Тема 13 Державне регулювання праці, рівня життя населення та соціальної сфери.

Державне регулювання праці, рівня життя населення та соціальної сфери.

1. Державне регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці

2. Державне регулювання оплати праці

3. Соціальний захист населення, регулювання доходів та споживання

1. У багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою головні функції регулювання ринку праці здійснюють профспілки. У країнах, які перебувають в стадії формування ринкових відносин, коли елемен­ти інфраструктури ринку праці ще не діють достатньо ефективно, не відпрацьований механізм громадського та інституціального регулю­вання, застосовують державне регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці.

У цьому випадку на відміну від командно-адміністративного пе­рерозподілу трудового потенціалу держава відіграє регулювальну роль відповідно до попиту і пропозиції робочої сили.

Регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці передбачає:

законодавче запровадження умов праці залежно від її видів, місця виконання, особи працівника. Воно охоплює час праці і відпочинку, техніку безпеки, вимоги до кваліфікації, взаємовідносини між влас­никами засобів виробництва і найманою робочою силою, профспіл­ками і підприємцями тощо;

створення державної системи дослідження і прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;

створення мережі центрів служб зайнятості для реєстрації безро­бітних і фінансової допомоги їм, допомоги в працевлаштуванні, кон­сультацій, сприяння вирішенню кадрових проблем на підприємствах;

створення фондів сприяння зайнятості;

розробку програм державної допомоги в підготовці кадрів;

розробку програм державної допомоги у створенні нових робочих місць;

створення системи матеріальної допомоги у зв’язку з тимчасовим безробіттям.

Головними нормативними актами, відповідно до яких регулюють ринок праці в Україні, є Закон України «Про зайнятість населення», Державна програма зайнятості та Указ Президента України «Про ос­новні напрями соціальної політики на період до 2004 року».

Закон «Про зайнятість населення» визначає категорії зайнятості, права громадян у виборі виду діяльності, статусу безробітних, права на допомогу у зв’язку з безробіттям, механізм формування та викори­стання фонду сприяння зайнятості населення тощо.

Державна програма зайнятості передбачає заходи держави з на­дання допомоги громадянам у їхньому працевлаштуванні, організації роботи з професійної перепідготовки кадрів, участі у профорієнта­ційній роботі, сприяння створенню робочих місць, організації гро­мадських оплачуваних робіт.

Головні функції з регулювання ринку праці в Україні виконує Мі­ністерство праці та соціальної політики. Дія реалізації програми за­йнятості і забезпечення громадянам відповідних гарантій на всій тери­торії України створено державну службу зайнятості, її обов’язком є: аналіз і прогнозування попиту на робочу силу та її пропозицію; облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаш­тування, надання допомоги громадянам у професійній орієнтації, під­борі роботи і працевлаштуванні та власникам підприємств у підборі потрібних працівників; реєстрація безробітних і виплата їм допомоги; участь у підготовці територіальних програм зайнятості тощо.

Деякі функції з регулювання ринку праці виконує Міністерство економіки та управління, департаменти економіки місцевих держав­них адміністрацій. Вони аналізують і прогнозують кількість населен­ня, складають баланс трудових ресурсів, з метою виконання програм економічного і соціального розвитку вживають заходів щодо забезпе­чення зайнятості та соціального захисту населення. Розподіл трудових ресурсів за видами зайнятості відображає тенденції, що складаються у процесі їхнього відтворення.

Повніше ринок праці характеризує зведений баланс ринку праці. Інформацією для його складання є розрахункові баланси ринку праці, що їх розробляють обласні служби зайнятості на підставі даних під­приємств і організацій та виконкомів міських Рад і районних держад­міністрацій, В балансі ринку праці визначають очікувану кількість незайнятого населення. Такими є особи, які вперше шукають роботу; жінки, які мали тривалу перерву в роботі, пов’язану з доглядом за малолітніми дітьми; працівники, звільнені з підприємств і організацій унаслідок зміни профілю, обсягів виробництва й організації праці; інваліди ІІІ групи; військовослужбовці, звільнені з армії тощо,

Згідно з Законом України про зайнятість передбачено комплекс заходів щодо соціального захисту громадян у випадку втрати ними роботи. Для цього й створена служба зайнятості, передбачено джере­ла фінансування витрат на перепідготовку, перенавчання незайнятих тощо. Кошти для цього надходять з державного і місцевого бюджетів, обов’язкових внесків підприємств, організацій, кооперативів, добро­вільних внесків організацій і громадян, коштів державних служб за­йнятості, одержуваних за надання платних послуг підприємствам та організаціям. Розпорядником коштів фонду є Державна служба за­йнятості.

2. Оплата праці - це будь-який заробіток, обчислений, зазвичай, у грошовому вираженні, який за трудовою угодою працедавець або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

Складається оплата праці з основної заробітної плати і додаткової. Основна заробітна плата працівника залежить від результатів праці й визначена тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, передбачених чинним законодавством. Додаткову оплату праці визначають результа­ти діяльності підприємства, її надають у вигляді премій, винагород, інших заохочувальних і компенсаційних виплат, не передбачених зако­нодавством або понад розміри, запроваджені чинним законодавством.

Регулювання оплати праці буває двох видів - державне і договірне. Держава оплачує працю шляхом визначення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях і установах, розмірів посадових окладів керівників державних підпри­ємств. Названі способи належать до методів прямого державного регу­лювання. Крім них, держава застосовує методи непрямого впливу на рівень оплати праці, зокрема, через регулювання фонду споживання, а також шляхом оподаткування підприємств і доходів працівників.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників під­приємств провадять за системою тарифних угод, які укладають на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева та­рифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колек­тивного договору) рівнях.

Вихідним елементом державного регулювання оплати праці є по­няття мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата - це визначений державою розмір заробітної плати, нижче якого не можна провадити оплату за фактично виконану найманим працівником пов­ну місячну (денну або годинну) норму праці (робочого часу), її регу­люють з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної величини мінімального споживчого бюджету.

Держава також запроваджує тарифну систему, форми і системи оплати праці, єдині тарифні умови. Тарифна система - це сукупність тарифних сіток, тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних довідників. Вона є основою для формування і регулю­вання заробітної плати. В Україні введені єдині тарифні умови оплати праці. Вони складаються з Єдиної тарифної сітки оплати праці робіт­ників і службовців за загальними (наскрізними) професіями та посада­ми; переліку загальних (наскрізних) професій робітників; переліку про­фесій робітників, зайнятих на вантажно-розвантажувальних роботах; переліку виробництв та робіт, переліку посад службовців, керівників та спеціалістів, віднесених до Єдиної тарифної сітки; схеми диференціації за розрядами посад керівників, спеціалістів та службовців,

Держава визначає норми оплати праці: за роботу в позаробочий час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який стався не з вини працівника; у разі виготовлення продукції, що виявилась браком не з вини працівника; працівників до вісімнадцяти років у випадку скорочення тривалості їхньої щоденної роботи тощо. Вона гарантує: оплату щорічних відпусток; оплату часу, витраченого на виконання державних обов’язків, для підвищення кваліфікації, ча­су на обстеження в медичному закладі; переведення працівника за станом здоров’я на легшу нижчеоплачувану роботу, пільги для вагіт­них жінок тощо.

Кабінет Міністрів України регулює міжгалузеві співвідношення в оплаті праці працівників державних установ.

Для визначення розміру пенсій, відшкодування шкоди, завданої працівнику, оплати вагітним використовують показник середньої за­робітної плати. Середня заробітна плата - це розмір заробітної пла­ти працівників, визначений за деякий період часу. Держава забезпе­чує щоквартальну підготовку і публікацію статистичних даних про середню оплату за галузями, групами професій посад, а також щоріч­ну публікацію Даних про вартість робочої сили відповідно до Типової Міжнародної класифікації.

Умови і розміри оплати праці працівників організацій та установ охорони здоров'я, освіти, науки та інших галузей і видів діяльності, які фінансують з бюджету, регулює Єдина тарифна сітка розрядів і коефі­цієнтів з оплати праці працівників бюджетних установ і організацій.

Реалізацію державної політики щодо оплати праці забезпечує Мі­ністерство праці та соціальної політики України, управління (відділи) праці та соціальних питань місцевих рад.

3. Особливістю соціальної політики України у перехідний період є надання пріоритету проблемам соціального захисту населення, під­вищення ролі особистого трудового доходу і ліквідації системи утри­мань, формування нового механізму фінансування та регулювання розвитку соціальної сфери.

З урахуванням кризового стану економіки в Україні метою дер­жавного регулювання доходів та споживання є соціальний захист на­селення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадян. Для цього вживають таких заходів:

визначають мінімальні споживчі бюджети, прожитковий мінімум, мінімальну заробітну плату;

створюють пенсійні фонди і фонди соціальної допомоги;

змінюють умови оплати праці, розробляють нову систему пенсій, допомог, стипендій, ставок і окладів у бюджетних організаціях з їх­нім фінансовим забезпеченням;

запроваджують систему індексації зарплати, доходів і збережень населення у зв'язку з інфляцією;

розробляють загальнодержавні і регіональні програми допомоги окремим верствам населення;

реалізують заходи щодо захисту внутрішнього споживчого ринку;

створюють в окремі періоди систему нормованого розподілу про­дуктів за картками або бонами;

формують державні страхові фонди продовольства і промислових товарів, якщо б виникла потреба запровадити карткову систему.

Засобами й умовами реалізації державного соціального захисту (підтримки) населення є такі: прийняття відповідних законодавчих актів; формування соціальних прогнозів; визначення показників соці­ально-економічних нормативів і показників соціального захисту й рівня життя в державних індикативних планах; розробка та реалізація соціальних цільових комплексних програм; удосконалення системи оподаткування доходів населення; регулювання відсоткових ставок на вклади, запровадження системи фіксованих або граничних цін на деякі види товарів і послуг населенню.

На макрорівні функції державного регулювання рівня життя і со­ціального захисту населення виконують Міністерство економіки і Міністерство праці та соціальної політики України.

За умов недосконалості ринкових механізмів головною формою державного регулювання є планові розробки системи показників, які характеризують матеріальні основи, стан і розвиток рівня життя на­селення. Серед них можна назвати такі:

рівні та структури доходів, споживання населенням матеріальних благ і послуг;

стан споживчого ринку;

соціальні гарантії малозабезпеченим верствам населення.

Доходи населення формують на підставі їхніх складових: грошо­вих (включаючи оплату праці, грошові виплати з суспільних фондів споживання) і натуральних. Для розрахунків грошових доходів скла­дають баланс грошових доходів і видатків населення. На підставі балансу визначають рівень забезпечення насе­лення готівкою, задають головні параметри для розрахунку показника емісії грошей. Баланс характеризує середній рівень достатку населення, дає змогу визначити реальні доходи, загальний обсяг платоспромож­ного попиту, розраховувати показники інфляції тощо.

Інформацію для розробки балансу надають Міністерство статис­тики, Міністерство фінансів, Національний банк, Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, інші позабюджетні державні та су­спільні фонди, які є учасниками готівкового грошового обігу.

У практиці інших держав показник реальних доходів населення визначають шляхом коригування показника грошових доходів насе­лення на індекс споживчих цін. В Україні прогнозування і плануван­ня реальних доходів пов’язане з розрахунком і використанням таких трьох показників: номінальні доходи, реальні доходи, кінцеві (реаль­но використовувані) доходи.

Номінальні доходи - це сума грошових, натуральних і доходів у вигляді так званого безплатного споживання суспільних благ.

Реальні доходи визначають на підставі величини кінцевих (реаль­но використовуваних) доходів. Кінцеві доходи менші від реальних на величину приросту заощаджень населення і внесків до державних і громадських організацій, фондів.

Розрахунок кінцевих доходів населення потребує послідовного ви­значення таких складових: номінальних доходів (грошових, натураль­них, матеріального споживання в закладах, що надають суспільні послу­ги); грошових доходів, не використаних для придбання товарів; зміни заощаджень населення; сальдо операцій переказами та акредитивами.