Тема 2. Економічна думка Стародавнього Сходу і античного Світу.

План лекції.

1. Економічна думка Стародавнього Сходу.

2. Економічні вчення античної Греції.

3. Проблеми раціональної організації рабовласницької латифундії у працях давньоримських філософів.

Матеріальні передумови виникнення і розвитку економічної думки. Особливості економічної думки Стародавнього світу.

Натурально-господарська ідеологія мислителів і правителів Стародавнього Сходу. Закони господарської політики у Вавілонії за царя Хаммурапі (ХУІІІ ст. до н.е.) відображали більш швидкий розвиток приватновласницьких відносин та товарно-грошового обігу. За цим законом:

- заборонявся продаж та відчуження земельних ділянок воїнів та інших мешканців;

- був зменшений лихварський відсоток (до 20%) визнавалось право приватної власності на землю.

Кодекс законів царя Хамураппі – один із перших прикладів державного управління економічним життям за допомогою правових норм.

Економічна думка Стародавньої Індії – “Артхашастра” (1У ст. до н.е.) (артха – матеріальна користь; шастра – наука, науковий твір). Автор “Артхашастри” – радник царя Каутілья.

За “Артхашастрою”:

- державний апарат має регулювати всім господарством (особливо його провідною галуззю – сільським господарством), будівництвом та охороною ірригаційних споруд;

- регламентувалося формування доходів держави: прибутки державних господарств, а також податків.

Основні течії суспільної думки Стародавнього Китаю (конфуціанство, легізм, даосизм) (У1 – ІІІ ст. до н.е.) містять відомості про економічне життя. Пануючою течією в давньому Китаї було конфуціанство: Конфуцій (Кон Фу – цзи) (551 – 479 р.р. до н.е.).

У збірнику “Лунь – юй” (Беседы й суждения), написаний його учнями, захищав інтереси родової знаті:

- пропонує програму морального вдосконалення кожної людини, як шлях до стабілізації соціально-економічного устрою;

- виступає за регламентацію патріархальних відносин для зміцнення державного устрою;

- пропонує зменшити податки, порівну розподіляти багатство;

- вважає, що держава – велика родина, а її голова – батько народу.

Автори пам”яток економічної думки Стародавнього Китаю: Мен–цзи (372 – 289 р.р. до н.е.) доводив закономірність поділу людей на управлінців (які напружують мозок) і підлеглих (які напружують м”язи). Підлеглі зобов”язані утримувати управлінців. Мен–цзи розробив проект земельної реформи Сюнь–цзи (313 – 238 р.р. до н.е.). Заперечуючи Конфуцію, виходив із злої природи людини, вважаючи, що доброчинність вона набуває лише в праці і через відповідне виховання. Вчення Сюнь–цзи сформувалась під впливом легізму. Легізм виник як течія у боротьбі з конфуціанством. Легісти пропонували необхідність державного управління не на традиціях і моральних нормах гуманізму, а на досконалому законодавстві і реформуванні економіки.

Зміст даосизму виклав сучасник Конфуція Лао-цзи. Головною категорією вчення є “дао”, яка відображає бездіяльність, обмеження бажань, що забезпечує майнову рівність в суспільстві. Багатство Лао-цзи вважав грабунком, а правителя – найбільшим злодієм.

Економічна думка Античного світу розвивалась насамперед у Греції та у Римі: Ксенофонт (430-355 р.р. до н.е.), досліджував проблеми раціонального господарювання і, особливо, галузь знань – “ойкономію” (від грецького “ойкос” – господарство, “номос” – закон) і вважає, що остання має зосередитись на вивченні законів ведення домашнього господарства. Аналізує процеси розподілу праці та їх вплив на прибутковість домашнього господарства. Характеризує дві властивості товару: цінності і корисність.

Виділяє дві функції грошей – надавати користь і створювати скарби.

Платон (427 – 347 р.р. до н.е.) філософ, засновник Афінської академії. Написав праці “Держава”, “Закони”. Створив модель “ідеального” державного устрою, заклавши в її основу принцип природного розподілу праці. В ідеальній державі повинно існувати три стани:

- філософи (урядуються державою);

- воїни (охороняють державу);

- землероби, ремісники і торговці (виробляють продукти)

Виводить необхідність грошей із торгівлі, яка обслуговує поділ праці і виділяє три функції грошей: міра вартості, засіб обігу і засіб нагромадження скарбів.

Арістотель (384-322 р.р. до н.е.) – трактати “Нікомахова етика”, “Політика”. Всі знання про економічні проблеми об”єднує в науку, яка поділяється на два функціональні різновиди:

- економіка – знання про господарську діяльність, пов’язану з виробництвом споживних вартостей в народному господарстві;

- хремастика – наука про діяльність, націлену на нагромадження багатства у грошовій формі.

Встановлює двоїсту природу товару:

- споживна вартість та мінова вартість.

Встановлює, що гроші - це особливий товар, специфічність якого полягає в обслуговуванні обміну. Виділяє три функції грошей: міра вартості, засіб обігу та засіб нагромадження скарбів. Проводить різницю між рухом грошей як грошей (Т-Г-Т) і грошей як капіталу (Г-Т-Г).

Марк Теренцій Варрон (116-27 р.р. до н.е.) – римський письменник і вчений у різних галузях знань. Трактати “Про сільське господарство”. Варрон вивчає функціонування сільського господарства і велику увагу приділяє з”ясуванню факторів, які впливають на зростання дохідності господарства. Головні з цих факторів:

1. Торгівля та необхідність урахування коливання ринкових цін.

2. Залучення до господарської діяльності інших господарських галузей, наприклад скотарства, з якого “можна вилучити немалий дохід”.

3. Інтенсифікація праці рабів за рахунок використання методів морального та матеріального стимулювання: “Охоту до праці можна викликати також більш вільним режимом, більш щедрою мірою їжі та одягу, скороченням роботи або дозволом виганяти на пасовиська декілька голів власної худоби”.

4. Раціональне розділення операцій в господарстві поміж вільними працівниками та рабами.

Марк Порцій Катон (234-149 р.р. до н.е.) - видатний римський політичний діяч і письменник. Автор трактату “Землеробство”. Вивчаючи дохідність домашнього господарства, виділяє ряд умов, за яких вона буде зростати:

1. Розвиток землеробства на основі інтенсифікації рабської праці, факторами якої виступають:

- забезпечення раба завданням на робочий день;

- забезпечення безперервності процесу виробництва: “працювати в будь-яку погоду і свята”;

- введення системи контролю за виконанням робіт шляхом вибору наглядача із числа рабів.

2. Використання вигоди від збуту частини виробленої продукції

3. Використання орендних відносин: “здавати з підряду збір маслин, виготовлення масла, обробку земель”.