукупним попитом і сукупною пропозицією, між сукупними витратами і сукупним об'ємом виробництва. Тому циклічний характер розвитку економіки може бути пояснений: або зміною сукупного попиту при незмінній величині сукупної пропозиції (зростання сукупних витрат веде до підйому, їх скорочення обумовлює рецесію); або зміною сукупної пропозиції при незмінній величині сукупного попиту (скорочення сукупної пропозиції означає спад в економіці, його зростання - під'їм).

19) Рівноважний ВВП на основі метода "видатки- випуск" та його графічна інтерпретація.

Метод «видатки-випуск» є кейнс. моделлю тов. ринку. В основі цього методу - тотожність сукупних видатків(СуВ) – видатки, які плануються всіма покупцями для задоволення своїх платоспроможних потреб, і ВВП, що можна виразити: СуВ = споживчі витрати(СВ)+валові інвестиції(ВІ)=ВВП.

Співвідношення між СуВ і ВВП – це співвідношення між планами покупців і продавців, які, як правило не збігаються і при цьому виникають незаплановані зміни в тов. запасах. Коли СуВ<ВВП, виникає перевиробництво з незапланованим збільш. тов. запасів. Коли СуВ>ВВП – недовиробництво з незапланованим зниж. тов. запасів. Незаплановані зміни в тов. запасах порушують інвест. плани підпрємств, тому виділяють: а) заплановані інвест. – витрати на інвест. тов., які відповід. уявленням підпрємств про очікувані зміни у сукупному попиту(Спо) на вироблені тов. та послуги. б) незаплановані інвест. - витрати., які підпрємства змушені здійснювати в товарні запаси. Ці інвест. виконують балансуючу роль в економіці. Þ СуВ ± ВІн=ВВП, де ± ВІн - незаплановані інвест. в товарні запаси, СуВ ± ВІн – фактичні СуВф. З цієї формули Þ незалежно від стану екон., СуВф завжди = ВВП.

Рівноважний ВВП (ВВПр) – це такий обсяг вир-ва , якому відповідають СуВ, достатні для закупки всієї продукції, виробленої в поточному періоді. Екон. постійно тяжіє до рівноваги, як до своєї природної норми Þ коли СуВ>ВВП і відбувається незаплановане зменш. тов. запасів, підприємства будуть збільшувати вир-во до рівня СуВ; коли СуВ<ВВП і відбувається незаплановане збільш. тов. запасів, вони будуть змушені скорочувати вир-во до рівня СуВ.

Графічна модель «видатки-випуск» («кейнс. хрест»).

СуВ          Т2  СуВф=СуВ=ВВП

СуВ2   

СуВ1   Т3  Т1           СуВф=СуВ+-ВІн

 СуВ3            Незаплановане збільш. інвест. в тов. запаси +ВІ

                Незаплановане зменш. інвест. в тов. запаси

                     -ВІ        ВВП

       О3  О1  О2

Бісектриса – це ситуація, коли СуВф і СуВ заплановані збігаються. Перетин ліній факт. і заплан. СуВ свідчить прототожність між цими витратами (СуВ1=СуВ) і про те, що ВВПр= О1. Але в дійсності СуВф не збігаються з з запланов. СуВ. Коли СуВ2<СуВ, підприємства виробили продукції більше, ніж зможуть реалізувати (О2>О1) - відбувається незапланований приріст інвест. в тов. запаси, що викликає скорочення ВВП від О2 до О1. Коли СуВ3>СуВ, підприємства виробили прод. менше, ніж це відповідає планам покупців (О3<О1) - відбувається незапланований зменш. інвест. в тов. запаси, що викликає тенденцію до збільш. ВВП від О3 до О1.

29) Фіскальна політика і державний бюджет: бюджетний дефіцит, концепції збалансування державного бюджету, джерела дефіцитного фінансування.

Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Цій меті підпорядковується і державний бюджет. регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами держ. бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток і стан держ. бюджету.

У залежності від фази економічного циклу фіскальна політика викликає неоднакові бюджетні наслідки. Так, під час падіння вир-ва ефективною (доцільною) слід вважати стимулюючу (експансіоністську) політику, яка має збільшувати держ. закупки і знижувати чисті податки, або застосовувати перелічені заходи одночасно. Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюдж. дефіциту або його збільшення.

Припустимо, що навпаки, в економіці спостерігається інфляційне зростання, викликане надмірним попитом. За цих умов ефективною (доцільною) слід вважати стримуючу (рестриктивну) політику, яка повинна зменшувати держ. закупки і підвищувати чисті податки, або застосовувати зазначені заходи одночасно. Неминучим результатом такої політики буде скорочення бюдж. дефіциту або виникнення бюджету з профіцитом.

Існують три концепції регулювання держ. бюджету:

збалансування бюджету на щорічній основі – держ. витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року. Ця концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіск. політики;

збалансування бюджету на циклічній основі – бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економ. циклу. Але в межах економ. циклу гармонія між надлишками і дефіцитами не досягається, що не забезпечує збалансованості держ. бюджету.

отже, одночасне дотримання стабілізаційної функції і збалансованого бюджету є для фіскальної політики несумісним. Світовий досвід показує, що пріоритет надається стабіліз. ф-ції – в основі лежить концепція функціональних фінансів.

Згідно неї фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету. Насамперед це стосується дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для стабілізації економіки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його створення; з іншого – вона передбачає певні джерела його фінансування.

Існує три джерела дефіцитного фінансування:

Внутрішні позички. В цьому випадку уряд виходить на внутр. грошовий ринок, де розміщує свої позички, тобто продає держ. ЦП, і за рахунок виручки від їх реалізації отримує необхідні кошти в борг.

Зовнішні позички. Ці позички можуть надавати уряду міжн. фін. орг-ції, іноземні уряди та приватні іноземні фірми.

Грош-кред. емісія. Центр. банк випускає нові гроші, які незабезпечені зростанням товарної маси, і за допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд.

Безболісних джерел фінансування не існує, кожен з них має певні недоліки. Тому ефективною може бути лише зважена фіскальна політика, згідно з якою держава повинна постійно коригувати свої витрати у рахуванням змін в отриманні доходів, а до держ. позичок вдаватися лише за умов, якщо вони здатні в перспективі створювати джерела для їх повернення.

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Між фіскальною політикою і державним бюджетом існує пряма і зворотня залежність. З одного боку, держ. бюджет визначає можливості фіскальної політики; з іншого – фіскальна політика впливає на стан держ. бюджету. Роль держ. бюджету у фіскальній політиці визначається не лише його величиною. Важливе значення має також його структура та співвідношення між держ. заходами і витратами (видатками).

Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Цій меті підпорядковується і державний бюджет. регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами держ. бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток і стан держ. бюджету.

У залежності від фази економічного циклу фіскальна політика викликає неоднакові бюджетні наслідки. Так, під час падіння вир-ва ефективною (доцільною) слід вважати стимулюючу (експансіоністську) політику, яка має збільшувати держ. закупки і знижувати чисті податки, або застосовувати перелічені заходи одночасно. Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюдж. дефіциту або його збільшення.

Припустимо, що навпаки, в економіці спостерігається інфляційне зростання, викликане надмірним попитом. За цих умов ефективною (доцільною) слід вважати стримуючу (рестриктивну) політику, яка повинна зменшувати держ. закупки і підвищувати чисті податки, або застосовувати зазначені заходи одночасно. Неминучим результатом такої політики буде скорочення бюдж. дефіциту або виникнення бюджету з профіцитом.

Існують три концепції регулювання держ. бюджету:

збалансування бюджету на щорічній основі – держ. витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року. Ця концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіск. політики;

збалансування бюджету на циклічній основі – бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економ. циклу. Але в межах економ. циклу гармонія між надлишками і дефіцитами не досягається, що не забезпечує збалансованості держ. бюджету.

отже, одночасне дотримання стабілізаційної функції і збалансованого бюджету є для фіскальної політики несумісним. Світовий досвід показує, що пріоритет надається стабіліз. ф-ції – в основі лежить концепція функціональних фінансів.

Згідно неї фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету. Насамперед це стосується дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для стабілізації економіки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його створення; з іншого – вона передбачає певні джерела його фінансування.

Існує три джерела дефіцитного фінансування:

Внутрішні позички. В цьому випадку уряд виходить на внутр. грошовий ринок, де розміщує свої позички, тобто продає держ. ЦП, і за рахунок виручки від їх реалізації отримує необхідні кошти в борг.

Зовнішні позички. Ці позички можуть надавати уряду міжн. фін. орг-ції, іноземні уряди та приватні іноземні фірми.

Грош-кред. емісія. Центр. банк випускає нові гроші, які незабезпечені зростанням товарної маси, і за допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд.

Безболісних джерел фінансування не існує, кожен з них має певні недоліки. Тому ефективною може бути лише зважена фіскальна політика, згідно з якою держава повинна постійно коригувати свої витрати у рахуванням змін в отриманні доходів, а до держ. позичок вдаватися лише за умов, якщо вони здатні в перспективі створювати джерела для їх повернення.

Фіскальна, або бюджетно-податкова, політика держави — це по­літика використання державних податків та витрат (видатків) з ме­тою впливу на соціально-економічний розвиток країни. Засоби фіскальної політики — державні витрати та податки — використову­ються для забезпечення повної зайнятості і стримування темпів інфляції. Податки є основним джерелом доходів держави.

За кейнсіанською моделлю, держава провадить фіскальну політи­ку.

Припустімо, держава збирає податки T та здійснює витрати на придбання товарів нарівні з домогосподарствами та підприємства­ми G.

Модель має такий вигляд:

Розрізняють дискреційну та недискреційну (автоматичну) фіскаль­ну політику.

Дискреційна фіскальна політика — це свідома маніпуляція урядо­вими витратами і доходами на підставі державних рішень з метою цілеспрямованого впливу на сукупний попит і реальний ВВП. Здійснюється двома шляхами: державними закупівлями (збільшення або зменшення); стягненням чистих податків (через податкові ставки і трансферти).

Із зростанням державних закупівель сукупні витрати збільшу­ються.

Отже, державні витрати відчутніше впливають на величину дохо­ду і споживання порівняно зі зміною податків. Ця різниця і визначає вибір заходів у бюджетно-податковій політиці.

Фіскальна політика держави використовує заходи, які стосують­ся державних закупок G і чистих податків Т.

Але практично чисті податки можуть змінюватись автоматично, без спеціальних державних рішень. Це пояснюється тим, що більшість податків залежать від доходу і тому змінюються пропорційно до змі­ни ВВП. Наприклад, прибутковий податок з громадян, податок на прибутки підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, відрахування у фонди.

Чисті податки, які змінюються автоматично залежно від зміни ВВП, називають автоматичними чистими податками.

Автоматична фіскальна політика — це фіскальна політика, за якої бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматич­но, внаслідок дії автоматичних стабілізаторів. Автоматичний ("вбу­дований стабілізатор") — механізм, який дозволяє зменшити цикліч­ні коливання в економіці без проведення спеціальної економічної політики.

Якщо податкові надходження коливаються у тому самому на­прямку, що й ВВП, то дефіцити, які зазвичай автоматично з'явля­ються під час спадів, допомагають подолати спад. І навпаки — бюджетні надлишки, які мають тенденцію автоматично з'являтися під час економічного піднесення, сприятимуть подоланню можли­вої інфляції.

Дискреційна фіскальна політика використовується державою для активної протидії циклічним коливанням. Для стимулювання сукуп­ного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано ство­рює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. У період піднесення цілеспрямовано створюєть­ся бюджетний надлишок.

Перевищення фактичного дефіциту над структурним дає циклічний дефіцит, а перевищення структурного дефіциту над фактичним, навпаки, - циклічний надлишок. Зміна абсолютного розміру циклічного дефіциту визначається змінами в структурі податків і державних витрат, автоматична зміна яких відповідає змінам рівня реального обсягу виробництва, інфляції та безробіття залежно від фази економічного циклу. Важливим елементом стратегії макроекономічного управління є зменшення розміру бюджетного дефіциту. Сучасна економічна думка пропонує багато концепцій бюджетного дефіциту, за допомогою яких визначається ефективність фіскальної політики та її вплив на економічну систему. Найважливішими з них є такі: загальний дефіцит бюджету, який називають також «фактичним» чи «касовим», утворюється державними витратами, які перевищують державні доходи та субсидії; зовнішній дефіцит дорівнює зовнішнім видаткам держави за винятком державних надходжень від зовнішніх джерел; внутрішній дефіцит - це загальний дефіцит «мінус» зовнішній дефіцит. Для фінансування дефіциту бюджету використовуються як інфляційні, так і неінфляційні джерела. Неінфляційні джерела містять в собі: внутрішні та зовнішні позики на фінансових ринках: кредити комерційних банків, іноземних урядів та міжнародних організацій; продаж державних цінних паперів комерційним банкам, фірмам та домогосодарствам; трансферти - фінансування у вигляді безоплатної допомоги. Зменшити дефіцит бюджету уряд може і шляхом накопичення заборгованості - прострочування платежів по боргах або за куплені товари, а також за рахунок підвищення податків. Ці заходи теж мають неінфляційний характер. В аналітичному вигляді фінансування дефіциту державного бюджету можна показати таким чином: BD=MB+D+e*D*, де: BD - показник дефіциту бюджету; MB - грошова база; D - внутрішній борг; D* - зовнішній борг в іноземній валюті; е - валютний курс. Характер фінансування державного сектора і бюджетного дефіциту має різні макроекономічні наслідки. Найбільший негативний вплив справляє монетизація дефіциту. Фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораж - доход від друкування грошей. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін. З огляду на це всі економічні агенти змушені сплачувати так званий інфляційний податок, який через вищі ціни перерозподіляє частину їхніх доходів на користь держави.

Вплив фіскальної політики на ек-ку здійснюється через держ бюджет. Між фіскальною політикою і держ бюджетом існує пряма і зворотна залежність. З одного боку, державний бюджет визначає можливості фіскальної політики; з ін — фіскальна політика впливає на стан держ бюджету. Роль держ бюджету у фіскальній політиці визначається не лише його величиною. Важливе значення має також його структура та співвідношення між держ заходами і витратами (видатками).

У залежності від фази економічного циклу фіскальна політика викликає неоднакові бюджетні наслідки. Так, під час падіння вир-ва ефективною  слід вважати стимулюючу політику, яка має збільшувати держ закупки і знижувати чисті податки, або застосовувати перелічені заходи одночасно. Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюджетного дефіциту або його збільшення.

Припустимо, що навпаки, в ек-ці спостерігається інфляційне зростання, викликане надмірним По. За цих умов ефективною слід вважати стримуючу  політику, яка повинна зменшувати держ закупки і підвищувати чисті податки, або застосовувати зазначені заходи одночасно. Неминучим результатом такої політики буде скорочення бюдж дефіциту або виникнення бюджету з надлишком.

Існує три концепції регулювання державного бюджету.

1) збалансування бюджету на щорічній основі. Це означає, що держ витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року. Але така концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіскальної політики.

2) збалансування бюджету на циклічній основі. Згідно з цією концепцією бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах ек-ного циклу. Під час падіння вир-ва держава, щоб стимулювати ек-ку, дискреційне зменшує чисті податки і збільшує держ закупки, що спрямовує бюджет до дефіциту. Під час інфляційного зростання, щоб стримати ек-ку, держава дискреційно підвищує чисті податки і скорочує держ закупки, що спрямовує бюджет до надлишку.

3) в основі фіскальної політики повинна лежати концепція функціональних фінансів.

Згідно з концепцією функц-х фінансів бюджетна функція фіскальної політики повинна бути підпорядкована стабілізаційній. Таке співвідношення між стабілізаційною і бюджетною функціями обумовлено тим, що макроекономічна стабілізація є метою фіскальної політики, а держ бюджет — це інструмент її досягнення. Спираючись на концепцію функціональних фінансів, сучасна фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету. Насамперед це стосується дефіц. бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для стабілізації ек-ки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його створення; з іншого — вона передбачає певні джерела його фінансування.

Бюджет.дефіцит – величина, на яку держ.закупки перевищують чисті податки. Під час інфляц.зростання ефективною є стримуюча фіск. політика, яка викликає скорочення бюджет.дефіциту або виникнення бюджету з надлишком.

Активний дефіцит, і відповідно активна політика бюджетного дефіциту, передбачає використання коштів, що перебувають в обігу, понад наявні реальні джерела доходів у зв’язку з підвищенням граничних суспільно

необхідних витрат . При цьому акумульовані в бюджеті позикові кошти спрямовуються насамперед у комерційну сферу з метою прискорення обороту капіталу, стимулювання розвитку підприємництва, підвищення темпів збільшення національного доходу.

Пасивний бюджетний дефіцит формується під впливом інфляційних процесів у зв’язку з потребою підтримання стабільного функціонування соціальної сфери. Причому виникає чітка закономірність: що вищі темпи інфляції, то швидше збільшується державний борг, а грошова емісія стає основним джерелом покриття витрат бюджету.

Держава передбачає три джерела дефіцитного фінансування:

1) вн.позички. В цьому випадку уряд продає держ.цінні папери, і за рахунок виручки від їх реалізації отримує необхідні кошти в борг;

2) зовн.позички;

3) грош.кредитна емісія (Нацбанк випускає нові гроші, які не забезпечені зростанням товар.маси, і за допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд).

Державний борг України. Незбалансованість державного бюджету України, дефіцитність торговельного балансу, прийняття державою боргів підприємств і не виважена політика державного запозичення вкрай загострили проблему державного боргу. У 2001-2006 рр. наша країна лише за зовнішнім боргом повинна щороку сплачувати 1,7-2,1 млрд. дол. За умов кризи рефінансування заборгованості держави виконання нею своїх зобов'язань у рамках нинішнього курсу економічної політики вимагатиме направлення податкових надходжень до бюджету на боргові виплати, що означатиме кардинальне скорочення бюджетних видатків на соціально-економічний розвиток. Розв'язання боргової проблеми лише за рахунок видатків бюджету призведе до остаточного руйнування сфер науки, освіти та охорони здоров'я, а також розширить масштаби зубожіння населення. Крім істотного обмеження бюджетних видатків, Уряд намагається покрити нестачу фінансування перенесенням строків сплати за існуючими борговими зобов'язаннями держави. Ефект «витіснення» виникає через підвищення ринкових процентних ставок, яке трапляється у випадку фінансування бюджетного дефіциту за допомогою випуску державних цінних паперів на відкритому ринку країни. При борговому фінансуванні бюджетного дефіциту ставки процента зростають найбільше в тому випадку, коли сполучаються стимулювальна фіскальна й антиінфляційна грошово-кредитна політики. Боргове фінансування бюджетного дефіциту збільшує попит на гроші, в той час як центральний; банк обмежує їхню пропозицію. Таке поєднання заходів економічної політики й стимулює швидке зростання процентних ставок. Зростання процентних ставок призводить до зменшення інвестицій у І приватному секторі і частково - до скорочення споживчих витрат. У підсумку] в економіці відбувається падіння доходу. Отже, боргове фінансування j бюджетного дефіциту значно послаблює ефективність стимулювальної фіскальної політики. Але якщо економіка перебуває в стані спаду, то зростання державних витрат буде справляти на неї стимулюючий вплив завдяки ефекту мультиплікатора. Це може покращити очікування щодо прибутків у приватного бізнесу і викликати збільшення інвестиційного попиту. Приріст інвестиційного попиту може частково елімінувати ефект «витіснення».

Накопичення боргу і підвищення процентних ставок у довгостроковому періоді призводить до заміщення приватного капіталу державним боргом. Це відбувається внаслідок того, що при зростанні відсоткових ставок приватні інвестиції скорочуються, і приватні заощадження починають розміщуватися в державні боргові зобов'язання. Зростання боргу зменшує виробничі потужності, призначені майбутньому поколінню, отже, воно буде мати нижчий рівень доходу. Тому наявність великого державного боргу уповільнює економічне зростання. Ще один довгостроковий ефект пов'язаний з накопиченням зовнішнього боргу. Оскільки підвищення внутрішніх процентних ставок збільшує зовнішній попит на вітчизняні цінні папери, то наслідком цього є притік іноземного капіталу, отже, збільшення зовнішнього боргу. Але обслуговування зовнішнього боргу потребує передачі частини реального випуску продукції в розпорядження інших країн і, таким чином, може спричинити скорочення національного виробництва в майбутньому.

цілеспрямовано впливає на грошовий ринок.

Грошова пропозиція не залежить від відсоткової ставки, а може змінюватись Національним банком  згідно з цілями монетарної політики. Тому в графічній моделі грошової пропозиції її крива набирає вигляду вертикальлної лінії.

  ВС      Прг1          Прг2   

 


                    ГМ1    ГМ2         ГМ 

За кейнсіанцями, визначальним у теорії грошей є попит, за класи­ками - пропозиція грошей.

Мотиви, за якими породжується попит на гро­ші: трансакційний мотив (мотив попиту на гроші для угод); 2) мотив застережливості; 3) спекулятивний мотив.

1. Попит на гроші для угод (трансакційний попит) показує, скільки грошей економічний агент бажає тримати на руках для того, щоб здійснювати повсякденні трансакційні угоди.

Кількість грошей, яка необхідна для укладання угод, визначається за допомогою рівняння кількісної теорії грошей, яке має вигляд:              MV=PY

де М — кількість грошей в обігу, V — швидкість обертання грошей, Р — рівень цін, Y — обсяг випуску у реальному вираженні. Рівняння показує зв'язок між сумою грошей та загальним обсягом операцій в економіці. РY— номінальний ВВП. МY— кількість грошей, які мають бути сплачені при закупівлі виробленої продукції. Функція трансакційного попиту на гроші має вигляд:

де А: — кембриджський коефіцієнт, обернено пропорційний швид­кості обертання грошей.

Реальна величина трансакційного попиту виражається такою функцією:

Кут нахилу лінії трансакційного попиту завжди менший за 45°, оскільки величина к на практиці набуває значення від 1 /4 до 1 /5.

У стабільній ринковій економіці, за результатами емпіричних дослі­джень, швидкість обертання грошової маси на рік становить від 4 до 5 обертів.

Мотив застережливості. Попит на гроші, за цим мотивом, показує, яку кількість грошей економічний агент бажає тримати у випадку непередбачених обставин. Із зростанням доходу сума відкладених грошей зростає. Отже, попит на гроші, за мотивом застережливості, включається у рівняння трансакційного попиту на гроші, оскільки
він також залежить від доходу. Різниця між першим та другим мотивами полягає у тому, що попит на гроші, за трансакційним мотивом, пов'язаний із плановими витратами, а за мотивом застережливості - з неплановими.

Спекулятивний мотив (попит на гроші як на майно) пов'язаний з тим, що для економічних суб'єктів існує невизначеність у майбутньому щодо цін активів. У домогосподарств виникає питання: у якій формі тримати своє багатство - у грошах чи цінних паперах? Кейнс доводить це, ґрунтуючись на таких положеннях:
1) існує обернена залежність між ціною цінних паперів та відсотковими ставками; 2) вибір між цінними паперами та спекулятив­ними грошима залежить від очікувань домогосподарств відносно
майбутніх змін відсоткової ставки; 3) кожне домогосподарство має власні очікування щодо змін.

Загальний попит на гроші визначається зміщенням по горизон­тальній осі прямої попиту на гроші з боку активів (рис. 8.2, б) на ве­личину, що дорівнює попиту на гроші для угод

Рівновага грошового ринку досягається в точці, де попит на гро­ші дорівнює їхній пропозиції (рис. 8.2, в). Пропозиція грошей контро­люється Центральним банком і фіксується на рівні М. Точці рівноваги грошового ринку відповідає відсоткова ставка г*. Модель грошового ринку показує, що існує лише одна відсоткова ставка, в якій попит та пропозиція збігаються.

Результати зовнішньоекон діял-ті б.-я. країни значно залежать від курсу її національної валюти. Використання нац валюти в міжнар розрах обумовлює необх-ть її зіставлення з валютами інших країн, що формує її валют(обмінний) курс.

Світова вал система пройшла в своєму розвитку 3 етапи. 1-й етап охоплює період від її виникнення в 19ст до початку 2ї світ війни, 2-й – одержує своє юр оформл-ня на Бреттон-Вудській конференції у 1944, 3-й – це сучасний етап, як організац оформився після наради в Кінгстоні(Ямайка) в 1976 – Ямайська вал система.

Її основою є плаваючий курс нац валют. Це означає що курс кожної нац валюти визнач-ся залежно від По і Пр на вал ринках. Згідно з цією системою ціна нац валюти кожної країни залежить від стану її власної економіки, її конкурентоспроможності в системі світ госп-ва. Це дуже часто призводить до певних коливань вал курсів.

Нестабільність курсу нац валют викликала необхідність деяких країн створення міжнар валют, відносно яких став визначатися курс окремих валют. З 1970 МВФ створив міжнар вал під назвою СДР. В 1979 країни що входили в ЄС, створили регіональну вал систему і відповідну їй вал одиницю ЕКЮ. В цих умовах курс нац валют жорстко фіксується кількістю ЕКЮ і може відхилятися від зафіксованого рівня в межах +/- 2,5%.

Вал курс є не просто “ціною” однієї грошов одиниці відносно до іншої, а синтезуючим показником вартісного співвідношення національних економік, їх зовнішньої конкурентоспроможності. Це стає очевидним якщо розглянути зміст тих екон функцій, які вал курс виконує в системі вал відносин:

подолання нац обмеженості грош одиниць, перетворення їх локальної цінності в інтернац. Вал курс стає засобом інтернаціоналізації грош від-н, утворення цілісної світ системи грошей;

забезпечення можливості зіставлення цінових структур, умов та результатів вир відтворення окремих країн – продуктивності праці, витрат виробництва, з/п, темпів екон зростання...;

зіставлення нац цін та нац умов вир-ва, зокрема нац вартостей товарів і послуг з інтернац вартістю;

перерозподіл нац продукту між країнами які здійснюють зовнішньо екон зв’язки.

Необхідність встановлення вал курсу пов’яз з тим, що нац гроші законно виступати купів та плат засобом можуть лише на внутр ринку. Для виконання цих функцій на ринку ін країни вони повинні бути відповідно обмінені. Встановлюються вал курси шляхом котирування іноз валют, т.б. визначення державними органами ціни іноз валюти.

Вал курси встановлюються на основі співвідношення купів спроможності нац валют. Вона визнач як сума цін товарів та послуг які можна придбати за певну грош одиницю порівняно з базов періодом.

За золотого стандарту який застосовувався до Бреттон- Вудської конференції вал курс визнач-ся золотим паритетом, т.б. співвідношенням між золотим вмістом грош одиниць, відхиляючись від нього лише на величину вартості перевезення золота в іншу країну. В сучасних умовах в основі вал курсів лежить співвідношення купів спроможностей вал. Таке співвідношення стосовно певної групи товарів та послуг у двох країнах визначає паритет купів спроможності.

Існують різні методики його розрахунку, найпростіше з котрих виходить із співвідношення рівня цін стандартного набору товарів та послуг. Паритет купів спромож-ті визначає рух вал курсів у довгостроковому періоді часу. В короткострокових інтервалах часу він коливається під впливом По та Пр.

Ціна валюти – її курс – визначається Пр і По на неї. Чим більше По переважає Пр, тим дорожче стає валюта. А це залежить від стану платіжного балансу країни. Платіжний баланс – це співвідношення між сумою надходжень, одержаний даною країною зза кордону і сумою здійснених нею зарубіжних платежів за певний період часу. Якщо він характеризується активним сальдо приплив іноз вал збільшується, зростає її Пр і курс нац валюти, і навпаки. За Пр і По на валюту приховуються інші фактори, зокрема інфляція(або її очікування) в даній країні. Чим швидше зростають ціни в одній країні порівняно з іншими, тим більше знецінюються її гроші і тим менше ціниться її валюта.

Слід відрізняти офіційно встановлений, фіксований курс від ринкового. Фіксовані курси були пріорітетними до 1976р, зараз лише деякі країни фіксують курси своїх валют відносно до міцніших валют, причому на рівні, який склався на вал ринку. Тому вирішальну роль стали відігравати гнучкі вал курси. Вони бувають плаваючими та коливними. Плаваючі курси характерні для стабільних сильних валют – долара США, нім марки, япон ієни...  . їх формування відбувається на ринку під впливом По і Пр, а межі “плавання” держави визначають за взаємною домомленістю.

Валюти прив’язані до провідних валют безпосередньо чи через “вал корзини”, мають коливні курси.

Більшість валют функціонує в режимі змішаних систем. Тобто валюти країн – членів певних вал-клірингових союзів фіксуються з допустимою амплітудою коливань одна до одної, перебуваючи одночасно в режимі вільного плавання відносно до грошових одиниць інших країн.

 

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60  Наверх ↑